Лекція 07. Епоха Романтизму

Етико-естетичні засади літератури Романтизму

Антипросвітительська реакція

Реальним ґрунтом, на якому зріс романтизм, були бурхливі події суспільного життя, насамперед Французь­ка революція 1789—1794 рр. Всупереч най­світлішим сподіванням, революція не ліквідувала віко­вої несправедливості — пригноблення людини людиною. Вона тільки внесла певні корективи в розстановку сил, поклала початок гострій кризі просвітитель­ської ідеології.

Антипросвітительська реакція, що мала різне соціаль­но-політичне спрямування, визначила основні тенденції романтизму як літературного напряму.

Романтичний герой

Проблема особи в романтичному мистецтві стала цент­ральною, з нею пов’язані всі аспекти його поетики. Ке­руючись поняттями і критеріями «природної людини», «природних» потреб особи, народу і людства взагалі, романтики проникали у сенс суспільних явищ і дава­ли їм оцінку. У романтичному мистецтві людина, у якій закодовані першоелементи добра і справедливості, виступала насамперед як витвір природи, а вже потім — як продукт соціально-економіч­них умов. Тому пізнання, а відтак, і перебудова світу, за романтичною ідеологією, неможливі без самопізнання людини, оскільки сама вона є мікровсесвітом. Шлях до гармонійного суспільства, стверджували романтики, про­лягає через всебічно розвинену особистість і народ як об’єднання збагачених одиниць. Звідси — та велика ува­га романтиків як до утвердження цільної, самоцінної особистості, так і народу загалом, що покликані збага­тити людську культуру.

Такий тип романтичного зображення, в якому людина з її духовним світом не просто ставала об’єктом виключ­ної уваги, а проекцією ідеальних начал на суспільний процес, зумонив жанрову специфіку художньої творчості. Жанрові пошуки романтиків, зрозуміло, передусім зосередились па ліричних модифікаціях суб’єктивно-фі­лософського спрямування (психологічна повість, лірич­на поема, ліричний вірш, пісня).

Романтики збагатили і стилістично-композиційні можливості літератури, широко застосувавши суб’єктивно-ліричну типізацію, глибокий психологізм, контраст і синтез, двопланову конструкцію образу, асоціативність, що найбільш відповідали характерному для них відображенню світу в «постійному русі, в гострій динаміці конфліктів». Емоції, почуття в їхніх творах не просто «супроводжували» процес пізнання, а були його складовою частиною.

Незважаючи на те, що самоцінність людської особи у романтизмі надзвичайно перебільшувалась, відкриття її було великим завоюванням, ще більше наблизило мис­тецтво до людини з її ду­ховним світом, посилило його ідеологічний, ціннісний, аксіологічний аспект.

Фольклор

Романтики в усіх країнах спиралися на національний фольклор і в першу чергу на такі його твори, які давали синтез історичного буття на­роду. В Україні такими творами були насамперед думи та історичні пісні, в яких відбита реакція людини на по­дії важливого суспільно-історичного значення, а сама лю­дина представлена як самоцінна одиниця національної історії.

Романтики осенсювали типологічну спорідненість фольклору, його характерних структурних принципів із своєю власною художньою діяльністю, патетично стверд­жували, що їхня творчість є безпосереднім продовженням народної.

Торкаючись питання ролі народної поезії у станов­ленні українського романтизму, М. Драгоманов відзна­чав, що новий європейський літературний рух, який про­ник па Україну з Росії, знайшов співзвучність у наших історичних і фольклорних пам’ятках. У цьому, на думку вченого, якраз і виявляється джерело особливого феноме­на: наші історичні пам’ятки з XVII ст. були відповідним ґрунтом для нових європейських ідей, наше давне пись­менство (наприклад, драма, поезія, байка, дума і пісня), громадська думка (братство, козацьке лицарство) були близькими до тодішніх нових європейських тенденцій.

Ірраціоналізм. Розум - лише одна із здатностей людського духу, недостатня для пізнання дійсности. Часто висувається вимога надлогічного пізнання, пізнання почуттям або поетичною інтуїцією.

Романтики помітили внутрішні суперечності в історичному процесі, в соціальному бутті.

Світ для романтиків - живий організм, частини якого зумовлені й скеровані цілим.

Стиль епохи Романтизму

Романтизм - нова епоха в історії культури; його відрізняє власний, тільки йому властивий тип тексту й автора. Він установлює нові стосунки між мистецтвом і життям, мистецтвом і суспільством, створює нову систему художньої мови. Він здобуває безліч різновидів: різке заперечення соціальної дійсності, патріотичні пориви, оспівування історії, любовна лірика, що не загубила зв’язків із сентименталістською поезією, містика і тяжіння до міфології виражаються по-різному, але завжди в романтичному дусі.

Діалогічність

Основним принципом побудови тексту для романтиків став діалог. Монолог як завершена форма, як форма, що не вимагає відповіді, утратив своє значення в епоху романтизму, бо не визнавав за тим, хто відповідає, ніякої сили. Він не міг бути виправлений, доповнений відповіддю, тому що вже відбувся; він не був готовий до розвитку. Діалог же принципово не довершений: це постійний рух, постійне доповнення, розвиток. Герой романтизму перебуває в діалозі з автором. Автор, розкриваючи свою сутність і зміст навколишнього світу, веде нескінченний діалог з читачем. Вступає він у діалог і з попередниками, і із сучасниками. Діалогізована художня форма: входять у межах одного тексту в діалог жанри, стилі, мови культури. Вступають у діалог й історико-культурні епохи. Епоха романтизму обирає своїми співрозмовниками середні віки і бароко.

«У кожній культурі минулого закладені величезні значеннєві можливості, що залишилися не розкритими, не усвідомленими і не використаними протягом усього історичного життя цієї культури»(Михайло Бахтін). Романтики ці можливості середніх століть і бароко усвідомлювали і використовували, бачили в них перехідні епохи, «протягом яких відбувається трансляція культури, здійснюється передача традиції, що виходить до первісних часів» (Олександр Михайлов). Минуле для них - це Середньовіччя з його лицарями, замками, ґотичними соборами. З цієї епохи вони брали собі духовних вождів. Таким для всіх романтиків став Данте.

Імпровізація

Очевидно, что подібна спрямованість цілком відкидала наслідування  не тільки натурі, але і правилам, зразкам. Не правила, а натхнення, уява, фантазія вели шляхом створення символічного, багатозначного мистецтва.

Знаком свободи уяви став імпровізатор. Імпровізатор розкривав таємниці творчості, творив в усіх на очах і сам перетворювався на твір мистецтва.

