2023. Київська Трьохсвятительська духовна семінарія

1. Вифлеємський пастушок

1 Господь сказав до Самуїла: «Докіль ти будеш вболівати над Саулом, що я його відкинув, щоб він не царював над Ізраїлем? Налий ріг твій олією та йди в дорогу. Я пошлю тебе до Єссея, вифлеємця, бо я наглянув собі царя між його синами.» 4 І вчинив Самуїл, що Господь велів… 5 … І він очистив Єссея і його синів та й закликав їх до жертви. 6 Коли ж прийшли, й він побачив Еліява, подумав сам у собі: це певне перед Господом його помазаник! 7 Але Господь сказав до Самуїла: «Не вважай на його вид та на його високий стан, я його відкинув. Господь бо не дивиться так, як чоловік: чоловік дивиться на лице, Господь же дивиться на серце.» 10 Отак Єссей привів сім своїх синів до Самуїла, та Самуїл сказав до Єссея: «І цих Господь не вибрав.» 11 Тоді Самуїл спитав Єссея: «Чи це всі твої хлопці?» Той відповів: «Є ще найменший, та він пасе вівці.» І велів Самуїл Єссеєві: «Пошли за ним, бо ми не сядемо, поки не прийде сюди.» 12 Послав він за ним, і привели його. Був же він русявий, гарноокий, уродливий з виду. І повелів Господь: «Устань, помаж, це він.» 13 Узяв Самуїл ріг з олією й помазав його посеред його братів. І дух Господній зійшов на Давида з того дня й на майбутнє (1 Сам. 16:1-13).

Майже 400 років тому, на страсному тижні 1631 року, у Львівській братській школі ставився діалог її викладача Йоаникія Волковича «Розмишлянє о муцІ Христа, Спасителя нашего». Школа належала доволі консервативному середовищу, осердям якого була Успенська церква - в той час непримиренний опонент унійним ініціятивам. Однак, змушені готувати дітей до реального життя, а не до животіння в архаїчній оазі, заможні православні міщани Львова використали усталену в тогочасній Європі методичну модель, важливим елементом якої був шкільний театр. Це обурювало Івана Вишенського й було однією зі спонук конфлікту запального, талановитого, але вельми консервативного полеміста зі Львівським братством.

Йоаникій Волкович бере за взірець пасійну драму, вже  на той час міцно закорінену в театральній культурі Європи та охоче використовувану в єзуїтських колеґіях. Разом із тим він звертається до богослужбової практики «хресної дороги», видовищність й емоційна насиченість якого вельми імпонували смаку українців ранньомодерної доби. Отже, пасійний діалог Волковича будується як медитативний супровід останніх годин земного життя Спасителя. Розповідь про ці події поділена між 10 вісниками й супроводжується медитативними монологами трьох побожних душ та поясненням подій «Милістю Божою».

Промова шостого вісника, уповноваженого розповісти про несення хреста на Голгофу. Він починає розповідь словами:

Декрет несправедливий юж-юж єст виданий,

Аби Ісус невинний був укрижований.

Юж на рамо Єго ключ Давидов взложено,

Которим маєт бути небо отворено.

Хрест, отже, метафорично описаний як ключ до Неба. Бо ж і справді ним і через нього Бог відчиняє людині зачинену перед праотцями браму вічного життя. Це, зрештою, не потребує пояснень. Чому цей хрест – «Давидів»? Теж ніби не викликає проблем: Давид був одним із предків Ісуса Христа, його ім’я з’являється в родоводі Спасителя, поданому на початку Євангелія від Матея: «Авраам був батьком Ісаака, Ісаак – Якова, Яків – Юди і братів його... Єссей був батьком царя Давида, Давид – Соломона від жінки Урії» (Мт. 1:2,6). Ім’я Давида – одне з ключових і в іншому родоводі, з Євангелія від Луки: «Сам же Ісус, коли розпочинав (свою діяльність), мав яких років тридцять і, як гадали, був сином Йосифа, сина Елі,.. сина Натана, сина Давида, сина Єссея» (Лк.3:23, 31-32). Та варто замислитися: хіба ж це достатньою мірою мотивує пов’язування саме з царем, пророком, поетом образу хреста?

Богослужбові тексти охоче послугуються іншою метафорою: «Жезл із кореня Єсеєвого». Ця метафора розвивається в іконописний сюжет: зображення Єсеєвого дерева, на якому виростають, як плоди, його нащадки. Єсей же в цих образах – лише допоміжний для зосередження уваги на його синові, Давидові. Корінь Єсеїв, пагінець Єсеїв – усе це образи, що складаються в єдину монументальну картину потужного дерева, стовбуровою гілкою якого уявляється Давид. Ну а раз дерево, то й матеріял, із якого виготовлено хрест.

Зрозуміла річ, ідеться аж ніяк не про фізичний матеріял, із якого виготовлено хрест, а про його духовні складники – тягар гріхів, що спонукав Бога до найбільшої жертви, хресної смерти Єдинородного Сина.

Хрест, отже, - символ гріха, з якого виростає воскресіння. І в цьому сенсі постать царя Давида справді знакова. Грішник, який через цілковите каяття здобуває праведність і стає для всіх поколінь християн джерелом молитовного натхнення. Непомітний пастушок, фігура якого в царській короні перетворилася на постійний атрибут воскресних ікон.

У мене в університеті був один колоритний викладач історичної граматики, професор Медведєв. На ті часи, в СРСР 1970-х рр., професорське звання значило незрівнянно більше, ніж тепер. Воно давало високий суспільний статус, солідну заробітну платню, життєву стабільність. Правда, заслужити його доводилося не стільки науковими здобутками (професор Медведєв їх практично не мав), скільки політичною лояльністю. Останнє професор представляв із надлишком. І він постійно повторював одну магічну фразу, яка мала ілюструвати карколомну кар’єру сільського хлопця завдяки радянській владі: «Я пройшов шлях від пастушка до професора». Цей пасторальний образ бідного пастушка мав ілюструвати найнижчий суспільний статус. Рецептом успішного складання Медведєву іспиту вважалося сказати мимохідь, що батько працює в колгоспі пастухом. Після цього добра оцінка для соціяльно близької особи була забезпечена.

Правда, в європейській культурі образ пастушка ще з античних часів переінакшується. Ще в ІІІ ст. до Р.Х. грецький поет Теокрит із Сіракуз на Сицилії започатковує жанр буколік - поезій, у яких мовилося про вільне, безтурботне, щасливе життя на селі. До речі, й саме слово  «буколіка»  походить від давньогрецького βουκóλος — «пастух». У 39 р. до Р.Х. найвдоміший римський поет Вергілій оприлюднив збірку віршів «Буколіки», де оспівував красу італійської сільської природи. Вергілієві «Буколіки» складаються з десяти еклог. Їхні мотиви подібні: безжурне життя ідилічних пастушків і пастушок на лоні прекрасної природи. У Середні Bіки Вергілій здобув славу передхристиянського пророка за четверту еклогу, в якій деякі богослови, серед них і блаженний Августин, прочитували передчуття приходу Спасителя:

Час надіходить останній по давніх пророцтвах кумейських;

Низка щасливих віків на землі починається знову.

Знову вертається Діва, вертається царство Сатурна;

Парость новітню богів нам із ясного послано неба.

Ти лише, чиста Діяно, злелій нам дитину ту дивну:

З нею залізна доба переходить, спадає в непам'ять,

Вік настає золотий! Непорочна, твій Феб уже з нами!

Хлопчику любий! надійдуть часи, і побачиш ти небо,

Світлих героїв побачиш і сам засіяєш в їх колі,

Правлячи світом усім, втихомиреним зброєю батька.

Зразу-ж родюча земля принесе тобі перші дарунки:

Ладан поземний та кручений плющ зростить без насіння,

Лотосом вся процвіте, засміється веселим акантом.

Кози самі понесуть молоко з полонини додому;

Смирна худоба без страху на лева глядітиме в полі.

Квіти ласкаві, рясні поростуть край твоєї колиски.

Згине і ворог твій — змій і все зілля отрутне загине

І асирійський амом ніби килимом землю укриє.

Вовни не красять уже у фарби, пороблені штучно:

Нині вівця на пасовищі ходить в одежі червленій,

Кольором ясним шафрана та пурпуром міниться темним;

Нині природний сандикс одягає ягнят недорослих.

Такий природній простір називали в ті часи Locus amoenus (лат. приємна місцевість, чарівний куточок), маючи на увазі ідеалізовану місцину на землі, де людина існує в абсолютній гармонії з природою. Коли в 1583 році Севастян Кльонович видав поему «Роксоланія», то в ній Україна і поставала як суцільний Locus amoenus, ідилічна країна з розкішними пасовиськами й мрійливими пастушками.

Скрізь на зелених лугах випасають худобу веселу,

М’ясо із наших волів в землях далеких їдять.

Певний відгомін буколічних мотивів можна знайти навіть у творчості Тараса Шевченка, коли він згадує про своє пастуше дитинство:

Мені тринадцятий минало.

Я пас ягнята за селом.

Чи то так сонечко сіяло,

Чи так мені чого було?

Мені так любо, любо стало,

Неначе в Бога......

Уже прокликали до паю,

А я собі у бур’яні

Молюся Богу... І не знаю,

Чого маленькому мені

Тойді так приязно молилось,

Чого так весело було.

Господнє небо, і село,

Ягня, здається, веселилось!

І сонце гріло, не пекло!

Але стародавній Схід мав зовсім інше, реалістичніше ставлення до пастушого служіння. Пустельні краї західної Азії та північної Африки змушували постійно переходити з місця на місце в пошуках свіжої трави. Бракувало води. Пастух уявлявся чимось на зразок сучасного безхатченка – брудний, недоглянутий, просяклий запахом овець, приречений на постійне недосипання й біганину за неслухняною худобою. Стародавні цивілізації – єгипетська, вавилонська – творилися осілими народами, які з погордою та навіть відразою ставилися до кочовиків-євреїв.

Пригадайте епізод із приходом клану Якова до Єгипту. Попри те, що євреї були родичами найвищого по фараоні сановника, єгиптяни гидували сідати з ними разом до столу: «16 Як же побачив Йосиф Веніямина з ними, то каже старшому над його домом: Уведи отих людей у дім, заколи що з худоби і приготуй, зо мною бо їстимуть ці люди в полуднє. 30 І хутенько вийшов, бо серце його зворушилось на вигляд брата і сльози зависли на очах його; він пішов у світлицю й там заплакав. 31 По тому ж, умивши собі обличчя, вийшов, переміг себе й каже: Подавайте лишень страви. 32 І подали йому окремо і їм окремо й окремо єгиптянам, які з ним обідали; не можуть бо єгиптяни їсти з євреями, огидно для єгиптян воно» (Бут. 43:16, 30-32).

До такого пастушого середовища належав і наймолодший із Єсеєвих синів – Давид (гебр. Davīd, улюблений). Правда, євреї пам’ятали й шанували своє кочове минуле. Пастуше шатро, задимлене вогнищем, невпинні мандри з одного пасовиська на інше слідом за отарою – ці реалії жили в народній пам’яті як обрамлення Тори, Мойсеєвого П’ятикнижжя, успадкованого від невпинних у русі патріярхів Авраама, Ісаака, Якова. Та й сам Мойсей перед покликанням до пророчого служіння доглядав вівці у свого тестя Їтра (Вихід 3:1).

 Тому, попри перехід після повернення на Обіцяну землю до осілого способу життя, скотарство зберігало в свідомості євреїв статус заняття, гідного патріярших нащадків. Недарма так часто Христос у своїх притчах використовуватиме образ пастуха, пастиря, для алегоричного опису місії духовного провідника. Пастухи були годувальниками, провідниками, захисниками та постійними супутниками овець. Вони уособлювали також владу і управління тваринами, які перебували під їхньою опікою. Взаємозв'язок між пастухом і вівцями настільки тісний, що близькосхідні пастухи могли розділити отари, що змішалися біля водопою чи вночі, просто покликавши своїх овець, які знають голос свого пастуха і йдуть за ним. Пастухи невіддільні від своїх стад, і їхня робота вимагає уваги, проходить на самоті і іноді пов'язана з небезпекою.

Умови вівчарства давньої Палестини істотно відрізнялися від сучасних. Вівці не утримувалися в загоні та не надавалися самим собі. Вони повністю залежали від пастуха, який захищав їх, провадив на пасовище, напував, давав їм притулок і піклувався про них. Вівці не тільки потребують нагляду, але й напрочуд безтямні – вони можуть безглуздо блукати, не знаходячи шляху до кошари, навіть якщо вона знаходиться в межах видимості.

Завдання пастиря полягало в тому, щоб провадити овець із безпечного загону, де вони знаходилися ночами, надійними шляхами до місць випасу. Після ранкової годівлі на пасовищі вівці в середині дня, як правило, лежали кілька годин у тінистому або прохолодному місці і ввечері поверталися в загін, де пастух доглядав хворих або уражених овець. Для захисту овець від хижаків пастухи носили два знаряддя – «жезло і палицю», одне з яких справді являло собою палицю, а інше – звичайний гак, що використовувався для захисту  від небезпеки або для полегшення підрахунку овець, коли вони входили до кошари.

Згодом Давид використає ці образи, коли описуватиме в псалмі 22/23 вияви над ним Божої опіки: «1Господь - мій пастир: Нічого мені не бракуватиме. 2На буйних пасовиськах він дає мені лежати; веде мене на тихі води. 3Він відживляє мою душу, веде мене по стежках правих імени ради свого. 4Навіть коли б ходив я долиною темряви, - я не боюся лиха, бо ти зо мною. Жезло твоє й палиця твоя - вони дають мені підтримку».

Але як було підліткові, в душі якого визрівали не помічені оточенням таланти, витримувати безпросвітню монотонність волочіння бідними пасовиськами за отарою! Якби ми могли зазирнути в його дитячу свідомість, ми, напевне, помітили б і мрійливість, прагнення вирватися поза щодалі тісніші рамки його одноманітного животіння, і сором за бідний одяг, сморід немитого тіла, просяклого запахами овечої вовни, за злидні й безперспективність життя. Зрештою, кожен юнак проходить етап мрійливости, стлумленого або відкритого бунту проти життєвої рутини. З таких мрій часом виникають фантазійні твори на кшталт «Дивовижного чарівника Країни Оз» Лімана Френка-Баума чи «Хронік Нарнії» Клайва Стейплза Льюїса. Але юнацькі фантазії здатні й залишити в душі травматичний конфлікт між мріями та реальністю, який тільки поглиблюється з віком.

В якомусь сенсі Давидові було легше, ніж більшості замріяних юнаків – його знайшов пророк Самуїл. Але, виявивши в Давидові мету своєї подорожі, він не залишив жодних настанов чи порад. Помазав – і пішов геть. Чи відчув якісь зміни Давид? Безперечно! В ньому прокинувся пророчий талант: «І дух Господній зійшов на Давида з того дня й на майбутнє» (1 Сам. 16:13). Але навряд чи він сам цілком усвідомлював глибину цих змін. Інші ж помічали в ньому тільки мистецтво музиканта й поета. Навряд чи хто, включаючи самого Давида, припускав, що в тендітному юнакові приховується претендент на царський престіл.

Бог же провадить Давида незбагненними для людини шляхами. Ось і в оточення царя він потрапляє не як конкурент Саула, а як його рятівник від депресії. Адже Саулові слуги вірили в лікувальну силу музики й співаного слова, їхню здатність відганяти злого духа, який опановує Саула. Рекомендуючи Давида, ці слуги навіть не змогли пригадати його імени – це для них просто син Єсея з Вифлеєму, котрий «уміє гарно грати, сила в нього незвичайна, звиклий до бою, розумний на слово, гарний на вроду, та й Господь з ним» (1 Сам. 13:18).

Раз у раз, коли на святковій вечірні правиться литія, всім учасникам богослужіння пропонується прийняти помазання освяченою оливою. Цим самим Бог через Церкву дарує нам знаки своєї благодатної присутности. Видимі, відчутні знаки. Вони повертають нас до неусвідомлених переживань таїнств утаємничення, коли помазання тіла оливою, а потім  миропомазання знаменувало сходження на нас благодати Святого Духа. «Це помазання пояснює назву християнин, яка означає помазаник, і бере свій початок від помазання Самого Христа» (ККЦ, 1289), - пояснює Катехизис Католицької Церкви.

Напевне, зайве нагадувати, що іменник «Христос» - переклад гебрейського Машиах - виводиться з грецького дієслова «χρίω» – «помазати». І всім нам при відправі таїнства миропомазання співалося «Всі ті, що в Христа хрестилися, у Христа зодягнулися». Ми всі помазані в Христа, а отже, покликані до царського служіння. Бо ж Христос, серед іншого, титулується і «Царем царів». Так називається й тип ікони, на якій зображений Ісус Христос в образі святого, що панує над людьми всіх чинів і станів. Така ікона зустрічається у складі деісусної композиції. А папа Бенедикт XVI свого часу підкреслював: «Називаючи себе християнами, визначаємо себе як людей Царя, як людей, які визнають у Ньому Царя».

