2022. Ассізі (Італія). Від Франциска до Франциска

Реколекції для священиків Апостольського екзархату для українців-католиків візантійського обряду в Італії (Ассізі, 5-7 жовтня 2022 р.)

1. Помилки юности

Перебування в такому винятковому місті, як Ассізі, спонукає нас поміркувати над духовною спадщиною його найвидатнішого мешканця. Того, чиє ім’я за провіденційною логікою свого сану взяв 13 березня 2013 р. 266-ий Вселенський архиєрей.

Варто пригадати, що насправді хресним ім’ям Франциска було Іван, Джованні. Так на честь Івана Христителя назвали сина ассізького купця П’єтро ді Бернардоне при хрещенні – чи то 1181, чи 1182 р. Франциск (італ. Francesco) – прізвисько, яке буквально означало «французик». За однією з версій його дав синові сам батько-купець, знайшовши новонародженого первістка по поверненні з успішної торговельної поїздки до Франції. В ті часи Франція під правлінням династії Капетингів виглядала найбільш розвиненою країною колишнього Pax Romana. Стиль життя французького Провансу настільки припав до смаку батькові, що він найменував сина «Французиком». Правда, за іншою версією, прізвисько з’явилося пізніше, коли друзі почали іронічно кликати так Джованні за любов до французької поезії та мистецтва.

Життя, яке провадив Франциск до 25 років, було звичайним для заможніх юнаків із купецького середовища. Він відзначався відчайдушністю, любив одягатися пишно й строкато, при цьому віддавав перевагу яскравим і веселим кольорам. Адже батько його торгував тканинами. Франциск насолоджувався провансальськими віршами й піснями, мріяв про перемоги в битвах з ворогом і за серця прекрасних дам. У його уяві лицарська доблесть поєднувалася з поетичною чарівністю та витонченістю.

Однолітки захоплювалися Франциском, вони радо запрошували його до розваг і визнавали за свого лідера. Його вважали королем бенкетів і свят. Дівчата впадали за ним.

Ті, хто має дорослих дітей або працює з молоддю, повинні доволі легко уявити собі молодого Франциска в сучасному світі. Він міг би бути популярним блогером або ді-джеєм, лідером якогось молодіжного гурту, рокером. Зрештою, за вимірами нашого часу ми можемо сміливо назвати його мажором ХІІ століття.  Часу, коли після «темних віків» Європа входить у смак багатого життя, призвичаюється до розкоші. Героями цього часу стають уже не подвижники віри, а королі, полководці, завойовники. Розширюється палітра споживацьких інтересів, замки з оборонних споруд перетворюються на маніфестації заможности їхніх володарів, і навіть ґотичні храми та монастирі включаються в гонитву марнославства.

Франциск почував себе в цій гонитві, як риба у воді. Він легко випереджав інших, користуючись своїми неабиякими обдаруваннями й природною грацією. Його непересічні таланти, його дар любови були обернені на себе самого. І це заохочувалося оточенням. Адже й зараз ніщо так не цінується, як зовнішній успіх. Хто з батьків не виховував дітей, спонукаючи їх до випередження інших?

- Стасику, ось дивись, а твій товариш одержав із хімії «12», в тебе ж тільки «9». Ти що, гірший за нього?

- Лесю, в усіх хлопці як хлопці, а твій на кого схожий?

- Максиме, закінчиш школу відмінно, куплю мотоцикл, кращий за Льончин.

Кожен із нас може додати сотні подібних прикладів. Вони є невід’ємною частиною нашої виховної методики. Створити ситуацію змагання, включити до нього кожну дитину, змусити її діяти на випередження інших – це уявляється неодмінною спонукою для розвитку. Ситуації тут найрізноманітніші: від спортивних перегонів до кастингів, а згодом і конкурсів на заміщення вакантних посад.

Сучасна євроатлантична цивілізація, що спирається на християнське коріння, занурилася в змагання пріоритетів. У нього включений фактично кожен споживач, кожен користувач електронних мереж. Нас спонукають змагатися за число переглядів або лайків (уподобайок), за бонуси, за місце в черзі… Зрештою, і Церква так чи інакше стає учасницею цих змагань.

Ще в епоху Директорії (між 1794 і 1799 роками) з’явилося у Франції слівці «jeunesse dorée» [ʒœnɛs dɔ're] - «золота молодь». Воно означає молодих людей, чиє життя і майбутнє, в основному, влаштували їхні впливові або високопоставлені батьки, через що воно стало легким і безтурботним, а самі молоді люди стали його марнотратниками. Вони розігрували з себе людей, втомлених від політики і таких, що бажать одного — насолоджуватися життям.

Минув час, а феномен «золотої молоді» не зник із французькою революцією. Навпаки, в посткомуністичному світі, спраглому розкоші, здичавілому в позірному культі сталінської аскези, «золота молодь» стала предметом заздрощів, а часом і надії.  Зараз цікаво, а швидше сумно читати, з якими невиправданими надіями писали про це середовище російські журналісти в епоху гласности, 1987 р.: «Представники недавньої «золотої молоді», які виросли у величезних квартирах або провели отроцтво за кордоном, молоді випускники міжнародного відділення журфаку МДУ, вони починають робити погоду на телебаченні і в пресі. Відмінні стартові можливості і вроджена відсутність страху дозволяє їм протягом півроку розтабуювати всі заборонені теми і відвідати всі гарячі точки, куди раніше не ступала нога радянського журналіста».

Сумно це зараз констатувати, але еволюція столичного молодіжного середовища пішла в Росії іншим шляхом. Можливо, хтось із колишньої «золотої молоді» 1980-х був серед тих, хто в 2019 р. труїв автора цитованих слів, популярного журналіста й письменника Дмитра Бикова, «Новичком», або переслідував його 2022 р. за підписаний Биковим відкритий колективний лист російського Конгресу інтелігенції «Ви будете прокляті!» Паліям війни».

Виявилося, що претензійність, розкутість, позірна незалежність «золотої молоді» лише приховувала нездатність до боротьби, інфантильність, вузькість ціннісних орієнтирів.

Але старі омани не подолані. З подивом спостерігаємо в Україні появу організацій на кшталт Львівської міської молодіжної громадської організації «Золота молодь Винник», чий статут зареєстровано 2020 р., або благодійного проєкту-премії «Золота молодь Херсона», який заявляв про себе 2021 р. Зрозуміло, що автори цих соціальних проєктів мали на увазі аж ніяк не об’єднання «мажорів». Але вже те, що для них критерієм добору молоді стає зовнішній «золотий» блиск, тривожне й симптоматичне.

Навколишнє середовище сучасної людини являє собою особливий візуальний простір, у якому все схиляється до споглядання. Яскраві образи довкілля символізують успіх, щастя, багатство. Але ці гламурні образи часто є лише маскуванням, потрібним для того, аби підвищити соціальний статус в очах інших. Вони утворюють ретельно змайстрований картковий будинок, хисткість якого стає очевидною при першому-ліпшому повівові вітру. Причому це з особливою виразністю виявилося в посткомуністичній частині світу. Пустити пил в очі, напозичатися грошей на весілля, щоб потім роками віддавати борги, купити шикарну машину, не маючи власного житла – скільки таких прикладів кожен із нас міг би пригадати…

І ось вибухає війна. Навряд чи італійська чи французька «золота молодь» осягнула всю силу драматичного досвіду, який пропонує їй сучасна Україна. Для іноземців Піски, Буча, Ірпінь – лише екзотичні топоніми, не пов’язані з реальним життям. Однак варто собі усвідомити, що всі ці передмістя з елітними дачами створювали мікросвіт для сотень і сотень українських «мажорів». І раптом брутальний чобіт російського варвара перетворив усе на згарища. Карткові будинки примарного добробуту зникли.

Не знаю, чи так воно є в Італії, але ж в Україні за останні роки сформувалася ціла верства молодих людей, які перебували поза реальним простором. Вони навчалися в елітних школах, жили в огороджених і пильно охоронюваних кварталах, тусувалися в закритих клубах і казіно. Це був їхній світ, що тримався на грошах і суспільному статусі батьків. Світ соціяльних міражів, який ігнорував реальне довкілля й плекав ілюзії виключности й уседозволености.

Зустріч сформованих цими міражами осіб із реальним світом може бути вельми драматичною. Так, як це сталося з 20-річною харків’янкою Оленою Зайцевою, яка на шаленій швидкості вилетіла  18 жовтня 2017 року в автомобілі Lexus на червоне світло в самісінькому центрі міста, на початку Сумської вулиці, а після удару об Volkswagen Touareg була відкинена на тротуар і вбила шість чоловік та важко поранила ще п’ятьох. Зайцева - студентка 3 курсу соціологічного факультету Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Зараз їй 24 роки, вона - падчерка гендиректора ПрАТ «Укренергочермет», бізнесмена Василя Зайцева, а також зведена сестра люстрованого екс-заступника прокурора Черкаської области Дмитра Зайцева, який перебуває у розшуку. У звіті директора «Центру психологічного здоров'я та моніторингу наркотиків і алкоголю МОЗ України» за даними експертиз встановили - Олена Зайцева була у стані наркотичного сп'яніння.

Перші сцени з Зайцевою приголомшували саме тим, що дівчина явно не відчувала своєї провини й переживала лише через  імовірне покарання. Вона не сприймала того, що може бути позбавленою свободи, як звичайні злочинці. І невідомо, яким би виглядало покарання, коли б не широкий розголос і увага преси. А ще важче сказати, чи змінить Олену перебування за ґратами…

Однак вихід поза сферу тепличного животіння може таки започаткувати справжній переворот – і не лише в особистому житті самої молодої людини з середовища «золотої молоді». Класичним прикладом цього стала історія індійського царевича Сіддга́ртхи Ґаута́ми. Пережите ним потрясіння обернулося створенням цілої нової релігії - буддизму. Як розповідає легенда, опинившись поза палацом, царевич побачив «чотири видовища»: старого каліку, хвору людину, труп, що розкладається, і нарешті відлюдника, самітника. Тоді він усвідомив сувору правду життя — смерть, хвороба, старіння й страждання неминучі, а бідних більше, ніж багатих, і навіть задоволення багатих врешті-решт перетворюються в ніщо. Це надихнуло Ґаута́му у віці 29 років залишити свій будинок, родину й майно, щоб стати ченцем.

Свого часу Іван Франко, опрацювавши різномовні джерела, дотепно простежив маршрут мандрівного сюжету про Сіддга́ртху Ґаута́му, який у християнській традиції склав основу історії преподобного Йоасафа з «Житія Варлаама і Йоасафа». У житійній версії цар-ідолопоклонник поселяє улюбленого сина в ізольованому від зовнішнього світу палаці, щоб юнак не міг довідатися про трагічні сторони життя — хвороби і смерті. Але християнин-пустельник Варлаам проникає в палац під виглядом купця і, оповідаючи притчі, поволі розкриває перед Йоасафом приховувані від юнака болючі сторони життя, а разом із тим - шлях до спасіння в Христі. Батькові не вдається зупинити Йоасафа й змусити його зректися віри, зрештою, сам цар стає християнином, а Йоасаф після батькової смерти залишає палац і йде в пустелю, де ще багато років провадить аскетичне життя.

Попри химерність міжнародних мандрів цього сюжету, він дуже чітко визначає стратегію впровадження зіпсованої замолоду людини на шлях духовного вдосконалення: демонстрування їй штучности її мікрокосму й спонукання до виходу в реальний світ.

Але для цього ми самі повинні бути справжніми й не давати церковному життю перетворитися на подобу рольової гри. А така небезпека є. Зокрема, для поколінь ґеймерів, які дивляться на світ крізь  призму «Матриці» братів (чи то сестер?) Вачовских. Шукаючи більш привабливих світів, ніж реальне повсякдення, сформована комп’ютерними іграми свідомість сприймає церковне життя як такий собі заповідник спокою й благоліпія. Там послугуються іншою мовою, там панує свій дрес-код із неодмінними бородами для чоловіків і хустками для жінок. Це щось на зразок дорослої забави, гри в архаїку, подібної до історичних стилізацій відтворювачів-гобістів або інсценізацій «Володаря перснів» толкієністами. У такий світ цікаво поринути, як у сон. Але, як і сон, ілюзія рано чи пізно закінчується.

Наше ж пастирське покликання – не присипляти, а будити. Міцно торсати, коли це необхідно. Адже Христос і прийшов, аби звільнити нас від самозаспокійливих ілюзій. Він звертається до всіх нас, розслаблених безжурним життям: «Устань... і ходи!» (Ін. 5:8), «…йди за мною!» (Ін. 21:22), бо «Я - путь, істина і життя!» (Ін. 14:6). І нагадує, вказуючи на напрямок руху: «Царство моє не від світу цього» (Ін. 18:36).

Сита атмосфера суспільства споживання заколисувала християнську цивілізацію не один десяток років. Ми вирішили, що для майбутнього Церкви варто тісніше інтегруватися в «цей світ»: злагіднити мову навчання, зм’якшити пости’, змінити реверенду на джинси й футболку, бути поблажливішими до пенітентів. Іншою мовою, пристосовуватися до світових трендів. «Бути ближчими до народу».

Але пригадаймо ще раз Нагірну проповідь: «Ви – сіль землі. Коли ж сіль звітріє, чим її солоною зробити? Ні на що не придатна більше, хіба – викинути її геть, щоб топтали люди» (Мт. 5:13). Вітер світу може бути нищівним для Церкви. Маємо докази в наслідках «сексуальної революції» 60-70-х рр. ХХ ст., які лавиноподібно спадали на клир, на християнську родину протягом останніх десятиріч. Було б наївно уявляти собі захист від цього навального вітру світу якимось герметично замкненим схроном. Навпаки: ми мусимо протиставити йому зустрічний рух. Рух духовної віднови. Рух до справжньої свободи.

Адже ж пасткою неоліберальних ідеологій є проголошення своєю метою розкріпачення людини, звільнення її від тягарів нібито невластивих людській природі обов’язків і норм. Треба неабиякої прозірливости, аби помітити тенденцію до запровадження суворої цензури (чудові взірці цього дає блокування матеріялів у Facebook, жертвою яких стає час від часу й наш о. Юстин Бойко) та встановлення диктатури соціяльних меншин. До того ж, на вразливості цих ідеологій паразитують диктаторські режими, приховуючи свою жорстоку сутність за позірним консерватизмом. Особливо вправним у цьому виявив себе режим Путіна, зумівши ввести в оману чималу частину європейської, зокрема італійської, правиці.