Від мистецтва стали вимагати оригінального начала. Воно базується на високому ступені розвитку самосвідомості індивідуума-творця. Але ця оригінальність не є прагненням створити абсолютно нову художню мову. Скоріше вона полягає у володінні іншими мовами й мистецтві їхнього варіювання, у творчій волі, з якою ці мови застосовуються.

Вільний, оригінальний поет перестав бути вчителем. Романтизм на відміну від класицизму, не був авторитарною культурою. Тепер художник не повчав, але сповіщав на землі вищу мудрість, був жерцем істини. Але, незважаючи на це, поет залежить від навколишнього світу, від середовища. Поет і природа для романтика нероздільні. Більш того, поет - це і є голос природи.

Поет-пророк

Поет романтизму - це і пророк, що прагне провидіти майбутнє, розкрити таємниці минулого, прозріти повороти історії. Не раз поет наділявся інтуїцією, природною мудрістю і наївністю. Так формувався топос: поет-дитя. Інтуїція, натхнення сполучаються й у топосі поета - божественного безумця, відомому з античних часів і активно використовуваному в романтизмі.

Поет, художник часто називався генієм. Геній, на думку романтиків, мав особливе бачення світу, прозрівав речі такими, які вони є насправді, виявляв ті стосунки між ними, що їх до нього ніхто не бачив. Геній зображував життя в цілому; він - дух, якому неможливо наслідувати. Йому дане почуття свободи.

Здатність до творення - головна здатність генія, поета - припускає збагнення задумів творця. Звідси настільки розповсюджені в епоху романтизму містифікації. Містифікатор імітує чуже сприйняття подій (тобто привносить у свою мову чужу модальність) або для опису відсутніх, неіснуючих об’єктів (підробки історичних документів, мемуарів та ін.), або для створення повідомлень, що узагалі не піддаються перевірці. Він виступає як оповідач, що щось чув і хоче поділитися з читачем, як переписувач, видавець, тобто бере на себе роль посередника між літературою і суспільством.

Творячи, романтик виражав себе. Самовираження було одним із вищих виявів духовності і було можливе тільки внаслідок довгого шляху від несвідомого до усвідомлюваного буття.

Романтичний герой

Романтизм створює «нескінченного героя» (М.М. Бахтин). Цей нескінченний герой, що вічно змінюється, незавершений. Це реалізація уявлень про життя духу, а не психологічний портрет. Через героя романтики хотіли, якщо не відтворити дух, то вловити його, підвести до нього, бо ж адекватно передати його було неможливо.

Романтичний герой не тільки член опозиції: Бог-людина чи людина-суспільство. Він самостійний, хоча, звичайно, може перебувати в складних стосунких і з середовищем, і з вищими силами, але головне в ньому те, що ««я» - тепер не просто цінність першого порядку, але і, власне кажучи, єдино можлива цінність. Основна риса романтичного героя - здатність до творчості, до оригінального сприйняття світу, тобто до творення інших світів. Тому так популярний був художник, поет як літературного персонажа.

Романтичний герой - це завжди незалежна особистість, що страждає від життєвих обставин під тиском суспільства. Він прагне вийти з-під цього тиску, пручаючись йому. Романтичний герой виявлявся і роздвоєним. Його дух вів вічний бій із самим собою. Він був здатний до рефлексії. Його охоплювало божевілля. Божевілля - це форма неприйняття далекого світу, позбавленого ідеї, почуття, це максимальний вияв індивідуального начала.

Значимою в характеристиці героя була молодість, що сприймався як символ усього найбільш прекрасного, високодуховного.

Дух народу

Дух - це те, чим справді жив романтик, його головна сила, єдина й одночасно багатолика. Дух для романтика існував в усьому. Шеллінґ називав природу одиссеєю духу.  Усе людство, природно, було зібранням духів, що, щоправда, поки роз’єднані, але вони повинні об’єднатися, тому що тільки в їхній згоді - світова гармонія. Розвиток людства уявлявся зростанням духу.

Через поняття духу вивчалося і сприймалося мистецтво. Дух вселявся в нього, якщо воно відмовлялося від рабського наслідування попередникам і життю і було націлене на тлумачення дійсності.

Література виражала національний дух, дух історії народу, взагалі була художнім вираженням духу. Існував і дух народу, що складався не відразу, і складаючись, перетворювався на єдине ціле. Відбувалося це протягом багатьох століть. Відповідно і революція була великою поемою духу.

Отже, всі сфери людської діяльності проймав дух, що завжди був відкритий поету, художнику і який він прагнув донести до людства. Сам поет був духом слова. Він існував не стільки на землі, скільки у цілому Всесвіті.

Дух, звичайно, протиставлявся матерії. Тільки дух міг проникати в матерію і формувати її зі своєї волі — так створювалося мистецтво. Джерелами такої роботи духу були почуття і думка. Поділене на дух і матерію, ідеальне і реальне, видиме і невидиме, усе суще для романтика проймалося таємницею, глибокою зв’язаністю усього на світі.

З поняттям духу тісно сполучалося поняття ідеалу. Ідеал підіймає мистецтво над реальністю, бо надає їй сенсу, наділяє вищим значенням. Він - основа і джерело будь-якої людської діяльності.

Любов

Дух, ідеал не існували без любові. Вона також була важливою категорією епохи й означала щось більше, ніж кохання чоловіка до жінки чи любов матері до дитини. Це було свого роду безпосереднє, духовне знання, ніби духовний інстинкт, за допомогою якого людина сприймає як свою внутрішню сутність, так і сутність зовнішнього світу відразу, цілком, у єднанні духовного і матеріального, у яке він проникає, У уявленні романтиків любов була абсолютним, вищим проявом духу.

Любов в епоху романтизму набула космічного розмаху, була стихією, що створила світ і проймала його собою. Любов давала сенс людському існуванню, вона була здатна перетворити людини, могла направлятися не тільки на окремі особистості, але й на суспільство, була для нього єднальною силою. Любов до людства, посвята всіх сил на його благо, прагнення допомогти всьому світовіу - провідна ідея романтика, сутність його громадського служіння.

Народ також міг виражати себе через любов, бо зв’язувався нею воєдино. Так зароджувалися і розвивалися духовні сили суспільства, формувалося почуття народності. Загальна любов, що поєднує народ, рухає його по шляху розвитку.

Любов уявлялася основним змістом майбутнього нового життя людства, епохи духу. Вона оживляла релігійну свідомість XIX в., стала відправною точкою для багатьох релігійно-філософських гуртків.

Через любов міг описуватися і художник епохи романтизму. Справжній художник - це той, хто перестав бути еґоїстом і присвятив себе любові до людства. Ця любов ставить його вище юрби.

