Заснування

У листопаді 1926 року в Харкові постав Інститут Тараса Шевченка, першим директором якого було призначено члена президії Всеукраїнської Академії наук академіка Дмитра Багалія, а вченим секретарем — Ієремію Айзенштока. Саме академіку Багалію на початку 1926 року було доручено організувати «наукову установу всеукраїнського значення — Науково-дослідний інститут Тараса Шевченка». 

З часу заснування Інститут очолювали Д. Багалій (1925—1932), Є. Шабліовський (1933—1935), П. Тичина (1936—1938, 1942—1943),

Розгромлений 1934 р. Від 1936 у системі Академії наук УРСР (нині Національна академія наук України).

З 1952 року — Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка.

Дмитро Багалій

Народився в Києві в сім’ї ремісника-лимаря 7 листопада 1857 р. Вищу освіту здобув на історико-філологічному факультеті Київського та Харківського університетів (мусив перевестися через участь у студентському виступі 1876 р.). Ключову роль у науковому формуванні відіграв Володимир Антонович. З 1881 року брав участь у роботі Історичного товариства Нестора літописця. Після закінчення Київського університету і проходження трирічної підготовки при кафедрі Багалій у 1883 році став доцентом кафедри російської історії Харківського університету, а незабаром, у 1887 — екстраординарним професором цієї кафедри. Редагував «Сборник Харьковского историко-филологического общества». Протягом 1906-1910 рр. був ректором Харківського університету. Міський голова (1914-1917).

Один із засновників УАН, з 1919 року — голова її історично-філологічного відділу, а згодом член Президії ВУАН, голова Комітету охорони пам’ятників історії та мистецтва Української академії наук. Протягом 1920–1930-х років викладав історію України у Харківському та Полтавському інститутах народної освіти. У 1926 році Д. І. Багалій став першим директором новоутвореного Науково-дослідного інституту Тараса Шевченка, відкриття якого стало ще одним кроком, спрямованим на посилення наукового потенціалу столичного українознавства. Помер 9 лютого 1932 р.

Особливий напрям наукової діяльності Д. Багалія — це дослідження життя та творчості видатних українських просвітителів — Сковороди і Каразіна. Наукова спадщина вченого включає близько 600 публікацій, це підручники з російської історії, монографії, археологічні видання, статті із історії Слобідської, Лівобережної, Південної України XV—XVIII ст. Їх за змістом можна об’єднати у три групи: документи з історії Слобідської України; загальні документи з історії України; матеріали про видатних діячів.

Виділяється «Історія Слобідської України» (1918) – дослідження історії української колонізації краю, його козацького устрою, побуту, економічного розвитку. Окрема увага приділена життю й творчості Григорія Сковороди – «єдиного, але вельми славетного діяча науки у Слобідській Україні». Багалій вважав, що в християнській філософії Сковороди він був «з погляду церковного справжнім єресіярхом на зразок інших єресіярхів Західної Європи і слов’янства, бо дуже одходив у своїй філософії од церковного ученія». З університетом пов’язується національне відродження ХІХ ст. Виділяються Петро Гулак-Артемовський, Григорій Квітка-Основ’яненко, Микола Костомаров, Амвросій Метлинський, Яків Щоголів.

Ще 1894 р. підготував перше повне видання творів Григорія Сковороди: Сочинения Григория Саввича Сковороды, собранные и редактированные проф. Д. И. Багалеем. Юбилейное издание (1794—1894 год) С портретом его, видом могилы и снимками почерка. (7-й том Сб. Харьк. ист.-филолог. общ.). Харків, 1894. СХХХІ + 132 + 352 стор. На стор. I—СХХХІ — вступна стаття Д. Багалія: видання творів Сковороди і досліджень про нього; бібліографічний огляд творів Сковороди; список його творів; сумнівні твори; автографи; списки: зміст всіх оригінальних творів Сковороди; на стор. 1—40 — текст твору Житие Григория Сковороды, составленные другом его М. И. Ковалинским; на стор. 41 —132 — текста листів Сковороди; на стор. 1—306 — тексти творів Сковороди.

1926 р. видав монографію «Український мандрований філософ Григорій Сковорода». У ній докладно аналізуються біографічні відомості, дослідження спадщини Сковороди, його філософські погляди. Окремим розділом подано «Літературні твори Г.С. Сковороди». Там, зокрема, відзначається: «Віршувати примушував його власний настрій, що викликав потребу надавати своїм думам і думкам віршовану форму. Його думки були тісно зв’язані з його почуваннями, з тим, що він переживав. У нього завжди велику ролю грала уява, що було ґрунтом його поетичного мислення. Нерідко його опановував екстаз, і він свої ідеї втілював у дійових осіб, серед яких часто й сам грав видатну ролю».

Євген Шабліовський

Народився в Камені- Каширському на Волині 1906 р. Закінчив Київський університет. Директор Інституту Тараса Шевченка (1933-1935). Член-кореспондент Всеукраїнської Академії Наук (з 1934). В дусі часу здійснює вульгарно-соціологічний аналіз творчости Шевченка в книгах «Пролетарська революція і Шевченко» (1932), «Т. Г. Шевченко та його історичне значення» (1933), «Т. Г. Шевченко, його життя та творчість» (1934), «Шевченко і російська революційна демократія» (1935). Шевченко постає революційним демократом, послідовником російських демократів: В. Бєлінського, М. Чернишевського та ін.

У 1935 році заарештований органами НКВС у справі Об’єднаного троцькістсько-націоналістичного блоку (бойової організації) в Україні, ув’язнений у Соловецькому концентраційному таборі (5 років), згодом у Мончегорському та інших таборах (8 років).