Джованні ді Бернардоне був хрещений у ранньому дитинстві й виховувався в позірно християнському світі. Його батьки й приятелі були б смертельно обурені, аби їхню віру ставилося під сумнів. Зрештою, в часи боротьби з єресями це було б дуже небезпечним звинуваченням. Усі в оточенні юного Франциска ніби ковзали по поверхні віри, виробивши в собі дотепне, але наскрізь фальшиве мотивування споживацького ставлення до життя.

Серед інших байок Леоніда Глібова є мало відомий твір – «Коник-стрибунець». Його персонаж чимось нагадує юного Франциска:

У степу, в траві пахучій,

Коник, вдатний молодець,

І веселий, і співучий,

І проворний стрибунець,

Чи в пшениченьку, чи в жито,

Досхочу розкошував

І цілісінькеє літо,

Не вгаваючи, співав;

Розгулявся на всі боки,

Все байдуже, все дарма...

Коли гульк — аж в степ широкий

Суне злючая зима.

Коник плаче, серце мліє;

Кинувсь він до Мурав'я:

— Дядьку, он зима біліє!

От тепер же згину я!

Чуєш — в лісі ворон кряче,

Вітри буйнії гудуть?

Порятуй, порадь, земляче,

Як се лихо перебуть!

— Опізнився, небораче,

— Одказав земляк йому,

— Хто кохав життя ледаче

— Непереливки тому.

— Як же в світі не радіти?

Все кругом тебе цвіте,

— Каже Коник,— пташки, квіти,

Любе літечко на те;

Скочиш на траву шовкову

— Все співав би та співав.

На таку веселу мову

Муравей йому сказав:

— Проспівав ти літо боже,

— Вдача вже твоя така,—

А тепер танцюй, небоже,

На морозі гопака!

Вказати на фінал легковажного вистрибування в літньому степу та допомогти побачити альтернативу мертвотній зимі – це завжди є нашим спільним покликанням, від радикалізму якого годі втекти, лишаючись пастирем Христової отари. Тільки мусимо бути коректними, щирими й винахідливими в пошуку потрібного слова. І тоді, може, для когось із коників, які бавляться довкола, оприявниться життєва перспектива, що врятувала і прославила купецького сина з Ассізі.

2. Зцілення хворобою

Умбрія, регіон у центрі Аппенінського півострова, в ХІІ ст. стала ареною протистояння двох партій, згодом названих ґвельфами й ґібеллінами. Італійська назва «Guelfo» (українське «ґвельфи») походить від назви династії «Вельф» — герба імператора Оттона IV — і позначає партію, яка підтримувала Апостольську столицю.

Термін «gibelin» (множ. «Ghibellini») є зменшуваним від «Guibertus», італійської назви швабського замку Вайблінген (у землі Баден-Вюртемберг), що входив до володінь Фрідріха Гогенштауфена, брата імператора Конрада III. Назву цього міста було прийнято за бойовий клич прихильників дому Гогенштауфенов у битві при Вайнсберзі в 1141 році.

Протистояння між двома сторонами мало давнє походження - кризу, пов'язану з правонаступництвом у 1125 році імператора Генріха V, який помер, не залишивши спадкоємця. Ґвельфи виступали проти будь-яких зовнішних обмежень аристократичних привілеїв і представляли Церкву як запоруку незалежности від Імперії. Ґібеліни протистояли владі понтифіків, стверджуючи верховенство імператора. Після смерті Генріха V прихильники Апостольського престолу звели на трон Німеччини Лотара III, герцога Саксонії. Проти нього виступив був Конрад III з родини Гогенштауфенів. Але 1138 року Лотар III помер, і його синові не вдалося успадкувати престіл. «Проімперська» партія тріумфувала, звівши Конрада ІІІ Гогенштауфена на трон Імперії. Він прийняв обрання і був відлучений від церкви німецькими єпископами, а потім і самим папою Гонорієм ІІІ. Після смерти Конрада ІІІ (1155) його наступником став Фрідріх I Барбаросса, також із роду Гогенштауфенів.

Фрідріх Барбаросса почав боротьбу за підкорення Італії, міста якої фактично унезалежнилися від Імперії. 1154 р. він вторгся в Італію, дійшов до Риму, захопив собор святого Петра та прийняв корону від папи Адріяна. Але римляни вчинили запеклий опір й Барбаросса мусив відійти. 1158 р. він увірвався до Ломбардії й захопив Мілан. Вже наступного року міланці повстали. Барбаросса  знов вторгся в Ломбардію, захопив Мілан і наказав зруйнувати міські мури. 1163 р. він зайняв Рим, підтримав обраного на папський престіл Пасхалія ІІІ. На противагу імператорові шістнадцять повсталих міст утворюють Ломбардську лігу, з якою Фрідріх був змушений підписати мир.

Фрідріх Барбаросса прославився як учасник ІІІ хрестового походу й загинув 10 червня 1190 року при переправі через річку Салеф поблизу міста Селівкії, в Кілікійській Вірменії. Згодом його іменем верховне головнокомандування вермахту назве амбітний військовий план на сході, розроблений 1940 р., який передбачав швидку переможну військову кампанію з повним розгромом Червоної Армії та захопленням європейської частини СССР до лінії Волга-Архангельськ.

В місті Ассізі наприкінці ХІІ ст. домінували симпатії до ґібелінів. У 1199-1200        рр. на цій підставі вибухнула громадянська війна між ґібелінами та знаттю, яка підтримувала ґвельфів. Сім'ї аристократів утікають до Перуджі, центрального міста Умбрії, в кілька разів більшого за Ассізі. На цій підставі спалахнула війна між Перуджею та Ассізі. Військо Ассізі було переможене у битві при Коллєстрада (Collestrada).

26 січня 1201 році у віці 20 років Франциск приєднався до військової експедиції проти Перуджі, але у битві при Коллестраді (Collestrada) він був схоплений і ув'язнений на рік у підземеллях Перуджі. Наслідки битви були важкими для Ассізі. Місту Франциска в 1203 році довелося погодитися на умови переможців: повернення вигнаних аристократичних сімей, відновлення їхніх будинків і відшкодування втрат, яких вони зазнали.

Під час ув'язнення Франциск захворів на малярію. Хвороба була важкою. Саме на цьому етапі життя молодого Франциска він уперше відчув жагучий поклик Бога. Його батько зрештою погодився на викуп, який мав звільнити його сина з в'язниці. 1203 р. Франциск виходить на свободу. Протягом 1204 р. він хворіє.  Одужавши від малярії, Франциск, однак, занедбав відчутий поклик і знову почав віддавати свій час розвагам із ровесниками, весело співати й танцювати на вулицях.

Та наприкінці 1204 р. або на початку 1205 р. Франциск вирішує податися до Пулії, аби воювати на боці Ґотьє III де Брієнна (Gualtiero di Brienne). Граф Ґотьє III де Брієнн, король Сіцилії, зайнятої Гогенштауфенами,  почав був боротьбу за свою спадщину. 1201 р. він здобув дві перемоги - у Капуї та Каннах. Папа Іннокентій ІІІ підтримав права Брієна на Сицилійське королівство і закликав народ йому на допомогу, а заклик цей знайшов відгук у серцях юнаків Ассізі.

Франческо Бернардоне спав і мріяв про битву. І вночі йому з'явилося видіння. Він побачив великий і пишний палац, повний зброї – мечів, щитів, списів й іншого спорядження. Пролунав голос: «Уся ця зброя належить тобі й твоєму війську». Прокинувшись, він вирішив, що видіння віщує йому успішний переможний похід.

Франциск виступив у похід із загоном воїнів. Але в дорозі хвороба повернулася до нього та його звалила. І ось він знову побачив давній сон і почув голос: «Скажи, Франциску, хто може вчинити тобі більше добра: раб чи пан, багатій чи бідняк?» Франциск відповів: багата чи владна людина може зробити для нього більше за бідняка чи раба. Таємничий голос раптом заперечив: «Як же ти тоді залишаєш Господа задля Його раба і Божі скарби задля людини, яка всього потребує?» Франциск запитав: «Господи! Що накажеш мені робити?» А голос відповів: «Повернися в свою землю, бо сон, що його ти бачив, означає духовні події і звеличитися тобі належить не від людей, а від Бога».

Хворий Франциск поїхав додому. Він був розчарований, розбитий, можливо, осміяний, йому залишалося одне: чекати. Можна собі уявити, якою ганьбою здавалося це для амбітного юнака, котрий у деталях вимріяв своє тріумфальне повернення до міста. Він же ж бо мріяв про славу переможця, а відчував себе дезертиром…

Не зайве пригадати завершальні події перед Володимировим хрещенням. Принаймні у версії, яка пропонується «Повістю временних літ» і житієм. Наш гордовитий князь, уже впевнившись у правдивості християнської віри, вирішує долучитися до неї, - але не як прохач, каянник, а як переможець. І що ж? Радість звитяги перекреслюється особистою трагедією: втратою зору. «А за божим приреченням в сей час розболівся Володимир очима. І не бачив він нічого, і тужив вельми, і не догадувався, що зробити. І послала до нього цесариця [посла], кажучи: «Якщо ти хочеш болісти сеї позбутися, то відразу охрестись. Якщо ж ні,— то не позбудешся сього». І, це почувши, Володимир сказав: «Якщо буде се правда,— воістину велик Бог християнський». І повелів він охрестити себе. І тоді єпископ корсунський з попами цесарициними, огласивши його, охрестили Володимира. І коли возложив [єпископ] руку на нього — він зразу прозрів. Як побачив Володимир це раптове зцілення, він прославив Бога, сказавши: «Тепер узнав я Бога істинного».

Безсумнівно, це нагадує нам історію навернення фарисея Савла. Той бо також простував до Дамаску, пишаючись відповідальністю своєї місії: викорінювати те, що видається фарисеям єрессю. Аж тут Боже явлення кинуло його в порох, зник зір, і  тільки коли Савл хреститься, його очі знов почали бачити.

Життєва поразка – така болюча, така ганебна, - виявляється стимулом до переусвідомлення життя та поєднання з Богом. Чому? Може, справді людину до віри штовхає особиста трагедія, хвороба, розчарування в світі? Кружляє ж бо трюїзм: «На війні немає невіруючих».

Якби ж то так було! Але щось жорстокі обстріли міста та безперервні бої довкола  не гуртують харків’ян у храмах. Тисячні черги за гуманітарною допомогою розсмоктуються, не залишаючи в церкві ані каянників, ні шукачів Бога.

Та давайте зараз щиро пригадаємо власний досвід розчарувань, падінь, поразок. Кожен має їх, хоч і не кожен зізнається в них навіть самому собі. А оздоровчий сенс життєвих катастроф виявляється не автоматично. Якщо Бог суворо нас зупиняє, то не для того, аби самому автоматично повернути наше життя в іншому напрямку. Він дає нам нагоду замислитися, озирнутися назад, переглянути життєві орієнтири й відповідно скорегувати плани.

Я не уявляю людини, яка б прагнула пережити хворобу, спіткати кризу. Хоча колись зустрічав був розповідь про монахиню, яка важко переживала те, що протягом тривалого часу не хворіла й не зазнала жодного лиха. Вона скаржилася: «Бог забув про мене, бо не посилає ніяких випробувань». Випробування ж вона в силу глибокої праведности розуміла як необхідний для спасіння гарт.

Франциск сприйняв свою втечу з війни та хворобу як важку життєву драму, навіть як катастрофу. Він не був готовий до ударів долі, звикнувши відчувати себе невразливим до лих, беззмінним переможцем. Юнак поринає в кризу, не усвідомлюючи, що вона якраз і є майданчиком для творення нової ідентичности.

Психологи запевняють, що людина з раннього дитинства проходить через низку криз. Уже немовлятком ми борсаємося поміж довірою й недовірою до оточення. Трохи згодом прагнення до автономного руху наштовхується на сором і вагання. Далі, років у 3-6, ініціятивність протистоїть почуттю провини. А вже на початку шкільних років працьовитість гаситься комплексом меншовартости.

Юнацькі роки позначені протистоянням войовничої самоідентифікації та болісним переживанням індивідуальної сірости. На початку ж самостійного життя доводиться обирати між комунікабельністю й ізоляцією.

Рубіжне значення для нас має криза ранньої дорослости, що приходить десь років у тридцять – у когось раніше, в когось пізніше. Перед людиною постає завдання – знайти себе в нових життєвих обставинах, вимірюючи масштаб своєї особистости новими перспективами. На цьому відтинку життя людина впевнена, що можливою є повна реалізація усіх її цілей і бажань.

Цю кризу називають кризою сутности життя. Вона знаменує перехід від молодости до зрілости. Для неї властиві:

-      поглиблений самоаналіз, зміна уявлення про себе,

-      руйнування попереднього способу життя,

-      підтвердження свого статусу дорослости,

-      зміцнення свого місця в дорослому житті,

-      переоцінка цінностей.

Криза ранньої дорослости може полишити по собі важкі наслідки, що позначатимуться на всьому житті людини. Це може бути

-      надмірне захоплення собою, задоволення лише своїх потреб, власного комфорту;

-      недостатність цілісности характеру, відсутність зрілости, індивідуальности, рефлексивних властивостей, здатности до самопізнання;

-      уникання міжособистісних стосунків, самотність, ізоляція, дистанціювання;

-      нездатність до мобілізації внутрішніх ресурсів, природних задатків, соціальної активности.

У нашому передвоєнному відносно спокійному житті мені не раз доводилося стикатися з інфантильними молодими людьми, які тікали, ховалися від власної дорослости, уникали серйозних виборів. Та й на виборах значна частина молодих і не дуже молодих людей голосувала безвідповідально, «по приколу», ніби піджартовуючи над амбіціями фахових політиків. До певної міри такою втечею від власної дорослости можна уявляти й нездоланну російськомовність більшости моїх земляків. Живучи під обстрілами Російської Федерації, втрачаючи житла й рідних людей, вирвані зі звичного ритму життя вони все ще воліють ховатися від безкомпромісности війни цивілізацій. Кленучи «рашистів», жахаючись людиноненависницької ідеології «русского міра», ці люди інфантильно відмовляються зрозуміти, що їхня свідомість узалежнена від цієї ідеології.