Звичайно, і почуття до іншої людини в культурі романтизму було підійняте на недосяжну висоту. Воно поетизувалося й обожнювалося. Любов була владна над долею людини, вона замінила йому релігію - у подихах коханої поетові чувся голос Бога. Вона відривала людину від землі і вела у Всесвіт, де здіймала над земним світом. Тільки в любові людина досягала повноти свого «Я», тому вона виражала сили притягання, з’єднання, гармонії, а пари закоханих була прообразом єдності світу.

Свобода

У ряд провідних суспільно-історичних, філософських, політичних категорій висунулося поняття свободи. Шеллінґ і Геґель писали праці про свободу. Вона прибрала риси сакрального поняття, особливо в сполученні з поняттям народу. В усвідомленні і завоюванні свободи романтики бачили головний вияв проґресу. Образ художника зливався з ідеєю свободи. Тільки вільний поет міг сподіватися на безсмертя.

Виявом творчої волі була романтична іронія: вона охороняла від вузької і відсталої правдоподібності, була складником загального погляду на світ. Іронія - важливий аспект романтичної поетики. Тільки догматичні й авторитарні культури не знають іронії, бо не в змозі дати волю ні творові, ні читачу. Вони не знають, що таке проблема вибору. Романтики ж за допомогою іронії підіймалися над життям і мистецтвом, у якомусь сенсі їх переборюючи. Вона їх звільняла від пут дійсності.

Маніфестувалася свобода й у художній формі, що була позбавлена настанови на завершеність, націлена на фраґментарність, рух до кінцевої мети здавався більш значимим, ніж сам результат.

Найвищою мірою романтична ідея свободи реалізувалася в герої. Як і твір у цілому, герой був принципово незавершеним, тобто вільним.

Народ в історії

До ряду ключових понять романтизму належить поняття народу. Про нього писали поети, сперечалися суспільні діячі і філософи. Епоха романтизму шукала особливі властивості народу, будувала поняття народності, знаходила глибинні відповідності філософії романтизму і народної міфології.

Ідея руху ґарантувала досконалість світу, його розумність. Проґрес стрімко займав місце закону всього існуючого. Буття і проґрес ставали неподільними, навіть однозначними. Якби буття мало своєю метою стан спокою, було б завершеним, єдиним, що не розвивається, то воно, позбавившись розвитку, втратило б себе. Тому проґрес - це закон буття, саме життя, творчість, розвиток. Проґрес виявився всеосяжним поняттям. Його знаходили навіть у релігійному житті і, звичайно, у житті народу, нації, у мистецтві.

Через поняття руху, проґресу і часу сприймалася історія. У кожнім відтинку історичного часу шукали прикмет становлення, розвитку.

Сучасність романтики бачили як діалектичне сполучення минулого і майбутнього. Сама з себе вона їх мало вабила. Вони поспішали від передчуття до спогаду, минаючи сьогодення. Сучасність здавалася сухою, жорстокою, невдячною прозою життя.

Минуле перестало бути для романтиків зібранням ідеальних зразків, добіркою прикладів. Воно вишикувалося в ланцюг подій, причини і наслідки яких названі і поставлені в зв’язок. Воно мовчки свідчило про перебіг часу і було зрозуміле тільки в співвідношенні з майбутнім. Кожен історичний факт, кожне культурне явище розглядалося тому передовсім з погляду його генези.

Особливо вабив романтиків найдавніший етап історії, що йде в далекі століття. Він був точкою опори для створення національної історії. Так реалізувалися і «міфологічні» схильності романтиків. Вони стежили за першими рухами слов’янських племен, вслухувалися в етноніми і топоніми, реконструюючи їхній первинний зміст.

Уявлення про майбутнє тісно узгоджувалися з ідеєю проґресу. Що далі йшов розвиток суспільства, то досконалішим воно ставало.

Тільки до середини ХІХ століття захват перед майбутнім змінився роздумами про долю людства і песимістично забарвленим чеканням.

Не тільки життя людства, історія, але і мистецтво набуло в романтизмі важливої ознаки - руху. Відсутність руху, застиглість лякали і нагадували про смерть. Слово, зображення, що зафіксували стрімкий рух життя, вирвавши її мить і перенести у світ мистецтва, зупиняли цей рух, і життя мервіло.

До мови романтики ставилися, як до найвищого ступеня людського духу, сприймали її поетично. Вони визнавали величезну роль фантазії в створенні мовних форм. Вони розглядали мову як живий організм, як рослину, знаходили в ній приховану філософію й у фонетичному, і в морфологічному ладі. Лінгвістів, що сповідають романтизм, і романтиків, що вивчали лінгвістику, займала етимологія й етимологічні фігури, якими вони широко користалися як художнім прийомом до своїх творах.

У єдиній системі знань про світ існувала ієрархія. Вище наук стояла філософія, а над нею, у свою чергу, підіймалися мистецтва: «Де зупиняється філософія - там починається поезія». Тільки художник знає правду про світ. Мистецтво випереджає науку.

Месіанізм

Синтез ідей, злиття історичної концепції, національно-визвольних ідей з релігійними, як християнськими, так і - частково - з буддійськими, були характерні і для такого знаменного в суспільному житті руху, як месіанізм.

На думку месіаністів, євангельське вчення насправді недостатньо поширене, воно не проникнуло в душі людей повсюдно, Христові завіти не перетворені в життя. Євангеліє, звичайно, сповідають окремі люди, у кращому випадку його духові підкоряються в родині, але тільки не в суспільстві в цілому, де діють інші закони. Тільки тоді, коли і суспільство почне жити за євангельськими завітами, перетвориться життя людей на землі.

Для того щоб суспільство перетворилося, якийсь один народ повинне принести себе в жертву заради спокути всіх гріхів людства - так на місце Ісуса Христа ставиться народ, притому народ обраний. Цей народ - українці. Це вони, страждаючи в неволі, жертвуючи життям заради волі, обновлять світ і історію. Як у свій час Бог обрав народ ізраїльський і вів його через горно іспитів, так тепер, звернувши свій лик убік українців, обрав їх, і вони покликані тепер своїм подвигом врятувати людство.

Служіння вітчизні стає українською релігією XIX в. Ідея суспільного служіння - одна з провідних ідей месіанізму, що поширюється в суспільстві, визначає тип особистості. .

Кожна людина повинна була присвятити себе великій справі, а якщо буде потрібно, і пожертвувати собою. Уявлення про особисте самовдосконалення пов’язувалися з поняттям громадського обов’язку, відповідальності перед країною.

Це змішання євангельського навчання з політикою, сучасною історією, його проекція на всі сфери духовного і громадського життя - один зі знаменних виявів загальної тенденції до синтезу, одне з відгалужень романтичного світогляду.