1954 року був звільнений від заслання і активно продовжував займатися науково-дослідницькою діяльністю. У його науковому доробку понад 700 праць. Лауреат Державної премії їм. Т. Шевченка (1979 р.), Ленінської премії (1964 р.). Продовжує поширювати концепцію революційно-демократичного характеру творів Шевченка, його залежності від російських сучасників: «Народ і слово Шевченка» (1961), «Т. Г. Шевченко и русские революционные демократы 1858-1861» (1962). Пише про зв’язки Чернишевського з Україною, про вплив на українську літературу Леніна, Чернишевського, про теорію соціалістичного реалізму.

Помер 10 січня 1983 р.

Ієремія Айзеншток

Становлення шевченкознавства як самостійної дисципліни відбувалося за дієвою участи Ієремії Айзенштока. З 1926 по 1931 рік він обіймав посаду вченого секретаря Інституту Тараса Шевченка в Харкові.

Народився в м. Єлисаветград (нині Кропивницький) 4 березня 1900 р. Закінчив історико-філологічний факультет та аспірантуру Харківського університету.

Дослідник творчості Тараса Шевченка, Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ’яненка, Петра Гулака-Артемовського, Євгена Гребінки, Михайла Коцюбинського, Івана Франка, Івана Манжуру  й упорядник видань їхніх творів. Підготував перше повне, коментоване вид. «Щоденника» Т. Шевченка (під назвою «Дневник», 1925).

З початком масових репресій і розгромом українського наукового життя виїхав у Ленінград. У 1934-1936 - вчений фахівець Інституту російської літератури АН СРСР. З 1934 до кінця життя викладав у вузах Ленінграда. У 1935 році президія АН СРСР присвоїла Айзенштока вчений ступінь кандидата філологічних наук без захисту дисертації. Після війни викладав в Ленінградському університеті. Помер в м. Ленінграді 7 червня 1980 р.

Між наукою та ідеологією (1936-1961)

Павло Тичина

З перенесенням столиці України до Києва (1934) Інститут Тараса Шевченка також змінює свою локацію. В цей час значна частина його співробітників була репресована. 1935 р. заарештовано Шабліовського. Директором призначається Павло Тичина (1936-1938, 1942-1943). На той час він уже засвідчив збіркою «Партія веде» (1934) та її програмним віршем, котрий навіть був опублікований у газеті «Правда» 21 листопада 1933 р., цілковиту відданість радянському режимові. Науковцем він не був, хіба що видав кілька літературознавчих есеїв. Але як лояльна особа, він і був призначений керувати інститутом – до призначення Олександра Білецького, а потім – на час евакуації до Уфи. З поверненням установ АН УРСР до Києва директором знов стає Білецький, а Тичина переходить на посаду міністра освіти.

Олександр Білецький

Директор інституту  в 1939—1941, 1944—1961 рр.

Народився 2 листопада 1884 року в Казані в сім’ї агронома, ґрунтознавця Івана Івановича Білецького. Вчився спочатку в одній із казанських гімназій, а після переїзду батьків до Харкова — в харківській третій гімназії, яку закінчив 1902 року.

1907 закінчив історико-філологічний факультет Харківського університету. У той період з’явилася велика оригінальна праця «Легенда про Фауста у зв’язку з історією демонології». За неї студент отримав найвищу відзнаку. По закінченні в 1907 році університету, Білецький залишився при ньому для здобуття професорського звання. Водночас працював викладачем літератури в місцевих школах. У 1909 р. Олександр подався до Петербурга, де прожив три роки, готуючись до магістерських іспитів. У цей період він займався дослідженням поезій Симеона Полоцького.

Склавши іспити, Білецький повернувся до Харкова й 1912 р. обійняв посаду приват-доцента Харківського університету (кафедра російської мови та літератури). Викладав у Київському університеті та інших вищих навчальних закладах. В 1918 році захистив магістерську дисертацію «Епізод з історії російського романтизму» про творчість забутих і маловідомих письменників 1830-1860 років. У цей час його коло наукових зацікавлень обмежувалося літературою Росії та інших зарубіжних країн.

Від 1926 року співпрацював з Інститутом літератури імені Тараса Шевченка АН УРСР. Він звертається до української літератури. 1923 року опублікував працю «Старовинний театр в Росії», що містила широкі висновки-узагальнення. В 1924 році здійснив перший в українському літературознавстві синтетичний огляд літературного процесу в статті «Двадцять років нової української лірики». В 1926 році у статті «Про прозу взагалі та про нашу прозу 1925 року» (Червоний шлях. — 1926. — № 2, 3) ознайомив читачів з творчістю Петра Панча, Олександра Копиленка, Юрія Яновського, Івана Сенченка.

З початком ідеологічного наступу на академічну науку він стає одним із творців «марксистсько-ленінської методології» літературознавства. 1934 р. друкує книгу «К. Маркс, Ф. Енгельс і історія літератури», а 1936 – статтю «Проблеми вивчення старовинної української літератури до кінця XVIII ст.». В цій статті він обстоює класовий підхід до літературної спадщини, критикує праці Михайла Грушевського, Михайла Возняка, Сергія Єфремова, заперечує належність літератури Київської Руси українській культурі. На літературу накладається сталінська концепція «колиски трьох братніх народів». Пропонує викреслити з історії літератури твори релігійного змісту.

1937 року Білецькому надано — без захисту дисертації, за сукупністю праць — учений ступінь доктора філологічних наук. 1939 року його обрано академіком АН УРСР, 1946 року — членом-кореспондентом АН СРСР, 1958 року — дійсним її членом.

У 1939–1941 роках і від 1944 року до кінця життя (1961) — директор Інституту літератури імені Тараса Шевченка АН УРСР. У липні 1941 року Олександра Білецького було евакуйовано з майже 400-ма академіками, членами-кореспондентами та іншими науковими працівниками Академії наук УРСР до Уфи, столиці Башкирії.

Був головою редакційної колегії колективного видання науковців Інституту літератури імені Тараса Шевченка АН УРСР «Історія української літератури. Том перший. Дожовтнева література», що вийшло в Києві в 1954 році. У 1957–1961 роках — головний редактор журналу «Радянське літературознавство» (нині «Слово і час»).

