09. Дмитро Донцов і Дмитро Чижевський

Дмитро Донцов

Біографія

Дмитро Донцов, головний ідеолог українського інтегрального націоналізму, народився 29 серпня 1883 року в м. Мелітополь в родині місцевого купця. 1902 р. розпочав навчання на юридичному факультеті Петербурзького університету. Відрахований навесні 1908 року за несплату. Студентом почав інтенсивну політичну діяльність і 1905 року вступив до Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Його двічі арештовували: 1905 року у Петербурзі та 1908-го у Києві. Після другого арешту й восьми місяців ув'язнення заходами родичів його випускають на поруки, і того ж року він виїхав у Галичину (Австро-Угорщина). У 1909—1911 роках навчався у Віденському університеті. Провчившись чотири семестри у Відні, 1911 року переїхав до Львова, де продовжив навчання, і 1912 року одружився. 1913 року Донцов через конфлікт на національному ґрунті вийшов з УСДРП. 1917 року одержав ступінь доктора юридичних наук у Відні. З 1914 року проживав у Відні й Берліні, а з 1916-го — у Швейцарії, активно включився у роботу Союзу визволення України (СВУ), заснованого 4 серпня 1914 року, згодом став першим головою СВУ.

На початку 1918 повернувся до Києва, де працював у гетьманських урядових структурах. Разом із Липинським входив до керівного складу Партії хліборобів-демократів. Упродовж 1919-1921 років - шеф Українського пресового бюро при посольстві УНР у Берні (Швейцарія).

З 1922 року — знову у Львові, редагував журнали «Літературно-науковий вістник» (1922-1932), «Заграва» (1923-1924), «Вістник» (1932-1939), друкувався у німецькій, швейцарській та польській періодиці. 1926 року написав свою провідну роботу «Націоналізм». Займався публічною діяльністю, виступаючи заочним опонентом апологетів ідеї комунізму, роблячи розлогі доповіді перед громадою. В жовтні 1929 року у Львові виступив із критичною доповіддю про сутність здійснюваної в УРСР політики українізації.

1939 року емігрував за кордон (Бухарест, Прага, Німеччина, Париж, США, Канада), з 1947 року до самої смерті жив у Монреалі (Канада), там само 1948—1953 років викладав українську літературу у місцевому університеті. Помер 30 березня 1973 р. в Монреалі.

Літературно-критичні публікації

Літературна критика Донцова була консервативною національною реакцією на естетику й ідеологію модернізму. Але поряд із ідеями скепсису, самозамикання, порожнього естетизму модернізм приніс низку вирішальних ідей, що протистояли позитивізмові. Це новий містицизм, інтуїтивізм, ірраціоналізм, елітаризм. Риси нового мислення Донцов помічав у Лесі Українки. Вже 1913 р. в журналі «Украинская жизнь» він друкує статтю «Поэзия индивидуализма».

Майже половина праць Донцова присвяч. літературній тематиці:

монографії «Поетка українського рісорджімента: Леся Українка» (1922),

«Наша доба і література» (1936; обидві – Львів),

«Туга за героїчним. Постаті та ідеї літературної України» (Лондон, 1953),

«Поетка вогняних меж. Олена Теліга» (1953),

«Дві літератури нашої доби» (1958),

«Незримі скрижалі Кобзаря» (1961; усі – Торонто)

Низка статей про Т. Шевченка, П. Куліша, М. Драгоманова (саме як критика), І. Франка, М. Хвильового та ін.

Роботи про український традиціоналізм зорієнтовані переважно на літературні явища, рецепцію літератури та становлення духовних цінностей. Донцов тлумачить літературу через пізнання «духу епохи», через схоплення підсвідомих імпульсів її, через виявлення ментально-етнічної своєрідності художнього. Суть цієї настанови найчіткіше проявляється у його трактуванні Шевченка, який для Донцова був наскрізним орієнтиром. Але хоча Донцов написав про нього низку статей і своєрідну «монографію» («Незримі скрижалі Кобзаря»), він не досліджує Т. Шевченка, по суті не аналізує і часто навіть не точно цитує. Т. Шевченко для нього – засіб закріплення низки ідеологем: вивищення нації, узаконення войовничо-лицарського стилю буття, героїзму, біблійного гніву та праведної помсти тощо. Його мета і стиль аргументації ідеологічні, вузькополемічні. Його праці швидше нагадують монолог про політику та ідеологію.

Стаття «Шевченко і Драгоманов» (Вісник, 1938): «Правда Шевченка була правда надхненна, вибухова, пристрасна, запалена однією негаснучою думкою, ненавидюча зло, з патріотизмом, виплеканим на трагічних переказах історії нашої землі, з патріотизмом, що не шукає виправдання ні в книжкових ідеалах, ні в новочасних ідолах поступу і вселюдського щастя». Драгоманов не терпів цієї правди. Він різко неприхильно ставився до Біблії та до «Історії Русів». Його шокувала вірність історичним традиціям. Він думав лише про соціяльну волю, вірив про її можливість у братерській спілці з іншими народами. Логічним завершенням його концепції був більшовизм. Для Шевченка нація – духовна цілість. Для Драгоманова – фікція.

В першому ж числі ЛНВ друкує «Поетка українського рісорджімента: Леся Українка», який 1922 р. вийшов окремою книжкою. Він знаходить у творах ЛУ пристрасне прагнення бурі, яка має струснути епохою, започаткованою Руссо. ЛУ засвідчує величезний дар провіщення «кривавого дня народження нації». Вона не знає «розслабляючого гуманітаризму». Її твори – заклик до кривавої помсти. «Опріч Шевченка, ледве чи хто інший в нашій літературі піднісся до такої сили патосу, як ся слаба і недуже жінка!» Її захоплював пафос борні й сподівання перемоги. Її воля ірраціональна, байдужа до наслідків. Вона безкомпромісна. Їй чужі угодовство й інтернаціоналізм. Вона впровадила у світогляд українців волюнтаристську рису, що є ознакою модерного націоналізму. На місце пацифізму вона поставила ідею войовничого націоналізму. Її герої – не маси, а одиниці. Вона була «застрашено самотньою», «слабкою жінкою, чий віщий дух ще в темну ніч перед пробудженням народу вказував йому страшну й величну путь безумства і слави».

1936 р. Донцов видав збірку есеїв «Наша доба і література», яку, доповнивши, перевидав в Торонто 1958 р. під назвою «Дві літератури нашої доби». В есеї «Два антагоністи» він зіставляє Шевченка й Пантелеймона Куліша – «химерну постать», «людину з тисяччю масок», якого бачить сентиментальним і експансивним еґоцентриком, який бачив майбутнє в етнографії та пісні. А Шевченко – у відродженні та політичній ідеї. Він – «боян українського лицарства». У статті «Криза нашої літератури» будує концепцію на протистоянні захоплення красою та гармонією зі ствердженням енергії і сили. Шевченка й Лесю Українку протиставляє решті українських письменників, у яких непорушність асоціювалася з красою, в яких бракувало драматизму, сарказму, протесту, динамізму. «Наша література хвора. Одна з причин сеї хвороби лежить у ній самій, у декадентськім розумінні краси, виробленим віками рабства і занепадом усякої активности нації. Друга причина – в характері нашої доби». «Є дві України! Україна щасливих гречкосіїв, Україна бідних невольників та Україна XVII віку і Гетьманщини, старої князівської Руси. Яка ж інша була їхня література!»