І це, до речі, стосується не тільки харківських чи, скажімо, одеських обивателів. Адже російська мова, а надто російський мат, впевнено тримають позиції і в середовищі наших захисників, воїнів Збройних Сил України та навіть добровольчих формувань. Здійснюючи шляхетну мету звільнення рідної землі, наші воїни виявляються не готовими позбутися руйнівного вірусу, що загрожує новими епідеміями в майбутньому.

Запорукою успішного подолання цієї кризи ранньої дорослости психологи вважають

-      любов як беззастережне прийняття іншого;

-      створення сім’ї, народження й виховання дітей;

-      усвідомлювання цінности людей, що перебувають поруч, розвиток відповідальності за свою та їхню долю;

-      формування стійких переконань, нової позитивної системи життєвих цінностей;

-      вибір власної життєвої стратегії вдосконалення знань, професійної майстерності, творчості;

-      оволодіння здатністю до саморозвитку, формування індивідуальности, неповторности, розширення сфери спілкування.

Очевидно, світська психологія зупиняється перед найважливішим бар’єром, котрий має подолати людина в перебігу зростання: відкриття Божої всюдиприсутности й власної самостійної синівської ролі в стосунках із Небесним Отцем. Пастирська місія в кореґуванні життєвої стратегії бачиться у виведенні особи поза штучні межі замкненого світу, сформованого її власними або нав’язаними оточенням стереотипами. Що ми робимо під час хвороби, коли боремося за своє видужання? Передусім проводимо обстеження свого фізичного стану: міряємо температуру й тиск, здаємо аналізи, робимо комп’ютерну томографію. А коли самі не хочемо цього робити, нас змушує лікар.

Душевна криза, надто пов’язана з тілесними недугами, спонукає нас до ретельного самоаналізу. Годі уявити, з яким розпачем Франциск шукав відповіді на питання, що й нині лунає найчастіше: «За що мені це?» Хто б з нас мав сміливість відповісти на це питання, коли чуємо його від парафіян, які опинилися в кризі? І верхом нерозважливости було б намагатися приховати свою безпорадність за спробами штучно вигадати відповідь. Але ми можемо зробити дві речі. По-перше, заохотити людину до іспиту совісти, глибокого самоаналізу – очевидна річ, у вимірах ціннісної системи християнства. По-друге, спрямувати її до того, хто єдиний може бути в цій ситуації надійним порадником. Спрямувати – і вчити Його слухати. Не глушити Божу відповідь на молитви своїм багатослів’ям. Вбирати в своє серце слова Святого Письма як послання, спрямоване саме до тебе й актуальне цієї хвилини твого життя. Живитися церковними таїнствами, переживаючи їх як прорив у трансцендентну реальність, світло якої здатне осяяти простір нашого життєвого пошуку.

Бог постійно кличе кожного з нас. Але надто часто ми за своїми клопотами поводимося достоту так, як цареві гості з Христової притчі. Хвороба, важке потрясіння, життєва криза можуть силоміць вирвати нас із повсякденного колобігу й утворити простір тиші, якого доти бракувало, аби почути поклик Отця. Так, як це сталося з Франциском Ассізьким. Так, як може статися з кожним із нас або наших парафіян.

3. Тихий бунт

Франциск повертається додому з походу. Не зі славою переможця, а з ганьбою втікача. Дезертира. Він іде на вчинок, несумісний із його колишніми переконаннями: він тікає з війни.

Так починається його змагання з громадською думкою. Його тихий бунт. Наснажує Франциска спогад про почутий голос Бога і прагнення знайти спосіб втілити Його настанову в життя.

Франциск шукає відповіді в Євангелії. Можливо,  натрапляє на притчу про перлину: «Царство Небесне подібне до скарбу, захованого в полі, що його чоловік, знайшовши, ховає і, радіючи з того, іде й продає все, що має, а купує те поле. Подібне ще Царство Небесне до купця, що шукає добрих перел. Знайшовши одну дорогоцінну перлину, йде, продає все, що має, і купує її» (Мт. 13:44-46).

Але, аби купити знайдену перлину, треба вирішити, що можна продати. А простіше – чого варто зректися.

Франциск був юнаком дуже охайним і гидливим. Він сахався від прокажених, хвороба яких була не тільки невиліковною, але й руйнувала зовнішність людини, робила її відразливою. Протягом століть лепра, більш відома нам як проказа, вважалася одним із найнебезпечніших захворювань. Пік захворюваности проказою припадає на XII – XIV ст., коли інфекція вражала населення практично всіх європейських країн. Так, в окремих країнах на проказу хворів кожен тридцятий мешканець. Деякі дослідники дотримуються думки, що прокази боялися більше, ніж чуми.

Варто відзначити, що лікуванню лепра тоді не піддавалася, а прокажені ставали вигнанцями аж до своєї смерті, позбавленими права на нормальне життя. На них часто вішали дзвіночки, а в багатьох країнах в колосальних кількостях будувалися спеціальні ізолятори для хворих – лепрозорії. Хвороба лютувала в Європі аж до XVI століття, коли кількість прокажених, з невідомих донедавна науці причин, різко скоротилася.

І ось, коли Франциск блукає в роздумах рівниною біля рідного міста, йому зустрічається прокажений. Франциск здригнувся й інстинктивно рвонувся до втечі. Але тут же він схаменувся, згадавши про свій намір стати воїном Христовим і перемогти самого себе. Долаючи відразу, Франциск зістрибнув із коня й побіг назустріч прокаженому. Той інстинктивно простягнув руку за пожертвою. Франциск поклав пожертву в понівечену хворобою руку й поцілував його. Коли ж Франциск сів на коня й озирнувся, то вже не побачив прокаженого. Довкола розляглося рівне поле.

Звиклий до гамірливого оточення захоплених ним ровесників, Франциск тепер шукає самоти. Він ховається в затишних місцях для молитви. Переступивши психологічний бар’єр у ставленні до прокажених, він відвідує їхні оселі, щедро роздає милостиню. У його свідомості щодалі потужніше зростає співстраждання до знедолених. Він віддає останнє, а коли немає нічого, знімає з себе одяг і дарує злидарям.

Відвідуючи бідні храми, Франциск допомагає при Службі Божій, у прикрашанні вівтаря, обдаровує церкви грішми. Коли в Римі він побачив натовп жербраків, Франциск віддав найбільш жалюгідному з них власний одяг, узявши навзамін його лахміття.

Він умертвлює тіло, носить волосінницю.

Коли, проходячи повз півзруйновану церкву Даміяна, Франциск почув слова «Рушай, Франциску, відбудуй мій дій – ти ж бачиш, що він майже зруйнувався!», юнак завмер і ніби втратив свідомість. Притьмом він підвівся і подався до міста Фоліньо, продав призначену на продаж батькову тканину й свого коня. Потім Франциск повернувся до Ассізі, зайшов до церкви Даміяна, знайшов убогого священика й віддав тому вторговані гроші. Священик злякався гніву Францискових батьків і відмовився. Тоді Франциск викинув гроші в чиєсь вікно.

Довідавшись про зникнення сина, батько поквапився на пошуки. Франциск злякався переслідувачів і сховався в якусь таємну нору. Він пересидів пошуки, але потім схаменувся й сам подався додому, до Ассізі. Земляки, побачивши його бліде обличчя й занедбаний одяг, вирішили, що Франциск збожеволів і почали обкидати його брудом і камінням, знущатися над ним. Батько затягнув його додому й насварив, а потім ще й покарав різками й наклав пута.

Мати змилосердилася над Франциском і відпустила його. Тоді він повернувся до церкви, під якою переховувався від батька. Повернувшись, батько висварив дружину й подався на розшуки. Він обіцяв домогтися вигнання Франциска з Ассізі. Цього разу Франциск смиренно вийшов йому назустріч. Батько вимагав повернення грошей і зрештою знайшов їх під вікном занедбаного будинку. Тим не менше, він позиває Франциска перед єпископом. Сенс скарги полягав у тому, що Франциск свавільно вчинив із батьківським майном і мав би повернути те, що змарнував.

Проте ассізький єпископ Ґвідо ІІ (італ. Guido II; 1212–1228) розуміючи серйозність намірів молодого подвижника, надав Франциску особисте покровительство та захист. При цьому він ухвалив повернути гроші батькові, бо простувати до гідної мети не можна, послуговуючись негідними засобами.

Тоді Франциск випростався й звернувся до Петра Бернардоне зі словами: «Досі я звав тебе батьком на землі, тепер же можу з певністю говорити: “Отче наш, що єси на небесах!”, бо Йому я віддаю всі свої скарби й на Нього покладаю всі надії». Він скинув із себе одяг — увесь, крім одного; і люди побачили, що то волосінниця.

Єпископ огорнув його своїм плащем і наказав слугам принести йому якийсь одяг. Слуги знайшли чийсь благенький плащ, і, підперезавшись мотузкою, Франциск вирушив у світ.

Ці деталі, передані святим Бонавентурою з Баньореджо, виглядають доволі екзотичними й надміру афективними. Афект (лат. affectus — пристрасть, душевне хвилювання) - надто сильний і відносно короткочасний за тривалістю емоційний процес, під час якого знижується ступінь самоволодіння. Дії та вчинки здійснюються за особливою емоційною логікою, а не за логікою розуму, що супроводжується різко вираженими руховими та вегетативними проявами та змінами в роботі внутрішніх органів. Це справді цілком вкладається у таку лагідну й водночас по-італійському рвучку вдачу Франциска.

Пригадую, коли я організовував перегляд екранізацій історії життя Франциска, мені якось навіть ніяково було демонструвати епізод із роздяганням і втечею від батька. Адже збоку це виглядає по-дивацькому, й загалом не дуже пристойно, правда? Франциск обкрадає батька, а потім влаштовує публічне роздягання. З одного боку, порушення заповіді про любов до батьків, з іншого – нездорове виставляння тіла перед сторонніми.

Щодо стосунків із батьками, не ставлячи під жоден сумнів Мойсеєву заповідь, годиться пригадати епізод із земного життя Спасителя, коли Пресвята Діва й родичі Ісуса, налякані поголосом про Його неадекватність, прибігають до оселі, де навчав Господь. «Коли він промовляв ще до народу, то його мати та брати стояли надворі, бажаючи з ним говорити. Каже один до нього: “Он твоя мати і твої брати стоять надворі, бажаючи говорити з тобою.” Тоді він відповів тому, що говорив до нього: “Хто моя мати і хто брати мої?” Вказавши ж рукою на своїх учнів, мовив: “Ось моя мати і брати мої! Бо хто чинить волю мого Отця, що на небі, той мій брат, сестра і мати» (Мт. 12:46-50).

Стосовно ж оголеного тіла Франциска, то його вчинок можна розглядати не лише в етичному, а й у метафізичному вимірі. Мені пригадуються рядки з віршів на похорон гетьмана Сагайдачного нашого барокового поета Касіяна Саковича:

По прожну фрасуєт ся всяк живый человѣк,

Поневаж короткій єсть єго на свѣтѣ вѣк.

Богатство, мудрость, слава, сила — все преходить,

Нѣчого ся трвалого въ мѣрѣ не находить.

Чловєк, якъ тѣнь, сон, трава, якъ цвѣт увядаєт,

Наг ся родить, наг сходить, все ся тут зостаєт.

«Наг ся родить, наг сходить, все ся тут зостаєт». Вчинок Франциска унаочнює перехід від служіння світові до служіння вічності, Небу. Декорації залишаться тут, а єство шукає переображеної дійсности.

Франциск не прагне до епатажности. Його екстравагантні для оточення вчинки – це лише тихий бунт юнака, що прагне вирватися з лабет підступної буденщини, в здатності якої засмоктати людину він уже встиг був переконатися.

Наскільки для нас із вами цікавий цей бунт? Не як епізод із життя прославленого подвижника віри й фундатора монашого чину – одного з найвідоміших, - але як досвід, що має сенс і для нас сьогодні?

Є речі, про які ми чомусь рідко говоримо з парафіянами й не завжди ставимося до них із належною застережливістю. Це пристосовництво й кон’юнктурність. Боюся, що часом ми вільно чи невільно підживлюємо ці настрої у власних родинах і в парафіяльних спільнотах. Адже комфортніше мати справу з людьми, які завжди погоджуються з тобою, підтримують твої ініціятиви, підлаштовуються під твій настрій. Про таких кажуть: «Ласкаве телятко двох маток ссе». Серед священиків найбільший успіх зазвичай мають ті, хто здатен підкорити спільноту, завоювати її симпатії, нейтралізувати критиків і заручитися одностайністю в парафії. Назовні справді все виглядає ідилічно. Але чи не притлумлюємо ми ініціятивних особистостей? Чи не нейтралізуємо самостійний духовний пошук пастви?

Варто частіше запитувати себе про це. Поставмо собі питання: якою б ми хотіли бачити парафіяльну громаду? Просто зоною комфорту – тихою, спокійною, врівноваженою, позбавленою дискусій і полеміки? Чи, може, лабораторією духовного пошуку, де в постійному обміні думок формується спільна стратегія служіння?

Принагідно пропонував би поміркувати над іншим. Куди зникають діти з недільних шкіл чи «веселих канікул із Богом»? Адже маленькі діти в церкві не рідкість – ну, хіба що нині майже немає їх у нашому обстрілюваному росіянами Харкові, -  а от юнаків і дівчат мало. Можливо, тому, що ми не змогли створити вдячний простір для реалізації їхніх запитів? Може, коли в них виникли серйозні життєві проблеми, вони чи то посоромилися ставити їх у церкві, чи не визнали церкву за достатній авторитет, а поклалися на інші авторитети?

Мені постійно болить доля однієї нашої колишньої парафіянки, яка виросла в недільній школі. Чудова добре розвинена дівчина, батько якої належить до парафіяльного активу. Але, коли сталася історія з Pussy Riot – російською феміністською панк-групою, яка влаштувала була провокаційний концерт у Храмі Христа Спасителя 21 лютого 2012 року, за що її притягли до кримінальної відповідальности через образу почуттів віруючих, - я, напевне, надто критично відгукнувся про учасників Pussy Riot. І дівчина зникла. А вже батько переказував мені її обрáзи на консерватизм Церкви стосовно панк-культури, ЛГБТ тощо. Сама дівчина до цих середовищ не належить, вона  нині успішний дизайнер, працює десь у Німеччині. Але негативна реакція представника Церкви на популярні в її середовищі тренди, що ототожнюються з суспільним прогресом, виштовхнула її поза сферу церковного життя.

