Феномен латиномовної силабічної поезії

З кінця XV - початку XVI ст. мірою інтеґрування України в політичну структуру Речі Посполитої та в загальноєвропейський культурний процес знання латинської мови перетворюється на неодмінну ознаку інтелектуала й рису життєвого стилю шляхтича-аристократа.

Вкрай схематично виділяють три етапи розвитку латинської мови:

1. Класична латина (античність).

2. Вульгарна латина (Середньовіччя).

3. Новолатина (Ренесанс).

Останній із етапів позначений прагненням відродити класичну латину. Але низка рис класичної латини була втрачена, загубилася мірою еволюції мови та впливу нових європейських мов. Замість квантитативного наголосу поширюється динамічний, втрачається розрізнення довгих і коротких складів, а отже губиться фундаментальна засада метричної системи віршування.

У метричному віршуванні ритм створювався закономірним чергуванням довгих і коротких складів у рядках. Рима найчастіше була відсутня.  Стопа нагадувала музичний такт, спонукаючи до наспівування віршованого тексту. Найпростішим елементом ритмотворення вважалася мора як одиниця довготи: короткий склад дорівнював одній морі (ᴗ), довгий - двом (—); обидві формували стопу.  Відомі двоскладові стопи: ямб ᴗ—, хорей — ᴗ; трискладові: дактиль — ᴗ ᴗ; анапест ᴗᴗ—; спондей — —.

Силабічне віршування (грецьк. συλλαβή - склад) - це система віршування, в основу якої покладений принцип рівноскладовості (ізосилабізму) при невпорядкованому вільному розташуванні наголошених та ненаголошених. Улюблені розміри – 13-складовий і 11-складовий. Силабічне віршування характеризується також парним римуванням, коли наголос припадає на клаузулу та на відповідний склад перед цезурою - паузою, котра ділить віршовий рядок на дві рівновеликі частини.

Для ренесансних поетів суть творчості полягала в imitatio ― наслідуванні природи, стилю, фразеології, версифікаційних форм античної літератури. Звідси широке використання міфологічних образів.

В епоху Ренесансу відбувається активне впровадження в навчально-освітню практику українських шкіл так званих «семи вільних мистецтв» («septem artes liberales»), які віддавна культивувалися в західноєвропейській системі освіти. Сім вільних мистецтв поділяються на тривіум (граматика, риторика з поетикою, діалектика) і квадривіум (арифметика, геометрія, музика, астрономія). Викладання цього циклу предметів було прерогативою шкіл середнього  рівня й потребувало спеціального дозволу світської та церковної влади. Такими в XVI  ст. були кафедральні школи – навчальні заклади, що виникали при центральних соборах єпархій: кафедральних соборах, де служили єпископи. На українській етнічній території відомі школи у Львові, Перемишлі, Києві. В цих школах ґрунтовно вивчалася латина, заняття з поетики передбачали не лише знайомство з античною латиномовною поезією, а й вправи у складанні власних віршів.

Початковий рівень освіти продовжували забезпечувати парафіяльні школи мали переважно досить обмежену програму, що складалася з читання, письма, елементарної граматики, лічби, церковного співу. Знайомство з біблійними псалмами та богослужбовими гимнами формувало елементарні уявлення про поетичну мову, художню образність, природу метафоричної мови, роль символів та алегорій. Це ставало підґрунтям до власних вправ. Збереглися документи про парафіяльні школи в Ярославі (заснована перед 1535 р.), Крем’янці (1538), Луцьку (1548), Києві (заснована заходами київського воєводи Мартина Ґаштовта).

В українському середовищі засвоєння досвіду латиномовної силабічної поезії стимулює художній пошук в вимірах автентичної літературної традиції. Нерівноскладовий вірш звертається до досвіду гимнографічної поезії, перебираючи від неї спосіб творення версифікаційних конструкцій за допомогою рівномірного членування речень і фраз із застосуванням синтаксичної рими: поєднання в поетичній мові однотипних синтаксичних конструкцій. Використовується також анафорична рима, коли римуються початкові склади суміжних відтинків. Але вона витісняється епіфоричною римою – суголосністю кінцевих складів віршових рядків, зазвичай суміжних. Спершу ця рима на взірець латинських та польських віршів переважно жіноча (коли наголос падає на передостанній склад), точна, часто дієслівна.

Невдовзі, однак, силабічне віршування закріплюється і в україномовній поетичній практиці.

Юрій Дрогобич

Юрій Котермак з Дрогобича (помер 1494) походив із ремісничої родини. Початки освіти він здобув у Дрогобичі, Львові. Ступені бакалавра й маґістра отримав у Краківському університеті. Завершував освіту в Італії.

Юрій Дрогобич став першим відомим нам українцем - доктором вільних мистецтв і медицини (1468). 1481-1482 рр. був ректором Болонського універститету. Наприкінці життя він повернувся до Краківського університету, де читав лекції з астрономії. Серед його студентів був Миколай Коперник.

Книга «Iudicium prenosticon Anni MCCCCLXXX III currentis Magistri Georgii Drohobicz de Russia almi studii Bononiensis artium et medecine doctoris» (Прогностична оцінка поточного 1483 p. магістра Юрія Дрогобича з Русі доктора мистецтв і медицини славетного Болонського університету) вийшла в Римі в друкарні Еухаріуса Зільбера невдовзі після винайдення книгодрукування, 1483 р. Це невелика брошура в 10 сторінок формату 18,5 × 13 см. Це астрологічний календар, у якому визначається час місячних затемнень, подаються вказівки про рух планет, описується розташування сонця, місяця й зірок у різних містах, серед них і у Львові та Дрогобичі. Він пробує передбачати події на основі оцінки небесних явищ.

Книга відкривається віршем-посвятою папі Сиксту IV. Його адресат, папа Сикст IV (1414 – 1484) походив з родини італійського селянина. Він став монахом-францисканцем, потім вивчав філософію і богослов’я в Падуї та Болоньї. Папа захоплювався астрологією, готував реформу календаря, для чого запросив до двору видатного німецького математика й астронома Реґіомонтана (Regiomontanus; 1436-1476). Папа опікувався мистецтвом, зокрема, побудовою при його покоях у Ватикані Сикстинської каплиці, названої на його честь.

Автор вірша говорить про величезні можливості науки й людського розуму. Він засуджує тих, хто справу книгодрукування обертає на придбання слави, шани, прибутків.

Юрій Дрогобич відстоює роль поезії та книгодрукування в просвіченні людства. Зазначаючи поширеність публікації книг для задоволення власних амбіцій, він наголошує, що дбає про загальне добро:

Ast ego quae mea sunt depromo legenda quotannis

    Humano generi consuluisse putans:

Я ж мої книги у світ випускаю з єдиним бажанням:

Хай буде користь від них роду людському в житті[1]

Спостереження за рухом зірок він вважає шляхом до пізнання світу. В дусі Ренесансу поет визнає силу людського розуму здатною осягати таємниці природи:

Et si semota est oculis dimensio caeli

    Non tamen humano distat ab ingenio:

Обшири неба для наших очей незбагненно великі;

             Розумом легко, проте, можемо їх осягнуть[2].

Переконання в несхибності астрологічних прогнозів химерно сполучається з вірою в провидіння. Мова зірок постає, таким чином, повідомленням, адекватне сприйняття якого здатне допомогти людині у визначенні своєї перспективи й відповідному виборі дій:

Omnia celesti mortalia lege fruuntur

    Quis neget: ergo astris inferiora regi:

Non cogunt licet ipsa regant, si forte minantur

    Obuerti possunt hae ratione minae

Все у підмісячнім світі живе за законами неба,

Нами керують також (хто заперечить!) зірки.

Правлять без примусу, а як, бува, настрашать випадково,

Розум підкаже, проте, як ту біду відвернуть[3].

Символічна мова зірок розкривається через звернення до архетипних міфологічних кодів:

Венера - покровителька весни,  відновлення і розквіту сил, кохання, шлюбу, благочестя й моралі. В астрології вона відповідала за правильний вибір, надання життю більшої стабільності.

Юпітер - покровитель грому й блискавок. Він асоціюється з успіхом і відповідає за матеріальний, духовний та інтелектуальний розвиток.

Марс - покровитель війни. Астрологи ототожнювали його з життєвою енергією, фізичною силою, змагальністю.

З’являється образ Мінерви - покровительки письменства, мистецтва й ремесла. Насиченість міфологічними образами – характерна властивість ренесансної поезії. Папі Сіксту IV автор нагадує про символіку знаків, що супроводжували його народження:

Ad tantas te tollit opes praefecit et or’oi

    Astrictus Veneris Sol et amore Jouis:

Певно, любов'ю Венери й Юпітера стиснене, Сонце

Правити світом тебе настановило колись[4].

Пропонована книга має допомогти йому орієнтуватися в майбутніх подіях і гідно відповідати на нові виклики:

Нос igitur dignare precor nec inutile credas

    Si preuisa iuuat noscere: tempus adest

Ніс meliora quibus faueant tibi fata diebus

    Et mox si qua manent pemitiosa leges

Будь же прихильним до книги: вона допоможе пізнати

Те, що невдовзі гряде, – знати яке вже пора:

Отже, в які саме дні тобі доля ласкава всміхнеться,

І, навпаки, у які – лиха незнаного жди[5].

Отже, попри забобонний характер астрології як явища, поет інтерпретує її як захист від позірного хаосу світових процесів, пропонуючи гуманістичний ідеал освіченого ієрарха, озброєного передбачливою мудрістю.

