10. Радянське літературознавство і феномен вульгарного соціологізму

Теорія суспільно-економічних формацій. Базис і надбудова

Суспільно-економічна формація — одне з базових понять соціальної філософії марксизму, історичний тип суспільства, цілісний «соціальний організм», що базується на певному способі виробництва. Сам термін «формація» був запозичений з геології і введений в суспільні науки Марксом. У геології під формацією розуміється спосіб утворення гірської породи.

Формація в марксизмі характеризується специфічною структурою (базисом і надбудовою) і законами виникнення, функціонування та розвитку. Виділяють п’ять суспільно-економічних формацій, що становлять ступені історичного прогресу:

-  Первіснообщинна;

-  Рабовласницька;

-  Феодальна;

-  Капіталістична;

-  Комуністична.

Поняття «суспільно-економічна формація» обґрунтовує положення про те, що кожний ступінь розвитку суспільства характеризується особливостями, які зумовлені способом виробництва й відрізняють його від інших ступенів. У марксизмі суспільно-економічна формація дозволяє виявити повторюваність, спільність суттєвих рис у країнах з однаковим рівнем розвитку виробництва, розкрити причини виникнення суспільних класів і класової боротьби, їхню роль у житті суспільства, відкрити специфічні і загальні закони розвитку формацій і тим самим представити історію суспільства як природничо-історичний закономірний процес.

Спосіб виробництва, що лежить в основі суспільно-економічної формації, є єдність взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин (відносин власності на засоби виробництва). На основі способу виробництва формуються надбудовні відносини (політичні, юридичні та ідеологічні інститути суспільства), які закріплюють сформовані виробничі відносини. Єдність взаємодії надбудови і способу виробництва і становить суспільно-економічну формацію.

За марксизмом перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої здійснюється шляхом соціальної революції, яка розв’язує антагоністичні суперечності між новими продуктивними силами і застарілими виробничими відносинами, а також між базисом і надбудовою. Капіталізм завершує розвиток класово антагоністичного суспільства.

Базис і надбудова — категорії соціального вчення, які відображають найістотніші риси, зв’язки й опосередкування економічних та ідеологічних відносин людей, закономірності їх виникнення, розвитку і зміни з переходом однієї соціально-економічної формації в іншу.

Маркс і Енгельс виходили з того, що головною, вирішальною умовою життя людей є спосіб виробництва. В процесі виробництва матеріальних благ люди вступають між собою в певні відносини, які Маркс назвав виробничими, економічними відносинами і які є формою розвитку продуктивних сил. В антагоністичних формаціях, що основані на приватній власності на засоби виробництва і на експлуатації людини людиною, виробничі відносини є відносинами між непримиренно ворожими класами, а в комуністичному суспільстві, що ґрунтується на суспільній власності і відсутності експлуатації, виробничі відносини є відносинами товариського співробітництва і взаємодопомоги. Сукупність всіх економічних відносин в даному суспільстві і є його базисом.

Кожна суспільна формація має свою, лише їй властиву економічну структуру, базис. Виробничі відносини утворюють ніби економічний кістяк суспільства, базис, який є основою всієї будови цієї суспільної формації. Базис антагоністичних формацій включає в себе не тільки панівні виробничі відносини (яким належить визначальна роль), але й ті, що є залишком минулого суспільства або зародком нового. Надбудова — це ідеї, теорії, погляди і відповідні їм установи та організації, що породжуються базисом даного суспільства. До надбудови відносяться: політичні й правові ідеї, філософія, мораль, мистецтво, релігія, держава, політичні партії, культосвітні та професійні установи й організації, церква тощо. Надбудова є ідейно-політичною і правовою формою виразу економічного змісту життя суспільства, його потреб. Всі складові частини надбудови мають свої специфічні закономірності розвитку, свою відносну самостійність і разом з тим перебувають у постійному взаємозв’язку, по-різному зв’язані з базисом. Політично-правова частина надбудови пов’язана з економічним ладом безпосередньо і прямо, а її інші частини віддаленіші від базису і пов’язані з ним головним чином посередньо. Кожна суспільно-економічна формація має свою, тільки їй властиву надбудову. В антагоністичних формаціях класовому характерові економічного базису відповідає і класова надбудова. Вона включає в себе ідеї, установи і організації всіх класів і соціальних груп, які є в даному суспільстві. Але панівне становище в надбудові цих суспільств посідають ідеї та установи панівних класів, їхня держава, право та ідеологія. Держава і право завжди є знаряддями того класу, який командує в сфері матеріального виробництва. Держава, право, Церква тощо історично минущі, вони з’являються з виникненням приватної власності, з розколом суспільства на класи. Історична місія диктатури пролетаріату, як особливого типу держави, полягає в створенні необхідних суспільно-економічних умов для відмирання всякої державності.

Класова боротьба

Марксизм виходить з того, суспільство розділене на класи, визначені за їхнім відношенням до засобів виробництва. В антагоністичному суспільстві між класами точиться боротьба, яка є рушієм прогресу. Наприклад, в капіталістичному суспільстві боротьба проходить між класом робітників — пролетаріатом, і класом власників фабрик та заводів — буржуазією. Класова боротьба знаходить своє вирішення в революції, яка веде до зміни виробничих відносин і положення класів у суспільстві.

За положеннями марксизму класова боротьба зникає в безкласовому суспільстві — при комунізмі. Перехід від антагоністичного суспільства до безкласового здійснюється через диктатуру пролетаріату.

Сталін висунув тезу про «загострення класової боротьби при переході від капіталізму до соціалізму», про те, що при переході до соціалістичного суспільства класова боротьба набуває особливо гострого характеру — незадоволені залишки експлуататорських класів чинять шалений опір побудові нового життя. Як наслідок, наприкінці 1920-их і впродовж 1930-их років у Радянському Союзі велася особливо жорстка політика щодо дрібної буржуазії, відома під назвою сталінські репресії.

Партійність літератури

Стаття В. І. Леніна «Партійна організація і партійна література» вперше була опублікована в газеті «Нове життя» N 12 від 13 (26) листопада 1905 року. У статті з полемічним запалом, не без нотки демагогії, обговорюється животрепетне питання про ставлення партійного органу до позапартійних письменників.