Помер 2 серпня 1961 року.

Низку статей Білецького присвячено розгляду української літератури в контексті розвитку світової літератури: «Шевченко і світова література» (1939), «Світове значення творчості Шевченка» (1951), «Світове значення творчості І. Франка» (1956), «Українська література серед інших літератур світу» (1958).

Білецькому належать праці з теорії художнього слова: «В майстерні художника слова» (1923), «До побудови теорії літературних стилів» (1931), «Проблема синтезу в літературознавстві» (1940), «Поетика драми» (1950).

Білецький є автором двох великих літературно-критичних нарисів: «Павло Тичина» (1957), «Творчість Максима Рильського» (1960), а також цілого ряду розвідок присвячених життю та творчості українських (Тараса Шевченка, Івана Франка, Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка та інших) та російських (Федора Достоєвського, Миколи Лєскова, Олександра Пушкіна, Михайла Лермонтова, Миколи Некрасова, Олександра Островського, Льва Толстого, Антона Чехова та інших) поетів та письменників.

Білецький досліджував спадщину Івана Вишенського, Григорія Сковороди та окремі літературні пам’ятки, зокрема «Слово о полку Ігоревім», працював над складанням підручників, програм та хрестоматій для вищих та середніх навчальних закладів.

Вже після смерті Білецького в 1963 році вийшла його цікава розвідка «До питання про періодизацію історії дожовтневої української літератури», де було проаналізовано закономірності розвитку української літератури.

Драма курсу історії української літератури

1938 р. було розпочато працю над курсом історії української літератури в 5 томах. До початку війни було складено проспект 1 тому  й підготовано його рукопис. Видати цей том змогли тільки по війні, 1947 р. Але книга була заборонена цензурою.

Під час війни було підготовано «Нарис історії української літератури», підданий нищівній критиці. ЦК КП(б)У прийняв постанову «Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури в „Нарисі історії української літератури». Автори „Нарису” (М.Плісецький, М.Ткаченко, С.Маслов, Є.Кирилюк, І.Пільчук, С.Шаховський), який був виданий Інститутом мови і літератури АН УРСР під редакцією члена-кореспондента АН УРСР С.Маслова у 1946 р., звинувачувалися в перекрученні марксистсько-ленінського розуміння історії української літератури і поданні її в буржуазно-націоналістичному дусі. Історія української літератури нібито висвітлювалася ними поза зв’язком з боротьбою класів, як процес ізольований від цієї боротьби.

Автори «Нарису», за оцінкою ЦК КП(б)У, ігнорували спільність походження і єдність в історичному розвитку російського і українського народів, їх мови і культури; не піддали критиці політичні погляди ліберальної течії (П.Куліша, Б.Грінченка та ін); вихваляли буржуазно-націоналістичних письменників початку ХХ століття (О.Олеся), діячів Центральної Ради (В.Винниченка, І.Стешенка); не показали ролі партії більшовиків, її боротьби проти «ворогів народу» – троцькістів, бухаринців, а також українських буржуазних націоналістів – шумськістів, хвильовістів, скрипниківців. Президії Спілки радянських письменників УРСР і, зокрема, її голові М.Рильському, закидається, що вони вчасно не засудили в пресі, на зборах письменників проникнення чужих радянській літературі тенденцій. Вихід «Нарису» свідчив, на думку ЦК КП(б)У, про наявність серйозних хиб в Інституті літератури АН УРСР. ЦК КП(б)У постановив засудити «перекручення і помилки», припущені у «Нарисі» та розгорнути їх критику у пресі, на зборах учених, письменників, діячів мистецтв, викладачів вищих навчальних закладів.

Наступною спробою було видання двотомного курсу «Історії української літератури» (1954-1955). Аби уникнути звинувачень, висунених до попереднього курсу, розділ «Література древньої Русі (до кінця ХІІІ ст.)» був скороченою версією книги «Історія давньої російської літератури» Миколи Ґудзія, а автором наступних ІІ-V розділів, що охоплювали літературу XIV-XVIII ст. був сам директор інституту Олександр Білецький.

Крізь увесь курс проводилася думка про визначальний вплив російської літератури на українську. Національний літературний процес подавався як постійне протистояння прогресивного та реакційного напрямків. Аналіз творів зосереджувався на виявленні їхнього ідейного змісту. Ось як, наприклад, визначалося значення творів Квітки-Основ’яненка: «Наслідуючи кращі традиції української літератури, насамперед – творчості Сковороди і Котляревського, зазнаючи благотворного впливу російських просвітителів, прогресивної російської літератури і критики, письменник виявляв гуманне ставлення до народу, співчував його тяжкому становищу, засуджував жорстоке ставлення панів та сільської влади до кріпаків». А Шевченко «пристрасно ненавидів царизм і спільно з російськими революціонерами-демократами боровся за визволення українського і всіх інших народів Росії з-під ярма кріпосницького і самодержавного гніту. Шлях до визволення українського народу він бачив насамперед у революційному єднанні всіх слов’янських народів з російським народом».

Натомість Микола Вороний, Олександр Олесь, Чупринка, Філянський, Пачовський характеризуються як декаденти, у творах яких «щільно переплітались містика з войовничим буржуазним націоналізмом, проповідь начебто повної зречености цього світу – з ворожими виступами проти пролетаріату і його партії, проти російського народу». «В роки імперіалістичної війни в буржуазно-націоналістичній літературі тривав процес загнивання, ідейного і морального розкладу. Реакційні погляди, аморальність, брехню і зраду, «чесність з собою» продовжували пропагувати Винниченко та ін.».