Юрій Дрогобич смілово вводить до тексту античні образи. Він застосовує неримовану строфу - елегійний дистих. Вимоги до нього були надзвичайно жорсткі:

Перший рядок писався гекзаметром:

 (—◡◡/—◡◡/—//◡◡/—◡◡/—◡◡/—◡) - шестистопним дактилем (—◡◡), де в кожній стопі, окрім п'ятої, два короткі склади можуть змінюватися одним довгим, витворюючи спондей (— —), а остання стопа завжди двоскладова — хорей (—◡).

Другий рядок писався пентаметром - дактилічним віршем, утвореним подвоєнням першого піввірша гекзаметра. Піввірші розмежовані цезурою. Метрична схема пентаметра: —◡◡—◡◡—//—◡◡—◡◡—.

Кожен рядок мав нести закінчену думку, афористично сформульовану автором.

Зі втратою розрізнення довгих і коротких складів єдиним ритмомелодійним виміром залишається кількість складів у вірші. Але до цього долучається рима, відсутня у метричному віршуванні.

Павло Русин з Кросна

Письменник підписася як «Paulus Proczlar Crosnensis, Premisliensis diocesis», тобто «Павло Проклер із Кросна з Перемиської єпархії». Але в поетичних публікаціях він завжди додавав до свого імені: «Ruthenus», що могло означати і етнічне самовизначення, і походження з Руського воєводства.

Павло Русин народився в місті Кросно близько 1470 р. (1470-1474 або 1474-1475). Кросно було найбільш західним містом Галицько-Волинського князівства, 1345 р. завойованим Казимиром Великим. Згадується як місто в документах 1367 р. Довкола міста були розкидані лемківські села, винищені після Другої світової війни внаслідок переселення українців до СРСР 1944 р. та масової депортації під час операції «Вісла» 1947 р. Деякі українські дослідники вважають, що Павло міг походити з лемківського середовища.

Насправді родина Павла належала до міського патриціату. Його батько, Ян Проклер, у 1480 році він був бурмистром, проконсулом Кросна і міським райцею.

З 1491 Павло Русин вчився в Краківській академії, а потім в університеті вільного торговельного (належного до т.зв. «Ганзейської унії», тогочасної «імперії купців») міста Ґрайфсвальд в Померанії, де в 1499 році отримав ступінь бакалавра вільних мистецтв.

Павло продовжував своє навчання в Краківській академії, де в 1506 році отримав ступінь маґістра artes liberalis. З 1507 р. він почав читати лекції з класичної літератури.

Він написав понад 200 віршів, зокрема елегію на смерть професора Краківської академії Войцеха з Шамотул (Carmen elegiacum in vitam, mores, fatum...), також випустив збірник сатир давньоримського поета Авла Персія Флакка (34-62 рр.) (1508), вмістивши на початку панегірик, що вихваляв автора.

У 1508, побоюючись чуми, Павло Русин залишив Краків і подався до Угорщини. Він зупинився в місті Орадя (угор. Várad), у XV-XVI cт. другому релігійному й культурному центрі Угорщини після Буди. Нині це місто знаходиться на території Румунії. Оселився Павло при дворі сина краківського бурмістра Йоганна Турзо (угор. Thurzó János; 1437-1508), котрий опікувався видавцем руських книг Швайпольтом Фіолем, - Станіслава (Stanislao Tursoni; помер 1540), названого правителем Орадя. Станіслав Турзо відомий як єпископ моравського міста Олмоуць (1498-1540). Чомусь про це не згадується в посвяті, що викликає в дослідників подив.

В Ораді Павло склав похвальну елегію Іштвану Баторію (István Báthory; 1477—1534) , тоді каштеляну Буди - столиці Угорського королівства на правому березі Дунаю, яка 1873 р. об’єдналася з лівобережним містом Пешт у сучасну столицю Угорщини, а в майбутньому – воєводі Трансільванії. Потім він подався до замку Нелаб («Nyalábvár») барона Ґабора Перені в Киральгаза (нині Королеве) біля Севлюша (нині Виноградів). У першій половині 1509 р. відвідав Відень і домовився про видання своїх віршів. 1509 р. виходить збірник «Panegirici ad divum Ladislaum... et sanctum Stanislaum... et pleraque alia connexa carmina» (Панегірики до святого Вацлава, святого Станіслава ... та багато інших пісень). Він включає понад 4000 віршованих рядків, написаних сапфічним, алкеєвим та ін. віршами, які вживалися в давньогрецькій поезії.

У 1511 р. Павло Русин повернувся до Кракова й читав у Краківській академії лекції з давньоримської літератури. Серед його студентів був майбутній поет Ян з Вісліци. Павло Русин видав дві трагедії Сенеки (1513). Перед лекціями він звичайно читав вірші, в яких прославляв коментованих античних авторів. У 1512 р. Павло Русин видав панегірик на честь св. Станіслава («Panegyricus ad diuum Stanislaum Præsulem sanctissimum: & martyrem victoriosissimum, ac Patronum Regn Poloniæ beneficientissimum»), в 1513 р. виголосив вірш «Sapphicon de inferorum vastatione et triumpho Christi» (Сапфікон про спустошення пекла й тріумф Христа). У 1514 р. Павло Русин пише вірш «Victoria a Sigismundo rege a. 1514 e Moschis relata» (Повідомлення про перемогу короля Сигізмунда р. 1514 над московитами), присвячений перемозі Сигизмунда І Старого під Оршею над московським військом.  

У 1514 р. Павло Русин знову відвідав Угорщину.

У 1515 р. виходить «Elegiacum... ad divam Virginem Mariam» (Елегія до Пресвятої Діви Марії).

У 1515, в Кракові виданий його новий вірш «Carmina... de felicissimo reditu ex Vienna austriaca... Sigismundi regis Poloniae» (Пісні про щасливе повернення з австрійського Відня короля Польщі Сигізмунда), присвячений Віденському з’їздові представників королівських династій Ягеллонів і Габсбурґів: імператора Священної Римської імперії Максиміліана І та двох Ягеллонів: Сигізмунда І, короля Польсько-Литовської держави, й Владислава ІІ, який тоді був королем Угорщини та Богемії (Чехії). Цей конґрес підготував ґрунт для майбутнього переходу Угорщини та Богемії під владу імператорів з династії Габсбурґів.

Павло Русин помер у вересні 1517 році в місті Новий Сонч.

У своїх поетичних творах Павло Русин постійно апелює до античної спадщини. Він щедро використовує міфологічні образи, посилається на стародавніх поетів та їхніх персонажів.

Саме покликання поезії Павло Русин вбачає у формуванні художньо завершеного словесного простору з якомога насиченішою знаковою палітрою. Інтертекстуальний спектр цього простору залучає міфологічних персонажів і їхній символічний ескорт, як теж і літературні постаті греко-римської старовини. Очевидно, передбачається, що адресат твору належним чином озброєний знаннями латинської класики, аби декодувати його символічну мову. Сам процес сприйняття тексту вимагає мобілізації читацького досвіду й активного використання інтелектуальних ресурсів реципієнта.

Павло Русин присвячує вірші шанованим ним особам: баронові Ґаборові Перені (Gabrielis de Peren) з Закарпаття, Іштванові Баторію (Stephanus Bathorius), Станіславові Турзо, гостинністю котрого він користувався в Ораді, єпископові Познанському Янові Любранському, а також своїм учням: Янові з Вислиці та Севастянові Маді.

«Ода Павла Русина з Кросна до Аполлона з проханням про поетичне натхнення, щоби завдяки йому він міг достойно прославити вельможного пана Гавриїла Перенея, віддати і присвятити себе йому, великому володарю, і просити його, хай би він захотів ласкаво і радісно прийняти від нього ці перші плоди його таланту» - текст, адресований Ґаборові Перені, в замку якого Нелаб Павло Русин гостював 1508 р. Він написаний у формі поетичного звернення до Аполлона - покровителя музики, пророкування й цілительства. Довкола Аполлона формується рясний образний ескорт. Він грає на кіфарі за допомогою плектра (пластинки, що одягається на палець), його оточують музи, до нього здіймається дим із жертовників островів Тенед і Делос, міст Кларос і Патари, де стояли храми Аполлона. Павло титулує Аполлона Гринеєм (йому поклонялися в Гринійській діброві Еолії) та Фебом («осяйним» – це теж титул Аполлона).

Тож і просить у нього автор Аполлонового натхнення, щоб гідно прославити свого доброчинця. Для опису Ґабора Перені в Павла Русина не бракує ані гіпербол, ні вишуканих епітетів. Його за чесноти «шанують… більше, аніж вельмож і князів», він – «окраса народу Паннонії», «підпора міцна всіх незвитяжних військ», «честь і слава» країни.

Мудрий, світлий він ум, вірний, правдивий друг,

Добрий сторож всіх прав, щедрий і чесний муж,

Всім він приятель справжній,

Всі шанують його в нас[6].

Саме ці якості викликають захоплення поета й переконують, що барон зуміє зрозуміти й оцінити вибагливу мову, міфологізованої образности. В цьому можна помітити й формування ідеального образу аристократа-гуманіста, що вільно почуває себе в мистецькому просторі греко-римської давнини.