Підозрюю, що в багатьох випадках зникнення з парафіяльного обрію наших молодих людей пов’язане з нечутливістю старших до їхнього болю, байдужістю до їхніх шукань. От уявімо собі, що б сталося, якби ассізький єпископ Ґвідо ІІ в критичну хвилину розриву Франциска з родиною повів  себе суворіше? Аби не було зворушливої хвилини огортання роздягненого юнака владичним плащем?

Здається, це незначний жест. Єпископ же ж не підтримав, не виправдав Франциска! Навпаки, він змусив його повернути батькові витрачені без дозволу гроші. Та все ж найголовнішим для Франциска було інше: його вибір було вшановано, єпископ із розумінням поставився до його бунту, визнав за юнаком право самому обирати спосіб життя. У патріярхальному ж суспільстві європейського Середньовіччя це було ще набагато промовистіше, ніж у наш час!

Старішаючи, ми втрачаємо смак до руху. І від молодих людей починаємо вимагати статечности, стриманости. У церковному житті нас полонить традиція і ми непомітно для себе творимо з неї культ. Життя ж вимагає від нас уміння бунтувати, відмовлятися від застарілого, шукати. Постійне замиловане озирання в минуле може приректи нас на трагічну долю Лотової дружини, котра не зуміла у вирішальну мить втечі із покараного Богом міста психологічно відірватися від нього: «Жінка ж Лота озирнулась позад себе - і стала соляним стовпом» (Бут. 11:26).

Слово «бунт» відразу викликає в нас широкий спектр асоціацій, у якому домінують руйнівні, насильницькі мотиви. Однак чи не частіше бунтівні настрої можуть виявлятися приховано: у відмові діяти відповідно до одержаних приписів, ігноруванні наказів і розпоряджень, демонстративній втечі. Щоразу людина йде на конфлікт, хоча часто вона не вдається не тільки до активної протидії, але й до полеміки. Вперто мовчить, коли до неї чіпляються з розпитуванням або й і з погрозами.

В усіх  цих і подібних ситуаціях рятівним є діалог. Діалог, культуру якого має нести в собі Церква. Адже сам Бог у прагненні порятувати нас від самогубчого богоборчого бунту першим звертається до свого творіння, особливо в хвилину скрути. «Де ти?» (Бут. 3:9), - питає Творець Адама, спонукаючи того до рятівної розмови. «Самуїле! Самуїле!» (1 Сам. 3:4) - тричі кличе Він сонного юнака, аби зрештою почути: «Говори! Слуга твій слухає!» (1 Сам. 3:10). Кликати, спонукати до розмови, впроваджувати в діалог з граничною пошаною до гідности партнера – це перспективний шлях конструктивного виведення з юнацького бунту невдоволеного довкіллям підлітка.

Закріплений нашою свідомістю узагальнений образ пасивної, втупленої в екрани смартфонів молоді розхитується при зустрічі з дійсністю. Скажімо, з учасниками руху #FridaysForFuture чи навіть руху «Весна» в Росії, котрий залучив сотні молодих людей до акції протесту проти путінської мобілізації, оголошеної 21 вересня 2022 р. Я вже не говорю про самозречене служіння українських воїнів-добровольців чи волонтерів. Та все ж базовий вид молодіжного бунту проти світу старих стереотипів - дистанціювання від реальности, втеча у віртуальний світ. Прорватися в цей світ, проникнути крізь захисну оболонку юного бунтаря, зацікавити його – це потребує неабиякої винахідливости. Найперше ж – щирости, автентичности.

Сучасне світське середовище – чи то в Італії, чи в Україні, - доволі підозріливо ставиться до священнослужителя. Він апріорно сприймається як агент впливу архаїчної корпорації, що рекрутує собі прихильників і спонсорів. А голосні кампанії по викриттю педофілів у сутанах додали до цього ще один застережний сигнал. І коли ми в запалі долання стереотипів активно заходжуємося доводити свою інакшість, це не спрацьовує через підозри в прагматичній цілі – «втертися в довіру». Тим більше, коли вдаємося до засобів матеріяльного стимулювання – простіше кажучи, хочемо купити до себе довіру.

Якби ж то ми навчилися виокремлювати в молодіжному бунті творчу перспективу й помічати її суголосність із спасительною місією Церкви! Серед дуже небагатьох компліментів, які мені довелося почути, один для мене чи не найдорожчий – коли одна наша креативна парафіянка сказала: «Ви переконали нас, що можна бути в Церкві й лишатися сучасними людьми». Наївно, трохи смішно, але суть дуже важлива.

Сучасні європейці справді бояться Церкви, підозрюючи її в обскурантизмі. Пригадаймо, що саме слово «обскурантизм» походить від латинського obscurans, що означає «потемніння». Це навмисне ухиляння від фактів або повної інформації з деяких питань. Просвітителі XVIII ст. полюбляли цей жупел, аби протиставити власній доктрині християнську як нібито ворожу поширенню знань, консервативну, базовану на приховуванні фактів або об’єктивної інформації про довколишню дійсність. Звільнитися від цього тавра, яким маніпулювали і комуністи, і неоліберали, непросто. І годі покладатися на модерну архітектуру храму чи авангардові ікони. Спокійний, урівноважений, гідний стиль життя і спілкування зі світом, прозора й переконлива риторика, доречне й мотивоване використання інформаційних технологій – усе це формує той комунікативний простір, у якому наші бунтівні партнери не почуватимуться відчуженими й зможуть відкрити для себе перспективу пошуку, в перебігу якої протестні настрої можуть реалізуватися в креативний життєвий проєкт. І не забуваймо, що участь у цьому діалозі - неймовірно важливий потенціял духовного та інтелектуального збагачення як для Церкви в цілому, так і для нас усіх поодинці.

4. «Сестра земля»

Франциск. Гімн брату сонцю або Слава Творцеві Світу

Слава Тобі, Всевишній і Всемогутній Боже наш!

Честь, поклін і подяка від усього створеного Тобі,

І від мене, найменшого брата,

найбільшого грішника,

Бідака з Ассизі, – слава Тобі!

Ніхто з людей неспроможний

достойно благословити Тебе,

Тому з глибини нашої нікчемности

ми співаємо Тобі;

Слава Тобі, Господи, за всі створіння Твої,

за це сонце, що, мов благородний брат наш,

у любові день нам і ніч об’являє,

Тебе ж прославляє.

О яке гарне воно, яке славне

в Твоєму сяйві, Боже Святий,

Твій воно нам образ, Превеликий Пане,

і Твоя нам слава.

Слава Тобі, Господи, за братика нашого,

той місяць ясний,

і за ці дрібонькі сестрички наші, зорі прекрасні,

Ти щедро їх розсипав по широкому небі.

Як чудово вони весь світ красять, служачи Тобі!

Слава Тобі, Господи, за вітерець,

що братиком нам,

він повітря нам очищає,

час дає погідний і мрячний,

цим Ти кожному підтримку життя даєш.

Слава Тобі, Господи, за водицю –

сестричку нашу,

Вона ж така смирна, така чиста, прегарна,

так усім сотворінням цінна й конечна вона.

Слава Тобі, Господи, за вогонь,

той братик наш,

ним Ти тьму проганяєш, а він такий могутній,

такий сильний, прекрасний,

такий радісний і страшний.

Слава Тобі, Господи, за землицю –

сестру нашу і маму,

що нас всіх годує, ростить й любить,

що дає нам усякі смачні овочі,

барвисті квіти і зела цілющі.

Слава Тобі, Господи, за тих,

хто вміє, Тебе ради, прощати нам,

що знають терпіти наші немощі і всякі печалі,

та за миролюбців, Тобою благословенних і нами.

Слава Тобі, Господи, за смерть тілесну,

сестричку нашу,

перед якою ніхто з живих укритись не може,

та горе тим, хто вмирає у гріхах тяжких,

у ненависті до Тебе.

Благословенні же, яких знаходить вона

у Божій любові,

вона їм приносить щастя,

добро та повік-вічну славу.

Славте, величайте Господа, дякуйте Йому,

послушні в смиренні Його Волі Пресвятій.

Амінь.

Тремтливе відчуття природної споріднености з довкіллям, властиве Францискові, ми б назвали сьогодні «екологічністю мислення».  Правда, в часи Франциска цього поняття, утвореного від грецьких слів οἶκος — середовище, житло і λόγος — вчення, наука, ще не було винайдено. Термін вперше запропонував німецький біолог Ернст Гекель в 1866 р. в книзі «Загальна морфологія організмів» для позначення біологічної науки, яка вивчає взаємодію організмів з їхнім середовищем. Та й нині, зрештою, коли ми говоримо про стосунки людини й природи, про екологічний рух, то швидше нам уявляються пронизливі очі Ґрети Тунберґ із її  синдромом А́сперґера  та щодалі агресивніші акції з загальною вимогою обмежити технологічний прогрес задля порятунку довкілля.

Підстави для занепокоєння екологічною ситуацію справді очевидні. Дві третини нашого континенту відчули цього року на собі загрози ґлобального потепління. Посуха, якої не пам’ятає Європа за останні 500 років, винищує врожаї не тільки на традиційно спекотному півдні, але й на Британських островах, у Німеччині, країнах Бенілюксу. Пересохла річка По, найдовша річка Італії, вже спричинила мільярди євро збитків фермерам. Води озера Гарда, найбільшого в Італії, знизилися майже до найнижчого рівня, який коли-небудь був зафіксований. Стало можливим прочитати напис «Плач, коли бачиш мене» на висохлому камені в річці Ельбі. Такі «голодні камені» виринають і на Рейні, сигналізуючи про катастрофічно низкий рівень води. Швейцарські льодовики втратили половину свого обсягу з 1931 року. Льодовик Фішера, наприклад, у 1928 році нагадував масивне крижане море, але у 2021 році на пишному зеленому схилі гори залишилося лише кілька крихітних білих крапок. Палають ліси в країнах Середземномор’я, у Великій Британії, Німеччині, де фіксують аномально високі температури.

Сумніватися в феномені ґлобального потепління можуть дозволити собі лише найбільші скептики. І навряд чи вдасться сховатися від реальности того, що велика частка потепління викликана діяльністю людини, в першу чергу викидом газів, котрі викликають парниковий ефект, таких як вуглекислий газ (CO2) і метан (CH4). Тануть льодовики в Ґренландії, розпливається крижаний панцир Антарктики, внаслідок чого рівень світового океану підвищився з 1992 до 2018 р. на 7,6 мм. Цьогоріч у соціяльних мережах з’явилося фото висохлого джерела з написом «Буркут» з-під села Кваси Рахівського району на Закарпатті. Кваси й назву свою отримали через те, що тут на кожному кроці джерела з «квасною», тобто кислою на смак, водою, яка славиться навіть за межами України. По всій Європі висихає все більше річок, струмків та озер. Дається взнаки не тільки ґлобальне потепління, але й вирубування лісів у горах, випрямлення та бетонування річок, осушення луків, бетонування міст, сіл та трас і забруднення атмосфери масовим транспортом автомобілями, повітрям та промисловістю.

Природозахисна проблематика стає кон’юнктурною. Ще 1971 р. в канадському Ванкувері виникла природоохоронна організація Greenpeace. Вона ставить за мету привертати увагу людей та влади до збереження природи. Greenpeace уславилася акціями проти ядерних випробувань, надмірного вилову риби, китобійного промислу, нафтовидобувних платформ в океані.

Не дивно, що природоохоронною кон’юнктурою користуються політики. «Зелені» партії все більше наближаються до влади. Німецька політична партія «Союз 90/Зелені» (Bündnis 90/Die Grünen) набрала на останніх федеральних виборах 14,8 % і здобула 118 із 736 місць у Бундестазі, а її представники Анналена Бербок і Роберт Габек увійшли до сучасного німецького уряду. «Зелені ліві» з Нідерландів здобули на парламентських виборах 2017 р. 14 місць, досягнувши історичного максимуму.

Закони екології сформулював американський еколог Баррі Коммонер (1974). Основні положення їх такі:

-      «Усе пов’язане з усім»; це означає, що жива динаміка складних і розгалужених екологічних ланцюжків утворює єдину взаємопов’язану систему;

-      «Усе повинне кудись подітися»; це неформальне перефразування фундаментального фізичного закону збереження матерії; тут Коммонер ставить одну з найважчих проблем прикладної екології — проблему асиміляції біосферою відходів людської цивілізації;

-      «Природа знає краще»; це положення розпадається на дві відносно незалежні тези: перша перегукується з відомим гаслом «Назад до природи»; друга, пов’язана з закликом до обережного використання природних екосистем, важлива і конструктивна;

-      «Ніщо не дається даром» (цей закон об’єднує три попередні): на думку Коммонера, «глобальна екосистема є єдиним цілим, в межах якого ніщо не може бути вигране або втрачене і яке не може бути об’єктом загального покращення; усе, що було взяте з екосистеми людською працею, має бути відшкодоване. Пла́ти за цим векселем не можна уникнути; вона може бути лише відтермінована».

Порівняймо цю трохи патетичну, трохи апокаліптичну мову з піснею Франциска. Я вже не говорю про аґресивну риторику фахових борців за захист довколишнього середовища чи прагматичні гасла «зелених» політиків (тут, очевидно, не йдеться, про українське розуміння «зелености»).

Навряд чи коректно називати Франциска любителем або, тим більше захисником природного довкілля. Для нього не існувало поняття відчуження людини від природи. Входячи в ліс, він не бачив у ньому ані екологічну систему, ні ресурс деревини. Він просто відчував себе частинкою лісу. Він єднався зі своєю родиною. Кожен дуб, кожна тополя були для нього Божими дітьми, а отже, - його братами й сестрами. Так само, як ластівка, місяць, сонце, вогонь. Відповідно і його ставлення до природи не могло бути ані споживацьким, ні патерналістським. Він ніс у собі тепле відчуття інтимної єдности з кожною іншою частинкою Божого творіння. Не дивно, що й агіографічна легенда розповідає, як одного разу Франциск, збираючись проповідувати в лісі, де співали та цвірінькали птахи, чемно звернувся до них: «Сестриці мої пташки, якщо ви сказали, що хотіли, дайте сказати і мені». І всі птахи змовкли.