Історико-культурні параметри епохи

Листопадове повстання

Листопадове повстання 1830 розпочалось 29.11.1830 у Варшаві, охопило Королівство Польське, з 26.03.1831 — Литву і поширилось на землі Правобережної України та Білорусі. Повстання вибухнуло на хвилі європейських революційних і національних рухів, спрямованих проти домінації трьох абсолютистських імперій на континенті — Росії, Австрії та Пруссії і мало на меті відновлення Республіки Обох Народів (Речі Посполитої Обох Народів). Безпосередніми причинами повстання стало порушення дарованої царем Олександром І конституції Королівства Польського (1815), придушення ліберальної польської опозиції і патріотичних організацій, запровадження цензури і репресивно-поліційних порядків.Російський уряд кинув на придушення повстання значні військові сили (малоросійські козачі полки). На початку лютого 1831 російські війська під командуванням фельдмаршала І. Дібіча почали наступ на Варшаву. Однак у битвах під Сточком, Ваврем і, особливо, Грохувом повстанці зупинили наступ російської армії. Навесні 1831 вибухнули повстання польського населення у Литві, Білорусі та Правобережній Україні. В українських землях польські повстанці зустріли значну протидію з боку селянства. Створені переважно з шляхти повстанські групи С. Ворцеля на Волині, К. Ружицького на Житомирщині, Колишка на Поділлі і Київщині були у квітні-травні 1831 розгромлені царськими військами. 26.5.1831 головні польські сили під командуванням генерала Я. Скшинецького зазнали поразки у битві під Остроленкою.

Від травня 1831 повстання увійшло в смугу кризи: частина аристократії і шляхти почала залишати країну, сейм не затвердив навіть дуже поміркованої реформи переводу селян на чинш, чим зумовив відхід частини селянства від повстання. Зусилля Патріотичного Товариства наштовхувались на сильну протидію консервативних кіл в уряді, сеймі і війську, Політична боротьба влітку 1831 привела до стихійних заворушень варшавського населення, яке 15-16.8. вчинило розправу з підозрюваними у зраді керівниками. Національний уряд впав, а влада перейшла у руки генерала Я. Круковецького, який, проголосивши себе новим диктатором, розправився з організаторами заворушень в місті і заборонив Патріотичне Товариство. Тим часом російські війська під командуванням фельдмаршала Івана Паскевича підійшли до Варшави і розпочали штурм міста. Незважаючи на запеклий опір повсталих 27.8(8.9).1831 Варшава змушена була капітулювати. Сейм, уряд та залишки польської армії перетнули кордони Австрії та Прусії, де були інтерновані.

Царизм вдався до жорстоких репресій проти учасників повстання, скасував конституцію Королівства і, одночасно, більшість ознак автономії польських земель (сейм, армію, елементи державності). Незважаючи на поразку, Листопадове повстання сприяло зростанню національної самосвідомості поляків, утвердження ідеї національної державності, поширенню демократичних ідей і настроїв, які проявились у прагненні до здійснення соціальних реформ та модернізації польського суспільства. Європейська громадська думка з симпатією поставилась до боротьби поляків з російським деспотизмом, а польське питання від того часу ототожнювалось із справою боротьби проти реакції і абсолютизму за свободу та демократію у Європі. Західноєвропейські країни прийняли чисельну польську еміграцію (т. зв. «Велику еміграцію»).

Весна народів

Революції 1848—1849 років («Весна народів») — кілька повстань у різних частинах Європи проти монархічного правління. Деякі революціонери керувалися республіканськими ідеями, однак набагато більше — економічними причинами.собливістю революції в Австрії було те, що вона виникла як результат протидії феодальному, національному та релігійному гнобленню. Тому головним її завданням було знищення по земельної залежності селян, станових привілеїв, абсолютизму та національного гноблення.

Революційні події в імперії почалися після звістки про зречення французького короля. 13 березня 1848 р. почалося повстання. у Відні. Повстанці вимагали відставки канцлера Меттерніха, який очолював уряд понад 30 років. Імператор наступного дня змушений був задовольнити цю вимогу. Утворився новий уряд, який оприлюднив проект нової конституції та новий виборчий закон. Проте ці проекти мали недемократичний характер і викликали нові незадоволення народу, демонстрації та будівництво барикад. Імператор змушений був тікати зі столиці в Інсбрук.

15 березня 1848 р. почалася революція в Угорщині. Під тиском маніфестацій угорський сейм прийняв ряд постанов: про скасування дворянських привілеїв, скасування панщини (але за викуп). Був сформований національний угорський уряд.

У червні 1848 р. відбулося повстання у Празі. Німецька буржуазія в Чехії намагалася закріпити підлегле становище чехів, включити Чехію до складу єдиної Німецької імперії. Чеська буржуазія та дворянство висували план перетворення Австрійської імперії в союз автономних областей. 2 червня 1848 р. у Празі від крився з'їзд представників від усіх слов'янських областей Австрійської імперії, де були присутніми 340 делегатів (у більшості чехи). Головував чеський політичний діяч Палацький. З'їзд поділився на три течії: чесько-словацьку, польсько-українську та південнослов'янську. Більшість делегатів підтримувала збереження багатонаціональної Австрійської імперії та її перетворення у федерацію рівноправних народів. Оскільки монархія Габсбургів була одним із головних бастіонів контрреволюції, така позиція об'єктивно була малопродуктивною і неконструктивною.

12 червня 1848 р. почалося збройне повстання у Празі, яке тривало 5 днів, але було жорстоко придушене.

У травні 1848 р. представники української інтелігенції та українського духовенства створили у Львові українську політичну організацію «Головна руська рада». Вона діяла в цілому з лояльних позицій щодо Австрійської монархії, не чіпаючи основ ладу. Ця організація виступала за перетворення Східної Галичини в окрему провінцію, тобто за її територіальну автономію, створення української національної гвардії, поширення української мови (навчання, публікація документів), дозвіл українцям обіймати державні посади, зрівняти українське духовенство з католицьким. Почала видаватися перша газета українською мовою — «Зоря Галицька», символом українського народу було проголошено галицький герб — золотого лева на блакитному тлі і жовто-блакитний прапор. Австрійська влада розпалювала національну ворожнечу між поляками та українцями, більше підтримуючи поляків. У Північній Буковині ви бухнуло селянське повстання на чолі з депутатом австрійського парламенту Лук'яном Кобилицею. Владі вдалося його остаточно придушити лише через півтора року.