Протягом 1967-1971 рр. вийшов курс «Історія української літератури» у 8 т. Він відзначається претензією на академічну повноту. Справді, в багатьох статтях відчутне прагнення мінімізувати ідеологічну заанґажованість, розкрити якомога ширше масштаби розвитку українського письменства протягом усієї його історії, звільнитися від вульгарно-соціологічних штампів. Тут з’являються цілі розділи, присвячені творчості Пантелеймона Куліша, Олександра Кониського, Бориса Грінченка, поетів-модерністів. Олександр Олесь і Микола Вороний відокремлюються від модерністів і розглядаються як найталановитіші сучасники Лесі Українки, для яких нібито «революція була тим очищаючим вогнем, що оздоровив їхню творчість». Визнавався талант Винниченка – «здібного художника», котрий, однак, «дедалі більше ставав активним виразником занепадницької ідеології, втрачав зв’язок з життям і боротьбою трудящих мас».

Значно тенденційнішими виглядали томи, присвячені «радянській» літературі: 6 «Література періоду боротьби за перемогу соціалізму (1917-1932)», 7 – «Література періоду завершення будівництва соціалізму та Великої Вітчизняної війни (1933-1945)», 8 – «Література післявоєнного часу (1946-1967)». Певна річ, що в них не знайшлося місця для літератури діаспори. Хоча в 5-6 томах окремо виділяються розділи для літератури «Західної України, Буковини і Закарпаття». В літературі 20-х рр. ХХ ст. «утвердження реалізму, народности відбувалось у напруженій боротьбі нових і старих, а то й ворожих тенденцій, проти спроб окремих літераторів підмінити соціально-класовий аналіз вирішенням сумнівних національних проблем («Вальдшнепи» Хвильового)». Євген Маланюк відноситься до «націоналістично-фашистської групи «Танк». Мимохідь згадується, що «протягом 1934-1937 років мали місце необґрунтовані репресії щодо багатьох українських митців слова». Але домінує переможний тон, що має стверджувати невпинне ідейно-художнє зростання української радянської літератури.

Ілля Стебун

Характерна постать тогочасного довколанаукового життя - Ілля Стебун у 1938—1941 роках — співробітник Інституту літератури АН УРСР, відповідальний редактор журналу «Літературна критика» і «Радянська література», до війни один з керівних критиків в УРСР. У 1945—1949 роках — завідувач відділу Інституту літератури АН УРСР, заступник директора. 1946 р. виступив із великою доповіддю «Проти ворожих теорій в українському літературознавстві», яка була випущена окремою брошурою. Автор визнавав Грушевського та Єфремова за «ідеологів українського буржуазного націоналізму», який «неминуче веде до фашизму», а «Нарис історії української літератури» (1945) - в поступках концепції Грушевського.

Сергій Маслов

Першу філологічну працю («Лірники Полтавської і Чернігівської губерній») Сергій Маслов опублікував 1902 р. і відтоді до смерти продовжував дослідницьку діяльність. Протягом 1939—1950 рр. він — завідувач відділу давніх української та російської літератур Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Помер 11 січня 1957 року.

На початку ХХ ст. здійснив опис колекції Історичного товариства Нестора Літописця та бібліотеки Київського університету. Виявив при цьому збірник віршів Климентія Зіновієва, котрий вважався втраченим. Потім ці твори видали Володимир Перетц (1912) і Інна Чепіга (1971). Опублікував проповіді Мелетія Смотрицького, Леонтія Карповича, Кирила Транквіліона Ставровецького.

Написав оглядові праці: «Культурно-національне відродження на Україні в кінці XVI і першій половині XVII ст.» (1943) та відповідний розділ статті «Украинская литература» в 55 томі «Большой советской энциклопедии» (1947). Протягом 1904-1908 рр. написав книгу «Кирилл Транквилион-Ставровецкий и его литературная деятельность». 1984 р. її підготували до друку В.Крекотень і Г. Павленко. Це й досі найповніше дослідження про письменника. А ще 1972 р. В. Колосова і В. Крекотень опублікували в першому виданні творів Івана Величковського статтю С. Маслова «Маловідомий український письменник кінця XVII – початку XVIII ст. Іван Величковський (до історії стилю бароко в давній українській літературі)», написану 1955 р.

Маслов опублікував вступну статтю та коментарі до фототипічного видання 1800 «Слова о полку Ігоревім» (1950). Співредактор (з Є. Кирилюком) та один з авторів «Нарису історії української літератури» (1946), який ЦК КПУ піддав критиці за «буржуазний націоналізм».

Відділ давньої української літератури

Завідували Сергій Маслов (1939-1950), Микола Ґудзій (1951-1961).

До відділу прийшли Леонід Махновець (1955), Володимир Крекотень (1956), Вікторія Колосова (1957), Ярослав Дзира, Олекса Мишанич (1958).

Епоха застою

Микола Шамота

Був директором Інституту  з  1961 до 1978 рр. Народився 17 грудня 1916 р. в Полтаві. У 1939 році закінчив заочно Ніжинський педагогічний інститут. Служив у Червоній армії (1939-1945). З 1945 року — завідувач партійного кабінету районного комітету КП(б)У. У 1948—1950 роках — головний редактор «Літературної газети» (тепер — «Літературна Україна»). У 1953 році закінчив Вищу партійну школу при ЦК КПУ, а потім Академію суспільних наук при ЦК КПРС. У 1953—1955 роках — заступник завідувача відділу науки і культури ЦК КПУ. У 1955—1956 роках — заступник головного редактора «Литературной газеты» в Москві.

З 1957 працював у Інституті літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР завідувачем відділу соцреалізму та заступником директора інституту. В 1961р. призначений директором. Спеціалізувався у царині теорії соціалістичного реалізму. Літературознавча спадщина Шамоти є зразком ідеологічного догматизму, непримиренного до відхилень від партійної лінії. У своїх статтях в літературній і партійній пресі Микола Шамота гостро виступав проти відхилень у літературі від партійної лінії (про «Собор» Олеся Гончара, самвидавну літературу тощо). Михайлина Коцюбинська згадувала про «мертвотний подих шефа» та про те, що після призначення Шамоти директором, атмосфера в Інституті почала ставати дедалі напруженішою.