Енцикліка папи Римського Франциска «Laudato si’» (укр. «хвала Тобі»), опублікована 18 червня 2015 року та присвячена проблемам екології та захисту навколишнього середовища, за своїм задумом і покликана оприявнити францисканську інтимність ставлення до довкілля в контексті нашого часу. «Laudato Si, mi’Signore» («Слава Тобі, Господи») – це слова з рефрену, який повторюється раз у раз у цитованій на початку пісні святого Франциска.

Енцикліка складається з шести розділів:

1. Що відбувається з нашим домом.

2. Євангеліє творіння.

3. Людські коріння екологічної кризи

4. Інтегральна екологія.

5. Деякі лінії орієнтації та дії.

6. Екологічне виховання та духовність.

У розділі 1. «Що відбувається з нашим домом» розглядаються сучасний стан екологічної кризи. Папа особливо виділяє три аспекти:

-      зміни клімату;

-      питання води;

-      захист біорізноманіття.

Папа говорить про «екологічний борг» - відповідальність, яку несуть економічно розвинені країни за хижацьке визискування природних ресурсів і стимулювання країн «третього світу» до безповоротного марнування сировинних запасів. Відновлення екологічної рівноваги вимагає відшкодування втрат коштом багатих винуватців кризи.

У розділі 2 «Євангеліє творіння» розвивається біблійна теза про покликання людини як істоти, відповідальної за те, щоб «обробляти й зберігати» сад світу. «Необхідне усвідомлення вселенської спільности: створені одним і тим же Отцем, всі ми, істоти Всесвіту, об’єднані невидимими узами й утворюємо свого роду вселенську родину... будь-яке жорстоке поводження стосовно будь-якої істоти суперечить людській гідності (№ 89-92)».

У третьому розділі «Людські коріння екологічної кризи» виявляються причини, що призвели до екологічної кризи. Це світогляд технократичного панування й надмірний антропоцентризм. Безвідповідальне викристання сучасних технологій призводить до нищення живої природи й експлуатації людей та найбільш уразливих народів.

Вихід із згубної ситуації папа Франциск вбачає в тому, що в розділі 4 називається «інтегральною екологією». Енцикліка наголошує: «Аналіз екологічних проблем невіддільний від аналізу людських, сімейних, трудових, міських контекстів і від відносин кожної людини з самим собою, оскільки це не дві окремі кризи, одна екологічна та інша соціальна, але єдина і складна соціально-екологічна криза» (№ 139).

У розділі 5 «Деякі лінії орієнтації та дії» розглядаються перспективи подолання екологічної кризи  у розвитку справедливих і прозорих процесів прийняття рішень владою для того, щоби суспільство могло зрозуміти, які політичні заходи і бізнес-ініціативи приведуть до гармонійного розвитку, а які лише погіршать сучасний стан.

Заключний розділ 6 «Екологічне виховання та духовність» ставить завдання змінити спосіб життя, що могло би сприяти «здоровому тиску» на владу посадових осіб. Так вибір споживачів змінює поведінку фірм-виробників й змушує їх враховувати екологічні питання.

Таким чином, в енцикліці «Laudato si’», як і в ініціятивах, пов’язаних зі становищем басейну Амазонки, папа Франциск повертає людину постіндустіяльного світу, яка вже споживає катастрофічні наслідки технократичних ілюзій, до моделі первісної гармонії, яку з такою теплотою демонстрував у далекі доіндустріяльні часи його небесний опікун. Демонстрував не стільки в цитованій пісні, скільки в стилі мислення, в культурі стосунків, які заповідав Ордену Менших Братів.

Навряд чи нам треба доводити неподільний зв’язок екологічних, соціяльних і духовних проблем. Кожен із нас досвідчує його особисто. Адже ж відпочивати ми прагнемо в світі незайманої природи – в Альпах, Карпатах, десь на екзотичних островах. Нас гнітить перебування в міській агломерації, надто коли довкола нас оточують сліди руйнівної діяльности людини. Навала в Україну варварської орди й нечувані злочини, вчинені дикунами в погонах, спонукали нас зазирнути в російську глибинки – чи через відеосюжети, чи через фото. Зазирнути – і жахнутися. Розвалені бараки, забруднені річки, забур’янені поля, вирубані ліси, кам’яні нетрі непридатних для життя мегаполісів – місця, де людина відчуває себе загубленою, здичавілою, спонукають плеканню безпричинної агресії. Виросла там особистість готова знущатися, вбивати, грабувати, ніби в помсту за своє невдале життя.

Екологічний рух як частина ліберального політикуму здатен теж бути деструктивним чинником, що плекає агресію. Покликання Церкви, покликання християнина – творити гармонію в повсякденному житті й у довколишньому просторі. Відтак же запліднювати власну свідомість і свідомість парафіян демонстрованим Франциском радісним відчуттям природної єдности кожного з нас із довкіллям – даром любови Творця, який очікує на нашу любов і її видимі знаки.

Нам, українцям, тремтливе відчуття єднання з природою особливо близьке. Пригадаймо Довженкову матір із «Зачарованої Десни», чужу будь-яких природозахисних химерностей:

«До чого ж гарно і весело було в нашому горóді! Ото як вийти з сіней та подивитись навколо — геть-чисто все зелене та буйне. А сад було як зацвіте весною! А що робилось на початку літа — огірки цвітуть, гарбузи цвітуть, картопля цвіте. Цвіте малина, смородина, тютюн, квасоля. А соняшника, а маку, буряків, лободи, укропу, моркви! Чого тільки не насадить наша невгамовна мати.

— Нічого в світі так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає з землі всяка рослиночка, ото мені радість,— любила проказувати вона.»

«Нічого в світі так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало». Певен, що кожен із нас міг би пригадати не одну знайому людину, яка переживала цю радість. В моєму дитинстві була така бабуся Старусишка (мабуть, Старусьова?), яка жила за кілька хат від нас, тікала в льох від агітаторів під час голосування, не визнавала радянську владу й мала повну хату ікон. А скільки квітів було в неї довкола хати! І вся вулиця ходила до неї за насінням цих квітів.

Така радість творення краси, плекання зеленого світу довкола – наша інтегральна частина, в якій проростає людське покликання - «на Божий образ» (Бут. 1:27) бути співпрацівником креативної місії Творця.

5. Відбудова Церкви

Агіографи чимало говорять про стареньку, покинуту церкву святого Даміана, яка просто розвалювалося на частини. Франциск молився там перед розп’яттям у ті невиразні й порожні перехідні дні, коли зникли його мрії про військову славу, а може, й визнання в суспільстві, що вже зовсім нестерпно для таких чутливих людей.

І ось, молячись, він почув голос: «Франциску, хіба ти не бачиш, що дім Мій руйнується? Іди полагодь його для Мене». Спершу він продав свого коня, потім кілька сувоїв сукна з батьківської крамниці. Він хотів зарадити занепадові храму найелементарнішим для купецького сина шляхом – віддати гроші на його відбудову. Але парох злякався, відмовився брати гроші, то Франциск спробував просто позбутися їх. Це й стало підставою для остаточного розриву з батьком, коли Франциск залишає йому весь одяг і йде геть, у чому народився.

Франциск усвідомлює одну важку істину. Відбудувати церкву годі, покладаючись лише на чужі кошти й найманих робітників. Відбудова потребує тебе самого. Всього, до останку. Потребує твоїх талантів, сили, енергії. І тоді Франциск заходився збирати каміння. Він просив камені у кожного зустрічного. Він жебрав, просячи за винагороду камені. Він будував сам, своїми руками, тягав на собі каміння, як в’ючна худоба, не гребував найчорнішою роботою.

Потім в поле зору Франциска потрапила ще одна церква – апостола Петра (нині вона вже не існує), а згодом і храм Цариці ангелів у Порціункулі. Це маленька каплиця Пресвятої Діви Марії Ангельської, що мала 3,2 м ширини і 5,5 м довжини. Вона була розташована на відстані 4 км від Ассизі. Її називали Portiuncula, що у перекладі з латини означає «маленький клаптик», «маленька частинка землі». Храм до 1210 року належав бенедиктинцям із гори Субасіо, але виглядав занедбаним і залишеним. Згодом абат передав його Францискові, щоб храм став колискою нової чернечої родини.

Відбудова цих трьох церков не заспокоїла духовних шукань Франциска. Він відчував недостатність виконаного. Він віддається особистій аскезі,  багато часу присвячує молитві та духовним роздумам. Юнак шукає ясности, щоб розпізнати своє покликання. На запитання у цей період одного з приятелів, що з ним діється, Франциск відповів: «Не знаю! Знаю тільки те, що так, як я жив раніше, я більше жити не можу, а як я повинен жити тепер, не знаю». Ідеалом Франциска стало радикальне євангельське життя у наслідуванні покірного і убогого Христа. Такий стан розпізнавання свого покликання тривав два роки.

Через відбудову занедбаних храмів зібраними довкола каменями Франциск приходить до відкриття перспективи зміцнення Церкви гуртуванням у ній однодумців, здатних триматися суворого стилю життя, випробуваного ним самим. Не маючи жодних амбітних планів, Франциск започатковує рух, який обернуться не тільки створенням родини, названої його іменем, але й відлунюватиме в досвіді домініканців, єзуїтів, у реформі Кармелю. Рух духовної віднови, який і є запорукою відбудови Церкви.

Пригадаймо ще один епізод. Згуртувавши довкола себе дванадцятьох чоловік, Франциск подався до Риму, аби дістати благословення на спільнотне життя в новому чині. Він сам підготував проєкт уставу, котрий мав затвердити папа. Виглядало це як авантюра. Група злиденно вбраних, босих, підперезаних мотузками чоловіків сподівається на визнання їх за новий орден, у той час, коли Церква взагалі вирішила стриматися від утворення нових орденів.

Святий Бонавентура розповідає, що папа Інокентій III гуляв по терасі Латеранського храму, коли перед ним раптово виник чоловічок, якого він прийняв за пастуха. Очевидно, він намагався позбутися його якомога швидше; можливо, він вирішив, що пастух божевільний.

Але вночі папа побачив дивний сон. Латеранський собор захитався, ніби під час страшного землетрусу. Здавалося, він ось-ось завалиться і перетвориться на руїни. Аж тоді папа побачив зустрінутого вдень незнайомця, котрий підставив під церковні мури власні плечі – і цим врятував храм від падіння.

Агіографічна легенда стверджує, що це було вирішальним чинником для несподіваного схвалення папою уставу Менших Братів. Хоча кардинали вагалися: чи не надто суворим був цей устав, котрий забороняв мати власність і прирікав францисканців на граничну бідність.

Якщо вірити агіографам, кардинал Джованні ді Сан-Паоло захищав братів приблизно так: «Можливо, їхнє життя суворе, але, зрештою, це саме те життя, до якого закликає Євангеліє. Ідіть на компроміси, коли мудрість чи милість вимагають їх від нас, але не кажіть, що люди взагалі не повинні, хоч їм і хочеться, жити по-євангельськи».

Це нам сьогодні з відстані багатьох сторіч Середні Віки здаються епохою найбільшої могутности Церкви. Людина того часу, яка прагнула зіставити церковну дійсність із апостольським навчання, жахалася неспівмірності обох реальностей. Церква Середньовіччя успішно інтеґрувалася в те саме царство цього світу, від компромісів із яким застерігав Христос.

Королі перебирають право призначати єпископів у своїх державах, римські папи втрачають контроль за підлеглими єпископствами. На папському престолі часом опиняються люди, принаймні, випадкові. Не Церква, а імператори й королі скликали єпископів на собори. Як володарі своїх держав, єпископи раннього Середньовіччя вели війни. Деякі з них самі брали участь у битвах зі зброєю в руках. Полювання ж було улюбленим заняттям багатьох князів Церкви.

Єпископи мали всеосяжну владу в містах, що залишилися після послаблення торговельних зв’язків переважно релігійними центрами. Єпископами призначалися аристократи; часто єпископи мали дітей та дружин. У період кризи меровінгської держави (VII століття) прелати виступають як правителі напівсамостійних територій, де їхня влада зростає настільки, що перевищує графську. На відміну від більшости тогочасних аристократів, єпископи були тісно пов’язані з містом тому, що структуротворчим центром міста була кафедральна церква.

Хрестові походи, наснажені метою звільнення Гробу Господнього в Єрусалимі з-під мусульманської влади, обернулися жахливими втратами й супроводжувалися жорстокими нападами на мирні міста, аж до столиці Східної Римської імперії – Константинополя (1203-1204) включно.  Хрест із символа добровільної жертви обертається на символ агресії та насильства – настільки, що навіть зараз в ісламських країнах чоловіки уникають носити краватки, бо вони нагадують хрест.

Сама віра баналізується, втрачає апостольський запал. Сенсом сповідання віри стають зовнішні знаки: присутність на богослужіннях, поклоніння іконам і священним реліквіям, прийняття таїнств (хрещення, миропомазання, вінчання), сплата десятини, знаки покори щодо духовенства. Причастя стає рідкісним. Молитва зводиться до вимовлених уголос усталених формул – очевидно, не всім добре зрозумілою латиною. Читання Святого Письма не тільки не схвалюється, але й викликає підозри в єресі. Та й читати вміє невелика частина пастви. Масове уявлення про християнське вчення формується на ґрунті прослуханих у храмі проповідей, якість котрих не раз виглядає сумнівною. Не слід, отже, дивуватися, що народна релігійність Середньовіччя аж вирує від безлічі забобонів, прикмет, упереджень, напів- або й цілком поганських елементів. А продажна любов, позашлюбні або й гомосексуальні стосунки, попри все, лишалися нездоланними реаліями життя.

Озброєна реальною вірою людина, яка щиро шукає Христа, рано чи пізно має відкрити для себе неспівмірність Євангелія прощення, щирости та любови й жорстокої та прагматичної релігії довколишнього світу. Перший поштовх від цього відкриття – радикальний розрив із звичаями цього світу.

Коли Франциск був ще дитиною, поширилося вчення ліонського купця П’єра Вальдо (фр. Pierre Valdo, 1140, Ліон — 1217).  Близько  1160 року він пережив духовне переродження, віддав свою нерухомість дружині, а залишки грошей — жебракам і почав навчати на вулицях  простоти і бідности: «Жодна людина не повинна служити двом панам: Богу й мамоні». Його прихильників стали називати «ліонськими бідняками», а згодом «вальденсами» від ім’я засновника. Вальденси вважали, що розбещена багатством Церква втратила святість і її таїнства не мають сили. Вальденси стверджували, що будь-який мирянин, який, за заповідями Христа, веде жебрацьке життя, позбавлений постійного притулку, а інколи взагалі даху над головою, може здійснювати таїнства; проповідували аскетизм, відмову служителів церкви від власности, проведення богослужінь не латиною, а рідною мовою.

