04. Університетське літературознавство епохи імперій

Київська духовна академія

«Хмари» Івана Нечуя-Левицького

«По розкішних алеях Братського монастиря, густо обсаджених усяким деревом, гуляли студенти з усіх кінців широкого Російського царства. Тут можна було побачить типи півночі з жовто-русявим волоссям на голові; можна було побачить широкі шиї й сірі очі великорусів, рум'яні лиця українців, навіть орлині очі й носи грузинів, греків, сербів і болгар, що приїжджають вчиться до Києва. Після екзаменів усі студенти були веселі, всі весело розмовляли, знайомились, жартували. Довгі й густі алеї в монастирі аж гули од голосної розмови. Студенти з України й Білорусії були цивілізованіші, делікатніші. Вони стояли далеко вище од інших, навіть розвиттям розуму, і виглядали паничиками й європейцями між грубими великорусами. Всі студенти говорили московським язиком, і рідко траплялося почути співучу, м'яку розмову українську. Серед самого монастиря стояла велика гарна Богоявленська церква. На полуденній стіні церкви була залізна дошка з написом над могилою гетьмана Конашевича-Сагайдачного. Самий монастир з академією стояв на Мазепиному дворі. І, невважаючи на те, в академії Петра Могили, св. Димитрія Туптала й інших не було й духу, й сліду тих давніх діячів України, тих Сагайдачних, Могил... В Братськім монастирі, в давній славній академії панував чужий великоруський дух, чужа наука, чужий язик, навіть чужі люди... Все давнє українське лежало десь глибоко під землею, рядом з могилою Сагайдачного, а над землею роєм вилися попід деревом чужі люди з чужої далекої сторони, з чужою мовою, з чужим духом, нагнані Бог зна звідкіль, щоб загнати ще глибше в землю нашу старовину і новину і поховати її навіки».

Віхи історії

В 1817 році Києво-Могилянську академію закрили, проте в її приміщеннях та на її основі була створена Київська духовна академія (цю назву заклад отримав в 1819).

Духовна академія мала славу авторитетного навчального закладу в усьому православному світі. В її стінах викладали Афанасій Булгаков, Петро Кудрявцев, Тауфік Кезма, протоієрей Федір Титов, протоієрей Олександр Глаголєв.

У 1860—1917 роках щомісячно виходив у світ науковий журнал «Труды Киевской духовной академии»

Академія закрита в 1919 році радянською владою, неофіційно діяла до середини 1920-х років.

Степан Голубєв

Професор Степан Тимофійович Голубєв (6 листопада 1848 — 22 листопада 1920) народився в сім’ї священика в Пензенській губернії. Після закінчення Пензенської духовної семінарії він здобув освіту в Київській духовній академії[ (1870-1874). Друкувати свої твори почав з 1872 р., опублікував свою роботу «Описание и истолкование дворянских гербов южнорусских фамилий в произведениях духовных писателей XVII в.» Труды КДА).

Кандидат (1874), магістр (1883) богослов’я, доктор церковної історії (1899). Доцент, потім професор на кафедрах російської церковної історії КДА та церковної історії Київського університету св. Володимира.  1908 р. був обраний членом-кореспондентом Російської академії наук на відділенні російської мови та словесності. Його наукові праці стосувалися історії Православної Церкви в Україні, Києво-Могилянської академії, церковного й культурного життя України XVI-XVIІI  ст. При цьому він був вороже наставлений до української культури. Зберігся його донос на професора Василя Біднова, підставою для якого був написаний українською мовою лист.

Для історико-літературної науки особливо важливим є дослідження «Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники» (Т. 1- 1883; т. 2. – 1898), а також праці  «История Киевской духовной академии». Вып. 1 (1886) та «Киевская академия в конце 17 и начале 18 столетий» (1901). В них зібрано цінний фактичний матеріял про церковних і  культурних діячів з середовища митрополита Петра Могили та заснованої ним академії, робиться огляд суспільно-культурних процесів XVII ст. До книги про коло Петра Могили було додано «Материалы для истории Западно-русской Церкви» (1895) - добірку унікальних документів XVI-XVII ст.

Микола Петров

Микола Петров (24 квітня 1840 — 20 червня 1921) також був росіянином, народився в Костромській губернії й навчався в Київській духовній академії (1861-1865) по закінченні Костромської семінарії. Але його ставлення до української культури було цілком іншим. Він стояв на засадах визнання самобутности української мови та літератури, зосереджуючись на словесній творчості ранньомодерної доби та стародавніх рукописах. По закінченні КДА він опублікував у «Трудах КДА» праці про літературні твори Феофана Прокоповича та Митрофана Довгалевського. Потім він викладав словесність і латину у Волинській духовній семінарії (1865-1869), а потім повернувся до КДА як викладач кафедри теорії словесності та історії російської літератури (1870). 10 травня 1907 р. Вчена рада Харківського університету надала йому ступінь доктора російської мови і словесності.

Він ініціював утворення Товариства Нестора Літописця, був директором Церковно-археологічного музею на Подолі. 1911 р. його прийняли в члени НТШ, 1916 р. — в члени-кореспонденти Петроградської АН, а 1918 р. — в академіки історико-філологічного відділення ВУАН.

Миколі Петрову належать описи рукописних зібрань Києва, нотатки про біографію Григорія Сковороди, а також нариси історії української літератури XVII, XVIII та XIX ст.

Праця «Очерки по истории украинской литературы XVIII века. Киевская искуственная литература XVIII века, преимущественно драматическая» була опублікована спершу в «Трудах Киевской духовной академии» за 1879-1880 рр., а 1880 р. вийшла окремим виданням. За умов дії Валуєвського циркуляру 1863 р. та Емського указу 1876 р. навіть використання терміну «українська література» в назві книги було певним викликом. Правда, в книзі послідовно проводиться думка про позитивні наслідки зближення української («південноруської») літератури з російською («північноруською») і подолання польського впливу, ототожнюваного з схоластичним.

