Лекція 08. Харківська школа романтиків
Романтичні балади Петра Гулака-Артемовського
1827р. в журналі «Вестник Европы» (№ 6, 20) з’явились вірші Петра Гулака-Артемовського «Твардовський» і «Рибалка». Можливо, звернення бо жанру балади спричинила зустріч з Адамом Міцкевичем у Харкові 1825 р.
«Pani Twardowska» - балада зі збірки «Balady i romansy» (Вільно, 1822), один з перших романтичних творів у Польщі. Відповідно до старовинної легенди, Твардовський був польським шляхтичем, що жив у Кракові в XVI столітті. Він продав свою душу дияволу в обмін на велике знання та магічні здібності. Втім, Твардовський хотів перехитрити диявола. Він вніс до угоди окремий пункт, за яким диявол міг забрати його душу до Пекла лише тоді, коли Твардовський поїде до Риму; робити це чорнокнижник не збирався ніколи.
За допомогою диявола пан Твардовський швидко зажив багатства й слави. Врешті-решт він опинився при дворі короля Сигізмунда Августа, що знаходив розраду в магії та астрології після смерті своєї коханої дружини, Варвари Радзивілівни. Щоб втішити скорботного короля, пан Твардовський нібито викликав дух покійної королеви за допомогою магічного дзеркала. Чарівник також написав дві книги, надиктовані йому дияволом – книгу з магії та енциклопедію.
Роками пан Твардовський ухилявся від своєї долі, але зрештою диявол зміг обдурити його: він схопив мага в корчмі, що, як виявилося, мала назву «Рим». Схоплений дияволом, Твардовський почав молитися Діві Марії, яка заставила диявола кинути свою жертву на півдороги до Пекла. Твардовський опинився на Місяці, де він живе донині. Єдиний його супутник – це його приятель, якого він колись перетворив на павука; час від часу той спускається на павутинні донизу та приносить Твардовському новини з Землі.
На думку деяких істориків, легенда ґрунтується на постаті реального окультиста XVI століття. Згідно з однією з теорій, реальний Твардовський був німецьким дворянином, що народився у Нюрнберзі та навчався у Віттенберзі до прибуття у Краків. Його ймовірне ім’я Лаврентій Дур (Laurentius Dhur) було латинізовано як Durus (лат. «твердий») або Durentius, що в польській адаптації стало звучати як Твардовський. За іншим припущенням, прототипом легенди є життя Джона Ді або його компаньйона Едварда Келлі, які обидва жили в Кракові в той час.
Іноді наводиться особисте ім’я Твардовського – Ян, хоча у більшості версій його ім’я не згадується взагалі.
Переробка надає їй бурлескного характеру. Змінюється обсяг: з 124 рядків поширюється до 208. Включається низка побутових і фольклорно-леґендарних подробиць. Додається власне закінчення з елементами байкової «сили». Знімаються або замінюються народними відповідниками слова з романтичної міфологізованої поетики: Мефістофель, Вельзевул, cyrograf, dictum acerbum, nobileverbum. Тим не менше фактом літературної мови стають образи й мотиви з народної міфології, літературних і фольклорних легенд.
Переробляючи баладу Міцкевича, Гулак-Артемовський перетворив пана-шляхтича Твардовського на бравого українського козака, запорожця-характерника:
Пан Твардовський в кінці стола
З поставця черкає.
“Гуляй, душа! тра-ла-ла-ла!” —
На ввесь шинк гукає.
В батька й матір отамана
І громаду лає;
Скрутив жида, як гамана,
Ще й усом моргає!
Це привело до зміни не тільки одягу, а й характерів та обставин. Деяка абстрактність побутових деталей у Міцкевича замінюється в українській переробці насиченістю, — навряд чи випадковою,— конкретними етнографічно-побутовими деталями, ба-гатством фразеології та образності української народної пісенності:
“Нуте, хлопці! швидко, шпарко!
Музики, заграйте!
Гей, шинкарю, гей, шинкарко,
Горілки давайте!”
Ріжуть скрипки і бандури,
Дівчата гопцюють;
Хлопці, піт аж ллється з шкури,
Коло їх гарцюють.
Бряжчать чарки, люльки шкварчать,
Шумує горілка;
Стук, гармидер, свистять, кричать,
Голосить сопілка.
За час, що відділяє написання балади Міцкевича від появи її української переробки, літературні погляди польського поета значно еволюціонували у бік глибшого розуміння народності, послідовнішого і ширшого використання конкретних фольклорних деталей. Виходячи з цього, можна вважати вірогідним повідомлення одного з друзів Гулака-Артемовського, що нібито про «Твардовського» «з найбільшою похвалою відгукувався сам Міцкевич і, не щадячи власного авторського самолюбства, говорив, що малоросійський переклад вищий за оригінал» .
Для самого Гулака-Артемовського «Твардовський» був лише випадковим епізодом; підійшовши в своєму творчому розвитку дуже близько до романтизму, український поет зупинився на цьому. Однак набутий ним досвід, а також помічені можливості рідної мови виявились надзвичайно плідними: слідом за Гулаком-Артемовським пішла плеяда його учнів і послідовників, таких, як Л. Боровиковський, О. Шпигоцький, майже невідомі П. Науменко, Н. Шрамченко,— всі вони в Харківському університеті вивчали польську мову під керівництвом Гулака-Артемовського, старанно перекладали сонети і балади Міцкевича, використовуючи метод і художні знахідки свого вчителя; впливу чудової спроби Гулака-Артемовського зазнали на собі майже всі українські романтики, особливо їх старше покоління.
Балада «Рибалка» - досить точний переклад вірша Ґете «Der Fischer». Мрійливий юнак, закоханий у русалку, рветься в чарівний світ, який вона розкриває перед юнаком, і гине в морських глибинах:
Вода шумить!.. вода гуде…
І ніженьки по кісточки займає!..
Рибалка встав, Рибалка йде,
То спиниться, то вп'ять все глибшенько пірнає!..
Вона ж морга, вона й співа…
Гульк!.. приснули на синім морі скалки!..
Рибалка хлюп!.. За ним шубовсть вона!..
І більше вже нігде не бачили Рибалки!
