05. Проповідництво пізнього Середньовіччя

1. Проповіді свт.Кирила Туровського

Біографія

Народився в Турові бл. 1130 р. Рано прийняв постриг. Вивчав і викладав Святе Письмо. Житіє свт. Кирила підкреслює його Богословську освіту. Доведено, що він користувався грецькими творами в ориґіналі. Вже 1169 р. згадується  як єпископ. Поставлений на вимогу князя й міщан. Але 1182 р. єпископом Турова був інший. Отже, до того часу свт.Кирило помер або залишив кафедру.

Професор Євген Петухов визнає належними Кирилові 8 проповідей на недільні свята від Квітної неділі до Неділі свв. отців I Вселенського собору. Крім того, Кирило написав тридцять молитов, два канони, а також «Притчу о человѣчестѣй душѣ и о тѣлѣси». «Повѣсть о бѣлоризцѣ и о мнишествѣ», «Сказаніє о черноризцем чинѣ».

Проповідь на Вхід Господній до Єрусалиму

У казанні на Вхід Господній до Єрусалиму описує урочистий перебіг подій і закликає слухачів приготуватися до духовної зустрічі Христа. Внутрішнього ритму досягається завдяки анафорі:

Днесь народи противу Исусу изидоша вайя в руках держаща и тѣмь почесть творяще, єгда «Лазоря из гроба возва и от мертвых въскреси и». Предобро народа послушьство, ємуже языци и вѣровавъше, Сына Божія познаша и. В жидѣх бо чюдеса створи, а языком спасеніє и благодать дарова. Они Єго не познаша, а языци прияша и. Израиль отречеся позвавшаго его в вѣчную жизнь, а языци вѣровавъшая в небесноє царство въведе. Овѣм паденьє, соблазн, а странам вѣра, въстаньє.

Днесь апостоли на жребя своя ризы възложиша, и Христос верху их сѣдя. Оле преславныя тайны явленьє! Хрьстьяньския бо добродѣтели апостольскія суть ризы, иже своим ученьєм благовѣрныя люди престол Богови и вмѣстилище Святому Духу створиша: «Вселю бо ся, — рече, — в ня и похожю, и буду им Бог, и ти будуть мнѣ люди».

 Днесь народи постилають по пути ризы своя, друзіи же от древа рѣзаху вѣтвѣ постилаша. Добр убо и прав міродержителем и всѣм вельможам Христос бысть, Єгоже милостынею и безлобьєм постлавше, нетрудьно входять в небесное царство. Ломящеи же от древа вѣтви рядници суть и грѣшьници, иже скрушеным сердцемь и умиленіємь душа, постом же и молитвами свой путь равняюще, к Богови приходять: «Аз бо, — рече, — есмь путь, истина и живот».

Днесь предъидущіи и въслѣдующеи въсклицають, глаголюще: «Осана сыну Давыдову! Благословен грядый во имя Господне!»

Днесь люди назустріч Ісусові вийшли, гілки у руках тримаючи і ними його вшановуючи, коли Лазаря з гробу покликав і з мертвих його воскресив. Предобрим є свідчення народу, йому ж і язичники повірили, пізнали Його як Сина Божого; серед юдеїв він чуда творив, а язичникам спасення і благодать дарував. Ті ж його не пізнали, а язичники його прийняли. Ізраїль відрікся того, хто покликав його до вічного життя, а язичників, що увірували, у Небесне Царство введе. Тим падіння, спокуса, а чужим – віра, воскресення.

Днесь апостоли на жереб’я ризи свої поклали, і Христос поверх них сидить. О преславної тайни явління! Християнські бо чесноти – це апостольські ризи, вони своїм ученням благовірних людей престолом Богові і вмістилищем Святого Духа зробили. «Вселюся бо,– каже,– в них і ходитиму, і буду для них Богом, і вони будуть моїм народом» .

Днесь люди стелять на шляху ризи свої, інші, з дерев зрізаючи, гілля стелять. Добрим і праведним шляхом для світодержців і всіх вельмож Христос став, його ж милостинею і незлостивістю вистеливши, легко входять у Царство Небесне. Ті, що ламають з дерева гілки, прості люди й грішники, які скрушеним серцем і розчуленням душі, постом же і молитвами свій путь вирівнюють, до Бога приходять. «Я бо, - каже, - дорога, істина і життя».

Днесь ті, що спереду йдуть і ззаду, вигукують, кажучи: «Осанна, сину Давидів, благословен, хто йде в ім’я Господнє!»

 Вхід до Єрусалиму витлумачено символічно, як духовне прийнятття Христа до «світлиці душі».