Слов’янське відродження

О. Пипін в «Історії слов’янських літератур» відзна­чає, що в 30-х і 40-х роках в українській літературі ви­являються всі особливості слов’янського відродження:

·        по-перше, посилена літературна діяльність, ретельне віршування і повіствування народною мовою — частково повторення народних мотивів, частково прагнення передавати народною мовою літературні ідеї вищого поряд­ку;

·        по-друге, посилений інтерес до етнографії та фольклору;

·        по-третє, такий же сильний інтерес до історичного життя свого народу, і тут — якраз до тих народних переказів, які належали саме новій українській фор­мації, до переказів часів козацтва і боротьби за національне визволення (М. Цертелєв, А. Метлинський, О. Бодянський, І, Срезневський, М. Максимович, М. Ко­стомаров та ін.). Як і в чехів, з’являються навіть фальсифікати під «укохану старовину» («Історія русів», імітація народних дум в «Запорожской старине» тощо). Цей «археологічний напрям», як його називає О. Пипін за «романтичне прикрашення старовини», виник в Україні наприкінці 20-х років, найбільшого розвитку набуває в 30-ті — на початку 40-х років ХІХ ст.

У 20-і рр. ХІХ ст. більшість слов’янських народів була позбавлена власної державности й перебувала під владою імперій, переживаючи постійні небезпеки асиміляції. Сербія, Болгарія, Боснія і Герцеґовина прагнуть звільнитися від влади Османської імперії, а також від ісламського домінування. Хорватія, Словенія, Чехія, Словаччина домагаються автономії від Австрійської імперії. Польща лишається поділеною між Австрією, Прусією та Росією, Україна – між Австрією та Росією.

Спільність історичної долі стимулюють доцентрові процеси. Виникає ідеологія панславізму, тобто союзу всіх слов’янських народів задля збереження ідентичности й протистояння домінуванню інших культур. Різновидом цієї ідеології став ілліризм, концепція об’єднання всіх південнослов’янських народів.

Відносно ліберальна ситуація в Австрійській імперії та ґарантована її народам культурна самостійність стимулювали появу австрославізму, що заохочував слов’ян об’єднуватися під владою австрійської династії Габсбурґів. Ідея об’єднання слов’ян довкола російського імператора виливається в москвофільство, заохочуване царським урядом.

Провадиться боротьба за збереження національної мови й утворення її новочасної літературної норми. Ці процеси були особливо динамічними в Чехії, Сербії, Словаччині, Словенії. Виникають культурно-освітні й наукові товариства: Матиці – Сербська (1825), Чеська (1830), Хорватська (1842), Галицько-Руська (1848), Далматинська (1862), Словацька (1863), Словенська (1864). Вони дбають про розвиток національних літератур, збирання й дослідження національного фольклору.

Павел Йозеф Шафарик народився в сім’ї протестантського пастора в Східній Словаччині 1795 р. Його перша збірка віршів вийшла 1814 р. й називалася «Татранська муза зі слов’янською лірою». Навчаючись у Єльському університеті, продовжує писати вірші, перекладає класичні тексти чеською мовою, працює над історією слов’янських літератур. Потім повертається до Словаччини, вчителює, а згодом на запрошення Сербської Православної Церкви виїздить до Сербії (Нови Сад) і працює директором гімназії. Там одружується, вивчає мову й культуру слов’янських народів, доводячи їхню автохтонність у Центральній Європі. Разом із Яном Колларом видає зібрання словацьких пісень, порівняльну історію слов’янських мов і літератур,трактат про слов’янську історію, дослідження з історії сербської мови. Але 1824 р. у зв’язку з забороною Сербській Православній Церкві приймати на роботу протестантів втрачає посаду.

1833 р. Шафарик переїздить до Праги. Там він редаґує журнали, очолює університетську бібліотеку, займається науковою роботою. Він упорядковує три томи книги «Слов’янські старожитності» (останній вийшов після його смерти). У цій книзі доводиться індоєвропейське походження слов’ян, окремішність української та російської, чеської та словацької мов. 1848 р. брав участь у Слов’янському конґресі, де виголосив промову про здатність слов’ян до повної свободи й вищого політичного життя. Помер 1861 р.

Ян Коллар (1793-1851) – лютеранський пастор, визначний словацький діяч. Він служив при дворі імператора, а потім працював професором Віденського університету.  Його найвідоміший твір – поема «Донька Слави» (1824). В ній звеличується минуле слов’янських народів, протиставляється його трагічній долі понімечених слов’ян, висловлюється переконання в майбутньому відродженні слов’ян. Центральний образ – Слава, донька богині слави та бога кохання Мілека. Поема складається із вступу, трьох пісень — «Зала», «Лаба», «Дунай» (за назвами річок, які протікають землями слов'ян), а також сонета-епілогу, в якому поет присвячував свій твір усім слов'янам. Поема «Донька Слави» спричинилася до широкого суспільного резонансу. Вона свого часу була одним із найпопулярніших у Чехії творів і сприймалася як взірцевий національно-патріотичний твір.

Широкого розголосу набула історія т. зв. Краледворського рукопису, оприлюдненого Вацлавом Ганкою 1817 р. Він був виданий за уривок рукопису ХІІІ ст. і містив 14 пісень, присвячених ранній історії Чехії, татарській навалі, ліричтим переживанням героїв. Розповідалося про перемогу, нібито здобуту чехами над татарами 1241 р. під Олмоуцем. Сприяв популяризації Краледворського рукопису провідний діяч чеського й словацького відродження Павел Йозеф Шафарик. Але в 1870-1880-і рр. Лінгвісти, палеографий й історики довели фальшивість рукопису.

1830 р. Сербія здобуває автономію, а під час Балканських воєн 1876-18978 рр. – повну незалежність. Тоді ж здобувають незалежність Чорногорія і Болгарія.

Фольклористичні видання

Як поетичну історію козаччини, як наслідок духовної активності безсмертних співців оцінював народну тра­дицію М. Цертелєв у статті «О старинных малороссийских песнях» (1818), яка вже через рік стала передмовою до першої друкованої збірки української народної пое­зії «Опыт собрания старинных малороссийских песней» (1819). М. Цертелєв ставив українських кобзарів поруч із Гомером і стародавніми скальдами, а їхні пісні нази­вав неповторними за силою поетичного виразу.

М. Цертелєв, як і інші дослідники цього часу, певною мірою поділяв погляди Д. Макферсона і Т. Персі, що в 1765 р. видали свої знамениті зібрання народних пісень, перше з яких, як зго­дом встановлено, було фальсифікатом (надруковані в ньому твори приписувалися вигаданому Оссіанові). Він трактував опубліко­вані українські пісні як залишки забутого і зруйнованого мис­тецтва стародавніх часів. Даючи високу оцінку народним ду­мам, М. Цертелєв проголошував: «Це потворні руїни, що свідчать про красу зруйнованої будови».