Автор спростовує стереотипне уявлення про літературну творчість XVIII ст. як всуціль схоластичну. Він виявляє фольклорні елементи, які збиралися й використовувалися в літературних текстах, простежує розширення народного елементу в книжній мові. Як чільного представника класицизму він виділяє Феофана Прокоповича, аналізує його поетику та відзначає його вплив на літературне життя, до певної міри перебільшуючи його. Аналізуються інші київські курси поетики. Насамперед звертається увага на розвиток ліричної поезії, представленої Феофаном Прокоповичем, Семеном Климовським, Григорієм Сковородою, а також панегіричного віршування, що еволюціонує в жанр оди (Іван Леванда, Феофан Прокопович). Найбільша ж увага приділяється драматургічній творчості, в якій Петров виділяє містерії, трагедокомедії, інтерлюдії та діалоги. Йому відомо до 30 таких творів. Він поділяє розвиток драматургії на п’ять періодів і детально розглядає кожен із них:

1. До 1705 р. (до Прокоповича) - «період священних містерій і дій у польсько-схоластичному дусі».

2. Твори самого Прокоповича. Наслідування класичних зразків.

3. З 1708 р. Змішування класичних форм і вітчизняного змісту з духом і характером містерій і драм.

4. Царювання Єлизавети Петрівни (1741-1762). Прагнення до зближення з інтересами й літературними формами Росії.

5. Царювання Катерини ІІ (1762-1796). Період занепаду й переважного впливу російської («північно-руської») літератури.

«Очерки истории украинской литературы XIX столетия» були опубліковані 1884 р. Петров відзначає тенденційність в оцінках української літератури, виявлену в протилежних поглядах недоброзичливців, які зневажливо відгукуються про неї як не гідну серйозного вивчення, та апологетів, які помічають у ній «особливу свіжість, цнотливість і оригінальність», ставлячи вище за російську. Він відхиляє крайнощі, заявляючи про прагнення будувати свій курс на основі фактів, спираючись на самі твори та лише почасти на критичні відгуки на них.

Він поділяє курс на шість розділів:

1. Псевдокласична література і реакція псевдокласицизма (Іван Котляревський, Павло Білецький-Носенко, Петро Гулак-Артемовський, Костянтин Думитрашко, Василь Гоголь, Яків Кухаренко).

2. Сентиментальна література (Григорій Квітка-Основ’яненко, Степан Писаревський, Петро Писаревський, Степан Александров, Михайло Макаровський, Кирило Тополя).

3. Романтично-художня література (Амвросій Метлинський, Олександр Корсун, Левко Боровиковський, Порфирій Кореницький, Віктор Забіла, Тимофій Думитрашко-Раїч, Семен Метлинський, Михайло Петренко, Олександр Афанасьєв-Чужбинський).

4. Український націоналізм або національна школа (Михайло Максимович, Осип Бодянський, Микола Гоголь, Євген Гребінка, Олекса Стороженко, Петро Раєвський).

5. Українське слов’янофільство (Микола Костомаров, Олександр Навроцький, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко).

6. Новітня література (Марко Вовчок, Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Марко Кропивницький, Яків Щоголів, Леонід Глібов, Степан Руданський, Михайло Старицький).

Дотримуючись обраного методу, Петров виявляє стриманість в оцінках, широко використовує відомі йому біографічні факти, тексти творів, а також критичні публікації. Миколу Гоголя він відносить до української літератури через ранні твори з українського побуту («Вечера на хуторе близь Диканьки», «Миргород», «Тарас Бульба»). Він захищає Гоголя від критичних оцінок Пантелеймона Куліша, відзначаючи переінакшення Гоголем дійсного життя «в нове буття, художньо-взірцеве». Під «націоналізмом» розуміє напрям, котрий «ідеалізує минуле чи сучасне життя» народу, зневажливо ставлячись до іноземних впливів. Цей напрям він пов’язує з російським патріотичним письменством, шукаючи його вияви в фольклорно-етнографічних та історичних публікаціях і визнаючи «кращим виразником націоналізму в українській літературі» ...Миколу Гоголя. Докладно переповідається біографія Тараса Шевченка. Відзначається романтичний характер ранніх творів Шевченка і його поступове звернення до проблем соціальної несправедливости. осуду кріпацтва. Петров вважає, що Шевченко еволюціонував до слов’янофільства, але без крайнощів московських слов’янофілів. Світогляд його визнається за панслов’янський. Високо оцінюється плідність і талант Івана Нечуя-Левицького. При цьому відзначається, що в центрі його уваги завжди перебуває український народ у стосунках із росіянами та поляками. Повістям «Причепа» і «Хмари» Петров закидає тенденційність і невправність у зображенні освіченої верстви.

Федір Титов

Протоієрей Федір Титов (1864-1935), професор Київської духовної академії та довголітній редактор «Киевских епархиальных ведомостей», походив зі священичої родини, що жила на Курщині. Коли почалася більшовицька окупація, він виїхав за кордон і помер у Бєлграді. Титов досліджував історію Православної Церкви в Польсько-Литовській державі, а також історію Києво-Могилянської академії та київської лаврської друкарні. В його працях міститься чимало цінного матеріалу, що стосується літературного життя XVII–XVIII ст. Вже після еміграції Титова в Україні вийшли його книги «Матеріали для історії книжної справи на Вкраїні в XVI–XVIII ст.: Всезбірка передмов до українських стародруків» (1924) та «Стара вища освіта у Київській Україні ХVІ–ХVІІІ ст.» (1924). Їх опублікував історико-філологічний відділ ВУАН.

Перша книга містила передмови до київських лаврських видань, панегірики Олександра Митури, Касіяна Саковича, Софронія Почаського, «Евфонія веселобрмячая», «Імнологія си єст Піснословіє», кілька проповідей, знайдених у київських стародруках. Як джерело літературних текстів, збірка мала унікальне значення для українського літературознавства. У другій книзі давався огляд діяльности братських шкіл, зокрема Київської, а потім увага автора зосереджувалася на Києво-Могилянській колегії (академії). Концентруючи увагу на педагогічному процесі й суспільному служінні православних шкіл, Титов раз у раз звертався до літературного життя - письменників, що працювали чи ж здобули освіту в цих школах, студентських вистав.