«Літературна справа повинна стати частиною загальнопролетарського справи, “коліщатком і гвинтиком” одного-єдиного, великого соціал-демократичного механізму, що приводиться в рух всім свідомим авангардом всього робочого класу. Літературна справа повинна стати складовою частиною організованої, планомірної, об'єднаної соціал-демократичної партійної роботи». Письменник усвідомлює свою приналежність до найпередовішого, найреволюційнішого класу сучасності, який зацікавлений в глибокому і рівносторонньо правдивому зображенні життя. Активно висловлюючи свою класову точку зору, він дає аналіз боротьби і конфліктів в сучасному суспільстві, прагне зрозуміти і дослідити складні соціальні проблеми, веде боротьбу з ідеалістичними, реакційними поглядами.

Партійна політика

У листі «Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК ВКП(б)У» від 26 квітня 1926 року Й. Сталін вказав на виступи Хвильового як прояви поширення антиросійських настроїв в Україні. Лист став сигналом для гострої критики з боку московського та республіканського керівництва (виступи та статті Л. Кагановича, А. Хвилі, В. Чубаря, Г. Петровського). Разом з О. Шумським і М. Волобуєвим був трактований як провідний ідеолог однієї з трьох течій «націонал-ухильництва» всередині комуністичної партії («хвильовізму», «шумськізму» і «волобуєвщини»). У листі зазначалося: «Вимога Хвильового про “негайну дерусифікацію пролетаріату” на Україні, його думка про те, що “від російської літератури, від її стилю українська поезія повинна тікати якомога швидше”, його заява про те, що “ідеї пролетаріату нам відомі і без московського мистецтва”, його захоплення якоюсь месіанською роллю української “молодої” інтелігенції, його смішна й немарксистська спроба відірвати культуру від політики, — все це й багато подібного в устах українського комуніста звучить тепер (не може не звучати!) більш ніж дивно. У той час як західноєвропейські пролетарі та їх комуністичні партії сповнені симпатій до “Москви”, <…> український комуніст Хвильовий не має сказати на користь “Москви” нічого іншого, окрім як закликати українських діячів бігти від “Москви” “якомога швидше”. <…> Що сказати про інших українських інтелігентів некомуністичного табору, якщо комуністи починають говорити, і не тільки говорити, але й писати в нашій радянській пресі мовою Хвильового» і далі: «… тільки в боротьбі з такими крайнощами можна перетворити зростаючу українську культуру та українську громадськість на культуру й громадськість радянську».

У цьому контексті промовистим є таємний циркуляр Державного політуправління «Про український сепаратизм», який відзначає прихильність правих сил і української еміграції до комуніста Хвильового та його підтримку з їхнього боку на тлі зростання антирадянських та антиросійських настроїв в українському суспільстві, передусім на «культурному фронті» і на селі, а також наголошує на необхідності «не обмежуватись звичайним спостереженням, а вести активну розвідку серед провідних українських антирадянських течій». Українській літературі відводилася роль ідеологічного забезпечення процесів формування єдиного культурного простору: інтернаціонального, соціалістичного за змістом і національного за формою. Саме на цьому наголошував Йосип Сталін у бесіді з українськими письменниками 12 лютого 1929 року в Москві, в якій брав участь і Микола Хвильовий.

Хвильовий в 1926—1928 роках змушений був публічно засудити свої погляди та відмовитися від них. У 1927 році працівники ГПУ УСРР заводять справу-формуляр С-183, починається стеження за діяльністю Хвильового. У січні 1928 року у листі до газети «Комуніст» Хвильовий  вимушено засудив своє гасло «Геть від Москви!». Навесні 1933 року письменник разом з Аркадієм Любченком побував на Полтавщині, де на власні очі бачив трагедію Голодомору. З цієї подорожі повернувся фізично й морально розбитим. В атмосфері шаленого цькування, можливо, передчуваючи наближення тотального терору, після арешту свого приятеля письменника Михайла Ялового на знак протесту проти початку масових репресій проти української творчої інтелігенції 13 травня 1933 року в Харкові, у будинку письменників «Слово», покінчив життя самогубством.

17 травня 1927 р. в газеті «Вісті ВУЦВК» публікується постанова ЦК КП(б)У «Політика партії в справі української художньої літератури».

«Українському пролетарському письменству слід підходити до всіх джерел буржуазної літератури з відточеною марксівською зброєю, щоб не потрапити в лабети чужої ідеології.

4. Справжнє творення української пролетарської літератури може відбуватися тільки на базі постійного звязку з робітничими й селянськими масами, з виявленням істотних пролетаріяту художніх вартостей, з постійним взаємовпливом письменста і маси. Відрив поодиноких осіб від цієї бази, розрив з нею звязків, самозакохування і самозамикання, бодай під гаслом «кваліфікації» - давав-би явище соціяльного і мистецького занепадництва…

Все це вимагає від українських пролетарських письменників що-виразнішого їх соціального самовизначення творчости що-більшого відмежування від усяких буржуазних впливів, що-уважнішого відношення їх, як і всієї партії, до поставленого партією завдання боротьби з антипролетарськими й антиреволюційними елементами…

9. Ці завдання можна виконати стілько, скілько, партія зможе скласти кадри української марксівської критики.

Українська марксівська критика повинна поставити своїм завданням, підходячи з класовим соціяльним поцінуванням кожного літературного твору, відзначити мистецькі досягнення, до якої-б літературної школи не належав той чи інший твір («Молодняк», «ВУСПП», «Плуг», «УкрЛЕФ», «Вапліте», «Неокласики», група Хвильового, «Марс» та інш.).

Сприяючи виявленню і розвитку молодих літературних сил, зокрема з лав пролетаріяту, марксівська критика повинна товариськи допомагати окремим письменникам та літературним групам, що виявляли помилки та збочення з певного пролетарського шляху і стали перед загрозою націоналістичного полону, що перед ними стоїть завдання визнати ті помилки та виправити їх в практичній літературній роботі.

Критика повинна виявляти росходження в таборі письменників попутників, поборюючи буржуазні виявлення, відзначаючи наближення до пролетарського письменства, втягаючи найближчих до нас попутників в соціялістичне будівництво».

На сесії Всеукраїнської Академії Наук, яка відбулася 28-30 листопада 1929 року, виступили представники уряду УРСР - М. Скрипник, О. Шліхтер і В. Затонський. Микола Скрипник говорив там про «нову українську культуру нового українського народу». Прийнявши радикальну резолюцію, сесія надіслала листа Сталінові з нагоди його 50-ліття. Учасники запевняли вождя, що Академія «твердо йтиме шляхом єднання науки і праці, непохитно стоятиме на фронті будування соціалістичної культури, здійснюючи заповіт Леніна, що тільки під проводом переможного пролетаріату та його комуністичної партії зможе людство дійти до кращого майбутнього, до комунізму».