Отже, й помазання пастушка Давида пророком Самуїлом виявляється насправді набагато далекосяжнішим за своєю символікою, ніж покликання на царське служіння замість Саула. Давид дістає знак, який оприявниться в месіянському служінні його далекого нащадка. Нащадка, котрий своїм хрестом, «Давидовим ключем», відкриє для всього людства загублений праотцями шлях до Неба. І ми з вами, приймаючи благодатне помазання освяченою оливою, долучаємося до сонму покликаних до служіння, вищого за будь-яку царську гідність, бо воно провадить до Неба. Хоч би якими безталанними пастушками ми при цьому себе почували, Бог, невидимо торкаючись нашого чола, оприявнює готовність провадити нас цим царським шляхом. Навіть коли ми, як колись Давид, завагаємося, зупинимося, зіб’ємося з дороги, Він готовий підтримати нас і запобігти нашим блуканням. Бо ж Він є «путь, істина і життя» (Ін. 14:6).

2. Давид і Голіят

4 І виступив з філістимлянського табору передовий борець, на ім'я Голіят, 8 Став він і загукав до лав ізраїльських: «Чого ви вийшли й стаєте до бою? Хіба я не філістимлянин, а ви не раби Саула? Виберіть собі одного, й нехай виступить проти мене! 45 А Давид відповів філістимлянинові: «Ти йдеш на мене з мечем і довгим списом і коротким. Я ж іду на тебе в ім'я Господа Сил, Бога ізраїльських лав, якого ти зневажив». 48 І от як філістимлянин рушив і, йдучи, насувавсь проти Давида, цей швидко вибіг із лав назустріч філістимлянинові, 49 сягнув рукою до торби, взяв із неї камінь, метнув ним з пращі й поцілив у лоба філістимлянинові. Камінь застряг у нього в лобі, й він упав лицем об землю.

Протягом минулого року ми, українці, часто згадували цей епізод. Адже протистояння нашої відносно невеликої держави з економікою, розхитаною недолугим управлінням, зі свідомо руйнованою ворожою агентурою армією, та північного монстра з його величезною територією і військом, що вважалося другим у світі, так нагадувало контраст між надійно озброєним велетнем Голіятом і тендітним юнаком, для котрого заважкими виявилися меч і бойові обладунки! І коли ворога вдалося зупинити, а потім і відігнати від Києва, Чернігова й Сум, від моєї рідної Балаклії й Ізюму, коли було звільнено Херсон, аналогії з враженим Давидовим камінцем Голіятом стали надихати нас усіх на віру в швидку перемогу. Адже й визволення Обіцяної Землі від філистимлян почалося з загибелі Голіята.

Для Ізраїля, який має за свій герб Māḡēn Dāwīḏ [maˈɡen daˈvid], Зірку Давида, і визнає себе за правного спадкоємця Давидового царства, аналогії сучасних воєн із стародавнім протистоянням його народу та «пліштім», «народів моря», слід яких залишився в назві Палестини, ще більш значущі. Оборонці краю предків від арабських сусідів чи то 1948 року, чи 1967 року виглядали справді  наївним юнаком порівняно з численним і досвідченим у завойовницьких війнах супротивником. Нині арабський світ складається з 22 країн, деякі з яких неймовірно багаті на нафту, і містить близько 360 млн осіб. Додаймо до них фанатично ворожий Ізраїлеві Іран із 83 мільйонами населення й таємною розробкою ядерної зброї. В Ізраїлі ж живе менше 10 млн чоловік, із яких чверть – неєвреї, а частина ортодоксальних євреїв не визнає своєї держави й відмовляється воювати за неї. Тим не менше ось уже 75 років мужні спадкоємці Давидового царства гідно протистоять потужній небезпеці, а тепер ще й надають допомогу нам, українцям, хоч  не завжди розголошують це. Кожен, хто відвідував Святу Землю, неодмінно запам’ятав делікатні постаті хлопців і дівчат у військовій формі, які не скидають з плеча автомат У́зі навіть під час відпустки.

Нам, служителям Церкви, заборонено брати в руки зброю. Вбивство людини унеможливлює сакраментальне служіння. Тим болючіше відчувати себе безборонним Давидом під час суспільних протистоянь і збройних конфліктів. Може здатися, що, якби в тебе під боком був хоча б АК-74 або, ще краще, гранатомет, ти почував би себе впевненіше, коли ворог наближається до твого дому.

Однак російська агресія спонукає переглянути давній стереотип переможця у військовому протистоянні – «людини з рушницею» (був такий класичний совєтський революційний фільм Сергія Юткевича з 1938 р. – «Человек с ружьём»). Український воїн здобуває перемоги над вогнепальною зброєю, озброївшись дроном, планшетом, сучасними інформаційними технологіями. Але передусім – озброївшись Правдою. Божою Правдою – бо іншої немає і не може бути.

Адже, як би нам не хотілося заперечити Самуелеві Гантинґтону, коли ще 1992 р. на лекції в Американському інституті підприємництва він прогнозував, що після завершення Холодної війни людство входить у період clash of civilizations, «зіткнення цивілізацій» (1996 р. Гантинґтон опублікував текст доповіді в книзі «Зіткнення цивілізацій і перебудова світового порядку»), наразі прогноз реалізується з нечуваною жорстокістю. І ареною зіткнення східних диктатур, вбраних у шати то комуністичної утопії, то ісламського фундаменталізму, то квазіправославного царства, із євроатлантичною цивілізацією, зіпертою на християнський фундамент, стала наша рідна земля.

Як здолати зухвалого, самовпевненого титана, досконалого в пересмикуванні фактів, позбавленого гальм у оперуванні відвертою брехнею, озброєного фабриками тролів, ордами продажних журналістів і безпринципних тік-токерів? Пошукаймо підказки в історії перемоги Давида. Адже вифлеємський пастушок здолав Голіята не лише тому, що вправлявся у володінні пращею, як охороняв був отару від вовків. Давид вирушає на ворога зі словами: «Ти йдеш на мене з мечем і довгим списом і коротким. Я ж іду на тебе в ім'я Господа Сил, Бога ізраїльських лав, якого ти зневажив» (1 Сам. 17:45). І додає: «Не мечем і списом Господь дає перемогу,.. війна йому належить» (1 Сам. 17:47).

Час від часу я натрапляю в соціяльних мережах на лаконічні зізнання наших бійців: успіхи на фронті годі пояснити раціональними причинами. Без Божої підтримки все могло виглядати цілком інакше. І коли у зв’язку з річницею вторгнення в наші краї почали з’являтися спогади про 24 лютого 2022 р., знов і знов переконуєшся в цьому. Адже все виглядало доволі фатально, сили були неспівмірними, владна вертикаль – слабкою, кордон не було захищено…

Може, наш народ чимось особливим заслужив у Бога ласку? Навряд чи більше, ніж інші народи. Але ж і пастуше служіння Давида не залишило якихось слідів його побожних подвигів. Навпаки: закорінені в молодечій натурі слабкості ще дадуться взнаки, коли Давид займе свій престіл у Єрусалимі.  

Років за 400 по Давиді пророк Єремія починатиме свої звіряння згадкою про почуте Господнє слово: «Перш, ніж я уклав тебе в утробі, я знав тебе; і перш ніж ти вийшов з лона, освятив я тебе» (Єр. 1:5). Хто, як не Бог, знатиме нас до глибини нашого єства, з усіма нашими вадами, слабкостями, але й із нашими талантами, здатними розвинутися, якщо ми готові співпрацювати з Богом у їхньому плеканні. Він підтримує нас, захищає від життєвих катастроф, як ми захищаємо слабеньку рослину на городі, оточуючи її патичками, підв’язуючи до міцної тростини. І Бог запевняє Єремію вже в другому слові: «Вони війною підуть на тебе, однак тебе не подолають, бо я з тобою, - слово Господнє, - щоб тебе врятувати» (Єр. 1:19).

«Тебе не подолають, бо я з тобою». Ми наздоланні остільки, оскільки ми з Богом. Не просто маніфестуємо свою релігійність, відправляємо публічні богослужіння, послугуємося церковною риторикою, а живемо, діємо, міркуємо по-християнському. Здається, так просто… Але щоразу в критичній ситуації ми боїмося виявити вразливість, якщо не відповімо адекватно на виклик світу. На зло – злом, на ненависть – ненавистю.

Уявімо, як би виглядав двобій Давида з Голіятом, аби юний пастушок взяв до рук незвичного меча й убрався б у пропоновані йому обладунки. Шолом, панцир, меч лише сковували його рухи й робили безборонним перед звичним до бронзового екіпірування філистимлянином. Тим-то, щойно примірявши запропоновані йому знаряддя, Давид швиденько скинув їх і заходився шукати гладенькі камені для пращі.

А ще уявімо, чим би закінчилися бої під Харковом чи Вугледаром, якби наші вояки не розстрілювали ворожі танки й панцирники з заздалегідь підготованих позицій, а вивели назустріч власну бронетехніку, архаїчну й значно менш численну.

«Не мечем і списом Господь дає перемогу,.. війна йому належить» (1 Сам. 17:47), - ще раз повторімо за Давидом. І хоча зараз наші думки мимохіть концентруються на фронті, хіба ж це єдина битва, яку доводиться вести християнинові! «Нам бо треба боротися не проти тіла й крови, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах» (Ефес. 6:12), - нагадує апостол Павло. Динаміка цивілізаційних змін у сучасному світі на перший погляд свідчить про стрімку секуляризацію. Падає число покликань – і не тільки до монашества або священства, але й до  подружнього життя, порожніють  і закриваються храми. Стародавні сексуальні девіяції, від яких потерпали близькосхідний Содом, грецькі поліси й римський патриціят, раптом починають трактуватися як модний тренд і визначати рівень прогресивности суспільства. Декларуючи захист людської гідности, країни демократичного світу наввипередки легалізують право на убивство – убивство ненародженої дитини, важко хворої або просто втомленої життям особи. А найпотворніші диктатури користуються цим, аби маскувати свої експансіоністські плани «захистом традиційних цінностей».

Цей вселенський Голіят намагається паралізувати опонентів, залякати їх, переконати в безнадійності протистояння: мовляв, його перемога обумовлена перевагою найефективніших знарядь – фінансів, інформаційних мереж, політичних структур. Коли ж треба – і репресивного апарату. Отже, - тікайте, ховайтеся у відведену вам нішу, задовольняйтеся відведеною вам роллю архаїчного декору.

Чи боявся Давид Голіята? Напевне, як і кожна звичайна людина, він мав би внутрішньо здригнутися від передчуття болю від ран і ворожих тортур. Адже навряд чи Давид цілком виключав можливість поразки. Однак усі ці страхи переважили два потужні почуття. Це прагнення захистити честь, гідність, свободу свого народу, а також глибока, всеосяжна певність у нездоланності Божої ласки, під якою Давидів народ утворився й опанував обіцяну йому землю.

Для Давида поняття «народу» мало не стільки етнічний, скільки релігійний зміст. Бо ж його народ виростав із малесенького клану, жалюгідно немічного на тлі пишних цивілізацій стародавнього Сходу, і унікальність цього народу визначалася виключно його монотеїзмом. Авраамова віра ферментувала народ, боронила його від асиміляції, визначала захисні межі, за якими розлягався чужий світ ваалів і ашерів. Божа ласка творила чудá: цей народ не знищили ані єгипетське рабство, ні нескінченні конфікти з потужними сусідами, ні орди завойовників, що регулярно прокочувалися через перехрестя міжконтинентальних трактів, який була Палестина. Непохитна віра в переможну силу Бога, що обрав собі цей народ і провадить його через усі випробування, - це й надихало Давида на звитяжний двобій.

Він не відчував себе одинаком, впевненим лише в собі. Давид усвідомлює себе частиною Божого люду, силою своєї належности до цього люду покликаним боронити його гідність, його цінності, встановлені Творцем через Тору, Закон. Виконуючи свою частину завіту з Богом, Давид певен, що й Творець не відступить від обіцянки, даної Ісусові Навину при вході до Ханаану: «Будь мужнім і хоробрим; не лякайся й не падай духом, бо Господь, Бог твій, з тобою, куди б ти не подався» (Навин 1:9).

Християнська свідомість бачить обраний Богом люд значно ширше. Божий народ - це всі ми, вся Церква, покликана до спасіння. І кожен із нас, яким би слабким він себе не відчував, обдарований благодатною силою з неба. Шлях нашого самопізнання пролягає через відкриття в собі цієї сили й здобуття навичок у її реалізації. Запорукою цього є природне відчуття належности до спільноти, відповідальність за неї й усвідомлення себе як її частки, її болю – як свого власного болю, її радощів – як власних радощів. Бо ж саме через причетність до містичного тіла Христового, койнонію, ми переживаємо єднання з його Главою.

Може, найважчий аспект нашого двобою з земним Голіятом розгортається в протистоянні спокусі виокремлення з загалу Божого люду, церковної спільноти, - самоізоляції. Ця спокуса посилюється всім стилем життя постіндустріяльного світу. Можна усамітнитися десь у бунгало на березі Індійського океану й працювати дистанційно в нью-йоркській фірмі, замовляти додому готову їжу й прибиральницю, спілкуватися зі світом через месіджери, а надвір виходити хіба що аби зануритися в теплі океанські хвилі. Якщо вже хочеться побути десь на концерті або, може, навіть у церкві, досить скористатися трансляцією наживо, яка з кожним роком все повніше створює ефект присутности.

Ясно, що такі комфортні умови доступні не для всіх. А от мотив «я не потребую Церкви для спілкування з Богом» сьогодні домінує в європейській релігійності. Світовому Голіятові вдається витісняти мільйони колишніх християн з обіцяної їм землі спасіння – відірвати від церковної спільноти. У їхнє число вливаються й наші земляки, викинуті війною поза свої домівки й поза узвичаєний спосіб життя. Хтось із них знаходить шлях до спільноти, але далеко не всі…

Понад 5 років тому Український католицький університет проводив у Києві семінар на тему «Церква в епоху пост-правди». Вихідною тезою семінару було твердження про те, що в добу загального релятивізму зникає об’єктивний критерій виміру істиности інформації і її сприйняття залежить від запитів і настроїв споживача. Оксфордський словник незадовго до семінару навіть назвав термін «post-truth» («постправда») словом року в 2016, вклавши в нього такий сенс: «Позначає обставини, за яких об'єктивні факти є менш значимими для формування громадської думки, ніж апелювання до емоцій та особистих переконань».

Простіше кажучи, правдою для тебе є те, що тобі вигідніше, ближче до твого способу мислення. Коли міністр іноземних справ Російської Федерації Сергій Лавров 3 березня ц.р. заявив на конференції в Делі: «Війна, яку ми намагаємось зупинити, була запущена проти нас, використовуючи українських людей», зал засміявся. Однак же більшість росіян приймає ці слова за правду! І агресія в їхніх очах перетворюється на захисну операцію, що дозволяє не помічати того, яких жорстоких убивць вигодувала їхня країна…

І знов звертаємося до Давидових слів, з якими він рушає в бій: «Я ж іду на тебе в ім'я Господа Сил». Давидова зброя – правда, справедливість. Єдина справді переможна зброя, котрою врешті решт виграються земні битви, не говорячи про найважливішу битву нашого життя – змагання за Небо.

В запалі двобою в нас може виникати спокуса відповісти на брехню опонента – ну, може, не відвертою брехнею, а пересмикуванням фактів або їхньою довільною інтерпретацією. Саме це й може обернутися нашою поразкою. Якими б шляхетними цілями не мотивувалося використання неправди, вона завжди робитиме нас вразливими. Недарма ж говорить прислів’я: «Брехнею світ пройдеш, та назад не повернешся». Чи то це буде цивілізаційне протистояння, чи суто особистий конфлікт, - хай яким би грізним не виглядав опонент, перемога над ним можлива виростає в моральній, духовній площині.

Був у житті Тараса Шевченка такий важкий епізод. Він дістав давно очікувану звістку про кінець заслання. Комендант Новопетрівської фортеці поквапився його відпустити – і Шевченко помчав до столиці, з якою встиг зріднитися і де чекали його добрі знайомі. Однак, коли він дістався Нижнього Новгорода, йому повідомили, що дозволу на в’їзд до столиць немає, та і взагалі, ще невідомо, чи пустять його в європейську частину імперії, чи півострів Мангишлак тільки зміниться на інше місце заслання. Шевченко зимує в російській провінції, над Волгою, і там пише триптих: вірші «Доля», «Муза», «Слава». Вслухаймося в перший із них:

Ти не лукавила зо мною,

Ти другом, братом і сестрою

Сіромі стала. Ти взяла

Мене, маленького, за руку

І в школу хлопця одвела

До п’яного дяка в науку.

— Учися, серденько, колись

З нас будуть люде, — ти сказала.

А я й послухав, і учивсь,

І вивчився. А ти збрехала.

Які з нас люде? Та дарма!

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою.

Ходімо ж, доленько моя!

Мій друже вбогий, нелукавий!

Ходімо дальше, дальше слава,

А слава — заповідь моя.