Проповідь на Великдень

Проповідь на Великдень побудована на антитезі - смерть/життя. Відтворюється атмосфера радости й піднесення, що запанувала з повстанням Христа з мертвих. Наводяться численні посилання на новозавітніх авторів, а також на пророцтва Старого Завіту. Образність і ритмічна структура засвідчують вплив великодніх церковних співів:

Пред вчерашним днем Господь наш Исус Христос яко человѣк распинаєм бѣ и яко Бог и солнце помрачи и луну в кровь преложи, и тма бысть по всей земли; яко человѣк воспив испусти душ, но яко Бог землею потрясе, и каменьє распадеся; яко человѣк в ребра прободен бысть, но яко Бог завѣсу первяго закона полъма раздра; яко агнець кровь с водою источи, за кровь агнець закалаємых преже на жертву, и собою жертву за спасеніє всего міра Богу Отцю принесе.

Перед учорашнім днем Господа нашого Ісуса Христа як чоловіка розпинали, і як Бог він сонце затьмарив і місяць на кров перемінив, і пітьма була по цілій землі. Як чоловік, напившись, випустив дух, але як Бог землею потряс, і каміння розпалося; як чоловік ребра мав проколені, але як Бог завісу першого закону навпіл роздер; як агнець кров з водою виточив, за кров агнців, яких раніше заколювали на жертву і собою жертву за спасіння всього світу Богові Отцеві приніс

Кирило охоче використовує риторичний прийом ампліфікації.

Ампліфікація (лат. amplificato — розширення, збільшення) — стилістична фігура, нагромадження повторюваних мовних конструкцій або окремих слів  для підсилення виразності та емоційності мови.

 Протиставлення Старого й Нового Завітів подається в досить ориґінальний спосіб:

Обаче Петр, Иоан въставша текоста ко гробу. Иоан же скорѣе Петра притече, но не вниде во гроб, дондеже Петр притек вниде первоє во гроб и видѣ ризы єдины лежаща. Се не за страх не вниде первоє притек, но проображаста бо собою Ветхій и Новый Закон. Іоан образ Ветхаго Закона, а Петр новаго. Тече бо преже Ветхій Закон, по писанью чая Христа; пришедшю Єму, не вниде во вѣру Єго. Новый же Закон послѣди пришед, но преже во Христа вѣрова.

Тільки Петро й Іоан, вставши, побігли до гробу, й Іоан же швидше за Петра прибіг, але не ввійшов до гробу, доки Петро прийшов, увійшов перший до гробу й побачив покладені ризи. Цей не через острах не зайшов, прибігши, але через оглядання Боже й писання книг, бо вонв прообразують собою Старий і Новий Завіт: Іоан образ Старого Завіту, а Петро нового. Бо прийшов спершу Старий Завіт, за Писанням, сподіваючись Христа, але коли Він прийшов, не ввійшов у віру в Нього; Новий же Завіт пізніше прийшов, але раніше в Христа увірував

Проповідь на Фомину неділю

Проповідь на Фомину неділю («антипасху») поєднує широке порівняння весни в природі та Великодня з розмовою апостола Фоми з Христом. В проповіді розробляється євангельський сюжет про явлення воскреслого Христа апостолам на восьмий день по воскресінні:

24 Фома, один із дванадцятьох, званий Близнюком, не був з ними, коли прийшов Ісус.

25 Тож інші учні розповідали йому: Ми бачили Господа! Та він сказав їм: Поки не побачу на Його руках ран від цвяхів і не вкладу мого пальця в рани від цвяхів, не вкладу своєї руки в Його бік, — не повірю!

26 Через вісім днів знову були всередині будинку Його учні, і Фома з ними. Прийшов Ісус крізь замкнені двері та став посередині й сказав: Мир вам!

27 Потім каже Фомі: Поклади сюди свій палець, поглянь на Мої руки, простягни свою руку і доторкнися до Мого боку, — і не будь невіруючий, але віруючий!

28 У відповідь Фома сказав Йому: Господь мій і Бог мій!

29 Каже йому Ісус: Тому що ти побачив Мене, ти повірив? Блаженні ті, які не бачили, а повірили! (Іоан. 19)

Розробляючи цей сюжет, Кирило вводить діалог Христа з Фомою:

Вѣруй ми, Ѳомо, и познай мя, яко же и Аврам, к нему же под сѣнь с двѣма ангелома придох, и тъ познав мя, Господа мя нарече.