Відділ давньої української літератури 1 січня 1963 р. було закрито. Відсторонено Миколу Ґудзія, кількох чоловік переведено в інші відділи. Махновець, Крекотень і Мишанич склали групу у відділі дожовтневої літератури. Потім до них долучилася Колосова – коли треба було писати розділи про віршування у восьмитомному курсі «Історії української літератури».

Микола Шамота входив до складу комісії, яка засудила 1972 р. працю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», визнавши її «від початку й до кінця пасквілем на радянську дійсність, на національну політику КПРС і практику комуністичного будівництва в СРСР». Того ж року він подав до слідства характеристику на Василя Стуса, яка стала відставою для його осуду, визнавши аспіранта Інституту літератури неблагонадійною людиною. Шамота входив до числа рецензентів книги Петра Шелеста «Україна наша радянська», які визнали її шкідливою для радянської ідеології.

Наукові дослідження інституту

у 1976-1977 pp., був опублікований «Шевченківський словник» у двох томах, який планувався як «Шевченківська енциклопедія», але ЦК КПРС не дозволило такої назви, як енциклопедія: мовляв, немає ще «Пушкінської енциклопедії», а вони там в Україні «Шевченківську» хочуть видавати… У1976-1986 pp.

Інститут здійснив видання творів І.Я.Франка в 50 томах.

Саме науковці Інституту в ті скрутні минулі роки й пізніше підготували тритомне видання творів П. Грабовського, Т.Шевченка в 6 томах, Марка Вовчка в 7 томах, О.Білецького в 5 томах, І.Нечуя-Левицького в 10 томах, Панаса Мирного в 7 томах, А.Кримського в 5 томах, М.Коцюбинського в 7 томах, Лесі Українки у 12 томах, Максима Рильського у 20 томах, Григорія Сковороди у 2 томах.

Євген Кирилюк

Євген Кирилюк (18 березня 1902, Варшава — 24 червня 1989, Київ) — від 1931 – в Ін-ті літ-ри АН УРСР (Київ): 1944–83 – зав. відділу шевченкознавства. Водночас 1936–41 – зав. каф. укр. літ-ри Київ. пед. ін-ту; 1943–44 – дир. Музею Т. Шевченка АН УРСР (Київ); 1944–58 – проф. каф. історії укр. літ-ри Київ. ун-ту; 1958–61 – зав. ред. мови, літ-ри й фольклору УРЕ. Досліджував укр. літ. процес 19 ст.

Ще на початку наукової діяльності Євген Кирилюк уклав найповнішу бібліографію творів П. Куліша та літератури про нього, що містила 946 позицій, видав популярний нарис «Пантелеймон Куліш» (обидва – 1929), упорядкував «Вибрані твори» П. Куліша, його спогади про Т. Шевченка (обидва – 1930), брав участь у виданні академічного збірника «Твори» (1930–31, т. 1, 3, 6; усі – Харків; Київ).

У воєнні роки Є.Кирилюк був співредактором (із С. Масловим) «Нарису історії української літератури» (К., 1946), який був жорстко розкритикований партійними чиновниками й вилучений з обігу.  На щастя, Кирилюк залишився на свободі.

Пріоритетним напрямком наукових досліджень Є.Кирилюка стало шевченкознавство. Під науковим керівництвом та за безпосередньої участі Кирилюка підготовлено й видано повне зібрання творів Т. Шевченка у 6-ти т. (1963–64), було створено фундаментальні колективні дослідження «Шевченкознавство: Підсумки й проблеми» (1975), «Творчий метод і поетика Т. Г. Шевченка» (1980; відп. ред. обох), «Т. Г. Шевченко: Біографія» (1964; 1984; усі – Київ); започатковано 1951 щорічні наук. шевченків. конф. та видано за ними зб. праць (1954–85). Його монографія «Т. Шевченко: Життя і творчість» (1959; 1964; Ленін. премія 1964) – найповніше за радянських часів дослідження життя й творчості поета. Як відповідальний секретар «Шевченківського словника» (у 2-х т., К., 1976–77) Кирилюк був відзначений Державною премією УРСР ім. Т. Шевченка 1980.

Кирилюк уперше подав багатоаспектний, цілісний і докладний критико-біографічний нарис про І. Франка у монографії «Вічний революціонер» (К., 1966). У праці «Живі традиції: Іван Котляревський та українська література» (К., 1969), виступивши проти суто негативної інтерпретації поняття «котляревщина», Кирилюк висвітлив розвиток народного комізму в українській літературі пер. пол. ХІХ ст.

Кирилюк очолював редакційні колегії видань «Історія української літератури» (у 8-ми т., 1967–71; співавт. і відп. ред. 3-го т.), «Зібрання творів І. Франка» (у 50-ти т., 1976–86). Він доклав чимало зусиль, щоб вписати українську літературу в контекст міжслов’янських зв’язків, від 1958 р. брав участь у міжнародних з’їздах славістів, вивчав міжслов’янський культурний обмін, результати чого виклав у праці «Шевченкознавчі та славістичні дослідження» (1977). Увів у науковий обіг низку раніше не публікованих матеріалів з української літератури ХІХ ст. Спільно з Ф. Якубовським уклав підручники та хрестоматії з української літератури для 5–6-го класів (1935–36).

Але за уникання репресій доводилося платити. На початку 1930-х Кирилюк - один із погромників Василя Седляра, Володимира Вайсблата, Олександра Дорошкевича, Михайла Новицького та інших, про яких ішлося в статтях Є. Кирилюка («Літературна газета» № 23, 1933; ж. «Життя й Революція» кн. 1, 1934).

Ігор Дзеверін

Ігор Дзеве́рін народився 5 листопада 1929 року в селі Драбів, нині смт Черкаської області. 1952 р. закінчив Львівський університет. 1952 р. став членом КПРС.

Працював в Інституті літератури імені Тараса Шевченка: від 1966 — завідувач відділу, від 1978 до 1991 — директор.

