11. Гумористична й драматургічна література

1. «Совізжали»

Термін  «literatura sowizdrzalska» охоплює корпус сатиричних, гумористичних, пародійних творів, що виникає на противагу офіційній літературі суспільних еліт. Ці твори виставляють на посміховисько міфи та ідеали шляхетської та церковної культури, пародіюють етичні й естетичні поняття, кепкують із нормативної поетики та корпоративної ідеології. Вони знецінюють світ суспільних, політичних, моральни і звичаєвих вартостей, що визнаються та цінуються в цій культурі.

Досить показова для цього феномену етимологія самого ключового терміну «sowizdrzał». Він виник як калькований переклад німецького прізвища (чи радше прізвиська) «Eulenspiegel», що дослівно перекладається як «дзеркало сови»: «Ule» - «сова» (пригадаймо, що сова в античній культурі - символ мудрости), а «Spiegel» - «дзеркало». Старопольською мовою «дзеркало» - «zdrzało». Отже, Sowizdrzał - «совине дзеркало». Слово це виникло при перекладі популярної німецької народної книги «Ein kurtzweilig Lesen von Dyl Ulenspiegel, geboren uß dem Land zu Brunßwick, wie er sein leben volbracht hat…» («Кумедний твір про шахрая Тиля, який народився в землі Брауншвейґ, про те, як склалося життя його»). Книга була видана 1510 чи 1511 рр. і об’єднала популярні в німецькомовному світі анекдоти про волоцюгу, шахрая і жартівника Тиля Уленшпіґеля. Відповідно до цієї версії Тиль Уленшпіґель народився 1300 р. в місті Кнайтлінген, багато подорожував Німеччиною, Бельгією та Нідерландами. Він помер від чуми в місті Мельн 1350 р. Невдовзі з’явилася фламандська версія книги: «Het Aerding Leben van Thyl Uylenspiegel» (1515).

Сучасний читач знайомий із романтичною інтерпретацією історії Тиля Уленшпігеля, яка належить бельгійському (фламандському) письменнику Шарлю де Костеру (1827-1879) «Легенда і пригоди героїчні, веселі й славні Тиля Уленшпіґеля та Ламме Ґудзака у Фландрії та деінде» («La Légende et les Aventures héroïques, joyeuses et glorieuses d’Ulenspiegel et de Lamme Goedzak au pays de Flandres et ailleurs»), виданої 1867 р. В цій інтерпретації Уленшпіґель із вигадливого пройдисвіта перетворюється на народного революціонера, одного з ідеологів і вождів Реформації у Фландрії, борця проти деспотичної влади іспанського короля Карла V.

Перший польський переклад книги з’явився в 30-і рр. XVI ст. Від нього збереглися тільки фрагменти. Героя там звали «Dyl Sownociardłko». У пізніших перекладах прізвисько змінилося на «Sowiźrzał»  На початку XVII ст. опубліковано майже повний переклад ієї книги під назвою «Sowizrzał krotochwilny i śmieszny». А в ХІХ ст. прізвисько героя стало писатися «Sowizdrzał». Його постать здалася в Польщі настільки символічною, що ціла течія барокової гумористично-сатиричної літератури «низького стилю» стала зватися «literatura sowizdrzalska».

Характер цієї літератури визначає сатирична атака на фундаментальні цінності, реалізація концепції «світу, перевернутого догори ногами». Творці цієї літератури походили з суспільних низів. Часом це були церковні причетники, яких поляки зневажливо називали «klecha»: церковні служки, органісти, парафіяльні вчителі, співці (кантори), звонарі. Назву «klecha» виводять від перекрученого латинського «clericus» («клирик»). Вона загалом відповідає середовищу, охоплюваному в Україні поняттям «мандрівні дяки». Іншим продуктивним середовищем були т.зв. «рибалти» («rybałt» походить з італійського «ribaldo» - «непристойний»): мандрівні співаки, музики, актори.

Характерними рисами текстів, що належать до корпусу совізжальської літератури, є:

-  сатиричні нападки на фундаментальні цінності, що пропагуються офіційною культурою. Висміюється серед інших міф про «земянське щастя» - ідилічне життя в селі шляхтича-сармата. Цьому міфові протиставляється реальне життя селян, нижчого прошарку суспільства Речі Посполитої. Лицарський («сарматський») міф, популярний у шляхетській літературі, виставляється на глум шляхом схвалення негативно сприйманих моральних позицій (наприклад, воїн-боягуз).