Три збірки українських народних пісень підготував і видав Михайло Максимович. У 1827 році  М.Максимович  видав  «Малороссийские  песни». У передмові автор, зазначивши  привабливість  української  пісні,  підкреслює  її виховне значення,  а  сам  фольклор  розглядає  як засіб пізнання народу, його  культури, тобто як історичне джерело. Пізніше  виходять  збірки  М.  Максимовича  «Українські народні пісні» (1834),    «Збірка   народних   українських   пісень»(1849).   Відомий фольклорист  подав цікаві поради стосовно методики записів: записувати їх в тому ж вигляді, як співають у селах, бажано з мелодією. Одним із перших фольклорист почав називати епічно-ліричні твори думою, подав  він  також  і  характеристику  ознак цього жанру

Мовознавчі студії

«Грамматика малороссийского наречия, или грамматическое описание существеннейших отличий, отдаливших малорусское наречие от чистого российского языка», автором якої був Олексій Павловський, протягом тривалого часу була єдиним посібником у цій галузі і відіграла значну роль як у розвитку української літературної мови, так і у розвитку україністики.

Олексій Павловський (1773 - після 1822) до 1789 р. навчався у Київській академії. В Україну О. Павловський переїхав десь у 90-х роках XVIII ст. Він жив на території Слобідської України, а також на Чернігівщині, бував у Києві.

На першій рукописний варіант праці О. Павловського загалом схвальну рецензію написав акад. М. Я. Озерецьковський. Російська Академія наук, хоча й відмовилася надрукувати «Граматику…», змушена була визнати  її цікавою й корисною. 1805 р. збори Академії наук прийняли таке рішення: «Ця праця сама по собі заслуговує на похвалу, але Російська Академія, що має за головний предмет своїх вправ очищення мови вітчизняної, не може видати її від свого імені, бо вона не відповідає меті її занять». 1818 р. санкт-петербурзький цензор видав дозвіл на друк.

Книга Олексія Павловського «Граматика малоросійського наріччя», була видана в Санкт-Петербурзі 1818 року. У 1822 році в Санкт-Петербурзі було видано також підготований Павловським додаток до своєї роботи - «Додаток до Граматики малоросійського наріччя».

Підготовці до друку цієї невеликої за обсягом (114 сторінок) роботи з довгою назвою автор, родом з Сумщини, віддав майже тридцять років свого життя. Як і багато його сучасників, вчений-мовознавець турбувався про долю української мови, тому поставив перед собою мету оживити своєю книгою «зникаюче наріччя», переконати русифікованих сучасників, що воно є самостійною мовою українців, споріднених з іншими слов'янами.

Погляди Павловського щодо суспільної ролі української мови суперечливі: вагаючись у самому визначенні її між «наріччям» і «мовою», він схилявся до думки, що це «наріччя, яке становить майже справжню мову», вважав її приреченою на зникнення, але обстоював необхідність вивчення. Своєю працею Павловський, однак, започаткував граматичне дослідження української народної мови і спричинився до усталення фонетичних, граматичних і лексичних норм української літературної мови.

Ізмаїл Срезневський, крім збирання фольклору, почав активні публічні виступи з обґрунтуванням самостійності, повноправності української мови. Він писав, що українська мова не поступається чеській своїм багатством, польській — мальовничістю, сербській — милозвучністю.

Іван Могильницький заснував просвітнє товариство в Перемиш­лі (1816) що ставило своїм завданням у народних школах ширити освіту українською мовою. Але діяльність цього товариства викликала опір, інтриги польських шовіністів. На прохання Михайла Левицького 1816 року запровадити українську мову у сільських школах, президія губернії у Львові не згодилася, бо вважала українську мову за наріччя, яке не може бути предметом шкільної науки. Зго­дом у Львові відбулася губерніальна нарада в шкільній справі з участю Івана Могильницького. Але тут перемогла офіційна думка, і було ухвалено, що викладання в школах має вестися польською мовою.

Отже, мовно-азбучна боротьба, не виходячи за церковні та шкільні межі, набуває політичного значення. В ній виявилися праг­нення українського народу до рівноправного існування серед інших народів, які позначились на першій «Розправі про руську мову», написаній 1822 року Іваном Могильницьким (надруковано в поль­ському перекладі 1829 р.). В ній доводилося, що руська мова є «окрема галузка слов’янської прамови», що вона відмінна від інших мов. Цей трактат Івана Могильницького, а також написана ним перша українська граматика (1829) стали основою подальших праць і виступів, включаючи виступи М. Шашкевича і його однодумців., Як у праці Івана Могильницького, так і в інших тогочасних трак­татах не було ще чіткого розмежування між народною і церков­нослов’янською мовами. Положення, висловлені Іваном Могильни­цьким, позначалися і на рукописній граматиці 1831 року Йосипа Левицького (надрукованій німецькою мовою 1834 р.) і на грама­тиці 1833 року Йосипа Лозинського (надрукована пізніше поль­ською мовою).

Уніятська Церква, яку спочатку хотіли були використати поляки для польонізації українців, стала у другому, третьому поколінні народньою Церквою, що охороняла інтереси, звичаї, традиції, мову народу.

Польські заходи, а зокрема введення польської мови у школах викликало протести: митрополит Михайло Левицький, під впливом каноніка Івана Могильницького, звернувся до уряду з ученим трактатом в обороні «руської» — української мови. Спроба Могильницького заснувати у Перемишлі просвітнє товариство священиків не мало успіху: воно не витримало опозиції збоку польського духовенства та ополячених уніятів-Василіян. Більшого досяг Могильницький, закладаючи українські народні школи. У Перемишлі в 1820— 1830-их роках зібрався біля єпископа Івана Снігурського гурток письменників та вчених: о. Йосиф Левицький, автор граматики, о. Йосиф Лозинськіві, етнограф, о. Антін Добрянський, історик, о. Іван Лаврівський, філолог — які поклали початок культурному відродженню Західньої України.

Поставлене Лозинським в окремій спеціальній статті питання про запровадження латинського «абецадла» в українському письмі викликало різні думки. «Азбучна війна», як назвали суперечки щодо запровадження в письмі словенської азбуки (кирилиці), чи латин­ського «абецадла», чи гражданської азбуки, впливала на розвиток самосвідомості галицької інтелігенції. Азбучна боротьба потягла за собою і боротьбу за вживання української мови як літературної та боротьбу за національно-культурні інтереси народу. Йшлося про основи письма і мови, про її взаємозв’язки з іншими мовами, про перспективи її розвитку. Частина інтелігенції підтримала Лозин­ського, зокрема Вацлав Залєський, який видав збірку «Pieśnie polskie i ruskie ludu galicyjskiego» (1833). В ній українські пісні подано польськими буквами. А в передмові автор зауважив, що галицькі українці є «наші русини», яких треба прилучити до польської мови і літератури. Латинськими літерами надрукував Йосип Лозинський і «Ruskoje wesile» (1835). Так азбучна боротьба набула політичної ваги, ставши важливою проблемою культурного відродження на За­хідній Україні. Справа ускладнювалася ще й тим, що деякі видатні слов’янські філологи підтримували ідею запровадження єдиного ла­тинського алфавіту для всіх слов’янських народів. Цю думку поділяв зокрема слов’янський філолог—словенець Копітар.