1961–1972, 1980–1989 — головний редактор журналу «Радянське літературознавство».

Наукові праці присвячено проблемам теорії літератури, сучасного літературного процесу. Досліджував творчість О.Вишні «Остап Вишня: Нарис» (1957), О.Гончара, В.Винниченка, літературні погляди рос. критиків ХІХ ст., розробляв теоретичні питання літературно-художньої критики («Проблема сатири в революційно-демократичній естетиці» (1962), поглядів В.І. Леніна на літературу й мистецтво («Естетика ленінізму і питання літератури», К., 1967); питанням теорії літ.-худож. критики.

Помер 12 лютого 2001 року в Києві.

Михайло Яценко

Народився 7 жовтня 1923 в с. Свидовець на Чернігівщині. Закінчив Київський університет імені Тараса Шевченка (1950). Протягом 1952–1962 — начальник управління видавництв Міністерства культури УРСР. 3 1962 — співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології, з 1966 — співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Доктор філологічних наук (з 1980), професор. Керував відділом дожовтневої літератури.

Автор монографій: «Володимир Гнатюк. Життя і фольклористична діяльність» (1964), «На рубежі літературних епох. „Енеїда“ Котляревського і художній прогрес в українській літературі» (1977), «Питання реалізму і позитивний герой в українській літературно-естетичній думці першої половини XIX ст.» (1979).

Автор багатьох статей та розвідок, серед яких: «Українська романтична поезія 20—60-х років XIX ст.» (1987), «Микола Костомаров — літературний критик» (1988), «Міфологія. Література. Мистецтво» (1990), «Літературне просвітництво в Україні. До проблеми типології і національної своєрідності» (1996), «Гердеризм і українська літературно-теоретична думка доби романтизму» (1997).

Брав участь у підготовці курсів «Історія української літератури XX ст.» в 2-х томах, т. І (1995) та «Історія української літератури XIX ст.» у 3-х книгах (1995–1997).

У статтях, розділах історико-літературних курсів, а особливо – в монографії «На рубежі літературних епох. „Енеїда“ Котляревського і художній прогрес в українській літературі» обережно вводив у схему літературного процесу поняття просвітительства («просвітительський реалізм») і романтизму. При аналізі «Енеїди» виходив із концепції Михайла Бахтіна про карнавальний сміх, відзначаючи амбівалентний характер зображення персонажів у творі. Трактував «Енеїду» як історіософічний твір, покликаний віднайти гармонію між національними запитами й лояльністю автора до Російської імперії.

Помер 20 липня 1996 р.

Леонід Новиченко

Народився 31 березня 1914 року в селі Русанівці Гадяцького повіту в сім’ї сільських вчителів. 1932 року закінчив Гадяцький педагогічний технікум, 1939 року — філологічний факультет Київського університету. Після закінчення університету навчався в аспірантурі Інституту літератури імені Тараса Шевченка, одночасно працював завідувачем відділу критики у редакції «Літературної газети», згодом в журналі «Радянська література».

Від 1945 року — молодший науковий співробітник в Інституті літератури імені Тараса Шевченка АН УРСР, з 1950 року — старший науковий співробітник). У 1979—1987 роках — завідувач відділу української радянської літератури; у 1986—1996 роках — провідний науковий співробітник Інституту літератури НАН України.

У 1946—1947 роках — завідувач відділу літератури і мистецтва ЦК КП(б)У. Помер в Києві 22 листопада 1996 року.

Друкуватися почав у 1928—1929 роках як сількор роменської окружної газети «Радянське життя». З 1938 року працював у галузі критики і літературознавства. Перша друкована праця - «Поет і народ. До характеристики художнього методу в ліриці Шевченка» (1938). Йшлося про пошук у Шевченка елементів критичного реалізму. Тоді ж, перед російсько-німецькою війною, публікує дослідження про Павла Тичину й Максима Рильського.

Під час війни виходять пропагандистські публікації «Їх ненавидів Тарас» (1943); «Любов і гнів Тараса» (1944), по війні – публіцистична книга з критикою ідеологічних засад ОУН - «Історичний» маскарад українсько-німецького націоналізму. Про реакційну романтику минулого» (1946).

До творчости Тичини Новиченко звертається і по війні. Вже 1949 р. виходить книга «Творчість Павла Тичини» (1949), а 1956 – перше видання чи не найвідомішої монографії – «Поезія і революція: Творчість П.Тичини в перші післяжовтневі роки». В ній аналізуються збірки «Сонячні кларнети», «Замість сонетів і октав», «Плуг», «Вітер з України», видані до 1924 р. Суть еволюції Тичини передає фраза: «Автор ніжних музикальних віршів, безмежно, здавалося б далеких від злоби дня, - він, почувши гуркіт громів революції, сміливо пішов їм назустріч, на повні груди вдихаючи той крутий, шалений вітер епохи, який буде прославлений в його віршах». Еволюція Тичини узалежнюється від Коцюбинського, а за його посередництвом – від Горького. Натомість поезія раннього Тичини протиставляється «цинічному індивідуалізму і егоцентризму співців декадансу». Декаданс і модернізм ототожнюються; до нього відносяться Микола Вороний, Олександр Олесь, Чупринка, Пачовський, Шаповал, Філянський. «Ідейним ґрунтом, на якому сформувалась творчість переважної більшости поетів-декадентів, був український буржуазний націоналізм». Зламним етапом у творчій еволюції Тичини вважає збірку «Плуг» (1920), яка відобразила «ствердження його на позиціях революційного мистецтва». Тичина бачить революцію гігантським плугом, що рухається планетою. У поемі «Псалом залізу» з’являється образ комуністичної партії – «провідної сили, яка вказує мільйонам людей шлях до перемоги».