-  реалізація концепції «світ навпаки» у побудові представленого світу та в мовному просторі. У «світі навпаки» природний порядок речей перевернутий і уява звільнилася. Однак це регулюється конкретними законами. Все у цьому світі має розміри та пропорції, суперечні реальності: неможливе виявляється легким до втілення, мале набуває жахливих розмірів - і навпаки. У мовному вимірі образ «світу навпаки» реалізується у гумористичних назвах, особливо у совізжальських псевдонімах, та мовних покручах, головним чином у нецензурному та вульгарному лексиконі. Мовній деформації підлягали, серед іншого, прислів’я та фразеологізми, що їх автори трактували буквально.

-  пародіюювання популярних літературних жанрів. Календарі, новини, статути, універсали, сеймові та синодальні протоколи були найбільш пародійованими текстами.

-  створення безособового адресата виявляється у вміщенні на титульних сторінках посвяти «для всіх».

Серед найцікавіших та найзначніших творів совізжальської літератури перш за все згадуються два діалоги про пригоди «клехи» Альбертуса: «Wyprawа plebejskа» (1590 р.) та «Albertus z wojny» (1596 р.)  напевно, одного й того самого анонімного автора, опубліковані у знаменитій краківській «Officina Lazari» (Лазаревій друкарні), якою керував Ян Янушовський - друг Яна Кохановського, видавець його творів. Обидва твори відобразилися на старопольській літературі та публіцистиці, спровокували численні переробки, продовження та наслідування. Вони породили довгу серію т. зв «albertusów», в яких виступав той самий «клеха» власною особою, або в особах своїх різнорідних літературних нащадків.

Перший твір, що належить літературі альбертусів, - це «Wyprawa plebańska» 1590 року. Це перший і найвидатніший твір польської совізжальської ​​літератури. У ній представлені клопоти сільського настоятеля (plebana), котрого рішення  з’їзду великопольських послів у Ленчиці 1589 р. змусили відправити солдата на війну власним коштом. Це було пов’язано з татарською навалою та загрозою війни з Туреччиною. Комедія заснована тут на переведенні героя в нову для нього професійну ситуацію.

Автор «Wyprawy plebańskiej» став на захист бідного духовенства, яке не тільки не мало матеріальних ресурсів, але й не було знайоме з ремеслом війни, черпаючи свої уявлення про війну з Біблії. Гумор твору двозначний, у ньому використовуються елементи гротеску та знущання. «Wyprawa plebańska» кепкує з усталених авторитетних понять шляхетської культури, висміює її моральні зразки, знущається над її святинями та міфами.

Головний плебейський антигерой, солдат Альбертус, - одна з найвиразніших постатей старопольської літератури та польського народного театру. Він дещо нагадує бравого солдата Швейка - популярного в ХХ ст. головного героя роману чеського письменника Ярослава Гашека  (1883–1923) "Osudy dobrého vojáka Švejka za světové války" ("Пригоди бравого вояка Швейка"; 1921–1923). Сучасні літературознавці його навіть називають «старопольським швейком». Альбертус є пародією на солдата взагалі, особливо ополченця, - бідного та невправного солдата народного ополчення (pospolitego ruszenia). Інші персонажі  також відзначаються комічними якостями.

Настоятель, якого торкнувся обов’язок відправити воїна на війну, каже, що не знає, як це зробити, тому що ніколи не бачив солдатів.

Він рахує гроші, хоче максимально заощадити на найманому воякові.

Він не хоче наймати придворних лицарів, тому що вони не вселяють довіри, а крім того, напевне, здеруть з нього шкуру.

Він вибирає Альберта - «клеху» - вважаючи, що він буде добрим вояком, бо добре зарекомендував себе в церковній школі, стійкий до бід, сміливий, бо не боїться бити у великі дзвони

Альбертус нудьгував у парафіяльній школі, і він не від того, аби стати солдатом. Солдатське життя уявляється йому ситою й повною пригод альтернативою злиденного животіння при парафії.

Настоятель шукає взірців солдата серед біблійних героїв: царя Давида, судді Гедеона.

Настоятель і Альбертус вирушають на ринок, аби закупити все необхідне для солдата на війні: коня, сідло, стремена, шпори, зброю, одяг.

