2. Хроніки та житія святих

Хроніки

Із заснуванням монастирів у них починає здійснюватися запис найбільш помітних і важливих подій. Так упорядковуються річники (roczniki). Вони мали зазвичай вигляд лаконічних записок, інколи написаних на полях таблиць рухомих свят (наприклад, пасхальних таблиць). Поступово вони набували оповідної форми, стаючи схожими на хроніки.

Першим польським річником вважається Річник Йордана (Rocznik Jordana). Із Німеччини він потрапив у пер. пол. Х ст. до Праги, там доповнювався місцевими подіями (зокрема розповіддю про смерть святого В’ячеслава 929 р.), а близько 970 р. потрапив до Ґнєзна разом із першим польським єпископом Йорданом (помер близько  982/984). Потім ним заопікувався перший ґнєзненський архиєпископ Радим Ґавдентій (Radzim Gaudenty). Тоді бл. 1000 р. в ньому з’явилися записи про життя й мучеництво св. Войцеха. Цей рукопис загинув, а деякі записи з нього могли копіюватися в Річник краківської капітули. Зокрема, це могли бути такі записи:

965 – Dobrouka venit ad Miskonem (Дубравка прибула до Мєшка)

966 – Mysko dux baptizatur (князь Мєшко охрещений)

967 – Boleslaus Magnus natus est (народився Болеслав Великий).

Річник краківської капітули зберігся. Він має пролог, слідом за чим ідуть витяги з Етимології Ісидора Севільського: поєднання світської та церковної історії, доповнені записами, що стосувалися Польщі, з 965 до 1266 рр. З 1266 до 1271 рр. записи провадилися систематично. Припускають, що річник було упорядковано у зв’язку з канонізацією святого Станіслава.

Хроніки (від грецьк. Χρόνος – час) - це середньовічні твори, в яких фактографічний опис подій подається в хронологічному порядку. Хроніки не передбачають аналізу подій, але можуть містити підсумки або коментарі автора. Описувані події найчастіше стосуються держави, церковних і суспільних інституцій. Запис може здійнюватися за свіжими слідами подій або пізніше. Часто до хронік проникають елементи оповідань, легенд, переказів.

Хроніка Ґалла Аноніма

«Cronica et gesta ducum sive principum Polonorum» («Хроніка і діяння польських князів або володарів»)- перша польська хроніка. Вона писалася, напевне, протягом 1113-1116 рр., латиною і не була закінчена. Хроніка написана римованою прозою, інколи в розповідь включаються поетичні строфи. Це перш за все історія князів і королів. Дати в ній зовсім відсутні. Найстарший збережений рукопис датується XIV ст.

Автор невідомий; ім’я Ґалл з’являється вперше в Мартина Кромера в XVI ст.  Серед численних гіпотез найпопулярніша - що він був монахом-бенедиктинцем, походив із Провансу й опинився в угорському монастирі, звідки був запрошений до Польщі. Швидше за все, хроніка писалася на замовлення княжого двору для прославлення Болеслава ІІІ Кривоустого (1102-1138).

Це єдине велике джерело з польської історії Х - початку ХІІ ст. Автор стверджує ідею про необхідність сильної централізованої влади й міцної держави. Його симпатії цілком на боці князів Болеслава І Хороброго і Болеслава ІІІ Кривоустого. Династія П’ястів розглядається як споконвічні володарі Польщі, покликані утверджувати християнство і навертати на віру поган (прусів, поморян). Провіденційна місія Польщі доводиться за допомогою епізодів із чудами й видіннями. Трапляються цікаві відомості про давні звичаї поляків та інших народів.

Книга складається з листа, віршованого епілогу, передмови і 31 розділу, об’єднаних у три книги (остання незавершена).

Перша книга охоплює події до народження князя Болеслава ІІІ Кривоустого. Особлива увага приділяється Болеславові Хороброму. При описі півлегендарної історії початку династії П’ястів Ґалл Анонім використовує насамперед усну традицію. Але він виявляє знайомство з житієм святого Войцеха-Адальберта, з творами отців Церкви та навіть античних класиків.