1980 р. виходить книга ««Поетичний світ Максима Рильського», згодом перевидана. Констатуючи шукання Рильського часів неокласиків, яких «об’єднувала саме ця духовна відстороненість від сучасності, від її провідних ідей і змагань», Новиченко виділяє його як найталановитішого й заперечує належність до цього напрямку всієї поезії 1920-х рр. Принагідно суворо оцінюється літературна дискусія 1925-1928 рр., започаткована Хвильовим, котрий, за Новиченком, «розкрив своє справжнє обличчя націонал-ухильника і ревізіоніста, якого не влаштовували, перш за все, комуністична ідейна спрямованість української радянської літератури, її інтернаціоналістський характер і тісна єдність з братньою російською культурою».

Злам у світогляді відображає збірка «Знак терезів» - Рильський став поетом політичним і громадянським. Глухо згадується про нелегкі для Рильського 1931-1932 рр. (насправді він був заарештований і 5 місяців провів у Лук’янівській тюрмі). Злам відбувся не через репресії, а з «прагнення з найбільшою прямотою висловити свій час, його бойову напругу і творчий пафос»: «всенародний розмах боротьби за соціальні перетворення, масовий трудовий героїзм не могли залишити байдужими митців, яким були дорогі інтереси трудящих і великі цілі, поставлені Жовтнем 1917 р.». 1934 р. Рильського приймають до Спілки радянських письменників України, він виступає на письменницькому з’їзді, їде на з’їзд до Москви. Виділяє вірш «Декларація обов’язків поета і громадянина», надрукований у «Літературній газеті» 22 серпня 1932 р. «Рильський ставав поетом громадянським і політичним – це одна з головних і благодійних змін у його тогочасній творчості».

Автор близько 40 праць з теорії соціалістичного реалізму, історії української літератури, вивчення взаємозв’язків літератур народів СРСР і слов’янських літератур, зокрема книг про Тараса Шевченка, Максима Рильського, Павла Тичину, Мирослава Ірчана.

Відділ давньої української літератури

Був відновлений у січні 1979 р. з ініціативи Дзеверіна. До нього увійшли Микитась, Колосова, Крекотень, Мишанич, Павленко, Радишевський, Сулима, Пелешенко. Спершу відділом керував Микитась (1979-1985), а потім – Мишанич.

Олекса Мишанич

Народився 1 квітня 1933 р. в с. Ляховець на Закарпатті. Закінчив Ужгородський університет 1956 р. 1958 р. вступив до аспірантури Інституту літератури. У 1962 році він захищає кандидатську дисертацію «З історії розвитку української літератури Закарпаття в XVII—XVIII ст.» (окремою книжкою видана в 1964 р.). У 1982 році Олекса Мишанич став доктором філологічних наук, захистивши дисертацію на тему «Українська література другої половини XVIII ст. й усна народна творчість». У періодичній пресі Олекса Мишанич опубліковано понад 300 його статей. Він упорядкував і видав 42 томи творів класиків української літератури. Варто згадати збірник «На Верховині», куди ввійшли твори письменників дорадянського Закарпаття (1984), однотомники та багатотомники І. Франка, І. Нечуя-Левицького, С. Руданського, Л. Глібова, А.Кримського, Лесі Українки, Марка Черемшини, О. Маковея, В. Гренджі-Донського, Наталени Королевої, Катрі Гриневичевої, С. Черкасенка та ін. Був ученим секретарем і першим віце-президентом Міжнародної асоціації україністів (1989—1999), а у 1999—2002 рр. очолював Національну асоціацію україністів, підготував і видав шість томів матеріалів І-IV конгресів МАУ. Помер 1 січня 2004 р.

Володимир Крекотень

Народився 1 квітня 1929 року в Києві. Після того, як у 30-х роках репресували його батька, переїхав з родиною до Полтави.

1955 р. закінчив філологічний факультет Київського університету ім. Т. Г. Шевченка, та поступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України, де його науковими керівниками і наставниками були академік Олександр Білецький, професори Сергій Маслов і Олександр Назаревський.

Після закінчення аспірантури майже 40 років Володимир Крекотень працював в Інституті літератури, де впродовж всього життя вивчав та досліджував давню українську літературу.

1963 року захистив кандидатську дисертацію на тему «Оповідні елементи творів Антонія Радивиловського (з історії української оповідної прози другої половини XVII ст.)». У своїй докторській дисертації у 1992 р. Володимир Іванович завершив комплексне дослідження української барокової поезії.

У 1970-х роках, коли розпочалися гоніння на українську культуру, В. Крекотня було звинувачено у зв'язках з українськими дисидентами, буржуазному націоналізмі та антиісторизмі і звільнено з роботи в інституті. Тільки після повторного голосування на вченій раді його відновили на роботі, але перевели на найнижчу посаду молодшого наукового співробітника з суворими застереженнями.

Упорядкував збірники «Байки в українській літературі XVII — XVIII ст.» (1963 р.); «Українська література XVII ст.» (1987 р.),; «Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст.» (у співавторстві з В. П. Колосовою) (1978 р.); «Українська поезія. Середина XVII ст.» (у співавторстві з М. М. Сулимою) (1992 р.); «Твори Івана Величковського» (у співавторстві з В. П. Колосовою) (1972 р.).

Автор монографії «Оповідання Антонія Радивиловського. З історії української новелістики XVII ст.» (1983 р.).

1992 року - став доктором філологічних наук. «Становлення поетичних форм в українській літературі XVII ст.».

Помер 29 липня 1995 р.

Часи незалежности

Микола Жулинський

З 1991 р. очолює інститут.

Народився 25 серпня 1940, с. Новосілки Рівненська область. 1968 — закінчив Київський університет ім. Т.Шевченка (факультет журналістики). З 1968 — в Інституті літератури ім. Т.Шевченка НАН України.

Кандидатська дисертація: «До питання про історичний оптимізм радянської літератури» (Інститут літератури ім. Т.Шевченка АН України, 1972) Докторська дисертація: «Художня концепція людини і проблема характеру у сучасній радянській літературі» (Київський університет ім. Т.Шевченка, 1981).

