04. Ораторська й учительна проза

1. Проповідництво як феномен церковного побуту

Проповідь (ὁμιλία) – ораторський твір релігійного змісту, що зазвичай виголошується під час Богослужіння і має на меті розкрити духовний і моральний сенс прочитаного біблійного тексту, відзначуваного свята або важливої події в житті адресатів проповіді. Церковні канони застерігають виключне право церковної проповіді тільки особам, що мають сан  єпископа чи священика.

Розрізняють урочисті або епідейктичні проповіді («Слово») та повчальні або дидактичні проповіді («Поученіє»). Епідейктика – це похвальне, урочисте красномовство. В епідейктичних промовах хвалять, прославляють, звеличують особу, факт, подію або, навпаки, гудять, засуджують, ганьблять. Епідейктична промова – це урочиста промова з нагоди, що має своєю метою створення в адресата певного емоційного стану, певного настрою – почуття задоволення, насолоди, гордості, радості чи, навпаки, почуття гніву, презирства, обурення.

Вчення про проповідь складає предмет особливої Богословської науки — гомілетики. 

2. «Слово про закон і благодать» Іларіона

Збереглося 4 списки XV-XVI ст. Імени Іларіона в них немає. Ціле тільки в Синодальному списку XVI ст., у інших закінчується в половині похвали Володимирові.

Авторство встановлюється за різними зовнішніми та внутрішніми ознаками. В Синодальному списку «Слово» написане поряд і однією рукою зі «Сповіданням віри», підписаним «мнихом і пресвітером Іларіоном». В обох творах вжито подібні вислови. Князь Володимир називається в обох «каганом».

Іларіон - священик у Берестові, при церкві Св. Апостолів, у заміській резиденції великого князя. Берестове як поселення згадується у літописі за 980, 1015, 1051, 1073, 1096 (двічі), 1151 роки). В Берестові містився заміський палац великого князя київського Володимира Святославовича, який тут і помер. Про палац згадують у літописах Х-ХІІ ст., зокрема Нестор Літописець. Палац був мурований двоповерховий, оточений дворами князівської челяді. Початковий літопис оповідає про його звичай молитися в печері неподалік Берестового:  

Боголюбивому князю Ярославу любяще Берестовоє и церковь ту сущую Святыхъ апостолъ и попы многы набдящю, и в них же бѣ прозвутерь, именемь Ларионъ, мужь благъ, и книженъ и постникъ, и хожаше с Берестового на Дьнѣпръ, на холмъ, кде нынѣ ветхый манастырь Печерьскый, и ту молитвы творяше, бѣ бо лѣсъ ту великъ. Иськопа ту печеръку малу, 2-саженю, и приходя с Берестового, отпеваше часы и моляшеся ту Богу втайнѣ. Посем же возложи Богъ князю въ сердце, и постави єго митрополитомъ святѣй Софьи, а си печерка тако ста.

Коли Боголюбивий князь великий Ярослав уподобав {село] Берестове і церкву Святих апостолів, сущу тут, і попів многих надбав, то між них же був пресвітер, на ім’я Ларіон, муж благий, і книжний, і пісник. І ходив він із Берестового на Дніпро, на пагорб, де нині старий монастир Печерський, і тут молитви діяв. А був ліс тут великий, і викопав він тут печерку малу, двосаженну, і, приходячи з Берестового, одспівував [церковні] часи і молився тут Богу потай. Потім же вложив бог князю в серце [добрий намір]: поставив він його митрополитом [у] святій Софії, а ся печерка так осталася.

1051 р. став митрополитом.

Помер або зійшов з престолу до 1054, бо літопис не згадує про його участь у похороні Ярослава Мудрого. 1055 митрополитом був грек Єфрем.

Час написання: після 1037, бо згадується про церкву Благовіщення на Золотих воротах, побудовану 1037, та до 1050, бо мовиться про дружину Ярослава Мудрого Ірину, померлу 1050.

Жанр твору дослідники визначали по-різному.

Митрополит Макарій Булгаков вважав, що це проповідь, яку Іларіон виголосив при гробниці Володимира в Десятинній церкві.

Академік Євген Голубинський - урочиста промова перед обраними людьми з нагоди свята після побудови якоїсь церкви.

Професор Сергій Соловйов - послання до великого князя Ярослава.

