З верха на верх

Реколекції для студентів Львівської Духовної Семінарії Святого Духа, виголошені архиєпископом Ігорем Ісіченком 28 вересня - 1 жовтня 2023 р.

1. Арарат – гора порятунку Ноя

Колись галицький поет-романтик отець Микола Устиянович (1811-1885), котрий був парохом у селі Славсько, переробив популярну польську пісню «Czerwony płaszcz» з драми Юзефа Коженьовського «Karpaccy górale», написаної 1840 р., до речі, в Харкові. Коженьовський написав свій твір, повернувшись із Карпат у захопленні від гірської природи та вільних звичаїв гуцулів. Для інсценізації музику до пісні склав Станіслав Монюшко:

Czerwony pas a za pasem broń,

I topór co błyska z dala,

Wesoła myśl, swobodna dłoń

To strój, to życie górala.

Версія отця Устияновича починалася словами «Верховино, світку ти наш!»:

Верховино, світку ти наш!

Гей, як у тебе так мило!

Як ігри вод, плине ту час,

Свобідно, шумно, весело.

Пісня природно увійшла в український народний репертуар і стала справжнім гимном українських Карпат. Її друга строфа звучить так:

З верха наверх, а з бору в бір

З легкою в серці, думкою,

В чересі кріс, в руках топір,

Буяє легінь тобою.

Саме ці слова підказали мені загальну концепцію наших розмов. Доки наші ліси над Сіверським Дінцем не були заміновані й засіяні снарядами та ракетами, я любив проводити відпочинок, їздячи велосипедом лісовими стежками. Хоча наші краї рівнинні, але часом вдавалося легко, відпускаючи педалі, котитися з пагорба. Але потім мусив вживати сили, аби підійматися на іншу гірку. А часом треба було зійти з ровера й продиратися крізь гілки дерева, що впало на стежку, або обходити калюжу. Не без того, що перечепишся і впадеш.

В нашому житті також є свої верхи. Хотілося б долати відстань між ними так, як ле́ґінь із вірша Устияновича, - крокуючи з верха на верх. Але на шляху звичайної людини трапляються і западини, і заболочені місцини. Мало кому доводиться обійтися без падіння. Ти не менше, надихають, визначають рух саме верхи. На них дістаємо розгін для дальшого руху, з них можемо озирнути небосхил і оцінити свої перспективи.

Рух людської цивілізації позначений певними вершинами. Відстань між ними може бути чималою. Аби її подолати, доводиться спускатися додолу, пильнувати себе від падінь і втомливих блукань, а потім важко спинатися вгору.

Вчитуючись у часом нелегкі для сприйняття сторінки Старого Завіту, ми щоразу долаємо певний відтинок свого духовного шляху. Важливо знайти на цьому шляху верхи, які компенсують витрачені зусилля, наснажують на дальший рух, обдаровують широкою панорамою зору. Бог через на́тхнених Святим Духом письменників позначає нашу читацьку траєкторію як символічними вершинами, так і природними горами, які в просторових вимірах Святого Письма відіграють часом неабияку роль. Пригадаймо Нагірну проповідь, гору Переображення, Оливну гору.

Але я пропоную на ці три дні повернутися далі в минуле, аби поглянути на старозавітній світ і на себе самих із чотирьох знакових гір: Арарату, Сигору, Хориву та Кармелю.

Отже, почнімо з Арарату.

«Згадав Бог про Ноя, про всіх звірів і про всяку скотину, що були з ним у ковчезі, і навів Бог вітер на землю й води стали відпливати. Джерела безодні й небесні загати замкнулись, і дощ із неба припинився. Води ж стали раз-у-раз із землі відступати, і як проминуло сто п'ятдесят днів, опали; і сьомого місяця, сімнадцятого дня (місяця) ковчег осів на горах Арарату» (Бут. 8:1-4).

На сайтах https://www.noahsarksearch.com/, https://www.arkinsight.nl/ або в книзі Бі. Джей. Корбіна «The Explorers Of Ararat: And the Search for Noah’s Ark», яка кілька разів перевидавалася з 1998 року, можна знайти цікаві свідчення того, як і в наші дні не бракує охочих розшукувати на горі в Західній Вірменії рештки Ноєвого ковчегу. Ентузіасти знаходять у відео, зробленому турецьким дроном, обриси Ноєвого ковчега. Вони заявляють про «велику дерев’яну споруду, схожу на корабель, що нагадує підводний човен або баржу, що виступає з танучого льодовика на берег невеликого високогірного озера, поблизу великого урвища, над яким каскад вода стікає зі схилу гори в спекотні літні дні» (Вайолет Каммінгс).

У головній святині Вірменії, Ечміадзинському монастирі, резиденції патріярха-католікоса всіх вірмен, у катедральному соборі демонструється дошка з ковчегу, нібито знайдена святим Яковом Нізубійським (вірмени називають його Акоп Мцбенци), на горі. Коли цей син вірменського князя, обраний 314 р. єпископом Нізібії (вірм. Мцбин), учасник Першого Вселенського собору 325 р., в пошуку ковчега заснув на горі Арарат, йому нібито явився ангел і поклав перед ним цю дошку, застерігши, щоб він більше не намагався побачити ковчег. Загалом у Вірменії пошуки ковчега засуджувалися, бо гора Арарат вважалася святою і спинатися на неї було блюзнірством.

З культом гори Арарат у сучасних вірмен зустрічався, напевне, кожен. Адже, крім історії з Ноєвим ковчегом, ця гора нагадує про трагедію втраченої батьківщини: Західна Вірменія, де розіашована ця гора, в кілька разів більша за сучасну державу Вірменія, під владою Османської Туреччини стала ареною жорстокого геноциду: до 300 тис. вірмен загинуло наприкінці ХІХ ст. та ще 1,5 млн - під час Першої світової війни. Тож і присутність вірмен у наших містах неодмінно позначається ресторанами чи торговельними закладами, названими на честь символічної гори. А в алкогольних відділах супермаркетів завжди на поличці стоять кілька пляшок коньяку «Арарат».

Правда, критичні біблеїсти стримано ставляться до ототожнення із згаданою в книзі Буття горою сучасної гори Арарат. Вона здіймається над берегом річки Аракс двома вулканічними вершинами. Перша з них, п’ятитисячник, що займає доволі скромне 48-ме місце серед ультра-піків світу, має вкриту снігом вершину. Назва «Арарат» не вживалася в давні части стосовно цієї гори: вірмени називали гору Масіс, курди - Грідах. А от європейці визнали цю гору за біблійний Арарат, бо вона найвища в своєму реґіоні. Тому до певної міри вона може бути видимим знаком, символом тієї рятівної гори, до якої пристав ковчег.

І от саме ця ситуація є для нас важливою. Ситуація порятунку жменьки людей, яким призначено писати історію цивілізації з чистого аркуша.

Біблійна пересторога має безперечний суспільний вимір. Гине ж бо вся цивілізація, поточена местастазами гріха. «Побачив Господь, що людська злоба на землі велика та що всі думки й помисли сердець увесь час тільки злі,.. і сказав: Знищу з лиця землі людину, яку я сотворив» (Бут. 6:5, 7). Творець виявляє жорстоке милосердя хірурга. Пухлина має бути видалена, попри втрати й біль, інакше вона розростеться і знищить усе живе.

Мені протягом цих важких місяців не раз доводилося відповідати на питання: «А як бути з великою російською культурою? З Пушкіним, Чеховим, Достоєвським? Чи не втратимо ми разом із ними непроминущі цінності?» В Україні під час війни висловлювати пубічне співчуття культурі країни-аґресора принаймні непристойно, тому дискусії на цю тему переносяться на кухні або в соціяльні мережі. А от на Заході в середовищі інтелектуалів, здається, й досі домінує зверхньо-скептичне ставлення до наших спроб позбутися домінантної присутності в культурному просторі України російського чинника. Мовляв, «самі себе обкрадаєте». Всіх нас боляче вразили місяць тому слова Святішого Отця, звернені до російських католиків: «Ви — спадкоємці великої Росії: великої Росії святих, правителів, великої Росії Петра І, Катерини ІІ, тієї імперії — великої, освіченої, великої культури та великої людяності. Ніколи не відмовляйтеся від цієї спадщини. Ви — нащадки великої матінки Росії, крокуйте вперед з цим». На жаль, папа Франциск лише озвучив той стереотип, який ніяк не подолається в свідомості людей, знайомих із «великою російською культурою» з книжок, а не з ракет і підвалів для допитів.  

Шкода стирати зі своєї свідомсті цей насправді токсичний, але зовні імпозантний масив? Так, шкода. А чи Творцеві не шкода було нищити ту частину творіння, яку ми самовпевнено вважаємо його вінцем? За людськими мірками – напевно. Однак саме завдяки цій вселенській драмі з вод потопу вийшов предок Діви, через яку творче Слово зволило прийняти на себе тіло. Знищивши поневолену гріхом частину людства, Бог рятує від вічних страждань її потенційних нащадків і дарує завіт примирення та перспективу спасіння іншій гілці Адамової родини.