Повір мені, Фомо, і пізнай мене, бо ж і Авраам, до нього ж під сінь з двома ангелами я прийшов, і він, пізнавши мене, Господом мене нарік

Автор вдається до психологічного паралелізму, зіставляючи духовні почуття й переживання зі станом довколишньої природи, що відроджується після зимового сну:

Нынѣ солнце красуяся к высотѣ въсходить и радуюся землю огрѣваєть, - взиде бо нам от гроба праведноє солнце Христос и вся вѣрующая Єму спасаєть... Днесь весна красується оживляющи земноє єстьство, и бурьніи вѣтри тихо повѣвающе плоды гобьзують, и земля сѣмена питающи зеленую траву ражаєть. Весна убо красная єсть вѣра Христова, яже крещеніємь поражаєть человѣческоє паки єстество; бурніи же вѣтри - грѣхотворніи помыслы, иже покаяніємь претворьшеся на добродѣтель душеполезныя плоды гобзують; земля же єстьства нашего, аки сѣмя слово божіє пріємши.., дух спасенія ражаеть.

Нині сонце, красуючися, у височінь підіймається та, радіючи, землю огріває, бо Сонце правди, Христос, з труни вийшло і рятує всіх, хто в нього вірує... Нині весна красується, оживляючи природу земну, і буйні вітри, тихо віючи, плоди умножують, і земля, насіння живлячи, зелену траву породжує, - весна - це красна віра Христова, яка через хрещення оновлює людську природу; буйні вітри - гріхотворні помисли, що через покаяння змінилися на доброчинні та живлять душекорисні плоди; а земля нашого єства, що прийняла слово Боже, як сім’я,.. породжує дух спасіння.

Проповідь на неділю жінок-мироносиць

Проповідь на неділю 3, жінок-мироносиць починається зі зворушливого плачу Богородиці коло хреста:

Тварь съболѣзнуеть ми, Сыну, твоєго зрящи бес правды умьрщвенія. Увы мнѣ, чадо моє, свѣте и творче тваремъ! Что Ти ныня въсплачю? Заушенія ли, ци ли за ланиту ударенія и по плещема бієнія, уз же, и тьмницѣ, и заплеванія святаго Ти лица, яже от безаконьник за благая приять? Увы мнѣ, сыне! Не повиньнъ ты поруган бысть и на крестѣ смерти въкуси. Како тя трніємь вѣнчаша, и зълчи с оцтомь напоиша, и єще и пречистая ти ребра копіємь прободоша! Ужаснуся небо и земля трепещеть, іюдѣйска не тьрпяше дерзновенія; солнце помьрче и каменіє распадеся, жидовьскоє окамененіє являюще. Вижю тя, милоє моє чадо, на крестѣ: нага висяща, бездушна, безречна, не имуща видѣнія, ни доброты, и горько уязвлюся душею.

Творіння співчуває мені, Сину, бачачи, як вбили Тебе без правди. Горе мені, дитино моя, світе і Творче всього живого! Як плакатиму нині за Тобою? Чи ляпаси і биття по лиці, і удари в спину, пута і темниця, і плювання у святе Твоє лице, яке Ти від беззаконників за благо прийняв! Горе мені, Сину! Не повинен був ти бути зневажений і на хресті смерті зазнати. Як Тебе терням вінчали, і жовчю з оцтом напоїли, і ще пречисті Твої ребра копієм пробили! Вжахнулося небо і земля тремтить, не терплячи юдейського нахабства; сонце потьмяніло і скеля тріснула, юдейське виказуючи скам’яніння. Бачу Тебе, мила моя дитино, що на хресті нагий висиш, бездушний, незрячий, не маєш ані зору, ані краси, і гірко зранюється душа моя.

На допомогу їй приходить Йосиф Ариматейський, котрий виблагав у Пилата тіло Спасителя й поховав його теж із плачем:

«Солнце незаходяй, Христе, творче всѣхъ и тваремъ Господи! Како пречистѣмь прикоснуся тѣлѣ твоємь, неприкосновьньну ти сущю небесным силам, служащим ти страшьно? Кацѣми же плащаницами обію тя, повивающаго мьглою землю и небо облакы покрывающаго? Или какы воня възлѣю на твоє святоє тѣло, єму же дары съ вонями пьрсьстіи принесъше цесари, яко Богу поклоняхуся, преобразующе твоє за вьсь миръ умьрщвеніє? Кыя ли надгробьныя пѣсни исходу твоєму въспою, Єму же въ вышьних немолчьными гласы серафимы поють?»