Калугін - звичайна проповідь.

Академік Михайло Грушевський - складене з циклів, кожний з яких має свій вступ і закінчення та творить окрему риторичну цілість.

Композіція

1. Риторичне, але змістовне та догматично ґрунтовне протиставленння Старого та Нового Завіту.

Іларіон починає «Слово» з викладу своїх уявлень про всесвітню історію. Він не робить великих екскурсів у старозавітну і новозавітну епохи, як це було прийнято в християнській історіографії, а міркує в такий спосіб:

«Благословленъ Господь Богъ Израилевъ», Богъ христианескъ, «яко посѣти и сътвори избавленіє людемь своимъ», яко не презрѣ до конца твари своєа идольскыимъ мракомъ одержимѣ быти и бѣсовьскыимъ служеваніємь гыбнути. Нъ оправдѣ прежде племя Авраамле скрижальми и закономъ, послѣжде же сыномъ своимъ вся языкы спасе Євангеліємь и крещеніємь, въводя á въ обновленіє пакыбытіа, въ жизнь вѣчьную.

Благословен Господь Бог Ізраїлів, Бог християнський! Він навідав людей своїх і сотворив їм вибавлення. Він не дав до кінця творінню своєму ідольським мороком одержимому бути і в бісівському слугуванні гинути, а направив спершу плем'я Авраамове скрижалями і законом, а потім Сином своїм усі народи спас, Євангелієм і хрещенням увівши їх в оновлене буття, у життя вічне

«Закон» (Старий завіт) через пророка Мойсея був даний людям, щоб вони «не загинули» у язичестві («ідольському мороці»). Однак «закон» був відомий тільки древнім євреям і не одержав поширення серед інших народів. «Благодать» же (Новий завіт), що прийшов на зміну «законові», початковому періодові історії, — не вузьконаціональне явище, а надбання всього людства. Головна перевага «благодаті» перед «законом» полягає в духовній освіті і рівності всіх народів.

«Благодать», нова віра, дійшла і до Руської землі. Іларіон вважає, що це закономірний акт божественного провидіння («але зробив милість нам Бог, і возсіяло в нас світло розуму»). Тут для Іларіона важливо було підкреслити думку про рівність Руси з іншими народами і тим самим відзначити формальну роль Візантії в події хрещення Русі.Стверджується вищість євангельського закону («благодати») над законом Мойсея («законом»).

Образний опис стосунків Закону і Благодати здійснюється через паралелі зі старозавітньою історією Сари й Аґари. Аґар - Авраамова рабиня, образ закону, породила Ісмаїла, раба. Сара - вільна, Авраамова дружина, образ благодати, породила Ісаака, вільного (Бут. 16-17).

Використовується новозавітня інтерпретація стосунків Сари й Аґари з послання апостола Павла до Галатів: «Скажіть мені ви, що хочете бути під Законом: чи не слухаєтесь ви Закону? Бо написано: Мав Авраам двох синів, одного від рабині, а другого від вільної. Але той, хто був від рабині, народився за тілом, а хто був від вільної, за обітницею. Розуміти це треба інакше, бо це два заповіти: один від гори Сінай, що в рабство народжує, а він то Аґар. Бо Аґар то гора Сінай в Арабії, а відповідає сучасному Єрусалимові, який у рабстві з своїми дітьми. А вишній Єрусалим вільний, він мати всім нам! Бо написано: Звеселися, неплідна, ти, що не родиш! Гукай та викликуй ти, що в породі не мучилась, бо в полишеної значно більше дітей, ніж у тієї, що має вона чоловіка! А ви, браття, діти обітниці за Ісаком! Але як і тоді, хто родився за тілом, переслідував тих, хто родився за духом, так само й тепер. Та що каже Писання? Прожени рабиню й сина її, бо не буде спадкувати син рабині разом із сином вільної. Тому, браття, не сини ми рабині, але вільної!» (Гал. 4:21-31).

Це зачало 210 «від половини», котре читається на літургії 9 вересня, в день пам’яти праведних Йоакима й Анни.

Розвиваючи його концепцію, Іларіон вибудовує цілу низку паралелізмів, покликаних засвідчити вищість релігії Нового Завіту за старозавітню: «Блякне бо світло місяця перед сяйвом сонячним. Так і закон перед благодаттю. І холод нічний минає, як сонячна теплота землю зігріває. І вже не горбиться в законі людство, а в благодаті випростано ходить».