Переживаючи депресію, ізольований від друзів, зазнаючи загрози дальшому обмеженню свободи, Шевченко знаходить надію в одному: досвіді чесного, прямолінійного життя. У цьому він бачить запоруку перемоги – і не помиляється.

Хай же і в нас не бракує відваги йти в духовному двобої вперед, маючи за зброю слово правди, вивірене в його істиності тим, хто навчає: «Я - путь, істина і життя!» (Ін. 14:6). Так, ми з вами не на фронті. В наших руках немає летальної зброї. Але нам довірено найпотужнішу, переможну зброю – слово Євангелія. Те саме слово, про яке Шевченко, переспівуючи 11-ий псалом Давида, писав:

Воскресну нині! Ради їх,

Людей закованих моїх,

Убогих, нищих... Возвеличу

Малих отих рабов німих!

Я на сторожі коло їх

Поставлю слово.

І велична тиша Великого посту, канонічна тиша реколекційного часу допомагає нам осягнути духовний потенціял цього слова – каменя в пастирській пращі двобою з Голіятом облуди.

3. Зять Саула

14 До чого б Давид не брався, все йому щастило, й Господь був з ним. 15 Саул же, бачивши, що йому щастить вельми, почав його боятись, 16 а ввесь Ізраїль і Юда любили Давида, бо він і входив і виходив перед народом. 17 Саул промовив до Давида: «Ось тобі, моя старша дочка Мерав: я дам її тобі за жінку, тільки мусиш мені бути добим витязем і Господні війни вести». Сам же Саул думав: «Нехай не моя рука буде на ньому, а радше хай буде на ньому рука філістимлян».

Саул був першим, кого Самуїл за Божим вибором помазав був на царя Ізраїля. Якщо вибір Давида для всіх, включаючи його самого та, напевне, й пророка Самуїла, виглядає дивним, то Саул ніби навмисне приготований для царського служіння. «Був чоловік з-поміж веніяминян на ім’я Кіш...І був у нього син, Саул на ім’я, вродливий молодець. Не було між ізраїльтянами кращого від нього; він головою вищий був над усіма в народі» (1 Сам. 9:1-2). Коли він, шукаючи пропалих ослиць, приходить у землю Цуф - Га-Рамаїм-Цофим, край на Єфремовій горі, де жив Самуїл, - пророк з першого погляду визначає: «Це - чоловік, що я про нього говорив до тебе; цей буде панувати над моїм народом» (1 Сам. 9:17).

Високий, ставни́й чоловік, впевнений у собі й наділений неабиякою фізичною силою, легко завойовує серця ізраїльтян. Якщо спершу його вибір когось там не влаштовував, то вже після тріумфальної перемоги над аммонітянами під містом Явеш-Гілеад на східному березі Йордану  на терені сучасної Йорданії, будь-які застереження зникли. Ізраїльтян, яких так важко було доти згуртувати навіть для самозахисту, полонила рішучість Саула.

Коли звістка про біду, що спіткала Явеш-Гілеад, дійшла до Гібеї, де знаходився Саул, він запалився гнівом, схопив двох волів, розрізав їх і розіслав шматки в усі області Ізраїльського царства з застереженням, що кожен, хто не піде за ним на визволення обложеного міста, піддасть свою худобу такій же долі. Ця загроза подіяла. Саул напав на амонітян і завдав їм повної поразки.

Тепер уже весь народ Ізраїля захоплюється ним і готовий покарати кожного, хто проти Саула. А Саул починає смакувати царську владу й здатність впливати на долю інших. Він уже не дуже дослухається до слів пророка Самуїла, більше того, - коли пророк запізнюється до війська, зібраного в Гілгалі, Саул сам приносить за нього жертви. А потім, перемігши амаликитян, ухиляється від виконання пророчого наказу. Далі - більше. Він сам запрошує Давида, аби заспокоював його грою на псалтирі, радіє його перемозі над Голіятом, ставить начальником над військом. Аж ось Саул чує, як ізраїльські жінки співають на честь Давида після його перемоги: «Саул побив тисячі, а Давид - десятки тисяч» (1 Сам. 18:7). Царя опановує заздрість і страх перед можливим конкурентом. Хоча про помазання Давида не знав тоді, крім Самуїла, ніхто. Починається ганебне полювання на життя Давида: опанований злим духом Саул кидає на нього спис, потім посилає його в небезпечну експедицію в стан філистимлян. І навіть коли Саул уже віддав за Давида свою доньку, він направляє в зятів дім убивць.

Давид і не думає зазіхати на Саулову владу й славу. Він сумлінно виконує все, що йому доручають. Однак це викликає щодалі більшу лють у Саула. Він не може вибачити Давидові його моральної вищости, його найменших успіхів. Його нищить заздрість.  

Заздрість визнається одним із семи смертних гріхів, оскільки передбачає переконання в несправедливості встановленого Богом порядку. Остання з десяти заповідей застерігає: «Не зазіхатимеш на дім ближнього твого; не пожадатимеш жінки ближнього твого, ані раба його, ані рабині його, ані вола його, ані його осла, ані чогонебудь, що належало б ближньому твоєму» (Вихід 20:17).

Заздрість переплітається з гординею. Люцифер учинив бунт проти Творця, заздрячи Його всеосяжній владі над творінням. Спокусник, заздрячи блаженству праотців в Едемі, підмовляє їх спожити забороненого плоду. Та й Адам із Євою, послухавши його намови, зважуються і собі здобути здібності, яких їм бракує, аби дорівнятися Богові. А їхній первісток не може змиритися з тим, що Авелеві жертви приємніші Богові, ніж Каїнові.

Заздрість здається такою зворушливо наївною, коли старша дитина починає ревнувати матір до немовлятка. А потім дитина підростає, і її вводять у світ конкуренції. Їй хочеться таку саму іграшку, як у сусідського хлопчика. Вона плаче, коли в дитсадку хвалять не її, а слухнянішого ровесника. Вона не може пробачити батькам того, що вбрали її в одяг, скромніший за сина заможного бізнесмена. І так крок за кроком вона включається в життєві перегони.

У себе в університеті я завжди виставляю відомість оцінок студентів на платформі Google classroom після семінару або заліку. Я хотів був зробити так само на платформі Teams в Ягеллонському університеті, коли викладав там у минулому семестрі. Однак мені пояснили, що в них не практикується публічне знайомство студентів із оцінками інших. Знаєте, мені це сподобалося. Бо, хоча в українській педагогічній практиці продовжує вважатися корисним стимулювання конкуренції між учнями, але ж справді є ситуації, коли дитина і навіть молода людина може бути травмована демонструванням її невправности в навчанні. Та й цькування відмінників за те, що виділяються з загалу, також не рідкість у школі.

Ми звикли до думки, що змагання – головний рушій цивілізації. Чарльз Дарвін своєю книгою «Походження видів шляхом природного добору або збереження обраних рас у боротьбі за життя» (1859) спробував довести, що конкуренція між земними істотами є головним рушієм планетарної еволюції. Найбільшого лиха в світі наробили ідеології, зіперті на вірі у визначальний характер боротьби класів або рас – комунізм і нацизм.  Фантасти ж протягом останньої сотні років утверджують у суспільній свідомості думку про міжпланетний характер конкуренції, про світ зірок і галактик як арену невпинних перегонів.

Нам у Церкві також доводиться постійно мати справу зі спокусою заздрощів. Їх невпинно роздмухують політики та журналісти. В очах частини суспільства суть релігійного життя зводиться до змагання за кількість зареєстрованих громад і статистичні цифри прихильників тієї чи іншої конфесії, за володіння історичними пам’ятками та лобістами у Верховній Раді. Часом і парафії однієї конфесії ревниво поглядають одна на одну: де було більше людей на свято, скільки і яких автомобілів стояло довкола, скільки при церкві роздають гуманітарної допомоги. Мені доводилося чути й про бійки між священиками, які не могли поділити територію сусідніх парафій. Прикрою, якщо не провокаційною, виявилася недавня інформація про створення ПЦУ релігійної організації, що претендує на Почаївський монастир, історично належний до УГКЦ. А монастир же ще ніхто не звільнив від Московського Патріярхату…

Заздрість на міжнародному рівні може переростати в збройні конфлікти,  спричиняти війни (ККЦ, 2317). В епоху імперій це виявлялося у війни за колонії, за панування на морі – як-от у невдалий похід «Великої Армади» на Британські острови 1588 р. В наші часи розгортається боротьба за сфери економічного впливу, ареною яких можуть ставати і Центральна Африка, і балканські держави. Ми всі спостерігали протягом останнього року, яку лють викликали в деградованих вояків із російської глибинки наші охайні, заможні села.

Спокусу заздрощів переживає кожен із нас. На жаль, успіхи іншої людини далеко не завжди викликають у нашій душі втіху. Особливо, коли нам здається, що ці успіхи незаслужені або взагалі мали б належати нам. Небезпечними збудниками заздрощів є підозріливість, віра пліткам, різного роду обмовам. Нам здається, що саме увага до іншої людини спричиняє байдужість до нас самих, небажання помітити наші чесноти. Такі настрої цілком можуть розвинутися в мізантропію або й у паранойю.

Заздрість – це непереборна пристрасть мати те, що є в іншого. У деяких випадках заздрість проявляється бажанням, щоб інша людина втратила те, що має. Об’єктів безліч - краса, матеріальний стан, здоров’я, щастя, успіхи, кохання та багато іншого.

Заздрісна людина обмежує своє мислення рамками злості та негативних спонукань. Така людина не цінує своїх досягнень і постійно зіставляє себе з іншими. Цим вона плекає невдоволення власним життям та бажання опинитися на місці іншої людини.

Часто заздрісні люди змушені вдаватися до певних моделей поведінки, які нібито рятують їх від заздрощів, що роз’їдають. Ось деякі з них:

Уникання

Щоб не відчувати заздрість і злість стосовно того, хто живе «краще», людина може перестати спілкуватися з тим, кому заздрить, заблокувати її в усіх засобах зв’язку, намагатися не ходити до місць, де можлива зустріч.

Применшення

Применшення досягнень іншої людини. Заздрісник може вдаватися до багатьох витончених способів того, як довести мізерність успіхів друга, колеги, сусіда.

Викликання заздрості в інших

Іноді людина починає навмисно спілкуватися з тими людьми, які, на її думку, нижчі від неї за якимись параметрами і (знову ж таки, на її думку) повинні їй заздрити. Так вона намагається компенсувати свої негативні емоції.

Помста

Дії з помсти можуть бути так добре замасковані, що побачити їх в інших часом дуже складно. Ми можемо спеціяльно проводити час із людиною, якій заздримо, щоб частіше мати можливість висміювати її перед іншими.

Заздрість побудована на обрáзі, на невпевненості у собі. Адже заздрять ті люди, які, бачачи чужі результати, не впевнені в тому, що і вони здатні їх досягти. Заздрість - дуже руйнівне переживання, яке насамперед руйнує того, хто заздрить, вона переконує свого власника в тому, що він невдаха і підриває його віру в себе.

Це почуття завдає шкоди не тільки об’єкту заздрості, але й людині, яка поринула в цей стан. Такі люди не знаходять щастя у простих речах. Для задоволення цього відчуття їм просто необхідно все й одразу. Таке почуття завдає колосальної шкоди здоров’ю заздрісника.

Заздрісну людину можна визначити за кількома фразами та ознаками:

 • Хибна радість

За вашого успіху заздрісна людина першою почне розсипатися у привітаннях та компліментах. Слова та реакції здаватимуться щирими, проте за ними ховається гнів та агресія.

• Фраза «Мені нічого не потрібно»

Заздрісники часто приміряють на себе образ жертви. Для них характерне знецінення себе при порівнянні з іншими. Якщо почуєте таку фразу, знайте — перед вами людина, котра не тільки шалено заздрить чужим успіхам, але й прагне маніпулювати іншими.

• «У цьому немає нічого особливого»

Коли хтось із оточення досягає кращого результату, тоді, як сама людина відчуває труднощі, їй важко пережити чужий успіх. Людина відчуває емоційну нестабільність. Тому всіма способами вона намагається знецінити старання та заслуги іншого.

• «Так йому й треба!»

Заздрісна людина радітиме чужому провалу та невдачі, не розуміючи, що помилки – це частина зростання.

 • «Пощастило йому»

Замість того, щоб докласти максимум зусиль і досягти успіху, заздрісник витрачатиме енергію та внутрішні ресурси на негативні емоції, обговорення та плітки. Заздрість це сильний емоційний тригер і розпізнати його непросто.

Медичні наслідки заздрості:

1. Тривога.

2. Прискорений пульс.

3. Розлади нервової системи.

4. Безсоння.

5. Проблеми з травленням.

Як боротися із заздрістю?

Говорять, ніби заздрість «вщухає» після 60 років, а її пік охоплює вік 15-25 років. У цей час молоді люди часто націлені на пошуки місця в житті. Крім цієї позначки є ще два вікові рубежі, у які заздрість нібито долає дорослих частіше: у 30-34 роки і в 55-59 років. У ці періоди ми порівнюємо те, що маємо, що накопичено нами за попереднє життя, з тим, що є в інших.

Боротьба із заздрістю починається із внутрішнього протистояння цьому почуттю. Потрібно налаштуватися на хвилю позитиву та щастя.

Корисно у боротьбі із заздрістю здійснювати такі дії:

1. Ставити себе на місце об’єкта заздрости. У житті будь-якої людини є проблеми. Звичайно, не завжди це можна помітити, але, придивившись до успіху людини, можна знайти безліч недоліків. Наприклад, у товариша чудова високооплачувана робота. Але він працює без перепочинку і практично не знаходить час на сім’ю та друзів. Тож чи робить його робота щасливою? І чи варто заздрити людині, яка прирікає себе на поневолення цілями, які позбавляють її особистости?

2. Спрямовувати свої емоції на досягнення мети. Бувають ситуації, коли у роботі одна людина досягає більших результатів, ніж інша. Це привід не для заздрощів, а для самоаналізу та самокритики. Запитаймо себе: що саме заважає нам досягати бажаних наслідків?

3. Бути завжди зайнятою людиною. Якщо наповнити своє життя різноманітністю, то просто не буде часу постійно озиратися на інших людей, зіставляти себе з ними й плекати в собі комплекси меншовартости. Не йдеться про поневолення себе одним заняттям. В житті повинні гармонійно сполучатися молитва, спілкування з друзями, праця, активний відпочинок, постійне самовдосконалення.

• Чому я заздрю?

Іноді ми можемо не усвідомлювати причини заздрощів. Щоб направити її у потрібне русло, важливо розібратися, чим вона викликана. Наприклад, якщо заздрість пов’язана з успіхом та матеріальним благополуччям інших, варто подумати, як і собі отримати це. Може, варто мінити характер занять, знайти додаткове джерело заробітку?

• Що роблять люди, щоб мати бажане?

Не слід чекати, що вам нададуть покрокову інструкцію «як досягти успіху». Був період – років сорок тому, - коли в українських та російських перекладах почали з’являтися книги американського оратора-мотиватора Дейла Карнегі (1888-1955), засновника курсів самовдосконалення та розробника концепції безконфліктного спілкування. «Як здобувати друзів та впливати на людей», «Як подолати неспокій та почати жити», «Як насолоджуватися своїм життям і отримувати задоволення від роботи» - книги з такими заголовками я раз у раз бачив на столах друзів і знайомих. Але якось ніхто з них не справляв враження людини, котрій вдалося завдяки Карнегі позбутися власних проблем і  здобути життєвий успіх. Можливо, тому, що чужий досвід, поради американського психолога позаминулого покоління сприймалися за універсальну модель, а не ставали стимулом для творчого самоаналізу.

• Що я можу зробити, щоб отримати те, що я хочу? Це питання має різні виміри, починаючи від наймасштабнішого, сформулювати який зважився євангельський юнак: «Що доброго маю чинити, щоб мати життя вічне?» (Ін. 19:16). Але, крім стратегічної мети, яка визначається християнським шляхом спасіння, маємо цілу низку дрібніших цілей, тактика досягнення яких обумовлюється нашими можливостями й підпорядкуванням їх визначальній сотеріологічній стратегії.

Коли є мета, рухатися та розвиватися набагато простіше. Маючи перед очима кінцеву мету й проміжні етапи її досягнення, ми можемо розробляти конкретні кроки для досягнення бажаного результату. А це дозволяє зосереджуватися на власному простуванні життєвим шляхом, без постійного озирання на інших і переймання психологією конкурентної гонитви.

Невгамовна заздрість Саула досягає апогею, коли він у переслідуванні Давида та його прихильників втрачає здоровий глузд і наказує повбивати священиків у Нові, містечку на північ від Єрусалиму, «Та й Нов, священиче місто, вигубив мечем, і чоловіків і жінок, дітей і немовлят, волів, ослів, овець» (1 Сам. 22:19). Зібравши ціле військо, він переслідує Давида і його загін в оазі Ен-Геді на західному березі Мертвого моря, у пустелі Зіф. Саул вдається до послуг чаклунки, аби викликати дух померлого на той час Самуїла. А тим часом филистимляни, посмілілі через розбрат у Ізраїлі, здобувають успіх і Саул безславно закінчує своє життя, покінчивши з собою. Филистимляни захопили його труп і повісили на мурі в своєму місті Бет-Шані. Так гіркий досвід заздрісного Саула застерігає нас від небезпеки опанування цим згубним почуттям та спонукає шукати захисних механізмів  і прийомів для порятунку себе від подібної перспективи.