«Сонце незаходиме, Христе, Творче всіх і творіння Господи! Як до пресвятого тіла Твого торкнуся, до якого не дотикалися небесні сили, що служать Тобі зі страхом! Якими плащаницями огорну Тебе, що огортаєш імлою землю і небо хмарами покриваєш! Чи які пахощі виллю на святе твоє тіло, якому дари з ароматами перські принесли царі[2], як Богові поклонилися, даючи прообраз Твого умертвлення за увесь світ. Чи які надгробні пісні співатиму на Твій відхід, Йому ж у вишніх незмовкаючими голосами серафими співають!»

Далі оповідається про мироносиць, до котрих звертається з промовою ангел. Закінчується проповідь похвалою праведному Йосифові, написаною на взірець акафіста.

Слово на неділю 4, розслабленого

Слово на неділю 4, розслабленого використовує історію зцілення розслабленого (паралізованого) при Силоамській купелі в Єрусалимі (Ін. 5:1-15). Автор повертається до старозавітньої історії гріхопадіння та гріхів праотців, що їх прийшов зцілити Христос, раз у раз посилається на Старий Завіт. Але основа проповіді - діалог Спасителя й розслабленого.

Проповідь на неділю 6, про сліпого

Проповідь на неділю 6, про сліпого (Ін. 9: 1-38) звернена до юдейських книжників і фарисеїв, членів синедріону, котрі не повірили в Христа.

Проповідь на Вознесіння Господнє

Проповідь на Вознесіння Господнє створює алегоричну картину радощів на небі від очікування приходу Спасителя:

Поидѣм же и мы, братіє, на гору Єлеонскую умомь и узрим мысльно вся преславная створивъшаяса на ней!... Тамо бо ангелскыя силы и архангельская воиньства: ови облакы крилы вѣтрьними приносять на възятіє от земля Христа Бога нашего, друзіи же прѣстол хѣровимьскый готовять.

Ходімо ж і ми нині, браття, на гору Оливну умом і побачимо мисленно все преславне, що сталося на ній!.. Там бо ангельські сили і архангельські воїнства: одні хмари крилами вітровими приносять, щоб взяти з землі Христа Бога нашого, інші ж престол херувимський готують.

 Співучасники тих радощів - праотці Адам і Єва, патріярхи, пророки.

«Святих же пророків і преподобних праведників з Собою на небеса в святе виводить місто...».

Проповідь на неділю 7, святих отців Першого Вселенського собору

Проповідь на неділю 7, святих отців Першого Вселенського собору в Нікеї 325 р. присвячується перемозі над аріянством. 318 отців собору тут порівнюється з вояками. Аріянство заперечувало Богосинівство Ісуса Христа й визнавала Його лише творінням, а не другою особою Тройці.

Пряму мову отців собору, звернену до Арія, ритмізовано:

Слыши, Арію, безглавьный звѣрю, нечистый душе, окаяньный человѣче, новый Каине, вторый Іюдо, плътяный дѣмоне, прельстьный змью, церковьный въсѣми вѣдомый тати, необратьный разбойниче, нераскаємый грѣшьниче, неукротимый на Христова овчата волче, безбоязньный святыя вѣры разорителю и хотящимъ ся спасти пакостьниче, божій враже и сыну погибѣли!

Слухай, Арію, безголовий звірю, нечистий душе, окаянний чоловіче, новий Каїне, другий Юдо, тілесний демоне, звабливий змію, церковний всім відомий злодію, ненавернений розбійнику, нерозкаяний грішнику, невгамований на Христових ягнят вовче, безстрашний святої віри руйнівнику і пакоснику тим, що хочуть спастися, Божий вороже і сину погибелі!

Похвала названим у повчанні поіменно отцям I Вселенського собору подається в формі акафістового вірша:

Вы єсте необориміи гради, вся к вам прибѣгающая спасъше, непоколѣблеміи стълпи, к ним же приразивъши вси богохульнии еретици погыбоша! О богоблаженіи наши учители, свѣтилници міру, наставьници заблужьшим, вожи душевныма осльпъшим очима, поручьници кающихъся спастенію, безмьздьніи врачеве душам и тѣлом, богоученіи цѣлители, избавители обидимым и сущим в бѣдах скоріи помощници, от уз раздрѣшители, кумиром раздрушители и льсти всякоя обличители! О  блаженіи и преподобніи святители!

Ви – непоборні гради, що всіх, хто до вас звертається, рятуєте, непохитні стовпи, до яких розбившись, всі богохульні єретики загинули! О богоблаженні наші вчителі, світильники світу, наставники заблукалим, провідники душевним засліплим очам, поручники тих, що каються на спасення, безкорисні лікарі душам і тілам, боговчені цілителі, ізбавителі для ображених і тим, що в біді, швидкі помічники, з пут визволителі, кумирів руйнувачі і підступу всілякого викривачі! О блаженні і преподобні святителі!