Джерело благодати - Христос. Поширення християнської віри між народами землі, серед них і українським.

Вѣра бо благодѣтьнаа по всеи земли прострѣся и до нашего языка рускааго доиде. И законноє єзеро прѣсъше, євангельскыи же источникъ наводнився и всю землю покрывъ, и до насъ разліася. Се бо уже и мы съ всѣми христіаными славимъ Святую Троицу

Віра бо благодатна по всій землі поширилась. І до нашого народу руського дійшла. Озеро ж закону пересохло, а євангельське джерело, наводнившись і всю землю покривши, аж до нас розлилося. Се ж бо й ми вже з усіма християнами славимо Святу Трійцю

Для нової віри потрібні нові народи, бо нового вина не вливають до старих бордюків. Використовується притча про нові бурдюки: «І не вливають вина нового в старі бурдюки, а то бурдюки розтріснуться і вино розіллється та й бурдюки пропадуть; а вливають вино молоде в нові бурдюки, тож одне й друге збережеться» (Мт. 9:17. Пор.: Мк. 2:22; Лк. 5:37).

Частина 2. Похвала Володимиру Великому за введення християнської віри в Україні.

Кожна країна вихваляє свого апостола: Рим - Петра і Павла, Азія - Іоана Богослова, Індія - Тому, Єгипет - Марка.

Хвалить же похвалныими гласы Римьскаа страна Петра и Паула, имаже вѣроваша въ Исуса Христа, Сына Божиа; Асіа и Ефесъ, и Патмъ Іоанна Богословьца, Индіа Фому, Єгипетъ Марка. Вся страны и гради, и людіє чтуть и славять коєгождо ихъ учителя, иже научиша я́ православнѣи вѣрѣ. Похвалимъ же и мы, по силѣ нашеи, малыими похвалами великаа и дивнаа сътворьшааго нашего учителя и наставника, великааго кагана нашеа земли Володимера, вънука старааго Игоря, сына же славнааго Святослава, иже въ своа лѣта владычествующе, мужьствомъ же и храборъствомъ прослуша въ странахъ многах, и побѣдами и крѣпостію поминаются нынѣ и словуть. Не въ худѣ бо и невѣдомѣ земли владычьствоваша, нъ въ Руськѣ, яже вѣдома и слышима єсть всѣми четырьми конци земли.

Хвалить же похвальними голосами Римська сторона Петра і Павла, бо од них увірувала в Ісуса Христа, Сина Божого; Азія, й Ефес, і Патм — Іоанна Богословця, Індія — Тому, Єгипет — Марка. Всі краї, і городи, і народи почитають і славлять кожний свого учителя, того, що навчив їх православній вірі. Похвалімо ж і ми, по силі нашій, хоч малими похвалами, того, хто велике і дивне діло сотворив, нашого вчителя і наставника, великого кагана нашої землі Володимира, онука старого Ігоря, а сина славного Святослава, про мужність і хоробрість якого в літа його володарювання слух пройшов по багатьох сторонах, а звитяги його і могутність поминаються й пам'ятаються ще й нині. Не в худорідній бо і невідомій землі володарював той, а в Руській, про яку відати і чути на всі чотири кінці землі.

Прийнявши хрещення, він став сином нетління, сином воскресіння, а потім хрестив і ввесь народ. Вся руська земля стала славити Христа з Отцем і Святим Духом. Ідолопоклонство відступило, запанувало Євангеліє. Князь Володимир порівнюється з імператором Константином Великим (Народився 274 або 289 р. У Мілані на початку 313 р. імператор оприлюднив едикт про становище християн.  Виховує дітей у християнському дусі. Скликає Вселенський Собор 325 р. в Нікеї і бере в ньому участь. Сам приймає хрещення 337 р. під час важкої хвороби. Помер 337 р.).