1. Про князя Попеля і про уславленого Котишка

Був в місті Ґнєзно, що по-слов'янськи означає «гніздо», князь на ім'я Попель. Він мав двох синів і, за поганським звичаєм, готував до їх пострижин великий бенкет, на який запросив багатьох сановників і друзів. Сталося так, що, за таємним рішенням Бога, туди прийшли два чужинці, яких не тільки не запросили на бенкет, але навіть грубо відігнали від входу в місто. Вони, як тільки побачили невігластво цих людей, спустилися в передмістя і завдяки щасливому випадку прийшли до будиночка орача вищеназваного князя, котрий влаштовував бенкет на честь своїх синів. Цей привітний бідняк запросив чужинців в свій будиночок і надав їм свою гостинність. А вони, охоче прийнявши запрошення бідняка і увійшовши в гостинну хатину, сказали: «Нехай наш прихід буде вам на радість і ви отримаєте від нас надлишок благополуччя, а в потомстві честь і славу».

2. Про П’яста, сина Котишка

П’яст, син Котишка, і дружина його, на ім'я Ріпка, відрізнялися великою гостинністю. Вони з великим сердечним почуттям, у міру своїх можливостей, намагалися задовольнити потреби гостей, а ті, бачачи їх розсудливість, були готові допомогти їм своєю радою здійснити їх потаємні побажання. Бо коли чужинці за звичаєм трохи повагавшись, поговорили про те, про се і попросили чогось випити, гостинний орач відповів: «Є у мене барильце пива, яке перебродило і яке я приготував на честь пострижин мого єдиного сина, але яка користь від такої крихти? якщо ваша ласка - пийте ... «Цей бідний селянин вирішив приготувати таке-сяке частування на честь пострижин свого сина саме тоді ж, коли і пан його, князь, готував бенкет на честь синів, - адже в інший час він не міг би цього зробити внаслідок своєї надмірної бідності; він хотів запросити кілька людей з-поміж друзів своїх, таких же бідняків, як і він сам, але не до обіду, а до більш скромного почастунку, і відгодовував порося, приберігаючи його спеціально для цього випадку. Я маю намір розповісти вам про диво, але хто може зрозуміти велич Бога? Або хто наважиться міркувати про благодіяння Бога, Який нерідко підносить злидарів у нашому тлінному житті і не відмовляється винагороджувати гостинність навіть язичників. Отже, гості спокійно наказують господареві налити пива, добре знаючи, що воно під час питва не буде спадати, а, навпаки, буде прибувати, і, як кажуть, пиво прибувало доти, доки не наповнився посуд, взятий в борг, а також і посуд князя, що бенкетує, який чужинці знайшли порожнім. Вони наказують також заколоти і згадане вище порося, чиїм м'ясом, як розповідають, були наповнені, на подив усіх, десять мисок, званих по-слов'янському cebri. П’яст і Ріпка, бачачи диво, що сталося, збагнули велич знамення, що стосується сина, і вже хотіли запросити князя і його гостей, але не наважувалися, поки не запитали про це чужинців. Що ж ми зволікаємо? За порадою і зі схвалення своїх гостей, хлібороб П’яст запрошує господаря свого, князя, і всіх гостей його, і князь не відмовляється зійти до запрошення селянина. Ще не було настільки потужне князівство польське, і князь цієї країни не хизувався такою пихатою гордістю і, виступаючи, ще не був оточений такою численною клієнтелою. Коли за звичаєм почався бенкет і всього виявилося в достатку, ці чужинці здійснили обряд пострижин хлопчика і дали йому ім'я Земовіт, згідно до провіщень про майбутнє.

Друга книга починається з 1085 року і розповідає про юність Болеслава, про правління його батька, Владислава I Германа (1079-1102), і про початок правління самого Болеслава, спочатку з братом Збігнєвом, а потім самостійно. Велика увага приділено боротьбі Болеслава зі Збігнєвом (1106-1107), причому автор відзначає, що Збігнева підтримували Русь і Угорщина, Болеслава - Священна Римська імперія і Чехія.

Третя книга охоплює події 4 років (1109-1113): боротьбу Болеслава III з Чехією і поморянами і протистояння імператорові Генріха V, який напав на Польщу в 1109 р. Хроніка обривається повідомленням про взяття фортеці Накло у поморян.