Найперше вони купують старі шпори (bodźce), які вже не надаються до вжитку, але це знаходить виправдання в скупого пароха: «to nic, że bodźce połamane, nie trzeba się obawiać o rany w boku».

Потім купують сідло –незручне, металеве, старе. Але, мовляв, на таких сідлах битви вигравали предки, бо дбали не про зовнішність, а про хоробрість

Купуються дерев’яні стремена, бо вони світлі і колись були пофарбовані.

Замість списа Альберт отримує кушку - дерев'яний футляр, у якому косарі тримають гострильний брусок.

Настоятель хоче придбати дворучний меч, тому що Богові приємно, «kiedy dwie ręce pomagają sobie».

Вони знаходять іржавий, пощерблений меч - видно, що він брав участь у славетних боях, він також принесе удачу Альбертусу. Вони також купують «z żołędziem kijec gronowaty, kulę w rękę, arkabuza z prochownicą ryty».

Настоятель не хоче, щоб Альберт зберігав зброю на плебанії, бо він навіть не може на неї дивитися.

Вони також купують дешевий одяг.

Вони купують коня у селянина: настоятель не купує великого коня, бо коли Альбертус впаде з нього, він може покалічитися. Він не купує молодого коня, бо той нібито нестатечний, недосвідчений. Тому він нарешті купує стару шкапу. Але при цьому настоятель згадує про славетного Буцефала - норовливого коня Олександра Македонського.

Альбертус хотів іти перекусити до шинку, але Настоятель веде його додому й усе скаржиться на сеймову постанову, каже, що у нього не буде коштів, щоб утримати нового співця.

Альбертус отримує від Настоятеля провіант на дорогу, він повинен його добре використати: горщик з капустою може відлякати ворогів, старим салом слід змащувати меч та обладунки, щоб зійшла іржа, також шкіряні речі [для м’якості] та рани коня, сало також захистить речі від хробаків.

Він також отримує гроші - два гривні.

Альберт віддає Настоятелеві свої речі на зберігання: наприклад, чорнильницю. Він також просить про молитви, якщо він не повернеться і якщо його поранять. Він уже обмірковує втечу з війська.

Настоятель каже, що він повинен залишатися доти, поки йому вистачить їжі та грошей, він не повинен забувати про Бога, він не повинен красти, лише просити, він нікого не повинен кривдити і не проштовхуватися вперед у боях, і як це вже станеться, то вже показати свою хоробрість

За мить перед від’їздом стремено зривається, Альбертус каже, що він вистругає собі нове, і рушає.

Настоятель про Альбертуса:

Lecz mnie trzeba wynaleźć sobie znajomszego:
Wpadł mi na myśl Albertus, nie czuję lepszego.
Dobrze sie tu przy szkole rządził czas niemały,
Zejdzie sie na żołnierską, bo na nędzę trwały.
W lichym chodzi odzieniu, je proste potrawy,
Widzi mi sie, żeby był z niego rycerz prawy.
Ba i dosyć ma wzrostu i męstwa w swej mierze,
Sam gdy w święto w dzwon wielki dzwoni na pacierz

Альбертуси стали дуже популярними серед старопольських читачів. Цьому сприяла не лише їхня комічна виразність, а й актуальність та своєчасність порушених у цих творах суспільних та політичних проблем. До їхнього числа входили суперечки щодо участі духовенства в обороні держави (і, опосередковано, - щодо участі в громадському житті загалом), критика неефективності народного ополчення, критика військових зловживань.

Перед 1617 р. було написано анонімний твір «Sejm białogłowski». Задум твору виводиться з діалогу Еразма Роттердамського «Senatulus» («сенатик» латиною). Сам же Еразм запозичив ідею з комедії Аристофана «Жінки в Народних зборах» (бл 392 до н. е.).

Він описує засідання Сейму, на якому збиралися жінки всіх станів, скривджені чоловіками. Після опису зазнаних ними кривд жінки прийняли ухвалу, яка мала надати їм панівне становище та привілеї, досі закріплені за чоловіками. Пункти («артикули») цієї ухвали стверджували, серед іншого, що чоловік повинен підкорятися дружині у всьому, розповідати їй усе, повинен  віддавати дружині всі зароблені гроші. За опір навіть одному з двадцяти пунктів йому загрожувало суворе покарання - відсутність теплих страв протягом тижня, відсутність чистих сорочок у три неділі, спання на голій землі та все, що спаде на гадку дружині.