При написанні проповіді Кирило використав невідомий грецький історичний твір про Нікейський собор, запозичивши звідти фактичні відомості. Але вони не займають чільного місця в проповіді. Так само проповідник не заглиблюється в деталі богословської дискусії, що розгонулася на соборі. Інформаційний елемент поступається викривальному (коли йдеться про Арія) та панегіричному – бо ж неділя 7-а по Великодні й присвячена похвалі отців І Вселенського собору. Твір насичено риторичними запитаннями й вигуками, вкрапленнями прямої мови персонажів, повторами.

 2. «Слово» («Моління») Данила Заточника

Твір датують кінцем ХІІ ст.  Походив із Київської землі, хоча рукописи збереглися в Росії.

Учені не дійшли згоди у питанні про особу Данила. Зараховують його і до дворян, і до дружинників, і до холопів, і до ремісників. Висловлено різні припущення з приводу того, ким і коли, де і чому Данила було заточено. «Заточеник» може витлумачуватися як прізвисько, що фіксує соціальний стан, як ув’язнений, вигнанець, як людина, що згодилася на підневільні роботи тощо. Можливо, що реального Данила не існувало, що це суто літературний образ. Адресатами «Слова» вважають і Юрія Долгорукого, і Андрія Володимировича Доброго, сина Володимира Мономаха, і сина Всеволода Велике Гніздо Ярослава Всеволодовича та ін. Автор вдається до форми благання, в перебігу якого демонструється інтелект і літературні здібності автора.

Незвичним є експресивне індивідуальне начало. Тут виразно звучить голос особистості, індивіда, духовно розкутої людини. Данило сміливо проголошує абсолютний пріоритет розуму над фізичною силою, знання над хоробрістю, мудрості над войовничістю. Він звеличує духовність, стверджує самоцінність мислячої людини. Передчасна людина, людина зайва, дисидент, що була заточена у світі корисливості й утилітарної моралі, автор завдяки природженому розумові та ґрунтовній освіті, мабуть, незатишно почувався у середовищі, де вклонялися багатству й славі, авторитету і владі:

Въструбимъ, яко во златокованыя трубы, в разумъ ума своєго и начнемъ бити в сребреныя арганы возвитія мудрости своєа. Въстани, слава моя, въстани въ псалтыри и в гуслех! Востану рано, исповѣмъ ти ся; да разверзу въ притчах гаданіа моя и провѣщаю въ языцѣх славу мою. Сердце бо смысленаго укрѣпляєтся въ телеси єго красотою и мудростію.

Бысть языкъ мой — трость книжника-скорописца, И увѣтлива уста, аки рѣчная быстрость.
Сего ради покушахся написати всякъ съузъ сердца моєго и разбих злѣ, аки древняя — младенца о камень. Но боюся, господине, похуленіа твоєго на мя.
Азъ бо єсмь аки óна смоковница проклятая: Не имѣю плода покаянію. Имѣю бо сердце — аки лице безъ очію, и бысть умъ мой — аки нощный вранъ на нырищи.

Засурмимо, наче в труби золотокуті, в розум ума свого й почнемо грати на срібних органах, мудрість свою засвідчуючи. Встань, славо моя, встань у псалтирі й у гуслях. Встану рано й сповідаюсь тобі. Та розкрию притчами загадки мої і провіщаю в народах славу мою, бо серце розумного укріпляється в тілі його красою й мудрістю.

Був язик мій, мов тростина книжника-скорописця [Пс. 44, 2], й привітні вуста, як бистрина річкова. Задля цього заміряюсь написати про узи серця мого і розбив їх зі злом, як древні немовлят об камінь. Але боюся, пане, хули твоєї на мене.

Аз бо єсмь, наче та смоківниця проклята — не маю плоду покаяння, бо маю серце мов лице без очей, і розум мій як пугач, що на руїнах не спить.

У «Молінні» відображається психологічний стан в’язня, його пригніченість, душевний дискомфорт. Підтекст вказує, що Данило спершу був наближений до князя, але зневажив його авторитет, піднісся розумом і був відсторонений. Він прагне повернути прихильність князя і прислужитися йому.

Автор для відтворення своїх переживань вдається до символічних порівнянь:

Но не възри на мя, господине, аки волкъ на ягня, но зри на мя, аки мати на младенецъ.

Та не дивись на мене, наче вовк на ягня, а зри на мене, мов мати на немовля.

Избави мя от нищеты сея,
яко серну от тенета, аки птенца от кляпци, яко утя от ногти носимаго ястреба, яко овца от устъ лвовъ.