Хроніка Вінцентія Кадлубека

Вінцентій Кадлубек (Wincenty Kadłubek) народився між 1155 і 1160 рр., а помер 8 березня 1223 р. Він походив із середнього лицарства. Можливо, виховувався в монастирській школі цистерціян. Освіту отримав в університетах Парижа й Болоньї. Вперше Вінсенті названий маґістром у дипломі Казимира Справедливого від 12 квітня 1189 р. Ймовірно, відразу після повернення з навчання він був висвячений на священика. Вінцентій Кадлубек повернувся в країну між 1183 та 1189 роками, бо в 1189 році він, безумовно, був при князівському дворі Казимира Справедливого як нотаріус, а потім канцлер цього двору. Він також міг бути капеланом князя. У той час він почав писати свою «Польську хроніку» (Chronica Polonorum) - найбільший твір його життя та літератури того часу. Після смерти князя Кадлубек став препозитом (начальником) колеґіальної церкви Сандомиру (1194). Скориставшись своїм вільним часом, він продовжував писати Хроніку (1194-1207).

1208 р. папа призначив його краківським єпископом. Єпископ Вінцентій ревно захищав права Церкви, брав участь у IV Латеранському соборі (1215). Він дбав про реформування Церкви, суворе дотримання канонічної дисципліни, опікувався монастирями, особливо цистерціянськими. Після десяти років очолювання Краківської єпархії, з дозволу папи Гонорія III, у 1218 році Вінсентій подав у відставку. Він відчув, що виконав завдання свого життя, і вирішив вступити до монастиря. Вінцентій обрав цистерціянське абатство в Єнджеюві, в церкві, яку він освятив. Він залишив своє майно, багатство та пишність єпископської резиденції, славу, якою він користувався при дворі краківського князя і - як говорить традиція - босоніж пішки пішов до монастиря як покутник. Вінсентій прожив там останні п’ять років свого життя. Хоча йому тоді було близько 70 років, він, як звичайний монах, виконував усі приписи суворого правила: вставав опівночі на двогодинну молитву, сім разів щодня брав участь у спільних молитвах, тримав пости.

У вільний час Кадлубек закінчив писати хроніку. Як єпископ він написав був перші три книги. Тепер він збирався закінчити роботу. На жаль, він написав лише четверту частину - смерть прийняла його занадто рано і перервала хроніку в найцікавішому місці, коли він почав писати історію, якою він був сам свідком. Йому вдалося довести свою хроніку лише до 1202 року, тобто до кінця четвертої книги. Помер 8 березня 1223 року в монастирі Єнджеюва. 1764 він був визнаний блаженним (беатифікований).

«Хроніка Поляків» (Chronica Polonorum) писалася на замовлення Казимира ІІ Справедливого (1138-1194 ). Охоплює події з найдавніших часів до 1202 р. Написана латиною. Збереглося майже 50 рукописних копій. Перше друковане видання здійснене 1612 р., польський переклад опубліковано 1862 р.

Розпочинає твір пролог. В ньому міститься розповідь про трьох персонажів з давніми іменами, що символізують топос скромности: Kodrus (убогий і вбраний у лахміття), Alcybiades (незвичайної вроди), Diogenes (знаний із чистоти звичаїв і швидкого розуму). Kodrus - убогий поет із 3 сатири Ювенала, символ жебрака в поезії ваґантів. Alcybiades (близько 450- 401 до н.е. - вихованець Перикла, вродливий, винахідливий і порожній,   Diogenes (близько 413- 323 до н.е.) - філософ зі школи киників в Афінах, учень Сократа. Оперуючи ними, автор пояснює причини написання твору, акцентуючи на морально-політичних аспектах національного буття.

Книга перша - представляє походження польської нації у світлі етногенетичних легенд та оповідань. Окрім циклу великопольських легенд, про які вже писав Ґалл, Вінцентій також розмістив низку легенд про Малу Польщу. Він вводить форму діялогу двох осіб: Матея й Івана.

Хронікер прагне знайти поляків поміж стародавніми народами, зводить їх у протистоянні з кельтами (Gallowie), а легендарного засновника Кракова Крака ототожнює з римським Гракхом - лідером демократів-популістів часів Римської республіки (ІІ ст. до н.е.). Історію заснування польської держави він ототожнює з проголошенням права для громадян. Використовується легенда про дракона, який жив в ущелині між скелями й щотижня пожирав худобу, а як її не приносили, то з’їдав стільки ж людей. Польський Ґракх направив проти нього двох синів. Вони вдалися до хитрощів: «замість худоби посадили в звичайному місці коров’ячу шкіру, наповнену запаленою сіркою. А оскільки він проковтнув їх з великою жадібністю обжерця, він задихнувся від полум’я, яке спалахнуло всередині». На скелі, де жив дракон, заснували місто, назване на честь Ґракха - Gracchovia. А дехто називав місто Краковом від каркання круків, які злетілися до тіла вбитої потвори. Заздрісний син Ґракха вбив брата, і тому батькову владу народ передав Ґракховій доньці Ванді. «Від неї, мовляв, походить назва річки Вандал, бо саме вона була її центром її королевства; отже, усіх, хто підлягав її владі, називали вандалами.»