Наша національна свідомість, деформована нав’язливим комплексом меншовартости, ніяк не може освоїтися з реальністю власного батьківства стосовно російської культури. Адже біля її джерел стояли руські, тобто українські, колоністи й місіонери, які сферментували конгломерат фіно-угорських і тюркських племен у новий східнослов’янський етнос. Вихованці Києво-Могилянської колеґії вчили росіян писати вірші, ставити вистави, виголошувати проповіді, редагували їм церковні книги, принесли в Москву взірці нового кириличного шрифта – «гражданки». З українського середовища приходять у російську культуру Гоголь і Чехов, а дід Достоєвського, як вважають, був унійним священиком на Волині.

Але раптом виявляється, що, попри українські імпульси, в російській культурі починають домінувати нищівні елементи, що плекають зневіру, агресію, ксенофобію. Вона формує психологію національної винятковости й авторитаризму. Героїчний Тарас Бульба прославляється Гоголем, бо безжально нищить католиків і вбиває сина за те, що той закохався в католичку. Українець Гоголь дарує самозакоханій російській свідомості її улюблену метафору: «птицу-тройку». Вслухаймося в класика: «Эх, тройка! Птица тройка, кто тебя выдумал? Знать, у бойкого народа ты могла только родиться, в той земле, что не любит шутить, а ровнем-гладнем разметнулась на полсвета, да и ступай считать версты, пока не зарябит тебе в очи... Не так ли ты, Русь, что бойкая необгонимая тройка несешься? Дымом дымится под тобою дорога, гремят мосты, все отстает и остается позади. Остановился пораженный божьим чудом созерцатель: не молния ли это, сброшенная с неба? Что значит это наводящее ужас движение?»

Покоління за поколінням росіян ось уже понад півтораста років із захопленням повторюють цю цитату з «Мертвих душ», переймаючись гордощами за могутність руйнівної ходи своєї країни земною кулею. І навряд чи хто з них замислювався над асоціяціями, які відомий своєю побожністю Гоголь не міг не вкладати в цей образ, - зі словами Спасителя, наведеними євангелистом Лукою: «Я бачив сатану, що, наче блискавка, падав з неба» (Лк. 10:18). Свідомо чи несвідомо Гоголь заклав у класичну самохарактеристику російської ментальности натяк на руйнівні, сатанинські плоди, які «русскій мір» через своїх Суворових, Жукових, вагнерівців несе цивілізованому світові. А особливо народам, включеним у сферу колоніяльних інтересів Москви.

У польській національній історії зустрічається вже давно термінологізована метафора «потоп». Так поляки називають події середини XVII ст., котрі поставили були Річ Посполиту на межу зникнення. Шведські, московські, козацькі війська захопили мало не всю країну, королівський престіл захитався, а частина шляхти зрадила короля. Класична трилогія Генрика Сенкевича «Вогнем і мечем», «Потоп», «Пан Володийовський» пов’язує звільнення країни з героїчною обороною Ясної Гори в Ченстохові та небесною опікою Матері Божої, прославленої в чудотворній Ченстоховській іконі, яку ми знаємо як Белзьку. 1 квітня 1656 р. король Ян Казимир ІІ склав у Львівській римсько-католицькій катедрі обітницю (пол. Śluby lwowskie), якою визнав Матір Божу царицею Польської Корони й віддав під її опіку Річ Посполиту.

Потоп – це завжди трагедія, чи то це біблійний всесвітній потоп, чи збройна агресія проти держави, частиною якої була в ранньомодерні часи й Україна. Але ці трагічні події раптом відкривали нову перспективу перед постраждалим від неї народом: Ноєвою родиною, політичною нацією Речі Посполитої. Ной, вийшовши з ковчега, вчинив акт подяки, ціну якого нам важко збагнути: він приніс у жертву частину незамінної худоби, яка могла б так придатися йому на початку нового життя. Він віддав Богові найцінніше, що мав. І його жертва лягла в основу нового завіту з Творцем, знаком котрого стала веселка.

Річ Посполита 1656 року делеґує найвищу владу самій Богородиці й переходить від моделі поліконфесійної держави, сформованої в епоху Реформації,  до фундаменталістично католицької моделі.

Україна також переживає з 2014 року свій потоп. Московський потоп. Зі зруйнуванням Каховської ГЕС метафора потопу знайшла своє уречевлення в згубній повені на півдні нашої країни. Але інформаційні хвилі цього потопу заливали нас набагато раніше, ніж «зелені чоловічки» з’явилися на вулицях кримських міст.  А були ж ще й фінансові хвилі, у яких захлинувся не один український чиновник чи депутат.

Наш ковчег нині ще тільки похитується на хвилях потопу, шукаючи прихистку. Ми пов’язуємо надії на перемогу з успіхами ЗСУ, з новим надходженнями західної зброї. Поза сумнівом, для протистояння у військовому конфлікті ці чинники найбільш істотні. Але ж ідеться не тільки про військовий конфлікт! На нашій землі розгорнулася війна цивілізацій. На східному рубежі зрослої на християнському ґрунті євроатлантичної цивілізації опинилися ми, українці. І щоб урятуватися в каламутному потоці цинічного варварства, схильного вбиратися в машкару́ московського православ’я, нам необхідно шукати власний Арарат. Віртуальну, але дуже конкретну гору спасіння, якою є ієрархія євангельських вартостей. Причому йдеться не тільки про відкриття її для себе самих, але й оприявнення її для дезорієнтованого неоліберальною модою Заходу.

Своїм порятунком Ноєва родина завдячує ковчегові. Як знаємо, його концепція втілена в архетектоніці християнського храму зі щоглами-хрестами, вітрилами-банями. Церковний корабель провадить нас до скелястої пристані. Пригадаймо-но, як грецькою мовою перекладається слово «скеля» чи «камінь»? Πέτρος, як і назвав Христос свого першоверховного апостола. Церква кожного з нас ставить на цю високу, непохитну скелю, на Арарат нашого спасіння. Спершу – коли змиває наші гріхи в таїнстві хрещення. Потім, коли дарує благодать Святого Духа при миропомазанні. Нарешті, щоразу, коли ми зі скрухою приступаємо до сповідання своїх гріхів і одержуємо найвищий із земних дарів – Тіло і Кров Христові.

На горі Переображення, охоплений невимовною радістю від близькости Неба, Петро вигукнув до Вчителя: «Господи, добре нам тут бути!» (Мт. 17:4). Коли ми побожно, з вірою приймаємо таїнства Церкви, в нас зринають подібні почуття. Хотілося б назавжди лишатися в такому просвітленому стані. Але ж і Ной з синами та невістками не міг назавжди лишатися на скелястій горі. Треба було порати землю, дбати про щоденну поживу, одяг, житло. А долі все виглядає інакше, приземленіше. Бракує тієї широкої перспективи, яку відкриває погляд з гори. На зміну хвилинам духовного піднесення приходять тижні апатії та депресій.  Хочеться волати разом із Йоною: «Ти кинув мене у безодню, у серце моря, і води мене оточили. Усі твої буруни й твої хвилі пройшли надо мною» (Йона 2:4).

У драматичну добу Руїни чернігівський архиєрей Лазар Баранович порівняв був рідний край із кривавою повінню:

Krew ciecze jako woda, łodka nasza płynie

We krwi, a człowiek jako mucha łatwo ginie.

Сучасний нищівний потоп ніяк не поступається за масштабами смертоносній повені часів Барановича. Витримати це випробування, випливти на твердий ґрунт, знайти свій Арарат – кожен із нас має про це подбати. Але годі розраховувати на рятунок, якщо панічно ховаєшся від небезпеки або тікаєш у далекі світи. Ноя врятувала віра. Він не легковажив почутим попередженням, яке свого часу так поетично інтерпретував лірницький кант, нагаданий нам спершу Василем Жданкіним, а згодом і Тарасом Компаніченком:

Сказав Господь Святим Духом,

А ти, Ною, слухай ухом:

-Строй ковчег, строй ковчег.

Може, хто пригадує: за кілька місяців до російського вторгнення ця пісня стала лейтмотивом ювілейного концерту, присвяченого 30-річчю незалежности України.

Віра – це не легковірність. Це могутній, всепроникний струмінь, який оповиває все наше єство, змиває бруд пристрастей і надихає енергією до життя. Це ковчег, який рятує нас від загибелі в каламуті спокус. Це і є гора Арарат, яка кладе під наші ноги камінь неперехідних цінностей і дозволяє з їхньої верховини дивитися на довкілля – без паніки, без суму, без  нескінченних вагань. Саме її дар і просимо в Бога насамперед, волаючи разом із батьком євангельського сновиди: «Вірю, поможи моєму невірству!» (Мк. 9:24).