Позбав мене злиднів оцих, як сарну від тенет, як пташеня від сильця, як каченя від пазурів яструба, як вівцю від пащі лев’ячої.

Прохання про розраду в скорботі також набуває метафоричного вигляду:

Пусти тучю на землю художества моєго.

Да не уподоблюся жорновом, яко тіи многи люди насыщают, а сами себе не могут насытитися жита.

Пошли ж хмару на землю убозтва мого

Та не уподібнюсь жорнам, бо ті багато людей насичують, а самі себе не можуть наситити житом.

Він часто вдається до біблійних текстів, використовує їхні образи, вдається до алюзій, часом до прямих цитат:

Се же бѣ написах, бѣжа от лица художества моєго, аки Агарь рабыни от Сарры, госпожа своєя.

Возри на птица небесныа, яко тіи не орють, ни сѣють, но уповають на милость Божію.

Якоже Давидъ рече: Сладка суть словеса твоя, паче меда устомъ моимъ. Ибо Соломонъ рече:
Словеса добра сладостью напаяють душу, покрываєть же печаль сердце безумному.

Це написав був я, втікаючи від лиця лукавства мого, мов Аґар рабиня від Сари, господині своєї.

Поглянь на птахів небесних — тії не орють, не сіють, та вповають на милість Божу [Мт. 6,26]

Як Давид казав: «Солодкі слова твої, ліпше від меду вони устам моїм» [Пс. 18, 11]. Ото й Соломон каже: «Слова добрі солодкістю напувають душу, покриває ж печаль [Пр. 12. 25] серце недоумкуватому».

 Він демонструє достатню обізнаність у придворному житті, виявляє знання придворного етикету, досить високу самооцінку, згадує про самостійне здобуття життєвого досвіду й освіти:

Азъ бо, княже, ни за море ходилъ, ни от философъ научихся, но бых аки пчела, падая по розным цвѣтом, совокупляя медвеный сотъ; тако и азъ, по многим книгамъ исъбирая сладость словесную и разум, и съвокупих, аки в мѣх воды морскіа.

Я, княже, ні за море не ходив, ні від філософів не навчався, та був як бджола — припадав до різних квітів, збираючих мед у щільники. Тож і я по книгах багатьох збирав солодощі словесні й розум. І зібрав їх, наче у міх води морські.

Фундаментальною особливістю тексту є амбівалентність мислення автора, що породжує низку антитез: пекло / рай, бідність / багатство, мудрість / безумство.

Амбівалентність (від лат. ambo — обидва і лат. valere — володіти, діяти) — психічний стан роздвоєності. Співіснування протилежних відносин або почуттів (наприклад таких як любов і ненависть) до людини, об'єкта чи ідеї. Або також невизначеність або нерішучість, яким напрямком слідувати. Поняття в науковий обіг введено в 1910–1914 роках швейцарським психіатром Ойгеном Блойлером (1857–1939). Розглядається як наявність та взаємодія одночасно двох антагоністичних (протилежних) почуттів, думок або бажань (наприклад любов та ненависть).

3. «Слово о погибели Рускыя земли»

«Слово о погибели Рускыя земли и по смерти великого князя Ярослава» - вступ або перша частина втраченого твору, присвяченого розгромові руських князівств та розповіді про нещастя, принесені ордою. Твір побудовано на контрасті: ідеалізована картина руського життя до приходу орди протиставляється образові загальної руїни.

Пам’ятка була відкрита наприкінці ХІХ ст. і вперше опублікована 1892 р. Це уривок повністю не збереженого твору, присвяченого татаро-монгольській навалі на Русь. Оскільки збереглася в складі «Повісті про житіє Олександра Невського», дехто вважав її вступом до біографії Олександра. Але сьогодні загальноприйнята думка про незалежність цих творів: їхній стиль суттєво різниться, та й писався він явно за життя князя.

Починається з прославлення краси, величі й багатства Руси:

О, свѣтло свѣтлая и украсно украшена, земля Руськая! И многыми красотами удивлена єси: озеры многыми удивлена єси, рѣками и кладязьми мѣсточестьными, горами, крутыми холми, высокыми дубравоми, чистыми польми, дивными звѣрьми, различными птицами, бе-щислеными городы великыми, селы дивными, винограды обителными, домы церковьными и князьми грозными, бояры честными, вельможами многами. Всего єси испольнена земля Руская, о прававѣрьная вѣра хрестияньская!