Інший вірш, присвячений Ґаборові Перені, «Ad libellum ut in Pannoniam omnigenam se conferat ad Magnificum et generosum dominum Gabrielem Perenaeum biculariorum regalium Magistrum et Comitem Ugochensem dominam et Patronum suum gratiosissimum» (в українському перекладі – «До книжечки») має до певної міри програмний характер. Він написаний у формі поетичного монологу, звернення до упорядкованої автором книжки. Павло Русин проводжає книгу в Паннонію, до свого доброчинця. Він певен, що той прийме книгу з пошаною і ставитиметься до неї бережніше, ніж Олександр Македонський до творів Гомера. Королевський замок Нелаб, що зводився на горі над Тисою серед густих і багатих на звіра дубових лісів, і де барон подарував поетові будинок, уявляється власним Парнасом, де Феб-Аполлон грає на лірі, Вакх подає прозоре вино, струмить Кастальське джерело. Загалом землі Закарпаття, що тоді належали угорським магнатам, уявляються Павлові ідилічною країною. Ця картина формується низкою характерних художніх образів: плідних земель, килиму ніжних зелених трав, пахущого рясту. Але дістатися цього краю можна, подолавши низку перешкод, перелік яких подається із застосуванням анафори:

Non saltus metuas periculosos,

Non silvas paveas tenebricosas,

Non dumos vereare senticosos,

Non valles timeas latebricosas,

Non montes fugias laboriosos,

Non fraudes stupeas abominosas,

Non scrupos, salebras, lacus, paludes.

Non septemgeminus tuum retardet

Inster, non Ticiae fluenta cursum.

Ні ярів не жахайсь, глибоких урвищ,

Ні пітьми не лякайсь у диких хащах,

Ні гущавин тернистих не страхайся, Ні тінистих долів, прошу, не бійся,

Ні верхів не минай об’їзним шляхом,

Ні на знак не вважай, провісник лиха,

Ні на вибої, води, багна темні;

Ні Дунай семигирловий, ні Тиса

Бистроплинная хай тебе не гаять[7].

Сам барон Перені постає незрівнянним у чеснотах вельможею: знатним, ласкавим, скромним, працьовитим, дбайливим до підданців. Любов до книги природно долучається до цього шерегу чеснот.

Своєму колишньому студентові, що згодом став відомим поетом і вважається одним із зачинателів польського віршування, Янові Віслицькому (близько 1485-1520) Павло Русин присвятив вірш «Elegia magistri Pauli Crosnensis Rutheni ad Ioannem Visliciensem, pieridum cultorem, discipulum non poenitendum» (Елегія для Яна з Вислиці, шанувальника муз і учня, достойного похвали). Елегія опублікована невдовзі по появі найвідомішого твору Яна Віслицького – поеми «Bellum Prutenum» (Пруська війна; 1515), присвяченої перемозі польсько-литовського війська над Тевтонським орденом у Ґрюнвальдській битві 1410 р. Павло Русин захоплюється його талантом:

Віршем ти нам героїчним прекрасно співаєш про війни,

Отже, вінки заслужив, котрі поетам дають[8].

Літературну перспективу Яна Віслицького автор локалізує у вимірах античних міфів, де в Аонійських горах живуть дев’ять муз, а на узвишші Парнасу поблизу храму Аполлона в Дельфах росте лаврова діброва, вінками з якої увінчують найталановитіших поетів. Народження мистецтва слова алегорично описується як зволожування посохлих уст красномовними хвилями Кастальського джерела в одній з ущелин Парнасу, вода з якого надихала поетів. У мові ранньомодерної поезії «Кастальське джерело» означало «джерело натхнення». Гілки з лаврового дерева, що росте на Парнасі, - це для поета «гілки Феба», тобто самого бога поезії Аполлона:

Вже касталіди священні руками дівочими вміло

В рівнім змаганні плетуть з лавра для тебе вінки,

Щоб гілки Феба на скронях твоїх засіяли яскраво,

Як нагорода тобі, гідна твоїх зачинань[9].

Вихваляючи талановитого учня, Павло Русин, однак, не втрачає нагоди напутити його до постійної праці над собою, дальшого вдосконалення, ретельної праці над стилем творів:

Хай же не буде для тебе безчестям склади рахувати,

Хоч би на пальцях своїх десять разів повторив[10].

Йдеться про необхідність стежити за дотриманням принципу ізосилабізму, засадничого для новолатинської поезії. Поет також радить молодшому колезі не зважати на несправедливу й недоброзичливу критику, що йде від нерозуміння художньої мови – «дивного орнаменту» віршів.

У напутньому вірші «До Севастяна Маді, щоби він, коли залишить Польщу і повернеться до рідного краю, привітав свою батьківщину таким віршем» („Ad Sebastianum Maghyum Pannonium, ut cum relicta Polonia ad oras paternas pervenerit, hisce versibus patriam suam carissimam salutet”) Павло Русин відтворює радісні передчуття студента Краківської академії Севастяна Маді, який повертається на батьківщину:

Salve, sidereo tellus dilecta Tonanti,

Salve, multiiugis terra referta bonis,

Salve, nobilibus tellus metuenda superbis,

Salve, doctiloquis terra benigna viris.

Salve bellipotens tellus pacisque magistra,

Salve magnanimis terra decora viris,

Cunctis fertilior, cunctis generosior oris

Et merito cunctis anteferenda locis

Здрастуй, мій краю! Ти милий владиці зористого неба!

Здрастуй, о земле, ущерть повна багатства й добра!

Здрастуй, мій краю, що страх ти наводиш на знать гордовиту!

Здрастуй, о земле моя, мила для вчених людей!

Здрастуй мій краю, могутній у війнах і миру навчитель!

Здрастуй, о земле, твої рицарі – слава твоя!

В тебе найліпші врожаї, і ти чарівніша за інших,

Справді заслужено ти славишся поміж країн![11]

Риторичні звернення акцентуються анафорою: «Salve» - «Здрастуй».

Ряснота містких образів має відтворити щедрість угорської землі: тут і найліпші врожаї, і поклади золота, родючі сади, квітучі луки, ліси, повні дичини, рибні річки, цілющі грязі, помірний клімат. Але разом із тим це країна, що прагне зберегти свою свободу (за умови протистояння турецькій аґресії це лунало вельми актуально) й здатна її захистити:

Замки твої височать гордовито в небеснім просторі,

Також фортеці усі вгору твої піднялись.

Рідна земля для студента – мати, «годувальниця мила», «найдорожча». Навіть її вітри різняться від клімату чужого міста:

Тільки ось-ось залишились позаду вітри неласкаві,

Ніжний, слабкий вітерець пестить обличчя моє.

При описі щедрот Угорщини з’являються міфологічні образи, що виконують роль символів: Церера (Ceres, давньоримська богиня родючости й хліборобства) позначає щедрість урожайних ланів, а Вакх (Bacchus, покровитель вина й виноробства в греко-римському пантеоні) – багатство виноградників:

Ти бережеш на полях годувальницю нашу – Цереру,

На верховинах своїх Вакхові маєш дари.

Характерно, що і в цій поезії, і в оді до Аполлона Павло Русин називає землі Угорщини так, як вони іменувалися в античні часи – Паннонією.

В іншому творі, «Propempticon magistri Pauli Croscensis Rutheni ad ingenuum adolescentem dominum Sebastianum Maghyum Pannomium in genitales terras proficiscentem» (Севастяну Маді, благородному угорському юнакові, від маґістра Павла Русина з Кросна на дорогу), датованому 15 лютого 1508 р., автор ділиться сумом від майбутньої розлуки з улюбленим студентом. Він гіперболізовано описує пустку, яку відчуває після повернення на батьківщину учня, в якого він вклав половину своєї душі:

Хто ж мені шану таку виявлятиме, хто ще, крім тебе?

Хто ще хвалитиме так скромні писання мої?[12]

Але, долаючи сум від розлуки, автор бажає щасливої дороги, даючи останні настанови та виявляючи винахідливість у добрих побажаннях. Химерно поєднуються в них образи античних богів і біблійних персонажів:

Тож прощавай, прощавай! І, пізнавши Юпітера ласку,

З Матусалемом самим ти довголіттям рівняйсь[13].

Низка поезій розробляє агіографічні сюжети, зокрема, пов’язані з історією Польщі. Це панегірики святим покровителям Польщі Станіславу, Угорщини – Владиславу (королю Ласло, народженому в Польщі), великомученицям Варварі й Катерині. Є твори, присвячені непорочному зачаттю Богородиці, Різдву Христовому, Великодню.

«Роксоланія» Севастяна КлEновича (1584)

Севастян Кленович (близько 1545 - 1602) народився в сім’ї орендаря фільварку й млина під історичною столицею Великопольщі Калішем. Був сином Яна Кльона, а тому підписувався латинським перекладом свого простонародного прізвища: Acernus (від "аcer" — клен). Замолоду подався в словацьке місто Пезінок (тоді належало до Угорщини й називалося Bazin) та Чеського Крумлова (тоді Богемія, нині Чехія). Після того він потрапив до Львова. Тут познайомився з руською народною культурою, довідався про історію та географію України. Русь видалася Кленовичу загадковою, екзотичною країною, і це враження він передав у поемі "Роксоланія". Можливо, Кленович займався торгівлею, працюючи на якогось купця, що пояснювало б його подорожі.