4. Час переслідувань

Давид пішов ізвідти й утік у Адуллам-печеру. Довідались про це його брати та уся його родина, й прийшли туди до нього. Усі, що були в злиднях, усі заборговані та всі незадоволені зібрались біля нього, й він став ватажком їх. Отак було з ним якихось чотириста чоловік (1 Самуїл 22:1-2).

Спробуймо увійти в стан Давида після його втечі від Саула. Своїми винятковими успіхами у війні з филистимлянами він став повсюдно знаним у їхніх поселеннях, а отже сприймався як ласа здобич. Знавеснілий Саул уже не приховує твердого наміру позбутися Давида, переслідує його й направляє до нього вбивць. Співчуття до Давида карається смертю.

Попри небезпеку, Давид у пошуках притулку прибився до давнього филистимського міста Гат, одного з 5 «царських міст», що згадуються в Біблії. Знаменна річ: колись філистимляни, захопивши в ізраїльтян ковчег завіту, перенесли його саме в Гат - «У Гат нехай іде ковчег Бога Ізраїля!» (1 Самуїл 5:8), - але через спричинені цим хвороби мусили його позбутися. Та й Голіят походив із Гату, а отже, його родичі могли скористатися приходом Давида, аби помститися за загибель земляка. Мешканці Гату впізнали втікача й поквапилися донести на нього цареві, мовляв: «Чи ж оце не Давид, цар краю? Чи ж то не цьому приспівували в хороводах: Саул побив тисячі, а Давид - десятки тисяч!» (1 Самуїл 21:12).

Філистимлянами правив цар Ахиш (гебр. ʾāḵīš, филист.ʾāḵayūš), учасник переможного походу філистимлян проти Саула, коли армія останнього була вщент розбита. Деякі дослідники вважають, що це перекручене грецьке ім’я Анхіс (Ἀγχίσης) - ім’я міфологічного царя, в якого від поєднання з Афродитою народився Еней. Може, ті, хто уважно читав «Енеїду» Івана Котляревського, пригадують згадуване там ім’я Енеєвого батька Анхіса, котрого Еней відвідує  в потойбічному світі.

Напевне, филистимський цар Ахиш припустив, що популярний серед ізраїльтян Давид може придатися йому в протистоянні зі спільним ворогом. В усякому разі, він не квапиться мститися на переслідуваному воїні. Однак Давид змушений перестрахуватися від небезпеки й удається до імітації божевілля – хвороби, до якої в античні часи ставилися з забобонним страхом. Він пускає з рота слину, б’ється об двері… Коли ж трапляється нагода, тікає з Гату в пустельні околиці.

Біблійний Гат був розташований на височині (можливо, на тій, яка називається нині Телл-Ес-Сафієр) й займав оборонну позицію на кордоні філістимлян з коліном Юдиним. Місто мало площу понад 50 гектарів (сучасні Винники мають 667 га), було розташоване на ключових торговельних шляхах, вважалося одним із найбільших і найбільш успішних міст Леванту – країн Східного Середземномор’я, - а його населення становило понад 10 000 осіб.

Припускають, що місто було завойоване і зруйноване близько 830 р. до Р. Х. арамійським царем Хазаелем. «Тоді виступив Хазаел, арамійський цар, на війну проти Гата й здобув його; потім намірився йти на Єрусалим» (2 Цар. 12:18). Пізніші біблійні книги вже не згадують про це місто. В останні роки археологи з університету імені Бар-Ілана в Рамат-Гані, місті біля Тель-Авіву, проводили розкопки на місці колишнього Гату. Позаторік, 2021 р., вони виявили пролом у триметровому міському мурі біля т. зв. «водних воріт» - найнижчої частини міста й точки доступу до колодязя та невеличкого струмка.

«Адуллам-печера», у якій Давид гуртує спільників, — палестинська печера величезних розмірів. Вона знаходилася поблизу міста Адуллама, колишньої столиці моавитянських царів, розташованої в 30 км від Єрусалиму. Туристам нині показують печеру, вельми нерівну, звивисту і настільки велику, що у ній легко можуть сховатися до 400 чоловік, - стільки, скільки їх і було з Давидом. Хоча місцеві ченці скептично ставляться до ототожнення біблійної печери з сучасною пам’яткою. Адже «Адуллам-печера» примикала до Моавітської країни і була розташована між скелястими горами, яких тягнеться дуже багато у напрямку до Мертвого моря. Сучасні археологи ототожнюють «Абдуллам-печеру» швидше з печерою ʻAid el-Miyeh.

Термін «Адуллам-печера» в нові часи використовувався політичними коментаторами щодо будь-якої невеликої групи, яка була усунена від влади, але планувала повернути собі колишній вплив. Звідси походить вираз «адулламіти» - Adullamite [ədʌləmajt], використаний у промові Джона Брайта 13 березня 1866 р., під час дебатів з приводу білля про реформу. Джон Брайт, радикальний і ліберальний державний діяч, один із найвидатніших ораторів свого покоління, просував ідеї вільної торгівлі. Англійський політик зажадав надання виборчих прав робітникам і заявив, що слід радіти відкритим демонстраціям, а не сприймати їх як «озброєні заколоти чи таємні змови». Відпадання опозиційної секції, яке Джон Брайт порівняв із видаленням незадоволених у політичну Адуллам-печеру, спричинило невдачу білля про реформу. Президент Авраам Лінкольн  також використав цей вираз у своїй другій виборчій кампанії (1864).

Певна річ, що в ставленні до опонентів Джона Брайта й Авраама Лінкольна ми солідаризуємося з прогресивними політиками й слідом за ними надаємо поняттю «адулламіти» неґативного сенсу. І можу вас запевнити: коли в СРСР офіційна пропаганда говорила про «відщепенців», то більшість населення солідаризувалася з владою в осудливому ставленні до тих, хто зважувався «пливти проти течії». А «відщепенцями» були всі, хто зважувався дистанціюватися – навіть не боротися, а тільки дистанціюватися! – від офіційної лінії комуністичної партії. Це були і дисиденти, і баптисти-ініціятивники, і греко-католицьке підпілля… Саме слово «дисидент» було витягнено з історичного запілля, де його прикладали до членів альтернативних конфесій.

Певним маніфестом українського дисидентства і нині лунають часто цитовані слова вірша Василя Стуса на смерть Алли Горської - душі київського шістдесятництва, довкола якої гуртувалися вільні творчі особистості. 28 листопада 1970 р. вона загинула при загадкових обставинах. Вбивство приписують КҐБ, що мстився Горській за оприлюднення разом з Лесем Танюком та Василем Симоненком фактів масових розстрілів киян у Биківнянському лісі. Стус тоді написав:

Ярiй, душе. Ярiй, а не ридай.

У бiлiй стужi сонце України.

А ти шукай — червону тiнь калини

на чорних водах — тiнь її шукай,

де жменька нас. Малесенька шопта

лише для молитов i сподiвання.

Усiм нам смерть судилася зарання,

бо калинова кров — така ж крута,

вона така ж терпка, як в наших жилах.

У сивiй завiрюсi голосiнь

цi грона болю, що падуть в глибiнь,

безсмертною бiдою окошились.

Шопта — це група людей, які мають однакові інтереси, мають спільну ціль і думку. В уявленні Стуса - це творчі патріотично наставлені люди, виокремлені з пристосовницького загалу. Мовники припускають, що це слово Стус міг утворити від англійського «shop». Адже англійський словник подає переклад цього слова як «це місце, тобто невелика будівля». Тобто, щось маленьке, невелике. Те, що відокремилося від потужного загалу, але саме з себе не набуло ваги. Хоча швидше за все поет знайшов це слівце в якомусь словнику місцевих говорів.

Владика Ярослав Приріз якось, знайомлячи мене з Дрогобичем і Трускавцем, згадував свою юність. Він прийняв свячення 25-річним, 1988 року. Тоді починався процес поверення галицьких громад до УГКЦ. Але ще існував СРСР. І ось коли майбутній владика приїздив з душпастирською місією до прикордонних сіл, місцеве радянське чиновництво (голови колгоспів і сільрад) намагалося його залякати, оперуючи як головним арґументом марґінальністю УГКЦ, представлюваної юним священиком. Мовляв: «Ну хто ти такий? За нами сила, влада, Московський Патріярхат, а ти хто?» Витримати психологічний тиск, не дати затравити нечисленні тоді громади УГКЦ – це вимагало і громадянської мужності, і стійкості у вірі, і почуття власної гідности.

Ми часто проходимо подібний іспит ще в дитинстві. Хто не стикався з дитячим булінгом? Ну, припустимо, коли я ходив до школи, такого слова ще не знали. Але завжди знаходилися об’єкти для цькування однолітками або й учителями. Пригадую, з якою зневагою моя перша вчителька, дружина завідувача відділу партійного контролю, ставилася до дітей із бідних родин, яких не було кому захистити. Або як однокласники травили Таню Денисенко, яка навчалася в музичній школі й не ходила збирати металобрухт, аби не пошкодити пальці.

Сьогодні англійське слов bullying (дослівно - залякування, цькування, задирання), що походить від дієслова  to bull – переслідувати, належить до найбільш вживаних у публічному просторі. Воно означає фізичне чи психологічне насильство з боку індивіда чи групи, які мають певні переваги стосовно індивіда, і відбувається переважно в організованих колективах з метою самоствердитися за рахунок когось, заслужити собі загальний авторитет. Жертву висміюють, залякують, дражнять, шантажують, б'ють, псують речі, розповсюджують плітки, бойкотують, оприлюднюють особисту інформацію. Кривдникам легко знайти жертву булінгу, адже для цього слід просто якось відрізнятись від оточення.

За статистикою, 80% українських дітей піддаються цькуванням, навіть не усвідомлюючи цього. У початковій школі діти ще не займаються жорстким булінгом, але вже можуть бути непривітними до інших. Щойно вчитель починає вибудовувати систему конкуренції та пріоритетів — діти починають один одного травити. А справжній булінг почнеться у середній школі — з 10-11 років — віку входження в підліткову кризу. Від булінгу страждають і агресори, і жертви. Всі вони переживають емоційні проблеми, не вміють будувати стосунки з людьми, мають проблеми психо-емоційного розвитку. Діти, які страждають від булінгу, можуть не хотіти йти до школи, плакати, вигадувати хворобу у шкільні дні. Часто у дитини змінюється поведінка: вона усамітнюється, поводить себе незвичайно. 40 % жертв булінгу ні з ким не діляться проблемою.

Дитинство рано чи пізно закінчується. Однак затравлена ровесниками людина може потерпати на травматичний синдром до скону.

Маргіналізація суперника – вельми продуктивний прийом у політичних іграх. Загнати в глухий кут, ізолювати від інформаційних мереж, виставити на посміховисько через кампанію знеславлення – так політичні монстри розправляються з тими групками відчайдухів, які зважуються зазіхнути на їхню монополію.

Півтора місяці тому багато хто звернув увагу на інтерв’ю о. Юстина Бойка інтернет-ресурсові «Духовна велич Львова». Синкел у справах монашества Львівської архиєпархії відверто розповів: «Ми маємо тенденцію зменшення покликань – багато монастирів, які колись були наповнені, сьогодні пустіють, або передаються єпархії та закриваються. Якщо в 1990-х роках було дуже багато покликань, ми не знали, що з ними робити і де їх подіти, то на теперішній час в монастирях є дуже мало покликань. Наприклад, цього року тільки деякі монастирі мають по два-три покликання, і не знати, чи вони ще витримають. А деякі не мають покликань вже по 10 років». Західна ж Європа переживає гостру кризу покликань уже багато років.

У тих, хто зважився прийняти свячення після падіння СРСР з надією долучитися до потужної духовної сили, здатної виводити суспільство з баговиння комуністичної утопії, такі повідомлення можуть викликати шок. Адже в 1990-і роки виглядало так, що Церква стає інституцією більшости, служіння в ній ґарантує стабільність, престиж, добробут.

Зараз ілюзорність таких уявлень стає очевидною. Чи це підстава для відчаю? Я б пропонував поглянути на ситуацію під іншим кутом. Можливо, саме в наші дні європейці звільняються від середньовічних стереотипів стосовно належности Церкви до світу панівних еліт. Христос ясно й однозначно заявляє Пилатові: «Царство моє не від світу цього» (Ін. 18:36). Йдеться про Небесне Царство. Але ж Церква – його прообраз на землі. Вона постійно має обирати, з ким вона: зі своїм Небесним Главою чи ж із земними елітами. На альтернативність вибору вказує й Нагірна проповідь: «Не можете Богові служити – і мамоні» (Мт. 6:24).

В апостольські часи, як і в епоху мучеників, вибір був ясний. Служіння Христові виключало компроміси з поганською імперією. Тисячі й тисячі християн гинули, бо не бажали віддавати імператорові шану, належну Богові. Та ось Церква стає державною. І хоч-не-хоч, а їй доводиться бути співучасницею середньовічних воєн, часом організовуваних під знаком хреста, судів над дисидентами, фінансових оборудок, торгівлі людьми. Церковні ієрархи, а за ними священики й богопосвячені особи йдуть на нескінченні компроміси з сумлінням, аби не втратити свого місця на верхівці суспільної піраміди.

Чим це обертається? Дискредитацією Церкви та плеканням антиклерикальних настроїв. 

Грізним попередженням про наслідки тривожних змін у суспільно-церковних стосунках були події протестантської Реформації. А вже починаючи з Французької революції 1789-1794 рр. антицерковна настанова ворогів авторитарної влади стала очевидною. Ми можемо шукати в цьому сліди впливу різних антихристиянських сил, і матимемо рацію. Вольтер, масони, комуністи, феміністичні рухи й організації ЛГБТ спільні в антицерковних настановах. Але не можна не помічати тієї відрази до державних церков, яку винесли з епохи «християнських імперій» позапартійні мексиканці, росіяни, іспанці. Про непрочитані уроки минулого свідчить майже загальна підтримка Московським Патріярхатом російської аґресії в Україні і, як наслідок, утвердження в його середовищі войовничої риторики вбивць, цілком чужої духові Євангелія.

Зважмо на все це, коли підхоплюємо поразницькі настрої про зникнення Церкви з суспільного поля Європи. Спробуймо поглянути на секуляризацію як на звільнення Церкви, її вивільнення з площини корупційних зв’язків і політичних узалежнень. На місці звичайних парафіян УПЦ-МП я б, може, зрадів із того, що їхня конфесія позбувається галасливого ярмаркового майданчика, на який перетворилася в останні роки Києво-Печерська лавра. Бо не треба бути політологом-релігіознавцем, щоб розуміти: йдеться не про місце для духовного подвигу й молитви (для цього там просто не лишалося умов), а про економічні інтереси й логістичний осередок, що координує інформаційні потоки. Ну а для нецерковної людини змагання за монастирські приміщення в епоху кризи покликань взагалі виглядає кумедним.

Так, Церква стає меншою. Але ще далеко не такою, якою була  в апостольські часи – часи найбільшої величі Церкви! Вона скидає з себе тягарі відповідальности за осіб і суспільні інституції, які, претендуючи на формальну репрезентацію християнства, жили і діяли цілком всупереч євангельському навчанню. Церква прагне повернути свою ідентичність, затьмарену сторіччями пристосування до чужих її природі ігор цього світу. Рубіжною подією в цьому, ще не усвідомленою цілком в Україні, став Другий Ватиканський собор, документи якого варто простудіювати.

Нещодавно папа Франциск у своєму вступі до серії книг, присвячених роздумам та поясненню документів цього Собору, нагадав про духовні імпульси собору. Надзвичайний Ювілей Милосердя 2025 р. папа закликав присвятити роздумам над соборовими ухвалами: «Приготування до Ювілею 2025 року, беручи до рук фундаментальні тексти ІІ Ватиканського Собору, є завданням, яке прошу всіх прийняти як момент зростання у вірі. Проминуло шістдесят років із початку цієї події, яка дозволила Церкві оновити своє обличчя та знову постати перед світом як носій тієї Новини, що виходить поза будь-які обмеження. Євангеліє Ісуса Христа, власне, є сповіщенням настільки універсальним, що не може мати меж. У своїх чотирьох Конституціях ІІ Ватиканський Собор закарбував новий розвиток двотисячолітнього навчання Церкви, дозволяючи, щоб майбутнє було просвітлене глибиною та сповненістю цього вчення. Настав час знову відкрити красу того навчання, які й сьогодні є викликом віри для християн та запрошує їх бути більш відповідальними та робити свій внесок у зростання всього людства»[1].

Аморально під час збройної агресії Москви шукати собі «Адуллам-печеру» як схованку від проблем довколишнього світу. Небезпечно перейматися психологією «адулламітів» у тому сенсі, який надавали цьому слову Джон Брайт і Авраам Лінкольн. Але важливо усвідомити собі власний конфесійний простір як згуртоване середовище мужньої меншости, «Адуллам-печеру» для Церкви, що не йде на компроміси з сумлінням, гідно приймає виклики світу і пильнує своєї ідентичности. А в серцях наших нехай постійно лунають обнадійливі слова: «Не бійсь, маленьке стадо, бо вашому Отцеві вподобалося дати вам Царство» (Лк. 12:32).