О світло світла і красно прекрасна земле Руська! Множеством красот дивуєш ти: озер множеством дивуєш ти, ріками і колодязями вельми славними, горами крутими, горбами високими, дібровами густими, полями розкішними, звірями різними, птицями незліченними, городами великими, селами гарними, садами монастирськими, храмами церковними, і князями грізними, боярами чесними, вельмож множеством. Усім єси сповнена, земле Руська, о правовірна віро християнська!

Далі розповідається про величезну територію, яку займала Київська Русь, про її колишню могутність. Гіперболізується сила руських князів, їхньої військової доблести. Розвиваючи тему княжої могутности, завдяки якій було підкорено сусідні народи, автор звертається до образу Володимира Мономаха як ідеального князя:

Отселѣ до угоръ и до ляховъ, до чаховъ, от чахов до ятвязи и от ятвязи до литвы, до немець,от нѣмець до корѣлы, от корѣлы до Устьюга, гдѣ тамо бяху тоймици погании, и за Дышючимъ моремъ;  от моря до болгаръ, от болгарь до буртасъ, от буртасъ до чермисъ, от чермисъ до моръдви,— то все покорено было Богомъ крестияньскому языку, поганьскыя страны, великому князю Всеволоду, отцю его Юрью, князю кыєвьскому, дѣду єго Володимеру и Манамаху, которымъ то половоци дѣти своя полошаху в колыбѣли. А литва из болота на свѣтъ не выникываху, а угры твердяху каменые городы желѣзными вороты, абы на них великый Володимеръ тамо не вьѣхалъ, а нѣмци радовахуся, далече будуче за Синимъ моремъ. Буртаси, черемиси, вяда и моръдва бортьничаху на князя великого Володимера. И жюръ Мануилъ цесарегородскый опасъ имѣя, поне и великыя дары посылаша к нему, абы под нимъ великый князь Володимеръ Цесарягорода не взял.

Звідси до Угрів, до Ляхів і до Чехів; од Чехів до Ятвягів; од Ятвягів до Литви і до Німців; од Німців до Корели; од Корели до Устюга, туди, де були тоймичі погані, і за морем, що холодом диха, од моря ж до Болгар, од Богар до Буртасів, од Бутасів до Черемисів, од Черемисів до Мордви — те все підкорене було Богом народові християнському, поганські краї — великому князю Всеволоду, отцю його Юрію, князю Київському, діду його Володимиру Мономаху, котрим то половці дітей своїх лякали в колисці, а литва із болота на світ не виникла, а угри кріпили кам'яні городи залізними воротами, аби на них великий Володимир не наїхав. А німці раділи, далеко будучи за синім морем; буртаси, черемиси, вяди і мордва бортничили на князя великого Володимира, і сам Мануїл Царегородський, остерігаючись, дари великі посилав йому, аби у нього великий князь Володимир Царгорода не одібрав

Наступні частини твору втрачено. Воно закінчується натяком на ворожу навалу:

А в ты дни болѣзнь крестияном от великаго Ярослава и до Володимера, и до ныняшняго Ярослава, и до брата его Юрья, князя володимерьскаго...

У сі ж дні горе християнам, од великого Ярослава і до Володимира і до нинішнього Ярослава, і до брата його Юрія, князя Володимирського

Твір написано на терені власне Руси, про що свідчать і згадки про монастирські виноградники, «рідкісні» колодязі (на півночі вони не є рідкістю), і почток переліку сусідів Руси з півдня. З огляду на подібність до Галицько-Волинського літопису припускають галицьке походження автора.

4. «Повчання» Серапіона

Серапіон: киянин, чернець, потім архимандрит Києво-Печерського монастиря. Серапіон, можливо, був наступником Агапіта I, а отже управляв Лаврою з 1249 по 1274 р. На жаль, біографія святого до поставлення його на Володимирську кафедру нам невідома. Ми можемо лише припускати, що він пережив жахливе татарське нашестя, коли Києво-Печерський монастир було сплюндровано й пограбовано.

Під 1274 роком ім’я св. Серапіона вперше згадане в літописі: “Прийшов із Києва Кирило, митрополит, до Володимира, і привів із собою св. Серапіона, архимандрита Печерського [аби поставити] на єпископа Володимиру і Суздалю”. Під 1275 роком у літописі оповідається про смерть старця: «Того ж літа преставився св. Серапіон, єпископ Володимирський та Суздальський та Новгородський. І поклали його у Володимирі в церкві Пречистої Богородиці Золотоверхій. Був же вельми добрий проповідник, і знався на Святому Письмі».

Збереглося п’ять слів. Їхнє датування непевне, але безсумнівно перша проповідь написана ще в Києві – після землетрусу 1230 р., або й 1258 р. Головна проблема датування: чи було написано проповідь до 1240 р., чи вже після татаро-монгольської навали?