Свідки благочестя Володимира Великого - Десятинна церква в Києві, син Ярослав, котрий продовжує батькову справу як Соломон Давидову:

Добръ же зѣло и вѣренъ послухъ сынъ твои Георгіи, єгоже сътвори Господь намѣстника по тебѣ твоєму владычьству, не рушаща твоих уставъ, нъ утвержающа, ни умаляюща твоєму благовѣрію положеніа, но паче прилагающа, не казяща, нъ учиняюща. Иже недоконьчаная твоя наконьча, акы Соломонъ Давыдова

Вельми добрим і вірним свідком його є також син твій Георгій[1], що його Господь зробив наступником твоєї влади. Він не порушує твоїх уставів, а утверджує їх, не умаляє заслуг твого благовір'я, а ще приумножує їх, не спотворює, а довершує те, що було недокінчене тобою, як Соломон по Давиді

3. Молитва до Бога від усього руського народу.

не попущаи на ны скорби и глада, и напрасныихъ съмертіи, огня, потопленіа! Да не отпадуть от вѣры нетвердіи вѣрою, малы показни, а много помилуи, малы язви, а милостивно исцѣли, въ малѣ оскорби, а въ скорѣ овесели, яко не трьпить наше єстьство дълго носити гнѣва твоєго, яко стебліє огня! Нъ укротися, умилосердися, яко твоє єсть єже помиловати и спасти; тѣмже продължи милость твою на людех твоихъ: ратныа прогоня, миръ утверди, страны укроти, глады угобзи, владыкѣ наши огрози странамъ, боляры умудри, грады расили, Церковь твою възрасти, достояніє своє съблюди, мужи и жены, и младенцѣ спаси, сущаа въ работѣ, въ плонении, въ заточеніи, въ путех, въ плаваніи, въ темницах, въ алкотѣ и жажди и наготѣ — вся помилуи, вся утѣши, вся обрадуи, радость творя имъ и тѣлесную и душевную!

Не попускай на нас скорботи і голоду, і наглих смертей, вогню, потопу! Хай не одпадуть од віри нетверді вірою! Скупо покарай, а щедро помилуй! Легко врази, а милостиво зціли! Трохи опечаль, та зразу і звесели! Бо не терпить наше єство довго зносити гнів Твій, як сухе бадилля вогонь! Отож стримайся, змилосердься! Бо ж властиво Тобі милувати і спасати. Продовж милість Твою до людей Твоїх! Раті проганяючи, мир утверди, сусідів смири, голоди вгамуй, володарів наших зроби грізними для сусідів, боярів умудри, городи розсели, церкву Твою зрости, добро своє збережи, мужів і жон і немовлят спаси, сущих в рабстві, в полоні, в путах, в дорозі, в плаванні, в темницях, в голоді й спразі, в злиднях — усіх помилуй, усіх потіш, усіх обрадуй, радість творячи їм, і тілесну і душевну

Літературні джерела:

Головне джерело натхнення - Святе Письмо. Воно цитується, звідти береться взірець для порівняння, для риторичної техніки.

Виявлено сліди знайомства з апокрифами (про чуда під час утечі святої родини в Єгипет, «Сказанія о древі крестном»), з житійною літературою (про знайдення хреста Господнього, про Нікейський собор). Найбільше зі святих отців впливає Єфрем Сирин. «Та що це (наслідування Єфрема) не було в кожнім разі виявом бідности власної інвенції, літературної безпомочности автор, показує друга половина «Слова», де автор був зданий на власні сили і не мав готових образів і взірців, і не міг себе чути свобіднішим. Якраз тут він ще сильніший, ще кращий, робить враження глибше і естетичніше. В сій частині, рішуче, маємо тільки загальний вплив манери і форми післязолотоустової доби» (Михайло Грушевський).

Порівняння і протиставлення:

Бог ізраїльський - Бог християнський. Скрижалі і закон  - євангеліє і Христос. Закон - вода, благодать - молоко. Мойсей і пророки - Христос і апостоли. Образ закону - Сара, образ благодати - Аґар. Старий Завіт - місяць, Новий Завіт - сонце, Старий Завіт - тінь, Новий Завіт - світло, Старий Завіт - нічний холод, Новий Завіт - сонячне тепло. Український народ протиставляється юдейському, як Ярослав - Володимирові, Соломон - Давидові.

Риторичні звернення:

«тебе ж, як звеличаємо, отче чесний ... Василіє», «Встань, о чесна голов, із гробу, встань, отряси сон».

Въстани, о честнаа главо, от гроба твоєго! Въстани, оттряси сонъ! Нѣси бо умерлъ, нъ спиши до обьщааго всѣмъ въстаніа.