Пародійний характер обумовлює наслідування сеймових протоколів. Спочатку подаються промови дванадцяти персонажів. Наприклад, 10 жінка похваляється:

A ja swego kiedy chcę, to kijem wyorzę.

Dzień i dwa mu jeść nie dam, a głodem go morzę.

Ja sama wszytkim rządzę, nie ma on nic w mocy,

Jak mi się w czym uprzykrzy, pewnie psiego skoczy.

By kata chciał, żebym mu miała deferować[1],

Miał mnie on po wodę z konwiami wędrować.

Drew gdy trzeba narąbać i w piecu zapalić

Stoi mi za usnachta, mogę się pochwalić.

Dzieciątko mi kołysze, wypierze pieluski,

Pościołkę sam pościele, postrząsa poduszki.

Kiedy się ja rozgniewam, to on umknie na stronę

I w nocy go kiedy chcę z pościeli wyżonę.

Jak mi słowo przemarknie, to mu ja niśpiewam,

Czasem tydzień nie gadam, kiedy się rozgniewam.

Co chcę, to sobie pocznę, nie radzę się jego

życiła bym  sąsiadki wszytkim mieć takiego

Потім кожна з них вносить пропозиції до ухвали. Ухвала починається словами:

A tak jasno świętna płci, białogłowskie koło,

Te sprawy zrozumiawszy, puścimy na czoło.

Na tych dajmy rozsądek, cośmy wysądzili,

Na sąd: by oni o tym się radzili.

Jak by naszy płeć biała nic nie swankowała[2],

A swoje interese wcale zachowała.

А вже далі наводиться ухвала з 20 пунктів. Наприклад, другий артикул: «Aby także miały moc z siebe urzędniki, hetmany i wszelki urząd wybierać i stanowić, i radę między sobą sporządziwszy, sądy odprawowań, rządy stanowić. A co oni ustawią, aby co ich mężowie trzymali i zachowali, jeśli będą chcieli».

Завершується твір віршовим епілогом, підписаним: «Wszystkim wobecz ich mościom paniom tak zamężnym, jako i wdowiczkom poczliwym, Sowizrzał służby, miłości gorące, secenie leniwe na ten rok datuje».

В творі дуже виразно відбивається характер патріархального суспільства, в якому сама можливість жінок брати участь в урядуванні суспільством і навіть у порядкуванні подружнім життям була можлива тільки в «світі навпаки». Ідеалом жінки лишалася сукупність таких чеснот, як побожність, сором’язливість, слухняність, маломовність, працьовитість, господарська ревність, ощадливість. Вадами ж вважалися легковажність, марнотратство, емоційна нестабільність і непорядність.  Експансія в «чоловічий світ» сеймів, судів, органів управління тощо цілком виключалися зі сфери жіночих зацікавлень.

«Sejm białogłowski» репрезентує цілу течію пародійних сеймових діялогів, у яких зазвичай анонімні автори намагаються вивести типових представників різних суспільних верств Речі Посполитої, а разом із тим поіронізувати над недугами парламентарної демократії. Персонажами інших подібних творів стають церковні служки, селяни, жебраки.

З кінця XVI ст. розвивається «рибалтівська комедія». Вона виникає в середовищі вчителів парафіяльних шкіл. У бурлескному стилі зображується життя церковного клиру й причету: священиків, органістів, співців. Зазвичай до тексту додавалися «дидаскалії» - настанови для виконавців. Сатиричний тон поступово еволюціонував до бунтівного. Панував грубий, фарсовий гумор.

«Komedia rybałtowska nowa» (1615) складається з трьох актів, прологу й епілогу. Її персонажі: магістр (учитель), кантор (співак), звонар, Альбертус, вояк-конфедерат, селянин-господар, селянка-господиня, жебрак, жебрачка, диявол. Сюжет комедії побудований на історії селянина-господаря, на майно якого зазіхає солдат-конфедерат. Усі інші, включаючи диявола, по черзі з’являються на сцені, аби захистити селянина від грабунку. Церковнослужителі постають у ролі захисників кривджених селян.