Львівський університет

Попередниками Львівського університету стали школи, відкриті у Львові Товариством Ісусовим. Єзуїтська колеґія з’явилася у Львові 1608 р., а 1661 р. король Ян ІІ Казимир надав  їй «гідність академії і титул університету» з правом викладання всіх тодішніх університетських дисциплін, присудження вчених ступенів бакалавра, ліценціата, магістра і доктора.

На чолі університету стояв ректор. Приміщення університету було поблизу Краківської вулиці в центрі Львова. Університет мав найбільшу у Львові друкарню і складався з двох відділів (факультетів) – філософського і богословського (теологічного). 1667 р. на філософському і теологічному відділах навчалось близько 500 студентів, а навчальний процес забезпечували вісім викладачів. У середині ХVІІІ ст. кількість студентів збільшилося до 700 осіб, викладачів – до 15-17. Після розпуску у 1773 р. ордену єзуїтів було закрито і Львівський університет.

Імператор Йосиф ІІ 1784 р. проголосив утворення на цій базі нового, світського університету, названого на його честь Йосифінським. Університетові було передано приміщення колишнього ордену тринітаріїв при Краківській вулиці. Львівський університет створюється у складі чотирьох факультетів: філософського, юридичного, медичного і теологічного. Університет мав певну автономію. Навчальний процес відбувався латинською, польською та німецькою мовами. В 1825 р. було відкрито кафедру польської мови і літератури. Протягом 1787-1806 рр.  при теологічному факультеті функціонували українські («руські») курси з дворічним навчанням українською мовою – «Studium Ruthenum».

Кафедр у сучасному розумінні цього слова, не було, поняття кафедра пов’язувалося з особою професора, що читав певний курс лекцій. Проте в університеті діяли наукові заклади, або інакше інститути. Педагогічний персонал Львівського університету складався з професорів, приват-доцентів, асистентів і лекторів. Право викладання в університеті можна було отримати лише після здобуття звання доктора, проходження габілітації та затвердження Міністерством освіти у Відні.

До 70-х років ХІХ ст. навчання на всіх факультетах відбувалось в основному німецькою мовою, на теологічному – латинською; кілька дисциплін читали українською та польською мовами. 27 квітня 1869 року польська мова спеціальним розпорядженням імператора була визнана як офіційна в цілому краю – поступово відбувалася полонізація Львівського університету. У 1870 р. польською мовою викладали 13 предметів, німецькою – 46, латинською – 13 і українською – 7. 4 липня 1871 р. імператор Франц Йосиф І видав розпорядження про скасування обмежень на читання лекцій польською і українською мовами на юридичному і філософському факультетах. Уже в 1906 р. польською мовою читали 185 предметів, німецькою – 5, латинською – 14 і українською – 19.

Головна Руська Рада була заснована 2 травня 1848 р. в залі Греко-католицької митрополичої консисторії при церкві св. Юра у Львові. У своїй програмній відозві Головна Руська Рада заявила, що галицькі українці є частиною українського народу. За сприяння діячів організації видавалась перша газета українською мовою “Зоря Галицька”, створено культурно-просвітнє товариство “Галицько-Руська Матиця”, скликано перший з’їзд діячів науки і культури “Собор руських вчених” у Львові, здійснено спроби організувати українські військові формування, запроваджувалось навчання українською мовою.

Кафедра руської словесности

У 1848 році було утворено Кафедру української словесності, на якій посаду професора обіймали Яків Головацький (1848-1867), Омелян Огоновський (1867-1894), Олександр Колесса (1895-1918). 22 березня 1895 року зробив спробу посісти місце на кафедрі Іван Франко. Він прочитав габілітаційну лекцію на тему «Поема Тараса Шевченка «Наймичка». Однак австрійський цісар його кандидатури не затвердив.

У 1900 році в Університеті було засновано другу українознавчу кафедру – Кафедру української літератури, яку очолив Кирило Студинський (1900–1918).

Яків Головацький

1849 р. Головацький видав «Три вступительнії преподаванія о руській словесності», в яких окреслив свою програму викладання історії української літератури. Його методологія характерна для Романтизму. Література постає в інтерпретації автора головно як відображення морального життя народу, його душі, духонвого буття. «Слово є неяко незриме тіло народа, воно обгортає всі стихії народного биту, в слові виражаєся душа і жизнь єго». Духовно-душевне життя народу складається з трьох людських стихій, які підлягають вищій стихії, основі народного життя - вірі. Людські стихії: наука, суспільне життя, мистецтво. Словесність виражає народну віру, мову, розумовий розвиток і моральний стан.

Історія руської літератури поділяється на три епохи («відділи»): 1. ІХ - близько XIV ст. Від хрещення до об’єднання князівств з Польщею та Литвою. 2. Від XIV ст. до другої чверти XVIII ст. Від польсько-литовського панування до початку нової літератури. 3. Від Котляревського й досі.

Церковнослов’янська мова, перейнята з Візантії - «скарбниця язикословія», «язик сили духовної, язик віри, висший над звичайний, разговорний». Відзначається домінування Русі на східнослов’янському просторі. Серед перших значних письменників називаються Іларіон, Нестор літописець, його продовжувачі на Волині й Галичині, Данило паломник, Володимир Мономах, Данило заточний, Кирило Туровський. Особливо виділяє «Слово о полку Ігоревім» - «твореніє тоє показує нам дух часу, вірованія народнії, спосіб народного ізображенія в поезії». Посилаючись на Максимовича, вказує на «южноруський», тобто український характер пам’ятки.