Творові властива задушевність, ніжний ліризм. Менш, ніж на баладі «Твардовський», позначився вилив бурлеску.
«Запорожская старина» Ізмаїла Срезневського
Наприкінці 20-х рр. ХІХ ст. у Харкові засновується гурток любителів народної словестости. Ядро цього гуртка становили Ізмаїл Срезневський, Іван Розковшенко, Федір і Орест Євецькі, Опанас Шпигоцький. Гурток популяризував нові художні віяння, ділився враженнями від прочитаного, переживав літературні новини. Українські інтереси не займали основного місця й уживалися з об’єднуючою усіх учасників цікавістю до загальноестетичних і філософських проблем, до «витонченої словесності» і т. ін. Гурток цей розпався, коли Срезневський виїхав з Харкова після закінчення університету у 1832 році.
Від захоплення прочитаним члени гуртка перейшли до широких фольклорних та етнографічних студій. Їхні літературні інтереси остаточно визначили збірки Миколи Цертелєва та Михайла Максимовича. Було зібрано великий фольклорний матеріял, описано народні типи, звичаї, повір’я.
З гуртком були зв’язані Л. Боровиковський і особливо О. Шпигоцький, обидва імпонували Срезневському своїми українськими інтересами. Активними учасниками другого гуртка були А. Метлинський і М.Костомаров; причетні до нього були також О. Корсун (який, в свою чергу,-зібрав навколо себе групу українських поетів, в тому числі романтиків М. Петренка, С. Писаревського та ін.), Я. Щоголів та ін. Всі вони разом і кожен зокрема в більшій або меншій мірі зазнали на собі впливу Срезневського, його блискучих даних умілого організатора і пристрасного пропагандиста—спочатку українського історичного минулого і фольклору, пізніше—широкого, всебічного вивчення слов’янства, зокрема поезії слов’янських народів .
Ізмаїл Срезневський народився 1 червня 1812 р. в м.Ярославлі, в родині вчителя. Навчався в ґімназії, а потім на юридичному факультеті Харківського університету. 1829 р. закінчив університет і почав працю в суді. Оселився над Дніпром поблизу місця колишньої Запорозької Січі. «України не можна пізнати по-справжньому, не бувши в цих місцях; не можна як слід взнати запорожців, не побувавши на порогах» (Ізмаїл Срезневський).
Після закінчення університету Срезневський біля двох років (1832—1833) був домашнім учителем в поміщицькій родині, недалеко від дніпровських порогів, тобто в місцевості, історично пов’язаній з переказами про запорожців, з українськими думами й Історичними піснями. Тут він, за його ж словами, пізнав «запорозьку старовину як своє власне життя» і зібрав «чималу купу» чудових фольклорних записів.
Його листи-щоденники того часу, адресовані матері, відтворюють живий образ юного ентузіаста-романтика, який жадібно вбирав враження від народного життя, прислухався до розповідей старих людей, прагнув з їх допомогою уявити історичне минуле країни. З якоюсь шаленою одержимістю розшукував Срезневський старих кобзарів і казкарів, намагався всюди побувати і все побачене й почуте обов’язково пропустити крізь призму історичних паралелей.
Він говорить про історію України як про «головне», «улюблене» своє заняття, захоплено повідомляє, що його «українська скриня... виросла або, краще сказати, підросла дуже помітно». Він пише про все нові й нові свої зустрічі з сивими дідусями – «балакунами», колишніми запорожцями, від яких дізнається про різні «важливі невідомі історії, події» .
«Запорожская старина» (1833-1838) - чотири випуски. Про мету свого видання Срезневський докладно розповів у передмові до першого випуску «Запорожской старини» з виразно романтичних позицій. Прагнучи «зробити послугу» всім «цікавим довідатись про старовину запорозьку» — «побут, нрави, звичаї, подвиги цього народу воїнів, який своєю хоробрістю і сміливістю, своїм ииливом на весь південний схід Європи і навіть Малу Азію, особливо в XVII столітті, своїм дивним складом і способом життя та характером був відмінний від усього, що його оточувало, заслужив місце «пам’яті нащадків»,— Срезневський з деякою зневагою, характерною для романтичної історіографії, згадує про пам’ятки літописні, історичні, які «навіть самі подвиги описують, іноді коротко, іноді невірно, плутано». «Ця бідність історії запорожців у письмових джерелах примушує спостерігача шукати інших джерел — і він знаходить для своїх досліджень багаті, невичерпні джерела у народних переказах». Зате з великим піднесенням говорить Срезневський про носіїв живих народних легенд—бандуристів, «потомків тих бандуристів, які, подібно до скальдів Скандінавії, супроводжували хоробрих воїнів запорозьких у всіх їх походах, так само, як і скальди, піднімали їх дух до бою своїми піснями і зберегли, як і скальди, для нащадків у своїх піснях і думах подвиги хоробрих». У пам’яті бандуристів «живе старовина запорозька... Хоч перекази про старовину, розказувані ними, і підлягають суворій критиці, проте майже необхідні для кожного, хто хоче знати історію запорожців і всієї України. Що стосується подій, зовнішньої історії народу, як кажуть німці. чо п цих переказах можуть бути помилки в дрібницях — у власних іменах, у послідовності подій. Такі перекази можна перевірити літописами, а ще краще співставити їх між собою... Ці перекази надзвичайно дорогоцінні, бо єдині у своєму роді і по змісту, і по широчині» («Запорожская старина», ч.І, X., 1833, стор. 5—25).
Цілком виправдане захоплення, з яким була зустрінута «Запорожская старина». «Де викопали ви стільки скарбів?—писав Срезневському Гоголь 6 березня 1834 року.—Всі думи, і особливо повісті бандуристів, воістину прекрасні» .
Незважаючи на велику різноманітність матеріалу, . зібраного в «Запорожской старине», незважаючи на участь у ній «багатьох героїв», особа організатора збірника, тобто самого Срезневського, виразно відчувається в ньому. «Не все зібрано одним мною; більша частина надіслана іншими»,—повідомляв Срезневський у передмові, але відразу ж додавав, що «намагався з свого боку перевірити сам особисто усе доставлене, виправити помилки, що мали місце в різних списках, звірити списки, вибрати з них краще,— нарешті, зробити збірник свій по можливості повнішим і правильнішим».