Mój panie.Ciężki płacz ludzie wylewają,
Gdy na postojach wojska ostani grosz zdzierają.
Przekleństwami bluźnią i to w Imię Boże.
Zanim powiedzą Konfederat idzie -
Sto diabłów przeżegnają, by uchronić zboże.
Gdzież ci rycerze Dawidowi,
Co bez wody dla sławy się bili,
Aby tylko królewskiej sławie dogodzili,
A duchowieństwo patrzy na was przez palce
I modli się za was, byście się poprawili.
Byście od dóbr kościelnych wreszcie odstąpili.
Wolę przy szkolnym diabła wyzierać,
Niż ludziom z gęby chleb wydzierać.

2. Шкільна драма

Провідну роль у розвитку театральної культури в Речі Посполитій епохи Бароко відігравав шкільний театр. Спершу це був театр протестантський. Його зародження пов’язують із школою Йоганна Штурма в Страсбургу.

Страсбург – місто в Ельзасі, германомовній території, що після Другої світової війни увійшла до складу Франції. В XVI ст. на цих теренах поширилася Реформація, і 1538 р. кальвініст Йоганн Штурм (1507-1589) заснував тут протестантську гімназію, якій 1566 р. імператор Максиміліан ІІ надав статус академії. Нині на її основі діють три університети: Страсбург I (Луї Пастера), II (Марка Блока) і III (Робера Шумана).

За часів ректорства Йоганна Штурма (1538-1581) Страсбурзька школа сформувала педагогічні моделі, які прищепилися в світовій системі виховання: систему екзаменування учнів, поділ на класи за віком тощо. Істотне місце відігравала практика участи учнів у театральних виставах, що мали повчальне значення й водночас удосконалювали знання з поетики та риторики. Виставлялися античні комедії та трагедії, а також інсценізувалися твори, що використовували промови Ціцерона.

В гімназії Йоганна Штурма вчилося чимало вихідців із Речі Посполитої – зокрема Ян Замойський (Jan Zamoyski; 1542-1605) – майбутній коронний гетьман і організатор Замойської академії. Вони приносили досвід шкільних вистав на батьківщину. З появою в Речі Посполитій протестантських шкіл у них запроваджується практика театральних вистав. Найбільш ранні документальні свідчення про театральні вистави належать Ґданській гімназії. Там 1564 р. було виставлено твір швейцарського проповідника і письменника Рудольфа Ґвалтера (1519-1586), зятя зачинателя Реформації Ульриха Цвінглі. За двадцять років почав діяльність шкільний театр у Торуні. Діяли також театри при протестантських школах у Ельблонґу та Лешні. Ця театральна традиція зберігалася там до ХVIII ст.

Виховному значенню сценічних видовищ, виконуваних учнями, в цих школах приділяли велику увагу. Виставлялися твори, зіперті на античні та біблійні сюжети, часом фабули з біографії відомих осіб, з якими учні знайомилися з літератури чи шкільних уроків. Поряд із спробами виставляти трагедії та комедії до репертуару вводилися характерні шкільні діалоги, до яких залучали багато акторів або які являли «ораторські акти» кількох акторів.

Шкільні театри послугувалися в XVII ст. завісою, зміною декорацій, світловими ефектами. Серед використовуваних костюмів привертають увагу алегоричні: Весна у блакитних шатах із квітами у волоссі, Ніч – із зав’язаними очима, в темнофіолетовому вбранні, з притемненою лампою в руці. Домінувала латина, але поряд із нею вживалися німецька та польська мови.

З приходом у Річ Посполиту Товариства Ісусового провідну роль у театральному житті починає відігравати єзуїтський театр. Вже наприкінці XVI ст. починають діяти колегії в Пултуську (1566), Браневі (1568), Вільні (1570), Познані (1573), Ярославі (1582), Дорпті (Тарту), Каліші, Ризі (1584), Полоцьку (1585), Люблині (1594), де виставляються елементарні драматургічні твори.

1599 р. затверджується головний освітній документ єзуїтів – «Ratio Studiorum». У ньому згадувалося і про трагедії та комедії – неодмінно латинською мовою та побожного змісту (87), і про щомісячні декламації (282) – як приватні (щодругої суботи, 390), так і прилюдні (391). Шкільний єзуїтський театр розвивався на пограниччі внутрішньої освітньої програми колеґій і урочистих публічних видовищ. Так коли 1622 р. було проголошено святими засновника Товариства Ісусового Ігнатія Лойолу та його соратника, найвідомішого єзуїта-місіонера Франциска Ксаверія, львівські єзуїти організували восьмиденну урочистість, що включала богослужіння, процесії, артилерійські салюти, фанфари, ілюмінацію, перегони, спалення опудал єретиків – і театральні вистави.