2. Сиґор – притулок для втікачів

5А коли настав світанок, ангели підганяли Лота, кажучи: Вставай, бери свою дружину, обох дочок, яких маєш, і виходь, аби і ти не загинув разом із беззаконнями міста. 16Вони перелякалися. Тож ангели схопили його за руку, і його дружину за руку, і обох його дочок за руки, — бо його помилувано [Господом]. 17І сталося, коли вивели їх звідти, то сказали: Рятуй свою душу! Не оглядайся назад і не зупиняйся ніде в околиці. Рятуйся на горі, щоби раптом ти не був захоплений. 21І сказав йому [Господь]: Ось Я поважаю твою особу і це слово, щоб не знищити місто, про яке ти сказав; 22отже, мерщій рятуйся там, бо не зможу здійснити справу, доки ти не ввійдеш туди. Тому дав назву тому місту — Сиґор (Бут. 19).

Еллінізовану назву міста на горі, де Лот із доньками знайшли притулок, і митрополит Іларіон Огієнко, і о. Іван Хоменко передають ближче до гебрейського оригіналу - Цоар. О. Рафаїл Турконяк же, перекладаючи Септуагінту, залишив версію, присутню і в грецькому, і в кирило-методіївському перекладах: Сиґор.

У світі символів Григорія Сковороди Сиґор-Цоар став одним із найбільш значущих локусів. До пісні 20 з «Саду божественних пісень» Сковорода додає підзаголовок: «Нареченная Сигор» - тобто пісня, що зветься «Сиґор». І випереджає вірш епіграфом: «В сем маленьком, но высоком градикѣ пирует Лот со дщерьми: Во градѣ Бога нашего, в горѣ святѣй его; уподоблю его мужу мудру, основавшему храмину свою на каменѣ. Кто взыйдет на гору Господню?» Тобто тут же, в кількакомпонентному епіграфі, сам Сковорода пов’язує образ цієї рятівної гори, яку біблеїсти локалізують на південно-східному краю Мертвого моря в долині Керек на кордоні з державою Моав, із згаданими в псалмах 47 (48) та 23 (24) місцях Божого об’явлення та зі скелею, на якій персонаж Христової притчі побудував дім, що вистояв під час буревію.

А тепер вслухаймося, як саме трактує Сковорода цей образ:

Кто сердцем чист и душею,

Не нужна тому броня,

Не нужен и шлем на шею,

Не нужна ему война.

Непорочность — то его броня,

И невинность — алмазна стѣна,

Щит, меч и шлем ему сам Бог.

О міре! Мір безсовѣтный!

Надежда твоя в царях!

Мниш, что сей брег безнавѣтный!

Вихрь развѣет сей прах.

Непорочность — се тебѣ Сигор,

И невинность — вот небесный двор!

Там полещи и там почій!

Сей свят град бомб не боится,

Ни клеветничіих стрѣл,

И хитрых мин не страшится,

Всѣгда цѣл и не горѣл.

Непорочность есть то адамант,

И невинность есть святый то град.

Там полещи и там почій!

В сем градѣ и врагов люблят,

Добро воздая врагам,

Для других здравіе гублят,

Не только добры другам.

Гдѣ ж есть оный толь прекрасный град?

Сам ты град, з души вон выгнав яд,

Святому Духу храм и град.

У часи, коли я був студентом, а потім починав працювати в університеті, радянська пропаганда найчастіше оперувала рядками про царя, шукаючи в них свідчення революційних переконань Сковороди. Певна річ, що мандрівному філософові найменше йдеться про політичні конотації. Він, знаний нам як утікач від марнотного світу, шукає в біблійному Сиґорі прообраз того чистого від прокази гріха простору, де можна врятуватися від всеосяжного розкладання. Шукає – і знаходить у глибині людської душі, створеної Богом для вічного блаженства в небесному Єрусалимі.

Содом, із якого рятувався в Сиґорі Лот, у християнській традиції асоціюється з одним ганебним гріхом, панування якого над мешканцями міста засвідчила поява ангелів, що прибрали подобу чоловіків: «Міські чоловіки, содомські люди, від молодого до старого, увесь (без вийнятку) народ, обступили дім і стали гукати до Лота та й казали: Де люди, що прийшли до тебе цієї ночі? Виведи їх до нас, хочемо їх спізнати!» (Бут. 4-5).

Вважається, що поняття «содомського гріха» було закріплене за гомосексуальними девіяціями працею західного Учителя Церкви кардинала Петра Даміяні (1007-1072) «Книга Гоморри» (лат. «Liber Gomorrhianus»). В усякому разі, коли королем Речі Посполитої було обрано юного французького принца Генриха ІІІ Валуа (1551-1589), наша шляхта, приголомшена його манерами, прозвала прибульця з заходу «принцем Содому» через підозри в нетрадиційній орієнтації. До слова, скандальний принц залишив таки по собі добрий слід в історії нашої країни схваленими ним «Генриховими артикулами», хоча й утік до Франції за рік по коронації.

Лише в надто ліберальному богослов’ї може з’являтися сумнів у суворому осуді Біблією гомосексуальних стосунків як таких. Треба неабиякої винахідливости для пом’якшення однозначно суворого вироку, наведеного Мойсеєм: «А хто лежатиме з чоловіком як із жінкою, — гидоту вчинили обоє вони, — будуть конче забиті, кров їхня на них!» (Лев. 20:13). З огидою пише про поширені в античному світі девіяції апостол Павло, звертаючись до римлян (Рим. 1:25-28). Але звернімо увагу, як той самий апостол позиціонує гомосексуалізм у переліку гріхів: «Ні розпусники, ні ідоляни, ні перелюбники, ні блудодійники, ні мужоложники, ні злодії, ні користолюбці, ні п'яниці, ні злоріки, ні хижаки — Царства Божого не вспадкують вони!» (1 Кор. 6:9-10). Мужоложники для Павла – лише одна з категорій грішників, не виділена з інших і не розташована окремо. Причому не йдеться про нетрадиційні орієнтації як психологічну проблему, а реалізацію їх у практиці інтимного життя, різновид блуду.

Чому на це варто звернути увагу? Бо раз у раз зустрічаємося з тенденціями звузити гріх Содому лише до однієї провини й зосередити свій гнів саме на ній.  Але ж ангели говорять і до Авраама, і згодом до Лота загалом про великі скарги на содомлян, що здіймаються до Бога, і про їхній важкий гріх (Бут. 18:20; 19:13).  А пізніше пророк Єзекиїл витлумачив гріх Содому в ширшому сенсі: «Ось який був злочин Содому, сестри твоєї: гординя, ненажерливість, безжурне ледарство. Такі були її злочини та її дочок. Бідному й злиденному вони не помагали. Вони залишилися й заходилися чинити мерзоти супроти мене, а я, побачивши те, їх відкинув» (Єзек. 16:49-50).

І тепер поміркуймо: чому Путін, Кадиров та різного роду ідеологи вторгнення на нашу землю так багато говорили про захист України від прайд-парадів й інших ознак присутности рухів ЛГБТ в суспільному житті? Чому російська пропаганда роками формувала узагальнений образ демократичного Заходу як простору морального деґрадації, визначаючи його культурні орієнтири парадиґмами одностатевого кохання? Бо, зосереджуючи всю увагу на одній огидній девіяції, вони затушковували всю ворожу християнській етиці потворність путінської системи.

Безмежна гординя, аж до прийняття на себе месіянської ролі в світі. Ненажерливість, безсоромно демонстрована коштовними яхтами, незліченними резиденціями. Неробство еліт і розрахунок до скону паразитувати на безмежних запасах надр, загарбаних росіянами у знищених ними народів. Злостива ворожість до чужої думки. Нестримна розбещеність у власному сексуальному житті, в якому немає й сліду Христової заповіди про святість шлюбу: «Що Бог поєднав, людина хай не розлучає» (Мт. 19:6). Ось тільки деякі деталі життя того сучасного Содому, яким під завісою балаканини про «третій Рим» стала Росія. Тож певною мірою український вихід із цього цивілізаційного простору, несміливо розпочатий ще 1991 р., можна асоціювати з Лотовою втечею з Содому. Тільки що надто багато виявилося в нас за ці тридцять два роки співвітчизників, схильних наслідувати Лотову жінку і кам’яніти, озираючись назад.

А втеча вимагає руху, змін. Не випадково Григорій Сковорода, котрий залишив нам таку висхідну модель життєвої парадигми: з Содому до Сиґору, - перетворює своє життя на невтомні мандри.

Одна з наших давніх веснянок, яку записала була Леся Українка, починається словами:

А вже весна, а вже красна,

із стріх вода капле, -

молодому козаченьку

мандрівочка пахне.

Для молодої людини, яка вирушає з батьківського дому в широкий світ, цей чудовий образ: «мандрівочка пахне», має бути добре зрозумілий. Нас приваблює вже сам рух, його динаміка, закладене в ньому сподівання на відкриття, що чекають на нас у майбутньому. Запах мандрів – це аромат степового різнотрав’я, смерекових лісів, морського бризу. А часто й своєрідний запах аеропорту. Це запах свободи. Свободи й рішучости до змін, до прощання з минулим, порятунку від минулих помилок. Часом - повернення до необачно втраченого. Запах непроминущої життєвої весни.