Въстани, нѣси умерлъ! Нѣсть бо ти лѣпо умрѣти, вѣровавшу въ Христа, живота всему миру. Оттряси сонъ, възведи очи, да видиши, какоя тя чьсти Господь тамо съподобивъ, и на земли не беспамятна оставилъ сыномъ твоимъ. Въстани, виждь чадо своє Георгіа, виждь утробу свою, виждь милааго своєго, виждь єгоже Господь изведе от чреслъ твоихъ, виждь красящааго столъ земли твоєи — и возрадуися и възвеселися! Къ сему же виждь благовѣрную сноху твою Єрину, виждь вънукы твоа и правнукы: како живуть, како храними суть Господемь, како благовѣріє держать по предаянію твоєму, како въ святыа церкви чястять, како славять Христа, како покланяются имени Єго.

Встань, о чесная голово, з гробу твойого, встань! Струси сон! Не вмер бо єси, а спиш до спільного всім устання.

Встань! Не вмер єси, бо годі тобі вмерти, увірувавши в Христа, життя всього світу. Струси сон, возведи очі, поглянь, якої тебе честі Господь там сподобив і на землі не безпам'ятного зоставив у сина твойого. Встань! Поглянь на чадо своє Георгія! Поглянь на утробу свою! Поглянь на милого свойого! Поглянь на того, що Господь вивів з лона твойого! Поглянь на того, який красить престол землі твоєї! І возрадуйся і возвеселися! Поглянь же ще і на благовірну невістку твою Ярину! Поглянь на онуків твоїх і правнуків, як живуть, як хранить їх Господь, як благовір'я держаться, заповіданого тобою, як у святі церкви учащають, як славлять Христа, як поклоняються імені Його!

 Ритмізація мови, особливо виразна завдяки паралелізмові сусідніх речень.

Провідна думка - особлива милість Божа над українським народом. Навернення інших народів здійснили апостоли, Україну навернуло безпосереднє ділання Самого Бога, Його благодати.

3. Творчість прп.Феодосія Печерського

Народився в селі Василькові неподалік від Києва між 1035-1038 рр. Батько великокняжий урядник. Молоді роки провів у Курську на Чернігівщині. На 13-му році втратив батька. Кілька разів намагався втекти до монастиря. Прийшов до Антонія близько 20 років. Постриг довершив Никон Великий. Бл.1062 висвячено на єромонаха, а невдовзі після відходу Варлаама до Свято-Дмитрівського монастиря - на ігумена. Завів суворий Студійський устав. Число монахів зросло до 100.

Часто говорив повчання, де пояснював правила монашого життя й заохочував до їхнього дотримання. Звертав пильну увагу на аскезу, якої сам був зразком. Щороку відходив на м’ясопусну неділю до самотньої печери й перебував там серед посту й молитви до квітної неділі. Картав князя Святослава за прогнання брата Ізяслава. Спершу князь засудив його на заслання, але перепросив і подарував навіть землю для побудови монастирської церкви. Помер 1074 р. Вже під 1168 р. Київський літопис називає його святим.

Повчання

Безсумнівно автентичні п’ять повчань до монахів, одне повчання до келаря (ключника). Сумнівні два повчання до монахів з іменем Феодора Студита, два повчання до народу руського, два повчання до Ізяслава. Автором останніх Голубинський і Шахматов вважали Феодосія грека.

Природні, досить коротка, прості, популярні. Мало абстрактних висловів. теми повчань - морально-практичні вказівки. Феодосій відзначає тодішні хиби монахів і мирян. Пройняті любов’ю, живим почуттям, сердечністью, теплотою, ревністю за добро ближніх. Проповідник картає, але робить це лагідно, приязно. Він радше просить, а не картає.

Багато висловів і образів зі Святого Письма, Богослужбових книг. Найбільший вплив прп.Феодора Студита.

4. «Повчання» Володимира Мономаха

Біографія

Народився 1053 р. за життя Ярослава Мудрого. Син Всеволода, улюбленого сина Ярослава Мудрого, і доньки грецького імператора Константина Мономаха. За життя батька був князем у Смоленську й Чернігові, часто заступав Всеволода у боротьбі з половцями, виконував дипломатичні місії. Після смерті матері (1067) покинув батьківський дім і став князем ростовським.

Брав участь у війнах з полоцькими князями, з Олегом Святославичем (захищає батьківський стіл у Чернігові).