У рукописі познанських єзуїтів кінця XVI – початку XVII ст. збереглося вісім трагедій. Серед них – «Antithemius seu Mora peccatores» («Антитеміус або Затримування грішника»), складена, можливо, між 1618 і 1624 рр. ректором познанської колеґії Матеушем Бембусом (1567-1645). Це моралістична розповідь про наслідки поганої поведінки. Князь Антитеміус після пригод на морі й у далеких країнах повертається додому й дізнається, що його сусід Іриней вчинив шкоду в княжих володіннях. Перед князем постає вибір між трьома моделями поведінки: пробачити, судитися або самостійно діяти за допомогою зброї. Він обирає останню, засуджувану християнською мораллю. До цього додаються інші  провини: князь відмовляється допомогти жебракові, в усіх діях керується пихою, прагне зиску, високо цінує парадність і розкіш. Особливо звертається увага на суспільний гріх персонажа: його жорстокість щодо підвладних.

Трагедія поділялася на п’ять актів, супроводжувалася інтермедіями, хором і прологом. Акти писалися латиною, інші тексти, а також пояснення – польською мовою. Сполучається дві перспективи аналізу дій персонажа: метафізична й земна. Вчинки Антитеміуса розглядаються в контексті споконвічної боротьби добра і зла. У першій сцені вміщується діалог між Ангелом Охоронцем (опікуном Антитеміуса) та архангелом Михаїлом. Вони розмірковують про можливість зцілення князя, з чого випливає і мотив  його осуду. Перед другим актом вводиться алегорична сцена, де з’являється Шал з пекла, антагоність Ангела Охоронця, і точиться боротьба за душу персонажа. А вже в акті ІІ Антитеміус у внутрішній суперечці з Ангелом Охоронцем виголошує своє кредо:

«Я переконаний: що б не принесли посмертні дні, це тільки порожні марення заснулого розуму, манії та дитячі страхи… Я не можу повірити, що якийсь Бог править світом. Доля, володарка людських справ, зрушує колобіг подій і глуха на прохання – спричиняє відповідно до своєї волі зміни долі».

Ці думки він суворо покутує в останньому акті. Надходить божа кара: Антитеміус падає з коня й важко поранений помирає. До того ж, його смерть супроводжується грізними знаками: тіла не можна поховати, бо диявол прагне, аби він фізично страждав за земні гріхи. Ці гріхи – від найменших до найважчого, атеїзму, - ілюструють моральну програму єзуїтів. Суспільні ж погляди єзуїтів виявляються в стосунках між паном і підвладними. Автор гостро окреслює соціальний конфлікт, захищає підвладних від визиску. Між ІІІ і IV актами вміщено “Chorus rusticorum” («Селянський хор»), де заявляють про свої біди визискувані селяни. Це найдавніше «селянська скарга на пана» в польській літературі. Голосіння починається словами «Лихо нам велике від цих наших панів». Воно будується на засадах барокового контрасту.

3. Придворний театр

За часів Сигизмунда ІІІ Вази театральні вистави при королівському дворі були лише епізодичними. Так 1592 р. з нагоди вінчання Сигизмунда ІІІ з австрійською архикняжною Анною з дому Габсбурґів (1573-1598) при дворі виступали іспанські та італійські актори. Протягом 1616-1618 рр. у Варшаві виступала театральна трупа Джона Ґріна: припускається, що в її репертуарі були п’єси Вільяма Шекспіра (бл. 1564-1616). Трохи пізніше у Варшаві ж перебувала акторська трупа Арона Аскена. Це дозволило познайомитися з театральним мистецтвом королевичу Владиславу.

Владислав відбув подорож Західною Європою протягом 1624-1630 рр., часом користуючись псевдонімами: Snopek, Snopkowski, Snopczyński (напевне, від герба дому Вази Сніп). Його супроводив князь Альбрехт-Станіслав Радзивілл. Королевич відвідав двір імператора Фердинанда ІІ, Нідерланди, Рим. Він намагався подорожувати інкогніто, але це мало рятувало його від уваги.