«Роздвоєні душі» - про радянських письменників: Хвильового, Коряка, Сосюру, Поліщука та ін. Підсовєтські автори в тенетах російщини прагнуть забити в собі національний інстинкт. В них виявляє духовну несамостійність, залежність «большевизуючого українства».

«Українсько-совєтські псевдоморфози» - про психологічні зрушення, пов’язані з совєтизацією України. «Патос української совлітератури поволі стає шаблоновим, нещирим, штичним, вимушеним».

«Поет ідилії і чорної лжі» - про Максима Рильського, котрий, «пручаючись, таки зійшов на манівці звеличників червоної звізди». У віршах-ідиліях виявляє одноманітність настроїв і кволість ідеї. Деградує до поета одного класу, «кріпацького поета».

«Криве дзеркало нашої літератури» - про викривлення західних ідей і концепцій українськими письменниками. Беручи світові сюжети, в них вкладають  «наші погідно-супокійні темпераменти».

«Модерна література розкладу» - проти МУР, у маніфестах якого вбачає «типово плебейську естетику».

По війні, вже в Торонто 1953 р. виходить книжка «Поетка вогненних меж: Олена Теліга». В передньому слові заявляє: «Хочу відслонити містерійну суть її поезії, її дух, такий рідний великим традиціям Київської Землі, я якої вийшла». Ставить поряд із Шевченком і Лесею Українкою. Вона – «поетка вогненних меж на порозі нової епохи нашої цивілізації». Для поезії характерна вимогливість до себе, шляхетність ліній, скупість, лаконізм виразу, доцільність будови. В ній лунає гимн інстинктивному, нестримному життєвому пориву, росту, пробудженій молодості. Прагне вирватися з нудоти буднів. Ганьбить стару еліту й апелює до нових людей, лицарів абсурду. Творила в передчутті бурі й мала психіку воїна. Вона йде до нації з духовним мечем – словом, обстоює його містичну місію. Слово – її зброя на службі вітчизні. Мала два крила: віра і любов. «Я не знаю ні одного після Шевченка поета, якого поезія була б так насичена ідеєю божественного Провидіння». Передчувала смерть і бачила її як велике щастя, як Божий дар. Її стихії – вогонь і вітер. Вона – звістун нової епохи, яка прийде, щоб покінчити з добою матеріялізму.

Того самого 1953 р. в Лондоні виходить книга «Туга за героїчним: Постаті та ідеї літературної України». До неї входять п’ять есеїв: «Поетка-пророчиця (Леся Українка)», «Звихнена слава (Марія Башкирцева)», «Ідеї Шевченка про Бога і націю», «Душевна драма І.Франка і його сучасників», «Мойсей І.Франка». У вступі об’єднує всіх героїв спільну рису – тугу за героїчним, яка протиставляє їх оточенню, котре тяглося не до героїки, а до ідилії. Протиставляє себе фаховим критикам і літературознавцям, які цікавляться технікою і механікою, а не етикою і естетикою вірша, не тим, «чим горів поет і який він нам залишив заповіт». «Поезія – це містерія, розгадати яку є головним обов’язком критика».

Леся Українка в очах Донцова – пророчиця, Касандра свого часу, яка на голову перевищували всіх сучасних їй поетів і лишилася незрозумілою. Вона прийшла в епоху позірної врівноважености, поміркованости в усьому, але передчувала пробудження нового життя, майбутніх кривавих змагань, неминучої катастрофи. Вона тужила за минулим – часами античности й Середньовіччя. Вона внесла в поезію ідею «великого визволення», що будила відвагу, жертовність, жадобу чину. Своєю поезією вона вчила пристрасно хотіти вийти зі стану рабства.

У Марії Башкирцевій Донцов знаходить незагнузданий степовий темперамент. Її жене до пригод потреба жити в атмосфері подиву. Але її епосі бракувало сили і стилю. Вона була внутрішньо роздвоєною: за походженням й інстинктами належала до української нації, але даремно шукала великого, могутнього на сучасній їй Україні. Була пересаджена в космополітичну Європу й зів’яла.

В поезії Шевченка бачить органічність поняття Бога. Він не знає іншої правди, ніж християнська, ідентифікує правду й Бога. А Франко засвідчує внутрішній конфлікт, боротьбу з самим собою, між націоналізмом й інтернаціоналізмом, «між настроями мирної хліборобської душі й добою, що жадала появи людини не плуга, а меча». В багатьох випадках Франко – протилежність Шевченка. В нього немає «буйного шалу борні». Він ненавидів провід ненавистю людини з маси. Над ним тяжіє тягар доктрин Драгоманова, тягар соціалістичних ілюзій. Але поему «Мойсей» Донцов виокремлює як твір, що прагне відповісти на питання: чого бракує народові і його проводові, аби бути великим народом?

«Вісниківство»

Донцов у 1922 р., переїхавши до Львова, очолив журнал «Літературно-науковий вістник», який ще засновували І. Франко і М. Грушевський у 1898 р. Вирішальну роль у призначенні відіграла рекомендація Євгена Коновальця (1891-1938), полковника армії УНР, на той час - провідника Української Військової Організації, згодом - першого голови ОУН. В статті «Наші цілі» то стратегічною метою він визначив саме нову почуттєвість і нову психологію українства, цю «ірраціональну віру в історичне покликання свого народу», як висловився головний редактор у вступній статті до першого числа нововідкритого журналу під назвою «Наші цілі».

Головні акценти журнальних публікацій (за Олегом Баганом):

-  заклик повернути героїчний дух минулого, Середньовіччя, на противагу до пацифістських настроїв ліберальних сучасників;

-  системна критика українського автономізму, поступовства, теорії «малих діл» - «драгоманівства»; віра в роль сильної особистості в історії, національної еліти на противагу до демократично-соціалістичних теорій про визначальність в усьому суспільних мас;

-  значення історичної сили волі, містичного візіонерства;

-  апеляція до бунтарського духу Т. Шевченка у протиставленні до примиренсько-сентиментальних настроїв в більшій частині української літератури;

-  критика європейського й українського позитивізму;

-  осмислення фатального українського малоросійства;

-  безкомпромісна, засліплена й візіонерська боротьба за Ідею і Батьківщину;

-  утвердження націоналізму як форми колективної містики, як звитяги оптимістичного, романтичного духу над обставинами й умовностями;

-  концепція орієнтації української культури на окциденталізм, трактування України як органічної частини Окциденту, значущої периферії Середньої Європи, яка протистоїть розкладовим впливам інертного Сходу.