«Підтята диким мечем татарина» Русь легко піддається Литві. Руська мова, її віра поширюються у Великому князівстві Литовському, спершу приймається в державі Ягеллонів, запозичується Молдовою. Пам’ятки цього періоду - Литовський статут, урядові документи, друковані книги Швайпольта Фіоля, «Острозька Біблія», Граматика Смотрицького, видання Скорини, спроби перекладу біблійних книг народною мовою. Відзначається активізація літературного життя з укладанням унії. «Вона роздвоїла сили народні... але поперла діяльність, стала ся поводом многих сочиненій». З’являються літописи й пам’ятки про Козаччину. Але здобути самостійне життя не вдалося. Цим пояснюється тужливий характер пісень. «Ошуканий, заведений в своїх надіях Русин видав в своїй народній поезії тую недовольність, досаду, нарікання на свою нещасную, як пісня виражає, щербатую долю!»

В третій епосі більша частина України опинилася під пануванням російських царів, а Галицько-Перемиська Русь - під владою австрійських монархів. Вчені українці прислужилися російській культурі. Росія активно засвоює західну, зокрема французьку, освіту й літературу. Етапна роль відводиться Іванові Котляревському. Основою для його творів визнаються особисті спостереження над народним життям. Імпульс у написанні твору міг іти від Блюмауера, але в описі народного побуту Котляревський цілком оригінальний. Коли в Росії та Польщі точилася боротьба між класиками й романтиками, Котляревський визначив шлях української літератури. «Великії люди заєдно предшествуют важним епокам і указують якоби віщим духом направленіє народомі, куда му стеремити ся належить».  Перелічуються Квітка-Основ’яненко («недосягнутий в ніжних образах малюющих серце правдиво руське»), Єремія Галка, Амвросій Могила, Левко Боровиковський, Євген Гребінка (Гребінко) та ін. Хоча відзначається, що для протиставлення російській книжності письменники «часом впадали в другу крайність, простонародного невмістного висловлення»). Відзначається теж вплив української культури на російську та польську («українська школа»).

Галицька словесність розвивалася окремо. Поштовх для її розвитку дав цісар Йосиф ІІ. Але засновані ним кафедри втратили руський характер. Попри це, зерно, посіяне ним, дало плоди. Це Шашкевич, Устиянович, Левицький. «В наших очах так сильно рухнуло, як по теплім дощику веснянім, тілько сил до образованья народної словесности, що нам найкращу надію і поруку будучности подає».

Про університетські лекції Головацького згадував Огоновський:

«В університетських викладах не сповнив Головацький своєї обітниці про плян лекцій, який розвинув у своїх вступних «преподаваніях». Він говорив з катедри широко, на основі твору Шевирьова, про старинне письменство та доходив у своїх викладах щонайбільше тілько до ХV віку, о митр. Григ. Цамблака. Про письменників нового періоду не говорив він майже нічого. Доперва в літнім семестрі 1863 р. читав він виклади про літературні твори від р. 1772. Студенти фільозофічного факультету рідко коли вписувалися на його виклади і лише студентам богословія приказувала митрополича консисторія слухати лекцій руської мови і письменства, але і вони вдоволялися тим, що на виклади Головацького висилали з поміж себе по черзі лише по кілька своїх відпоручників».

Омелян Огоновський

Омелян Огоновський (3 серпня 1833 - 28 жовтня 1894) народився в селі Григорів на Бойківщині (нині Івано-Франківський район) в священичій родині. Вчився спочатку в Бережанах, а потім у Львові, де закінчив теологічний факультет Львівського університету 1857 р. Був висвячений на священика 1858 р. Вже працюючи викладачем катехизису, а потім української мови в гімназії, склав іспити за філологічні курси в університеті й 1865 р. отримав ступінь доктора філософії та artes liberalis. З 1867 р. очолив кафедру руської словесности Львівського університету, з 1870 р. - професор Львівського університету. Був деканом філософського факультету, а 1881 р. обраний  членом-кореспондентом Польської Академії наук.

Огоновський реформує викладання руської мови та літератури, звільняючись від впливів «язичія».  Видав підручник «Граматика язика руського» (1889). Опублікував хрестоматії з історії церковнослов'янської (1871) та староукраїнської (1881) мов.

Історико-літературний курс Огоновського викликав сувору оцінку Франка як одного з його учнів: «Ще сьогодні беруть мене холодні дрижачки при згадці про педантичні, безглузді лекції Венцлевського, Черкавського, Огоновського, про тяжке пережовування мертвої книжкової вчености, про це рабське додержання друкованих зразків словесних формул…». «Він був з натури своєї більше анатом, ніж фізіолог». Франка, який прагнув до виявлення суспільної значущости, актуальности літературних текстів, не влаштовував академічний, описовий стиль лекцій Огоновського. Критичне ставлення обумовлювалося й відмінністю в політичних поглядах раннього Франка, який пережив захоплення соціалістичними ідеями, та поміркованого народовця Огоновського. Насправді курс історії літератури Огоновського був безпрецедентно широким за обсягом і вщерть насиченим фактичним матеріалом.

Огоновський опублікував його на сторінках журналу «Зоря», а потім протягом 1887-1894 рр. видав окремим накладом у чотирьох томах, шести частинах. Формулюючи свої методологічні засади, Огоновський виходить із концепції: «Історія літератури руської єсть образом духової жизні руського народу». Літературі до Котляревського він відмовляє в народності, бо «розвій її спиняли три елементи: навперед церковнослов’янська візантійщина, відтак культура польська з середньовічною наукою схоластичною, а накінець просвітна кормига царства московського». У літературному процесі він виділяє чотири періоди:

1. «Слов’янськоруський», від ХІ ст. до монгольської навали;

 2. Період занепаду; від монгольської навали до поєднання з Польщею (1386);

3. «Польсько-руський»; від поєднання з Польщею до заснування Києво-Могилянської колеґії (1632);

4. «Схоластичний»; від заснування Києво-Могилянської колеґії до Івана Котляревського.