Лехити, мешканці південної Польщі, зображуються переможцями Олександра Македонського, котрий нібито вдерся до їхньої країни й був подоланий завдяки військовим хитрощам.

Друга книга - охоплює період від заснування держави до конфлікту між Болеславом Кривоустим та Збігневом (близько 1110 р.). Вона вже зіперта на фактичних джерелах. Але починається легендарною історією про убогу родину П’яста й Ріпиці, вивищену за те, що вони прийняли до себе двох мандрівників, відкинутих правителем Помпілієм, й поділилися останнім. За це мандрівники постригли їхнього сина Siemowita – майбутнього правителя.

Він наче серед мертвого попелу не тільки розпалив іскру слави для поляків, але й безсмертне ім’я Польщі майже між знаки зодіаку ввів. Він не тільки повернув знов до себе ті племена, які раніше відпали через лінощі Помпілія, але він включив до своєї країни інші країни, не зайняті іншими. Для них він встановив десятників, п’ятдесятників, сотників та колегію трибунів, тисячників, воєвод, начальників міст, дружинників, урядовців та загалом усі органи влади

Він високо оцінює перших П’ястів, особливо виділяючи Мєшка, названого Сліпим, бо той нібито до 7 років був незрячим. Разом із одруженням із вірною християнкою Дубравкою Мєшко здобуває для себе й свого народу щастя католицької віри.

Він був першим і найдостойнішим з усіх царів. Через нього променисте світло нової зірки розлилося на нашу батьківщину. Через нього на дно нашої трясовини сплив струмінь такої великої благодати. Його дії не тільки на вигляд приємні, алегідні пошани через плідну таємницю, що міститься в них. Його сліпота, без сумніву, була нашою втратою, тому що нам бракувало справжнього світла

Болеслав Хоробрий (992-1025), якого Кадлубек називає Bolesław Mieszkowic, характеризується передусім через шанобливе ставлення до Церкви. Він встановлює в Польщі дві митрополії, визначає в них межі дієцезій, запрошує святого Войцеха, переслідуваного чехами, й віддає йому шану. Болеслав утворює з 12 мужів вищу раду, суворо карає злочинців. Він запрошує імператора Оттона ІІІ (983-1002) і приймає від нього корону.

Він підкорив своїй владі гунів, тобто угорців, хорватів та мардів. Він навіть так приручив  неуярмлених саксів, що в річці Салі вбив залізний стовп , ніби це був якийсь кордон світу, що позначає кінці своєї влади із заходу. З іншого боку, зі сходу, біля Золотих воріт Києва, він проклав другий кордон. Там, захопивши місто, він неодноразово вирубав мечем на Золотих воротах міста теж ніби прикордонний знак. Там він зробив королем одного зі своїх родичів, коли сам король русинів  був переможений не в битві, а лише через боягузтво.

Мєшко ІІ виглядає на його тлі блідо: «Mesco secundus non tam secundo successit auspicio». Натомість детально, з піднесенням розповідається про Казимира І Відновителя (1016-1058), порівнюваного з Гераклом і Болеслава ІІ Щедрого або Сміливого (1042 -1081). Окремо розповідається про підтримку Болеславом Ізяслава Ярославича в боротьбі за київський престіл:

Владно проїхавши землями Русі, він вважав недостойним спокушати їхніми скарбами, згоджуючись лише на тріумф перемоги, поки він знову ударом меча у київські ворота не визначив прадідовських кордонів. Придушивши там усі заколоти, він настановив короля, який був прихильником його влади.

Захоплено описуються його війни з чехами, австрійцями, поморськими племенами. Постійно наводяться паралелі з подіями стародавньої історії, описаними в античній літературі.

Але тон міняється, коли хронікер згадує про несправедливо суворе поводження з власними підданцями, війну з власними вельможами. Єпископ Станіслав намагається захистити жертв королівського гніву, і за це гине: «Святого безбожник, милосердного злочинець, невинного єпископа найжорстокіший святотатець рубає, розсікає окремі члени на найдрібніші частинки, ніби мали бути покарані  [навіть] часточки окремих членів». Кадлубек стверджує, що згодом Болеслав сам заподіяв собі смерть, що не знаходить підтвердження в інших джерелах.