5. Давид і Навал

2 Був же в Маоні чоловік, а майно його було в Кармелі. Чоловік той був вельми багатий: мав три тисячі овець і тисячу кіз, і саме тоді він клопотався стриженням овець у Кармелі… 4 Почувши Давид у пустині, що Навал стриже вівці, 5 послав десяток молодців і сказав їм: «Ідіть у Кармель, удайтесь до Навала, поздоровіть його від мене, 6 і промовте так до мого брата: … 8 дай, прошу, твоїм слугам і твоєму синові Давидові, що маєш під рукою». 10 Навал же відповів слугам Давида, кажучи: «Хто такий Давид? Хто такий син Єссея? Є їх чимало тепер тих рабів, що втікають від своїх панів! 11 Візьму я мій хліб, моє вино та моє м'ясо, що я зготував для моїх стрижіїв, та й дам людям, про яких не знаю, звідкіля вони взялися?» (1 Сам. 25:2-11).

Давид і його люди втекли з Хореша в пустелю Маон, шукаючи притулку від Саула. Хореш (hôr’ĕsh, ліс) - місце в пустелі Зіф, де Давид знайшов притулок від Саула, а Давид і Йонатан уклали договір (1 Сам 23:15-19). Зазвичай його ототожнюють з Хірбет Хорейса, близько 10 км на південь від Хеврону. Пустеля Зіф - частина Юдейської пустелі в районі міста Зіф (1Цар 23:14-25). У цій пустелі переховувався Давид, що рятувався втечею від Саула. В цій пустелі згодом усамітнився й помер святий Євтимій Великий.

Мешкали біля пустелі Маон та гори Кармель зіфеї (1 Цар 23:19). Згідно з біблійною історією вони поводили себе стосовно Давида в часи його перебування в пустелі дуже лицемірно. Зіфеї вдавали з себе друзів, а самі двічі доносили про Давидове місцеперебування Саулові, й тим наражали Давида на велику небезпеку, від якої він урятувався вперше випадково, а вдруге завдяки тому, що присоромив самого Саула.

Псалом 53 (54), написаний Давидом з приводу рятування від небезпеки, прославляє Бога за допомогу і благодіяння до нього – «коли прийшли зіфії і сказали Саулові: «Хіба Давид не ховається між нами?»:

3 Боже, ім'ям твоїм спаси мене і силою твоєю розсуди мою справу. 4 Боже, почуй мою молитву, вислухай слова уст моїх. 5 Бо горді піднялись на мене, і насильники на мою душу зазіхають, вони не мають Бога перед собою. 6 Та ось Бог - допомога мені; Господь - опорою життя мого. 7 Оберни лихо на моїх супостатів, знищ їх по твоїй правді. 8 Охоче принесу я тобі жертву, прославлю твоє ім'я, Господи, бо воно добре! 9 Бо визволив єси мене від усякої турботи, отож і споглядають очі мої на ворогів моїх.

Отже, Давид тікає від небезпеки в Маон. Був же в Маоні чоловік, а майно його було в Кармелі. Телль-Маон (араб. Khirbet Ma'in) — біблійне місто на Хевронських пагорбах, що височило на 863 метри  над рівнем моря. Нині на його місці знаходяться руїни – курган близько 30 м заввишки. Трохи західніше можна знайти рештки фундаменту й водозбірників та печери. Є також круглий колодязь діаметром 1,5 м, вирізаний з одного каменю.

Телль-Маон як одне з міст Юдеї розташоване приблизно за 6 кілометрів  на південний схід від Ятти — поселення у провінції Хеврон Палестинської автономії приблизно за 8 км на південь від Хеврона на Західному березі Йордану. На південь від Ятти за огорожею починається пустеля Негев. Сьогодні на північному схилі Телль-Маону осіло кілька сімей, які переїхали туди з Ятти.

Маон був місцем народження кармелітянина (уродженця міста Кармель) Навала. Він був калевітом - нащадком Калева, сина Єфунне з племені Юди. У 1 Самуїла 23:24–25 «пустиня Маон» згадується як місце притулку для Давида, коли він тікав від царя Саула. Маон більше не фігурує в біблійних джерелах, і лише після знищення Другого Храму ця назва зринає як місце, куди Раббан Йоханан бен Заккай нібито прийшов із Юдеї.

Серед мешканців стародавньої пустелі Маон були і пастухи Навала, яким соратники Давида допомагали стерегти отари, і не вкрали жодної тварини. Коли пізніше Давид вирушив у пустелю Паран, настав час стригти овець. Давид послав десять юнаків до Навала з привітаннями та їжею. Навал не знав Давида, тому він відмовився допомогти.

Щоб помститися, Давид направляє загін, щоб убити Навала, його сім’ю та всіх його слуг. Про це повідомили Авігайлі, яка негайно вирушила зустріти Давида. Потім вона дала йому великий запас їжі (двісті хлібів, два бурдюки вина, п'ять приготованих овець, п'ять мірок праженого зерна, сто китиць родзинків і двісті фігових пирогів), який раніше навантажила ослами, і переконала його не мстити її чоловікові. Тим часом Навал напився вина на бенкеті вдома. Коли він протверезів вранці, його дружина розповіла йому про наміри Давида проти нього. У цей момент «серце його завмерло в ньому, і він став немов камінь» (1 Сам. 25:37). А за десять днів Навал помер.

Цей епізод ставить нас перед однією з найгостріших духовних проблем сьогодення: чи можна пробачати ворогам. Здавалося б, що може бути простіше? Адже Христос дуже однозначно відповідає Петрові на його питання «“Коли мій брат згрішить супроти мене, скільки разів маю йому простити? Чи маю до сімох разів прощати?” - “Не кажу тобі: До сімох разів, але – до сімдесяти раз по сім”» (Мт. 18:21, 22). А в Нагірній проповіді Христос навчає: «Не противтеся злому. Хто вдарить тебе в праву щоку, оберни до нього й другу» (Мт. 5:39). І, нарешті, сам Христос у хвилини конання просить Отця за своїх катів: «Відпусти їм, не знають бо, що роблять» (Лк. 23:34).

Але спробуйте відбутися цими цитатами перед болючими питаннями наших земляків, у яких росіяни убили сина чи доньку, розбомбили дім, знищили господарство, кого змусили поневірятися на чужині? Поясніть механізми прощення воїнам, які прийшли на перепочинок між боями, з-під ворожих обстрілів, або повернулися з полону. Ось мені пише наш парафіянин, мобілізований на війну: «Після цього, як ми повинні прощати ворогів наших, що чинять нам зло, якщо вони не покаялися??? Це вже не риторичний запит, це є дуже важливо для всіх нас, що приймають Святе Причастя…. Людина приїхала з Ростова жити в Україну, перевезла свою родину…. Має погляди ленінця-реріховця і дуже хоче у радянські часи, до сих пір, навіть після всього що трапилося… вона продовжує проповідувати совок… як я її можу простити?»

Таких питань буде більше й більше. Кожному з нас доведеться шукати на них відповіді. Не шаблонні й не загальні. Адже зі скількома такими Навалами доводиться мати справу нашим воїнам! Могутній волонтерський рух захоплює неймовірною жертовністю. Наш Сергій Жадан наближається до закупівлі 200 автівок, не рахуючи всього іншого добра, придбаного для фронту. Але хіба зникли примовки: «Не все так просто…»? Хіба не сидять у підвалах прифронтових сіл і міст ті, хто чекає на прихід росіян? Хіба повсюдно наші захисники зустрічають розуміння, співчуття й підтримку?

Переслідуваний Давид пробачає Навала, але вже тоді, коли його налякана дружина рушає назустріч із перепрошенням і допомогою. Він демонструє те, що я б назвав грізною силою добра. Бо, маючи справу зі злом, несправедливістю, зрадою, ми не можемо собі дозволити демонструвати власну слабкість, вразливість. Добро не є безборонним! Пригадаймо, що ми співаємо на великому повечір’ї. «З нами Бог, розумійте, народи, і покоряйтеся, – бо з нами Бог!»

Пробачити – це не означає забути. Пробачити – означає спробувати зрозуміти людину, яка тебе образила, намагатися позбутися ворожості і образи на людину, спробувати полюбити свого кривдника. Готовність пробачати – це краща здатність людини, ніж схильність реагувати злом на зло. Процес вибачення починається з вольового рішення пробачити, і не завжди вимагає останньої фази – примирення кривдника і покривдженого.

Один популярний баптистський пастор Річард Дуейн «Рік» Уоррен з Каліфорнії, пропонує чотири кроки до біблійного прощення:

1. Визнайте, що ніхто не досконалий.

Коли ми кимось ображені, ми бачимо свого кривдника в спотвореному світлі. Коли ми наповнені образою, гіркотою, болем, ми, як правило, уявляємо собі злочинця нелюдським. Але Біблія говорить, що ми все недосконалі, тому що «нема на світі такого праведника, що чинить добро, ніколи не згрішивши» (Еккл. 7: 20).

2. Відмовтеся від свого права на помсту.

У цьому сенс вибачення. Апостол Павло навчає: «Самих себе не відомщайте, любі, а дайте місце гніву, написано бо: “Мені належить помста, я відплачу”, - говорить Господь» (Рим. 12: 19). Ви маєте право мстити, але не потрібно цього робити. Це не справедливо, але так краще, це піде вам на користь. Рішення «не мститися» не береться раз і назавжди, воно приймається щодня, раз по раз, коли виникає якась ситуація.

3. Відповідайте злу добром.

Чисто по-людськи це неможливо. Без Божої допомоги ми не зможемо відповісти добром на зло. Нам потрібна любов Ісуса, яка заповнила б нас, любов, що не зосереджується на злі. «Любов - довготерпелива, любов - лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить» (1 Кор. 13:4-7).

4. Зосередьтеся на божому плані для вашого життя.

Припиніть фокусуватися на болі і людину, яка вам її заподіяв. Натомість зосередьтеся на Божому плані для вашого життя. Він набагато більше будь-якої проблеми або страждання, з якими ви можете зіткнутися. Поки ви зосереджені на своєму кривднику, він контролює вас.

На перший погляд усе виглядає беззаперечно. Але чомусь мені здається, що ці пропозиції можуть тільки розлютити нашого пересічного земляка. Може, тому, що ми вже маємо перед очима образ абсолютного зла, знахабнілого й багатоликого? І коли йдеться про ставлення до кривдника, то в нашій уяві виникають лиховісні постаті убивць, ґвалтівників, грабіжників з-під літери Z, які й не замислюються про каяття, так само, як і їхній розпорядник із уральського бункера?

Божі дари можуть бути дуже болючими. Бо ж і розтин хворого тіла чи медичні заштрики завдають болю. Але без лікарського втручання годі сподіватися на видужання. Бог попускає нам зустрітися з видимим, реальним злом і для випробування нашої духовної міці, для її гартування, і для відкриття  справжнього, суворого довкілля, в якому ми живемо. Відкриття світу, сповненого небезпек, що їх маємо остерігатися і до зустрічі з якими маємо бути готовими.

Чи вибачив Давид невдячного зухвальця Навала? Ні, звичайно, ні. Та він і не став мститися за образи. Мудра Авігайла не лише врятувала свого чоловіка, але й нейтралізувала вибух зла, ненависти в душі Давида. Вона відвернула кривавий конфлікт, у якому не буває цілком невинних. Коли по смерті Навала Давид узяв Авігайлу за дружину, це, напевне, свідчить як про визнання її життьової мудрости, так і про вдячність за звільнення від отруйних почуттів, які вирували в Давидовому серці під час походу на кривдника.

Адже пробачити – це акт милосердя і до себе самого. Гнів, смуток, жалість отруюють наше життя, спричиняють депресію. Тому так важливо очистити свою душу від тягарів образ.

Психологи радять вивести ці почуття назовні: говорити про них, подумки звертатися до опонента й висловити йому все, що хочеш. Якщо володієш словом – вихлюпнути свої почуття в блозі чи в сторінці щоденника. Не соромитися сліз. Не ховатися від гніву й не тамувати його в глибині душі.  Не боятися пожаліти себе, поспівчувати, втішити себе. Якщо несила пробачити, то треба прожити і відпустити. Не для кривдника, для себе! А Церква має ще потужніший спосіб звільнення від мстивих, гнівливих почуттів: відкрити їх Богові, висповідатися щиро, не ховаючи від себе жодних деталей і не виправдовуючи себе.

В історії з Навалом є ще принаймні два аспекти, які заслуговують на те, аби на них звернути увагу. По-перше, це присутність Авігайли. Мудрої, розважливої жінки, котра запобігла кривавому конфліктові, взявши на себе функції посередниці. Часто в життєвих протистояннях нам бракує саме такого посередника, здатного співчутливо вислухати, зберігаючи при цьому нейтралітет, і знайти спосіб коректно, але й рішуче втрутитися в ситуацію, розвести опонентів, вивести суперечку в площину компромісу. Зрештою, кожен із нас може в разі потреби взяти на себе цю місію. Адже в більшості випадків життєві конфлікти виникають унаслідок розриву стосунків і відмови слухати один одного. Опосередкування комунікації стає тоді місточком до миру.

Під час війни, серед виття сирен, ми всі стали відкривати для себе мир як Божий дар. Напевне, в спокійний час нас могло й дратувати таке часте повторювання в молитвах прохання про мир: «В мирі Господеві помолімся», «За мир з висот… Господеві помолімся», «За мир всього світу… Господеві помолімся», «За… часи мирні Господеві помолімся», «День увесь… мирний… випросивши». «Мир світові Твоєму даруй». А скільки разів священик, благословляючи, виголошує: «Мир всім»! І ось із початком відвертої агресії та зануренням нашої країни в трясовину війни ми по-новому вслухаємося в ці благання, долучаючи до слів про мир мрії про справжню, впевнену й остаточну перемогу над злом. Бо саме в цьому непохитна сила Божого миру!

Господь приходить у тілі при співі ангелів «на землі мир» (Лк. 2:14), а перед своїм відходом звертається до апостолів зі словами «Мир вам залишаю, мир Мій даю вам» (Ін 14, 27). Ну й серед дев’яти заповідей блаженства лунає: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» (Мт. 5:9). Заповідь, яка обіцяє блаженство тим, хто візьме на себе непросту й часто непомітну для загалу місію творення миру.

Ми й зараз молимося про перемогу над ворогом не для того, щоб знищити, принизити, розчавити його. Перемога має сенс як єдиний певний шлях до міцного миру, до відвернення агресивних намірів противника. І в цій перспективі нам будуть потрібні як надійні, непохитні у випробуваннях союзники, так і нейтральні посередники, здатні домовлятися про обмін полоненими, захист Запорізької АЕС, відновлення зернової угоди, а в дальшій перспективі – про умови капітуляції Кремля. Принцип «хто не з нами, той проти нас», попри свою позірну принциповість, не завжди продуктивний у реальному житті, в здобуванні миру – як між державами, так і між окремими особистостями.

Другий аспект, напевне, ще відразливіший для наших амбіцій, стосується особи Навала. Він бо, здається, ніяк не постраждав через свою зухвалу вдачу. Давид відмовився його карати. Навал собі бенкетував, доки потай від нього Авігайла домовлялася з Давидом, і тільки «як проминуло сп'яніння від вина в Навала, жінка його оповіла йому, що сталось, і серце його завмерло в ньому, і він став немов камінь» (1 Сам. 25:37). Отже, могло б виглядати, що він вийшов переможцем. Так, як часом і ми, вийшовши сухими з води в критичних ситуаціях, де самі явно були неправі, можемо з полегшенням зітхнути: мовляв, пронесло.

Але ж це не кінець! Бо «через яких-небудь десять день Господь ударив Навала, й він умер» (1 Сам. 25:38). Не Давид – сам Бог карає зухвальця. А це тільки нагадування про неминучу розплату, як не зараз, не тут, то в майбутньому житті. Варто пам’ятати про це, коли ми самі стаємо призвідцями конфліктів, розпалюємо ворожнечу – часом цілком несвідомо, а потім сподіваємося, що наші – як не злочини, то просто лихі вчинки, - проминуть без наслідків. Це дуже наївне сподівання. В хвилини гніву, непокори, мрій про помсту пригадаймо один із тропарів Великого канону, котрий нещодавно лунав у храмі: «Буря зла охоплює мене, Господи милосердний; та, як Петровi, й менi простягни руку». Прп. Андрій Критський порівнює вирування зла в нашій душі зі схвильованим бурею Генизаретським озером, яким біля човна з апостолами простував понад хвилями Ісус. «І вийшов Петро з човна, почав іти по воді і підійшов до Ісуса; але, побачивши, що вітер сильний, злякався, почав потопати й крикнув: “Господи, рятуй мене!” Ісус же притьмом простягнув руку, вхопив його і мовив до нього: “Маловіре; чого засумнівався?” І як увійшли до човна, вітер ущух» (Мт. 14:29-32). Тож, коли наша душа поринає у вир пристрасних почуттів, не забуваймо подумки озирнутися й помітимо духовним зором, як Ісус простягає до нас рятівну руку.