Починаючи з 50—70-х років, Костомаров, Драгоманов та інші дослідники, історики і фольклористи, виявили в матеріалах «Запорожской старини» ряд підроблених історичних пісень і дум .
«Багато шкоди,— писав про Срезневського Костомаров у листі О. О. Корсуну (1879), маючи на увазі саме «Запорожскую старину» і висловлюючи свої почуття гостріше і категоричніше, ніж у друкованих працях,—наробила ця людина малоруській історії та етнографії. ... Він, звичайно, сам визнає свій гріх і не тільки не повторює його, але навіть уникає розмов і згадок про «Запорожскую старину»...»
Саме для більшого підкріплення цієї загальної концепції ііому й могли знадобитись підробки народних дум та історичних пісень. Ці фальсифікації повинні були заповнити неминучі прогалини в обіцяному читачам строго послідовному викладі історичних подій, розповісти про такі події і таких осіб, про які народна пам’ять не вберегла якихось виразних свідчень або спідчпіпя ці були невідомі Срезневському. Такі думи, як «Дари Баторін», «Смерть Богдана», «Татарський похід Серпяги», «Битва Чигиринська», «Похід на поляків», є безсумнівними підробками, що свого часу неспростовно довели М. Драгоманов та В. Антонович. Дума про Серпягу, наприклад, скомпонована з кількох уривків з різних дум, зокрема думи про Олексія Поповича; решта є продуктом, так би мовити, оригінальної творчості. Дуже показово, що всі ці підроблені думи позначені як записи самого Срезневського.
Поезії Левка Боровиковського
Перший український поет-романтик (1806-1889). Під час навчання в університеті наслідує літературні захоплення свого вчителя Петра Гулака-Артемовського, перекладає другу еподу Горація («Vitaerusticae laudes») - «Подражаніє Горацію» (1828). Переклади відрізняються від травестій.
Звертається до творчості Василя Жуковського. Робить вільний переспів балади «Светлана» - у свою чергу, переспіваної німецької балада «Lenore» Бюрґера (1773). «Маруся» (1829): романтична тема нічної втечі з мертвим нареченим, романтичний краєвид і поетичні картини:
Сіли в санки: коні мчать,
Аж іскрять ногами,
Полозочки аж шумлять,
Сніг летить клочками;
Ззаду так, як дим курить,
Степ кругом синіє,
Місяць із-за хмар блищить,
Тільки-тільки мріє...
У баладі «Маруся» дії та персонажам надається українського колориту, вводить етнографічні малюнки:
Звечора під Новий год
Дівчата гадали:
Вибігали в огород,
В вікна підслухали.
З тіста бгали шишечки,
Оливо топили;
Слухали собак; в пустки
Опівніч вихрили;
Віск топили на жарку
І з водою в черепку
Долю виливали;
Бігали на шлях вони;
З приказками в комени
Суджених питали.
Застововано мотиви українських народних пісень. Умовно-романтичний характер мають сцени пізнавання мерця, пробудження милого, що їде в санчатах до дівчини.
Перекладає також Адама Міцкевича («Фарис»), Олександра Пушкіна (“Зимовий вечір”). Менше відходить від оригіналу «Фарис» — переклад поеми Міцкевича, яка прославляє всеперемагаючу силу людського пориву; але, наприклад, в переказі «Зимнього вечора» Пушкіна Боровиковський знову звертається до навмисної «українізації» оригіналу:
Заспівай, як мати сина
Виганяла до Орди,
Як до зірочки дівчина
Неньці принесла води.
Так само в перекладі пушкінських «Двох воронів», при відносній точності перекладу, «хозяйка» замінена «козачкою», а «богатырь» — «козаком».
Від ранніх своїх наслідувальних творів Боровиковський переходить пізніше до оригінальної творчості. Протягом ряду років він, за власним зізнанням, «займається Малоросією» «у словесному її значенні»: збирає народні пісні («ніким і ніде ще не видані»), прислів’я і приказки, повір’я та ін. «Поезія народних пісень, забобонний побут моїх земляків... дотепність повір’їв, забобонів,—все це,— пише він,— становить багатий скарб для балад, легенд, дум: це джерело незаймане» .
В баладах Боровиковського широко введений український фольклорний матеріал. Так, у баладі «Ой не ходи, Грицю, та на вечорниці» використано відповідну народну пісню, дуже поширену по всій Україні; у баладі «Чорноморець» варіюються не менш відомі пісні про загибель козака на чужині; у баладі «Ледащо» розробляється відомий з багатьох фольклорних джерел мотив продажу козаком душі чорту, причому вся дія несподівано переводиться у зовсім реальний план: сцена появи нечистої сили виявляється лише сном. Цей прийом дуже характерний для народної поезії.
Теми ориґінальних балад - продаж чортові душі, вбивство, отруєння. Обробка - в тісному зв’язку з народними піснями, з рядків яких почасти складаються балади.
У баладі «Бандурист» малюється традиційний для романтизму образ народного співця. Образ сліпого діда-бандуриста овіяний елеґійним смутком. Твір набуває форми козацької пісні про гетьмана Богдана.
«Чарівниця» - цілий вінок з пісень і вірувань, Сюжет про дівчину-чарівницю розвиває тему народної пісні про Гриця, отруєного через кохання. Дещо змінює стиль моралізаторська кінцівка:
Коли б була Марусенька
Циганки не знала,
Коли б була та ворожка
З чарами пропала!
То ти б була, Марусенько,
Гриця не згубила,
То ти б була, Марусенько,
Й сама була жива:
Бо чарами верховодить
Нечистая сила.
«Вивідка». За мотивами народних пісень. Випробовуючи наречену, козак заповідає їй отруїти брата. Коли ж вона здійснила це, наречений з огидою її зрікся.
Стиль романтичний: поважна мова, помірковане звертання до здрібнілих слів, фольклорні постійні епітети (ясний сокіл, білі лебеді, шірокі поля, чорная хмара). Нахил до короткого, афористичного вірша.