Серед його наступників виділяється Болеслав Кривоустий (1085 — 1138). Він з 80 мужами стає до бою проти 3000 поморян, перемагає чеських напасників. Описується боротьба Болеслава з його зведеним братом Збігнєвом, який успадкував Мазовію і Велику Польщу. Симпатії хронікера цілком на боці Болеслава.

Слава Болеслава стала настільки гучною скрізь, що геть усі його вороги були вражені його войовничістю, і різні [люди] називали його вихованцем Марса, сином тигра, суворим левом,  драконом, який дихає вогнем, громовержцем чи надавали йому інші грізні імена.

Книга третя представляє долю країни під незалежним правлінням Болеслава Кривоустого та під час міжусобиць. Болеслав підкоряє Помор’я, допомагає захищатися мадярам, придушує поганські бунти. До свого меча він промовляє: «Вміє наш Журавель ще рясніші струмені крови з плечей, вкритих залізом, точити й пити». Описуючи жорстокість придушення опору й помсти ворогам, автор виправдовує Болеслава, хоча й закидає йому легковірність: «Тому Болеславу не бракувало ні обережности, ні хоробрости, якби він не так поспішно піддавався довірливості, котрій інколи дають доступ до  розумних людей дві стулки воріт: невинність і впевненість у собі».

Детально переповідається драматичне історія внутрішнього розбрату й воєн. Чвари між нащадками П’яста супроводжуються порізненням реґіонів – Великопольщі, Малопольщі, Мазовша, Сілезії. У польські справи втручається імператор.

Сюжетна розповідь щедро пересипається авторськими повчаннями, вкладеними в уста співрозмовників Матея й Івана. Напр. у зв’язку з повідомленням про те, як Казимир ІІ Справедливий (1138 - 1194))  виховувався при дворі Болеслава IV Кучерявого (1122 —1173), хроніст зауважує: «Жодного нерозумного підлітка не слід залишати наодинці з собою, бо чим для вогню є олива, тим для юнака свобода».

Книга четверта починається з вступу на престол Мєшка III Старого (1126 /1227 — 1202). Хроніст характеризує його вельми високо: «Сусідні країни захоплювались ним, сприяла йому звідусюди прихильність правителів, навіть найвіддаленіших, зростала всіляка слава чести, усміхався йому весь чар долі. Йому ніколи не бракувало виконання побажань чи військових тріумфів». Перелічуються широкі родинні зв’язки Мєшка з монаршими родинами. Тим не менше, «впевнений у своїх виняткових привілеях, на жаль, під впливом якоїсь безтурботної зарозумілости він потрапив у якийсь безоглядний занепад».

Ця частина має зовсім інший літературний характер. Автор вдається до алітерацій, вишиковує ряди слів, що починаються з однієї літери (Astupebant. Affavebat . Assurgebat . Arridebat). Він драматизує розповідь, насичуючи її описами конфліктів, вставними оповіданнями, цитуванням прямої мови персонажів. Не забуває при цьому й повсякчас шукати моральні висновки з описуваних подій. До сюжетної оповіді долучаються алюзії до стародавньої історії, алегоричні приклади.

Вовки посварилися з пастухами з ненависті. Пастухи питають: «Чому ви нас переслідуєте?» Вовки відповіли: «Тому що ви уклали угоду з нашими ворогами. Тож, якщо ви хочете домовитися з нами про тривкий мир, повиганяйте наших ворогів, тобто собак», і тоді вони з ними матимуть мир. Коли це сталося, тим вільніше вони загрожують, несучи згубу отарі.

Хроніка переходить у площину прославлення Казимира II Справедливого (1138 — 1194) як ідеального правителя. Краків здається йому без бою, радо розчиняючи свої брами. Казимирові вдається знов об’єднати Польщу, та ще й долучити до неї руські землі. Він кидається на ворога, як вихор, не зупиняючись через чисельну перевагу противників. Війна з прусами («Народ це дуже дикий, жорстокіший за всіх диких тварин, недоступний через розлогі пущі») трактується як акт побожности, спрямований проти ворогів християнства – «найганебніших ідолопоклонників».