6. Хто збудує Божий дім

8 Оце ж скажи слузі моєму Давидові: так каже Господь Сил: Я взяв тебе від отари з пасовиська, щоб ти був князем над моїм народом, над Ізраїлем. 11 … І оце Господь звіщає тобі, що він збудує тобі дім. 12 А як сповняться твої дні й ти спочинеш з твоїми батьками, я поставлю по тобі твоє потомство, що вийде з твого лона, й утверджу його царство. 13 Він збудує дім імені моєму, і я скріплю його царський престіл навіки”.

Для Давида закінчилися дні вигнання й переслідувань. У битві з філистимлянами загинув його головний противник, Саул, разом зі своїми синами, серед яких був і найближчий Давидів товариш Йонатан. Але й до заповіданого йому царювання Давид повертається повільно. Доводиться змагатися з Сауловим нащадком. Сім з половиною років Давид царює над одним племенем із 12 колін Ізраїля – юдеями. Його тимчасовою столицею став Хеврон – місто за 30 км південніше сучасного Єрусалиму на висоті 927 м над рівнем моря. Колись Хеврон називався Кір’ят-Арба́ (букв. селище чотирьох) і належав до володіння Калева. З приходом Давида він став головним містом Юдеї. Хеврон розташований у долині, оточеній родючими пагорбами та землями. Цей край у часи Давида вкривали найкращі в Палестині виноградники, численні гаї оливкових та фруктових дерев. 1970 р. на території Палестинської автономії впритул до Хеврону ізраїльські поселенці заснували місто з тією самою назвою. Там нині живе понад 7000 чоловік.

Хеврон входить до числа чотирьох святих для євреїв міст (Єрусалим, Хеврон, Тверія і Цфат), вважаючись другим за святістю після Єрусалиму. Найвідоміше історичне місце в Хевроні — це Печера Патріярхів, Махпела́ (гебр. Ме’ара́т ха-махпела́, «Подвійна печера»). В цьому місці, як вірять в Ізраїлі, поховані перші люди, Адам і Єва, а також біблійні патріархи та їхні дружини — Авраам і Сара, Ісаак і Ревека, Яків та Лія.

На місці сучасного Єрусалима ще за часів життя Авраама існувало місто Салим, де царював цар Мелхіседек (гебр. Малкіце́дек; цар справедливості). У ХІІ-ХІ ст. до н. е. єврейські племена заселили південну частину Ханаану. Салим лишався центром одного з ханаанських племен — євусеїв. Історичний Салим дістав назву Єву́с (можливо, від кореня зі знач. «розтоптати; затоптати»). Місто було розташоване на узвишші в центрі країни, його з усіх боків оточували пагорби. Ханаанський Євус знаходився на межі земель Веніяминового та Юдиного племен і в безпосередній близькості від земель нащадків Єфрема. Саме тут пролягав найзручніший шлях до земель інших племен Ізраїля.

Щоб заволодіти Євусом, євреї повинні були вигнати хананеїв, котрі ще залишалися тут, займаючи укріплені місця на горах Сіон і Морі́я (Mōrīyya). Завдяки природним перешкодам і штучним укріпленням Євус вважався неприступним. Але євреї, взявши Єву́с в облогу, захопили його. Єву́с став відтоді столицею Ізраїлю і замість ханаанської назви отримав нову — Єрусалим (гебр. ‏Йєрушала́(й)ім).

Етимологічно назва «Йєрушала́(й)ім», згідно з різними джерелами, походить від значення «заснований (шумерське йєру – «поселення» / семітське ірі, іарах – «основувати, закладати наріжний камінь») Шалимом (Шалим - західносемітське божество)». Отже, спочатку Шалим був божеством-покровителем міста. У західносемітській міфології Шалімму було ім’ям бога вечірньої зорі та благополуччя. Але в юдейській та християнській культурі назва Єрусалиму стала об’єктом таких етимологізацій, як «Місто миру», «Оселя миру», «Заснований у безпеці».

Захопивши місто й перетворивши його на свою столицю, Давид обводить Єрусалим мурами й споруджує собі палац із кедрового дерева й каменю. Але столиця повинна була б стати й центром поклоніння єдиному Богові. Служіння Йому здійснювалося з часу одержання Мойсеєм таблиць завіту в скинії – похідному храмі, наметі (гебр. mīškān — «помешкання», «місцеперебування, присутність»). Власне, скинія мала два намети - зовнішній і внутрішній, та включала мішкан ха-едут (гебр. «місцеперебування свідчення», тобто таблиць завіту, що знаходилися в ковчезі завіту) і мішкан ха-шем (гебр. «місце перебування імені [Бога]» на землі, серед Ізраїлевого народу).

Закони про будівництво скинії були дані на горі Сінай,  а сам храм сприймався за точку дотику землі з небом і вкрай необхідний компонент світобудови. Адже в ньому з погляду юдеїв здійснювалася Шехіна́ (Šəḵīnā, букв. «поселення») - іманентність, безтілесна присутність Бога у світі.‎

Утвердження царської столиці в Єрусалимі передбачало, що тривати Шехіна́ має в цьому ж місті. І ось із пригодами, які жахали юдеїв (гине Узза́, котрий зважився торкнутися Ковчега завіту, намагаючись його підтримати), зі співами й танцями, Ковчег (гебр. Aron Kodesh) долає шлях до Єрусалиму, супроводжуваний рясними жертвами. Давид вирішує спорудити для нього замість скинії святилище на горі Морі́я (гебр. Mōrīyya) –  пагорбі в 740 м над рівнем моря, що здіймається над Кедронською долиною. За переданнями Талмуду, з цього місця Бог узяв землю для створення Адама. На цьому місці Адам, пізніше Каїн і Авель, Мелхіседек і Ной приносили свої жертви. Авраам, випробовуваний Господом, саме тут мав принести у жертву свого сина Ісаака. Давид викупив на горі Морія за п’ятдесят шеклів тік у якогось Орни (’Ārənān) євусеянина (2 Сам. 24:18-25) і там спорудив свій жертовник Богу Ізраїлю.

Жертовник, - але не храм. Давидів намір звести там Святий Дім, Beit HaMikdash, відхилений Богом. Пророк Натан, якому довіряв Давид, відразу схвалив був його намір, але вночі почув від Бога слова, звернені до Давида: «Не ти збудуєш мені дім на житло,.. Я сповіщаю тебе, що Господь збудує тобі дім. А як сповниться твій час і ти відійдеш до твоїх батьків, тоді я поставлю після тебе потомка, одного з твоїх синів, і утривалю його царство. Він збудує мені дім, і я утверджу його престол навіки» (1 Хронік 17: 5, 10-12).  Сам Давид згодом у розмові з Соломоном наведе Боже пояснення цієї заборони: «Ти пролив багато крови й вів великі війни; ти не збудуєш храм моєму імені, бо ти пролив силу крови на землю перед моїм обличчям» (1 Хронік 22:8).

 Замислімося над психологічним станом Давида. Людини вольової, рішучої, цілеспрямованої, а водночас емоційної. Він досягнув сподіваного: держава об’єднана, нейтралізовані вороги, вже облаштована резиденція в новій столиці. Бог не раз виявляв свою прихильність до колишнього пастушка з Вифлеєму. Йому вдалося реабілітувати монархію, дискредитовану попередником Саулом, і порозумітися з пророком Натаном. Адже після завершення теократичної епохи Суддів формується нова парадигма влади, і повноваження монарха й духовного лідера нації диференціюються. А це вже спричинило жорсткий конфлікт Саула з пророком Самуїлом. Тепер же нібито усталилися відносини державної влади й духовного проводу – якщо й не цілком гармонійні, то принаймні зіперті на спільному визнанні фундаментальної цінності Тори, Закону, даного Мойсеєві, в реалізації нащадками Якова-Ізраїлю свого покликання.

Але серед цих заповідей була принаймні одна, яка, здається, виявила свою вразливість уже при подоланні шляху до Обіцяної Землі, а потім і при входження до неї та її завоюванні - «Не вбиватимеш» (Вихід 20:13). Вбивати ж доводилося. Аморіїв, коли вони не давали пройти через їхні землі. Мідіян, ханаанян, філистимлян, коли вони ставали перешкодою для народу Ізраїля. Їхнє винищення здавалося необхідним, навіть обґрунтовувалося Божими наказами. Мойсей передає Божу волю в пісні, наснаженій похмурою поезією вбивства: «Я вигострю блискучий меч і візьму в свою руку справедливість. Тож помщуся на моїх ворогах і ненависникам своїм відплачу. Напою кров’ю мої стріли, а меч свій нагодую м’ясом, кров’ю забитих і полонених, розкуйовдженими головами ворогів» (Второзак. 32:41-42).

Публічне служіння Давида починається вбивством Голіята. Невдовзі народ оспівує його подвиги, захоплюючись тим, що «Саул побив тисячі, а Давид - десятки тисяч» (1 Самуїла 18:7). Щоб заслужити в Саула право на одруження з його донькою, Давид убиває 200 філистимлян. А потім, служачи філистимлянам, Давид «нападав на гешуріїв, гірзіїв і амалекитян.., не зоставляв живих ні чоловіка, ні жінки» (1 Сам. 27:8-9). Взяття Єрусалиму здійснювалося коштом перебитих євусеїв. Уся життєва дорога дорослого Давида була вкрита трупами ворогів, і навряд чи відчував він за це докори сумління, бо вважав, що здійснює боговгодну справу.

Аж ось раптом, коли він уже приготувався до зведення храму, Давид чує: «Ти пролив багато крови й вів великі війни; ти не збудуєш храм моєму імені, бо ти пролив силу крови на землю перед моїм обличчям» (1 Хронік 22:8). Виходить, якою б світлою не була мета, вона не може переінакшити заповіді й дати вбивці сховатися від невідворотної кари за гріх. Руки, забруднені кров’ю, не гідні служіння при храмі.

Цю категоричність належить усвідомлювати кожному священикові. Так, ми можемо в історії знайти приклади середньовічних священнослужителів, котрі радо брали в руки зброю й долучалися до походів, мотивуючи свої вчинки «війною за віру». Але ж ми можемо також простежити, якими наслідками для Церкви оберталися їхні дії. Клерикальна самовпевненість і самовдоволення завдали Церкві чи не більшої шкоди, ніж усі антихристиянські імперії. Свідченням цього є й ганебні скандали, що вибухають протягом останніх десятиріч у різних країнах Заходу.

Війна, розпочата російською агресією навесні 2014 року, ставить кожного священика, кожного християнина перед дуже суворим викликом. Адже наші герої – це ті, хто сміливо бере в руки зброю й іде назустріч ворогові. Іде, щоб вбивати загарбників. Цифри загиблих росіян стали для нас за минулий рік найбільш утішною статистикою, а ряснота їхніх трупів, розкиданих серед слобожанських або таврійських степів,  підживлює нашу певність  у наближенні перемоги.

Як давати собі з цим раду? Як рятуватися від полону ненависти й некрофільського милування трупами загиблих росіян? Чи можна вимагати цього від дівчат, кохані яких загинули на фронті, або від матерів, доньок яких зґвалтували й убили агресори?

Серед найконтроверсійніших Шевченкових творів, якими фальсифікатори активно послугувалися, аби довести атеїзм поета, є написаний ним на початку заслання, можливо, під час Аральської експедиції, вірш «Сон» («Гори мої високії...»). В ньому виголошується:

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю!

Чи міг сказати це атеїст? Навряд чи він тоді назвав би Бога «святим», а перед тим заявив: «Простіть!.. Я Богу помолюсь...». Але він готовий іти на гріх, навіть найстрашніший гріх богохульства, задля порятунку свого народу, своєї рідної землі. Певно, тому, що знає про безмежне Боже милосердя й вірить у виправдання свого особистого гріха через жертву задля ближнього.

Вбивство завжди є гріхом. Воно завжди лягатиме важким тягарем на душу людини. Хоч як би не ховалася людина від цього, не заганяла спогади про вбивство в глухі закутки своєї свідомости, травма від нього неодмінно даватиме про себе знати. Це такий самий захисний механізм людського єства – духовного єства! - як біль при пораненні або підвищена температура при хворобі. Але відмова від активного протистояння злу, від застосування силової протидії ворогові аж до його фізичного знешкодження робить людину співучасницею вбивства, нехай і пасивною. Кожен українець проходить нині через цей вибір. Тікаючи за кордон чи ховаючись за замкненими дверима від військкомату він не рятується від  гріха братовбивства. Навпаки – його гріх подвоється, бо, потураючи експансії ворога, він водночас зраджує своїх ближніх.

Коли ми беремо зброю до рук, ми приймаємо на себе й відповідальність за її застосування. Вбивство людини, навіть коли це ворог, назавжди змінює нас. Ще моя бабуся, згадуючи попередню війну, звертала увагу на те, яку печать накладає на людину перебування на передовій. Християнин мусить усвідомлювати це, коли зважується прийняти на себе цей тягар. Цей хрест, зняття якого ми мусимо довірити Богові. Богові й тільки Йому.

На початку російської агресії, ще 2014 р., один знайомий священик, перейнявшись болем за національну кривду, зголосився до війська. Коли ж я спробував роз’яснити йому, що дороги назад не буде, він, схоже, здивувався. Правда, Провидіння все поставило на свої місця: вже немолода людина, священик-доброволець виявився хворим на серце й був забракований медичною комісією. До участи в бойових діях справа не дійшла, через що він зміг безперешкодно повернутися до парафіяльного служіння. Але інакше він мав би назавжди відійти від престолу. Канонічне право в цьому невблаганне.

Ніхто з ізраїльтян не дорікнув Давидові за вбивство ворогів. Навпаки – ним захоплювалися і визнавали його за героя. Пророк Натан не міг навіть припустити, що пролита Давидом кров може обернутися цареві в осуд. Пророка самого мали б приголомшити Божі слова, котрі він повинен був передати Давидові.

Згадаймо  при цій нагоді одного з найпопулярніших наших героїв, Олексу Довбуша. Співанка, описуючи його смерть, вкладає в уста опришка останні слова, звернені до соратників:

Ой, ви, хлопці, ви, молодці,

Беріть мене на топорці.

Беріть мене на топори,

Занесіть мя в чорні гори.

Тай топірці занехайте,

Крови більш не проливайте.

Бо кров людська - не водиця,

Проливати не годиться.

Народ, який захоплювався месником за завдані йому кривди, визнавав боротьбу опришків справедливою, дуже чітко, по-християнському, формулює своє ставлення до кровопролиття. І це не є декларацією пацифізму. Той самий народ, лагідність характеру якого не раз вводила в оману сусідів, рішуче брав у руки зброю й ішов захищати рідний дім, коли цього вимагали обставини. Свідомо йшов на гріх, на кровопролиття, аби не вчинити ще більшого гріха, потураючи напасникам.

Кілька років підряд я зупинявся в одній чудовій львівській родині активних мирян, молодість яких була осяяна участю в УПА. Коли одного разу мова зайшла про події на Волині, літній господар зізнався: він теж там був. «Що ж, - сказав він, - поляки напали на нас, і ми мусили йти на них і чинити так само». Як важко він це промовляв і який тягар спогадів вчувався в цих словах!

Сотні тисяч українців беруть участь у протистоянні ворогові. Вони вбивають і вбиватимуть московських зайд. Для українського запілля це героїка. Для ветеранів війни – важкий тягар, який вони нестимуть ціле життя. Це бар’єр, який заважатиме їм відчути себе гідними Божого храму. Ані ми, священнослужителі, ні психологи не зможемо зруйнувати цей бар’єр. Але ми можемо допомогти відчути, що є Бог, здатний зцілити їхні найважчі травми. Бог, для Котрого немає жодних нездоланних бар’єрів.

Реакція Давида на те, що Бог відхилив його намір будувати храм, гідна призадуми. Він не обурився, не протестував. Навпаки, Давид із не властивим йому смиренням передав місію зведення Beit HaMikdash синові Соломону. Своє ж покликання він переусвідомлює, беручись готувати матеріяли й накопичувати кошти для побудови Храму.

Коли все йде не так, як ми планували — коли здається, що Бог зачиняє перед нами двері, — годиться прийняти ці реалії, зважити свої перспективи в світлі нових викликів, а потім рухатися в новому напрямку. Замість того, щоб нарікати на те, що ми не можемо зробити, ми повинні робити те, що можемо, аби гідно виконати свою місію.

Один із найвідоміших представників «розстріляного Відродження» Василь Еллан-Блакитий написав був колись енергійні рядки:

Муром затято обрій —

Вдарте з розгону: р-раз…

Ми — тільки перші хоробрі,

Мільйон підпирає нас.

Ми — тільки крешемо іскри,

Спалахують мільярди «Ми»,

Розпанахують ковані вістря

Стару запону пітьми.