Адам Міцкевич і польська школа

Адам Міцкевич народився на хуторі Заоссє, біля Новогрудка, нині Білорусь, в сім'ї адвоката та збіднілого білоруського шляхтича Миколи Міцкевича. Мати поета походила з сім'ї вихрещених євреїв. Рано втративши батька, Адам Міцкевич з раннього дитинства привчався до самостійного життя. У 1815 році був зачислений «казеннокоштним» студентом Віленського університету. У 1822 і 1823 роках за допомогою близьких друзів Міцкевич у Вільно видає два невеликих томи «Поезій».

У жовтні 1823 року за організацію та участь у підпільних товариствах був заарештований і після тривалого слідства, висланий у віддалені губернії Польщі. Організацію, до котрої належав Міцкевич, викрили царські шпигуни та їхні польські посіпаки. «Філоматів» і близьких до них «філаретів» у 1823 році заарештували, запроторили до в'язниці, а восени 1824 року засудили до різного ступеня покарань. Міцкевича не вислали до Сибіру, не спровадили до війська — йому було наказано вирушити до Петербурга.

Згодом у листопаді 1824 р. прибув до Петербургу, звідки потрапив у Одесу, де працював вчителем у Рішельєвському ліцеї. В Україні він перебував понад дев'ять місяців, постійно цікавлячись суспільним і культурним життям, фольклором та історією. Тут було написано більшість його сонетів, в тому числі «Кримських», балади «Воєвода» і «Дозор».

У 1825 р. при переїзді на роботу в Москву у Харкові познайомився з відомим письменником Петром Гулаком-Артемовським, внаслідок чого вийшла балада «Пані Твардовська» українською мовою. У Москві Адам Міцкевич посів посаду чиновника канцелярії генерал-губернатора. Восени 1826 р. поет знайомиться з членами журналу «Московскій телеграфъ», Олександром Пушкіним, іншими поетами і письменниками. У журналах і альманахах в період 1826–1830 роках друкувалися твори Міцкевича: балади, «Сонети», «Фарис», «Конрад Валлендор», «Дзяди». Епіграфом до циклу «Кримських сонетів» стали слова Гете: «Хто хоче зрозуміти поета, повинен поїхати в його країну».

За поему «Конрад Валленрод» Міцкевича знову починають переслідувати. Він врятувався виїздом за кордон у травні 1829 року. Ця подія була фатальною в його житті: після цього поет вже ніколи не міг повернутися до Литви та Польщі. У 1840–1842 читає курс слов'янської літератури в Коллеж де Франс у Парижі. Там була видана поема «Пан Тадеуш» (1834). Останні роки життя Адам Міцкевич провів у великій скруті. Тільки у 1852 році йому вдалося знайти роботу бібліотекаря книгозбірні Арсенал в Парижі. У квітні 1855 року померла його дружина, залишивши сиротами трьох дітей, а 26 листопада того ж року раптово помирає від холери і сам поет у далекому Константинополі в помешканні Михайла Чайковського. Його тіло перевезли до Парижа, а через 40 років перепоховали у Вавельських підземеллях у Кракові.

У 1822 році був виданий перший том творів поета, до якого увійшли його балади та романси. Ідеї та теми, започатковані в баладах, Міцкевич розвинув згодом у своїх великих творах цього періоду: у поемах «Гражина» і «Дзяди» (2 і 4 частини), що увійшли до другого тому його творів. Патріотичний сюжет балади «Світязь» — про подвиг народу, що загинув, але не піддався ворогові,- перегукується із сюжетом поеми «Гражина», у якій описана героїчна боротьба литовського народу проти хрестоносців. В основу сюжету поеми «Гражина» покладений реальний епізод з історії Литви початку XV століття. (Князь Новогрудка Литавор замислив зрадити литовського князя Вітольда через те, що той не хотів йому повернути місто Ліду, посаг його дружини Гражини. Вона бере зброю Литавора й стає до бою проти тевтонських лицарів, під час котрого гине. Литавор мстить за неї, убиває командора й спокутує свою провину, сходячи на багаття разом зі своєю дружиною.) Історичний сюжет під пером Міцкевича набуває романтичного забарвлення. Він яскраво, пристрасно оспівав подвиг відважної героїні. Перший віршований збірник Міцкевича («Поезія», т. 1, 1822) став маніфестом романтичного напрямку в польській літературі. До 2-го тому «Поезії» (1823) увійшла романтична поема «Гражина», що поклала початок жанру т.зв. польської «поетичної повісті»; написана на сюжет з історії Литви, вона утверджувала подвиг і самопожертву героїчної особистості. До другого тому поезії Міцкевича також були включені 2 і 4 частини драматичної поеми «Дзяди». Перша частина поеми залишилася незавершеною, третя частина з'явилася через десять років і мала самостійний характер. Прототипом Адольфа из III части «Дзядов» був товариш автора поет Адольф Янушкевич . У передмові до другої частини Міцкевич пояснює назву поеми: «Дзяди — це назва урочистого обряду, що його донині практикує простий люд у багатьох місцевостях Литви, Пруссії, Курляндії в пам'ять „дзядів“, тобто померлих предків». Міцкевича полонила в цьому старовинному обряді не лише романтична таємничість, особлива роль долі у земних справах людей. В перших частинах «Дзядів» вже помітна соціальна схема, яка надалі буде основною в творчості Міцкевича.

Творчість Адама Міцкевича відома в Україні з 20-30-х років XIX століття завдяки перекладам і переспівам П. Гулака-Артемовського, Л. Боровиковського, О. Шпигоцького. .

Будучи добре обізнаним з польською літературою, П. Гулак-Артемовський не міг не знати статті К. Бродзінського «Про класицизм і романтизм, а також про дух польської поезії» (1818), праці 3. Доленги-Ходаковського «Про слов’янщину перед християнством» (1819), у яких порушувались важливі питання тогочасного літературного процесу, його напрямів і стилів. Він був зна­чимий з А. Міцкевичем, що прожив близько трьох тижнів у Харкові, повертаючись з Одеси. Це зна­йомство з визначним представником польського романтизму не могло не позначитися на літературних інтере­су українського поета. Він написав баладу «Твардовський», яка є переробкою балади А. Міцкевича «Пані Твардовська», виступив із знаменитим переспівом з Й.В. Ґете «Рибалка».

Альманахи

«Украинский Альманах» (1831, Харків), що містив українські та російські твори про Україну; один з перших українських альманахів, що був виданий українською і російською мовами 1831 року у Харкові Ізмаїлом Срезневським та Іваном Росковшенком.