Припускають, що Кленович здобув освіту в єзуїтській колеґії в Каліші. Але вона була заснована 1583 р., Кленович же ще з 1576 р. до 1582 р. служив у канцелярії люблинського війта. Він одружився 1580 р. з донькою люблинського купця. Потім там же, у Люблині, він був лавником (1583), міським писарем, а потім війтом (1593) і 1594 р.  бурмистром (1594) Люблина. 1585 р. київський єпископ Юзеф Верещинський подарував йому село і війтівство в селі Псарі. Знаком пошани до Кленовича з боку мешканцію Люблина було неодноразове запрошення його для посередництва в різних складних справах, а також надання йому 1595 р. статусу пожиттєвого райці - члена ради маґістрату.

Князь Ян Замойський запросив його 1589 р. очолити відкриту ним школу в Замості (попередницю Замойської Академії).

Помер Себастіян Кленович 29 серпня 1602 р. в Люблині й похований у церкві Архангела Михаїла.

Поема «Roxolania» (Роксоланія; 1584) присвячена сенатові Львова. Вона відкривається посвятою «найщедрішому і найяснішому сенатові преславної львівської громади» й поділена на сім частин. У першій частині говориться про клімат і природні багатства Русі, про її міста – Львів та Замостя, гори й річки. Кленович заперечує чутки, нібито на Русі панують люті морози й неможливо вирощувати добрі врожаї:

At nos per rapidos fruges demittimus amnes,

per mare, per terras munera nostra fluunt.

Ulterior nostra fruitur Germania messe,

Oceanus dorso devehit ista suo.

Ми ж веземо наше зерно по ріках прудких аж до моря;

По суходолу й морях наші багатства ідуть.

Навіть і землі германські годуються жнивом тутешнім,

Наше зерно й Океан носить на хвилях своїх[14].

Він переконує, що ця земля нічим не поступається оспіваним поетами просторам стародавньої Еллади, і закликає відкрити для себе цю країну античних покровительок мистецтва. Так алегорично стверджується гуманістичний намір долучити Русь до цивілізаційного простору, що постав на ґрунті греко-римської традиції:

Mnemosynes igitur charissima pignora, Musae,

visum iam nostras accelerate plagas!

Тож поспішайте до нас, о Музи, дочки Мнемозіни,

Щоб ви побачить самі нашу країну могли.

Його музи обирають зрештою для себе зелений берег над тихою річкою:

Consedere toris divae de cespite stratis

et positum terrae planiciemque probant.

Сіли богині на ложах, порослих рясною травою,

Місце сподобалось їм, славлять долину вони.

Друга частина веде читача до незайманого лісу, де музи й Фавн із сатирами, що долучилися до них, зупиняються під густим гіллям дубів на пагорбі. Кленович наповнює ліс багатоголосим співом птахів: солов’я, шпаків, щиглів, горлиці, деркача, дроздів. Аполлон пояснює, чому мандрівка Руссю починається з лісу:

Ще коли міст не було, ліси ці простори займали,

Ще як людей не було, листям шуміли ліси.

Виросли перше ліси, ніж руське ім’я тут з’явилось.

Аніж уперше назвавсь Руссю розкішний цей край.

Русини виводяться від Яфета й ототожнюються з сарматами та іллірійцями. Вони вже засновують міста, оточують їх мурами й відвойовують землю для полів і ланів.

Третя частина деталізує розповідь про руські ліси – «незліченні й неміряні пущі», що простяглися до Литви й Московії. Русь відокремлена від Авзонії (Італії) Альпами, а від східних племен («гетів») – Евксином, тобто Чорним морем (Понт Евксинський - грец. Πόντος Εύξενος - гостинне море). Перелічуються породи дерев: дуби, сосни, модрини, ясени, явори, тиси, осики, вільхи, верби, клени, тополі, липи, буки, берези, в’язи). Автор захоплюється майстерністю русинів, які вози та плуги виготовляють із самого дерева, добираючи для різних деталей відповідні породи деревини. Описується технологія обробки деревини. Він журиться, що запровадження металевого лемеша шкодить природі й зменшує врожаї.

У четвертій частині детально описано полонинне скотарство: утримування й відгодівля худоби, виготовлення бринзи, розваги пастухів. Раз у раз вводяться аналогії зі стародавньої історії  : широкогрудий віл нагадує троянського коня, розповідь про доїння худоби переходить в історію залицяння циклопа-вівчара Поліфема до німфи Галатеї, а пастушки, які видираються високо на дерева, зрізаючи омелу, нагадують Кленовичу Ікара. Мабуть, йому сподобалась пастуша історія про вужів, що висмоктують молоко з коров’ячого вим’я, бо її досить докладно переказується тут же.

П’ята частина починається з розповіді про ведмедів, які, за словами автора, настільки характерні для Русі, що, вдаючись до гри слів, латинський топонім «Russia» переінакшує на «Ursia» (Ursa – латиною «ведмідь»). Чомусь Кленович оселяє в нас і білих ведмедів, у зв’язку з чим звертається до мотиву холодних вітрів – «Бореєвого товариства», - які «сковують льодом моря». Він захоплюється хутрами, якими славиться Русь:

Думаю, що не дорожче колхідське руно цінувалось,

Хоч і блищало воно, кажуть, вогнем золотим, -

і актуалізує, таким чином, історію Ясонової подорожі за золотим руном. А потім, з прикрістю зазначивши, що на Русі не росте виноград і «дари Вакха» привозять сюди з інших країн, детально оповідає про п’янкі трунки, які виготовляють русини: пиво, брагу, мед. Хміль, за допомогою якого виробляють пиво, порівнюється з виноградом:

Кров твоя, Вакху, також тьмарить свідомість людську.

Паморочить почуття й осліплює міць виногронна, -

Бога сарматського хміль їй не поступиться теж.

З відразою оповідається про «вогненне питво», «сморідну рідину» - брагу. Зате мед оспівується як «росяний трунок солодкий», «амброзія світла», «нектар», створений самим Юпітером:

Мед – сам Юпітер створив; ти, Вакху, творець винограду,

Поруч з Юпітером ти менший і слабший божок.

А наприкінці детально переповідається анекдотичний сюжет про руського селянина, який провалився в дупло, повне меду, і врятувався звідти тільки завдяки ведмедеві, що вліз у те саме дупло поласувати улюбленою стравою.

Шоста частина описує знані авторові – переважно з розповідей – руські міста. Серед них виділяється Львів:

З-поміж усіх руських міст найперше стоїть перед нами

Наше святе місто Львів, слава народу і честь.

У зображенні Кленовича Львів – місто пограниччя морозної півночі й спекотного півдня, куди стікаються звідусюди товари (окремо виділяються вірменські купці), місто фортеці, від якої нині лишилася тільки назва «Високий Замок», палаців, збудованих «сарматськими владарями, храмів і монастирів. Львів, який за свою невразливість до протестантської проповіді дістав згодом девіз «Semper fidelis» (лат. «завжди вірний»), постає «оздобою віри старої».

На цьому тлі Київ «колишня великокнязівська столиця» постає зануреним у минуле пограниччям із ординськими степами, з яких раз у раз виринають напасники-татари. Найбільша пам’ятка міста – печери, де, якщо вірити Кленовичу, знаходяться княжі гробниці й «спочили нетлінні останки руських героїв». Поет вважає, що ці печери створені не людською працею, а завдяки висохлим ще в далекому минулому підземним рікам. Він зазначає:

Знайте, що Київ у нас на Русі значить стільки, як давній

Рим для старих християн, має таку ж він вагу.

Кількома виразними штрихами описуються Замостя, південна твердиня Речі Посполитої Кам’янець-Подільський, Красностав - нині повітовий центр Люблинського воєводства в Польщі, звідки українці були депортовані в 1944-1945 рр. та в перебігу акції «Вісла» 1947. По два-чотири рядки присвячено Луцьку, Бузьку, Сокалю, Городно, Белзу, Перемишлю, Дрогобичу, Холму.

Остання, сьома частина присвячена руській звичаєвості. Кленович шанобливо відзначає вірність православній вірі:

Русь зберігати свої прадавні закони уміє,

З того шляху не зверта, що почала ним іти.

Звичаї всі береже, що була переймала від Сходу,

Віри, яку прийняла, держиться вірно й тепер.

Захоплено описуються суворі пости; традиційна побожність русинів протиставляється реформаційним змінам у протестантів. Але руська релігійність представлена не вельми привабливо. Піп – нестрижений, неголений, із довгою брудною бородою, та ще й оточений дружиною з численними дітьми. В його молитві химерно переплітаються звернення до апостола Петра й згадки про «браму Олімпу», перед якою постає спочилий, а при похороні він сам (що не відповідає дійсності) кладе у труну «гріш невеличкий», щоб оплатити перевізникові Харонові переправу через Стікс на Єлисейські поля.

Описуються народні звичаї, пов’язані з народженням дитини та хрестинами, побратимством, похороном. Кленович наводить власну стилізацію народного голосіння й дуже детально оповідає про ворожіння, яким закохана в Федора Федора намагається повернути свого коханого. Стара ворожка описується за взірцем Вергілієвої сивіли: «Владарка Орку хмурного, шанована й темним Аверном». Орк (лат. Orcus) бог підземного світу в давньоримських віруваннях. Аверн (лат. Avernus) - вулканічний кратер, у якому давні римляни шукали вхід до підземного світу.

Поет, однак, переконує, нібито він не перелицьовує почуті на Русі фантастичні оповідання в дусі античних міфів, а описує все, побачене власними очима:

Бачив чаклунок я сам, що ночами у небі ширяли,

Бачив летючих відьом, що гарцювали вночі.

Бачив, як з чистого неба своїм чародійним закляттям

Ті чарівниці дощі й хмари стягали з небес.