Особисті чесноти монарха гармоніюють із його зовнішнім виглядом.

Помирає Казимир на вершині слави, радіючи з перемоги над прусами, на другий день після відзначення дня святого Флоріяна (4 травня). «І коли зайшло таке прекрасне сонце, темрява вкрила землю, і людей огорнув морок, то всіми цілком оволодів жаль».

Час від часу в хроніці з’являються віршові вкраплення:

Garnek, który zderzy się z kamieniem,

Z pierwszym pęknie uderzeniem,

Głaz zwycięski się nie zlęknie,

Garnek zada cios  i pęknie.

Tak to wojować ze skałą

Skorupie się nie udało (пер. з лат.).

А після повідомлення про смерть Казимира Справедливого подається кілька сторінок віршового тексту.

В останніх частинах хроніки оповідається про змагання за владу наступників Казимира і про похід на Галицьку Русь.

«Історія Польщі» Яна Длугоша

Ян Длугош народився 1415р. в містечку Нова Бжезьниця неподалік від Лодзі й Ченстохови. Здобувши початкову освіту в парафіяльній школі, він подався до Кракова. По студіях у тамтешньому університеті Длугош почав працювати в єпископській курії - спершу нотаріусом, потім писарем і, нарешті, канцлером єпископа Збігнева Олесницького (1389-1455) - першого кардинала польського походження, радника короля Владислава Ягайла. Тоді ж він приймає свячення і стає 1436 р. краківським каноніком. Його уповноважують на різні дипломатичні місії - до Риму, Угорщини, Тевтонського ордену, Чехії, імператорського двору. Після смерти кардинала переходить на службу до короля Казимира IV Ягеллончика (1427 — 1492), де з 1467 р. стає вихователем королівських синів. Коли він супроводив одного зі своїх вихованців, Владислава Ягеллончика, на коронацію до Праги, одержав пропозицію стати празьким архиєпископом, але відмовився. 1480 р. був найменований львівським архиєпископом, але не встиг перебрати повноваження через смерть, яка настала в Кракові 1480 р.

«Annales seu cronicae incliti Regni Poloniae» («Річники чи Хроніки славного Королівства Польського»; латинською мовою). - наймонументальніша середньовічна хроніка. Вона складається з 12 книг, що описують історію Польщі від легендарних часів до 1480 р. Длугош почав працювати над Хронікою 1455 р. й продовжував працю до смерти. Латинський текст було вперше опубліковано в Добромилі 1614-1615 рр. Але вдалося видати лише перші шість книг. Король Сигізмунд ІІІ заборонив продовжувати видання. Адже Длугош був часом суворим і незалежним в оцінках польських правителів, розходячись із придворною історіографією пізніших часів. Повне видання латинського тексту було здійснене тільки 1701-1703 рр. А в 1867-1870 рр. було опубліковано польський переклад. Друге видання польського перекладу здійснили 1961-2006 рр.

Перша книга обіймає легендарні часи. Розповідь починається від Адама, виводячи слов’ян із числа нащадків Яфета. Використовується легенда про братів Леха і Чеха, які переселилися на північ і поділили тамтешні землі. Рус, легендарний предок українців, називається онуком Леха, що мало б мотивувати політичну підлеглість руських земель Польщі. Хоча тут же згадується про іншу версію - що Рус був братом Леха й Чеха. Латинська назва Чехії Bohemia пояснюється слов’янською назвою Бога. «Przeto Lechitowie, ci zwłaszcza, którzy na równinach siedzieli, od innych pokrewnych sobie drużyn koczujących po lasach, i od narodów sąsiadujących do kola, Polanami, to jest pól mieszkańcami zostali nazwani; a ta nazwa tak się potem między ludźmi utarła, że dawne nazwisko poszło w zapomnienie, a naród i kraj wszystek powszechnym już i u pisarzy niektórych używanym wyrazem począł się mianować Polską». Описується географія Польщі, її річки (Вісла, Одра, Варта, Дністер, Буг, Німан, Дніпро), озера, гори, міста. Легендарний Лех визнається засновником Ґнєзна. Вірування стародавніх поляків описуються за латинськими взірцями, як аналогія до культу Юпітера, Марса, Венери, Плутона. Переказуються легенди про Крака (Ґрака), Ванду та початок династії П’ястів: Земовіта, Лешека, Зємомисла, Мечислава І. Ім’я «Крак» виводиться з латинського Gracchus, і саме Крак визнається першим правителем поляків, обраним після часів співправління 12 мужів. Використовується сюжет про вбивство дракона за наказом Крака і про заснування Краком міста й фортеці Вавель. Історія приходу подорожніх до П’яста і його благословення відсувається на значно пізніші часи, що свідчить про надання пріоритету Кракову. Подорожніх, що прийшли до П’яста, визнає або за ангелів (як і тих, що приходили до Авраама), або за мучеників Іоана і Павла. П’яст одностайно обирається на короля, а його владу успадковує син Земовіт, потім Лешек і Земомисл. Син Земомисла Мечислав (Мешко - Myeszko) був сліпий сім років, але потім дістав дар зору й став правити поляками. Він зустрічається з місіонерами й вислуховує їхнє навчання. Тим часом у Чехії вбивають В’ячеслава й Людмилу.