Соціалістичний реалізм

Термін «Соціалістичний реалізм» було закріплено на 1-му Всесоюзному з’їзді радянських письменників (1934), на якому М.Горький говорив про новий метод як про творчу програму, спрямовану на реалізацію гуманістичних ідей: «Соціалістичний реалізм стверджує буття як діяння, як творчість, мета якого - безперервний розвиток найцінніших індивідуальних здібностей людини заради перемоги його над силами природи, заради його здоров’я й довголіття, заради великого щастя жити на землі».

Згідно з ухвалою І з’їзду письменників СРСР, «соціалістичний реалізм вимагає від митця правдивого історично-конкретного зображення дійсності в її революційному розвитку. При цьому правдивість й історична конкретність художнього зображення дійсності мусять сполучатися з завданням ідейної переробки і виховання трудящих у дусі соціалізму. Соціалістичний реалізм забезпечує мистецькій творчості виключну можливість виявлення творчої ініціативи, вибору різноманітних форм, стилів і жанрів».

Автор: Андрей Синявский (Абрам Терц) "Что такое социалистический реализм" (1957)

"Произведения социалистического реализма весьма разнообразны по стилю и содержанию. Но в каждом из них присутствует понятие Цели в прямом или косвенном значении, в открытом или завуалированном выражении. Это либо панегирик коммунизму и всему, что с ним связано, либо сатира на его многочисленных врагов, либо, наконец, — всякого рода описания жизни, «в ее революционном развитии», т. е. опять-таки в движении к коммунизму.

Советский писатель, избрав объектом творчества какое-либо явление, стремится повернуть его в определенном ракурсе, вскрыть заключенные в нем потенции, указывающие на прекрасную цель и наше приближение к цели. Поэтому большинству сюжетов, бытующих в советской литературе, свойственна удивительная целеустремленность. Они развиваются в одном, заранее известном направлении, которое имеет разные вариации и оттенки в зависимости от места, времени, жизненных обстоятельств и проч., но неизменно в своем основном русле и в своем итоговом назначении — еще и еще раз напомнить о торжестве коммунизма.

В этом смысле каждое произведение социалистического реализма еще до своего появления обеспечено счастливым финалом, по пути к которому обыкновенно движется действие. .Этот финал  может быть печальным для героя, подвергающегося в  борьбе за коммунизм всевозможным опасностям. Тем не менее он всегда радостен с точки зрения сверхличной цели, и автор от своего имени или устами умирающего   героя не забывает  высказать   твердую   уверенность  в  нашей конечной победе.  Утраченные иллюзии,  разбитые надежды, неисполненные мечты, столь характерные для литературы иных времен и систем, противопоказаны социалистическому реализму. Даже если это трагедия, это «Оптимистическая трагедия», как назвал Вс. Вишневский свою пьесу с гибнущей центральной героиней и с торжествующим коммунизмом в финале».

Критичний реалізм — термін, яким в радянському літературознавстві позначався реалізм XIX сторіччя. Прикметник «критичний» був запроваджений Максимом Горьким для «обґрунтування» появи нового стилю — так званого «соціалістичного реалізму», засновником якого вважали самого Горького.

Принципи критичного реалізму :

-  правдивість деталей

-  правдивість типових характерів

-  достовірність типових обставин

Вперше найповніше ці характеристики виявились у творчості Шевченка. Для творчості основоположника критичного реалізму в українській літературі Т. Г. Шевченка і його наступників характерним є всебічне змалювання дійсності, показ життя народу не тільки в побуті, а і в його соціальних виявах, класових суперечностях, засудження не тільки окремих вад тогочасного суспільства, а й нещадне викриття з позицій народних прагнень і інтересів всього експлуататорського ладу, самодержавства, національного гноблення, утвердження громадянських прав трудящих людей.

Виданий в лютому 1928 року перший номер журналу «Критика» часто змінював і редакторів і назву. З 1934 року він уже «За марксо-ленінську критику», з 1937, демонструючи боротьбу з «перегинами» в лінії партії з культурного будівництва, журнал знімає політичний ярлик і зветься просто «Літературна критика», потривавши до 1941 року (припинив існування згідно з постановою ЦК ВКП(б) 1941).

Вульгарний соціологізм

Вульгарний соціологізм у літературознавстві — один із напрямів соціологізму в літературі (1910-30), представники якого виходили з марксистського положення про соціальну, класову зумовленість ідеології, спрощено розуміли історико-літературний процес, заперечували спадщину класичної культури. Вульгарний соціологізм ставив перед собою мету розвінчувати письменників минулого як нібито служителів панівних класів. На початку XX ст. в Україні В.Коряк і С.Щупак розробляли проблеми ідеології “класової” природи літератури.

Специфіку художньої літератури вони пояснювали виключно економічним становищем і розвитком окремих класів чи груп, представником і виразником яких вважали письменника. Тому кожний художній твір розглядався як зашифрована “ідеограма” класу чи його групи. Так, І.Котляревський, Г.Квітка-Основ’яненко трактувалися як ідеологи “дрібномаєтних поміщиків”, Л.Толстой — середнього дворянства і т.п. А тому художній твір розглядався як “образна ілюстрація” до соціології, в художніх образах відшукували загальні політико-економічні категорії. Під сумнів ставилася доцільність літературних жанрів, успадкованих від старої літератури — існували теорії відмирання роману, лірики, трагедії, комедії як нібито “буржуазних” форм мистецтва. Навіть гасло “вчитися у класиків” розумілося як заклик навчатися тільки трактованої в дусі вузького “техніцизму” “професійної майстерності”, яка відривалася від “застарілого” ідейного змісту творів класиків і протиставлялася їм.

Механічно переносячи боротьбу ідеалізму та матеріалізму в філософії на літературний процес, теоретики В.с. зводили все розмаїття та складність літературних напрямів і шкіл усіх часів до боротьби реалізму й антиреалізму. Це призвело до приниження романтичного методу як нездатного правдиво відтворити життя. Вважаючи мистецтво прямим аналогом дійсності, послідовники В.с. вбачали в етапах розвитку мистецтва пряме повторення етапів історії класів. Історія реалізму в цих побудовах повторювала історію піднесення та занепаду буржуазії.

Володимир Коряк

Справжні ім’я та прізвище Волько Давидович Блюмштейн (1889-1937). Народився в Слов’янську в купецькій родині. Навчався на юридичному факультеті Харківського університету, звідки його виключили за участь у есерівському гуртку й 1915 року засудили до заслання в Тургайську область (нині — територія Казахстану). Після Лютневої революції 1917 року повернувся у Україну, мешкав у Вовчій (нині — Вовчанськ) Харківської області, де працював у місцевій «Просвіті» й редагував журнал «Світло» (1918).