Так витворються химерний світ псевдоруської екзотики, який відкриває перед читачем таємничий простір, парадоксальним чином суголосний світові античної міфології.

Андрій Римша

Андрій Римша (близько 1550-1595 р.) – поет білоруського походження. Народився близько 1550 р. в Новогрудському воєводстві  в маєтку Пянчин (нині село в 10 дворів Барановичського району Брестської області) у сім'ї шляхтича.

Відомостей біографічного характеру про нього практично не збереглося. Відомо, що Римша вчився в Острозькій академії. Там же, в друкарні князя Костянтина Острозького, 1581 р. було видано його перший вірш «Хронологія». Римша належав до кальвіністського віровизнання.

Андрій Римша перебував на придворній службі в польового гетьмана Великого князівства Литовського Кшиштофа Радзивілла, прозваного «Перуном». Криштоф Радзивілл був кальвіністом і покровителем «дисидентів» («різновірців» - християн, належних до нетрадиційних конфесій). Він будував у своїх володіннях кальвіністські храми й був прихильником незалежності Великого князівства Литовського від Польщі. Він брав участь разом з військами гетьмана і у військових операціях.

З 1582 Андрій Римша жив у Дзевянішках Ошмянського повіту, а потім (1589-1599) виконує обов'язки підстарости в родовому маєтку Радзивіллів в Литві в Біржах. Очевидно, саме при дворі гетьмана Андрій Римша подружився з польськомовними поетами Яном Козаковичем і Яном Радованном. Під впливом цієї дружби він почав писати вірші польською мовою.

У 1585 році у Вільні була видана перша поема Римші, присвячена прославленню подвигів свого мецената Кшиштофа Радзивілла Перуна у боях під Псковом, - «Deketeros akroama, to jest dziesięćroczna powieść wojennych spraw oświeconego książęcia i pana, pana Krzysztofa Radziwiłła…» («Десятирічна повість військових справ князя Кшиштофа Радзивілла». Всі ці 10 років поет був на полях численних битв, на які було багатим те бурхливе століття. Поема написана у вигляді щоденника складним, урочистим розміром. Головний герой змальований досить жваво. Ось, наприклад, епізод повернення гетьмана в табір (у перекладі білоруською мовою):

Пан прыехаў — трасецца, як пячкур у меху,

Што казацi — было тут пану не да смеху:

Затушыў дождж кастрышчы, дровы не прасохлi,

ляжа ў адзеннi, да касцей прамоклы.

назаўтра жо толькi, як агонь займелi,

Накармiлi Крыштофа ды цяплом сагрэлi.

Не тільки загальнопольський патріотизм, а й вникання в похмурі деталі важкого солдатського побуту, й іронія надавали поемі принадність. Барвисто вдалося автору створити розлогий опис переходу через якесь Ведмеже болото:

Тут хто дрэвы рубае сажні з тры ў абхваце,

Хто трысцём тую багну на балоце гаціць.
Іншы дрэва, што накрыж на другім ляжала,
Коціць, каб для праходу не перашкаджала.
Не пазнаць было, хто там гетман, хто паняты:
У гразі ўсе таўкліся, быццам парасяты.
Фаўн і Пан, і Сільванус, і сатыры разам
Рады вельмі, што панства ў лесе тым загразла.
Крыкі: «Браце, дай рады — абняло па шыю!»,
Той, хто збыўся балота, гразь гразёю мые.
Думаў, пэўне, што ўмыўся, аж глядзіць, нябога, -

Поўна гразі; смяецца ўсё адно з другога.

 Перехід через Ведмеже болото порівнюється з походом Ганнібала через Альпи.

Пізніше Римшею були написані три вірші руською мовою: панегірики на герби найвідоміших персон Великого князівства Литовського – Остапа Воловича, Лева Сапіги та Федора Скуміна.

Найбільш відомий його панегірик на герб Лева Сапіги, в якому автор не тільки оспівує подвиги роду Сапіг, а й висловлює підтримку політичним поглядам Лева Сапіги - відомого борця за політичні права Великого князівства Литовського у складі Речі Посполитої. Лев Сапіга (1557 - 1633) вважається найвидатнішим білоруським державним діячем усіх часів. У різні роки він займав вищі державні посади у Великому князівстві Литовському: писар державної канцелярії (1581 - 1585), підканцлер (1585 - 1589), канцлер (1589 - 1623), воєвода віленський (з 1621), гетьман ВКЛ (1625 - 1633). Він був одним з організаторів Трибуналу Великого князівства Литовського, керував військом, що вторглося в Московське царство й облягало Тройце-Сергієву лавру.

Вірш опубліковано в першому виданні Статуту Великого князівства Литовського 1588 р., що з’явилося у Вільні в друкарні Мамоничів.

Герб Сапіги розглядається як визнання лицарських чеснот його роду, наслідок збройного захисту вітчизни від ворогів:

Вер ми, гербов не дають въ дому седящому,

Але зъ татарами въ полю часто гулящюму.

Не зъ голою рукою, зъ шаблею острою,

Завжды будучы готов до смертного бою.

Зміст панегірика тісно пов'язаний з гербами Сапеги. У виданні Статуту розміщені наступні герби. Складний щит розсічений на чверті, в центрі його малий іспанський щит із зображенням герба «Лис». Герб «Лис» («Мзура») являє собою в полі червоному вертикальну срібну стрілу (у польській геральдиці «Rogacina») вістрям угору, без оперення, двічі перехрещену під прямим кутом паралельними одна одній перекладинами.

У правій верхній чверті: герб «Три лілеї». Старі польські геральдисти, ґрунтуючись на творі «Historia domus Sapiehianae», називали родоначальником роду Сапіг Наримунта-Гліба, який жив у першій половині XIV століття. Він був молодшим сином великого князя Гедиміна і мав герб «Три лілії» (у червоному полі три срібні лілії, розміщені в ряд по горизонталі; в геральдиці іноді називається «Сапега»). Походження цього герба неясне - можливо, він був обраний довільно. Римша порівнює ці лілії з «цнотами», тобто з чеснотами, в яких, починаючи з предків своїх, розцвітали («заквітивалі») Сапіги:

Хочешъ же ся присмотрет[ь] гербомъ праве значнымъ,
Заразъ можешъ познати, иж суть в дому зацнымъ
Зъдавна славных сапегов. Тые з предковъ своихъ
Заквитывали въ цнотахъ - знат[ь], во лилияхъ троихъ,
При которих зъ оружъемъ конъный воинъ стоить
Знакомъ того, иж ся з нихъ ни одинъ не боить,
Служить своимъ сподаремъ ку кождой потребе,
Не литуючи скарбов, ни самого себе. 

У правій нижній чверті: герб, що зображує руку, пробиту стрілою. У лівій верхній чверті: герб «Погоня». У лівій нижній чверті: герб «Друцк». Шолом - у Римші «Гельм» - з похиленою ґратами з п'яти Решетін. Намет на шолом - у вигляді великих листів по три з кожного боку. Нашоломник: в короні три страусиних пера. Герби знаходяться в овальному картуші, в якому по колу йде напис « Левъ Сапега, подканцлери Великого кн[я]зьства Литовъского, староста Слонимъски, Марковски и Мядельски и далеи».

Герб «Лис» («Мзура») являє собою в поле червоному вертикальну срібну стрілу (у польській геральдиці rogacina) вістрям вгору, без оперення, двічі перехрещені під прямим кутом паралельними один одному перекладинами.

Панегірики були надруковані у Вільні в друкарні Мамоничів відповідно в 1585, 1588 і в 1591 роках.

У 1595 році у Вільно був опублікований зроблений Римшею переклад з латинської мови твору «Хараграфія, або Топографія Святої Землі, описана надійними людьми, що там бували». А після 1599 його сліди губляться, і саме цей рік сьогодні завершує його біографію.

«Хронологія»

«Которогося месеца што за старых веков дѣєло короткоє описаніє» (Острог, 1581) – перший учнівський вірш Андрія Римші. Він являв собою 12 римованих двовіршів, кожен із яких був присвячений центральній події місяця: 24 вересня – побудова Єрусалиму, 17 жовтня – закінчення вселенського потопу, 15 листопада – свято, влаштоване ізраїльським царем Єровоамом, 25 грудня – Різдво Христове, 6 січня – поклоніння трьох царів Христові, 18 лютого – повідомлення голубки Ноєві про закінчення потопу, 25 березня – розп’яття Ісуса Христа, 14 квітня – перехід через Червоне море, 10 травня – приготування Ноєм ковчегу, 27 червня – початок Вселенського потопу, 17 липня – сходження Мойсея з Синайської гори, 1 серпня – смерть Аарона.

Як видно, лише дві дати, 25 грудня (Різдво Христове) та 6 січня (Трьох Царів, взяті з традиційного церковного календаря. Та ще березневий вірш розробляв мотиви Страсного тижня. Решта являла собою досить механічне пристосування до християнського календаря подій Старого Завіту, дати яких подавалися за традиційним юдейським літочисленням. Легко помітити, що сюжетним стрижнем була історія покарання гріховного людства Вселенським потопом, від якого врятувався лише праведний Ной із родиною. Очевидно, соцініанин Римша нагадував про загрозу кари за гріхи, що мусить супроводжувати цілорічне життя людини.

Месяца сентебра, по-гебрейску єлю́ль, просто врéсень.

Двадъцать четвéртого дня мѣсяца сенътебрà

дорóблен Єросоли́м, стáлася рéч добрà.