1093 р. помер великий князь київський Всеволод. Володимир не займає батьківського престолу, сам послав кликати князя Святополка Туровського і лишився його союзником. Кияни ж воліли Володимира Мономаха.

Бере участь у битві біля Стугни 20 травня 1093 р. 1094 р. добровільно відступає Олегові Святославичу Чернігів, сам їде до Переяслава. 1096 р. провадить війну з Олегом Святославичем. Лист до нього.

З’їзд у Любечі 1097 року в місті Любечі з метою домовитися про припинення міжусобиць і об'єднання для боротьби проти половців, які плюндрували руські землі. Князі домовились про припинення міжусобних війн і проголосили засаду вотчинності, на підставі якої кожний князь мав володіти тими землями, що ними володів його батько, і зобов'язувався не зазіхати на володіння інших князів. Любецький з'їзд формально зафіксував перетворення одної суцільної держави на своєрідну конфедерацію напівнезалежних держав, які для полагодження спільних справ скликали княжі з'їзди. Любецький з'їзд вирішив також відбути спільний похід проти половців. Постанови з'їзду було закріплено спільною присягою присутніх князів.

Однак з'їзд не зміг припинити княжі міжусобиці. Вони знову почалися одразу ж після його закінчення. Осліплення володимирським князем Давидом Ігоровичем зі згоди Святополка теребовлянського князя Василька Ростиславича привело до нової міжусобної війни. Для її припинення Володимир Мономах скликав Витечівський з'їзд 1100. Обстоював виконання його ухвал. Захист від половців.

1113-1125 князював у Києві. У цей час місто переживає свій розквіт. Упорядковується законодавство. Будуються Михайлівський і Видубецький монастирі. Прп. Нестор укладає першу редакцію «Повісті временних літ». Здійснюються нові переклади; пишуться й переписуються житія святих.

Помер 19 травня 1125 р. Тіло покладене в Софійському соборі.

«Повчання»

«Повчання» збереглося в Лаврентіївському літописі під 1096 р., де розриває зв’язаніий текст про походження половців. «Повчання» Володимира Мономаха, разом з його ж листом князю Олегу Святославичу і Молитвою, яка традиційно приписується йому ж, але, можливо, йому не належить, дійшло до нас випадково, в єдиному списку, у складі Лаврентіївського літопису, переписаного 1377 року ченцем Лаврентієм , де воно читається під 6604 (1096) роком. Причому очевидно, що «Повчання» потрапило в літопис не на своє місце, оскільки воно розриває зв'язний текст літописної статті, що розповідає про походження половців та інших сусідніх з Руссю народів.

Три частини: власне «Повчання», автобіографія, лист до князя Олега Святославича. Приводом до написання листа до Олега стало вбивство молодшого сина Володимира Мономаха - Ізяслава у битві з Олегом. Послухавши ради свого старшого сина Мстислава, якого хрестив Олег Святославич, Володимир Мономах послав цей лист Олегові зі словами примирення.

Звертається до нащадків, передчуваючи наближення смерти:

Сѣдя на санех, помыслих в души своєй и похвалих Бога, иже мя сихъ дневъ грѣшнаго допровади. Да дѣти мои, или инъ кто, слышавъ сю грамотицю, не посмѣйтеся, но ємуже люба дѣтій моихъ, а приметь є в сердце своє, и не лѣнитися начнеть, такоже и тружатися.

Сидячи на санях, помислив я в душі своїй і воздав хвалу Богові, що він мене [до] сих днів, грішного, допровадив. Тому, діти мої чи інший хто, слухавши сю грамотку, не посмійтеся, а кому [вона] люба [із] дітей моїх,— нехай прийме він її в серце своє і не лінуватися стане, а так, як і [я], труждатися

Обстоює необхідність зберігати традиційний державний устрій, триматися своїх уділів. Проповідує поміркованість у всьому: в ставленні до підлеглих, залежних, слабших.

Часто й охоче цитує Святе Письмо, особливо псалми. Сам вказує на це:

 И отрядивъ ̀я, вземъ Псалтырю, в печали разгнухъ я́, и то ми ся выня: «Вскую печалуєши, душе? Вскую смущаєши мя?» и прочая.