Автор понад 700 статей, оглядів, рецензій. Серед перших книг: Пафос життєствердження (1974) Людина як міра часу (1979).

З середини 1980-х рр. активно займається поверненням забутих імен. Книги: Із забуття — в безсмертя (1991), Олег Ольжич і Олена Теліга (2001), Духовна спрага по втраченій батьківщині (2002), Високий світоч віри. Голодомори в Україні та роман Василя Барки «Жовтий князь» (2003).

Дмитро Наливайко

Народився 6 листопада 1929 р. в селищі Понориця біля Новгорода-Сіверського. Закінчив Сумський педінститут (1949-1953), а потім навчався в аспірантурі в Ленінграді; захистив кандидатську дисертацію «Французька революція 1789—1794 рр. у творчості Анатоля Франса». Викладав зарубіжну літературу в Ніжині (1957-1971), а потім у Києві - в педінституті (1971-1982) та університеті (1982-1994). 1987 р. захистив у Московському університеті докторську дисертацію «Теоретична історія реалізму в європейських літературах». Того ж року перейшов у відділ зарубіжної літератури Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка.

Займається літературною компаративістикою. Автор однієї з перших в УРСР статей про українське літературне бароко. 1981 та 1985 рр. видав двотомну монографію «Искусство: направления, течения, стили», що стала істотною віхою в становленні сучасної моделі історико-літературного процесу.     1988 - «Спільність і своєрідність: Українська література в контексті європейського літературного процесу». У книжці висвітлюються питання розвитку української літератури в контексті європейського літературного процесу від середньовіччя до сучасності. Нариси, що її складають, відтворюють значні етапи ідейно-естетичного руху як української, так і інших літератур — Відродження, барокко, романтизм, критичний реалізм XIX ст. та соціалістичний реалізм. 2000 - стаття «До проблеми Ренесансу в українській літературі».

Микола Сулима

Народився 26 квітня 1947 р. на Зіньківщині. 1972 р. закінчив філологічний факультет Київського університету. Працював у Державному музеї книги і друкарства України. З 1979 р. - в інституті. 1982 року захищає кандидатську дисертацію на тему «Українське віршування кінця XVI — початку XVII ст.». Продовжує наукові дослідження, які у 1996 році вінчає докторська дисертація за темою «Українська драматургія XVII–XVIII ст.». Перу вченого належать понад 250 публікацій, серед яких ґрунтовні монографії «Українське віршування кінця XVI — початку XVII ст.», «Українська драматургія XVII–XVIII ст.», «Гріхи розмаїтії (Єпитимійні справи XVII–XVIII ст.)», збірник праць «Книжниця у семи розділах». У березні 2018 року обрано академіком НАН України.

Юрій Пелешенко

27 серпня 1956 р. народився. Закінчив Київський університет 1978 р.

Працював у музеї літератури. З 1985 – у відділі давньої літератури.

1988 – кандидат філологічних наук. «Розвиток української ораторської та агіографічної прози кінця XIV - початку XVI ст.».

2004 – доктор філологічних наук. «Українська література пізнього Середньовіччя (друга половина XIII-XV ст.): Джерела. Система жанрів. Духовні інтенції».

Журнал «Радянське літературознавство»

Був заснований 1938 р. як наукові записки Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка АН УРСР під назвою «Радянське літературознавство» (1938 – 1957, вип. 1–19). З січня 1957 р. – періодичний друкований орган Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка та Спілки письменників України.

В умовах жорсткої ідеологічної регламентації журнал дотримувався «генеральної лінії», декларував рубрики, що засвідчували «дієвість» компартійних настанов. Водночас із початком 1960-х років дедалі відчутнішим стає певне урізноманітнення наукових інтересів, прагнення до повнішого осмислення історико-літературних явищ. Усе частіше звучать вимоги глибше досліджувати питання національної специфіки літератури, типового й індивідуального, природи художнього образу, жанру і стилю, психологізму в літературі, а також розвивати такі літературознавчі напрями, як текстологія, джерелознавство, бібліографія.

 У літературознавство приходить нове покоління науковців, котрі активно виступають на сторінках часопису в галузі теорії літератури й літературної критики, давньої та класичної української літератури, шевченкознавства і текстології, новітньої літератури, славістики. Часопис регулярно повідомляє читачів про нові видання, наукові конференції, подає перспективні плани видавництв та хроніку літературного життя, списки орієнтовних тем дисертацій, друкуються тематичні, галузеві, персональні бібліографічні розвідки, покажчики періодичних видань, альманахів тощо.

Після постанови ЦК КПРС «Про літературно-художню критику» (1972) журнал набуває виразного ідеологічного спрямування. Питома вага умовно «неідеологічних» рубрик на сторінках часопису зменшується. Натомість домінують гасла на зразок «літературна критика в сучасній ідеологічній боротьбі», «партія веде», «ідеї жовтня – джерело творчого натхнення» та ін. До «принципового» обговорення актуальних питань сучасної літератури активно залучаються також «спілчанські» критики, викладачі вузів, особливо ж – письменники, які виступають на «ідейні теми» на тематичних «круглих столах», у рубриках «Письменницькі роздуми», «Відповідь на анкету» та ін.

Із середини 1980-х років редакційні пріоритети поступово змінюються. Починає з’являтися інформація про зарубіжну україністику, публікуються статті дослідників із діаспори, розвідки про «заборонених» письменників і на «заборонені» теми, матеріали, присвячені поверненню й дослідженню літератури «Розстріляного відродження»,  дискусії на тему літературно-теоретичної сутності «соціалістичного реалізму» тощо.

Наприкінці 1980-х років журнал розпочинає новий етап своєї історії, декларуючи зорієнтованість на національно-демократичні цінності, ратуючи за ліквідацію «білих плям» у літературі, утвердження української мови й духовності, виховання національної самосвідомості.

Із 1990 р. часопис змінює назву на «Слово і Час» (СіЧ),