Месяца октовріа, по-гебрейску тышри, прóсто паздерник.

Арха з Нóим на горе стáнула на суши,

другій потóп не бýдет, тáкъ нам пи́смо туши.

Октоврія 17 дня.

Месяца ноемврія, по-гебрейску маргеусам, просто грудень.

Жидом свято устáвил тут царь Єровоáм,

мы о свои не дбáєм, не велми ж добро нам.

Ноéмврія 15 дня.

Месяца декавріа, по-гебрéйску хашлеу, просто просинець.

В том мѣсяцы Ісус Христос народи́лся нам,

не хто иный, тот избáвил души наши сам.

Декаврія 25 дня.

Месяца генуара, по-гебрейску тебет, просто стычень.

[Ч]ужозéмъскіє мудръцы Христа привитáли,

злáто, лáдан и ми́ру, яко Пáну, дали.

Генуара 6 дня.

Месяца февраля, по-гебрейску себат, просто лютый.

Смотрѝ, якъ то голубка Ноаху служи́ла,

мы-сь о Бога не дбаєм, только б злость плужила.

Февраля 18 дня.

Месяца марта, по-гебрейску адар, просто марець.

Въ том месецы Господа жиды крижовáли,

собѣ ли́хо, нам добро тым паном з’єднали.

Марта 25 дня.

Месяца априля, по-гебрейску нисан, просто кветень.

Жи́дове сухо прошлѝ Чирвòноє море,

корми́л их Бог на пущи, не было им горе.

Априля 14 дня.

Месяца мая, по-гебрейску ія́р, просто мáй.

Нóй арху готуєт Божим повелéнієм,

абы въ потóп не зги́нул з своим поколеньєм.

Мая 10 дня.

Месяца ію́ня, по-гебрейску сыван, просто чьíрвець.

Ужо вóды въсих тóпять, Ноах въ корáбль вошóл,

знáть, иж Богу кланялъся, про то ласку знашóл.

Іюня 27 дня.

Месяца ію́ля, по-гебрейску тамуз, просто липець.

Мойсій поби́л табли́цы зъ приказáньєм Божим,

a мьì грешим, што часок, ни ся страхом трвожим.

Іюля 17 дня.

Месяца áвгуста, по-гебрейску аов либо ав, просто серпень.

Въ тóм месецы Аарóн умер, Божій єрéй,

того собѣ на приклáд тьì, попе, завжды мей.

Августа 1 дня.

Герасим Смотрицький

Фактичний лідер Острозького гуртка книжників. Деякі біографічні дані залишив його син Мелетій у полемічному творі «Obrona Verificaciey», виданому Віленським братством у 1621 р. Зокрема він зазначає, що батько був дрібним шляхтичем, упродовж тривалого часу обіймав посаду писаря при Кам’янець-Подільському старостві.

Де Герасим Смотрицький здобув освіту — невідомо. Сам себе він скромно називав «простаком невченим» і в передмові до «Острозької біблії» (1581 р.) зазначав, що «училища ніколи не бачив». Проте не викликає сумнівів, що він здобув початкову освіту в домашніх вчителів, що було типовим для шляхти XVI ст., а згодом опанував сучасну йому науку шляхом наполегливої самоосвіти. Холмський уніятський єпископ Яків Суша зазначав, що це була «людина найкращих звичаїв, а також видатної вчености: зокрема він був добре обізнаний з творами грецькими й латинськими, а не тільки слов’янськими». Інші сучасники також свідчили, що Герасим Смотрицький був «умілим у науках грецьких, латинських і в мові слов’янській».

Близько 1576 р. його запросив князь Костянтин Василь Острозький для видання Біблії та для роботи в Острозькому колегіумі.

Переїхавши на запрошення князя до Острога, Герасим Смотрицький став першим ректором Острозької Академії. Він брав найактивнішу участь у редаґуванні й виданні Острозької Біблії 1581 р., написав передмову до цієї книги.

Рік його смерті точно не встановлено, хоча відомо, що з 1594 р. ректором Острозької Академії призначили Кирила Лукариса. Очевидно, що  Герасима Смотрицького тоді вже не було. 

«На герб князів Острозьких» (1581)

Перший український зразок геральдичного віршування. Образний світ і строфічний поділ відповідає композиції герба князя Костянтина Василя Острозького, довкола якого вміщено вірш. Історична місія дому Острозьких розкривається шляхом пошуку символічного змісту кожного з елементів їхнього шляхетського герба.

Перша строфа впроваджує читача в авторський задум – прославлення князя Острозького як носія поданого герба (знаменія) й виявляє домінанти його життєвого служіння. Князь прославляється як переможець підступних ворогів Речі Посполитої і короля. Князь, хрещений з іменем Василь, народився 1526 р. Був сином великого гетьмана Литовського Костянтина Острозького і на пошану до батька згодом прийняв друге ім’я. Через смерть старшого брата успадкував величезні маєтності  батька, відстояв своє право на них. З 18 років перебуває на військовій службі. Воював із татарами, з Москвою. 1559  р. став київським воєводою, дбав про зміцнення південного кордону, про колонізацію степових земель. Був одним із найактивніших учасників розробки й укладання Люблінської унії 1569 р.

1574 р. переніс свою резиденцію до Острога, де спорудив палац і відкрив академію.

Зри сія знáменія княжáте слáвнаго,

ѝх же съдръжи́ть дóм єго от вѣка дáвнаго,

И разумѣй, яко не тунє, и не безъ причи́ны,

о чом влáстнѣѝ и ширѣѝ повѣсть ти кто иный,

Но яко достоѝн дѣлатель своє́я заплáты,

не щадя́ще здрáвія никоє́я утрáты,

Крѣпко побѣждáл разли́чных съпостат пóлки

и разгоня́л c короны драпѣжныа вóлки.

И єще мóжет,

аще Бог помóжет.

Наступні ж строфи, розташовані обіч коментованих ними частин гербового поля, розробляють мотиви відповідної частини герба.

На першому полі родового герба зображено воїна-кіннотника зі списом, який убиває змія. В цьому гербі використано іконописний сюжет з житія вмч. Юрія Переможця. З часів Ярослава Мудрого, котрий мав хресне ім’я Юрій, цей герб став вважатися княжим руським гербом. У польській геральдиці його називали «Pogoń Ruska» («Руська Погоня»). Змій визнається за символ диявола, а його враження списом – за перемогу над диявольськими підступами. Виходячи з цього, поет описує видання Біблії як враження зброєю слова духовного супротивника. Біблія для нього – «острѣйшеє меча обою́дуостра слóво Божіє». Даруючи Біблію читачам, князь тим самим вручає їм непереможну зброю, здатну перемагати духовного ворога.

Въоружен воѝн змія попрáв мужествéнно,

копієм сего посрéдѣ проньзе явествéнно,

Яко древняго враждéбника человѣческаго рóда,

понéже злóму з дóбрым не бывáєт згóда.

Боди, в князєх избранныѝ, мьíсльнаго сопостáта,

сего бо побѣждающим вѣчная заплата.

I иным подавáй сіє непобѣдимо оружіє,

острѣйшеє меча обою́дуостра слóво Божіє.

Въ время рати

потреба дбати.

Поряд вміщується друге зображення – воїн на коні з мечем. Цей знак у польській геральдиці має назву «Pogoń Litewska» («Погоня Литовська») і вважається за герб Великого князівства Литовського й країн, що походять від нього – Литви та Білорусі. В гербі Острозьких цей кіннотник нагадує про давні зв’язки з литовським княжим родом і належність до панівних еліт Великого князівства Литовського (батько героя, Костянтин Острозький, був литовиським великим гетьманом).

Цей меч також виростає в символ боротьби зі злом, але іншого характеру. Він засвідчує місію князя – боротися з поширенням протестантських (з погляду Герасима Смотрицького, - єретичних) визнань. Тут автор швидше видавав бажане за дійсність, бо при дворі князя панувала релігійна толерантність, а протестанти розглядалися як союзники православних у боротьбі за свої релігійні права.

Втóрый воѝн хрáбростію пръвому подóбный,

тóкмо оружієм отмѣнен, и то посел грóбный,

Меч бо обнажен в десни́цы имѣа острый обою́ду,

им же крѣпціѝ на враги пріемлють побѣду.

Отсѣкай, Константине, мрак идолскіа лéсти,

хóщет бо Бог всѣм человѣком ся спáсти,

И отгоня́й єретикóв полки умоврéдныя,

пріидóша бо въ мир вóлки нещáдныя,

Иже не свьíше щепи́тся,

сіє скорени́тся.

Третій гербовий символ, використаний поетом, - «Leliwa», півмісяць рогами догори, над яким розташована золота шестипроменева зірка, а над нею – «Ogończyk», стріла чи то якір, спрямована вгору й увіткнена в половину кільця у вигляді веселки. З цього зображення поет виділяє образ зірки, ототожнюючи його з євангельським образом провідної зорі, за якою три східні мудреці (в середньовічній традиції – три царі з Халдеї або з Персії) прямували, аби привітати Царя Юдейського й принести йому дари: золото, ладан і смирну (Мт. 2:1-12).

Мотив простування до Царя світу за зорею пристосовується до героя. Князь Костянтин Василь Острозький, провадячи праведне життя, теж іде за своєю зорею до Бога, який кличе праведників до раю.

Образ місяця, вміщений долі, використовується для символічного позначення старозавітньої епохи, ще не осяяної присутністю Ісуса Христа, якого богослужбові тексти зображують «Сонцем світу».