Творчість Амвросія Метлинського
Псевдонім - Амвросій Могила. Народився 1814 р. в Гадяцькому повіті на Полтавщині. Вчився в Харківському університеті. Після закінчення 1835 р. працює помічником бібліотекаря, 1843 р. захищає дисертацію й дістає посаду професора. 1849 р. перейшов до Київського університету, видав там збірку Левка Боровиковського «Байки і прибаютки» (1852). Автор праць з філософії культури та літератури. Поєднує філософію Геґеля з романтичними мотивами. Останні роки життя провів у Женеві й у Ялті. Помер 1870 р.
Промовистість цього псевдоніма саме для романтичної поезії, для представника «пасивного» романтизму на українському грунті пере-конливо вимальовується з передмови Метлинського до першої (і єдиної) прижиттєвої збірочки його віршів «Думки та пісні та ще дещо» (1839). Лейтмотив передмови, а також і самих віршів,—тяжка, невтішна туга поета, викликана уявною загибеллю рідної мови, рідної поезії, загибеллю неминучою, невідворотною, тому що безслідно зникають і все глибше відходять у минуле старовинні народні звичаї та взаємини між людьми.
Він так і пише з цього приводу: «Південноруська мова... з дня на день забувається, і все більше вмовкає, і—прийде час— забудеться, і замовкне. І слова її тільки, може, в тужливих піснях долинуть до потомків... І слова ЇЇ найдуть потомки в темних для себе місцях літопису, здивуються цим рідним незнайомцям, назвуть їх недоглядом переписувача і виправлять» .
Відповідно до цього погляду про близьку і неминучу загибель української мови (погляд цей, як ми бачили, мав місце в середовищі українського панства того часу) і власна поетична творчість Мет-линського майже повністю базується на мотивах «національної туги», на протиставленні похмурій сучасності і безнадійному майбутньому — славного минулого козацько-старшинської, гетьманської України.
Слід, проте, відзначити, що в деяких поезіях збірки «Думки та пісні...» Метлинський висловлює віру в те, що українська мова житиме і розвиватиметься.
Улюблені, образи Метлинського – козак, гайдамака, чумак, стара «бабусенька», яка «мене кохала: піснями пеленала, Рідним словом кормила, рідній мові учила». Як символи славного минулого в його віршах з’являються старець, гетьман, могили, списи, рушниці, бандури, степ, вітер і т. д.
Навіть звертаючись до тем сучасної йому дійсності, поет бачить тільки похмурі, важкі картини; пожежа в селі після весільної гулянки («Шинок»), смерть старця, в якого колись «була ... хата, садки зелененькі, сінце і скотинка, город і бджілки», а на старість лишилась «одна радість» — «дім божий» («Старець»), дівчинка-сирітка, всіма позабута навіть у день загального радісного свята («Дитина-сиротина»).
Така тематика переважної більшості віршів Метлинського виразно розкриває консервативність його світогляду і поетичної творчості. Трохи несподівано на перший погляд, але насправді цілком логічно у збірці творів Метлинського мотиви «національної туги» тісно переплітаються з виявленням казеннопатріотичної «любові до царя і отечества» у дусі урядової програми «православія, самодержавія, народності», яка ретельно насаджувалась, починаючи з середин» 30-х років XIX століття. Характерно, що і в цих віршах Метлинський залишається вірним песимістичним настроям.
Єдина збірка - «Думки і пісні та ще дещо» (1839). Спрямована в минуле; сучасне сприймається як гірка неминучість. Похмурий, сумний колорит. Символ минулого - могили, помираючий бандурист. Популярні мотиви - страшна буря, розмова степу й вітру про золоті бунчуки, козацьке лицарство. Улюблений мотив - ніч з бурею, громом, блискавкою, пожежею. Улюблений краєвид - степ з могилами, повними трупом.
Єдине, що ще живе в Україні - поезія. Улюблений образ - бандурист.
Зрадник. Мотив загальної зневаги до зрадника. Феномен відступництва.
Спис. Старовинний спис висить на стіні. Ним мати змітає павутину. Не сяє. Опинившись у руках сотника, викликав хвилю згадок про минуле, про війни.
А батько мій і проговорився:
- Давно вже костей він не ламає!
- Е, бач (я на думці), чом не сяє...
Підземна церква. Леґенда про козацьку церкву, яка після втрати Січі пішла під землю. Коли помирає козак, її дзвони гудуть, мов із печалі.
Гетьман. У грізну буряну ніч на замку над Дніпром підводиться гетьман, щоб глянути на Україну:
Чи козак і кінь умер?
Чи орел без крил, без пер?
Вже край втихомирився: чуд, од моря до моря
Не пахне вже ворога дух,
Немає вже вражого трупу...
Як на гробовищах в ніч глупу,
Де смерть все розсипала в пух.
«Смерть бандуриста». Грізна буряна ніч над Дніпром. Помираючи, старий козак-бандурист нарікає на мертву тишу в народі, на повільне вмирання:
Грім напусти на нас, Боже, спали нас в пожарі,
Бо і в мені, і в бандурі вже глас замирає!
Вже не гримітиме, вже не горітиме, як в хмарі,
Пісня в народі, бо вже наша мова конає!
Хай же грім нас почує, що в хмарах кочує;
Хай наш голос далеко по вітру несе,
Поки вітром, як лист, нас з землі не стрясе.
Форма поезії - вільна, без певного сюжету, з частими змінами ритму. Ритм мінливий, часто неправильний. Рими одноманітні, часто граматичні.
Мова відходить від народної, це спроба утворити мову для освіченої людини.
Метлинський, очевидно, був незадоволений своєю поетичною книжкою (та й своїми поетичними спробами взагалі). Принаймні пізніше він майже ніколи не повертався до них, зосередивши свою увагу на збиранні українських народних пісень. Внаслідок цих фольклористичних занять з’явився збірник «Народные южнорусские песни» (1854).
Під впливом поглибленого вивчення народної творчості і зв’язаного з ним ближчого, ніж раніш, спілкування з народом істотно змінились і песимістичні погляди Метлинського на долю дальшого розвитку української мови. У передмові до видання «Байки й прибаютки Левка Боровиковського» (1852) Метлинський уже відстоював незаперечне право української літератури на самостійне існування, стверджував необхідність розвивати її поряд з іншими літературами.