Інше радикальне середовище, альбігойці виступали проти церковних догматів, церковного землеволодіння і десятини, закликали повернутися до християнства апостольських часів, вести просте, моральне і самотнє життя. Вони не визнавали сім таїнств, стверджували, що молитися можна просто неба чи в будь-якому помешканні, тому храми не потрібні. Не приймали церковної ієрархії, влади церкви й держави.  Забороняли участь у війнах, смертну кару.

Радикалізм обох напрямків спричинив неминучий конфлікт із Церквою і перетворення їх на єретичні вчення, однозначно засуджені й подолані. Однак їхня поява, як і майбутній бунт фра Дольчино (Fra Dolcino; бл. 1250 —1307) – проповідника апостольської убогости, - були симптоматичними. Стіни Церкви хиталися. Тільки ж радикалізм єресей ще більше розхитував їх, а не підпирав.

Що врятувало Франциска від долі Вальдо або фра Дольчино? Адже ж і його спосіб життя викликав у клерикальному середовищі підозри в єретичному бунті. Але він мав смирення. Смирення перед Богом і Його Церквою. Він не хотів бути лідером або проповідником нового вчення. Його покликання виявилося в назві чину - Ordo Fratrum Minorum,  Чин Братів Менших. Саме через власний приклад, через діяльне служіння ближньому, через невдаване упокорення Франциск зумів впровадити в життя Церкви той оздоровчий струмінь, який допоміг їй протистояти руйнівним тенденціям. І – парадокс, але з цього жебрущого чину, з групки простих смиренних латинян вийдуть святі Бонавентура, Антоній Падуанський, Йоан Дунс Шкот, Роджер Бекон, Вільям Оккам і десятки інших богословів та філософів.

Об’єктивний погляд на стан Церкви в сучасній Європі вимагає мужности, щирости, а водночас – євангельського оптимізму. Того самого євангельського оптимізму, який променіє Франциск Ассізький. Бо на перший погляд ситуація виглядає доволі безвірадною. Порожніють храми, згасають давні монаші чини, семінарії опиняються під загрозою закриття. Єпископат Нідерландів прогнозував 2015 р., що з 1600 церков протягом десятиліття закритими будуть дві третини. Передбачалося, що протягом чотирьох років в країні будуть закриті 700 протестантських церков. У колишніх церквах розміщують супермаркети, студії флористики, книжкові магазини, тренажерні зали тощо.

Попри протести християнської спільноти все нові країни легалізують аборти, одностатеві союзи, евтаназію. Давні католицькі країни не можуть отямитися від шоку, спричиненого сексуальними скандалами. У доповіді, представленій єпископами США ще в лютому 2004 року, повідомлялося, що починаючи з 1950 року 4392 священника — 4 % всіх кліриків — розбестили не менше десяти тисяч неповнолітніх. Один ієромонах із Брюсселя розповідав мені, як кілька років тому, коли він ішов містом у габіті, йому навздогін плювали.

Правда, українська реальність виглядає в очах більшости клиру зовсім не такою тривожною. Пригадую, як у виступі кардинала Гвальтьєро Басетті, Президента Єпископської Конференції Італії на Загальнонаціональній прощі до Зарваниці 2018 року, лунали такі приємні для нас слова про українців як потенційних носіїв християнської традиції для дехристиянізованих італійців: «Приїздіть до нас, вчіть нас віри!» Справді, на перший погляд релігійна ситуація в Україні може здатися  доволі оптимістичною. Кризи покликань ще не помітно, храми не тільки не закриваються, але й навпаки – продовжують будуватися, войовничо ліберальні тенденції не набули масової популярности. Майже не чути ще й про скандали, винуватцями яких є священнослужителі, - звичайно, якщо не брати до уваги міжконфесійні конфлікти або випадки колабораціонізму клиру й мирян Московського Патріярхату.

Це позірне благополуччя не повинне вводити в оману нікого, хто має справу з реальною, а не статистичною релігійністю. Ключовим тут повинне бути питання про те, наскільки євангельські вартості визначають повсякденне життя нашої церковної спільноти. І тут не уникнути тем питомої ваги розлучень і абортів, рівня корупції та передшлюбних сексуальних контактів, податкового шахраювання й вірности слову… А хіба не болючою є тема суспільної апатії церковної громади, ухиляння від публічного захисту християнських цінностей? Після кожної масової акції руху Pro life в секуляризованих Франції чи Італії я запитую себе: а чи змогли б усі українські церкви разом узяті зібрати подібну акцію?

На поверхні лежить критична оцінка релігійної свідомости всього нашого народу, особливо моїх земляків зі сходу України, зіпсованих комуністичною диктатурою. Мені, однак, це здається втечею від проблеми. За роки незалежности Церква змарнувала кредит довіри суспільства, яке вбачало в ній реальну альтернативу комуні. Наведу один кумедний, але показовий приклад. Наші отці в Харкові любили в перші роки незалежности їздити на авто в підрясниках із хрестами. Невблаганні поліцейські, або, як їх тоді називали, працівники ДАІ (державтоінспекції) зазвичай не зупиняли їх, не перевіряли права, а часом могли навіть попросити благословення. Минуло тридцять років. І тепер уже підрясник із хрестом сприймається дорожньою поліцією як сигнал. Якщо отець за кермом, зупинений без видимої причини, починає обурюватися, його ще й висміють: «Знаємо вас, попів, ви тверезими за кермо не сідаєте». А за що ображатися, коли неодноразово бородаті особи в рясах ставали призвідцями дорожніх випадків із важкими наслідками?

Архиєрей став сприйматися, як і в Середні Віки, за частину державних еліт, частина священиків поринула в бізнес, доброчинні організації ловляться податківцями на пріоритетному задовольнянні  апаратних потреб. І нам треба привчитися слухати у відповідь на свої проповіді: «Лікарю, вилікуй себе самого» (Лк. 4:23).

Криза Церкви – це ще не криза віри. Як би це парадоксально не виглядало, а знаком надії для нас є та верства нашого суспільства, схоже, передусім його молодшої ґенерації, яка, дистанціюючись від Церкви, поринає в самостійні духовні шукання. Скільки їх було за останні десятиріччя: йога, дзен-буддизм, кришнаїзм, трансцендентна медитація, New Age… Зрештою, найпоширеніша верства людей, які визнають себе за християн, дотримується засади: «В Бога вірю, а в церкву не ходжу».

За цих умов треба уважно дослухатися: чи не лунає в нашому серці те саме слово, яке зрушило до дії Франциска – «Хіба ти не бачиш, що дім Мій руйнується? Іди полагодь його для Мене». Він ніколи не нарікав на Церкву, не шукав рецептів для вдосконалення її організації, урізноманітнення катехитичних методик. Він просто спробував втілити в своєму повсякденному житті те, що уявляв за церковний ідеал.

Ось цього, автентичного служіння, очікує від нас Христос, очікує наша паства. Нам як людям Церкви віритимуть в одному випадку: якщо ми житимемо так, як навчаємо інших. Історики колись будуть сперечатися, наскільки вдалося папі Францискові здійснити очікувану від нього грандіозну зміну в стратегії церковного розвитку. Але одне не викликає сумніву: обравши собі ім’я Франциска Ассізького, демонструючи свою відданість життєвому досвідові бідачини з Ассізі, папа послав сигнал, месідж, для всієї церковної спільноти. Перед пересиченим постіндустіяльним світом, перед суспільством споживання, він підніс за взірець самозречення святого Франциска, його смиренну готовність стати покірливим каменем у відновленні поруйнованого Христового дому. І цей сигнал адресований особисто кожному з нас.

6. Папа з краю землі

Вже йде десятий рік відколи натовп на площі Святого Петра почув із балкону від новообраного папи з несподіваним для понтифіка іменем «Франциск»: Buona sera! Дещо несподіване вітання після традиційного латинського «Laudetur Jesus Christus!» А далі папа продовжив: «Ви знаєте, що завданням конклаву було дати Риму нового єпископа. Здається, мої брати, кардинали пішли аж на край землі, щоб його привести́. … Але ми тут».

Мабуть, не тільки мені пригадалися в той вечір 13 березня 2013 р. слова, почуті від великого попередника папи Франциска, першого папи-слов’янина: ««Покликали його з далекої країни». Тоді, 16 жовтня 1978 р., папа Іван Павло ІІ продовжив: «Далекої, але завжди такої близької через єдність у вірі та християнських традиціях».

Ці слова міг би повторити й кардинал Хорхе Маріо Берґольйо, який щойно обрав ім’я бідачини з Ассізі. Але це були б дещо інші інтонації. Його батьківщину, Аргентину, відділяла від Риму більша відстань не тільки в географічному сенсі, але й у сенсі цивілізаційному. Південна Америка несе в собі динамізм «нового світу» - світу, що переживає нераз драматичні зміни, кризи, без яких навряд чи можливий розвиток.

Правда, папа народився в сім’ї італійських мігрантів. Його батько, залізничний бухгалтер Хосе Франсіско Бергольйо, походив із Портакомаро (области П'ємонту), емігрував до Аргентини через прихід до влади в Італії фашистів. Мати, Регіна Марія Сіворі, хоча народилася вже в Буенос-Айресі, виростала в родині, котра також переселилася в Аргентину з Італії в пошуку кращого життя. Італійська мова входила в свідомість Хорхе Маріо Берґольйо разом з іспанською. Але батьківщиною для нього завжди лишалася Аргентина. Це відобразив і папський герб Франциска, на якому в лазуровому щиті зображене золоте сонце, з покладеними на нього червоними сиглями ІНS, переплетеними з такої ж емалі хрестом, під яким – три чорні цвяхи. У основі щита – праворуч срібна п’ятикутна зірка та ліворуч – гроно винограду. Сонце – явна алюзія на сонце із прапору Аргентини. Ще в 1818 році, невдовзі після проголошення незалежности Аргентини (точніше - Об'єднаних провінцій Південної Америки), в центр прапора було поміщено жовте «травневе сонце» (ісп. Sol de Mayo), що символізує інкського бога сонця і назване так на честь Травневої революції.

Вже тут можна зауважити певний виклик для нашого європейського, християнського сприйняття індіянської міфології. Бо ж, нехай і опосередковано, в папському гербі виринає алюзія до поганського божества - Sol de Mayo. Але для південного американця, котрий несе в собі історичну травму – усвідомлення жорстокої ціни латиноамериканської цивілізації, створеної шляхом геноциду тубільних народів, - це швидше певний знак покути.

В цьому контексті стають краще зрозумілими й вельми критично сприйняті багатьма в Церкві знаки уваги до вірувань тубільних племен, із якими папа зустрічався в Римі під час перебігу синоду про Амазонію, що проходив 7-27 жовтня 2019 р., та в Канаді під час «покаянної подорожі» до Канади 24-29 липня 2022 р.

Папа не відразу відчув покликання до священства. Він встиг здобути середню хімічну освіту, попрацювати вибивалою в нічному клубі, прибиральником та лаборантом у санітарній лабораторії, аж доки 21-річним вступив до семінарії, а ще за рік – до новіціяту Товариства Ісусового. Зрештою, єзуїтське служіння завжди передбачало інтегрування в суспільне середовище, а тому, викладаючи в коледжах Санта-Фе, Буенос-Айресу, Сен-Мігелі, о. Хорхе Бергольйо не втрачав дуже живого зв’язку з земляками, жив їхніми турботами, вболівав за одні з ними футбольні команди.

Південна Америка другої половини ХХ ст. – це край революційних рухів і військових хунт, химерної народної релігійности й войовничого антиклерикалізму. Знаковим для цього континенту, для цієї цивілізації явищем стала «теологія визволення» зі своїм маніфестом - книгою перуанського священика-домініканця Ґуставо Ґуттьєреса «Теологія визволення» (Teología de la liberación: Perspectivas; 1971). Теологія визволення прагнула відповісти на питання, що здавалися найважливішими для християн Латинської Америки півсторіччя тому: як бути християнами на пригнобленому континенті? Як зробити так, щоб віра не відчужувала, а визволяла? Вона виходила з ідеї про те, що християнське спасіння недосяжне без економічного, політичного, соціального та ідеологічного визволення як значущої ознаки людської гідности. Цивілізацію бідних ця теологія протиставляла цивілізації багатих,  засуджувала багаті країни за зубожіння та пригнічення на планеті, за байдужість до долі скривджених долею сусідів.

Роки провінційного настоятельства Бергольйо в Аргентині (1973–79) припали на часи короткочасного повернення до влади правого популіста Хуана Перона (1973—74) та панування військової хунти, яка заборонила діяльність політичних партій і профспілок (1976-1983), коли десятки тисяч аргентинців були викрадені або зникли безвісти. Масові викрадення, тортури, покарання без суду і слідства, що використовувались військовими диктатурами, аргентинці назвали «Брудною війною» (ісп. Guerra Sucia).

Провінційного настоятеля єзуїтів критикують за те, що він не виступив проти військової хунти в рідній країні. Особливо активно поширюється легенда про те, нібито Бергольйо зняв захист ордену з двох священників, Орландо Йоріо та Франсіско Ялікса, що їх хунта схопила у травні 1976 року, утримувала в нелюдських умовах і п'ять місяців катувала за місіонерську працю в нетрях Буенос-Айреса.

Загалом єзуїти справді відігравали важливу роль в опорі хунті, а Орландо Йоріо та Франсіско Ялікс насправді відмовилися від наказу настоятеля Бергольйо залишити свою місію в нетрях. Обидва звинувачували у своєму арешті провінційного настоятеля, але згодом один отець змінив свою думку, хоча інший таки ніколи не пробачив Хорхе Бергольйо. Сам понтифік назвав ці звинувачення наклепом і вважає, що, навпаки, потай врятував життя цих двох священників та інших, яких він переховував від ескадронів смерті.

Папа не був прихильником «теології визволення». Він ніколи не брав участь у політичній боротьбі – ані замолоду, ні коли 1992 р. став єпископом, 1998 р. – архиєпископом Буенос-Айреса, а 2005 - головою єпископської конференції Аргентини. Але соціальна несправедливість, зростання прірви між багатством і бідністю завжди були для нього болючою темою. Вибір імені при сходженні на папський престіл чітко визначив пріоритети його служіння. Не «захищати бідних», а бути з ними, бути одним із скривджених і знедолених. Не входячи в політичні аспекти, папа робить акцент на духовному оздоровленні суспільства, формуванні через Церкву співчуття до страждань злидарів.