Член УПСР з 1917 року; належав до її лівого крила, яке в травні 1918 року вийшло з партії і 1919 року оформилося в УКП(б). З березня 1920 року — член КП(б)У. У 1919–1920 роках працював в установах Наркомосу УСРР в Києві й Харкові, у 1921–1924 роках — в редакціях журналу «Шляхи мистецтва» й газети «Вісти ВУЦВК».

У 1925–1936 роках — професор і завідувач кафедри української літератури Харківського Інституту Народної Освіти (згодом Харківського університету).

30 вересня 1937 року його виключено з КП(б)У як «буржуазного націоналіста, що не побажав роззброїтися проти Радянської влади». 1 жовтня Володимира Коряка заарештували органи НКВС. 21 грудня відбулася «церемонія» суду. Під час якої його було засуджено до найвищої міри покарання за контрреволюційну діяльність. Розстріляний наступного дня.

Належав до Спілки пролетарських письменників «Гарт» (1923–1927), ВУСПП (1927–1932) і СРПУ (з 1934).

Перша праця Володимира Коряка – «До брами» – опублікована у Києві в 1913 р. Літературознавець відомий працями про класиків української літератури: «Тарас Шевченко» (1919), «Поет української інтелігенції М. Коцюбинський» (1923), «Боротьба за Шевченка» (1925), «Хвильовистий соціологічний еквівалент. Лист темної людини» (1927), «Селянський Бетховен. Творчість В. Стефаника» (1929), «Життя М. Коцюбинського» (1929), «Життя Тараса Шевченка» (1929).

Був автором таких праць як «Тарас Шевченко», «Нарис історії української літератури» та двотомника під такою ж назвою. Досліджував творчість Василя Стефаника. У 1926–1936 роках — керівник кабінету радянської літератури Інституту Тараса Шевченка.

Коряк також є автором досліджень про різні періоди розвитку української літератури: «Українська державність і нова роля “Просвіт”« (1918), «На літературному фронті. Українська література перед VII жовтнем» (1924), «Нарис історії української літератури. І. Література передбуржуазна» (1925), «Організація жовтневої літератури» (1925), «Українська література. Конспект» (1928), «Нарис історії української літератури. Література буржуазна» (1929), «В боях: Статті і виступи. 1925-1930» (1933) та ін.

«Нарис історії української літератури. Література передбуржуазна» (Харків, 1925 – 1-е вид.; 1927 - 2-е вид.) починається вступом, у якому література визначається як елемет надбудови, що «підноситься... на матеріяльній підвалині». Мистецький стиль - «організаційна форма відбиття пануючої в певну добу психології та ідеології». Вводиться періодизація:

1. Доба родового побуту (обрядовий фольклор, казки).

2. Доба раннього феодалізму (феодальний лад утворює нові форми мистецтва. Житія, літописи, проповіді).

3. Українське середньовіччя (кріпацька доба, поділяється на середньовічну схоластику і гуманізм – полеміка, віршування, драматургія, проповіді).

4. Торговельний капіталізм (ярмарково-чумацька система і її відбиття в нових формах літератури). Сковорода, мандровані дяки, Котляревський. «Соціяльна сатира Котляревського була таки досить щербата, не виходила за межі моралізаторства християнського, але його сміх викликав певну реакцію того малоросійського панства». «В цьому й полягає так звана котляревщина - передове, освічене українське панство за прикладом Котляревського починає мужикофільствувати й українофільствувати». Високо підносить «Оду - малороссійскій крестьянин» Костянтина Пузини. «В українській літературі геть до Шевченка немає рівного письменника, який би остільки поважно і з такою силою змалював життя упокореного селянства». Порівнює з Радищевим у російській літературі. Харківський університет, Каразін, місцеві часописи. Василь Маслович, Гулак-Артемовський («Перший письменник, що почав був творити в дусі стилізації народности, коли не вважати на п’єси Котляревського»). Спростовує високі оцінки Квітки-Основ’яненка. «Оповідання «Маруся» - напіветнографічна розправа, напівчернеча проповідь або поміщицька «аґітка». В «Салдацькому патреті» схоплено ще одну рису торговельного капіталізму - конкуренцію купців. «В оповіданні «Добре роби, добре й буде» - ціла, так би мовити утопія «християнської» допомоги куркуля цілому селу під час неврожаю». «Усі його симпатії на боці справжнього великого панства й вищого чиновництва». «З Квітки був монархіст, руський патріот і прихильник крепацтва, як загалом були всі письменники дворянської, поміщицької літератури».

Перелічуються слобожанські письменники: Олександр Корсун, Степан Олександров, Петро і Степан Писаревські, Поржєирій Кореницький, Михайло Петренко, Микола Костомаров, Амвросій Метлинський, Олександр Афанасьєв-Чужбинський, Віктор Забіла. Констатує: «Спільне їм усім є оце поміщицьке українофільство, яке єднало в собі руський казенний патріотизм із палкою любов’ю до України, панський гуманізм - із цареславієм і ворожнечею до «ляхів» і «кацапів». «Ідея національної окремішности виникла вже в добу промислового капіталізму й розцвіла на початку фінансового».

Левко Боровиковський, Євген Гребінка («виявив своє дворянське українофільство»). Костомаров - ліберал, Корсун - реакціонер. «Забілою кінчається поміщицька література». Наступники вже служили літературі буржуазній. «Шевченко пішов протилежним шляхом - створення нової літератури. В цій літературі він був цілковите заперечення її тодішнього класового змісту». «Поет-крепак приніс своє пекло в літературу поміщицьку, зовсім одмінне від пекла Котляревського та Квітки: не уроєне, не фантастичне, а справжнє, реальне, живе пекло крепацького існування, що про нього мовчала поміщицька література». «Співець крепацьких злиднів і наймитів того передпролетаріяту, що зростав з появою промислового капіталізму і вже збирався вирушати другого дня на фабрики та копальні - Шевченко - зрозумів свою спорідненість з індустрією, що дасть визволення цим передпролетарям (наймитам), зробить їх пролетаріятом».

5. Доба промислового капіталізму.

6. Доба фінансового капіталізму (модернізм, що панує до цілковитого розкладу старих форм буржуазного мистецтва).

З книги «Боротьба за Шевченка»: «Культ Шевченка був самообороною українського буржуазного суспільства супроти поета-революціонера, ворога пануючого суспільного ладу, його моралі, його релігії, цілого характеру пануючої культури того осоружного «візантійства», як узивав його поет, або «единонеделимства», як його обізвано пізніше».