Для повнішої характеристики Метлинського як поета слід згадати також про великий цикл перекладів («Луна із Словенії», «Луна ще із Німеції»), чеських постів («Краледворський рукопис», Ф. Челаковського), словацьких і сербських народних пісень, віршів Міцкевича і Вітвицького, а також окремих німецьких поетів-романтиків. Безсумнівна цінність цих перекладів полягала в тому, що вони утверджували значення рідної мови як мови літературної. В кінці 30-х років це було необхідним, підказувалось усім станом і наявним репертуаром української літератури. Незважаючи на відносну художню слабкість перекладів і чіткий намір перекладача максимально їх «українізувати», ці переклади переконливо доводили цілковиту можливість приєднання молодої української літератури до кращих досягнень європейської літератури того часу.
Поезії Миколи Костомарова
Народився на Острогожчині 1817 р. Син дворянина й селянки. Вчився в Харківському університеті (1833 р. вступив). У Харкові вперше почув українську мову й оволодів нею.
«Мої знання малоруської мови,— згадував він у «Автобиографии»,—були такі слабкі, що я не міг розуміти «Салдацького патрета» і дуже досадував, що не було словника; відсутність останнього замінив мені мій слуга, родом з нашої слободи, на ім’я Хома Голубченко, молодий хлопець років шістнадцяти. Крім того, де б тільки я не зустрічався із близько знайомими малоросами, без церемоній засипав їх питаннями: що означає таке-то слово або такий-то зворот мови? За короткий час я перечитав усе, що тільки було друковане по-малоруському, але цього мені здавалось замало; я хотів ближче познайомитись з самим народом не з книг, а з живої мови, з живого спілкування з ним. З цією метою я почав робити етнографічні екскурсії з Харкова у сусідні села, у шинки, які в той час були справжніми народними клубами. Я слухав мову, записував слова і вирази, втручався в розмову, розпитував про народне життя-буття, записував повідомлені мені розповіді і примушував співати для мене пісень».
Романтичне захоплення історією України, народною творчістю, народним побутом, українською художньою літературою дуже швидко привело Костомарова до спроб оригінальної творчості також українською мовою. Цьому сприяло його зближення з Срезневським, з гуртком його товаришів-українофілів, і насамперед з Метлинським .
Не можна не навести досить колоритного уривка з його «Автобиографии»; почуття, які володіли Костомаровим і про які він тут розповідає, характерні для багатьох представників українського романтизму. Згадавши про своє захоплення в університеті історичними дисциплінами, Костомаров оповідав: «Історія стала для мене улюбленим до пристрасті предметом; я читав багато різних історичних книг, вдумувався в науку і зупинився перед таким питанням: чому це в усіх історіях говорять про видатних державних діячів, іноді про закони і установи, але ніби нехтують життям народної маси, бідний мужик—хлібороб-трудівник—ніби не існує для історії; чому історія не розповідає нам нічого про його побут, про його духовне життя, про його почуття, спосіб вияву його радостей і смутку? Швидко я впевнився, що історію треба вивчати не лише з мертвих літописів і записок, а й у живому народі. Не може бути, щоб віки минулого життя не відбились у житті і спогадах нащадків; потрібно тільки взятись за пошуки, - і, мабуть, знайдеться багато такого, що до цього часу забуте наукою».
Звернувшись до небагатьох на той час видань пам’яток народної творчості, юнак Костомаров відразу натрапив на збірники Максимовича. «Мене здивувала і захопила, - згадував він, - непідробна краса малоруської народної поезії; я навіть і не підозрював що така витонченість, така глибина і свіжість почуття були в творах народу який був таким близьким до мене і про якого я, як побачив, нічого не знав. Малоруські пісні так захопили все моє почуття й уяву, що за якийсь місяць я вже знав напам’ять збірник Максимовича, потім взявся за другий його ж збірник, познайомився з історичними думами І ще більше захопився поезією цього народу».
Захистив дисертацію «Про історичне значення руської народної поезії».
Поетичні збірки «Украинские баллады» (1839), «Вітка» (1840) вийшли в Харкові. Тональність оптимістична, повна віри в майбутнє українського народу. Образи сучасності подібні до Могили: могила, похмура ніч. Спів, поезія уявляються силою, що відродить український народ.
Протягом неповних трьох років він видає дві збірки власних віршів («Українські балади», 1839, і «Вітка», 1840), друкує дві великі трагедії—»Сава Чалий» (1839) і «Переяславська ніч» (1841).
У ранніх віршах і трагедіях Костомарова ми зустрінемо багато образів і настроїв, уже знайомих нам з творчості Метлинського.
Не випадково Амвросію Могилі присвячено вірш «Співець», в якому не тільки повторюються його думки про майбутню загибель народного українського слова, але майже буквально цитуються рядки вірша Метлинського:
Ох, тим молодий співець не співає,
Що рідная мова, як свічка, сконає!
Ох, тим той співець та у гуслі не б’є,
Що його слухати ніхто не іде!
Проте не ці навіяні мотиви найбільше характеризують творчість молодого Костомарова: надто помітно відчувається в них данина літературній моді. Поряд :і ними виразно і бадьоро звучить тверда впевненість поета в живучості народної пісні, у тому, що, подібно до самого народу, і його пісня не може зникнути, повинна плідно розвиватись, цвісти і міцніти. Друга збірка молодого поета, «Вітка», відкривається віршем «Пісня моя»:
Од Сосни до Сяну вона простягнулася,
До хмари карпатської вона доторкнулася,
Чорноморською водою умивається,
Лугами, як квітками, квітчається,
Дніпром стародавнім підперезана,
Річками, як стрічками, поубирана,
Городами-намистами пообвішана.
Гуляй, моя пісне, високо, високо,
Щоб хмарами сизий орел летючи
Тебе не нагнав;
Гуляй, моя пісне, широко, широко,
Щоб по степу вітер, траву котючи,
Тебе не піймав!
Співець Митуса. Мотиви правди й волі, повстання проти тирана. Використовує мотив Галицько-Волинського літопису, але по-своєму переосмислений.