XVII-XX ст. сповнені фатальних для нашого народу змін, що спричинили розрив із природним середовищем його існування й переміщення в світ фарисейського маніпулювання псевдодемократичною та псевдорелігійною риторикою для прикриття потворного єства ординського тоталітаризму. Полемічні війни, що поляризували суспільство за ставленням до Берестейської унії, оманливі козацькі гасла про захист православної віри, котрими маскувалися власні амбітні цілі – все це й ставало міражами, які кликали в примарний світ поствізантійської утопії зі знаковим образом двоголового орла. Московське царство, котре після років «смути» вирушило в колоніяльний похід на схід, безнадійно відстале в цивілізаційному розвитку від Речі Посполитої, здавалося лідерам козацьких повстань оптимальною перспективою для реалізації їхніх владних амбіцій.

Порівняймо з біблійною дилемою Лота. Відбувши з дядьком Авраамом виснажливий перехід із Харану в Ханаанську землю, Лот також зробив був вибір життєвого простору, який згодом виявився таким для нього фатальним: «Лот, підвівши свої очі, побачив усю Йорданську околицю, що вся вона, перед тим, як Бог знищив Содом та Гоморру, була зрошена водою, як Божий рай, як Єгипетська земля, — та околиця, що на підході до Сиґора! І обрав собі Лот усю Йорданську околицю» (Бут. 13:10-11). Приваби оази, щедро зрошеної йорданською водою, здавалися йому надто очевидними. Та згодом він мав притьмом рятуватися з приреченого на загибель Содому. Содому, ганебна сутність якого ховалася за буянням рідкісної для близького Сходу зелені.

Напевне, і частині присутніх доводилося зустрітися з несподіваною  для нас ситуацією, коли раптом виявлялося, що політики правого спектру в Італії, Франції, Німеччині, навіть у США, є противниками підтримки України в її визвольній війні. Путін для них – борець не просто проти Заходу, а проти неоліберальної системи вартостей, позначеної райдужним прапором. І реальні, а не примарні, нацисти готові підтримати в цьому Москву.

Нещодавно мені мимоволі довелося втрутитися в традиційну львівську суперечку, яка вилилася в сварку довкола ґендерних аспектів чергових законопроєктів. Досить було зауважити, що воєнний стан – невдала пора для концентрування уваги на проблемах одностатевих стосунків, - як я відразу був зарахований до маніпуляторів і представників ліволіберальної пропаганди. Бо декому здається, що неухильним обов’язком кожного християнина нині є долучитися до спільного хору борців проти наступу ЛГБТ на наше суспільство.

Раціональним у цій трохи кумедній ситуації є те, що законодавчі обмеження на пропаґанду ґендерної ідеології накладати необхідно. Як і на пропаґанду насильства, зради, наркоманії – всього, що загрожує моральному здоров’ю суспільства. І кожен християнин, причетний до законотворчої діяльности, зобов’язаний в силу своєї віри долучитися до захисту суспільної моралі. Але чи означає це потребу галасливих медійних кампаній, чи, як це нині називають, хайпів (англ. hype), довкола конкретних статевих девіяцій і рухів, які їх визискують?

Хайп – дуже ефективна сучасна маркетингова стратегія, тісно пов’язана із соціальними медіа. Він використовується, аби викликати сплеск інтересу до раніше непримітного об'єкта чи події. Хайп створюється цілеспрямовано, базуючись на реальних інтересах замовника й вивченні психології аудиторії, яку він розрахований.

Долучаючись до хайпу, ми стаємо – незалежно від наших позицій – учасниками розкрутки певного товару чи ідеї. Коли ми беремо участь у дискусії в соціяльних мережах, нехай ми й полемізуємо з автором неприйнятної для нас думки, ми все одно додаємо йому балів для піднесення в рейтинґовій піраміді. У мирні часи я втомився тлумачити своїм друзям із політичної правиці, що в разі організації силової протидії прайд-парадам вони безкоштовно виконуватимуть роль статистів у відеосюжеті про переслідування сексуальних меншин, внаслідок чого організатори цього заходу параду зможуть розраховувати на новий ґрант від правозахисних організацій.

Гріх небезпечний не тільки фактом свого здійснення. Він здатен стати злоякісною пухливою в нашому духовному світі, концентруючи нашу увагу на собі, руйнуючи нашу особистість, паралізуючи свободу. Нескінченне тупцювання на полі людських слабкостей і ганебних пристрастей може зробити нас його заручниками, підсилити нездорове зацікавлення предметом порожньої балаканини. А для ляльководів, які фінансують афери з прайд-парадами й законодавчими ініціятивами про легалізацію одностатевих партнерств, це буде перемогою в нав’язуванні суспільній думці бачення сексуальних девіяцій як популярного тренду.

До того ж, галас довкола щедро фінансованих ЛГБТ рухів приховує цілу палітру інших потворних явищ – і морального, і суспільного характеру. За цим галасом ховаються войовничі амбіції диктаторських режимів, культ насильства, ціла потужна сексуальна індустрія, яка нівелює дар людської сексуальності, позбавляючи його дарованого Богом стрижню - інстинкту продовження себе в дітях. Що може краще ілюструвати ціну слів московських інтерпретаторів конфлікту цивілізацій за нещодавно оприлюднені деталі інтимного життя Євгена Пригожина чи масове ґвалтування наглядачами в’язнів у Російській Федерації неприродним шляхом? Бо ж врешті решт засадою християнської моралі є ставлення до ближнього, пошана до його гідности.

Ще в епоху Романтизму в мистецьку фразеологію ввійшов біблійний вираз «вежа зі слонової кості» (Пісня над піснями 7:5). У Біблії він позначав вишукану красу, а в романтиків - простір усамітнення й ізоляції від суспільних проблем. Охоче використовували його для характеристики своєї суспільної позиції, а радше її відсутности, модерністи межі ХІХ і ХХ ст.

Сиґор як місце усамітнення й «вежа зі слонової кості» - чи це одне й те саме? Аж ніяк! Адже Лот із доньками не замикався в собі, не ізолював себе від світу. Він рятувався від міста панівного гріха, тікав із нього, напучуваний наказом не озиратися на приречений Содом, не поринати думкою в минуле. Він ішов у майбутнє, звільнений від гріховних тягарів. Інша річ – наскільки він і його доньки змогли цим скористатися.

Напевне, всім знайома вимога збереження таємниці сповіді не тільки духівником, але й пенітентом. Це не тільки елемент сакраментальної дисципліни. Пам’ять про власний гріх може стати соляним стовпом, який паралізує нас на шляху звільнення. Змушує, озирнувшись, подумки повернутися в минуле. Наша дорога на Сиґор, перспективу котрої накреслює для себе Григорій Сковорода, - це порятунок від гріха не лише як поведінкової реальности, а й як елементу спогадів, здатного обернутися манливою примарою. Мужньо й безповоротно звільнитися від тягарів минулого, рішуче викинути гріх із пам’яти – ось запорука успішного простування в майбутнє.

Чи це майбутнє буде вільне від спокус? Певно, що ні! Спокуси – неминучий складник нашого гартування для вічности. Вчинені нами помилки – це частина болючого життєвого досвіду. Навряд чи хто пригадає, коли вперше в житті торкнувся розпеченого заліза або погладив дитячою долонькою кропиву. Обставини забулися, але спогад про біль лишився й застерігає нас від повторення дитячої помилки. Сліди життєвих помилок у нашій свідомості так само повинні виробляти застережні інстинкти.

Ще в дитинстві ми маємо засвоїти, що крадіжка неминуче обернеться ганьбою. Змалечку ти палав від сорому, коли в твоїх іграшках знаходили машинку чи м’ячик сусідського хлопчика. А ставши дорослим, мусиш пригадати це відчуття, коли хочеться без посилання скористатися з чужого тексту, готуючи власну бакалаврську чи маґістерську роботу або й статтю. Маємо бути вдячними Провидінню за сформовані подібним чином інстинкти. Важливо їх закріпити в свідомості й вчасно сахатися, коли щось спонукає до вчинку, за який доведеться розплачуватися. А ще важливіше не випробовувати себе в провокаційних ситуаціях, обминати їх. Адже ж молимося щодня: «Не введи нас у спокусу».

Як же знайти собі простір, де немає місця для гріха? Чи є таким простором Церква? Однозначно ствердна відповідь виглядала б надто наївною. Що-що, а про гріхи священнослужителів і суспільні вади Церкви не писав хіба що дуже ледачий журналіст. Пригадаймо, однак, що й Лот, сховавшись у Сиґорі, не уникнув гріха, та ще й такого ганебного, як кровозмішання. У Церкву ми приходимо зі своїми слабкостями, патологіями, лихими схильностями. Можемо навіть розвинути їх, уже перебуваючи в клирі чи в богопосвяченому середовищі.