Друга книга починається з часів Мешка І, охоплює часи Болеслава Хороброго, Мечислава ІІ та безкоролів’я. Виклад уже йде за роками.Книга починається з одруження Мешка І з чеською княжною Дубровкою. Хроніка наголошує, що прагнення пізнати християнство з’явилося в Мешка ще раніше, а коли Дубровка поставила за умову шлюбу хрещення Мешка, він мав уночі видіння, що спонукало до прийняття нової віри. Дубровка прибула до Ґнєзна. «Po kilku dniach, książę Mieczysław, wyuczywszy się główniejszych zasad i obrządków prawej wiary od mnichów i pustelników, których w tym celu umyślnie był sprowadził, wraz z panami, szlachtą i celniejszymi mieszkańcami miast Polskich, wyrzeka się ciemnoty dawnych błędów, a przyjmuje zakon zbawienny prawej wiary Chrystusa; pierwszy krok nawrócenia swego od przesądów pogaństwa do światła wiary uświęca znamieniem oczyszczającej laski, i w Gnieźnie chrzest przyjmuje». По цьому він вінчається з Дубравкою і наказує нищити поганських ідолів. Йому ж приписується заснування в Ґнєзні й Кракові архиєпископств і побудова семи кафедральних соборів. Подається історія святого Войцеха - поставлення на празьку кафедру, відхід у монастир, подорож в Угорщину для проповіді, прибуття до Кракова, Ґнєзна, загибель під час місії серед прусів.

Розповідь про події в Польщі супроводжується стислими інформаціями з Апостольської столиці, а також із сусідніх держав - Чехії, Угорщини, Священної Римської імперії, а особливо - з Русі. Під 999 р. повідомляється про смерть Мєшка і успадкування його влади сином Болеславом, обраним «za przychylną wolą prałatów i panów Polskich, a zgodną uchwałą i powszechnym, uniesienia pełnym okrzykiem». Чесноти Болеслава описуються в панегіричному стилі. Повідомляється про викуплення ним мощів сщмч. Войцеха і перевезення до Ґнєзна.1001 р. до Ґнєзна на поклін мощам св. Войцех прибуває імператор Отто ІІІ, який вінчає Болеслава власною короною і звільняє від підлеглости імператорові. Болеслав укладає мир з Руссю, а після нападу чехів захоплює їхню країну й Прагу з Вишеградським замком. Він звертається до фундатора ордену камедулів Ромуальда з запрошенням, і той направляє до Польщі двох ченців, Івана й Бенедикта, що оселилися в Казімєжу Великопольському. Розбійники повбивали монахів, довідавшись про подароване їм золото. Болеслав підтримує руського князя Святополка й завойовує для нього Київ. «Potem Bolesław król, naśladując przykład onego mocarza Herkulesa, który na krańcach Hesperyi trzy słupce był postawił, sam też w rzece Dnieprze, w tóm miejscu, gdzie rzeka Suła do niego wpada, trzy z litego żelaza pozabijał słupy, podobno do dziś dnia trwające, i uwiecznił niemi granice kraju; później trzy inne na rzece Su1i (So1ava) od zachodu postawił, aby w wiekach potomnych świetne jego zwycieztwa i granice Polski poświadczały». Але, коли Святополк зрадив польських рицарів, Болеслав пограбував Київ і повернувся зі здобиччю в Польщу. Відтоді почався занепад Києва. Болеслав здійснює напад на Саксонію, і там також забиває три колони, що позначають межу його володінь. Він повертає Помор’я і Кашуби, підкоряє Прусію, перемагає Ярослава Мудрого й оточує країну замками. Він сам чинить справедливий суд для своїх підданців. За наступника він призначає сина Мечислава.Він помирає в Познані у віці 58 років по 25 роках панування.