«Украинский Альманах» містив твори Левка Боровиковського, Євгена Гребінки, Івана Росковшенка, Пилипа Морачевського, Опанаса Шпигоцького, записи українських балад і дум, переклади Олександра Пушкіна, Адама Міцкевича та інших. Друкувались переважно поетичні твори в романтичному дусі.

Крім цього, в альманасі були опубліковані статті наукового і літературно-критичного характеру («О изящном в природе», «Несколько замечаний о критике», «Мысли и замечания»). Через брак коштів проектовані наступні випуски альманаху не вийшли у світ.

«Русалка Дністровая» (Буда, 1837). У передмові до «Русалки Дністрової» підкреслена краса української народної мови та народної словесності і поданий список найважливіших наддніпрянських літературних і фольклорних видань того часу. Після передмови («Передслів'я») М. Шашкевича матеріал розташований у чотирьох частинах:

Фольклористична частина «Пісні народні» відкривалася науковою розвідкою І. Вагилевича «Передговор к народним русским пісням», за якою подавалися зразки дум, обрядових, історичних та ліро-епічних пісень, записаних у різних районах краю.

Оригінальні твори упорядників складали другу частину — «Складання», куди ввійшли ліричні поезії М. Шашкевича («Згадка», «Погоня», «Розпука», «Веснівка», «Туга за милою», «Сумрак вечерний»), його ж оповідна казка «Олена», дві поеми («Мадей» та «Жулин і Калина») І. Вагилевича і наслідування народної пісні «Два віночки» Я. Головацького.

Третій розділ — «Переводи» — подав сербські народні пісні у перекладах М. Шашкевича і Я. Головацького та уривок із чеського «Краледвірського рукопису».

В історико-літературному розділі «Старина» (з передмовою М. Шашкевича) опубліковані історичні та фольклорні твори, діловий документ та бібліографічну відомість про слов'янські й українські рукописи, що зберігаються в Онуфріївському василіанському монастирі Львова. Тут же — критична рецензія М. Шашкевича на етнографічну розвідку Й. Лозинського «Рускоє весілє».

«Ластівка» (1841, СПБ), виданий Євгеном Гребінкою, містив перші твори Т. Шевченка; українське періодичне видання, ідея створення якого належала Григорію Квітці-Основ'яненку.

Робота розгорнулась у період 1838–1839 років. Ще восени 1838 року Є. П. Гребінка вступає в переговори з Андрієм Олександровичем Кравським, видавцем і редактором популярного журналу «Отечественные записки». Але В. Г. Бєлінський, який визначав ідейно-естетичну позицію журналу в цілому, розумів українську мову як наріччя російської і стверджував, що безперспективно, непотрібно і навіть шкідливо створювати літературу на цьому обласному наріччі.

Обманутий Є. П. Гребінка залишився з цілим портфелем вже поданих українського часопису матеріалів. Трохи почекавши й повагавшись, він видав альманах. Вийшла «Ластівка» 1841 року в Петербурзі. Це був перший спеціалізований на представленні художньої літератури альманах. У «Ластівці», вперше після «Кобзаря», були опубліковані нові твори Т. Г. Шевченка. Альманах являв собою антологію тодішньої української літератури.

«Молодик» І. Бецького (Харків, 1843–1844); український альманах, який у 1843–1844 роках видавав І. Бєцький за допомогою Г. Квітки-Основ'яненка, В. Н. Каразіна, М. Костомарова та інших. Дві книжки у 1843 р. та одну у 1844 р. видано у Харкові, останню, четверту — у 1844 р. у Санкт-Петербурзі. Було заплановано наступні випуски з перспективою перетворення на періодичний журнал, але ці плани не здійснилися.

В книгах альманаху друкувалися художні твори багатьох українських та російських письменників, історичні й історико-літературні матеріали а також переклади Жан-Поля, Анрі-Огюста Барб'є, В. Гюго. Але основною своєю метою видавець бачив матеріали, присвячені Україні: «Главными же, по внутренней цѣли изданія, остаются по прежнему мѣстныя статьи, относящіяся къ исторіи и статистикѣ Украины, матеріалы, памятники старины, біографіи замѣчательныхъ людей, лучшія произведенія изящной словесности на малороссійскомъ языкѣ, и пр. и пр.

«Сніп» О. Корсуна (Харків, 1841). Літературний альманах, вийшов 1841-го року в Харкові, друкувався в типографії Харківського університету накладом 600 примірників. Видавець і редактор Олександр Корсун, на той час студент юридичного факультету Харківського університету.

У «Снопі» взяли участь М. Костомаров (під псевдонімом «Ієремія Галка»: драма «Переяславська ніч» та переспіви з Байрона), Порфирій Кореницький (сатирична поема «Вечерниці» і переклади з чеської народної поезії), Степан та Петро Писаревські (вірші, байки), Марфа Писаревська (переклади з Петрарки), Михайло Петренко (ліричні вірші), а також сам Олександр Корсун (українські повір'я, вірші).

Періодизація

Дослідники розрізняють два періоди у розвитку романтизму в українській літературі:

1) 1827—1837 рр. - період становлення, що розпочинається баладою «Рибалка» П. Гулака-Артемовського;

2) кінець 30-х — 40-ві роки, коли найповніше виявилися особливості українського романтизму.

На думку Г. Вервеса, на Україні романтизм пройшов чотири періоди:

·        перший — від ви­ходу в світ «Опыта собрания старинных малороссийских песней» (1819) до «Украинского альманаху» І. Срезневського (1831);

·        другий — від початку 30-х ро­ків до появи перших віршів Т. Шевченка (1838);

·        тре­тій — від появи «Кобзаря» (1840) до розгрому Кирило-Мефодіївського братства (1846—1847);

·        четвертий, по­в’язаний з періодом так званого літературного антракту (1847—1857), коли не було створено нічого визнач­ного.

Елементи романтизму помітні були ще в остан­ніх частинах «Енеїди» (портрет Енея перед поєдинком з Турном), в «Наталці Полтавці» (образ Миколи з його романтичними мріями про майбутнє) І. Котляревського, однак вперше про нові принципи заговорив П. Гулак-Артемовський у листі з приводу балади «Рибалка» (1827), яка, на думку дослідників, є своєрідним літера­турним маніфестом українського романтизму.

Вже у п’єсі І. Котляревського «Наталка Полтавка», у віршах С. Писаревського, баладах П. Білецького-Носенка відбито протест проти косності і несправедливості тодішнього життя, змальовано порив героя до здобуття особистої волі. Особливо близько до романтичної традиції підійшов П. Гулак-Артемовський. Просвітитель за світоглядом, він виступив як романтик за художнім складом.