Тим часом власне Церква відкриває нам перспективу входження в рятівний простір тієї  сторони реальности, яку ми зазвичай іґноруємо. Це простір духовного життя, в якому здійснюється сакраментальний діалог Творця і творіння. Філософи охоче оперують поняттям кордоцентризм (лат. «cors» — серце) або запропонованим Дмитром Чижевським поняттям «філософія серця».  Григорій Сковорода, як і Памфил Юркевич, вважаються в Україні фундаторами цього вчення. Але ж ми розуміємо, що поняття «серця» як істинної сутности людини здавна закріпилося в східній патристиці. І для Сковороди саме ця первісна, не зіпсована гріхом природа людського єства була Сиґором, до якого вдається мислитель, рятуючись від світу зла і спокус. Шлях у Сиґор – це насправді шлях пошуку себе, власної ідентичности. Цей шлях пролягає через розрив із світом спокус, неухильне простування вперед без суму за втраченим, а найголовніше – співподорожування з Тим, хто прийшов до нас, аби відновити втрачену чистоту наших сердець.

«Рятуйся ж, душе моя, як Лот на горі, й у Сигорі ховайся» - читається в третій пісні Великого покаянного канону прп. Андрія Критського. Цей заклик лунає зазвичай у перший день Великого посту, впроваджуючи нас у покаянну постову атмосферу. Але він завжди актуальний, визначаючи вихідний напрямок стратегії нашого спасіння. Це втеча від гріха, - але втеча безоглядна і висхідна. Втеча, яка відкриває нову перспективу.

3. Хорив – від неопалимої купини до заповідей

День П’ятдесятниці для нас, християн, - це свято Зіслання Святого Духа на апостолів, відтак же день спомину про переінакшення групи простих галилеян, зібраних довкола Учителя з Назарету, у Церкву, обдаровану незгасною радістю здійснення в ній тринітарної присутності Бога. Однак для юдеїв, котрі зібралися були в Єрусалимі з усього світу цього дня, п’ятдесятий день по Пасці знаменував ушанування зустрічі Мойсея з Богом і дарування Закону. Місце цієї зустрічі - Синай-гора (הַר סִינַי, Хар-Синай), гора на Синайському півострові, до якої народ Ізраїля наблизився на третій місяць по виході з країни рабства.

Першу згадку про гору Хорив – у Септуагінті «ὄρος Χωρήβ», у Торі «חֹרֵב - Хоре́йва», тобто «світло» чи «спека» - ми знаходимо в розповіді про часи втечі Мойсея з Єгипту. Колишній царедворець пасе вівці свого тестя Їтра в Синайській пустелі й біля підніжжя гори переживає об’явлення: «Раз погнав він був вівці поза пустиню і прийшов до Божої гори, до Хориву. І з'явився йому ангел Господній у вогняному полумені посеред куща. Глянув він, аж ось вогнем палає кущ, а не згоряє» (Вихід 3:1-2). Голос, який лунає з куща (цсл. - неопалимої купини), визначає Мойсеєву місію: вивести народ Ізраїля з Єгипту в обіцяну Авраамові «землю, що тече молоком та медом» (Вихід 3:17).

Юдейська традиція не локалізує цієї гори в певному місці. Натомість християни вже з IV ст. визнали за місце об’явлення гору в центрі Синайського півострова заввишки 2285 м (на 265 м вищу за нашу гору Піп Іван), яку бедуїни називали «Джабал-Муса», тобто «гора Мойсея». Ченці, які селилися на схилах цієї гори ще з ІІІ ст. і згодом заснували монастир святої Катерини, ототожнюють кущ, звідки Бог промовляв до Мойсея, названий у Торі «‏סְּנֶה - сне», з кущем священної або анатолійської ожини (лат. Rubus sanctus), вирощуваної в монастирі. Рослина ця загалом не є енде́міком для Синайського півострова, тобто не росте природно в цій місцевості. Напевне, її почали культивувати самі монахи. Але нині кущ є предметом поклоніння: у монастирі є каплиця Φλεγόμενος Θάμνος, її престіл розміщений над корінням куща, пересадженого за кілька метрів від каплиці, де він продовжує рости далі. У каплиці немає іконостасу  і прочани можуть бачити під престолом місце, де ріс кущ. Воно позначено отвором у мармуровій плиті.

Мойсей виростав при фараоновому дворі, серед єгипетської аристократії. Першомученик Стефан згадує як загальновідому річ, що «Мойсей був навчений всієї премудрости єгипетської, і був міцний у словах та в ділах своїх» (Діян. 7:22). Використовуючи юдейські передання, Йосиф Флавій згадує про високе становище Мойсея при дворі. Коли ефіопські воїни вторглися до Єгипту, розграбували його й розгромили військо, направлене проти них, фараон нібито направив на чолі своєї армії саме Мойсея. Аби перехитрувати ефіопів, Мойсей повів військо суходолом, а для порятунку людей від численних отруйних змій взяв із собою приручених птахів – і́бісів, які харчуються зміями. Армія Мойсея розгромила ефіопів, оточила столицю Саву (Меро́е).

Та ось 40-річний єгипетський сановник, відкривши своє єврейське походження, залишає людні береги Нілу, де за ярмарковим гамором губився голос Бога, щоб у пустельній самоті вправлятися в слуханні. Тиша, зосередженість, чистота приходять у його життя з поверненням до патріярхального кочового побуту пастуха. Він одружився на Ціппо́рі, доньці священика Їтро, який поєднував духовну й світську владу серед мідіян – нащадків четвертого Авраамового сина. Його ідентичність розкріпачується, звільняється від комплексів, нав’язуваних придворним життям.

У такій пасторальній тиші Мойсей прожив ще 40 років. І аж тоді він чує із куща, що горить і не згоряє, Боже ім’я: «Я той, хто є»: [ехіе-Ашер-ехіе]. Цсл. «Аз єсмь Сущий» «І додав: Так промовиш до синів Ізраїля: ,,Я - є післав мене до вас”« (Вих. 3:14). «Я – є», Сущий, Yahweh. Для людини стародавнього Сходу відкриття Божого імени було знаком найвищої довіри, втаємничення. Для Мойсея ж це ніби печеть на скріплення особливої місії – «щоб вивів ти народ мій, синів Ізраїля, з Єгипту» (Вихід 3:10).

Очищення пустелею дає талант чути Божий голос. Цей голос неодноразово лунав для Авраама, Ісаака та Якова на палестинських пасовиськах. Але його слова не наводяться П’ятикнижжям відтоді, коли сини Ізраїля переселилися до землі Ґошен. Для відновлення духовного чуття треба було, щоб колишній царедворець опанував урок пустелі. Знаком утаємничености стає відкриття йому Божого імени – власне, найуніверсальнішого в усіх мовах дієслова, що позначає буття. Бог є той, у кому міститься джерело і сенс буття. Творець самого Буття.

Для перших адресатів П’ятикнижжя не треба було пояснень, чого навчила Мойсея пустеля. Пасторальна атмосфера буття давніх юдеїв, природне оточення самі пропонували роз’яснення. Недарма найвідоміший перекладач Святого Письма латиною, блаженний Єроним Стридонський, сам вирішив пройти школу близькосхідної пустелі, аби тонше відчути нюанси біблійного тексту. Щось ледь подібне ми можемо пережити, коли опиняємося під зоряним небом десь на неосвітлюваному відлюдді. Величний спокій, неосяжна відкритість довколишнього простору дозволяють відчути себе наодинці з Богом.

Скільки подвижників віри шукали цієї інтимної самоти! Преподобні Антоній Єгипетський, Венедикт Нурсійський, наші Антоній Печерський і Йов Почаївський. І в усіх них пошук відлюдного сховку закінчувався однаково: в пошуках авви збиралися учні, і анахорет з волі Провидіння ставав духовним лідером спільноти. Натхнення від переживання Божої присутности неможливо стримати в індивідуалістичній замкнености окремої особи. Воно прагне виходу, ділення з іншими. Саме слово «монах», (грецьк. μοναχός), яке первісно означало «одинак», «самітник», у сучасній свідомості асоціюється радше з членом спільноти, що здійснює апостольське служіння.

Адже ж усі ми, коли отримуємо якийсь потужний емоційний поштовх, прагнемо поділитися ним з іншими: вихлюпнути свої емоції в соціяльні мережі, зателефонувати до друзів, щось вигукнути, аби почули всі сусіди. Пригадую, як заволав один мій однокурсник на весь чотириповерховий гуртожиток «Син!», коли народився його первісток. Якими б інтровертами ми не були, наша внутрішня енергія, наш духовний досвід вимагають ділення з ближніми. Христос у властивій Йому образній формі порівнює цей процес із проростанням зернини, непомітним назовні, яке зрештою обертається щедрим урожаєм: «Із царством небесним воно так, як з чоловіком, що кидає насіння в землю: чи спить він, чи встає, чи то вночі, чи вдень, насіння те кільчиться й росте. А як – він сам не знає. Сама від себе земля плід приносить: спершу стебельце, потім колос, а потім повну в колосі пшеницю. А коли плід доспіє, він зараз же з серпом посилає, бо жнива настали» (Мк. 4:26-29).