Згадка про землетрус безсумнівна. Стихійне лихо трактується у зв’язку з апокаліптичними провіщеннями Біблії, як кара за гріхи:

 Землетрус має стати пересторогою й спонукою до зміни способу життя, до покаяння:

Се уже наказаєть ны Богъ знаменьи, земли трясеньємь єго повелѣньємь: не глаголеть усты, но дѣлы наказаєть. Всѣмъ казнивъ ны, Богъ не отьведеть злаго обычая. Нынѣ землею трясеть и колѣблеть, безаконья грѣхи многія от земля отрясти хощеть, яко лѣствіє от древа.

Ось уже навчає нас Бог знаменнями, землі трусом [за] Його велінням: не каже вустами, але справою показує. [Проте,] усім караючи нас, [і тим] Бог не знищив поганих звичаїв. Нині землю трусить і коливає, чисельні гріхи беззаконня з землі струсити бажаючи, немов листя з дерева.

 Звернімо увагу на метафоричне порівняння «немов листя з дерева».

Наводиться опис нападу чужинців. Чи то це відображає досвід пережитого 1240 р. нападу на Київ орди Батия, чи половецькі набіги, чи битву на Калці 1223 р., але картина навали надзвичайно пластична:

Приде на ны языкъ немилостивъ попустившю Богу; и землю нашю пусту створша, и грады наши плѣниша, и церкви святыя разориша, отца и братью нашю избиша, матери наши и сестры в поруганьє быша.

З Божого попусту напав на нас немилосердний народ; і землю нашу спустошив, і міста наші полонив, і церкви святі розорив, отців і братів наших перебив, матері наші й сестри були взяті на глум.

Завершується проповідь закликом звільнитися від гріхів, покаятися й тим самим врятуватися від майбутньої кари:

 Друга проповідь написана, можливо, вже в суздальській землі. Сам автор згадує: «ось уже до 40 років наближається страждання та мука», що може вказувати на час від навали Батия:

Се уже к 40 лѣт приближаєть томленіє и мука, и дане тяжькыя на ны не престануть, глади, морове животъ нашихъ, и в сласть хлѣба своєго изъѣсти не можемъ, и въздыханіє наше и печаль сушать кости наша

Ось уже до 40 років наближається страждання та мука, й данини тяжкі не припиняються, голод, мори на худобу нашу, і досхочу хліба свого наїстися не можемо, і зітхання наші та печаль сушать кості наші

Серапіон нарікає на невиправну затятість його пастви, її перебування в гріхах.

Збагачується образність. Метафоризується мова, відсилаючи до художніх кодів євангельських притч:

Дуже виразна риторика, текст щедро насичено риторичними звертаннями, вигуками й питаннями. Мова ритмізується:

Звертається до біблійних паралелей: сумної долі Содому й Гомори, а також порятунку Ніневії, жителі якої під впливом проповіді пророка Йони покаялися й відвернули загибель рідного міста. До аналогічного покаяння закликає Серапіон і жителів Руси.

Третя проповідь розвиває цю саму думку, наводячи надзвичайно виразну картину занепаду Руської землі після чужинецької навали:

В останніх рядках відчувається алюзія до застережливого провіщення Второзаконня про майбутній вавилонський полон: «Там ти будеш загадкою, приповідкою і оповіданням серед усіх народів, до яких Господь відведе тебе» (Повт. 28:37) – «И будеши тамо в гаданіє и в притчу и повѣсть во всѣх языцѣх, в няже введет тя Господь (Богъ) тамо».

Четверта проповідь датується 1274 роком на підставі згадки в ній про голод, що тривав у Західній Європі вже три роки, починаючи з 1271:

Вона вже торкається реалій суздальської землі, а саме масової забобонности й реліктів поганських вірувань, з якими зустрівся новопоставлений єпископ із Києва:

 Ця сама тема розвивається в п’ятій проповіді, написаній 1275 р. Тут знов згадується і про голод, що триває чотири роки, і про місто Драч (Діррахій), зруйноване й напівзатоплене через землетрус 1271 року, і про повінь у Перемишлі 1269 р.

Ці події розглядаються на тлі біблійних катастроф: знищення Содому і Гоморри, моровиць, десяти єгипетських кар тощо. Серапіон нагадує про захоплення Єрусалиму Титом 70 р., інтерпретуючи їх як пересторогу.

Він прагне показати неминучість покарання за гріхи й дорікає суздальцям:

Він закликає до каяття й подолання гріховних звичаїв:

У рясноті переліків гріховних учинків можна помітити характерну для орнаментального стилю ампліфікацію.