Дмитро Чижевський

Дмитро Чижевський народився 4 квітня 1894 р. у дворянській родині. Рідною мовою в родині Чижевських була російська. Його батько, Іван Костянтинович, відставний артилерійський офіцер царської армії, мав шляхетське походження і за політичними поглядами був революціонером-народником. За участь у народницькому гуртку його було виключено з військової академії, заарештовано і після дворічного ув'язнення в Петропавлівській фортеці заслано на Північ, а потім на батьківщину, в Олександрію. Під час першої російської революції його було обрано міським головою Олександрії, проте він майже відразу після цього помер.

Мати, Марія Єршова, походила з російських дворян, була педагогом і художницею — ученицею Чистякова і Рєпіна.

Дмитро Чижевський належав до тих інтелектуалів, світогляд яких формувався під впливом духовного світу родини. Батько, Іван Чижевський брав активну участь у земському русі, став членом кадетської партії. В одній зі своїх біографій Дмитро Чижевський відзначав, що духовні інтереси його батьків досить рано обумовили його власну спрямованість.

В 1911–1913 роках вивчав математику і астрономію в Петербурзькому університеті. В 1914 він змінив місце навчання та фах — перевівся на історико-філологічний факультет Київського університету Св. Володимира, який закінчив у 1919 році. 1919 року одружився з єврейкою Лідією Ізраїлівною Маршак — своєю соратницею по партії, студенткою медичного факультету університету.

У передреволюційному Києві Дмитро Чижевський брав участь у діяльності студентських та робітничих гуртків. Брав участь у революції 1917 (член Української Центральної Ради). Був активним членом партії меншовиків та представником цієї партії в Малій Раді українського уряду (1918), мав перспективу стати міністром праці України. Паралельно він викладав філософію в Київському університеті, та мовознавство на Вищих жіночих курсах. Як згадує товариш Чижевського Панас Феденко, ще тоді в спілкуванні та листуванні вони свідомо перешли на українську мову.

Після зайняття Києва більшовиками Чижевського було ув'язнено й засуджено до смертної кари. Завдяки випадковості йому вдалося врятуватися.

1921 року, після окупації УНР військами більшовиків, виїхав до Німеччини, де у Гайдельберзькому та Фрайбурзькому університетах поглиблював студії філософії у Ясперса, Гайдеггера, Гуссерля та інших.

З 1924 року викладав у Празі: в Українському педагогічному інституті ім. Михайла Драгоманова, а з 1929 — в Українському Вільному Університеті. Був дійсним членом Слов'янського інституту у Празі.

У 1932 р. Д.Чижевський посів кафедру славістики в університеті міста Галле (Німеччина), в якому мешкав до закінчення Другої світової війни. Причому рекомендацію йому дав Е. Гуссерль. Останній назвав Д.Чижевського філософом, для якого «характерна подиву гідна широта вченості, що охоплює різні ділянки культури». Наступного року Д.Чижевський захистив докторську дисертацію, присвячену Ґ.В.Ф.Геґелю та впливам його вчення в Росії. Утім за нацистського режиму він не зміг габілітуватися на професора у жодному університеті – ані в Галле, ані у Відні, ані у Братиславі, позаяк йому закидали єврейське походження дружини. зокрема досліджує вплив Геґеля на слов'янську науку і вплив німецької філософії на російську літературу. Працюючи над німецькою містикою, віднайшов у архівах численні рукописи чеського філософа і педагога Яна Коменського і сам зацікавився містицизмом у творах Сковороди, Гоголя і Достоєвського.

По Другій світовій війні Д.Чижевський переїхав із Галле, що опинилося в радянській зоні окупації, до Марбурґа (американська зона), де викладав славістику в місцевому університеті, зокрема організував Слов’янський семінар і став його керівником. Він - чинний професор-гість (нім. Gastprofessor) у Марбурзі (1945—1951).

В 1951—1956 роках працює на посаді професора Гарвардського університету (США), завідує філософським відділом Української Вільної Академії наук у Нью-Йорку.

1956 року Д. Чижевському пропонують очолити інститут славістики Гайдельберзького університету, на що він охоче погоджується. Фактично він і створив цей інститут, оскільки до приходу вченого той існував лише номінально. Ця робота стала справою його життя. У рекордний строк бібліотека інституту зібрала понад 30 тисяч томів. З 1962 — член Гайдельберзької Академії і почесний її професор (з 1968), одночасно почесний професор (з 1970) у Кельні. На своїх посадах у Галле, Марбурзі і Гайдельберзі заснував і розбудував славістичні інститути.

В еміграції Дмитро Чижевський вже не займався політикою, проте мав певні переконання, які постійно виявляв у своїх діях. Дмитро Чижевський завжди принципово відрізняв українську культуру і мову від російської і від своїх німецьких колег за фахом вимагав слідувати цьому. В приватному житті та в стосунках з колегами він навпаки — ніколи не ділив людей за етнічною ознакою.

У багатогранній науковій діяльності Чижевський виявив велику ерудицію і зробив значний внесок у дослідження історії літератури, у критику, філологію, естетику й філософію (російську, українську, словацьку, чеську, польську й німецьку, хоча з 1000 наукових розвідок найбільша частка — близько 200 — присвячено Україні).

З іншого боку, українські кола були незадоволені науковими стосунками вченого з російською діаспорою, дорікали йому за недостатній патріотизм. Чижевський вважав культурні зв'язки між людьми і народами більш важливими, ніж політичні, всіляко підтримував і розвивав ці зв'язки без огляду на національність.

Водночас радянські та східнонімецькі славісти посилили пропагандистську кампанію проти нього, звинувачуючи вченого в українському націоналізмі і засуджуючи та замовчуючи його праці. Протягом всього життя Дмитро Чижевський вкрай вороже ставився до радянської ладу і не приховував цього. Інколи він дозволяв собі влаштовувати скандальні публічні демонстрації. У 1968 році Чижевський, піднявшись на трибуну міжнародної наукової конференції для виголошення запланованої доповіді, заявив про неможливість виступати в присутності вчених з Радянського Союзу, оскільки вони паплюжать науку. За збігом обставин цей демарш трапився у Празі, за тиждень до того, як у місто вступили радянські танки.

Помер у Гайдельберзі 18 квітня 1977 р.

Дослідження з філософії

В еміграції Чижевський займається вивченням філософії. Він уперше здійснює реконструкцію історії філософської думки в Україні.

На основі своїх лекцій у Вищому педагогічному інституті ім. М. Драгоманова в Празі, прочитаних у літньому семестрі 1924 р., він видає на правах рукопису книгу «Логіка» (Видавниче товариство «Сіяч», 1924. Це були конспекти лекцій, переписані від руки й розмножені літографічним способом у кількості 100 прим.