Під час перебування в Італії королевич зацікавився новим видом придворного мистецтва - оперою. Флорентійський театр у той час переймався пошуком нового виду музичної драматургії. Цей пошук стимулювався запозиченим із античности переконанням у неодмінному зв’язку театру з музикою. У Флоренції грали п’єсу Софокла «Цар Едип» у музичному опрацюванні, ставили за цим взірцем нові вистави.

На честь приїзду королевича у Флоренції 3 лютого 1625 року поставили п’єсу «La liberazione di Ruggiero dall’isola d’Alcina» («Визволення Руджеро з острова Алкіна»), комічну оперу в чотирьох сценах Франческа Качкіні з лібрето Фердінандо Саракінеллі за мотивами лицарської поеми "Orlando furioso" ("Несамовитий Роланд", 1516) Лудовико Аріосто. Опера справила велике враження на королевича, і він ухвалив заснувати оперу в королівському замку Варшави. Королевич сконтактувався з італійським композитором Клаудіо Моневерді (1567-1643), одним із основоположників жанру опери, автором найвідомішої на той час опери «Орфей» (1607), запропонував переїхати до Польщі найпопулярнішій італійській співачці Адріані Базіле (Бароні; 1580-1640).

Зайнявши королівський трон 1632 р., Владислав – уже як король Владислав IV Ваза - береться до реалізації свого проєкту. З 1635 р. починаються придворні вистави, а 1637 р. при королівському замку відкривається перша постійна театральна зала. Це була найбільша театральна зала північно-східної Європи, завдовжки 48 м і завширшки 12 м зі сценою до 24 м углиб. Підлога сцени мала люки, що використовувалися для спецефектів, вгорі - систему важелів і шківів, що дозволяли переміщувати сценічні елементи. Перед сценою на червоному килимі стояли три червоні ж крісла для короля і шановних гостей, а за ними - лави, вкриті червоною тканиною, зарезервовані для королеви й високопосадовців. Решта місць була призначена для публіки.

Королівський театр розвивався під визначальним і безпосереднім впливом італійського. Найчастіше автором текстів був італійський драматург Віргіліо Пуччітеллі (1599-1654). З нагоди весілля Владислава IV у вересні 1637 р. з донькою імператора Фердинанда ІІ Австрійського Цецилією Ренатою Вергіліо Пуччіллі написав музичну драму «La Santa Cecilia» («Свята Цецилія») на сюжет із житія античної мучениці Цецилії, що постраждала в ІІІ ст. В драмі поєдналися теми віри та любови.

До Варшави запрошуються видатні італійські вокалісти. Зрідка виступала в театрі англійська трупа. Опери, балети, вистави в стилі комедії дель арте (вид італійського народного театру, спектаклі якого створювалися методом імпровізації, на основі сценарію, що містить коротку сюжетну схему вистави, за участю акторів, одягнених у маски) складали репертуар театру.  Поряд із релігійною тематикою популярною була міфологічна. 1635 р. ставиться опера «Дафні».

Зі смертю короля Владислава IV та початком Хмельниччини 1648 р. королівський театр занепадає. Його пожвавлення настає за кільканадцять років. Починає засвоюватися французький репертуар. Про це свідчить переклад п’єси батька французької трагедії  П’єра Корнеля «Сід» (1662) на сюжет про боротьбу іспанського національного героя Сіда Кампеадора (1040-1099) з маврами.

За часів Яна ІІІ Собєського (король 1674-1696) придворний театр входить у період стабілізації. Вистави здійснюються як у Варшаві, так і в королівських резиденціях у Яворові й Жовкві. Ставиться, зокрема, «Андромаха» Расіна. З 1688 р. при дворі діє італійська трупа.

Нові театральні сцени у Варшаві заклав Август ІІ Сильний (король 1697–1706, 1709–1733), який запрошував французькі трупи, що ставили твори Расіна, Мольєра, Корнеля. Твори цих авторів перекладаються польською мовою.

Близько 1690 р. під Варшавою, в Уяздуві, виник двірський театр Станіслава Іраклія Любомирського (1642-1702).

[1] deferować - від лат. defero - подаю до відома, оголошую, жадаю. Щось представляти, пропонувати призначати.

[2] нездужати, слабувати