Ластівка. Звертається до двох джерел: історичного (часи Володимира Мономаха, боротьба з половцями) та міфологічного (леґенда про ластівку, якою стала мати-вдова після загибелі сина). Доповнюється автобіографічними мотивами (стосунки з матір’ю).
Брат з сестрою. Мелодика дум та історичних пісень. Баладний мотив про інцест (брат і сестра, не впізнавши один одного, стають чоловіком і жінкою). Пряма цитація балади:
Ходім, сестро, горою,
Розвіємось травою;
Ходім, сестро, степами,
Розвіємось цвітами.
Ой ти станеш жовтий цвіт,
А я стану синій цвіт
Тільки б вкупі нам жити,
В однім зіллі два цвіти.
Проте не ці навіяні мотиви найбільше характеризують творчість молодого Костомарова: надто помітно відчувається в них данина літературній моді. Поряд з ними виразно і бадьоро звучить тверда впевненість поета в живучості народної пісні, у тому, що, подібно до самого народу, і його пісня не може зникнути, повинна плідно розвиватись, цвісти і міцніти.
Друга збірка, «Вітка», відкривається віршем «Пісня моя»:
Од Сосни до Сяну вона простягнулася,
До хмари карпатської вона доторкнулася,
Чорноморською водою умивається,
Лугами, як квітками, квітчається,
Дніпром стародавнім підперезана,
Річками, як стрічками, поубирана,
Городами-намистами пообізішана.
Гуляй, моя пісне, високо, високо,
Щоб хмарами сизий орел летючи
Тебе не нагнав;
Гуляй, моя пісне, широко, широко,
Щоб по степу вітер, траву котючи,
Тебе не піймав!
Сильніша, ніж в інших харків’ян слов’янофільська ідеологія. Підкреслення історичної тяглости України пов’язане з усвідомленням її територіяльної цілости.
Зовсім органічно в ланцюг героїчних подій і образів вплітаються мотиви стародавнього літопису - образ «співця Митуси», який проклинає князів за їх чвари, за гноблення народу, або розповідь про «Пана Шульпіку», жорстокого магната-поміщика, який відняв у матері дочку, у козака — кохану і якого застрелив цей козак. Устами народу висловлює поет суворе осудження жорстокому насильнику пану:
Понесли пана Шульпіку у яму ховати,
За ним народ поволікся пана поминати:
«Оце тобі, пан Шульпіка, хай буде за тоє,
Що дитину запоганив у неньки старої!
Оце тобі, пан Шульпіка, хай за шкоду тую,
Що ти украв у козака дівку молодую!
Оце тобі, вражий сину, од нас дякування,
Що терпіли ми од тебе всякі глузування!
Оце тобі, сучий сину, за твої уразки,
Що ти їздив поміж миром без всякой опаски” .
Охоче і часто звертаючись у своїй творчості до фольклорних джерел, Костомаров не обмежувався переспівами мотивів українських народних пісень, переказом українських народних легенд та ін. Слідом за Метлинським поет намагався розширити на українському грунті національні рамки фольклору. Він переклав, наприклад, найбільш пройняті народнопісенними мотивами слов’янської — чеської — лірики уривки з «Краледворського рукопису» («Ягоди», «Рожа», «Олень»), зразки популярних в епоху романтичного захоплення філеллінізмом 30—40-х років клефтських пісень грецьких повстанців проти турецького гніту («Грецька пісня»).
Потяг до «європеїзації» української літератури характеризує також дві трагедії Костомарова — «Сава Чалий» і «Переяславська ніч», що стали спробами створення романтичної драми на українському історичному матеріалі. Костомаров рішуче відійшов від зразків, які давала побудована на побутовому матеріалі, наближена до реалізму драматургія Котляревського, Квітки та їх послідовників, таких, як К. Тополя, С. Писаревський та ін. Його захоплювали високі зразки світової драматургії, в першу чергу твори Шекспіра і Шіллера .
Позитивною рисою трагедій Костомарова при всьому цьому лишається його твердий намір вивести українську драматургію з кола чисто побутових тем, селянської тематики. На «жаль, повторюємо, п’єси Костомарова відзначались схематичністю в побудові сюжету, у розробці образів персонажів. Тому українська історична драма бере початок свого плідного розвитку не від «Сави Чалого» або «Переяславської ночі», а від п’єси «Назар Стодоля» Т. Г. Шевченка, який відчув відповідні пропорції між схемою історичної трагедії і конкретним історико-побутовим матеріалом, що її оживляє.
Переїхав до Києва 1845 р., викладав у ґімназії, в Київському університеті. 1847 р. заарештований і ув’язнений за участь у Кирило-Мефодіївському братстві. Засланий до Саратова. Повернувся 1859 р. Працював і помер у Петербурзі († 1885 р.).
Творчість Степана Писаревського
Отець Степан Писаревський народився на Харківщині у 80-х рр. XVIII ст. Вчився а Харківській духовній семінарії, а потім служив у клирі Харківської єпархії. Помер 22 січня 1839 р. в селі Вовча.
Літературні твори друкував під псевдонімом «Стецько Шереперя». Вірші наближаються до романтичного стилю. Вони були опубліковані в альманахах «Сніп» (1841), «Ластівка» (1841).
Ліричний вірш «За Немань іду» розробляє мотив прощання козака з дівчиною. Козак їде на війну, метафорично описану як «варіння пива»:
- Іду я туди,
Де роблять на диво
Червонеє пиво
З крові супостата.
Вірш перейнятий тривожним почуттям безповоротности розставання:
- І вже ж тобі, милий, назад не вертаться!
Там тобі, серденько, навік зоставаться!
Дивись: під тобою і кінь щось поник...
У полі червонім заснеш ти навік!
Але передчуття походу, атмосфера битви надають ритміці вірша динамізму, наступальности:
- За Немань іду,
Гей! Коню мій, коню,
Заграй підо мною!
Дівчино, прощай!
Текст складений у формі діалогу двох ліричних персонажів, характери яких вимальовуються із їхніх реплік.
За мотивами вірша «За Немань іду» 1872 р. харків’янин Володимир Александров написав оперету.