В тому самому видавництві виходить 1926 р. книга «Філософія на Україні (спроба історіографії)». Вона також була тиражована літографічним способом, але текст вже друкувався на машинці, хоча деякі слова й цілі речення вписувалися від руки. У передмові Чижевський зізнається, що з огляду на брак аналогічних досліджень він може тільки поставити проблеми й накреслити їхнє висвітлення. Він ставить питання про саму коректність поняття «національна філософія» й стверджує, що «національність має найбільший уплив на структурні елементи філософічної ідеї»: форму, метод філософського дослідження, будову (архитектоніку) системи. Як основу філософського мислення він розглядає народний світогляд. В епосі Середньовіччя виділяється вчення зжидоватілих («жидовствующих»). XVII-XVIII ст представлені насамперед Києво-Могилянською академією, її викладачами: Кононовичем-Горбацьким, Ґізелем, Яворським, Ясинським, Прокоповичем та ін. Окремим розділом подається вчення Сковороди. Ретельно перелічено дослідження цього вчення. Виділяється символічне тлумачення Біблії, індивідуалізм. «Шкідливе надмірне перебільшення значення Сковороди, зокрема іґнорування того, що в нього, власне, не філософія, як ми її розуміємо» (с. 77). Першим представником німецького ідеалізму в Україні виділяється Йоган-Баптист Шад, викладач Харківського університету. Звертається увага на шеллінгіянство (Данило Кавунник-Велланський), впливи Геґеля (професори КДА). Найвидатнішим українцем-філософом і провідним російськомовним філософом до Соловйова Чижевський називає Памфила Юркевича (1826-1874).  У сферу західних впливів Чижевський включає Петра Лодія, Петра Семененка, Клима Ганкевича. Впливи філософії він шукає в соцініан, Миколи Гоголя, Тараса Шевченка. кирило-мефодіївців, Михайла Драгоманова, Івана Франка. В розділі «Матеріялізм і позитивізм» подаються огляди праць Володимира Лесевича, Миколи Зібера (першого в Росії представника марксизму). Далі йде «Методології наук»: лінгвіст Олександр Потебня, економіст Михайло Туган-Барановський, правник Богдан Кістяківський. Додано новішу бібліографію.

Згодом у Празі ж на основі лекцій у педагогічному інституті й УВУ та доповідей на семінарах було підготовано книгу «Нариси з історії філософії на Україні», видану високим друком 1931 р. Українським громадським видавничим фондом. Розглядаючи у вступі проблему національних особливостей філософії, Чижевський протиставляє два підходи до неї: раціоналістичний і романтичний. Констатує, що в слов’ян не з’явилося досі жодного великого філософа. В українській філософії він констатує «початки і намічення думок», які можуть розвинутися в майбутньому. В книзі більш-менш зберігається схема попередньої, але Чижевський уникає історіографічних екскурсів, які займали в попередній книзі найбільше місця. Він впроваджує в історію філософії роздумами над українським народним характером і світоглядом. Рисами національної вдачі він вважає емоційність, сентименталізм, чутливість і ліризм, індивідуалізм, прагнення до свободи, неспоій і рухливість. У середні віки приходить вплив еллінізму, але найбільшими є впливи бароко: «декоративність, що цінить більше широкий жест, ніж глибокий зміст». Відзначає характерність «філософії серця» Юркевича, релігійне забарвлення.

Розділ «Філософія у старій Україні» починає з прийняття християнства й перекладів Отців Церкви. Теоретична думка намагається усвідомити моральний світогляд християнства (Іларіон, Феодосій Печерський, Климент Смолятич, Кирило Турівський, Володимир Мономах). Аналізує духовний рух «ожидовілих», звертаючи увагу на «Аристотелеві врата». Потім ідеться про філософське навчання - за кордоном і в Острозі та Києві. Зупиняється на персоналіях Андрія Курбського, Яна Лятоса, Герасима Смотрицького, Івана Вишенського (один з найвизначніших українських письменників і релігійних мислителів - але ворог світської філософії), Кирила Транквіліона Ставровецького, Касіяна Саковича, Петра Могили, Стефана Яворського, Феофана Прокоповича. Окремий розділ присвячено Григорієві Сковороді. «Викінченої і обробленої системи у Сковороди дійсно немає, немає закінченої і детальної відповіді на усі питання, що може поставити систематик-філософ. А проте філософія Сковороди є суцільна і монолітна». Центральне в людині - серце, емоціно-вольове єство людського духа. Мова Сковороди - мова образів і символів. Образ кола, колеса - один із найцентральніших. Релігійність - джерело його філософії.

Знайомство з німецьким ідеалізмом (Фіхте, Шеллінг, Гете), Кантом. Вплив Шеллінга на романтиків. Михайло Максимович прагне до примирення розуму й серця. Впливи Геґеля: Амвросій Метлинський. Микола Гоголь: на шляху до вічної краси.

Кирило-Методіївці. «Книги битія українського народу» - месіяністичний і пророчий твір. Основна думка - історія є накреслений Богом людству шлях до спасіння. Есхатологічний настрій, релігійна філософі я історії, ідея рівности, ідея українського визволення, слов’янофільство. Микола Костомаро, Пантелеймон Куліш, світогляд Шевченка. Основний пафос життя Шевченка - антропоцентизм, поставлення людини в центрі буття. Микола Гулак.

Памфил Юркевич. Філософія серця.

Філософія на послугах наук. Потебня, Володимир Левевич, Клим Ганкевич, соціологи. Марксизм: Микола Зібер. Богдан Кістяківський - правник.

Уже в Варшаві, де 1930 р. відбулося офіційне відкриття Українського наукового інституту (директор Олександр Лотоцький), під егідою цього інституту як перший (і єдиний) том філософської секції його праць, 1934 р. вийшла книга «Філософія Г.С. Сковороди». У передмові Чижевський виділяє з-поміж досліджень монографію Володимира Ерна «Г.С. Сковорода» (Москва, 1912) і вказує на близькість світогляду Сковороди до німецьких містиків. Книга поділяється на сім розділів: 1. Вступ. 2. Підстави. 3. Метафізика. 4. Антропологія. 5. Етика. 6. Містика. 7. До джерел Сковороди. Він виявляє символічне тлумачення Біблії й використання ним біблійної символіки, вказуючи на сполучення двох традицій містичної інтерпретації Біблії: патристичної та містики нового часу. Окремо він зупиняється на образі рослини як метафізичному образі, символі життя духа. Серце як корінь життя людини, вища сила, що стоїть поза межами і душі, і духа, - скоріше передумова антропології Сковороди ніж уточнення та розвиток ідеї «внутрішньої людини». Науці про серце надає містичного забарвлення. Сковорода був натхнений читанням містичної літератури, але опрацьовував свої думки самостійно, використовуючи лише матеріял своєї пам’яти, інтерпретуючи в дусі своїх ідей Святе Письмо та спираючись на власний духовний досвід. Він знає поняття, що характеризують містичний екстаз. Христос є центр його релігійного світогляду. В стилі Сковороди-поета виділяє дві риси: універсалізм (барокова пишність) і антитетичність (протиставлення понять і принципів, епітети, що суперечать слову, до якого відносяться, антитези). Рими використовує не лише в поезії, але й у прозі. Асонанси й алітерації. Образна система зіперта на українській та світовій традиції.