Коряк брав активну участь у літературно-критичних дискусіях, дослідив низку теоретичних проблем літературознавства. У 1930-х рр. виступав як літературний критик, належав до ортодоксальної школи. Широко відомими стали його критичні рецензії на твори українських поетів і прозаїків 1920-30-х рр., зокрема М. Г. Хвильового.

Близькість до кіл офіційної критики (до зав. відділом ЦК КП(б)У А. Хвилі) та ортодоксальні критичні виступи створили Коряку відповідну репутацію.

Самійло Щупак

Самійло Борисович Щупак (* 10 квітня 1895, за іншими даними, 16 березня 1894 р., Липовець, тепер Вінницька область — † 10 березня 1937 р., Москва) — український літературний критик і журналіст доби сталінізму. Автор вульгарних критичних матеріалів, передусім про твори Миколи Хвильового. Член літературної організації ВУСПП.

У 1920-х роках був редактором журналу «Глобус» і газет «Більшовик» та «Пролетарська правда», 1930–1936 — редактор «Літературної газети». З 1930 жив у Харкові і якийсь час був редактором журналу «Критика».

Належав до літературної організації ВУСПП і цілковито поділяв її лінію, відігравав визначну ролю у літературній дискусії 1925–1928 років виступами проти М. Хвильового. Окремими виданнями вийшли літературознавчі і літературно-критичні збірки: «Критика і проза» (1930), «Боротьба за методологію» (1933), «Соціалістичний реалізм у художній літературі» (1934). 1934 р. переїхав до Києва, поселився в будинку письменників Роліт.

Заарештований і ув’язнений органами ДПУ 10 листопада 1936 р. Засуджений до страти за обвинуваченням у кконтрреволюційній організаційній діяльності та здійсненні терактів 10 березня 1937 року, розстріляний того ж дня. Місце поховання — Москва, Донське кладовище.

Так у статті «Основні проблеми мистецтва в поглядах радянських марксистів», що нею розпочинається збірка статей Щупака «Питання літератури» (1928), стверджується, що «в класовому суспільстві мистецтво завжди було засобом для зверхніх клас закріпити своє панування», а отже «пролетаріят намагається опанувати мистецтво, щоб закріпити своє зверхнє становище». «Пролетарський письменник - це той, що пройнятий ідеологією пролетаріяту, що відбиває цю ідеологію».

В статті «Пролетарські письменники й попутники» тлумачить літературну дискусію 1926-1927 рр. як боротьбу між двома ідеологічними тенденціями, капітулянтською і ліквідаторською, що відбиває настрої дрібнобуржуазної інтелігенції, та тенденцією на дальший розвиток пролетарських елементів в українській літературі. Ідеологом першої виступає Хвильовий, друга, «Всеукраїнська спілка пролетарських письменників» - авангардний оборонець пролетарської тенденції. «Повинні ми прагнути, щоб література наша організовувала почуття та волю, підносила бадьорість і віру передової класи». Пролетарські письменники покликані боротися з занепадництвом, а критика повинна прочищати шляхи для української пролетарської літератури.

Стаття «Наше письменство та «Европа» таврує Дмитра Донцова й тих, хто разом із ним протиставляють «культурну Європу» Сходові. «Відомий український фашист Донцов останніми часами прикрашує свою контрреволюційну ідеологію голосними фразами за европейську Україну проти теперішньої «азіятської», мовляв, за «окцидентальну» проти «орієнтальної». Справді, кому ж, як не Донцову, оцьому знаменитому політичному мандрівникові, що був колись в с.-д., а тепер у фашистах, що лизав чобіт Вільгельма і запобігав перед дипломатами Антанти, що робив кар’єру в Директорії і не нехтував і благами гетьмана Скоропадського, - кому ж, як не йому, бути співцем «Европи», дарма, що він мусолінізм, чи то пак фашизм, вважає за найвищий вияв «европеїзму». «Радянський Союз стає центром нового ренесансу, вже пролетарського». СРСР - «двигун культурної революції». «Наша «Европа» в письменстві полягає в тім, щоб створити таку літературу, яка буде організувати нашу волю до боротьби за перемогу соціялізму в нас і пролетарської революції в усьому світі».

Стаття «Теоретична плутанина» спрямована проти перших публікацій ВАПЛІТЕ й Хвильового як її ідеолога.

А стаття «Псевдомарксизм Хвильового» на підставі статей Хвильового в «Культурі й побуті» з серії «Думки проти течії» звинувачує опонента в зневажливому ставленні до «просвітян» і «масовізму», претензії на роль апологета європеїзму. Хвильовий переоцінює роль інтелігенції, забуваючи, що авангардом культурної революції є пролетаріят. Байдужість Хвильового до пролетарського ренесансу в Україні таврується як націоналістичне захоплення. Він викривається як провінціял. «Европа» Хвильового - це абстракція, якою свідомо чи несвідомо притупляється значення класового змісту нашого культурного руху й класових сил, що єдині можуть штовхати вперед український культурний рух саме на шлях пролетарського (а нам тільки такий і потрібний) ренесансу».

В статті «Література й робітничий побут» заохочує писати про робітників, виводити як героя робітничий колектив. За приклад подаються твори Микитенка, Ле, Кундзіча, Смілянського, Клоччя. «Революційність в тім, щоб не тупцювати на одному місці, а щоб бути в щільному зв’язку з своєю класою та допомагати їй виконувати свої завдання». Література пованна не тільки відбивати революційний процес у робітничому побуті, а й впливати на його успішний розвиток. «Пролетарська література мусить мати найбільшу вагу в справі революціонізування робітничого побуту».

Після арешту ряду літерату рознавців разом із С. Єфремовим (процес над СВУ) С. Щупак, уже в ролі редактора журналу «Критика», формулював завдання критики у директивному стилі, спираючись на ідеї В. Плеханова і настанови Леніна. На погляд Щупака, покликання критики - «дати цілком виразну характеристику письменникові, якого він досліджує, насамперед виявити соціологічний еквівалент його творчості, викрити соціальний зміст, показати соціальну функцію цієї творчості з погляду нашої боротьби за соціалізм» [Критика - 1930. - № 4. - С. 42].