Та хоч як би папа уникав політичних аспектів, критична настанова щодо багатих країн Заходу й болюче переживання зросту воєнних витрат уможливлюють жорсткі оцінки ним Північноатлантичного блоку, які на тлі російської агресії особливо болюче зачепають українців.  

Здається, мало хто з його попередників викликав своїми діями й словами стільки критики, скільки папа Франциск. Він уникає однозначних оцінок, часом говорить обтічно, обминає гострі кути. Але він зовсім не дипломат і керується іншими засадами, чужими й незрозумілими для переважної більшости журналістів і значної частини т.зв. «релігіознавців». Часом він говорить і чинить імпульсивні речі, як потім важко витлумачити або по-своєму інтерпретувати працівникам папської курії.

Але ж хіба не можна виявляти в цьому впертому дотриманні власних стереотипів прагнення лишатися самим собою і не підлаштовуватися під запити аудиторії? Пригадаймо, чи часто ми могли собі дозволити говорити те, що підказувало сумління. Може, коли були маленькими дітьми. І то вже нас привчали зважати на оточення, не провокувати його, не розчаровувати. А вже далі наше виховання часто полягало в притлумленні власного «я», вслуханні в настрої довкола й опануванні мистецтва майстерної участи в загальній грі.

В Україні вже стало традицією бурхливо реагувати на появу в промовах папи суджень і оцінок, які йдуть урозріз із позицією патріотичної частини нашого суспільства. Ми воліли б чути від нього тільки те, що стовідсотково відповідає нашій самооцінці та нашому баченню довколишнього світу. Бо ж ми переконали себе, що з нами в протистоянні імперській Росії – весь цивілізований світ. Але що таке «цивілізований світ»? Країни НАТО? Але і в Італії, Франції, Австрії, навіть у Німеччині не бракує симпатиків Путіна, здатних організувати кількатисячні мітинги. Угорський же уряд, забувши і 1849, і 1956 роки, активно демонструє свою особливу позицію. Отже, і в Європі не все однозначно.

Папа ж з краю землі приніс із собою в Рим досвід дистанціювання від європейських мейн-стрімів. Він доволі жорстко ставить нас перед реальним плюралізмом сучасного світу, в якому так багато нас не влаштовує і обурює. А його рідні латиноамериканські країни стосовно протистоянь США та Росії можуть керуватися власне антиамериканськими настановами, не вельми переймаючись долею України, яку не вважають за самостійного гравця. Годі шукати симпатії нашим визвольним змаганням у Китаї, Індії, на африканському континенті. Отже, виходить, що папа відображає не лише власні погляди, але й позицію значної частини людства. На жаль.

Ми гніваємося, бо вважаємо слова папи Франциска помилковими або й несправедливими. А папа – незалежно від його особистих намірів – засвідчує нам, що й найавторитетніша людина на світі може помилятися. Чи має понтифік на це право? Адже є в церкві догмат про непомильність Папи, прийнятий 1869 році на Першому ватиканському соборі та проголошений у догматичній конституції «Pastor Aeternus» 18 липня 1870 року. Але вчитаймося в катехизм: «Цю непомильність силою самого свого служіння посідає Римський Архиєрей, голова Колегії Єпископів, коли він як верховний Пастир і Учитель усіх вірних, якому доручено «утверджувати своїх братів у вірі», оголошує вирішальним актом учення, що стосується віри і моралі». Ще раз: «коли... оголошує вирішальним актом учення, що стосується віри і моралі» (ККЦ, 891).

Папа власним прикладом показує нам: і понтифік не застрахований від помилок! І він є живою людиною, здатною на імпульсивні вчинки, суб’єктивні судження, коли звертається до тем, що виходять за межі його життєвого досвіду і його компетенції.

Більше того, він готовий визнавати помилки, які чинила Церква, злочини, що прикривалися іменем Церкви! Чого варта недавня поїздка до Канади, здійснена попри застереження лікарів і тілесні немочі понтифіка! В липні 2022 р. він їде на інший край світу,  із шестиденним візитом, який сам понтифік назвав «паломництвом покаяння». Від імені Католицької Церкви він просить вибачення за роль священиків у «руйнівній» політиці шкіл-інтернатів для корінних народів, які активно діяли в Канаді минулого сторіччя. За його словами, примусова асиміляція представників корінних народів у християнське суспільство зруйнувала їх культури, розірвала родинні зв’язки та маргіналізувала цілі покоління, що відчувається досі. «Я смиренно перепрошую за зло, вчинене багатьма християнами проти корінних народів», - заявляє Франциск біля майже зруйнованої індіанської школи-інтернату Ermineskin.

А для нас самих часто справжньою драмою є визнання власних помилок, неповноти й суб’єктивности нашого бачення світу. Дискусії про синодальність, що відбуваються нині в усій Церкві, виявляють хворобливе приховування частиною священиків власних комплексів за маскою клерикальної безпомилковости. Ми боїмося вийти поза межі парафіяльного мікрокосму, прийняти мирян за рівноправних партнерів у діалозі. Боїмося визнати обмеженість своїх знань і уявлень про світ.

Але ж авторитет духовного лідера жодною мірою не постраждає через визнання того, що ти не розумієшся на будівництві, не орієнтуєшся в моделях автомобілів, не знаєш популярних співаків! Священик не може та й не повинен бути всеосяжним ерудитом. Певна річ, навряд чи варто хизуватися пробілами у своїх знаннях чи вихованні. Але спокійне прийняття себе як грішної людини, не ґарантованої від помилки, - запорука християнського вдосконалення. Бо ж без розуміння обмежености власних талантів годі повною мірою усвідомити необхідности для нас Христа – Того, Хто «завжди недужих оздоровлює і те, що їм недостає, доповнює».

Світ, у якому ми живемо, здається нам всеосяжним і універсальним. На певному етапі дозрівання у нас вибухає прагнення всьому давати власні оцінки, критерієм яких є вельми суб’єктивні уявлення про досконалість. У більшості людей це прагнення, цей юнацький максималізм, зникає мірою розширення життєвого досвіду. Але зникає не в усіх. Досить озирнутися або радше вслухатися в розмови довкола – і ми знайдемо безліч «диванних експертів» із міжнародної політики, мистецтва ведення війни, економіки, архітектури, канонічного права…

Священикові часом не вдається втриматися від спокуси підіграти прагненню парафіян бачити його таким собі мудрим і широко ерудованим гуру, здатним відповісти на будь-які питання. І тоді ми потрапляємо в пастку: адже доводиться розмірковувати про речі, що виходять поза межі нашого життєвого й духовного досвіду. У цьому ж разі легко захопитися й поринути в схоластичні нетрі, з яких годі знайти вихід.

Особливої обережности вимагає від нас перебування в чужій країні. Нехай вона вже стає нашою, може, навіть ми отримуємо її громадянство. Але привезені з батьківщини стереотипи даються взнаки й формують погляд на довкілля, чужий стиль життя, суспільні стосунки, культуру. Припустимо, Італія географічно значно ближча Україні, ніж Аргентина; певний час значні частини наших країн – Італії та України - належали до однієї держави, Австро-Угорської імперії. Все одно ми несемо тут певний елемент психології людини з краю землі. Відтак же й наша самовпевненість може в кращому разі стати предметом кпин, а в гіршому – провокувати ворожість і відчуженість.

Пригадую одного чудового священнослужителя, з яким ми разом опинилися на кілька днів у Північній Америці. Смартфонів тоді ще не було, а звичайний годинник він категорично відмовлявся переводити. Зміна часових поясів і так болюча, а мій шановний супутник ще й постійно перевіряв: котра там година в Україні? Від цього вдень ще більше хотілося спати, а вночі відганяла сон свідомість того, що в Києві вже сходить сонце…

Але цивілізаційна дистанція може бути не перешкодою в об’єктивному сприйнятті світу, а знаряддям свіжої інтерпретації фактів, подій, явищ у ширшому контексті. Бо ж «велике бачиться на відстані» не тільки в історичному вимірі. Наша непідвладність місцевій кон’юнктурі допомагає поглянути на довколишній світ свіжим оком. Не виключено, що ми зауважимо щось таке, що губиться від очей автохтонів. Адже ж і розрахунок на реформування римської курії папою Франциском випливав із його попереднього відчуження від коридорів Ватикану.

Зрештою, що міцніше виявляється в нас зв’язок із Христовою Церквою, то більша дистанція виростатиме між нами й довколишнім світом, - байдуже, Україною, Італією, Аргентиною. Бо ж пам’ятаємо: «Царство моє не від світу цього» (Ін. 1:36). А ще – апостольське повчання до коринтян, де Павло дуже рельєфно прокладає вододіл: «Бо слово про хрест - глупота тим, що погибають, а для нас, що спасаємося, сила Божа. Писано бо: «Знищу мудрість мудрих і розум розумних знівечу! Де мудрий? Де учений? Де дослідувач віку цього?» Хіба Бог не зробив дурною мудрість цього світу? А що світ своєю мудрістю не спізнав Бога у Божій мудрості, то Богові вгодно було спасти віруючих глупотою проповіді. Коли юдеї вимагають знаків, а греки мудрости шукають, - ми проповідуємо Христа розп'ятого: - ганьбу для юдеїв, і глупоту для поган, а для тих, що покликані, -чи юдеїв, чи греків - Христа, Божу могутність і Божу мудрість. Бо, нібито немудре Боже - мудріше від людської мудрости, і немічне Боже міцніше від людської сили.» (1 Кор. 1:18-25).

Хрест може і має бути в нас ключем, а водночас збільшувальним склом, крізь яке прозираємо у виміри життя, що перебувають поза нашим досвідом. Нікого не цікавлять наші дилетантські судження з проблем світової політики, економіки, військової стратегії тощо. Нас можуть із чемности вислухати, а поза очі брати на кпини. Не знайомі з прихованими рушіями подій, із позалаштунковими інтригами, з усім обсягом фактів та з об’єктивними статистичними обстеженнями, ми можемо дискредитувати себе поверховими думками та безпідставними висновками. Пастирська мудрість, натомість, полягає в умінні оперувати довіреними нам моделями інтерпретації подій у трансцендентній, понадчасовій площині. Дивитися на світ «з погляду вічности» або «з християнської точки зору».  З позицій того іншого світу, до якого ми покликані належати і якого присутність на цій землі так виразно оприявнював бідачина з Ассізі.

7. «Не звикайте до війни!»

Обрання кардинала Хорхе Маріо Бергольйо на римську апостольську кафедру породило в середовищі клиру та мирян УГКЦ необґрунтований ентузіазм і надії на розуміння та підтримку. «Франциск є вихованцем нашого священика Степана Чміля, який похований у базиліці святої Софії в Римі. Нинішній папа, а тоді студент Салезіянської школи, щодня рано вранці, поки всі хлопці спали, прислужував Чмілю під час Служби Божої. Він добре знає наші обряди. І навіть пам'ятає нашу літургію», - розповідав Блаженніший Святослав, котрий з квітня 2010 року по березень 2011 року був апостольським адміністратором єпархії Покрови Пресвятої Богородиці у Буенос-Айресі.

Тим більшим потрясінням для нас, українців, стала зустріч Святішого Отця з московським патріярхом Кирилом Гундяєвим у Гавані 12 лютого 2016 р. й підписана там декларація, де українській темі було відведено 26-у позицію з 30, а російська агресія 2014 р. визнана «внутрішнім протистоянням»: «Ми сумуємо про протистояння в Україні, яке забрало вже безліч життів, що заподіяло незліченні страждання мирним жителям, увергло суспільство в глибоку економічну і гуманітарну кризу. Закликаємо всі сторони конфлікту до розсудливости, солідарности та діяльної миротворчости». А слова з попередньої, 25-ої позиції, пролунали як  відповідь на виявлену роком раніше ініціятиву Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ про поєднання з УГКЦ: «Метод “уніятизму” колишніх століть, що передбачає приведення однієї общини у єдність з іншою шляхом відриву від своєї Церкви, не є шляхом до поновлення єдности».

Початок повномасштабної агресії Росії проти України 24 лютого 2022 р. потягнув за собою низку контроверсійних рухів з боку Ватикану, які завдали неабиякого болю католицькій спільноті та спричинили зливу знущальних реакцій з-поза неї.

Урочистий Акт присвячення людства, особливо Росії та України, Непорочному Серцю Марії, здійснений Святішим Отцем 25 березня 2022 р., в день Благовіщення за новим стилем, викликав певне замішання через поєднання країн, поділених на той час кривавим протистоянням.

Ще різкішою була суспільна реакція на заплановану спершу медитацію на ХІІІ стації хресної дороги, відправлюваної у Велику п’ятницю, 15 квітня 2022 р. в Римі. Як стало відомим заздалегідь, за сценарієм росіянка Альбіна мала промовити: «Це дві братські країни, і я вірю, що в найближчому майбутньому дружба і любов між цими двома народами будуть продемонстровані ще не раз. Я вірю, що найближчим часом, як і ми з Іриною, Росія та Україна теж навчиться жити в мирі, підтримувати один одного. Жити однією сім’єю. Світу потрібні не війни, а мир».

А українка Ірина, яка близько 20 років живе в Італії, продовжувала: «Ми сподіваємося, що мир може повернутися і, перш за все, мир між нашими народами. Цього конфлікту не хотів народ. Ми брати. Ми два близьких народи, у яких багато спільного. Те, що ми бачимо, — це величезне насильство. У нас багато спільного: сім’я, дружба. Багато відносин, які об’єднують наші народи. Ця війна руйнує те, що наші народи побудували. Я не думаю, що ця війна зруйнує всі стосунки. Між нами занадто міцні узи».

Можливо, за інших умов ніхто б не звернув увагу на ці доволі абстрактні репліки. Але напруженість українсько-російського протистояння і спрощення витоків конфлікту спричинили вибухову реакцію на плановану акцію. Уявіть собі, з якими почуттями читали ми ці тексти в нещадно обстрілюваному тоді росіянами Харкові!