Видавництво Юрія Тищенка

Після окупації Закарпаття Угорщиною 1938 р. видавець Юрій Тищенко тікає з Ужгорода до Праги. Сам Тищенко походив із Таврії, народився 1880 р., брав участь у революції 1905 р., пережив арешт, вимушену еміграцію, підпільну діяльність у Росії. Під час визвольних змагань— голова пресового бюро та редактор «Вістника Генерального секретаріату» (1917), співзасновник видавництва «Український Учитель», журналів «Світло» та «Українська Школа». Відряджений за кордон, організував видання україномовних підручників для народних шкіл. На еміграції мешкав у Відні (1918—1922), Берліні (січень-жовтень 1923), Празі (1923—1934, 1939—1945). Один з організаторів Союзу українських журналістів і письменників у Відні (1919) та Союзу українських видавців (1920), віденського Союзу «Голодним України» (1922). Належав до Закордонної групи УКП (1919—1921), брав участь у переговорах В. Винниченка з Б. Куном (березень 1919), співпрацював з тижневиком «Нова доба» та журналом «Нова Україна».

Близько 1927 р. заснував власну книгарню, 1934 р. переніс її до Мукачева, 1936 р. - до Ужгорода.

1940 р. ознаменувався появою ще однієї серії видань — «Наукова бібліотека Юрія Тищенка». Ця серія посідає особливе місце в його біографії. Без сумніву, видавець був на піку своєї творчої діяльності, збагачений значним життєвим і фаховим досвідом, що не могло не позначитись на змісті та якості творів, які побачили світ у новій серії. Розпочинаючи роботу над «Науковою бібліотекою», Ю. Тищенко зважив на такі фактори: суттєве скорочення кількості еміграційних наукових і науково-освітніх видань через припинення видавничої діяльності наукових установ (наприклад, Український Вільний Університет, що задавав тон в інтелектуальному житті української еміграції в цілому і в Чехо-Словаччині зокрема, протягом 1930–1941 рр. не надрукував жодної наукової праці чи підручника), помітне збільшення, можна сказати — засилля літератури науково-популярної, суспільно-політичної та художньої ненайкращого ґатунку, обмеження творчих можливостей письменників і науковців у радянській Україні внаслідок запровадження в життя класового підходу, що негативно позначилося на якості їхніх праць.

Історія української літератури

До написання курсу історії української літератури запрошується Микола Гнатишак. Він народився 5 грудня 1902 року в Перемишлі в родині викладача гімназії. Учасник визвольних-змагань. Мобілізований в армії УГА, де перейшов річку Збруч після «трикутника смерті». Працював в радянській Україні. У 1921 році повертається до Галичини. Вищу освіту здобував у Празі. Закінчує Карлів університет, де в 1927 році здобуває науковий ступінь доктора філософії і літературознавства. Проживає у Берліні, й працює на посаді асистента Українського наукового інституту. Публікується в славістичному щорічнику. З 1930 року стає членом Українського історично-філологічного товариства.

У 1931 році переїжджає до Львова. Працює як у науковій так і у літературно-критичний частині. Викладає у Львівській греко-католицькій духовній семінарії, працює в католицькому журналі «Дзвони», тижневика «Мета», часописів «Рідна мова» та «Наша культура» де пише статі та рецензії.

Після захоплення Львова радянськими військами виїжджає з родиною у Чехословаччину в Прагу. Отримує запрошення на посаду лектора Віденського університету. Захворів на онкологію. Працю свого життя «Історія української літератури» дописав лише в першій книжці під диктовку матері. Опублікована у 1941 році в Празі. Помер 8 листопада 1940 року в лікарні міста Лібштадт недалеко від Дрездена. Там і похований.

Гнатишак мав намір «послідовно примінити мистецько-сталевий принціп також до періодизації історії української літератури, а щойно в рямках тої мистецько-історичної схеми видатно узгляднювати й культурно-історичний, а передовсім ідейно-етично-естетичний момент» і запропонував таку схему періодизації:

І. Староукраїнський стиль.

II. Візантійський стиль.

III. Пізньовізантійський переходовий стиль.

IV. Український ренесанс.

V. Козацький барок.

VI. Псевдоклясика.

VII. Бідермаєр.

VIII. Романтика.

IX. Реалізм.

X. Модерна.

Але він устиг написати лише перший том, присвячений літературі Середньовіччя (І. Староукраїнський стиль. II. Візантійський стиль. III. Пізньовізантійський переходовий стиль). До написання другого тому запрошується Чижевський. У Празі 1942 р. виходить друга книга «Історії української літератури»: IV. Ренесанс та реформація. V. Барок».

У вступі він зазначив, що поділяє багато поглядів Гнатишака, також надає перевагу формальному аналізові творів, але схиляється до структуралізму «Празького гуртка» й поділяє наукову програму Яна Мукаржевського. Перша частина, «Ренесанс та реформація», була значно коротша й складалася з семи розділів: А. Ренесанс та реформація в літературі. Б. Повість. В. Святе Письмо. Г. Полемічна література. Ґ. Іван Вишенський. Д. Віршування. Е. Історичне місце літератури. Зазначивши, що Ренесанс торкнувся України лише наприкінці розвитку, Чижевський констатує, що «власного змісту, крім нового ідеалу краси, Ренесансу не вистачало». Безсумнівним визнає секуляризацію культури, але стверджує, що замість ентузіязму ренесанс розвинув лише холодну риторику, а замість вищої людини «досягнув лише панування еґоїзму та сваволі». Вплив на Україну незначний, обмежився засвоєнням певної тематики творів. Не утворено нового стилю. Потужнішим був вплив Реформації, з яким пов’язується поширення народної мови та удоступнення Святого Письма. «Найвизначніше з’явище українського 16 в. є полеміка ґеніяльного Івана Вишенського, яка направлена якраз і проти ренесансу, і проти реформації, та ставить своєю метою поворот до старої візантійської традиції». Хоча за мовою і змістом ця полеміка пов’язана з духом Реформації а за стилем - із Ренесансом.