5. «Чисто руський» або «народний»; від Котляревського до часу видання курсу.

У перших двох періодах література диференціюється на церковну й світську, а в останньому - на церковну, релігійно-драматичну, історичну, суспільно-моральну й національну. Творчість Сковороди відноситься до останньої групи.

2-3 томи охоплюють літературу ХІХ ст. В другому томі наводиться велика оглядова стаття. Далі подається аналіз творчости авторів, яких відноситься до епічної поезії: Івана Котляревського, Петра Гулака-Артемовського, Євгена Гребінки, Осипа Бодянського, Олександра Корсуна, Порфирія Кореницького, Степана Писаревського, Петра Писаревського, Степана Александрова, Михайла Макаровського, Левка Боровиковського, Антона Могильницького, Леоніда Глібова, Костянтина Думитрашка, Богдана Дідицького, Євгена Згарського, Степана Руданського, Ісидора Воробкевича, Григорія Воробкевича, згадані побіжно: Павло Білецький-Носенко, Лука Данкевич і Кострицький. Потім іде огляд ліричної поезії, де представлені Маркіян Шашкевич, Микола Устиянович, Амвросій Метлиньскій, Тарас Шевченко, Михайло Петренко, Чужбиньскій, Яків Щоголів, Гушалевич, Климкович, Юрій Федькович, Волод. Шашкевич, Кулик, Масляк і Юлія Шнайдер, побіжно ще - Виктор Забіла, М. Козанович, Павло Леонтович, Остап Левицкій, Вас. Чайченко, Климентія Попович, Ил. Грабович, Самійленко, Олекса Навроцкій, Петро Олієвскій, Метлинський, Білокопитий, Пасічиньскій, Александрів і Тимко Падура.

У розділі «драматичної поезії» знайшли місце Василь Гоголь, Яків Кухаренко, Мик. Костомарів, Корн. Устіянович, Мих. Старицкій, Марко Кропивницкій, Іван Карпенко-Карий, Цеглиньскій і Бораковскій, а також Кирило Тополя, Іван Озаркевич, Рудольф Мох і Гнат Якимович.

Помітне прагнення розглядати літературний процес у Наддніпрянщині, Галичині й Буковині як єдине ціле.

В третьому томі розглядається прозова творчість 21 прозаїка: Панаса Мирного, Федора Заревича, Володимира Барвінського, Анатоля Вахнянина, Івана Франка, Олени Пчілки, Лева Сапогівського, Василя Чайченка, Наталі Кобринської.

Четвертий том обіймає наукову літературу, охоплену не вельми коректним у цьому випадку терміном «етнографія», бо наводяться характеристики різних текстів історичного, публіцистичного, народознавчого характеру. Серед представлених авторів - Михайло Максимович, Яків Головацький, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Михайло Драгоманов та ін.

У 1872–1873 рр. Огоновський вмістив у журналі «Правда» цикл статей «Критично-естетичний погляд на декотрі поезії Т. Г. Шевченка», де проаналізував кілька «Думок» поета, баладу «Тополя», поему «Гайдамаки», «Неофіти». Видав популярний нарис «Життя Тараса Шевченка. Читанка для селян і міщан» (1876), дослідження «Гайдамаки». Поема Тараса Шевченка» (1879). За його редакцією були опубліковані перші два томи «Кобзаря» Т. Шевченка із статею «Дещо про життя і літературну діяльність Т. Шевченка» (1893). Виступав з критичними статтями про творчість О. Кониського та ін.

Омелян Огоновський - один із засновників «Просвіти» (1877), Народної Ради (1885), Наукового Товариства ім. Т.Шевченка (1893).

Олександр Колесса

Олександр Колесса (12 квітня 1867 - 23 травня 1945) став професором після Огоновського (1898-1918). Він відомий насамперед як мовознавець. Але разом із тим Колесса досліджував пам'ятки давньоукраїнської писемності («Південноволинське Городище і городиські рукописні пам'ятки 12-16 ст.», 1923—1925), фольклор («Головні напрями й методи в розслідах українського фольклору», 1927), проблеми українського літературознавства («Погляд на сучасний стан історії розслідів української літератури» (1901), нову українську літературу (творчість Т. Шевченка, М. Шашкевича, Ю. Федьковича).

Харківський університет (до 1918)

На словесному факультеті, який входив до складу Харківського імператорського університету, відкритого у 1805 році, була кафедра красномовства, віршування та мови російської. У 1835 р. вона була перетворена на кафедру російської словесності та історії російської літератури. У 1901 р. було вирішено поділити цю кафедру на дві – кафедру російської мови та кафедру російської літератури.

Іван Рижський

Іван Рижський (1759-1811) викладав риторику, поезію, історію та філософію у Троїце-Сергієвській духовній семінарії, а згодом у Санкт-Петербурзькому гірничому училищі - латинську мову, історію, географію, риторику, логіку. 1802 р. йому присвоєно звання доктора філософії за науково-літературні праці, того ж дня був обраний в члени Імператорської Російської Академії. Коли було відкрито Харківський університет, Рижського запросили до Харкова й обрали першим ректором. Потім він ще п’ять разів обирався на річний термін.

Ризький був деканом відділення словесних наук і читав лекції з теорії словесності, першим в імперії почав читати курс історії російської літератури. За його підручниками «Опыт риторики» (1805), «Введение в круг словесности» (1806), «Наука стихотворства» (1811) навчалися студенти не лише Харківського, але й Московського, Казанського університетів. У «Введении в круг словесности» він визначає словесність як «язык, и притом привлекательный, прочих наук», додаючи: «она единственно сохраняет и передаёт вечности успехи других наук». Фактично під словесністю розуміється мистецтво слова взагалі. В «Науке стихотворства» він виходить із розуміння поезії як віршованого різновиду красномовства, мета якого – панувати над думками й волею людей. Творчий акт він розглядає як звільнення від надміру почуттів. Він виділяє 5 родів поезії: епічні вірші, епічна поема, лірична, драматична й дидактична поезія. «Опыт риторики» використовує традиційний поділ прозових творів на проповіді, історії та навчальні книги. Він виділяє панегіричні промови, поділяє історії на загальні та часткові (історії одного народу, одного буття й біографії – історії однієї особи). Замість поняття стилю він користується терміном «слог» і говорить про високий, низький і посередній стилі, про розмовний, писемний, історичний, повчальний «слог».