Олександр Корсун
Народився 8 червня 1818 року в поміщицькій сім'ї на Таганріжщині, в родовому маєтку Богданівська Антипівка (тоді Ростівського повіту Катеринославської губернії). Рід Корсунів, хоч і був дворянським, походив із запорізьких козаків. «Я за предками щирий запорожець», - згадував Олександр Корсун у своїх спогадах. Корсуни переселилися на Таганріжщину наприкінці 18-го століття, коли цей приозівський край активно заселявся українськими поміщиками.
Навчався Олександр Корсун у Таганрізькій гімназії, яку закінчив з відзнакою. Трохи попрацював на Таганрізькій митниці, а 1837-го року склав іспити на юридичний факультет Харківського університету. Харків тоді був осередком культурного життя всієї східної України, яке зосереджувалося навколо саме Харківського університету. Існував у Харкові і український літературний гурток, членом якого відразу став Олександр Корсун. Душею цього гуртка був Микола Костомаров (майбутній великий історик) і Григорій Квітка-Основ’яненко (класик української літератури). Костомаров називав учасників цього гуртка «відданими ідеї відродження української мови і літератури».
Після закінчення юридичного факультету служив у харківській кримінальній палаті. З 1847 року Корсун перебував на службі при дербентському воєнному губернаторі. З 1861 року він проживає в рідній Антипівці, займаючись виключно збиранням етнографічних матеріалів.
Літературна спадщина О. Корсуна невелика і складається в основному з оригінальних віршів та перекладів з чеської, німецької мов, які друкувались в альманасі «Сніп», журналі «Маяк» та інших періодичних виданнях.
Корсун належить до першої хвилі української інтелігенції, що формувалася на початку XIX століття, коли суспільство поступово почало втрачати власну дворянську еліту. Він виявив чималу цікавість до українського фольклору; в 1839 р. у Харкові видав збірку «Украинские поверья», де було сім народних казок. Він увійшов у коло харківських інтелігентів, які захоплювалися етнографією.
Ще в студентські роки Корсун підготував і видав альманах українською мовою «Сніп» (1841) українською мовою, до якої ввійшли драма М. Костомарова «Переяславська ніч» та переспіви з Джорджа Байрона; ліричні вірші та байки Степана та Петра Писаревських; сатирична поема «Вечерниці» Порфирія Кореницького; лірика Михайла Петренка; кілька власних віршів Олександра Корсуна.
Поезія О. Корсуна елегійна за тональністю. Так, у плані минущості козацької слави, в дусі романтичного візіонерства змальовується в «Мані» Полтавська битва. Тут у констатації того, що козаки відцуралися Мазепи і вступилися за Петра, присутня вірнопідданська тенденція, вчинок гетьмана потрактовано як зраду. Лірику О. Корсуна проймає смуток за давниною («Старі пісні», «Дорошенко»); їй притаманні атмосфера таємничості («Рожа і дівчина»), поетизація сумовитого почуття («Кохання»), емоційна та естетична трансформація історичних і фольклорних джерел. Романтичними є образи (скажімо, козака — шукача долі чи поета, який у творчому натхненні високо піднімається над буденністю («Блискавка»).
Кореспондент і популяризатор Т. Шевченка, О. Корсун у вірші «До Шевченка (Скажи, брате, кобзареві...)» (1845) підніс старого й сліпого співця до персоніфікованого втілення героїчної пам'яті українства (послання це цікаве як одне з перших, що «ремінісценціює» Шевченка). Поетична символіка узагальнюючого образу Вкраїни в поезії «Коханка» (1839) відтворює батьківщину в уявленні героя-козака як кохану дівчину з Антипівки в зеленій плахті та юпці, з золотою косою з жита- пшениці, підперезаною річкою Бірючою. Переспівував О. Корсун російських і чеських поетів. Його віршовані «Українські повір'я» частково олітературюють народні, а частково їх пародіюють у бурлескному ключі.
З великим піднесенням зустріли у Харкові появу шевченківського «Кобзаря». Відразу стало зрозуміло, що на Україні з’явився новий літературний геній. Гаряче відгукнувся на цю подію і Олександр Корсун, написавши поетичне звернення «До Шевченка» (1841-й рік, надруковано в 1845-му). Під впливом Тарасових поезій Корсун теж починає писати вірші в народному дусі. Вони не дотягували до рівня Кобзаря, хоча на одну з поезій Олександра Корсуна, «Сирітську долю», чекало велике майбутнє – вона стала народною піснею.
Ой у полі вітер віє,
Траву нагинає,
Кобзар сидить на могилі
Та вітру питає:
«Чи не знаєш, буйнесенький,
Де сирітська воля,
Де фортуна, де надія,
Де сирітська доля?»
Вітер йому одвічає:
«Знаю, діду, знаю!
Бачив долю сирітськую
У темному гаю.
Бідна доля! Надавлена
Сирими купками;
А що діти... а ще плаче
Гіркими сльозами!..»
Після заборони цензурним комітетом друкування другого тому «Снопу», Корсун помітно розчаровується в українській справі. Арешти ж його друзів, київських братчиків, 1847-го року, сильно лякають його, і він надовго покидає Україну.
Олександр Корсун відправляється на Кавказ. Спочатку він служить у Тифлісі, а потім у Дербенті, де 13 років виконує обов’язки чиновника із особливих доручень при Дербентському військовому губернаторові. На батьківщину Олександр Корсун повертається лише у 1860-му році, успадкувавши батьківський маєток Богданівська Антипівка. Це був час ліберальних реформ царя Олександра Другого, коли здавалося, що демократичні традиції потрохи відвойовують позиції у деспотичної влади епохи царя Миколи. В повітах створювалися земства, в містах виникали Думи, які повинні були керувати дрібними місцевими справами. Втягується у громадську діяльність і Олександр Корсун. 1864-го року він стає гласним від землевласників Ростівського повітового земства Катеринославської губернії, 1869-го – почесним мировим суддею в БогданівськійАнтипівці, а в 1880-м мировим суддею на шостій дільниці міста Ростова-на-Дону. Та туга за українською літературою, яку він так слабовільне покинув у важкі для неї роки, не давала йому спокою. Нібито для самого себе, він продовжує збирати етнографічні матеріали, вивчає фольклор, перекладає з польської мови Адама Міцкевича, а з чеської - Франтішека-ЛадіславаЧелаковського. Він мріє відродити свій «Сніп», хоча чудово розуміє, що все це тільки мрії. Згідно з Валуєвським циркуляром та Емським указом, українська література знаходиться в Росії під забороною. Писати про Україну можна, але тільки російською мовою.