Друга частина значно об’ємніша. Вона складається з таких розділів: А. Що таке літературний барок. Б. Літературний барок на Україні. В. Віршована поезія. Г. Епос. Ґ. Повість. Д. Драма. Е. Проповідь. Є. Історична література. Ж. Трактат. З. Українська барокова література на тлі літератури світової. Констатуючи, що вивчення барокової літератури почалося щойно після І світової війни, Чижевський критично оцінює попередні спроби докладати до барокової української літератури ідеологічні мірки власного часу. За визначальні риси бароко в літературі визнається «потреба руху, зміни, мандрівки, трагічного напруження та катастрофи, пристрасть до смілих комбінацій, до авантюри». А звідси - «стремління до сили, до перебільшень, гіпербол,.. кохання в парадоксі та любов до чудернацького, незвичайного, ґротеску,.. до антитези,.. пристрасть до великих форм, до універсальности, до всеохопливости». Вказує й на небезпеки: перевага зовнішнього над внутрішнім, чиста декоративність, прагнення перебільшити напруження, протилежність, замилування в художній грі, поетичних іграшках, в оригінальності, перевантаження формальними елементами. Тим не менше, ця епоза була новим розквітом української культури. Вона наклала відбиток на дальшу історію народу, формувала національний тип, залишила силу конструктивних елементів, які ще збільшив вплив романтики. Заперечує термін «козацьке бароко»: письменники були не козаки, а ченці, та й споживачами головно були не козаки. Античність приходить у фмормі християнсько-міфологічного синтезу. Вперше риси бароко виявляє в Івана Вишенського. Дійсний початок бароко - Мелетій Смотрицький, Кирило Транквіліон Ставровецький, а перемога - утворення київської школи 1615 р. Стиль пізнього бароко, рококо, в Україні не розвинувся. Українській літературі бракувало великої різноманітности жанрів, майже не було великого епосу, роману. Література переважно анонімна. Мова не підлягала певним нормам, лишалася принципово церковнослов’янською.

Дослідження бароко

Захоплення бароко виявилося в трьох випусках нарисів «Український літературний барок», випущених Українським історично-філологічним товариством у Празі.

Перший випуск (1941) складався з перемови, 1. Поезія барока. 2. З історії української епіґрами. 3. Майстер малих форм (про Івана Величковського). 4. Невідомий український поет 18-го віку (про Симона Тодороського). В передмові зауважив, що попередні дослідники не цікавилися бароковими творами як літературними, а розглядали їх як історичні джерела та підходили до них із модерних ідеологічних засад. Чижевський: «Кожне мистецтво сполучує в собі два елементи, дві стихії: мистецтво є по-перше вільна гра творчих сил людини, а по-друге - та одночасно з тим - воно підлягає суворим законам певної техніки, вимагає ремісничого оволодіння технікою даного мистецького ґатунку та вміння - позитивно чи неґативно - стати в певне відношення до того ступеня історичного розвитку, на якому зараз це мистецтво знаходиться».

Другий випуск (1941) мав такі розділи: 5. До перекладів Сковороди. 6. Рештки підручника поетики Сковороди. 7. Сковорода яко реформатор віршування. Додано було уточнений текст віршів «Саду божественних пісень». Уперше аналізувалася версифікація Сковороди.

Третій випуск (1944): 8. Емблематична поезія. 9. Гербовна поезія. 10. До типології барокової віршованої літератури. Підсумовуючи огляд різних віршових жанрів, Чижевський підкреслює: «Універсалізм барока не лише універсалізм екстенсивний, алі е інтенсивний. Себто він виявляється не лише у всеохопливости тематики, але і у всеохопливости напрямку, в якому ця тематика оброблюється». Вказується на типовість антитез і синтезу різних стилів, сполучення серйозности й жарту. На завершення пише: «Ці нариси і не хочуть, і не можуть дати повної картини українського барокового віршування. Якщо та картина, що стала вже традиційною, більш-менш змінюється під впливом читання цих Нарисів, їх мета вже була досягнена. В дальшому ми залишаємо тим часом віршовану поезію та звертаємось до прози та драми».

Синтез

По війні він — чинний професор-гість (нім. Gastprofessor) у невеличкому університетському місті Марбурґ, в землі Ґессен. Там у часи Реформації було засновано 1527 р. перший протестантський університет Німеччини Марбурзький університет імені Філіппа (нім. Philipps-Universität Marburg). Чижевський викладає в ньому протягом 1945—1951 рр. Наслідком цієї праці стала книга «Geschichte der altrussischen Literatur: Kiever Epoche» (1948), згодом перекладена англійською мовою (1960).

1948 р. побачила світ і студія «Культурно-історичні епохи» (Авґсбурґ, 1948. – 16 с. 2-ге вид. – Авґсбурґ; Монреаль, 1978. – 16 с. (Slavistica, №78).

Здавна з’являється схема зміни епох: розквіт - занепад - відродження. Теорія прогресу, поширена в ХІХ ст., малювала перебіг історичного розвитку як шлях поступового поліпшення, накопичення культурних надбань. Позитивісти виділили три великі доби: релігійну, метафізичну, наукову.

Історія мистецтва - історія стилів, зміни певних характерних для кожної доби систем мистецьких ідеалів, смаків, рис художньої творчости. Кожна епоха є цілістю, системою рухів та змін, має своє обличчя, свій власний характер, свій стиль. Завдання історичного дослідження - встановити цей стиль. Найслабше - назви епох.

1. Романська культура.

2. Ґотична культура.

3. Ренесанс.

4. Бароко.

5. Просвіченість або класицизм.

6. Романтика.

7. Реалізм (нова просвіченість).

8 Неоромантика (символізм).

"Сенс застосування загальноєвропейської схеми культурного розвитку до українського минулого лежить в тім, що цим самим український культурний розвиток мусимо визнати складовим елементом загальноєвропейського, українську культуру - елементом європейської цілости". "Поруч із певною формою, що є загальноєвропейська, стоїть в цьому випадку певна індивідуальна функція цієї форми, цього культурного стилю". В періоди літературного розквіту література має наздоганяти занедбане протягом часу.

"Теорія культурних хвиль" постала під впливом блискучого протиставлення ренесансу та бароко Генриха Вельфлина. "Ідеалу гармонійної краси, простої вибудови твору, прозорости композиції, поміркованого вжитку стилістичних прикрас, стремління до обмеження цілости  твору якоюсь зовнішньою рамкою,.. до "статичного" спокою ситуації, що є характеристичні для ренесансу та класицизму, протистоять в бароко та романтиці такі риси, як недооцінка гармонійности, а натомість стремління до внутрішніх "антитез", до протиділання сил, як велика скомплікованість будови, навмисна "темнота" цілого, - загадковість, неясність, похмурість - є для цих стилів позитивні риси".

Схему історичного розвитку можна змалювати хвилястою лінією:

раннє середньовіччя - пізнє середньовіччя; ренесанс - бароко; класицизм - романтика; реалізм - неоромантика (символізм) - неокласицизм.

Але є низка явищ, які не вкладаються в цю схему, є перехідними. Марьєризм, сентименталізм, бідермаєр, імпресіонізм.

1951 р. Чижевський переїздить до США й обіймає протягом 1951—1956 рр. посаду професора Гарвардського університету. Там у серії «Survey of Slavic civilization» виходить книга «Outline of Comparative Slavic Literatures» (1952).

Працюючи в Гарвардському університеті, Чижевський налагоджує зв’язки з Українською Вільною Академією наук у США, очолює її філософський відділ. Вже 1952 р. в Нью-Йорку виходить його невеличка книга в 22 с. «Поза межами краси: До естетики барокової літератури». Рух «проти трохи солодкавого ідеалу красивости» він пов’язує з Ренесансом, а його утвердження вбачає в епосі Бароко. 1. «Вихід поза межі краси був певною опозицією» до Ренесансу. 2. «Зворот до інших естетичних вартостей поруч з красою був зв’язаний з загальним прагненням бароко до сильного вражіння, себто до того, щоб захопити людину, повести її за собою за всяку ціну». Щоб розбурхати, зворушити людину, мистецький твір мусить посідати інші якості, крім красивости.