Ізмаїл Срезневський

Ізмаїл Срезневський був сином запрошеного до викладання в Харківському університеті Івана Срезневського. Під час навчання (1826-1829) він захопився українською культурою та історією. Вже тоді Срезневський разом із Федором і Орестом Євецькими, Іваном Росковшенком, Опанасом Шпигоцьким утворили літературний гурток. Його учасники популяризували романтичну естетику, збирали фольклорні твори. Згодом Срезневський опублікував їх у трьох збірниках «Запорожская старина» (1833—1838). Разом з Іваном Росковшенком він також видавав «Украинский альманах» (1831) та «Украинский сборник» (1838-1841).

По закінченні університету він призначається бібліотекарем Харківської публічної бібліотеки - попередниці Харківської державної наукової бібліотеки імені В. Г. Короленка. Здобувши 1837 р. ступінь магістра, він почав працювавти в університеті - спершу на кафедрі політекономії та статистики, а після поїздки в інші слов’янські країни та здобуттям професорського ступеню зі славістики став читати курси історії та слов’янських мов. 1846 р. він захистив дисертацію «Святилища и обряды языческого богослужения древних славян по свидетельствам современным и преданиям». Після цього він перейшов до столичного Санкт-Петербурзького університету, де протягом 1847-1880 рр. очолював кафедру слов’янознавства. До його сфери зацікавлень входять і дослідження давніх слов’янських пам’яток. а також укладання давньоруського словника. Ця праця розтягнулася в часі, і словник почали публікувати лише через 10 років після смерті вченого. Срезневський пішов із життя 21 лютого 1880 року в Санкт-Петербурзі, поховали його в родинному маєтку на Рязанщині.

Олександр Потебня

Олександр Потебня (1835-1891) походив з Полтавщини, закінчив Харківський університет 1856 р. З 1861 р. працював в університеті. Його маґістерська робота була присвячена фольклорній образності - «О некоторых символах в славянской народной поэзии» (1861), а докторська – мовознавчим проблемам: «Записки о русской грамматике» (1874). Від 1875 р. екстраординарний, згодом — ординарний професор кафедри російської мови і словесности Харківського університету. Член-кореспондент Імператорської Петербурзької АН (1875). Він був одним із засновників Харківського історико-філологічного товариства (голова протягом 1877–1890 рр.).

Потебня вважається основоположником психологічного напряму в слов'янському мовознавстві. Значну увагу він приділяв психології словесно-художньої творчості («З лекцій з теорії словесності», 1894 рік); («Із записок з теорії словесності», 1905 рік). Потебня є творцем лінгвістичної поетики. Теорія поезії у нього базується на аналогії між поетичним твором і словом. Дослідженню давньоруських пам'яток він присвятив праці: «Слово о полку Ігоревім. Текст і примітки», «Малоруська народна пісня за списком XVI ст. Текст і примітки» (обидві — 1877 рік).

Відправною для Потебні була ідея Гумбольдта про мову як діяльність (energeia) духу, про творення думки мовою. Постулюючи найтісніший зв'язок мови і мислення, Потебня показував, що думка виявляє себе через мову, а кожний мовлений акт творчий і несе відбиток неповторності, тож процес спілкування — діалогічний, розуміння завжди передбачає і непорозуміння. Звертаючись до слова-мовлення, Потебня виділяє в ньому зовнішню форму (артикульований звук), зміст (значення, думку) і внутрішню форму (зображення). Ця остання визначається своєрідністю народної (національної) мови із властивою саме їй перспективою бачення, самобутнім світосприйняттям. Якщо зображення (внутрішня форма) корелює з «ближчим» значенням слова, що виникає у свідомості адресанта і адресата, оскільки вони належать до тієї самої спільноти, то «віддалене» особистісне значення слова, будучи семантично розпорошеним, не є однаковим для мовця і слухача. Завдяки цьому формуються нові значення, які з часом стають надбанням цієї спільноти чи людства. Простежування еволюції значень — один із дослідницьких пріоритетів Потебні. Він уважає, що на початкових стадіях становлення думка ще тільки нагромаджує матеріал, необхідний для кристалізації її в поняття, і тому «ще не доросла до слова». Лише коли ця кристалізація стає можливою, з'являється слово, завдяки якому думка знаходить своє вираження у понятті. На вищих рівнях абстрагування слово перестає відповідати потребам думки, обмежує її. Тож мова й мислення не тотожні.

Філософія мови Потебні сформувала підвалини його теоретичного пошуку в галузі поетики й естетики. Це стосується передусім таких його концептів, як розрізнення мови і мовлення, як ізоморфізм слова й твору мистецтва, внутрішньої форми слова і художнього образу. Як і слово, мистецтво виникає не для образного виразу готової думки, а як засіб творення нової думки. Як за допомогою слова не можна передати іншому своєї думки, а можна тільки пробудити в ньому його власну, так не можна її повідомити у творі мистецтва, і тому зміст завершеного твору «розвивається не в мистецтві, а в тих, хто розуміє», хоча й виникає твір як акт самоусвідомлення його творця. Фундаментальним положенням О. Потебні є твердження про те, що мова становить особливу форму людської діяльності. «Мова є засіб не виражати готову думку, а створювати її… вона відображає не світоспоглядання, яке склалося, а діяльність, яка його складає».