 І, одрядивши їх [та] взявши Псалтир, я в печалі розігнув його, і се мені випало: «Чого печалуєшся, душе [моя]? Чого непокоїш мене?» Та інше.

Напучує дітей, схиляючи до милосердя:

Яко отець, чадо своє любя, бья, и пакы привлачить є к собѣ, тако же и Господь нашь показал ны єсть на врагы побѣду, 3-ми дѣлы добрыми избыти єго и побѣдити єго: покаяньємъ, слезами и милостынею. Да то вы, дѣти мои, не тяжька заповѣдь Божья, оже тѣми дѣлы 3-ми избыти грѣховъ своихъ и царствія не лишитися.

 А Бога дѣля не лѣнитеся, молю вы ся, не забывайте 3-х дѣлъ тѣхъ: не бо суть тяжка; ни одиночьство, ни чернечьство, ни голодъ, яко иніи добріи терпять, но малым дѣломь улучити милость Божью.

 Як отець, [що], чадо своє люблячи, поб’є [його] і знову пригорне його до себе, так ото і Господь наш навчив нас, [як добути] над врагом-[дияволом] побіду: трьома ділами добрими [можна] позбутись його і побідити його — покаянням, сльозами і милостинею. І то вам, діти мої, не тяжка заповідь Божа, бо тими ділами трьома [можна] позбутися гріхів своїх і царства [небесного] не лишитися.

Тож, Бога ради, не лінуйтеся, я благаю вас, не забувайте трьох діл тих, бо не є важкі вони. [Се] ні самотина, ні чернецтво, ні голод, як інші добрії [люди] терплять, а малим ділом [сим] досягти [можна] милості Божої.

Закликає до молитви, особливо нічної. Особливо ж наголошує на необхідності турбуватися про простих людей:

Всего же паче убогых не забывайте, но єлико могуще по силѣ кормите, и придайте сиротѣ, и вдовицю оправдите сами, а не вдавайте силным погубити человѣка. Ни права, ни крива не убивайте, ни повелѣвайте убити єго; аще будеть повиненъ смерти, а душа не погубляйте никакояже хрестьяны.

Усього ж паче — убогих не забувайте, але, наскільки є змога, по силі годуйте і подавайте сироті, і за вдовицю вступітесь самі, а не давайте сильним погубити людину. Ні правого, ні винного не вбивайте [і] не повелівайте вбити його; якщо [хто] буде достоїн [навіть] смерті, то не погубляйте ніякої душі християнської

Моделює ідеал князя: взаємна поступливість, працелюбність, невпинні сумісні походи, обережність, покора, повага до прав молодших. Рицарська етика сполучається з церковною.

Особливу увагу звертає на поведінку в поході:

На войну вышедъ, не лѣнитеся, не зрите на воеводы; ни питью, ни ѣденью не лагодите, ни спанью; и сторожѣ сами наряживайте, и ночь, отвсюду нарядивше около вои, тоже лязите, а рано встанѣте; а оружья не снимайте с себе вборзѣ, не разглядавше лѣнощами, внезапу бо человѣкъ погыбаєть.

На війну вийшовши, не лінуйтеся, не покладайтеся на воєвод. Ні питтю, ні їді не потурайте, ні спанню. І сторожів самі наряджайте, і на ніч лише з усіх сторін розставивши довкола себе воїв, ляжте, а рано встаньте. А оружжя не знімайте із себе вборзі, не розглядівши все через лінощі, бо знагла людина погибає.

Пригадує пережиті протягом років походи, війни, різні пригоди:

 А се в Черниговѣ дѣялъ єсмъ: конь диких своима руками связалъ єсмь въ пушах 10 и 20 живых конь, а кромѣ того же по ровни ѣздя ималъ єсмъ своима рукама тѣ же кони дикіѣ. Тура мя 2 метала на розѣх и с конемъ, олень мя одинъ болъ, а 2 лоси, одинъ ногами топталъ, а другый рогома болъ, вепрь ми на бедрѣ мечь оттялъ, медвѣдь ми у колѣна подъклада укусилъ, лютый звѣрь скочилъ ко мнѣ на бедры и конь со мною поверже. И Богъ неврежена мя съблюде. И с коня много падах, голову си розбих дважды, и руцѣ и нозѣ свои вередих, въ уности своей вередих, не блюда живота своєго, ни щадя головы своєя