Чижевський виділяє дотеп, зокрема «оксюморон», «дотепну нісенітницю».

Закоханість у зображеннях страхіть, жорстокости, трупів, смерти тощо. Картини мук Христових, пекельних мук, страждань святих.

Гра. «Мистецтво завше має в собі елемент гри». Дотепні, легкі елегантні словесні іграшки. Проповідники (Стефан Яворський, Антоній Радивиловський, Дмитро Туптало). Фігурні вірші.

Вартості театрального мистецтва: дотепність, елеганція, цікавість - і жах, жорстокість, бруд, сенсації.

Мова. Поряд із патетичною церковнослов’янською входить проста мова - іноді приємно-народна, іноді ґротескно-вульгарна.

1956 р. в Нью-Йорку УВАН і НТШ спільно видали книгу Чижевського «Історія української літератури: Від початків до доби реалізму». Крім дещо перероблених і доповнених розділів, присвячених Ренесансові й Бароко, до неї ввійшли розділи «Доісторична доба (давній фольклор - вітчизняний, скандинавський, індоєвропейський), та розділи, присвячені Середньовіччю: доба монументального стилю (ХІ ст.), доба монументального стилю (ХІІ-ХІІІ ст.), література 14-15 ст.,  Класицизм, , Романтика. Додано чотири «екскурси»: «Перекладна та позичена література», література латинською мовою, література національного відродження, «український сентименталізм», «Бідермаєр та натуральна школа на Україні». Чижевський послідовно здійснює періодизацію за панівними стилями.

Радянське літературознавство в особі його лідера Олександра Білецького відгукнулося на книгу доповіддю «До питання про періодизацію історії дожовтневої української літератури» (надрукована 1963 р.). Білецький заперечує саму можливість будувати історію літератури на формальному розумінні літературних стилів. Періодизація Чижевського визнається «дуже умовною, штучною, непереконливою». Мотивується ж це тим, що «Літературні факти не зв’язуються з народним життям, з боротьбою, яку вів народ із зовнішніми ворогами і яка точилася в суспільстві, поділеному на класи».

Літературу ХІ-початку ХХ ст. Чижевський поділяє на дев’ять епох:

1.     Монументального стилю.

2.     Орнаментального стилю.

3.     Переходова.

4.     Ренесанс та реформація.

5.     Бароко.

6.     Класицизм.

7.     Романтика.

8.     Реалізм.

9.     Символізм.

«Переходовість» XIV-XV ст. пояснюється малим числом пам’яток, переважно компілятивних або таких, що стоять «на узбіччі літератури». Доба класицизму обмежується кінцем XVIII ст. – 40-ми роками ХІХ ст. На неї накладається романтизм (кінець 20-х – початок 60-х рр. ХІХ ст.). Пізніші епохи Чижевський не аналізує. Але він накреслює стратегію розвитку української літератури, констатуючи «неповноту» української літератури, яка утворилася наприкінці XVIII ст. через денаціоналізацію вищих кіл шляхти й духовенства. «Весь сенс і зміст українського національного руху протягом 19 ст. складався з доповнення національного організму до певного культурно-самостійного стану. Це нелегке завдання в сфері літератури полягало, між іншим, у тому, щоб утворити повну систему літературних форм». Адже «неповна» література не могла задовольнити потреб провідного шару. «Витворення самодовільної літератури вдалося лише українській модерній літературі з її різноманітністю літературних ґатунків і течій. Але тут на перешкоді стала політика, - російський більшовицький уряд навмисне утримує національні літератури, крім російської, на рівні неповних літератур».

Український класицизм – слабкий і мало виразний. Але це було літературне відродження – перехід до єдиної літературної мови, мови народної. Елементи класичної стилістики знаходить у бурлескно-травестійній поезії XVIII ст. й у Некрашевича. Але визначає її утвердження поема Котляревського. Несподівано для автора вона набула серйозного значення як перший твір нової української літератури. Вплив «Енеїди» був небезпекою для літературного розвитку. Найсильніший бік – словник Котляревського, мовна гра, а також багатство побутових тем. Найслабша сторона – вірш, чотиристопний ямб, перейнятий із російської літератури.

До класицистичного віршування відносить оди (Котляревського, Гулака-Артемовського), байки Гулака-Артемовського, Павла Білецького-Носенка, Степана Рудиковського, Степана і Петра Писаревських. Драми цієї епохи – переважно «комічні опери» - легкі комедії з окремими співами. «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник». В Котляревського виділяється просвітницький гуманізм, пробудження любови до українського народу. Позитивно оцінюються п’єси Василя Гоголя. А от драматичні твори Квітки-Основ’яненка критикуються. «Сватання на Гончарівці» - крок назад, з примітивним сюжетом, співи здебільшого вульгарно пародійні. Квітці не вдається піднестися над загалом примітивним комедійним жанром.

Проза нечислення, починається оповіданнями Квітки – «письменника чималого таланту, але стилістично дуже усамітненого, з ориґінальними мистецькими засобами, але старосвітського, мало зв’язаного з сучасною українською та чужими літературами». Твори відзначаються чималим мистецьким хистом. Збудовані як жива оповідь. Мова проста, наближається до нормалізованої мови селянського рівня. Проповідує християнський гуманізм.

«Політично та культурно час класицизму був часом найбільшого національного занепаду України». «Український класицизм був неповний і через це нетиповий, пізніше навіть не розуміли, що це був класицизм».

Романтизм (Романтика) відіграв визначну роль у відродженні слов’янських народів. «Українська романтична література, порівняно неширока, наклала помітний відбиток на весь дальший літературний розвій та широко увійшла в народну свідомість». Зароджується в Харкові на межі 20-х і 30-х рр. ХІХ ст., а на початку 40-х рр. там літературний рух майже завмирає. У Галичині – наприкінці 30-х рр. У Києві – в лоні «Кирило-Мефодіївського братства» в 40-і рр. Останній осередок – Петербург під час існування «Основи». Зацікавлення історією, видання нардної поезії.

Українські школи в інших літературах: російській (Кіндрат Рилієв, Орест Сомов, Микола Маркевич, Микола Гоголь, Євген Гребінка та ін.), польській (Антоній Мальчевський, Богдан Залєський, Северин Гощинський та ін.).

Харківська романтика почитається з гуртка Ізмаїла Срезневського. Поруч із ним стають Амвросій Метлинський та Микола Костомаров. Біля джерел харківської романтики – Левко Боровиковський у перекладах Адама Міцкевича, Олександра Пушкіна, Василя Жуковського. Для Метлинського характерний похмурий сумний колорит. «Постать Метлинського як поета завжди лишиться в світлі цього безнадійного настрою одчаю, без просвіту». Поезія – наскрізь філософська. Тональність Костомарова інша – «оптимістична віра в майбутнє українського народу», в перемогу «правди і волі», ототожнюваних із християнством. Мова і Метлинського, і Костомарова – спроба витворити мову освіченого товариства. Драматичні спроби Костомарова розглядаються як прагнення утворити «повну літературу».