Співвідношення в слові образу і значення щоразу інше у міфі, поетичному мисленні й науці — формах мислення, котрі історично чергуються. За Потебнею, міфологічне мислення властиве не якомусь певному часові, «а людям усіх часів, що перебувають на певному ступені розвитку думки». У міфологічній свідомості образний і понятійний плани мови невіддиференційовані; образ і річ, об'єктивне і суб'єктивне, внутрішнє і зовнішнє ототожнюються. В художньо-поетичному мисленні значення виражає себе в образі, подається через образ. Полісемантичність значень становить специфіку поетичної мови. Науковому мисленню, що звертається до прозової мови, притаманний пріоритет значення над образом. Слово тут стає прозорим у міру втрати внутрішньої форми, тим самим воно прагне урівняти себе з поняттям.

Потебня сформував у Харківському університеті потужну філологічну школу. Серед його учнів – такі відомі вчені, як Д. Овсянико-Куликовський, А. Горнфельд, В. Харцієв, О. Вєтухов, О. Попов, Т. Райнов та ін. Його погляди на мову і літературу стали ідейним підґрунтям харківської філологічної школи ( Б.Лезін, А. Горнфельд, В. Харцієв та ін.), що згуртувалася навколо видання «Питання теорії і психології творчості» (вісім томів, 1907 – 1923). Ця школа була визнана в авторитетних колах лінгвістів усього світу. Його ідеї, які помітно вплинули на філософію російського символізму, насамперед на концептуальні побудови А. Бєлого, розвивали також Д. Кудрявський, І. Ягич, О. Шахматов та ін.

Микола Сумцов

Микола Сумцов (1854-1922) по закінченні Харківського університету (1875) деякий час студіював у Німеччині, а від 1878 р. — приват-доцент, від 1888 р. — професор Харківського університету; від 1880 р. — незмінний секретар, від 1887 р. — голова Історично-Філологічного Товариства при Харківському Університеті.

Сумцов залишив близько 800 наукових праць. Головною галуззю його наукових зацікавлень були етнографія та фольклор. Почавши свою наукову працю як прихильник міфологічної школи, він поступово перейшов до порівняльного напряму, беручи до уваги філологічні засоби праці, з якими найкраще був ознайомлений. Сумцов присвятив чимало уваги вивченню Слобожанщини: «Слобідсько-українські історичні пісні» (1914), «Слобожане. Історично-етнографічна розвідка» (1918), «Слобожанщина і Шевченко» (1918).

Протягом 1884-1885 рр. він публікує монографічні дослідження про Івана Вишенського, Лазаря Барановича, Іоаникія Ґалятовського, Інокентія Ґізеля. Його серія «К истории южнорусской литературы семнадцатого столетия» мала для історії української літератури етапне значення. У першому випуску, «Лазарь Баранович» (1884), Сумцов оцінює Барановича як організатора літературного життя, ініціатора культурних проєктів. Здійснюється докладний огляд біографії Барановича на тлі його епохи. при чому Сумцов дуже пильно вдивляється в його зв’язок із суспільно-політичним контекстом. Наводяться бібліографічні відомості про книги, видані в Чернігівській друкарні. Порівнюючи два збірника проповідей, «Меч духовний» і «Труби словес проповідних», Сумцов робить висновок про їхню подібність, хоча вважає, що в «Мечі» релігійно-моральні повчання йдуть від самого проповідника, а в «Трубах» втілюються в святкових подіях, переважно взятих із житій святих. Загалом же ці проповіді оцінюються дуже жорстоко: «Его проповеди - пустой набор слов, пересыпание из пустого в порожнее». Баранович-проповідник оцінюється як «чистый схоластик». Головними творами Барановича автор вважає «Лютню Аполлонову» та «Нову міру старої віри». Розглядаються провідні мотиви віршів Барановича, серед яких виділяються твори про війну, перейняті щирим патріотизмом. Вказується, що політичним ідеалом автора був союз Москви, Польщі й України як запорука протистояння туркам і татарам. «Нова міра старої віри» аналізується під кутом зору історії виникнення, богословського змісту й структури. Наводяться відомості про інші твори Барановича. Сумцов торкається й делікатної теми полеміки Барановича з московським патріархом з приводу різниці в розумінні часу пресуществлення Святих Дарів.

До тієї самої серії належить монографія «Іоаникій Ґалятовський», опублікована в журналі «Киевская старина» 1884 р. Загальна оцінка літературної творчості києво-чернігівського гуртка виглядає більш ніж критичною: «Сочиненія главныхъ писателей этой эпохи: Барановича, Галятовскаго, Гизеля, Радивиловскаго, наглядно показываютъ, до какой степени оскудѣнія можетъ дойти научная мысль, протянутая черезъ узкія, тенденціозно сколоченныя школьныя рамки». Ці вади Сумцов виявляє і в Галятовського, стверджуючи: «Его “Души” наводятъ на читателя невыносимую скуку, а “Мессія” валится изъ рукъ». І в той самий час він визнає перевагу Ґалятовського над усіма сучасниками. Брак біографічних відомостей про письменника компенсується оглядом суспільно-культурного контексту його творчости. Відзначається ґрунтовне знайомство з польською літературою, переважно хроніками, з західними джерелами. Його проповіді визнаються схоластичними й штучними, що не заважає Сумцову уважно проаналізувати кілька характерних зразків, відзначаючи ясність і простоту мови. З-поміж полемічних творів виділяються «Розмова Білоцерківська» й «Фундаменти». В «Месії правдивому» Сумцов помічає не вельми характерні для того часу віротерпимість і гуманність.

1885 р. «Киевская старина» випустила невелику працю Сумцова «Иоанн Вышенский (Южнорусский полемист XVII в.)». Іван Вишенський постає відомим і популярним серед сучасників письменником, якого нащадки забули й лише за два з половиною сторіччя науковці висунули його на визначне місце в історії української літератури. Відкриття це пов’язується з публікацією в другому томі «Актов, относящихся к истории южной и западной России» (1865) чотирьох творів Вишенського, до яких долучається видана Степаном Голубєвим «Зачапка». Називаються виявлені в джерелах скупі біографічні відомості, окреслюється проблематика творів. Захист Вишенським церковнослов’янської мови Сумцов виділяє як «замечательное проявление национального самосознания». Він відзначає силу й щирість стилю Вишенського, рясноту порівнянь, епітетів, метафор.