Ілля Стебун

Ілля Ісаакович Стебун (справжнє прізвище Кацнельсон) походив із учительської родини на Чернігівщині. Він народився 1911 р. У 1929 році закінчив Чернігівський інститут народної освіти. З 1932 по 1935 рік служив у Червоній армії. Член ВКП(б). Член Спілки письменників СРСР з 1937 року, секретний співробітник НКВС—КДБ СРСР. З 1936 до 1941 року викладав у Київському державному університеті. Одночасно у 1938—1941 роках — співробітник Інституту літератури АН УРСР, відповідальний редактор журналу «Літературна критика» і «Радянська література», до війни один з керівних критиків в УРСР. З червня 1941 до 1945 року — в Червоній армії, служив на партійно-політичній роботі. У 1945—1949 роках — завідувач відділу Інституту літератури АН УРСР.

З початком сталінської антиєврейської кампанії проти т. зв. «безрідних космополітів» видалений з Києва. У 1949—1952 роках працював у Запорізькому педагогічному інституті, в 1953—1965 роках — у Житомирському педагогічному інституті. Доктор філологічних наук (1962). У 1965—1991 роках — завідувач кафедри теорії літератури і естетики, з 1965 - професор Донецького державного університету.

Розвідки про І. Котляревського, М. Шашкевича, Т. Шевченка, М. Коцюбинського, І. Франка, Лесю Українку та ін. Серед ін.: «М. Коцюбинський» (1938), «І. П. Котляревський» (1938), «Питання реалізму в естетиці І. Франка» (1958), «Мистецтво, гуманізм, сучасність» (1965), «Джерела художньої істини» (1970), «Шевченко про мистецтво» (1971) та ін. Помер 2005 р.

Монографія «Михайло Коцюбинський: Життєвий і творчий шлях (Критично-біографічний нарис)» (1938) починається з характеристики суспільних обставин кінця ХІХ ст. як розкладу буржуазної літератури доби імперіалізму. Творче виродження української літератури ілюструється «епігонами Нечуя-Левицького з їх хуторянською обмеженістю», «штампованим трафаретом побутових малюнків села» в Грінченка, декадентством Миколи Вороного й «буржуазних письменників-галичан» Стефаника, Кобилянської, Бурдуляка й ін. (Кобилянська, між іншим, жила на Буковині). «Ненависть до мас, до демократії стає лейтмотивом у творах українських декадентів. Це була реакція української буржуазії на наростаючий революційний і демократичний рух мас». «Націоналізм - це була точка стику, де фактично сходилися воєдино всі «ворогуючі» напрямки української буржуазної літератури». Їм усім протиставляється Коцюбинський - «найяскравіший представник критичного реалізму в українській літературі».

«На фоні революційних подій 1905-1906 років і чорних днів реакції найповніше окреслюється громадське обличчя Коцюбинського, як людини, щиро відданої народним демократичним прагненням і ідеям». Його шлях розбігався з шляхом українських націоналістів. У його листах і записних книжках Стебун знаходить заперечення національної обмежености, проголошення інтернаціонального значення мистецтва, гостро неґативне ставлення до націоналістично-декадентських письменників. Самотній серед буржуазно-націоналістцичних кіл, Коцюбинський прагнув зближення з «неайвизначнішим російським революційним художником» Горьким.

Три поїздки на Капрі надали йому творчої наснаги. Він радиться з Горьким, надсилає йому твори, консультується в нього. В останні три роки, підтриманий Горьким, пише свої кращі твори: другу частину «Fata Morgana», «Сон», «Коні не винні», «Тіні забутих предків». На ранніх творах позначився вплив Панаса Мирного - «визначнішого критичного реаліста в українській прозі 70-80 рр.» В «Ціпов’язі» «підкреслює процес класового розшарування селянства, появу сільської буржуазії». «Fata Morgana» - - це художня епопея революційної боротьби селянства в добу першої російської буржуазно-демократичної революції 1905 року, реалістична, правдива картина важкого життя передреволюційного українського села, що, придушене царизмом, поміщиком, фабрикантом і куркулем, стогнало в злиднях, голоді, безпросвітній темоті і, повне одчаю і люті, підносилось до боротьби за «свою правду». Виділяється образ робітника-соціяліста Марка Гущі як центральний. Але він неповний, половинчастий, бо «Коцюбинський не спромігся... усвідомити до кінця ні класової суті революціонера-пролетаря, ні справжньої ролі і завдань пролетаріяту в революції». Перегукується з творами Горького.

Пореволюційна творчість виявляє риси реаліста і демократа. Він «викриває катівську суть царизму», «зрадницьку природу лібералізму». Дружба з Горьким «підносила реалізм Коцюбинського на вищий ідейний і художній ступінь». Він відмежовувався «від хуторянсько-просвітянського примітивізму націоналістичної літератури», «продовжував традицію «зближення з передовими творчими течіями російської літератури».

Монографія «І.П. Котляревський: Критично-біографічний нарис» (1938) вийшла до 100-річчя смерти Котляревського. Починає з критики «націоналістично-ідеалістичних теорійок», за якими нібито Котляревський «виступав як національний месія». Натомість пов’язує творчість Котляревського з початком розвитку капіталізму. «Національно-культурний рух, що виник на цей час на Україні, виявляв риси висхідної капіталістичної суспільної формації». Підкреслює відсутність антагонізму між російською та українською культурами. «Перші зразки української літератури створювались на основі кращих традицій російської культури». Котляревський «яскраво виявляє спорідненість обох братніх національних культур». Доводиться його близькість до декабристів.

Мистецькі тенденції змінюються через занепад феодалізму і розвиток капіталізму. Відбувається поворот від псевдокласичних абстракцій до реальної людини, до народности.  Цим пояснюється поява травестійованих «Енеїд»: вони заперечували аристократичну літературу. Доводиться безпосередня залежність Котляревського від Осипова. В образах богів Котляревський «реалістично відтворив державно-урядову пансько-чиновницьку ієрархію, з усіма її мерзенно-відразливими рисами». «Ода ... князеві Куракіну» «викривала з усією властивою Котляревському сатиричною гостротою і влучністю кріпосницький лад, його гнобительську суть, «людоїдство» українського панства, мерзенні дії урядового чиновництва».

П’єси Котляревського з’явилися під безпосереднім впливом російських зразків.

Полемізує з буржуазними націоналістами, які оголошують Котляревського основоположником української літератури. Але таким є Шевченко. «Котляревський, давши в своїх творах яскраві, колоритні соціально-побутові картини життя народних верств, не спромігся, проте, відтворити всю багатогранність і складність соціяльного життя, не розкрив в усій повноті істотних пекучих проблем народного життя, не підніс у своїх творах народних змагань і прагнень».