Зернина мусить прорости – інакше вона засохне або зогніє без сліду. Споглядання Божої присутности, здійснюване на відлюдді нашої внутрішньої пустелі, сповнює нас силою, що потребує реалізації. Християнська аскеза спрямована врешті решт не на самовдосконалення, а на служіння. Син Божий у своєму євангельському служінні дає нам до цього всеосяжний взірець. Креативне Слово пролунало в неосяжну для людської свідомості давнину в абсолютній порожнечі, коли «темрява була над безоднею, а дух Божий ширяв над водами» (Бут. 1:2). Його походження від Отця творить увесь видимий світ. Але цього було замало – «І Слово стало тілом, і оселилося між нами, і ми славу його бачили» (Ін. 1:14).

На́тхнений Божим словом, Мойсей вирушає назад, до Єгипту, аби вивести звідти в пустелю своїх одноплемінників. Ми зазвичай зосереджуємося на одному аспекті цього виходу, «exodus`у» - втечі від рабства, підневільного життя. Але ж разом із цим exodus передбачав розрив із найрозвиненішою в тогочасному світі цивілізацією, відмову від її благ, за якими не раз євреї тужитимуть посеред суворої пустелі. Намети замість домашнього затишку, одноманітна манна замість звичних страв, неозора пустеля замість буйної зелені в дельті Нілу… Втрати стають очевидними вже в перші тижні мандрів, коли згасає початковий запал, а перспектива оселення в Обіцяній землі Ханаану здається щодалі більш тьмяною. Зринають сумніви, недовіра до провідника, ремствування.

Знайома ситуація, правда? Цілий хор розчарованих голосів супроводжує нашу новітню історію протягом 32 років незалежности, коли розвіюються наївні міражі часів розвалу СРСР. Дев’ятий рік виснажливої війни, особливо жорстокої після переходу її в сучасну фазу, несправджені очікування стрімкого контрнаступу й тріумфальної перемоги над ворогом сповнюють суспільний простір невдоволеним буркотінням і взаємними образами. Ми всі втомилися. Як стаєр, котрий пробігає перші кілометри, а фініш здається ще таким далеким. Хочеться зійти з дистанції, впасти, відпочити. Але тоді ти ніколи не досягнеш мети.

Франко робить сівачем розпачу в Мойсеєвому серці темного демона пустелі Азалеля, згаданого в книзі Левит у зв’язку з сумним призначенням козла відпущення: Аарон «козла, на якого випав жереб для Азазела, поставить живого перед Господом, щоб справити на нім покуту і потім пустити його Азазелові в пустиню» (Левит 16:10). Апокрифи не шкодують похмурих барв для цієї демонічної постаті. Азазель у них - занепалий херувим, один з вождів бунтівних ангелів, прикутий до гострих скель у пустелі й оповитий темрявою до Судного дня, коли він буде кинутий у вічний вогонь

Таких пустельних демонів не бракує і в нашій реальності. Значно прозаїчніших, часом схильних промовляти голосами авторитетних для нас осіб. Старі молитовники називали їх «бісами полуденними». Десь на третьому-четвертому курсах вони починають переконувати вас у неправильності вибору, безперспективності обраного шляху,  невідповідності його вашому справжньому покликанню. Причому це стосується не лише семінаристів, а загалом студентів вищих шкіл.

Колись Євагрій Понтійський описав його дію на монаха-відлюдника: «Біс смутку, який також називається „полуденним“, найважчий. […]. Насамперед цей біс змушує ченця помічати, ніби сонце рухається дуже повільно або зовсім залишається нерухомим, і день стає немов п'ятдесятигодинним. Потім біс [нудьги] змушує ченця постійно дивитися у вікна і вискакувати з келії, щоб поглянути на сонце і дізнатися, скільки ще залишилося до дев'ятої години, або для того, щоб подивитися, чи немає когось із братії. Ще цей біс вселяє ченцю ненависть до [вибраного] місця, роду життя і ручної праці, а також [думка] про те, що зникла любов і немає нікого, [хто міг би] втішити його». Досить замінити келію на кабінет, офіс, каплицю, а ручну працю – на власні буденні заняття, і побачимо до болю знайому картину.

У часи Євагрія Понтійського з’явилося визначення такого стану - «ἀκηδία», стан духу, в якому людина відпадає від божественної благодаті. А вже в ХХ ст. термін «акедія» почали вживати на позначення такого меланхолійного стану, потрапляючи в який людина не бачить сенсу у власних заняттях, поринає в безнадійний сум, гнітючу нудьгу.

Пастка зневіри стала смертельною для тих ізраїльтян, які не змогли подолати сумнівів, вагань, недовіри до провідника. До Обіцяної землі входять лише ті, хто витримав цей іспит. Але пройти його має кожен ізраїльтянин, звільнений із єгипетської неволі. Так саме, як і кожен із нас, християн, покликаних до Обіцяної землі Небесного Царства. Запорукою цього є цілковита довіра до очільника нашого руху, самого Христа, й усвідомлення мети. А ще – відчуття динаміки цього руху, його внутрішньої логіки. Те, що дається нам правилами й самим ритмом церковного життя.

Обраний Мойсеєм обхідний маршрут руху в Обіцяну землю набуває сенсу насамперед через його центральний пункт -  ту саму гору Хорив, під якою майбутній пророк пережив своє покликання. Тепер він повертається не сам, а на чолі багатотисячного народу, все ще не вельми свідомого кінцевої мети свого руху, народу, обійнятого ваганнями й страхом перед непевним майбутнім. Вхід на гору був заборонений, та й кому б спало на думку туди підійматися слідом за Мойсеєм: «Гора ж Синай уся димувала від того, що Господь у полумені спустився на неї. І підіймався той дим, мов кіптява з горна, а вся гора стрясалася вельми. А трубний звук гучав дедалі голосніш та голосніш» (Вихід 19:18-19).

Голос Бога знов лунає на Хориві, Мойсей же покликаний переповідати його своєму народову. Нам важко зрозуміти, чому так багато з почутого й записаного Мойсеєм стосується не загальних правил життя, сконденсованих у Декалозі, не настанов щодо входження в Ханаан, а екзотичних для християн обрядових деталей: спорудження скинії, догляду за нею, служіння при скинії. Але ж Господь дарує людині світ релігійного ритуалу не для того, щоб насолоджуватися її служінням! Пізніше пророк Давид звернуться до Бога словами, які ми щодня повторюємо: «Ти бо не любиш жертви, і всепалення, коли б я й дав, ти не хочеш» (Пс. 50:18). То в чому ж річ?

Євреї чекали від Бога одного – тріюмфального повернення до Обіцяної землі, «землі просторої і гарної, що тече молоком та медом» (Вихід 3:8). З гори або принаймні з пагорба завжди краще проглядається дорога. Бог мав би вказати Мойсеєві, де ж та дорога проходить. Він і зробив це, але вказав напрямок руху не до Ханаану – терену, минущого, як і всі земні країни. Бог відкриває шлях до землі, обіцяної Адамові з Євою та їхнім нащадкам. До Царства, якому не буде кінця. Здіймання до цього Царства здійснюється духовно, через зростання у вірі. Фізичним же уречевленням нашого простування до Неба стає релігійний обряд. Для Мойсеєвого народу – виготовлення скинії та догляд за нею, принесення в жертву тварин, хлібів, запалення світильників, спалювання ладану, ритуальне обмивання. Для нас, християн, - спорудження й оснащення храмів, спів і рецитування псалмів,  читання Святого Письма й молитов, кадіння, запалювання свічок і лампад. Весь комплекс ритуальних дій, що супроводжують відправу Святих Таїнств та інших чинопослідувань, вимагаючи від нас дії, мобілізуючи органи відчуттів.

Дорожня карта нашого руху до Неба, одержана Мойсеєм на горі Хорив, сповнена багатозначних символів, які відкривають свій сенс у перебігу руху. Сама скинія, потім – Єрусалимський храм, для нас – церква стають і простором нашого духовного зростання, і прообразом мети життєвого руху, постійним нагадуванням про неї, і школою присутности в Небесному Царстві. Некваплива динаміка релігійного обряду покликана виокремити нас із виру повсякденности й спровадити на нашу власну гору Хорив, височінь посеред життєвої пустелі, де Бог чекає на нас, аби промовити до наших сердець. А сакральний простір храму привчає до тихої зосереджености, шанування святости місця, в яке входимо.