А се я в Чернігові робив: коней диких своїми руками зв’язав у пущах десять і двадцять, живих коней, а крім того ще, по [ріці] Росі їздячи, ловив я своїми руками тих же коней диких. Два тури на рогах підкидали мене з конем, олень мене один бив [рогами] і два лосі | — один ногами топтав, а другий рогами бив. Вепр мені на бедрі меча одірвав, ведмідь мені біля коліна пітник укусив, лютий звір скочив до мене на бедра і коня зо мною кинув [на землю], та бог мене уцілілим зберіг. І з коня багато я падав, голову собі розбив двічі, і руки й ноги свої покалічив, у юності своїй покалічив, не бережучи живоття свойого, ні щадячи голови своєї

В останній частині наводить власний лист до Олега Святославича - свого двоюрідного брата, сина Всеволода Ярославича. котрий за підтримки половців прагнув захопити собі в управління княжий уділ. 1094 р. він зажадав собі Чернігівське князівство. Володимир Мономах переконує Олега не вдаватися до братовбивчих чвар:

Аще ти добро, да с тѣмь... али ти лихо є, да то ти сѣдить сынъ твой хрестьный с малым братомъ своимь, хлѣбъ ѣдучи дѣдень, а ты сѣдиши в своємъ — а о се ся ряди; али хочеши тою убити, а то ти єста, понеже не хочю я лиха, но добра хочю братьи и Русьскѣй земли.

Якщо тобі добре,— то з сим [бувай здоров]. Хіба тобі зле, що ото сидить [у Суздалі] син твій хресний із малим братом своїм, хліб їдять дідівський, а ти сидиш у своїм [княжінні]? Про нього ти і дбай. Якщо хочеш ти їх обох убити,— то осе вони тобі! Тому що не хочу я лиха, а добра хочу браттям і Руській землі.

 5. Климент Смолятич як письменник

Можливо, родом зі Смоленської землі. Але Євген Голубинський, Михайло Грушевський вважали, що Смолятич - родове прізивище.

Мав сучасну київську освіту, школу й літературну манеру. Був схимником Зарубського монастиря. 1147 р. після смерти митр.Михаїла II завдяки князеві Ізяславу Мстиславичу обраний київським митрополитом. Усіх єпископів на соборі сім або дев’ять. Проти виступили троє: смоленський, полоцький (греки) та новгородський (грекофіл). Поставлено в митрополити «мощами св. Климента, папи римського». Коли на престолі був Ізяслав, тримався на кафедрі й Климент, але 1149, 1151, 1154 рр. він мав залишати Київ. 1161 р. Патріярх прислав митрополита Феодора, а по його смерти - іншого, і Климент не вступав більше на кафедру.

Послання до Фоми пресвітера

У посланні до Фоми пресвітера дві частини. В першій відкидає докори Фоми, котрий звинувачує в марнославстві, в тому, що Климент вважає себе філософом, що посилається замість Святого Письма на Гомера, Аристотеля, Платона:

А речеши ми: «Философьєю пишеши», а то велми криво пишеши, а да оставль аз почитаємаа Писаніа, аз писах от Омира, и от Аристотеля, и от Платона, иже во елиньскых нырѣх славнѣ бѣша.

Говориш мені: «Філософію викладаєш», — і це зовсім несправедливо ти пишеш, ніби, залишивши Святе Письмо, викладав я Гомера, Арістотеля і Платона, які серед грецьких стовпів найславнішими були

Климент обстоює право не обмежуватся буквальним тлумаченням біблійних образів, а вдаватися до притч та інакомовлення:

Что философью писах, не свѣмь! Христос реклъ святымь учеником и апостоломь: «Вамь єсть дано вѣдати тайны царствіа, а прочим въ притчах». То ли, любимиче, философьа, єюже славы ищу от человекъ?

Яку філософію я виклав — не розумію. Христос сказав святим учням та апостолам: «Лише вам дано знати таємниці царства небесного, іншим же — у притчах», — чи це, милий, філософія, якою я шукаю слави у людей?

 Друга частина містить тлумачення біблійних виразів, чимало з яких мають паралелі в інших джерелах. Викладає 16 прикладів необхідности алегоричного витлумачення біблійних сюжетів і притч.

[1] Християнське ім’я Ярослава Мудрого.

[2] Мт. 2, 1-12.