Додаються поезії Срезневського, Олександра Корсуна, Михайла Петренка, Опанаса Шпигоцького. Яків Щоголів визнається «найвизначнішим поетом усього харківського кола».

Західна Україна: зародження літератури народною мовою мало ще більше значення, ніж для Наддніпрянщини. Романтичні ноти української літератури в Галичині «були надзвичайно м’які, ніжні, ліричні». Нечисленні вірші Шашкевича вказують на його поетичну обдарованість. Микола Устиянович – другий найвизначніший романтик Галичини. Невелика спадщина лишилася від Якова Головацького, Івана Вагилевича, Антона Могильницького. На Закарпатті виділяється Олександр Духонович, який пише мішаною мовою, хоч зазнає впливу галицьких романтиків.

Київський університет гуртує молодь, а ректор Михайло Максимович використав своє становище для пожвавлення українського культурного життя. У 40-і рр. зустрічаються Костомаров, Шевченко, Микола Гулак, Василь Білозерський. Для киян «якраз майбутнє стає основним мотивом світогляду». Природнім було утворення «Кирило-Мефодіївського братства».  Його програмний документ, «Книги буття українського народу», «не лише ідеологічно, а й літературно… кладе підвалини для якогось нового майбутнього».

Геніальна поезія Шевченка сприяла зміцненню віри в майбутнє України. «Це було щось цілком нове, велетенське, великорисе – не лише змістом, але й формою. Навряд чи поет міг би викликати такий переворот, знайти таке загальне визнання, якби не надзвичайні поетичні властивості віршів Шевченка». Це пов’язане з глибинними зв’язками з народною поезією. Багатство ритміки й рими, милозвучність віршів. Звукопис. Розмаїтість музичних засобів. Вдається до засобів романтичної поезії: жанрів балади й романтичної поеми. Тематика «наскрізь романтична, і може найбільш романтичне в ній те, що вона наскрізь національна, українська». Вводить величні образи минулого. Основні думки-поняття: Слово, Правда, Слава.

Крім Шевченка, найбільший слід у духовній історії пер. пол. ХІХ ст. лишив Пантелеймон Куліш. Його доля типова для романтика. «Цей шлях веде часто до катасроф, трагедій. Але Куліш вийшов з усіх змін тим самим невтомним працівником, ентузіястичним провідником своїх ідей, якого, правда, часто ніхто не хотів слухати, пророком, за яким ніхто не йшов». Виділяються оповідання «Орися», цикл «Україна», роман «Чорна рада».

Після смерти Миколи І (1855) життя пожвавлюється; українська літературна продукція набуває обсягу, якого ще не знала. Зростають розходження між старшим поколінням – романтиками, до яких належав і Шевченко, - та молодшим, вихованим на творах «Молодої Німеччини», Жорж Санд, Тургенєва та Некрасова. Після смерти Шевченка (1861) повертається до віршування Куліш. Він пробує наслідувати Шевченка, але безуспішно: його вірш одноманітний, російського типу, немає своєрідности Шевченкових рим, бракує музичности мови. Поеми рефлексійні, в них дія зникає за міркуваннями. Прозові твори найбільш урівноважені. Переживання героїв описано ще трохи старовинним стилем. Найсильніше в нього – історичні нариси та публіцистична проза. «Основна його ідея – романтична ідея про подвійний характер людини, в якій сполучені зовнішнє, поверхове та глибоке, сутнє, заховане, закрите в серці». Філософія серця Куліша.

«Романтичний світогляд, безумовно, врятував його (при всіх його хитаннях) для України; але цей романтичний світогляд, чужий часові, утворив коло Куліша в останні десятиліття життя атмосферу незрозуміння та ворожнечі, зробив його за життя самотнім, а по смерті на деякий час забутим сином України».

Значним надбанням української літератури здалися твори Олекси Стороженка, публіковані на сторінках «Основи». Чимало романтичних елементів у ранній поезії Степана Руданського.

Інші поети-романтики: Тимко Падура, романтик козацтва в стилі «романтики жаху»; Євген Гребінка, який в українських творах розвивається від котляревщини до несміливих початків романтизму; Осип Бодянський. Романтика смутку й журби в дусі Михайла Петренка представлена Віктором Забілою та Олександром Афанасьєвим-Чужбинським.

«Те, що романтика дала українській літературі найбільшого поета нового часу, значною мірою спричинилося до надзвичайної сталости романтичного впливу». Нешевеченківська романтична традиція – чутливий та сумний романс, що тяжіє до народної пісні.

В період реалізму не зникло захоплення минулим, зокрема козаччиною. В межах уваги реалізму залишалися відкриті романтикою звичаї, побут, вірування народні та народа поезія; вони часом закривали соціяльні умови народного життя.

Романтика принесла уявлення про національне відродження. Найважливіша ж риса – вона свідомо поставила за мету утворити «повну» літературу, яка могла б задовольнити духовні потреби всіх кіл народу.

Згадує про спроби виявити в українській літературі риси пізнього («міщанського», «старечого») романтизму – «бідермаєр». Назва Бідермаєр походить від вигаданого літературного псевдоніма «Ґотліб Бідермаєр», під яким правник і письменник Людвіг Айхродт (нім. Ludwig Eichrodt) зі своїм приятелем лікарем Адольфом Кусмаулем (нім. Adolf Kußmaul) опублікували у 1850 році збірку віршів-пародій на тогочасну міщанську поезію під назвою «Бідермаєрова любов до пісні» (нім. Biedermeier Liederlust). В Україні не було ніякого ґрунту для реакції на захоплення романтичними ідеями. Ближчими до українських реалій була російська «натуральна школа». Але належні до неї українські автори писали по-російському.

Мотивуючи свою систему періодизації, у вступі Чижевський писав про закономірність у зміні стилів: постійну зміну протилежних тенденцій.

Любов до простоти // Ухил до ускладнености

Нахил до ясних рамок, вибудованих за певними приписами // Прагнення надати творові навмисне незакінченої, розірваної, «вільної» форми

Прагнення до прозорої ясности думки // Нехтування ясністю, бо важливіша «глибина»

Зусилля виробити унормовану мову // Шукання своєрідної, ориґінальної мови

Прагнення дати найточніший вислів // Прагнення дати найбільшу повноту мовного вияву

Прагнення досягнути спокійної гармонії // Прагнення досягнути напруження, руху, динаміки.

Переважає ідеал спокійної урівноваженої краси // Поруч краси стоять інші цінності, до естетичної сфери приймається навіть незугарне

«Представники цих двох різних типів літературних стилів цінять не те саме: ясність або глибину, простоту або пишність, спокій або рух, закінченість у собі або безмежність перспектив, викінченість або прагнення та мінливість, сконцентрованість або різноманітність, традиційну канонічність або новизну і т.д.».