Далеко не все, про що ми мріємо, ми зможемо здійснити самі. Щось залишиться віддаленою перспективою. Саме цю перспективу варто мати перед очима й дбати про те, аби наші здобутки не лишилися мертвим вантажем, а знайшли реалізацію в гідних наступниках. Щоб виростав Соломон, здатний обернути накопичений нами будівельний матеріял на спорудження величного Божого храму.

7. Гріх Давида

2 Одного дня під вечір Давид, уставши з своєї постелі й проходжуючись по покрівлі царської палати, побачив із даху жінку, що купалась. Була та жінка вельми гарна. 3 І послав Давид розпитатись, хто та жінка. І йому відповіли: “Це Ветсавія, дочка Еліяма, жінка Урі́ї, хеттита.” 4 Тоді Давид послав за нею посланців, і як вона прийшла до нього, він зліг з нею. І очистившися від своєї нечистоти, повернулася додому. 5 Зачала жінка й послала Давидові сказати: “Я - вагітна.”

Давид вирішує приховати своє батьківство, намагається організувати зустріч Урі́ї з дружиною, аби той визнав зачате дитя за своє. Але Урі́я дотримував обітниці подружньої чистоти на час війни. І тоді Давид вирішує позбутися Урі́ї, доручаючи це його командирові.

15 А в листі написав так: “Постав Урію в найгарячішому бою спереду, і відступіть від нього, щоб він був убитий і вмер.” 26 Довідавшись жінка Урії, що її чоловік Урія поліг, заходилась оплакувати свого мужа. 27 А як пройшла жалоба, Давид послав за нею й узяв до свого дому, й вона стала йому за жінку й вродила йому сина. Та вчинок, якого допустився Давид, не сподобався Господеві (2 Сам. 11:2-5, 15, 26-27).

В очах Тараса Шевченка цей епізод із життя царя Давида був чи не найвідразливішим свідченням фальшу офіційного православ’я. Релігії, яку він відкидав як культ царів. У поемі «Кавказ», протиставляючи цивілізації вільних горців казармену культуру імперської Росії, поет пише:

Ми не погане,

Ми настоящі християне,

… У нас

Святую Біблію читає

Святий чернець і научає,

Що цар якийсь-то свині пас

Та дружню жінку взяв до себе,

А друга вбив. Тепер на небі.

От бачите, які у нас

Сидять на небі!

Біль і відразу Шевченка можна зрозуміти. Він, як усі учні тогочасних парафіяльних шкіл, засвоював мистецтво читання за Давидовим Псалтирем. Захоплений поезією псалмів, поет переклав десять із них українською мовою. В останній рік свого життя Шевченко видав «Буквар», що розпочинається його ж інтерпретацією 132/133 псалма:

Чи є що кра́ще, лу́чче в сві́ті,

Як уку́пі жи́ти,

З бра́том до́брим добро́ пе́вне

Пожи́ть, не діли́ти?

У перекладі о. Івана Хоменка ці слова читаються значно прозаїчніше, хоч і ближче до мови оригіналу: «Глядіть, як добре і як любо, коли брати живуть укупі!» (Пс. 133:1).

Для Шевченка-християнина Давид – праведник, пророк. Але як сумістити з цим ганебну історію з Ветсавією?

Адже не йдеться тільки про шал кохання, який змусив Давида відкинути всі обмеження, аби тільки бути разом із предметом захоплення. Цар спершу чинить підлість, спокушаючи дружину свого відданого воїна, а потім, коли не вдається приховати цього, посилає хета Урíю на смерть. Вразливість до спокуси спричиняє підлість, а згодом і злочин.

Суспільна думка нещадна до осіб, які здобули славу духовних лідерів, а потім дискредитували себе. Отець Генрік Янковський (1936-2010) належав до чільних постатей у церковному житті Польщі кінця ХХ ст. Капелан «Солідарности», настоятель церкви святої Бриґіди, що стала майданчиком антикомуністичної опозиції, почесний громадянин Ґданська, доктор honoris causa чотирьох університетів – це тільки частина його заслуг... Невдовзі по смерті йому було поставлено пам’ятник у центрі Ґданська, а сквер довкола пам’ятника назвали його іменем. Однак уже 2019 р. після оприлюднення свідчень його аморального життя й зв’язків із комуністичною службою безпеки пам’ятник було повалено, а ім’я отця Янковського не називають у порядному польському товаристві.

Відомий канадський фундатор громад для неповносправних людей «Ковчег» (фр. L'Arche), а також руху «Віра і Світло» — громад для спілкування людей з особливими потребами - Жан Ваньє (1928-2019) за життя користувався славою святого. Але виявлені після його смерті свідчення маніпулювання підопічними й непристойних учинків приголомшили шанувальників Жана Ваньє, руйнуючи сформований у масовій свідомості образ жертовного помічника знедолених.

На жаль, суспільний простір нині рясніє подібними історіями. Природно, що ними намагаються маніпулювати антихристиянські середовища. Нещодавно померлий 78-літній австралійський кардинал Джордж Пелл (1941-2023) за фальшивим звинуваченням відбув 400-денне ув’язнення, аж доки був виправданий. Останнім часом у Польщі ліберальні кола на чолі з «Gazetą Wyborczą» роздмухують позбавлені переконливих підстав звинувачення на адресу одностайно визнаваного досі його земляками за найбільшого з поляків святого папи Івана Павла ІІ. У ніч під Пальмову неділю цього року, коли вшановувалася 18 річниця упокоєння святого папи, в Лодзі зловмисники облили пам’ятник Іванові Павлові ІІ перед катедральною базилікою червоною фарбою, а обличчя зафарбували жовтим. На пам’ятнику ж написали «maxima culpa» («моя дуже велика провина»).

Можна, звичайно, нарікати на ворожість медійного простору, на скрупульозне виловлювання в церковному житті найменших натяків на сексуальні або й інші злочини. Але є й інша сторона. Пригадаймо, про що зізнавався апостол Павло Коринтянам? «А щоб я не загордів надмірно висотою об'явлень, дано мені колючку в тіло, посланця сатани, щоб бив мене в обличчя, щоб я не зносився вгору» (2 Кор. 12:7). Не долучаймося до армії герменевтів, які століттями намагаються пояснити, про яку колючку (σκόλοψ) ідеться. Важливе інше: навіть найенергійніший із апостолів переживав постійну присутність чинника, що нагадував би йому про його людську слабкість. Бо шлях до духовної катастрофи простий: повірити в свою обраність, у власну убезпеченість від спокус. Все це обіймається церковнослов’янським словом «прелесть» яким колись переклали грецьке «πλάνη» (сучасною мовою ми б сказали «обман, спокуса, зваба»).

Чи мали б ми в небі праведного царя Давида, якби біля нього в потрібний час не з’явився пророк Натан і не розповів притчу про багатія, котрий для свого гостя пошкодував одну зі своїх численних овець, а «забрав овечку в убогого чоловіка й зготував її чоловікові, що прийшов до нього» (2 Сам. 12:4)? Коли ж Давид цілком прогнозовано обурився на цей вчинок, він і почув:  «Ти - той чоловік!» - «Εσύ είσαι αυτός ο άνθρωπος!» (2 Сам. 12:7).

Злочин не вдалося сховати ані від зовнішнього світу, ні від власного сумління. Тоді й починається навернення. Навернення щире – знаком цього стає 50-ий псалом, незгасний  вогонь пробудженого сумління з якого надихає нас і досі на каяття, а поколінню за поколінням композиторів дарує натхнення для інтерпретацій «Miserere mei, Deus, secundum magnam misericordiam tuam». Прощення ж Давидового гріха засвідчила славетна доля його другої дитини від тієї самої Ветсавії – Соломона, мудрого будівничого найбільшого храму в історії богошанування. Місце ж Давида в історії спасіння ми згадуємо принаймні щороку, коли серед монотонного повторення екзотичних імен читаємо: «Єссей був батьком царя Давида, Давид – Соломона від жінки Урі́ї. Соломон же був батьком Ровоама» (Мт. 1:6-7)

Ніхто з нас не застрахований від помилок, від ганебних і непристойних учинків. Що більше ми віритимемо у власну непідвладність гріхові, то суворішою буде розплата. Пригадаймо, як самовпевнено твердив за столом у Сіонській світлиці Симон-Петро: «Навіть якби всі зневірились у тобі, я не зневірюся ніколи» (Мт. 26:33). Ми знаємо, що з цього вийшло. Але знаємо також, що після каяття Петро не просто був прощений Учителем, а й дістав унікальну місію першоверховного апостола, почувши від воскреслого Господа: «Паси мої вівці!» (Ін. 21:16).

З часів синайського ігумена Івана, якого греки назвали Ἰωάννης τῆς Κλίμακος за написану ним на межі VI та VII ст. книгу «Κλῖμαξ» («сходи, драбина, шлях догори»), в українській версії – «Ліствиця», - у східному християнстві закріпилася схема шести ступенів зародження гріха.

1. Перший із них - «Προσβολή» - «Прилог», тобто народження образу в уяві. Він може бути викликаний різними обставинами: спостереженням за довкіллям, спогадами про минуле життя, спокусливими думками, що схиляють людину до поганих дій, впливом темних сил і т. п. Головна особливість цього моменту - те, що спокуса виникає мимоволі, позасвідомо і не ставиться за провину людині. Скажімо, коли ми переглядаємо соціяльні мережі й раптом натрапляємо на еротичні сценки в чиїйсь двозначній рекламі. Поглянувши на них, кожен постає перед дилемою: швидше прогорнути сторінку чи ж зачепитися увагою за ці зображення і мандрувати далі в нетрі, що загрожують поринанням у порнографічні баговиння.

Давид поринув у споглядання нагої красуні. І це стало початком його падіння. Якби розслаблений сієстою цар знайшов у собі силу відвернути зір від спокусливого образу, він би уникнув його болючих наслідків.

Від прилогу не вільна жодна людина, бо свобода вибору кожного може перерости в справжню свободу волі тільки через спокуси, початком яких саме і є прилог. Це випробували, не склавши успішно іспиту сумління, наші праотці. Христос же ще перед початком служіння слова демонструє взірець переможного проходження цього іспиту, коли відхиляє спонуки диявола до діалогу, відсікаючи їх словами псалмів.

2. Другий ступінь - «Συνδυασμός» - «поєднання», зрощування образу зі свідомістю людини. Саме з цього етапу може початися капітуляція людини перед спокусою. Давид захоплено спостерігає сусідку, ласо приймаючи думку про близькість із нею. Він уже всотує в себе передчуття сексуальної насолоди, не думає йому опиратися. Ще один застережний досвід. Бо, скажімо, й ми, опинившись у гурті, де пліткують про когось із знайомих або розповідають непристойні анекдоти, можемо спокійно відійти геть, а можемо, аби підтримати розмову, голосно сміятися над саркастичними, хоч, може, й несправедливими характеристиками, а потім і самі долучитися до пліткування власною реплікою чи солоним жартом.

Саме від цього застерігав Христос із властивою його притчам радикальністю: «Кожний, хто дивиться на жінку з пожаданням, той вже вчинив перелюб з нею в своїм серці. І коли твоє праве око тебе спокушає, вирви його й кинь геть від себе: ліпше тобі, щоб один твій член загинув, аніж щоб усе твоє тіло вкинуто в пекло. І коли твоя правиця тебе спокушає, відітни її і кинь геть від себе: ліпше тобі, щоб один твій член загинув, аніж щоб усе твоє тіло пішло в пекло» (Мт. 5:28-30).

3. Третій ступінь - «Συγκατάθεσις» - «дозвіл», коли людська воля готова підпорядкуватися спокусливому образові. Вона приймає цей образ і схиляється до того, щоб вчинити нав’язувану ним дію. Людська воля нейтралізується, втрачає свободу. Давид губить розважливість, він увесь у полоні мрій про близькість із Ветсавією.

Ізраїльський психолог Елі Сомер (нар. 1951) запропонував концепцію дезадаптивної мрійливости («maladaptive [ˌmæl.əˈdæp.tɪv] daydreaming»). Цим терміном він окреслює  постійну інтенсивну розумову активність, головним чином спрямовану на фантазування та обмірковування різноманітних сюжетів і світів. Надмірну мрійливість психологи схильні розглядати як узалежнення. Вона часто починається в дитинстві й дуже поширена в підлітковому віці. Книги, фільми, музика, відеоігри можуть бути тріґером для мрійливости. Сама мрійливість часто є детальною і випрацьованою, іноді її порівнюють із фільмом чи романом. Звичайним явищем для узалежнених є повторювані рухи: крокування, погойдування, обертання, похитування чимось у руці тощо. Узалежнені іноді можуть говорити, сміятися, плакати, жестикулювати або робити мімічні рухи, коли мріють.

Деякі люди годинами лежать у ліжку, мріючи, і через це їм буде важко заснути або важко встати з ліжка після пробудження. Вони також можуть нехтувати основними функціями, такими як регулярне харчування, душ та інші повсякденні дії через мрії. У пубертатному віці мрійливість може набувати характеру сексуальних фантазій. Залежно від того, наскільки правильно проходить цей період людина, залежить подальше загальне, репродуктивне, сексуальне, психічне та соціальне здоров'я, розвиток особистості та побудова міжособистісних стосунків.

4. Четвертий ступінь - «Αἰχμαλωσία» - «полонення». Мірою того як гріх пускає в серце все більш глибоке коріння, ця боротьба або стає більш важкою, або взагалі припиняється, і людина звикає до гріха. Гріх намагається паралізувати нашу волю і змусити нас чинити всупереч знанню добра і зла, всупереч совісті, що свідчить про природний моральний закон, вкладений Богом у нашу природу. Розуміючи, що жінка не зможе відмовити в близькості цареві, Давид направляє посланців до Ветсавії й оволодіває нею.

5. І тоді відбувається перехід на п’ятий ступінь, «Πάλη» - «омана». Гріх несе із собою три ілюзії: ілюзію свободи, ілюзію знання та ілюзію задоволення. Грішнику здається, що він не скований правилами, але він не бачить того, що став рабом гріха, який поневолив його душу. Мабуть, Давид розглядав своє захоплення Ветсавією як минуще й не зауважував його згубних наслідків. Але ось з’являється необхідність приховати гріхопадіння. І цар намагається приписати батьківство зачатої від нього дитини Урії, безуспішно влаштовуючи зустріч воїна із дружиною. Ми також буваємо вельми винахідливі й наполегливі, намагаючись приховати свої прогріхи. Так само, як Давид, ми легковажно віримо, що ці прогріхи залишаться непомітними й не будуть покарані. Давид мститься на невинному й відданому йому Урії, заволодіває Ветсавією. Але гине його дитина, а гріх царя виявляється очевидним. Омани розвіюються.

6. Нарешті, шостий ступінь, який греки назвали «Πάθος» - «пристрасть». Посилюючись, погана навичка перетворюється на пристрасть. Гріх вкоренився в душі і через навик, що став ніби її невід’ємною властивістю, так що душа вже сама до нього прагне. Духовні трансформації стають незворотніми.

Давида врятувало від цього пророче слово Натана. «Ти - той чоловік!» - чує він і жахається глибині падіння, яке спіткало царя. А відтак починається подолання гріха. В намаганні врятувати дитину Давид ревно молився, «постив, ходив у волосяниці, вночі ж лежав на долівці» (2 Сам. 12:16). Не допомогло: син гріха таки помер. Але з цього почалася Давидова покута. Вона й відводить царя від прірви гріха, відкриваючи перед нами у Давидові пророка й старозавітнього праведника.

Гріх Давида важкий і не має виправдання. Тому з людської точки зору можна зрозуміти емоційний вибух Шевченка. Але ж і досвід подолання Давидом гріха є великим даром для кожного з нас. Він застерігає від легковажної віри в свою стійкість до спокуси.

Скільки дискусій точилося протягом останніх років довкола шостого прохання Господньої молитви: «І не введи нас у спокусу»! А ось як пояснює його папа Венедикт XVI: «Ним ми кажемо Богові: “Я знаю, що мені потрібні випробовування, щоб моя істота стала чистою. Розпоряджаючись цими випробовуваннями, відводячи – як у випадку Йова – злому частину вільного простору, згадай, будь ласка, про обмеженість моїх сил. Не доручай мені надто багато. Проклади межі, в яких я можу бути спокушеним, не надто далеко, і будь зі Своєю захисною рукою поблизу, коли мені стане занадто важко”».

Довкола мого рідного міста протягом кількох місяців точилися важкі бої. Подекуди поля вкриті справжнім шаром снарядів, мін і ракет, серед яких не всі розірвалися. Перед своїми позиціями росіяни рясно мінували поля, а, відступаючи, залишили серед будинків чимало розтяжок. Ще довго не можна буде вільно погуляти лісом, обробляти поля, навіть заходити на подвір’я незнайомих будинків або на цвинтарі. Але час від часу хтось нехтує обмеженнями, вирушає по гриби, поприбирати на могилах родичів або орати поле. І тоді лунають вибухи.

Жертвами таких руйнівних вибухів у духовному просторі нашого життя можемо стати й ми, якщо самовпевнено блукатимемо посеред спокус, покладаючись на свою невразливість. Тому дуже важливо умовно застерегти себе такими собі віртуальними позначками «Міни!» від комунікативних мереж, середовищ спілкування, інформаційних потоків, здатних поневолити уяву й повести в драглисті нетрі гріховних насолод.