У праці «О литературных нравах южнорусских писателей XVII ст.» (Санкт-Петербург, 1906) XVII ст. окреслюється як час пробудження народного духу й підйому суспільної енергії. Прикладом глибокого розуміння становища народу постають тут Христофор Філалет і Лазар Баранович, а взірцем роздвоєння - Сильвестр Косов, Іоаникій Ґалятовський, Афанасій Кальнофойський. Показником самосвідомості для Сумцова є мова - українська, церковнослов’янська чи ж польська. Наскрізною рисою українських письменників цього часу він вважає демократизм. Констатується залежність літератури від школи, консолідація письменників на антикатолицьких засадах. Віршування розглядається радше критично, як графоманське захоплення. Сумцов пише про геральдичні вірші, оперуючи терміном «емблематична поезія», знайденим у Барановича.

Раз у раз він звертається до постатей з літератури ХІХ-ХХ ст.: Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ’яненка, Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Михайла Старицького, Івана Манжури, Івана Франка, Бориса Грінченка, Олександра Олеся, відгукується рецензіями на нові літературні явища. З особливою увагою він ставився до літературного життя на рідній Слобожанщині. У літературі він шукає народознавчих імпульсів, стверджуючи: «Новая малорусская литература, начиная со Сковороды и Котляревского, развивалась в самой тесной связи и в прямой зависимости от этнографии, преимущественно от близкого и непосредственного ознакомления писателей с народной словесностью».

Київський університет

Заснування Імператорського університету святого Володимира в Києві 1833 р. було реакцією царської влади на польське Листопадове повстання 1830-1831 рр. Віленський університет і Кременецький ліцей, визнані осередками польського визвольного руху, було закрито, а на їхній базі утворено університет у Києві. Новий навчальний заклад був покликаний стати центром русифікації «Південно-Західного краю» - земель на Правобережній Україні, приєднаних до Російської імперії в др. пол. XVIII ст. 30 жовтня 1834 р. університет було урочисто відкрито. Його першим ректором став Михайло Максимович. Університет мав один філософський факультет з двома відділеннями: історико-філологічним і фізико-математичним. На навчання було зараховано 62 студенти. Згодом відділення філософського факультету утворили два окремі факультети, до них додався юридичний, а невдовзі й медичний. На початку визвольних змагань, 1917 р., в університеті навчалося близько 5300 студентів.

Михайло Максимович

Михайло Максимович (1804-1873) був людиною багатьох обдарувань і широкого спектру зацікавлень, хоча йому часто бракувало таланту доводити розпочату справу до кінця. Закінчивши Московський університет 1823 р., він залишився при ньому, викладав ботаніку, здобув 1833 р. докторський ступінь з природничих наук, став професором. А в перебігу праці над дисертацією він  підготував до видання надзвичайно резонансну збірку «Малороссийские песни» (1827). Там же, в Москві, він видав і другу фольклорну збірку -  «Украинские народные песни» (1834). Згодом, уже в Києві, була опублікована третя збірка - «Сборник украинских песен», ч. 1 (1849). Він входить в українські творчі середовища, пише вірші українською мовою, перекладає «Слово о полку Ігоревім». Для видання українських текстів він навіть розробив оригінальний «етимологічний» правопис, який протримався деякий час у Галичині.

За матеріалами своїх лекцій Максимович опублікував 1839 р. «Историю древней русской словесности». Вийшла, правда, тільки перша частина, хоча автор заявляв у передмові про намір її продовжити. Цей том мав оглядовий характер і викладав погляди Максимовича на етнічний склад княжої Руси, руську та церковнослов’янську мови, сфери їхнього вживання.

1856 р. один із чільних російських ідеологів, духовний батько галицького москвофільства Михайло Погодін (1800-1875) опублікував статтю «Записки о древнем языке русском. Письмо к И. И. Срезневскому». У ній він заперечував право українського народу на культурну спадщину княжого Києва. За «погодінською гіпотезою» українці до монгольської навали жили в Карпатах і прийшли в Наддніпрянщину лише після спустошливого походу Батия. Давньокиївська культура створена предками росіян, які після монгольської навали переселилися на північ. У відповідь на це Максимович опублікував низку статей («Филологические письма к М. П. Погодину», 1856; «Ответные письма к М. П. Погодину», 1857; «О мнимом запустении Украины в нашествие Батыево и населении ее новопришлым народом», 1857; «Новые письма к М. П. Погодину. О старобытности малороссийского наречия», 1863), у яких на фактичному матеріялі  обґрунтовував, що мешканці Київської землі Х-ХІІІ ст. були предками сучасних українців.

Максимович вивчав «Слово о полку Ігоревім», яке переклав українською мовою. Йому належить видання і дослідження найдавніших літературних пам'яток Київської Русі — «Руської Правди», «Повісті временних літ». Максимович був першим істориком стародавнього Києва, присвятивши йому двадцять п'ять статей. Він уперше показав історико-культурну роль митрополита Петра Могили.

Володимир Антонович

Нащадок польського шляхетського роду, Володимир Антонович (1834-1908) був одним із лідерів т. зв. «хлопоманів», котрі декларували своє поєднання з українським народом і прагнули до його національного відродження. Закінчивши 1860 р. історико-філологічний факультет Київського університету, він 1870 р. захищає дисертацію і починає викладати в університеті - спершу як доцент, а з 1878 р. - як професор. Він працював на кафедрі російської історії і вважається творцем «київської школи», з якої вийшли, зокрема, Михайло Грушевський і Дмитро Багалій. Він - автор понад 300 праць з історії, археології та етнографії України, упорядник 9 томів «Архива Юго-Западной России». Праці Антоновича заклали підвалини сучасних уявлень про історію України, мали великий вплив на історико-літературну модель національної минувшини.