Въсія́ла звѣзда ясно от востóка,

послѣдуя пръвой, възвѣщéней от пророка,

И приводить от Прьсиды трєх царей съ дары

поклони́тися съ вѣрóю Цареви над цары.

Твоя звѣзда нынѣ тому же послѣдує Царéви,

хотя всѣх сътвори́ти жителя рáєви,

И убываєт луна Вéтхаго Завѣта,

сіяєт бо солнце неприступнаго свѣта,

В нем же ходя, не поткнéтся,

но паче спасéтся.

На нижній правій чверті геральдичного щита вміщено гербовий елемент «Mądrostki» - над дужкою здіймається вгору стріла, перехрещена посередині. З нього автор використовує єдиний елемент – перехрестя, яке нагадує йому хрест, що став знаряддям розп’яття Ісуса Христа. Цей образ нагадує однойменного героєві імператора Константина, котрий мав видіння хреста й завдяки цьому переміг ворогів, а згодом легалізував християнство в Римській імперії (Міланський едикт 313 р.).

Спасеніє Христово Бог съдѣя посредѣ земля,

на крестѣ руцѣ прострѣ всѣк себѣ пріємля́,

На нéм же рукописáніє грѣх нáших растерзáв,

из ветхаго человѣка нетлѣнно новаго создав.

И ты крестноє знáменіє не тунє носи́ши,

вели́кому Константину им ся подоби́ши.

Он бо на небеси сіє ви́дѣв, побѣдил съпостáты,

тьí же побѣждáй єрети́к и бѣсов три стáты.

Крест бо похвáла царє́м,

бѣсом же незнóсный ярéм.

Остання строфа пов’язує князя з іншим його небесним покровителем – свт. Василієм Великим. Вона має панегіричний характер.

Вели́коя глубины богослова, кня́же, съимéнный,

да сподобить тя Господь Бог вѣнець прія́ти нетлє́нный,

Въ здравіи же телеснѣм благообразно долгоденьствовáти,

и въ Царствіи Небесном съ избранными рáдостно ликоствовáти,

Яко всѣм по чину представил єси божественноє писáніє

истиннаго Бога и правды Єго въ похвáлу и познáніє,

Да вся́к читáяй благолѣпно благодарить Създáтеля

и да не забывáєт достóйна мзды своєя дѣлателя,

Иже благую чáсть избирáєт,

от него ся не отнимáєт.

Так у геральдичному вірші вибудовується ідеальний образ носія традицій  княжого роду, що в Речі Посполитій називався сарматським. До визначальних його рис належали: гармонія військової доблести й християнської побожности, закоріненість у національній історії, шанування традицій, вірність сюзеренові (королю).

«Всякого чина православный читателю» (1581)

Другий вірш в «Острозькій Біблії» адресований до читача. Це віршова передмова повчально-панегіричного змісту. З початком книгодрукування закріплюється традиція неодмінно вміщувати перед основним текстом передмову-посвяту адресатові та передмову до читачів. Після прозової передмови Герасим Смотрицький як редактор видання публікує віршовий текст. Відповідно до етики подібних видань, що закріпилася ще в рукописних текстах епохи Середньовіччя, автор на початку закликає скласти подяку Богові за ласку, завдяки якій була видана книга Святого Письма. Роки видання книги етикетно визнаються «останніми», тобто наближеними до апокаліптичного завершення історії:

Всякого чина православный читателю,

Господу Богу благодареніє въздаймо яко благодателю.

Сподобил убо нас, аще и напослѣдок лѣтом,

познати волю Свою съ благим отвѣтом.

Далі автор тлумачить апокаліптичні оцінки своєї доби. Релігійні протистояння й масове поширення протестантських визнань у Речі Посполитій він виводить у контекст споконвічного протистояння добра і зла, правди й облуди. Супротивники («єретичні полки», тобто протестантські сили) порівнюються ним із «хижими вовками»:

Въ се время люто и плача достойно

ужасаєтся, сіє зря, сердце богобойно.

Яких много съпостат, яких хищных волков,

бѣсовских наважденій, єретических полков.

Головним знаряддям протестантської проповіді було удоступнення тексту Святого Письма в перекладі зрозумілою мовою. Подвиг князя Костянтина Василя Острозького поет пов’язує з відкриттям для української («русинської») громади справжнього, вільного від кривотлумачень тексту Біблії. Дискусії протестантських деномінацій над інтерпретацією Біблії образно оцінюються як «поганські незгоди» - «поганські» в розумінні «язичницькі». Східна ж Церква, тобто православ’я, протиставляється темним розумуванням противників як джерело світла:

Бог же положи въ сердце благовѣрна князя,

да им явить нам душеспасны стєзя.

Восточныя церкве в русінском народѣ,

єя же свѣтлость сіяєт въ поганской незгодѣ.

Свої слова автор підкріплює посиланням на послання апостола Павла до римлян, де в розділі 8 (уривок, призначений для читання на пошану великомучеників, зачало 99) пишеться: «І знаємо, що тим, хто любить Бога, хто покликаний Його постановою, усе допомагає на добре. Бо кого Він передбачив, тих і призначив, щоб були подібні до образу Сина Його, щоб Він був перворідним поміж багатьма братами. А кого Він призначив, тих і покликав, а кого покликав, тих і виправдав, а кого виправдав, тих і прославив» (До Римлян 8:28-30)

Прозрѣн бо єсть дом сей от Бога вначалѣ,

о чом читай «До римлян» въ 99 зачалѣ.

Тѣх и призва, их же предустави,

а их же оправда, сих и прослави.

Для автора тлумачення цих стихів було явним – першими будуть виправдані ті, хто пішов за Божим покликом у Єдину Апостольську Церкву – на тверде переконання автора, Православну.

Дѣйствуєт бо Бог, яко же Сам вѣсть,

своѝм създанієм ум человѣч не съвѣсть,

Слово бо Божіє ни в чом не мѣнится,

род правых въ всем благословится.

Явно простежується заперечення суб’єктивних тлумачень Святого Письма, зміст якого на переконання поета не потребує довільних інтерпретацій, бо лишається завжди незмінним. «Правовірність» же передбачає вірність традиції. І в образі «роду правих» виокремлюється конкретний носій чеснот східного християнства – видавець Біблії, князь Костянтин Василь Острозький. Його дочасні багатства і слава – знак Божої ласки, а водночас пролог до вічних дібр:

Слава и богатъство в дому єго не оскудѣєт,

и по временных благах вѣчных ся надѣєт.

От блаженна бо коренє благій прозябе плод,

яко бо благословится от Бога православный род.

Користуючись міфологізованою генеалогією, автор виводить рід Острозьких від Рюриковичів, зокрема від князя Володимира Великого. Насправді ж уважається, що предком роду був син литовського великого князя Ґедиміна Наримунт. Вводиться мотив хрещення – «просвічення» руської землі світлом християнської віри – та пов’язаний із ним літописний мотив «вибору вір».

Прежде бо Великій Владимер крещенієм просвѣтил,

всю землю рускую благоразумієм освѣтил,

И слал послы избранны, да увѣдять явѣ,

в коєй церкви уставы къ Божієй славѣ,

Зразумѣють достойны сих послѣдовати

и на лѣта вѣчный потомъству подати.

Они, яко искусни, прилѣжно внимали

и, благоразумно, увѣдѣвши, пославшему дали.

Про зустріч зі світом ісламу та юдаїзмом не згадується, натомість використовується альтернатива «Схід – Захід». Вона втілюється в антитезу «світло – темрява», «день – ніч». Вибір православного обряду був для послів вибором осяяного «богоподібними діями» дня, на противагу ночі Риму. Використано фразеологізм «дерево пізнається за його плодами», вживаний у Євангелії («Кожне ж дерево з плоду свого пізнається» (Лк. 6:44).

Въсточныя церкве, яко дьневи начало,

и дѣйствы богоподобными изрядно сіяло.

Западныя же церкве, яко начало нощи,

и поразумѣли древо по єго овощи.

Князь Острозький описується як вірний сторож православної віри, в якому завдяки родинній традиції явилися божественні дари.

Нынѣ же Конъстанътин, Острозьскоє княжа,

єго же Бог сам избра, яко вѣрна стража

Праотець своих изволенію православныя вѣры,

в нем бо ся показали божественныя дары.

Народові ж завдяки князеві явилася радість «всесвітлих писань» - тобто безпосереднього знайомства з Одкровенням. У цьому суголосність життєвого подвигу Костянтина та Володимира Великого. Читання Святого Письма метафорично описується як споживання невимовної насолоди. При цьому підряд у двох рядках вживається аж чотири слова з найвищим ступенем порівняння: ПРЕ-славно, ВСЕ-мирная, ВСЕ-світлих, НЕИЗ-глаголанная.

Нам же преславно яви ся всемирная радость,

всесвѣтлых писаній неизглаголанная сладость.

Владимер бо свой народ крещенієм просвѣтил,

Конъстанътин же благоразумія писанієм освѣтил.

Іншим предком, з яким зіставляється Константин, є Ярослав Мудрий, будівничий храмів Києва та Чернігова. Константин також будівничий Церкви, але не як храму, а як благодатної інституції:

Тогда многобожіє упразнися идольскія лести,

нынѣ же славится божество єдіноя власти.

Єрослав зиданієм церковным Кієв и Чернигов украси,

Конъстанътин же єдіну съборную церков писанієм възвыси.