Поштовхом для повернення Олександра Корсуна у велику літературу, стала звістка про смерть у Петербурзі в 1885-му році Миколи Костомарова. Вони були майже однолітки (Костомаров народився у 1817-му). Корсун тепер до болю зрозумів, що і йому недовго залишилося ряст топтати, і що все те, що він може розповісти майбутньому поколінню про свого великого друга, зникне разом з ним, якщо він не напише і не надрукує всього того, що він знає про Костомарова. Писати по-українськи було не можна, тож Корсун розпочинає писати російською мовою. Вже 1886-го року в часопису «Северный вестник» він вміщає свій переклад на російську драми Костомарова «Переяславська ніч», український оригінал якої з’явився вперше саме в його «Снопі». Хворий уже Корсун цілих чотири роки пише свої спогади про Миколу Костомарова, які нарешті з’являються в «Русскомархиве» в 1890-му році. Згадує автор між іншим і про те велике піднесення, що було на Україні тоді, як з’явився вперше Шевченків «Кобзар». Для доби реакції, що була в Росії в 1890-му році, це була занадто смілива річ.
Спогади про Костомарова стали прощальним заповітом Олександра Корсуна для українців. 25 жовтня 1891-го року він помирає у своїй БогданівськійАнтипівці, де його і поховано.
Творчість Михайла Петренка
Народився 1817 р, в Слов’янську. Першу освіту Михайло Петренко отримав у домашніх умовах. Близько 1826–1830 рр. він – учень ізюмського трьохкласного училища. Потім продовжив навчання в Харківській губернській гімназії. Із вересня 1837-го по 1841 р. – студент Харківського університету. Здобувши вищу юридичну освіту, Михайло Петренко спочатку працює в повітових органах судочинства Харківської губернії, а потім його призначають на посаду стряпчого повітового суду Лебедина (тепер Сумської обл.). У житті Михайла Петренка умовно можна розглядати наступні періоди:
· Слов'янський (дитинство);
· Харківський (юність, студентські роки, перші роки служби);
· перебування за межами України (гіпотеза);
· Харків і Вовчансько-Лебединський (служба).
Перші поетичні твори М. Петренка були опубліковані 1841 р. в альманасі «Сніп” О. Корсуна, потім 1843 р. – у “Молодику”, 1848 р. – у “Южно-русском сборнике” А. Метлинського. До нас дійшло лише дев’ятнадцять його поезій. Та все ж визнання Михайлові Миколайовичу як поету принесла поезія “Небо”, яку було покладено в основу всесвітньо відомої української пісні-романсу “Дивлюсь я на небо...”
Триптих «Небо». Перша частина «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю...» Вперше вірш було надруковано Олександром Корсуном в альманасі «Сніп» (1841), де він називався «Недоля». Людмила Александрова поклала його на музику. Згодом музикант, хормейстер і вчитель музики Владислав Заремба вдало аранжував пісню Людмили Александрової «Дивлюсь я на небо…» для голосу та фортепіано. Наступного разу вірш з'явився в літературі у циклі «Небо» в «Южном русском зборнике», підготовленому й виданому 1848-го року Амвросієм Метлинським. Друга редакція вірша практично не відрізнялася від першої.
Ліричний герой самотній у світі, переживає удари долі й мріє втекти з осоружної реальності в інший світ:
Кохаюся лихом, привіту не знаю,
І гірко, і марно свій вік коротаю;
І в горі спізнав я, що тільки одна, -
Далекеє небо - моя сторона.
Небо - світ, протиставлений землі. Герой хоче зануритися в нього, ніби птах:
Дивлюся на небо та й думку гадаю:
Чому я не сокіл, чому не літаю?
Чому мені, Боже, ти криллів не дав?
Я б землю покинув і в небо злітав...
1876-го року думу було надруковано у львівській «Правді» в рубриці «З недрукованих ще поезій Тараса Шевченка». Згаданий текст було знайдено в альбомі Тараса Шевченка, куди Кобзар інколи записував вірші, що йому сподобались. Саме тому деякі читачі й сьогодні помилково вважають Тараса Шевченка його автором. Вірш покладений на музику Людмилою Александровою. Згодом музикант, хормейстер і вчитель музики Владислав Заремба вдало аранжував пісню Людмили Александрової «Дивлюсь я на небо…» для голосу та фортепіано.
Відома нам творчість Петренка дуже невелика, як сказано, за обсягом, і в ній зовсім відсутні будь-які хронологічні віхи. Важко тому -точно і певно говорити про основні тенденції його розвитку як поета, хоча дуже спокусливо уявляти собі, що еволюція поета почалась з наслідувань народної пісні, а потім перейшла до імітації міської романсової лірики.
Цикл поезій «Слов’янськ» - природа рідного краю, гармонія природи й народної культури:
Ось-ось Слов'янськ! Моя родина!
Забилось серденько в грудях,
Пригнулись до землі коліна,
А очі плавають в сльозах!
Слов'янськ, Слов'янськ! Як гарно ти
По річці Тору, по рівнині
Розкинув пишнії садки,
Квіти пахучі по долині
І так красуєшся собі!
«Як в сумерки вечірній дзвін...» Мотив вечірнього смутку. Елегійний настрій. Центральний образ - вечірній дзвін, суголосний станові самотньої душі:
Як в сумерки вечірній дзвін
Під темний вечір сумно дзвоне,
Як з вітром в полі плаче він,
А у дуброві тяжко стогне,
Тоді душа моя болить,
Від смути плачу по невірній,
А думка все туди летить,
Де вперш почув я дзвін вечірній.
Помер Михайло Петренко 25 грудня 1862 р. Його поховали у м.Лебедині. Могила, на жаль, дотепер не відшукана. Однак лебединські дослідники точно встановили місце, де проживав поет - це вулиця Димитрова, 12. Будиночок зберігся до сьогоднішнього дня.