Мойсей почув був колись під горою: «Скинь взуття з твоїх ніг: місце бо, що на ньому стоїш - земля свята» (Вихід 3:5). Деякі стародавні Церкви (Коптська, Ефіопська) буквально сприймають цей заклик. В них, як і в мусульман, заведено роззуватися при вході до святилище. Ми ж розуміємо це в духовному сенсі: входячи до храму, замовкни, сконцентруй свою увагу на Бозі й словах молитви до Нього, віджени спокусливі думки. Вимети, вимий і провітри світлицю твоєї душі. Уявно здіймись на гору, куди не долинають ані людський гамір, ні ревіння машин, де повітря вільне від міського смоґу, свіже й прозоре. І там вслухайся в голос Того, хто повсякчас промовляє до тебе, зазвичай заглушуваний твоїми земники клопотами. 

4. Кармель

Описуючи красу Суламіти, автор «Пісні пісень» серед іншого захоплено вигукує: «А голова на тобі, мов Кармель той: волосся на тобі, неначе пурпура, - цар в її заплітках упіймався» (Пісня 7:6).

Кармель (гебр. kerem  el — буквально: «Божий виноградник») - це, власне, не гора, а горний хребет, який тягнеться на 39 кілометрів від Середземного моря до долини Йордану. Навіть за нашими українськими критеріями він зовсім невисокий, ледве перевищує півкілометра. Але на тлі моря та долини Ізреель хребет виглядає справді велично. Велично - і прекрасно. Колись у давнину ця місцевість славилася виноградниками, через що й здобула свою назву. Та на просто виноградника, а Божого виноградника, Керем ель. Нині це улюблене місце відпочинку ізраїльтян, особливо жителів розташовної під Кармелем Хайфи.

Саме на цю гору запросив був колись пророк Ілля поганських жерців на змагання: молитися про дарування дощу. 450 жерців Ваала і 400 жерців Ашери цілий день тоді волали до неба, просячи прийняти їхню жертву, та безплідно. Ілля ж, наказавши попередньо залити жертовник водою, звів своє молитвою з неба вогонь: «І впав вогонь Господній з неба й пожер усепалення, дрова, каміння, й порох, ба й воду висушив, що була в рові» (1 Царів 18:38). Поганські жерці були жорстоко покарані за шахрайство, «а Ілля вийшов на верх Кармелю, припав до землі й, нахиливши лице аж між коліна» (1 Царів 18:42), молився про дощ, аж небо затягло хмарами та почалася злива.

Сувора історія мужнього протистояння самітника Іллі засиллю оманливих забобонів здавна приваблювала до місць, пов’язаних із життям пророка, прочан, схильних до наслідування його подвигу. До того ж Ілля виглядав в очах християн попередником новозавітньої аскези: спершу він обмежується убогою поживою, принесеною воронами над Керіт-потік у пустельних краях Зайордання, а потім у Сарепті Сидонській довгий час виживає разом із удовою та її сином завдяки невичерпному глечикові олії та чудовно помножуваному борошну. І хоча Божа велич явилася Іллі таки на горі Хорив, його постать насамперед пов’язувалася з Кармелем – місцем переможного змагання аскета з безсилим у своїх забобонах поганським світом.

Після перших успіхів хрестових походів 1187 р. хрестоносці зазнали нищівної поразки при Рогах Хаттіна (гебр. ‏קרני חיטין‏‎‎, Karnei Hittin) - згаслому вулкані в Нижній Галилеї з двома вершинами-близнюками. Єрусалим перейшов під владу султана Салах ад діна Юсуфа ібн Аюба чи то Саладіна, як його назвали європейці. Однак ще протягом століття, до 1291 року, Єрусалимське королівство хрестоносців зберігало владу над середземноморським узбережжям між Тиром і Яффою, до якого входило й гірське пасмо Кармелю. Десь тоді на Кармелі, біля джерела Іллі, з’явилися християнські покутники, які вирішили присвятити своє життя Богові.

Ці перші кармеліти звернулися були до латинського єрусалимського патріярха Альберта Авоґадро (італ. Alberto Avogadro; 1149-1214)  з проханням дати їм устав богопосвяченого життя. 1209 р. устав було укладено, а 1226 р., вже після трагічної загибелі патріярха, його затвердив Апостольський Престіл. Устав сполучав правила відлюдницького життя та життя в спільноті. Ереміти з гори Кармель, що його прийняли, зазвичай перебували в пустельнях, поєднуючи працю з молитвою. При цьому вони щодня мали збиратися на літургію, а щонеділі ― на капітулу. Молитовну практику еремітів становило читання псалмів.

1291 р. впала остання твердиня хрестоносців ― Акра. Завоювання палестинського узбережжя турецьким султаном змусило мешканців гори Кармель до втечі. Зберігаючи ностальгічний спомин про свою колиску, кармеліти розселилися по різних європейських країнах, пристосовуючи спосіб життя і вбрання до нових умов. Вже наприкінці ХІІІ ст. нараховувалося 150 монастирів, об’єднаних у 12 провінцій. Життя в них ставало все більш упорядкованим і доволі комфортним. Вступ до монастиря передбачав істотний грошовий внесок, заможні монахині могли мати прислугу.

І раптом тоді в кармелітському середовищі пробуджується вогненний дух радикалізму пророка Іллі. Першою провісницею цього стала Тереза де Аумада (ісп. Teresa Sánchez de Cepeda Dávila y Ahumada; 1515-1582), названа Терезою Авільською за місцем народження. Змолоду вступивши до кармелітського монастиря Воплочення в рідному місті, вона пережила важку духовну кризу й запалала думкою про необхідність звільнити монаше життя від усього несумісного з обітом євангельської убогости. Випалити вогнем аскези чужі монашій етиці поступки заможній безтурботності. У країні суворої інквізиції, за умов жорстко патріярхального світу вона кидає виклик цілій системі усталених норм, викликає невдоволення ієрархії, опір більшости чернечої спільноти - і перемагає! Перемагає всупереч будь-якій логіці світу.

Започаткований Терезою рух духовної віднови монашого чину обертається утворенням нового відгалуження наслідувачів пророка Іллі - босих кармелітів: Ordo Fratrum Diacalceatorum Beatae Mariae Virginis de Monte Carmelo (лат.). Тереза невтомно мандрує, утворюючи в різних куточках Іспанії жіночі спільноти суворо контемплятивного життя. Глибока містичка й обдарована письменниця, своїм досвідом вона ділиться в книгах, дві з яких, - «Внутрішній замок» і «Дорога досконалости» ми маємо в українському перекладі вже п’ятнадцять років (2007-2008) завдяки отцям єзуїтам і видавництву «Свічадо». Поляки вже вкотре видають повний коментований переклад усіх творів Тереза Авільської.

Найближчим соратником Терези став Хуан де Єпес Альварес (ісп. Juan de Yepes Álvarez; 1542-1591), названий у Кармелі Іваном від Хреста (ісп. Juan de la Cruz). Тендітна особа з чуйною душею, він пережив наклепи, знущання, тривале ув’язнення, але не зрікся обраного шляху віднови й започаткував чоловічу гілку босих кармелітів. У монастирі кармелітів у Саламанці мені показували печеру, де й зараз час від часу збираються для читання віршів іспанські поети, що мають Івана від Хреста за свого патрона. Він справді був дуже ніжним і тонким поетом, а богословські трактати писав як коментарі до своїх віршів. Поряд із найвідомішим трактатом «Темна ніч» є в нього також твір, який дуже пасує до розмови про гору ― «Сходження на гору Кармель» («Свічадо» видало обидва твори 2015 р.).

Іван від Хреста подає на початку цієї книги власний вірш, де використовує колізію, дуже подібну до «Пісні пісень»: стосунки душі й Бога алегорично зображуються як зустріч закоханих. Починається він такою строфою:

У темну ніч довгождану,

охоплена палким вогнем любови,

О щастя! Щастю ― осанна!

я крадькома втікала в ніч, на волю,

як спав мій дім в обіймах супокою.

І далі, коментуючи цю строфу, кармеліт пише: «У цій строфі душа проголошує, що, охоплена  вогнем Божої любови, тільки заради цієї любови й вийшла в темну ніч, під якою мається на думці визволення й очищення від усіх помітних жадань, звернених до зовнішніх речей цього світу, плотських утіх та уподоб волі… Адже годі звільнитися від страждань та мук, спричинених жаданнями, які нас достоту ув’язнюють, доки не втихомириш їх і не приспиш».

«Сходження на гору Кармель» — це систематичне дослідження аскетичних потуг душі, яка шукає досконалої єдности з Богом, і містичних подій, які трапляються на цьому шляху. Містична гора Кармель зростає перед іспанським поетом як важка перспектива духовного вдосконалення, в перебігу якого відбувається болючий розрив із застарілими звичками, ламання стереотипів, проходження через темну ніч духовних криз, розпачу, втоми.

Містика і поезія - поезія в широкому сенсі слова, як уміння творити натхненні образи, що дозволяють проникати за межі раціонального, в непізнаванні глибини людського єства, - ось два крила духовного злету Кармелю. Відчуття непізнаванної раціонально Божої присутности спонукає до пошуку метафор і алегорій, здатних пробудити в свідомості ланцюг асоціяцій, який вибудовує перспективу простування вгору, до Неба, куди євхаристійний заклик запрошує нас піднести серця.