Зупиняючись в історичних екскурсах, автор відсилає читача до «Повісти временних літ» («Руського літописця») та польської хроніки – напевне, «Хроніки» Мартина Бєльського, котра неодноразово видавалася, починаючи з 1551 р., і за часів Герасима Смотрицького була найпопулярнішою історичною працею в Речі Посполитій.

Болше о сем недоумѣю, ниже дръзаю писати,

ини бо о сем множає могуть и лучше сказати.

Паче же польска кронникя и русскій лѣтописець

свѣдительствують дом сей, яко побѣдоносець.

Являшеся преславно от начала даже и до нынѣ,

видимых враг и невидимых низлагал гръдынѣ.

Тяглість традицій дому князів Острозьких виявляється в перемогах над зовнішніми ворогами – Тевтонським орденом, Кримським ханством, Московським царством – і, водночас, над спокусами духовними, котрі загрожували зрадою християнській вірі й східному обрядові. Символічною постаттю був Федір Острозький, учасник Ґрюнвальдської битви 1410 р., в якій об’єднані польсько-литовсько-українські війська перемогли Тевтонський орден, наприкінці життя ж – монах Києво-Печерського монастиря, згодом канонізований.

Вірш закінчується панегіричним прославленням дому Острозьких, побажанням йому щедрих Божих ласк. Собі ж і читачам Острозької Біблії автор зичить бути поряд із князями в день Страшного Суду, тобто дістати прощення провин і Небесне Царство. Тут же використовується біблійна алюзія на Євангеліє від Матея, де йдеться про праведників, котрих Суддя поставить праворуч (одесную) Себе: «Тоді скаже Цар тим, хто праворуч Його: Прийдіть, благословенні Мого Отця, посядьте Царство, уготоване вам від закладин світу» (Мт. 25:34)

Вѣчный и всесилный Боже всякоя благодати,

своим милосердієм благоволи нам се дати,

Да дом сей богатно благословится на многіє лѣта,

и да не оскудѣєт слава єго до скончанія свѣта,

В день же страшный одесную себе стати

и [зъ] избранными радостный глас услышати.

Віршовий сюжет, що формується кількома логічно пов’язаними між собою мотивами, вкладається в загальну стратегію ренесансної гуманістики – спрямування «ad fontes», до джерел. Вірш випереджає біблійний текст, що претендував на гранично точне відтворення автентичної версії. Автор, він же редактор Острозької Біблії, наголошує на формотворчій ролі первісного тексту Святого Письма, вільного від пізніших інтерпретацій, для сучасного йому християнства. Східна, тобто Православна, Церква трактується ним як найбільш відповідна інституція для збереження й поширення цього тексту в силу її вірності традиції, захищеності від змін. А родина Острозьких, історія котрої виводиться з дому Рюриковичів, видається ідеальним представником Східної Церкви. Її духовна міць обумовлюється цілісністю досвіду служіння Церкві й державі.

Слід зауважити, що майбутнє цієї родини не підтвердило оптимізму поета. Сини Костянтина Василя не мали нащадків чоловічої статі, і рід згас. Його майно успадкувала онука Костянтина Василя Анна Алоїза, що прийняла за чоловіком прізвище Ходкевич. Вона була палкою прихильницею Католицької Церкви й фактично ліквідувала рештки Острозької Академії.

Προσφόνημα

Збірка віршів надрукована 1591 р. у Львові. «Προσφόνημα» - по-грецькому «привітання». Це перший відомий нині український панегірик, що виданий окремою книгою. Він був створений з нагоди відвідин Львова митрополитом Михайлом Рагозою.

Михайло Рагоза походив з білоруської шляхти Мінського повіту. Він міг навчатися в єзуїтській колеґії у Вільні. У 1576 р. Рагоза вже був писарем волинського воєводи князя Богуша Корецького. Згодом Михайло Рагоза вступив до Мінського Вознесенського монастиря, а у 1579 р. став його архимандритом. У 1582 він отримує в управління Слуцький Свято-Троїцький монастир, а в 1589 — Слуцький Мороцький монастир.

У 1588 р. князь Костянтин Василь Острозький поручився за Михайла Рагозу як гідного кандидата на митрополичий престіл перед патріархом Єремією ІІ, коли той перебував на Русі та усунув митрополита Онисифора Дівочку. У 1588 р. польський король Сигізмунд ІІІ Ваза іменував Рагозу митрополитом. У 1589 р. в Успенському соборі Вільна Константинопольський патріарх Єремія висвятив Михайла Рагозу на митрополита Київського, Галицького та всієї Руси.

Автор книги «Προσφόνημα» невідомий. Очевидно, це один із діячів Львівського братства, тісно пов’язаний з братською школою. Можливо, викладач грецької мови.

Твір «Προσφόνημα» складений у формі декламацій: промов восьми «отроків», трьох «ликів» та «старійших». Він частково написаний грецькою мовою: передмова від «малих», привітання першого «лику», двовірші перед промовами чотирьох «отроків».

Перша частина твору призначалася для виголошення в Успенській церкві Львова учнями братської школи. Її визначає загальна оцінка архіпастирського служіння Рагози, його перспективи, наголошення на потребі боронити Церкву від противників.

Славляться доброчинності, притаманні героєві у зв’язку з його саном: справедливість, непорочність, правда, людинолюбство. Рагоза - «добрий воїн», що веде запеклу боротьбу з ворогами православ’я. Заохочується його непримиренність до противника:

Нехай же ганьбу отнесуть, нехай ся запалають,

о священная главо, котрыи упадку церкви шукають.

Нехай ся вспачать их рады, нехай ся встыдають

явне, котрыи знищеня наше ради видять марне.

Друга частина виголошувалася під час візитації школи. Вона тісніше пов’язана з реаліями тогочасного шкільного виховання. Проголошується конкретне прохання дозволу збирати кошти в усіх парафіях Київської митрополії:

Нехай всѣ парафѣи услышат твою святыню,

и святую подають нам, просячим, милостыню.

Нехай нам не боронять толочи в свои пороги,

алчуще просити, поневаж єсмы убоги.

Наприкінці твору вміщено звернення «Ко всім обще». Його ідея - довести необхідність освіти.

Прійдѣте здє, прійдѣте, о христоименитыи отроци,

Россійскаго народа братія, о Христѣ нам ровенници,

Млека словеснаго ученіа младенчески возлюбите,

Христа Бога младенца бывшаго восхвалите,

Агнца Христа, яко агнци, незлобиве наслѣдуйте,

И яко пастыря на мѣстѣ злачнѣ при водах чуйте,

Версифікаційна манера повертає до гімнографічного вірша. Вживається початковий акафістний рефрен «Радуйся». Наводяться біблійні імена, в більшости старозавітні.

Помітний вплив грецької літературної традиції. Зустрічаються тропи і фігури, властиві для візантійської гимнографії. Крім грецьких текстів, є кальки зі складених грецьких слів: «зеленовласыя древа», «вѣтры благопрохладны», «птицы сладкопѣсны».

«Скарга нищих до Бога».

Накал пристрастей, спровокованих сеймовою боротьбою та публічними дискусіями довкола Берестейської унії, позначився і на віршовій творчості. Наприкінці XVI ст. було укладено вірш «Скарга нищих до Бога». Риторична модель вірша визначається формою монолога-молитви спільноти, яка ідентифікує себе як «собраніє нищих». Фундаментальною рисою цього колективного автора є традиціоналістичне сприйняття православної віри й категоричне несприйняття змін у релігійному житті – як реформаційних течій, побіжного згаданих на початку, так і західного, католицького вчення про Церкву.

Полемізуючи з опонентами, невідомий автор зачіпає різні богословські й обрядові аспекти міжконфесійних розходжень: вчення про походження Святого Духа від Отця і від Сина (Filioque) та про чистилище, використання в літургії прісного хліба («опрісноків»). Але найбільш аґресивно він нападає на устрій Католицької Церкви та очолювання її папою Римським, обґрунтовуваним пріоритетом серед апостолів Петра – першого римського  єпископа.

Вірш написаний у формі молитовного звернення до Бога від імені «собранія нищих». Автор займає активну, наступальну позицію. Він дає різкі характеристики опонентів, передусім прихильників Римсько-Католицької Церкви, а також відступників від православ’я. Простежується історія відступництва як зради Бога, почавши від сатани:

Іж бувши у Бога заровно з другими

ангельськими полки і святими чинми,

Іже безсмертнії живуть во святині

І Божієй служать благостині.

А нині вже прияль титул помазанний,

Сатанаїл ім’я і враг осужденний.

Віршова образність будується на протиставленні «схід - захід», «Єрусалим - Рим».

[1] Переклад Володимира Литвинова.

[2] Переклад Володимира Литвинова.

[3] Переклад Володимира Литвинова.

[4] Переклад Володимира Литвинова.

[5] Переклад Володимира Литвинова.

[6] Переклад Віталія Маслюка.

[7] Переклад Андрія Содомори.

[8] Переклад Віталія Маслюка.

[9] Переклад Віталія Маслюка.

[10] Переклад Віталія Маслюка.

[11] Переклад Віталія Маслюка.

[12] Переклад Андрія Содомори.

[13] Переклад Андрія Содомори. Матусалем (інший переклад - Мафусаїл) - один із праотців людства, дід Ноя, який, згідно Книги Буття, прожив 969 років і вважається символом довгожительства.

[14] Тут і далі переклад Михайла Білика.