Навряд чи знайдеться біля нас у критичну мить наділена пророчим даром особа, здатна виявити внутрішні порухи й запобігти падінню. Але ми маємо й перевагу над Давидом: у нас є Церква. І що швидше згадаємо про це в кризову мить, що оперативніше звернемося до її таїнственної допомоги, то певнішим буде наш порятунок.

8. Авесаломе, Авессаломе!

10 Тим часом порозсилав Авесалом таємних посланців по всіх колінах ізраїльських оповістити: “Як почуєте звук сурми, то кличте: Авесалом став царем у Хевроні!”… 14 І каже Давид усім своїм слугам, що були з ним у Єрусалимі: “Готуйтесь, і тікаймо, бо не буде нам рятунку від Авесалома; мерщій у дорогу, щоб часом він нас зненацька не захопив та не навів на нас лиха й не вигубив міста лезом меча.”  14 І відказав Йоав: “Годі мені довше гаятись.” І взяв він до руки три стріли й всадив їх у серце Авесаломові, що ще живий висів на дубі. 15 Десятеро Йоавових зброєносців обступили і били Авесалома, доки не забили. 16 І засурмив Йоав у сурму, і народ повернувся з погоні за Ізраїлем, бо Йоав стримав народ. 1 Тоді зворушився цар і пішов до горниці над ворітьми, заплакав і так говорив, плачучи: “Сину мій Авесаломе, сину мій! Сину мій, Авесаломе! О, щоб я був умер замість тебе! Авесаломе, мій сину, сину мій!” (2 Сам. 15:10, 14; 18:14-16; 19:1).

1936 року в нью-йоркському видавництві «Random House» з’явилася одна з найвідоміших книг минулого століття - роман Вільяма Фолкнера «Авесалом, Авесалом!» («Absalom, Absalom!»). Згодом, отримуючи Нобелівську премію 1949 р., автор цього роману проголосить: «Я вірю, що людина не просто вистоїть, вона восторжествує. Вона безсмертна не тому, що ніколи не вичерпається голос людський, але тому, що за своїм характером, душею людина здатна на співчуття, жертви, непохитність».

Трохи дивно читати ці оптимістичні слова від людина, яка написала доволі похмурий твір, пройнятий болем і безнадією. Але якоюсь мірою саме Фолкнер, вихідець із методистської родини, який після одруження відвідував єпископальну церкву, звертає нашу увагу на те, що приховується за драматичною історією помсти, бунту й безславної загибелі Давидового сина, - виявлену в цій історії нездоланну силу любови й прощення.

Насправді в романі годі шукати прямих аналогій із біблійними подіями. Йдеться про рідний для Фолкнера американський Південь, епоху Громадянської війни 1861-1865 рр., суспільство, що пережило рабовласництво, кризу патріярхального способу життя, експансію ділків із переможної Півночі. У вирі глобальних змін борсаються діти плантатора Томаса Сатпена, безуспішно прагнучи скинути з себе тягарі минулого. Ситуація, мало зрозуміла для нас, як і складна стилістика твору – «південна ґотика» («Книга світових рекордів Гіннеса» за 1983 р. стверджувала, що «Авесалом, Авесалом!» містить у собі найдовше речення в літературі з 1288 слів).

І все ж роман Фолкнера допомагає відчути понадчасовий характер колізій, закріплених у старозавітній книзі Самуїла – Сефéр Шмуéль. Божа ласка непідвладна часові. Але й природа спокус, і модель гріха не змінюється залежно від технологічного чи суспільного прогресу. Емоційна вразливість і неврівноваженість, як три тисячі років тому, так і зараз відкривають для спокусника лазівку в людське єство.

Авесалом не тільки красень із розкішною шевелюрою, яка за рік сягала, якщо вірити розповіді про нього, понад двох кілограмів ваги. Він має популярність серед народу Ізраїля: рішучий, підступний, мстивий. Батько, Давид, безтямно любить його, вибачає синові провини й до кінця хоче його врятувати. Він чи не всім готовий поступитися, аби тільки не завдати шкоди Авесаломові. І в цьому ми бачимо ще одну рису Давида, яка могла б згубитися на тлі його військових подвигів або державотворчих змагань: цар уміє любити. Крізь століття часу й низку перекладацьких трансформацій до нас долинає, наче почуте наживо, його голосіння за загиблою дитиною: “Сину мій Авесаломе, сину мій! Сину мій, Авесаломе! О, щоб я був умер замість тебе! Авесаломе, мій сину, сину мій!”

Уявити це голосіння, на жаль, нам зараз дуже просто. Скільки подібних волань розлягається в Україні щодня! Вони виявляють наш біль, але разом із тим і наше найбільше багатство, джерело нашої сили: талант любови.

Як і персонажам Фолкнера, нам доводиться жити в часи радикальних суспільних трансформацій. І хоч як би не різнилися наші обставини від протистояння промислової півночі США та рабовласницького Півдня, в якомусь сенсі на терені України точиться війна між світом свободи й світом рабства. Війна, яка триває сторіччями. Публіцистична пам’ятка  кінця XVIII ст., «Історія Русів», вклала в уста популярного козацького полковника часів Хмельниччини Івана Богуна палку промову, якою той намагався застерегти старшину від союзу з Москвою, бо «в народі московському владарює найнеключиміше рабство і невільництво у найвищій мірі і що в них, окрім Божого та царського, нічого власного нема і бути не може; і людей, на їх думку, створено нібито для того, щоб в ньому не мати нічого, а лише рабствувати... Словом сказати, з’єднатися з таким неключимим народом є те саме, що кинутися з вогню в полум’я». Змінювався фасад, але суть московської держави лишилася тією самою. І значна частина наших співвітчизників, не лише зі Сходу та Півдня і не лише народжених в СССР, лишається отруєною цією рабською психологією.

Війна йде не так за Бахму́т чи Авдіївку, як за людську свідомість. Тобто точиться вона в просторі, до служіння в якому ми з вами покликані. Війна між цивілізаціями, одна з яких побудована на рабстві, а інша - на вільній людській ініціятиві. І якщо ініціятивна частина суспільства тяжіє до цивілізації свободи й прагне вирватися з пастки, в яку потрапила була гетьманська Україна, то інертну частину влаштовує підневільний стан, коли право ухвалювати рішення монополізує панівна верства – чи то партія, чи навіть окрема особа. Таке середовище й стає легкою поживою для популістів, подібних до біблійного Авесалома.

Найближча родина царя Давида виявилася смертельно розсвареною. Амнон знеславив зведену сестру і сам загинув від рук Авесалома. Авесалом зчиняє бунт проти батька, захоплює його столицю й демонстративно заволодіває його наложницями. Він схвально сприймає намір Ахітофела захопити Давида зненацька вночі й убити його. Ненависть до найріднішої людини сягає межі, перейти яку Авесаломові не вдалося тільки через втручання Хушая. Син готовий убити батька.

І це теж для нас, на жаль, не дивина. Тисячі й тисячі родин в Україні війна розвела у ворожі табори. Вже не згадую про отруєних кремлівською пропагандою родичів з-за північного кордону, які вірять у покликання московської орди «денацифікувати» Україну. Але й у душах багатьох наших співвітчизників часто дрімає ляклива рабська істота, нездатна знайти правду й у неї повірити. Скрізь їй ввижаються зрада, обман, підступ.

Важко в ці дні зберігати любов до ближнього. А про заповідь любови до ворогів я вже боюсь і згадувати. Здається, геть усе спонукає нас до одного: ненависти. Зрештою, маємо непоодинокі приклади закликів до ненависти, які прориваються з уст людей у рясах. Так митрополит РПЦ Миколай Ярушевич писав під час Другої світової війни, що «Церква сповнена … священної ненависти до ворога» і твердив: заповідь Христа про любов до ближнього не може бути застосована до німців, бо «любити їх цілком неможливо». Духовні нащадки цього владики й сьогодні благословляють свою російську паству на вбивства й ненависть. Брянський батюшка Михаїл Агешин відверто навчає в листівках російських вояків: «Твоє завдання - стерти українську націю з лиця землі».

Христос же прямо й безпосередньо звертається до нас: «Нову заповідь даю вам, щоб ви любили один одного! Як я був полюбив вас, так любіте і ви один одного! З того усі спізнають, що мої ви учні, коли любов взаємну будете мати» (Ін. 13:34-35). При тому йдеться про любов діяльну, здатну інтегрувати в собі все життя, включати в свою орбіту все довкілля й наснажувати інших. Колись саме любов до Бога та до свого покривдженого народу запалила Давида й повела його на двобій із Голіятом. Тепер же батьківська любов до Авесалома приносить цареві моральну перемогу й вивищує його в очах народу. Попри всі спокуси, попри всі кривди, завдані йому сином, Давид зумів захистити й зберегти свою батьківську любов.

А що ж син, Авесалом? Логіку його помсти кривдникові сестри ще якось можна зрозуміти, але ж чому він так несправедливо, агресивно поводиться з батьком?

Молоду людину часто не влаштовують старші попередники. Я входив у доросле життя в епоху геронтократії й добре пам’ятаю, як дратували всіх нас, молодь 1970-180-х років, маразматичні старці в Кремлі. Чіпляючись за владу, вони ставали гальмом для будь-яких змін, причому гальмом, озброєним найпідступнішим у світі апаратом насильства. Смерть кожного з них здіймала хвилю надій: «Ну може ж, нарешті, щось зміниться?»

Нікому б не бажав, аби так чекали на його смерть… Мудрість старости передбачає вміння вчасно відійти, стати осторонь, звільнити місце для тих, хто здатен іти швидше. Так, як це час від часу доводиться робити на вуличних тротуарах. Вік рідко дозволяє рухатися, діяти, думати так швидко, як це роблять молоді люди. Стримувати їх своєю старечою неповороткістю не годиться. Чудові приклади мудрої поступливости молодшим залишили нам блаженної пам’яти патріярх Любомир Гузар і папи Венедикт XVI.

Вік багато чого відбирає в людини: здоров’я, енергію, пам’ять, юнацьку безпосередність і наївність, рухливість. Однак є те, що робить літню людину незамінною в родині й суспільстві. Чотири роки тому, 3 березня 2019 р., відвідуючи парафію святого Криспіна, загиблого за віру 287 р. шевця, папа Франциск звернувся до літніх парафіян з чудовими словами: «Старість, якщо її добре переживати, є немовби добрим вином, яке з роками стає кращим. Але вона призначена не для того, щоб затримувати її для себе, а щоб ділитися нею, ділитися мудрістю».

Ділитися мудрістю старости! Я виростав у родині, де разом жили три покоління: дідусь із бабусею, батьки, тітка, ми з сестрою. А ще в бабусі було п’ятеро сестер, які раз у раз збиралися разом. Була вольова й енергійна дідусева сестра. І я не уявляю, яким би я був без дару їхньої присутности в моєму формуванні, без їхнього досвіду, яким вони щедро ділилися з онуками. Без їхньої любови.

Авесалома не влаштовував старий батько. Напевне, він зневажав Давида, бо той не покарав Амнона за інце́ст, а поблажливе ставлення до себе сприйняв як ознаку слабкости. Він був певен, що керував би Ізраїлем краще за батька, і зумів переконати в цьому більшість ізраїльтян. Зайве говорити, як виграшно виглядав вродливий самовпевнений молодик порівняно зі стомленим життям батьком. Йому вірили, за ним ішли. А самовпевненість сприймали за впевненість у собі.

Однак самовпевненість і впевненість у собі – це таки різні речі. Різниця між ними виявляється насамперед у двох речах: самокритичності й обґрунтованості життєвої позиції. Вміння об’єктивно оцінити себе, не применшуючи, але й не перебільшуючи своїх талантів – це вельми важливий дар, який захищає людину від багатьох помилок. А щоб не втопитися в морі життєвих помилок і оман, необхідно мати під ногами надійний ґрунт, міцний фундамент – тверді моральні засади, що дозволяють впевнено простувати вперед.

Кожній людині властиво відчувати насамперед власний біль, сприймати проблеми інших осіб і суспільства в цілому через їхнє відлуння у приватному мікрокосмі. Одна річ – дивитися відеорепортаж про землетрус десь у Пакистані чи Туреччині, інша – вибігати з хати, коли хитаються стіни й підлога ходить ходором під ногами. Однак коли людина зосереджує всю свою увагу на власній особі й формує світогляд у парадигмі індивідуалістичних запитів, це може обернутися трагедією і для самої особистості, і, залежно від її впливу, на більш або менш широке довкілля.

Авесалом в усьому покладається на себе, на свої емоції, на свій – ще насправді не вельми багатий – життєвий досвід. Він не розуміє і не сприймає позицію батька, і вирішує змінити країну на свій копил. Обережна виваженість Давида обурює його, й Авесалом протиставляє їй власний радикалізм. Спершу здається, ніби він досягнув успіху: батько тікає, бунтівний Авесалом запанував у столиці, його підтримав народ.

Як же швидко, однак, усе змінюється! Суб’єктивні мотиви вибору радника зіграли з Авесаломом лихий жарт. Порада потай відданого Давидові Хушая видалася узурпаторові престолу ліпшою, ніж пропозиція Ахітофела, і бунтівник забарився з переслідуванням, давши Давидові час для організації війська. Невдовзі настає розплата: ліс Ефраїм стає згубою для Авесаломового війська і для нього самого. Військо гине, а сам Авесалом вішається на гіллі дерев.

Світ старших у збільшувальному склі молодечої безкомпромісності може здатися геть запліснявілим, спраглим радикальних змін, очищення, вдосконалення. Це може стосуватися ієрархічних інститутів, канонічного права, богослужбового обряду, церковної етики – широкого спектру звичаїв, вироблених традицією. Немає мови, динаміка життя вимагає адекватної відповіді Церкви. І дуже часто саме свіжий зір молодої людини краще помічає застарілі хвороби, непомітні для призвичаєного ока старших. Цілком можливо, що без щогрудневого хайпу в соціяльних мережах календарна реформа в частині єпархій УГКЦ відкладалася б ще на невизначений час.

Однак діалог поколінь буде конструктивним, якщо поєднуватиме говоріння зі слуханням. Вміння слухати – це один із найважливіших  талантів. Кожен із нас протягом життя акумулює свій досвід, а традиція національної культури, традиція Церкви його синтезує. Бог промовляє до нас повсякчас, і цей безперервний діалог  семіотизується, оформлюється в певну систему знаків, у те, що ми звемо церковним Переданням - Ιερά Παράδοση. Часточка цього передання закріпилася в писаному слові – насамперед у Святому Письмі, але також і в літургійних і патристичних текстах, папських енцикліках, соборових ухвалах та інших документах, відкритих для нашого ознайомлення. Але де взяти слова, здатні адекватно відтворити містичне піднесення, безмежну радість, яка огортає людину в мить, коли вона відчуває близькість Бога? Ісусові не знадобилися довгі промови, аби навернути недовірливого Натанаїла. Він тільки натякнув на свою присутність в інтимну мить зустрічі під смоковницею – і почув захоплений вигук: «Учителю, ти - Син Божий, ти - цар Ізраїлів» (Ін. 1:49).

Перед кожним із нас при зустрічі з реальністю Церкви, часом справді контроверсійною, постає дилема. Ми можемо, подібно до Авесалома, виповісти війни старим авторитетам, зухвало покладаючись на реформаційний запал молодости. А можемо, притлумивши самовпевненість, дослухатися до голосу багатовікової мудрости, до відлуння духовного подвигу минулих поколінь. Ми з подивом відкриємо, як багато в ньому буде суголосним нашим власним пошукам і роздумам. Може, тоді ми гостріше сприймемо роздуми, які давня герменевтика приписувала Давидовому синові Соломону: «Те, що було, є те саме, що буде; те, що зробилось, є те саме, що зробиться. Нема нічого нового під сонцем. Як є щось, про що кажуть: “Глянь: ось нове!” - то воно вже давно було у віках, які були перед нами» (Еклезіяст 1:9-10).

Попри позірний песимізм цих слів старозавітнього проповідника, вони несуть у собі надзвичайно оптимістичну істину Божої трансцендентности, відкриття якої допомагає унезалежнитися від нав’язаної Просвітництвом абсолютизації цивілізаційного прогресу та приреченості людини на гонитву за ним. Бо ж, за словами апостола Павла, «Ісус Христос учора й сьогодні - той самий навіки» (Євр. 13:8). З Ним, у Ньому і через Нього, Давидового нащадка й Божого Сина в незлитній, незмінній, нероздільній та нерозлучній єдності, ми й приходимо до пізнання власного покликання – покликання до вічности. І досвід стародавнього царя Давида допомагає нам із подивом відчути, як через окремі епізоди земної історії з її кризами, помилками, перемогами і втратами, долинає до нас поклик вічности – підбадьорливий і застережний. Дослухатися його я хотів заохотити вас цими реколекційними бесідами. 

[1] Francesco, Papa. Introduzione. Il Concilio Vaticano II. Storia e significato per la Chiesa. Shalom: 2022.