1940 р. виходить книга «Українські класики», до якої ввійшли нариси «Творчість Котляревського», «Руська трійця», «Основоположник нової української літератури» (про Шевченка), «Повістяр пореформеного сороколіття» (Панас Мирний), «Співець любови й ненависти» (Леся Українка), «Творчий шлях Коцюбинського». Розповідь про «руську трійцю» починається з фрази «Велика історична місія національного і соціяльного визволення народів Західної України і Західної Білорусії спід багатовічного гніту польської шляхти - здійснена. Героїчна Червона Армія принесла знедоленим і замученим братам те, про що вони століттями мріяли і до чого прагнули - волю, щастя і мир». Історична доля Галичини безпосередньо зв’язана з Росією. У «Слові о полку Ігоревім» галицькі князі згадуються як «слава російського князівського роду». Західноукраїнський народ, русини, опинився під подвійним, національним і соціяльним, гнобленням. Капіталізм приніс пауперизацію села, безробіття, голод і безправ’я. Жило прагнення до єдности з Росією і Наддніпрянською Україною. Воно викликало в Шашкевича та інших мотиви туги і суму. «Свій зір, сповнений надії, вони спрямовували на схід». Шашкевич відтворював трагічний стан поневоленого народу.

Шевченко характеризується словами Горького як «перший істинно народний поет». Подібно до Пушкіна, він є родоначальником і основоположником нової української літератури. На підтвердження цього цитується Чернишевський. «Вперше була зірвана традиційна етнографічна декоративність народного побуту і оголене в усій його трагічності підневільне життя закріпаченого селянства. Вперше прозвучали гнівним протестом проти царсько-поміщицької ієрархії сміливі і гучні слова поета-демократа на захист народу. До Шевченка українська література не знала такого мужнього голосу поета-обличителя». У «Гайдамаках» «романтика кривавої помсти ворогам поневоленого народу звучала реальним закликом до боротьби». Невід’ємні риси Шевченка: народність, реалізм, вільнолюбність, гуманність.

«Повістяр пореформеного сороколіття» Панас Мирний «продовжив і розвинув критично-реалістичний принцип своїх попередників переважно на матеріялі вже новіших часів, пореформеного життя, показавши суттєві риси подвійного гніту, що навис над народом, гніту поміщиків і капіталу, давши яскраві, виключно значимі своєю пізнавальною силою класичні реалістичні картини суспільного буття «пореформеного сороколіття». Проводить аналогію з Левом Толстим, звертаючись до статей Леніна.

Леся Українка - «вістун народних прагнень - співець-громадянин». Вона «принесла в українську поезію міцний революційний порив, незгасимий запал протестанта-обличителя, пафос нардних сподівань і нестримне прагнення людської свободи». Це була реакція на «протухлу наскрізь атмосферу капіталістичного загнивання, мерзенність самодержавно-кріпосницької системи людського гноблення».  Оспівуючи свободу, вона викривала «зрадницько-боягузьке єство українського націоналістичного табору». Вона не була пролетарським співцем, не була марксисторм, не усвідомила історичної ролі пролетаріяту, але була близька великій визвольній боротьбі революційного пролетаріяту. Гостро заперечувала християнсько-толстовські «народолюбські» традиції.

Під час процесу над правозахисниками Олексою Тихим та Миколою Руденком влітку 1977-му в м. Дружківці Донецької області, Ілля Стебун був одним зі свідків звинувачення проти них. Він звинуватив Олексу Тихого, що той схиляв його до ворожої діяльності, даючи йому на рецензію рукопис «Мова народу. Народ». Цей рукопис був рекомендований до друку кафедрою української мови Донецького університету та відділом національних відносин інституту філософії АН України. Єдиний, хто знайшов у ній «глибоко захований націоналістичний зміст», «вороже нутро» був професор Стебун. Олекса Тихий був засуджений до 10 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. 5 травня 1984 Олекса Тихий загинув у таборі.

Постанова ЦК КП(б)У “Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури в “Нарисі історії української літератури” (24 серпня 1946)

На початку 1946 р. вийшов з друку “Нарис історії української літератури”, виданий Інститутом мови і літератури Академії наук УРСР під редакцією члена–кореспондента Академії наук УРСР С. І. Маслова і кандидата філологічних наук Є. П. Кирилюка. Автори “Нарису” І. Н. Плісецький, М. М. Ткаченко, С. І. Маслов, Є. П. Кирилюк, І. І. Пільгук, С. М. Шаховський […].

ЦК КП(б)У відзначає, що автори “Нарису” перекрутили марксистсько–ленінське розуміння історії української літератури і подали її в буржуазно–націоналістичному дусі.

Історія української літератури висвітлюється в “Нарисі” поза зв’язком з боротьбою класів, як процес ізольований від цієї боротьби. Автори “Нарису” ігнорують класову боротьбу як основний закон розвитку класового суспільства, і замість цього надають вирішальну роль в розвитку творчості письменників національному моментові.

Всупереч ленінській вказівці про те, що “є дві національні культури в кожній національній культурі”, в “Нарисі” затушовується різниця і суперечність між реакційними і прогресивними течіями в літературі і розвивається “теорія єдиного потоку” в українській літературі. Тим самим в “Нарисі” протаскується теорія про безкласовість і безбуржуазність українського народу в минулому, яка становить суть буржуазно–націоналістичної концепції “школи” М. Грушевського.

Автори “Нарису”, у відповідності з схемою М. Грушевського та його теорією про “виключність” українського народу, ігнорують спільність походження, єдність і взаємодіяння в історичному розвитку російського і українського народів, їх мови і культури. Тому в “Нарисі” історія української літератури не показана у взаємозв’язку з іншими спорідненими літературами, особливо з російською літературою.

Культура і література Київської Русі подані в “Нарисі” як тільки українські, всупереч науковим положенням, що розглядають Київську Русь як спільне джерело культур трьох східнослов’янських народів: російського, українського, білоруського.

В “Нарисі” затушували боротьбу між прогресивним і реакційним напрямами в літературі, не піддали критиці політичні погляди ліберальної течії в українській літературі (П. Куліш, Б. Грінченко та ін.), вихваляючи буржуазно–націоналістичних письменників початку XX ст. (Олесь), діячів контрреволюційної Центральної ради та Директорії (В. Винниченко, І. Стешенко), принизили роль і значення революційно–демократичної течії в українській літературі (Шевченко, Леся Українка, Франко, Коцюбинський та ін.).

В “Нарисі” не знайшов правильного відображення вплив на українську літературу руху декабристів, діяльності Бєлінського, Чернишевського, Добролюбова, великого пролетарського письменника Горького, ігнорується такий вирішальний фактор у формуванні нової соціалістичної ідеології, як розвиток марксизму в Росії і роль партії більшовиків.