Східному християнинові такі настрої надзвичайно близькі. Адже маємо за настільну книгу «Ліствицю» синайського ігумена Іоана, що репрезентує в чомусь суголосну модель духовного зростання як почергового долання сходинок до неба. Не випадково й митрополит Йосиф Велямин Рутський у своїх планах реформування унійного чернецтва звернувся був спершу до босих кармелітів. Хоча реформа василіянського чину і  на початку XVII ст., і наприкінці ХІХ ст. довірялася єзуїтам, досвід кармелітської духовності не проходив повз увагу наших релігійних мислителів. Навіть попри епізоди конфліктів, як-от у Перемишлі за колишню греко-католицьку катедру, зайняту сестрами кармелітками. Хотілося б бачити знак духовної спадкоємности в студійському Свято-Михайлівському монастирі на вулиці Винниченка 22, де до йозефінських реформ 1783 р. перебували кармелітки босі, а потім, аж до Другої світової війни - звичайні кармеліти.

Протягом понад десяти років я мав приємність регулярно зустрічатися з кармелітками, що замешкали в селищі Покотилівка під Харковом. З їхньої ініціятиви раз на місяць я проводив конференції з історії українського монашества, східної патристики, релігійної культури України. Правда, була вимушена пауза під час пандемії ковіду, а ще одна настала після російського вторгнення, коли сестрам наказали виїхати за кордон. У червні цього року ми нарешті змогли вперше зустрітися в Ченстохові. Це була перша зустріч без ґраток – клаузуру з огляду на вимушене переселення сестер послабили.

Так от сестри завжди полонили мене життєрадісністю. Вони чудові слухачки – уважні, доскіпливі й доброзичливі. Часом несподівано смішливі. Досвід затворницького життя не робить їх відлюдкуватими й настороженими. Молитовна зосередженість сполучається з відкритістю до спілкування, з нестримною радістю пізнання нового.

Це мені здається дуже важливим для розуміння духу Кармелю. Не тільки в розумінні монашої харизми. Гора Кармель, пов’язана в християнській свідомості з релігійним радикалізмом пророка Іллі, втілює в моїй уяві прагнення постійного зростання, висхідного руху. Замислімося: адже гора сама з себе непорушна, якщо не брати до уваги дрібні геофізичні параметри поступових зміщень. Гора стоїть на місці, але манить нас уперед, до її вершини. Стабільність життєвої позиції гармонійно пов’язується з динамічними внутрішніми змінами.

Віртуальний Кармель, втілений в образах Терезиної внутрішньої твердині чи Іоанової гори, оприявнює стратегію нашого зростання в слові, словом і через слово. Словом як із маленької, так і з великої літери. Як мовиться в латинській літургії: «Через Христа, з Христом і в Христі». Слово з маленької літери є зерниною, але Слово-Христос є і сонцем, і живлющим дощем, які збуджують цю зернину до життя та надають їй наснагу до проростання.

Час від часу ми всі переживаємо духовне піднесення, відчуваємо потяг до зростання. Потяг до Бога. Але в більшості випадків цей потяг лишається нереалізованим, згасає серед клопотів повсякдення. Спробуймо пригадати ці миті. Імпульсом до прагнення Бога могла бути глибока сповідь і прийняте в духовному піднесенні причастя. Це могла б бути проникликлива проповідь чи прочитана книга. Або навіть несподівана зустріч, сонне видіння. Можна було схаменутися, перейнятися відразою до кожного свого помилкового вчинку, а водночас відчути силу змінитися, жити по-новому. Але минав час, імпульс згасав, і ми непомітно втрачали первісний запал.

Рятуватися від трясовини повсякдення можемо лише хапаючись за кожну мить Божого поклику, резонуючи її у власному єстві. Відчув Божий поклик, такий собі імпульс у серці – не давай себе опанувати апатії, розвивай його. Як? Відкриваючись серцем до Слова. Через вслухання у Святе Письмо, глибше переживання євхаристії, пошук суголосного тобі автора серед осіб, духовність яких підтверджена досвідом Церкви. Lectio divina завжди актуальні, якщо ми сприймаємо їх як поринення вглиб слова, до його витоків. До креативної природи слова. Слова, яке було споконвіку і через яке все сталося.

Слово треба навчитися смакувати. Останнім часом під впливом дикторського темпу мовлення, мотивованого зрозумілою потребою вкласти інформацію в обмежений час трансляції, поширилася тенденція стрімкого, збивчастого спілкування, де немає місця для пауз і завершених складних речень. Річ не тільки в тім, що страждає культура мови. Небезпека полягає в тому, що слідом за мовою примітивізується мислення. Адже є неспростовний зв’язок між нашою дискурсивною діяльністю, тобто практикою творення текстів, і мислительним процесом. Досконалість і глибина людського мислення відображається у вишуканості мови – це відомо. Але є й інший аспект. Що більше слів та мов ми знаємо, що впорядкованішим є наше мовлення, що змістовнішими сеґментами мови ми послуговуємося в спілкуванні, то проникливішою і багатшою стає наша думка.

У соціяльних мережах мандрував кумедний сюжет про нашого вояка, котрий зупинив на блокпосту росіянку й чемно звернувся до неї вишуканою українською мовою. Почувши ж грубу вимогу перейти на російську, він передав той самий сенс гранично брутальною ненормативною російською лексикою. Ну й при цьому пересмикнув затвор автомата. Тоді адресат усе зрозумів. Виглядає все комічно, але за зовнішнім комізмом приховується трагічна підоснова цивілізаційного конфлікту. Адже 2014 року на Донбасі, в Криму й у Харкові «Путин, приди!» вигукували не тільки заїжджі диверсанти й аж ніяк не інтелектуали, виховані російською класичною культурою. Ні, це був передусім люмпенізований прошарок, який звик спілкуватися матом, а суспільні проблеми прочитував крізь призму анекдотів з останніх сторінок масових газет. Найуспішніша експансія Росії здійснюється саме в сфері масової культури. І опір цій експансії досі вельми млявий. Олег Скрипка нещодавно доречно нагадав, що російські ментальні моделі можна вносити в масову свідомість і українською мовою.

Преподобні Тереза Авільська, Іван від Хреста чудово показали, як, здіймаючись на свій духовний Кармель, ми вчимося смакувати слово й самі творити його. Творити текст. Дискурс, як було модно говорити в останні десятиріччя. Адже апостольська місія кожного християнина – свідчити. Свідчити життєвим прикладом, а разом із тим свідчити словом. Точним, містким, виразним, змістовним словом.

Ніхто не народжується поетом; мало хто має справжній поетичний дар. Хоча у системі вищої освіти Європи ХІІ-XVIII ст. курс поетики був неодмінним складником і передбачав, що кожен студент зобов’язаний навчитися писати вірші. Богу дякувати, нині це не вимагається. А от шліфувати свій стиль, учитися говорити чітко й конкретно, а водночас красиво – це навичка, яка цінується і в постмодерному менеджменті. У світі ж, та й у церковному служіння, лишається все менше місць, де можна обійтися без менеджерської вправности.

Справа, однак, не тільки в цьому. Оволодіваючи мовою, ми входимо в сферу, де близькість Неба особливо відчутна. Бо ж знаряддя творчости і для нас, образу й подобу Божих, - це насамперед слово. Слово, в яке складаються наші думки, почуття, переживання – це маніфестація нашого богоуподібнення і водночас простір нашої комунікації з Небом, із Богом. При вході в цей Кармель варто перейнятися почуттям відповідальности за слово та усвідомити його вогненну силу. Пригадаймо, як пророк Ісая розповідає про своє покликання. У його видінні «підлетів до мене один із серафимів з жаріючим вуглем у руці, що взяв його кліщами з жертовника. Він приторкнувся ним до моїх уст і мовив: “Приторкнулось оце до твоїх уст і взято від тебе твою беззаконність, і зник гріх твій.” Тоді почув я голос Господній, що говорив: “Кого б мені послати? Хто нам піде?” І сказав я: “Ось я, пошли мене!”» (Ісая 6:6-8). А Тарас Шевченко, який який із таким захопленням читав Книгу пророка Ісаї та часто апелював до неї, завершуючи молитовний вступ до поеми «Неофіти», просить Божу Матір:

Молю ридаючи, пошли,

Подай душі убогій силу,

Щоб огненно заговорила,

Щоб слово пламенем взялось,

Щоб людям серце розтопило.

І на Украйні понеслось,

І на Україні святилось

Те слово, Божеє кадило,

Кадило істини. Амінь.

Можливо, саме цю вогненну силу слова взяли в пророка Іллі його натхненні послідовники з іспанського Кармелю, даючи нам взірець служіння словом. Служіння, якого очікує від вас українська паства в майбутньому в усіх неосяжних просторах друкованого, проповідницького, цифрового дискурсу.