В осуді пропонованого тексту були одностайні всі Церкви – і УГКЦ, і українські єпархії РКЦ, і ПЦУ. «Невчасною, двозначною і такою, що не враховує контекст воєнної агресії Росії проти України» назвав ідею Ватикану Блаженніший Святослав. Позиція УГКЦ у цьому питанні є чіткою: сьогодні, під час активної фази воєнного вторгнення Росії в Україну, говорити про будь-яке примирення – неможливо. «Адже щоб миритися, треба бути живими. Коли триває активна фаза такої вбивчої війни, про це невчасно говорити. Спочатку потрібно припинити нас вбивати – лише тоді ми можемо говорити про якийсь наступний крок», - заявив Отець і Глава УГКЦ.

Регулярні апелювання папи Франциска до патріярха Кирила, до президента Путіна, уникання згадок про Росію як винуватицю конфлікту, а надто – натяки на провину НАТО в його виникненні, - все це ставало сигналом до публічної критики з боку наших земляків, обурених тим, що їм здається зневагою до страждань українців.

Несподіваним, але дуже болючим каталізатором антиватиканських настроїв в українському суспільстві стала цілком недоречна згадка в промові Святішого Отця 24 серпня про доньку ідеолога російського фашизму Олександра Дугіна Дарію: «Я думаю про бідну дівчину, яка злетіла в повітря через бомбу під сидінням автомобіля в Москві. Безневинні платять за війну. І ті, хто заробляють на війні та торгівлі зброєю, - злочинці». Шоковані такою оцінкою речниці людиноненависницької ідеології, що прирікала всіх українців на знищення, українські соціальні мережі завирували від звинувачень папи в солідаризуванні з російським імперіалізмом. Та й не тільки українські. В польській, у німецькій пресі почали з’являтися карикатури на тему близькости папи Франциска й московського фюрера.

І в цьому вирі борсаємося ми з вами. Борсаємося, намагаючись не потонути в словесних потоках, в які вихлюпуються наші біль і розчарування. Немає сумніву, що підживлюють цей словесний вир антиклерикальні й антизахідні середовища, які вже втомилися визискувати педофільські та інші скандали та шукають нових приводів якомога болючіше вразити Церкву.

Я в ці дні чомусь раз у раз згадував прочитану ще в дитинстві історію славетного московського адвоката межі ХІХ і ХХ ст. Федора Плевако. Його запросили захищати священика, справді винного в злочинах, несумісних із священичим саном. Присяжні були наставлені войовничо. І ось Плевако звернувся до них зі словами: «Панове присяжні засідателі! Справа ясна. Прокурор у всьому має рацію. Всі ці злочини підсудний скоїв і сам зізнався. Про що тут сперечатися? Але я звертаю вашу увагу ось на що. Перед вами сидить людина, яка тридцять років відпускала вам на сповіді ваші гріхи. Тепер він чекає від вас: чи ви відпустите йому його гріх?»

Ставлення до старшої людини є для нас – не тільки для християн! – непомильним індикатором духовного здоров’я суспільства. Я вже теж не молодий, і мушу сказати, що з віком стає важче зосередитися, пригадувати потрібні слова, не плутатися при переказуванні певних епізодів. Лікарі вважають, що порушення когнітивних функцій унаслідок органічного ураження мозку сягають 20 % у людей 80 років і старше. При спілкуванні з літньою людиною можна концентрувати увагу на обмовках, недоречностях, прогальмовуванні – і тоді спілкування стане нестерпним. А можна прозирати глибше, в суть мовленого, ігноруючи дрібні похибки мовця, шукати внутрішню логіку – і тоді перед нами розкриватимуться справді фундаментальні сенси.

Цим фундаментальним сенсом у папи Франциска є пряме й однозначне заперечення війни як способу розв’язання суспільних проблем. У вересні 2014 р. під час урочистого богослужіння на найбільшому в Італії меморіяльному кладовищі з нагоди 100-річчя початку Першої світової війни папа Франциск під час проповіді сказав, що хвиля конфліктів по всьому світі призводять до третьої світової війни. «Війна – це безумство, – говорив папа, – Війна руйнує все, навіть зв’язок між братами. Війна ірраціональна, її єдиний план – принести руйнування». «Жадібність, нетерпимість, жага влади – ці мотиви лежать в основі рішення почати війну, і дуже часто це виправдовується ідеологією», – зазначив Франциск. Він неодноразово закликав до припинення конфліктів на Близькому Сході і в деяких районах Африки. А починаючи з 2014 р. він систематично звертається і до наших, українських реалій.

Погляньмо на вчинки Святішого Отця за час переходу російської агресії у відкриту фазу. Він телефонує президентові Зеленському вже в день початку війни, відвідує російське посольство, шукає зустрічі з Путіним і з патріярхом Кирилом. Він публічно закликає світову спільноту: «Будьмо поруч із цим багатостраждальним народом і обіймімо його конкретними зусиллями та молитвою». Мирослав Маринович, відомий український громадський діяч, колишній дисидент, а нині проректор Українського католицького університету, після зустрічі з папою 8 червня 2022 р. пригадував: «Папа підтвердив, що народ, як і окрема людина, має право на самозахист, інакше може уподібнитися самогубцеві», – розповів Маринович. На кожному публічному заході папа висловлює співчуття українському народові. Він відвідує дітей із Бучі й не приховує свого зворушення від зустрічі з ними. Повертаючись 15 вересня з Казахстану, він у відповідь на питання німецького журналіста сказав: «Захист себе не тільки відповідає праву, але також є виявом любови до країни. Хто не захищається, той не захищає чогось, не любить того, натомість той, хто захищається, той любить».

То в чім річ? У тому, що від папи жадають іншого: осуду й викриття агресора. Жадають беззастережного долучення до альянсу західних союзників України й наслідування його риторики.

Навесні 2014 року, коли харківські болільники «Металіста» пустили в світ відому кричалку, дехто з надміру екзальтованих активістів «Євромайдану» почав був вимагати від чиновників і політиків прилюдного демонстрування своєї проукраїнської позиції через декламування цієї кричалки. Думка про те, що не всі люди дозволяють собі вживання в мові ненормативної лексики, напевне, була чужа цим вимогливим активістам. Пригадую, як від Андрія Дещиці, тодішнього міністра закордонних справ, жадали пубічно виголосити ці слова.

Є люди – і їх чимало! – які вважають ознакою свободи цілковиту безальтернативність суспільної думки. Можливо, їм і на гадку не спадає, що насправді йдеться про диктат певної ідеології, сполучений із домінуванням культури, котра випродукувала цю ідеологію.

Для тих поколінь, які виросли в Радянському Союзі, - для моєї ґенерації, -  найпевнішим знаряддям самозахисту від заразливої комуністичної ідеології було утримання від участи в масових інформаційно-пропагандистських кампаніях. Не піддаватися психозові, не перетворюватися на «коліщатко і ґвинтик» партійно-державної системи, не підхоплювати нав’язливі гасла, мовчати, коли всі довкола їх волають – елементарні, але вельми ефективні прийоми.

Нас багато що спонукає і нині примітивізувати й схематизувати власний образ довоколишнього світу. Адже пропонуються такі привабливі й переконливі стереотипи! Не відразу розпізнаєш їхню неадекватність, зосередження на деталях, часто другорядних.

Папа дозволяє собі говорити іншою мовою, уникати пропонованих йому стереотипів. Для нього поняття «війна» і «терор» добре знайомі. Адже кардиналові Бергольйо довелося пережити «брудну війну» в Аргентині, а в 1982 році – болючу поразку його країни в Фолклендській війні. Вже з папського престолу він спостерігає за бойовими діями в Сирії, Ефіопії, Ємені, Афганістані, Карабаху-Арцхаку. І він вважає за свою першосвятительську місію нагадувати про протиприродність війни, її цілковиту суперечність покликанню людини. «Не звикайте до війни!» «Давайте не звикати жити, немов війна - це віддалена річ», - ці слова так чи інакше варіюються в папських навчаннях.

«Молімось і прагнімо до миру». «Війна - це завжди втрата миру. Це - найбільший гріх проти Бога і людини, заперечення Божого задуму щодо миру. Війна є святотатством», - нагадує папа. Нагадує кожному з нас. Адже справді, для когось війна є боротьбою за виживання, а для більшости – видовищною акцією, за якою спостерігається on line, майданчиком для випробування зброї та зіставлення її потужностей.

Колись у дитинстві я намагався уявити, як пережили Другу світову війну мої ще доволі молоді бабусі та підлітки-батьки, яким тоді було по 14-15 років. Що вони їли? Де брали гроші? Дідусів з ними не було – одного вбили німці, іншого росіяни вивезли з заводом за Урал. Як почували себе сорокарічні жінки – мої бабусі – з кількома дітьми на руках під час обстрілів, облав?

Зараз довелося випробовувати реалії на власному досвіді. Моє рідне місто Балакія півроку перебувало під російською окупацією. Виробництво зупинилося, комунальні служби були паралізовані. Ті, хто не встиг евакуюватися, сяк-так виживали, витрачаючи на базарі збережені гроші. Газ, вода, електрика подавалися з перебоями. Сполучення з довколишнім світом було перерване. Над містом зловісно висіли трикольорові прапори окупантів, а вулицями гасали бронетранспортери з літерою «Z».

Харкову, де я живу вже майже 50 років, пощастило врятуватися від окупації. Але місто безжально обстрілюють. Мій район, Північна Салтівка, майже вщент зруйнований. Сотні тисяч людей залишили Харків, значна частина тих, хто залишився, змушена кидати любовно облаштовані домівки й поневірятися в чужих оселях або гуртожитках. Лягаючи спати, вони не знають, чи доживуть до ранку, чи не влучить нічна ракета в їхнє помешкання. Кілька разів на добу лунає сирена повітряної тривоги, але часом ще перед нею розлягаються вибухи: ракети з прикордонного Білгорода летять лічені хвилини і система протиповітряної оборони не встигає вчасно зреагувати. А днями над містом з’явилися іранські дрони «Shahed-136», здатні літати на висоті від 60 до 4000 м, які доводиться вчитися знешкоджувати.

Ось це і є реалії війни. А є ще тисячі загиблих, серед яких – найсміливіші чоловіки й жінки, що стали до лав Збройних Сил України і добровольчих формувань. Є десятки тисяч поранених і сотні тисяч психологічно травмованих. Є неозорі простори випаленої землі на місці найкращого в світі чорнозему. І наші героїчні воїни, які місяцями перебувають під шквальними обстрілами росіян.

Хіба це не потворно, не протиприродно? Хіба не дисонує з сьомою заповіддю блаженств: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» (Мт. 5:9)?

Але небезпека війни полягає не лише в її фізичних жертвах і руйнуванні всього довкола. В цьому вимірі українська участь у війні непідвладна жодній об’єктивній критиці: на нас напали чужинці й ми лише захищаємо рідну землю. Є, однак, інший вимір: психологічне вростання у війну. Пригадується один із найбільш знакових творів минулого сторіччя, п’єса Бертольда Брехта «Матінка Кураж і її діти» («Mutter Courage und ihre Kinder»; 1938-1939). Драматург писав її вже в еміграції, але, певна річ, реагував на суспільні настрої в його рідній Німеччині, яка на чолі з фюрером Адольфом Гітлером рвалася до нової війни. Рвалося до реваншу покоління, яке виросло після Версальського мирного договору 28 червня 1919 року. Адже принизливий договір покладав на Німеччину провину за спричинення Першої світової війни, зобов’язував її до роззброєння, істотних територіяльних поступок і великих репарацій країнам-переможницям.

Брехт бере сюжет із давнього минулого, з часів Тридцятилітньої війни 1618-1648 рр. Його головний персонаж, маркітантка на прізвисько «матінка Кураж», настільки зжилася з війною, що не уявляє собі життя за інших обставин і сприймає перемир’я 1632 р. як особисту катастрофу.

Жертви війни – не тільки ті, хто загинув або зазнав каліцтва, навіть не тільки травмовані психологічно. Це й особи, емоційно полонені війною, цілком занурені в її атмосферу. Російська пропаганда духовно скалічила весь народ, наполегливо утримуючи його в орбіті кровопролитної Другої світової війни, міфологізованої як «Велика вітчизняна». Невпинне переживання «великой победы», щорічні масові паради лояльности режимові 9 травня десятиріччями деформували людську психологію, аби героїзувати війну, приховати російську провину за її початок і виправдати жорстокість червоних окупантів Центрально-Східної Європи. Гасла «Не забудем, не простим» та «Можем повторить» неподільно поєдналися в суспільній свідомості сучасних росіян.

Нині наша увага прикута до фронту; ми ловимо будь-яке повідомлення про перемогу українських збройних сил як найбільшу радість. І це природно: йдеться бо про виживання українців як нації. Однак війна не повинна зробити нас своїми бранцями. Найшляхетніша визвольна війна, війна за захист світової цивілізації від варварства, деспотії, не може перетворюватися на самодостатній феномен. Війна набуває сенсу лише як шлях до миру. Ми повинні тримати перед духовними очима образ майбутнього – творчого, спокійного, захищеного. Це є нашою обіцяною землею.

Преподобний Франциск Асизький (1181/1182 — 1226) народився і ріс у часи хрестових походів. За його часів відбулися четвертий (1202—1204) і п’ятий (1217–1221) хрестові походи. Він сам спробував був долучитися до війни, яка, напевне, здавалася йому справедливою. Однак зрештою кривавому досвідові міжцивілізаційних і міжпартійних конфліктів він протиставляє альтернативний спосіб життя, приголомшливий для затруєних війною сучасників.

Напевне, що кардинал Берґольйо при виборі імени не міг припустити такого стрімкого наближення Європи до нової світової війни. Та й досі він не може змиритися з реальністю російського вторгнення на чужу землю, шукаючи для цього пом’якшувальних обставин і все ще покладаючи надію на власну можливість вплинути як не на Путіна, то на патріярха Кирила. Але присутність папи Франциска на апостольському престолі може сприйматися і як місткий символ. Папа, який обрав собі за небесного покровителя бідачину з Ассізі, спонукає нас до стратегічного мислення, до сміливого погляду вперед, у майбутнє, і пошуку тієї фундаменальної альтернативи цивілізації війни, яка б унеможливила її відродження в майбутньому. Ми ж із вами знаємо те, що ніяк не може собі дозволити визнати римський архиєрей: що цивілізація війни і смерти має нині конкретну назву – «русский мир». І знання цього є запорукою великої місії, яку ще належить виконати Україні, виконати Українській Греко-Католицькій Церкві в нашому неспокійному, дезорієнтованому світі.