В розділі “Українська радянська література” не показано відображення в літературі боротьби партії і радянського народу за перемогу соціалістичного ладу в нашій країні, не показана роль літератури в формуванні соціалістичного світогляду радянських людей.

В цьому ж розділі не показана боротьба партії більшовиків проти ворогів народу — троцькістів, бухарінців, а також проти українських буржуазних націоналістів — шумськістів, хвильовістів, скрипниківців, які намагалися використати літературу як один із засобів відриву українського народу від великого російського народу і перетворення Радянської України в колонію.

Поява такого шкідливого “Нарису” не зустріла належної відсічі з боку наукових установ і Спілки радянських письменників України.

Президія Спілки радянських письменників України і, зокрема, її голова т. М. Рильський не вжили ніяких заходів, щоб вчасно засудити в пресі, на зборах письменників проникнення чужих радянській літературі тенденцій.

Партійні організації Інституту літератури Академії наук УРСР і Спілки радянських письменників України ліберально, по–примиренському поставились до оцінки перекручень і помилок, допущених в “Нарисі”.

На партійних зборах не було дано належної відсічі авторам — членам партії Кирилюкові, Плісецькому і Шаховському, які не тільки не визнали і не розкритикували допущених перекручень та помилок, навіть захищали в своїх виступах ряд шкідливих тверджень.

Засудити перекручення і помилки, припущені в “Нарисі історії української літератури” Кирилюком, Шаховським, Плісецьким, Масловим, Пільгуком, Ткаченком, які через “Нарис” пропагують буржуазно–націоналістичні погляди в питаннях історії і літератури.

Доручити управлінню кадрів ЦК КП(б)У, Управлінню пропаганди і агітації ЦК КП(б)У та Президії Академії наук УРСР розробити заходи щодо поліпшення роботи Інституту літератури Академії наук УРСР і зміцнення його кадрами.

Літературна газета. 1946. 5 верес.

Історія української літератури (1954-1955)

Нормативний курс історії української літератури вийшов уже по смерті Сталіна, але був пройнятий сталінською ідеологією. Однакові за розміром томи висвітлювали історію літератури за перші 900 років її історії («Дожовтнева література») та за наступні 37 років («Радянська література»). Головою редакційної колегії був Олександр Білецький. Перший том відкривався редакційним вступом, де проголошувалося: «Історична доля українського народу нерозривно зв’язана з історичною долею братнього російського народу». Література Київської Руси визнавалася спільним надбанням, а «возз’єднання України з Росією в 1654 р.» - визначною подією, завдяки якій була усунена грізна небезпека знищення українського народу іноземними загарбниками.

«Історія української літератури дожовтневих часів – це історія самовідданої боротьби кращих синів народу за реалістичне мистецтво, за відображення в літературі найгостріших проблем сучасности, боротьби проти експлуататорських класів».

Жовтнева революція відкрила нову епоху – соціалізму. На руїнах старої буржуазної нації зросла нова, соціялістична українська нація. Вона творить нову культуру: «соціялістичну змістом, національну формою».

«Радянська література – найідейніша, найпередовіша література в світі; її зростання, її успіхи є проявом успіхів і досягнень соціялістичного ладу». Її розвиткові приділяють велику увагу КПРС і радянський уряд. Провідне місце в радянській літературі посідає російська. З нею єднається українська література на шляху до комунізму.

Періодизація

Дожовтнева література

Література Київської Руси та періоду феодальної роздроблености (до кінця ХІІІ ст.). Спільний з російською та білоруською.

Період розвитку феодально-кріпосницьких відносин (XIV – середина XVI ст.).

Період посилення кріпосництва та національного гніту та визвольної боротьби українського народу проти шляхетської Польщі за возз’єднання з Росією (середина XVI – середина XVII ст.).

Період визвольної війни 1648-1654 рр. та після возз’єднання України з Росією (друга половина XVII ст.).

Період посилення кріпосницького гніту та зародження капіталізму (XVIII ст.).

Період дворянський (1825-1861).

Період різночинський або буржуазно-демократичний (1861-1895).

Період пролетарський (1895-1917).

Радянська література

Період громадянської війни (1918-1920).

Період відбудови народного господарства і соціялістичної індустріялізації (1921-1929).

Період колективізації сільського господарства (1930-1934).

Період завершення будівництва соціялістичного суспільства в СРСР (1935-1941).

Період Великої Вітчизняної війни (1941-1945).

Післявоєнний період.

«Українська радянська література» (1979)

Згодом періодизація дещо змінилася, але зберегла в собі визначальну роль соціяльного чинника. В підручнику «Українська радянська література» за редакцією Петра Кононенка та Василя Фащенка (1979) виділяються три періоди:

-  Період боротьби за перемоги соціялізму в СРСР.

-  Період розгорнутого будівництва соціялізму.

-  Період зрілого соціялізму.

Обстоюючи в розділі «Література періоду боротьби за перемогу соціалізму в СРСР, розвиток і утвердження соціалістичного реалізму» переваги ленінського вчення про залежність розвитку літератури від характеру розвитку й типу суспільства, Петро Кононенко патетично заявляє: «Стосовно української літератури особливо ганебну роль узяли на себе історики з закордонних буржуазно-націоналістичних центрів та різні радянологи… З найбільшою агресивністю нападають вони на методологічні засади художньої практики і критики та літераптурознавства, праць з історії зародження, становлення, розквіту літератури соціалістичного реалізму… Ця писанина є яскравим свідченням з одного боку, кризи буржуазно-ідеалістичної історико-теоретичної думки загалом, а з другого – ворожості і літературі, і народові, невідповідності брудних засобів, до яких вдаються фальсифікатори історії української літератури, фактам і науковим принципам». На підставі цього робиться висновок: «Боротьба за торжество марксистсько-ленінської методології має здійснюватися всіма силами й засобами».

Правда, сам Петро Петрович, на той час - декан філологічного факультету КДУ, після падіння СРСР не квапився захищати засади марксизму-ленінінізму. Він утворив при факультеті 1991 р. Інститут українознавства, який згодом за указом прем’єр-міністра Ющенка було перетворено на Науково-дослідний інститут українознавства МОН України. До 2013 р. Кононенко очолював цей інститут. До його 80-річчя видається збірник праць з назвою «Фундатор сучасного українознавства», а серед його книг - такі, як «Українознавство: Підручник для вищих навчальних закладів» (2005), «Національна ідея, нація, націоналізм: Монографія» (2005).