На короля коронується Мечислав. Скориставшись зі смерти Болеслава, на Польщу нападають чехи, а різні реґіони відмовляються коритися королеві.Повний сили, він раптом помирає в 50 років. Державою починає керувати його дружина Рикса. Невдоволені нею пани й рицарство вигнали з країни і Риксу, і її сина Казимира, спадкоємця престолу. В Польщі починається громадянська війна. Мати направляє Казимира до Парижу на навчання, а він там вступає до бенедиктинського монастиря.

Третя книга присвячена правлінню Казимира І та Болеслава ІІ. Вона починається з картини загального занепаду Польщі: «Królestwo Polskie, niegdyś kwitnące i sławne, a potóm znękane i uciśnione brzemieniem rozlicznych nieszczęść, klęskami wewnętrznych i zewnętrznych wojen, już do takiego przyszło osłabienia, takiej niedoli, że po wymordowaniu albo pognaniu w niewolą najwybrańszych rycerzy i obywateli, nie było w niej nic widać okrom gruzów i spustoszenia». Поляки схаменулися й направили посольство до королеви з проханням повернути Казимира на трон. Але той вже став монахом, дияконом. Тоді посли їдуть до Риму й просять папу Бенедикта ІХ відпустити короля з монастиря. Папа дозволяє, наклавши на поляків обов’язок «opłacania denara Ś. Piotra i strzyżenia głów aż do uszu». Казимир повертається до Польщі, карає руйнівників країни й розбійників і коронується в Ґнєзні. Він бере заміж доньку Ярослава Мудрого, повертає під свою владу Мазовше. До Клюні направляється посольство з проханням прислати бенедиктинців до Польщі. Абат Клюні згоджується й направляє 12 монахів на чолі з Аароном. Казимир будує їм монастир на горі Тинець за дві милі від Кракова, «tak hojnie go uposażył, uprzywilejował i zbogacił nadaniami rozlicznych miasteczek, wsi, dzierżaw, przywilejów i swobód, że żadnego w królestwie Polskićm niema klasztoru, ani dawniej ani później założonego, któryby dochodami swemi mógł się równać z temi, jakie król Kazimierz wtedy Tynieckiemu nadał». Цьому монастиреві підпорядковуються всі бенедиктинські монастирі в Польщі. В Кракові утворюється архиєпископство, на чолі якого ставиться абат Тиньця Аарон. Смерть Казимира датує 1058 роком. За подолання розбрату й захист держави від внутрішніх і зовнішніх ворогів називає Казимира Відновителем. Наступником Казимир призначає Болеслава. Той невдовзі по смерті батька коронується в Ґнєзні. До нього по допомогу вдається київський князь Ізяслав Ярославич. Болеслав іде на Русь, прагнучи повернути її під свою владу, бо вважає себе спадкоємцем руських князів. Він завоював Київ, Перемишль, Волинь. Потім він допомагає повернути угорську корону своїм братам. А коли подолав Всеволода, то перебрав усю Русь під свою владу. У цей час краківський єпископ Станіслав, караючи Болеслава за чужолозтво, наклав на нього покуту.

Четверта книга зосереджується на добі Владислава Германа й Болеслава ІІІ Кривоустого.

П’ята книга (1140-1240) починається з поділу Польщі на чотири частини: Владислав II Вигнанець (1138—1146 ) залишається в Кракові, а його брати дістають Мазовше, Познань і Сандомир. Але Владислав прагне поширити свою владу на всю країну й не зупиняється перед вигнанням братів. Але він був переможений, і краківським князем стає Болеслав  IV Кучерявий (1146—1173 ). Владислав пробує повернути владу, вдається за допомогою до імператора. Фрідріх Барбаросса вдирається з великим військом до Польщі. Але просування війська наштовхнулося на перешкоди: не вистачало їжі, сіна для коней, поляки нападали з засідок, поширилися хвороби. Тоді імператор уклав мир із правителями Польщі. А Владислав невдовзі помер. Починаються походи на прусів з метою навернути їх на християнство, але без великого успіху. По смерті Болеслава князем стає його брат Мєшко ІІІ Старий (1173—1177), доти - князь Великопольщі й Помор’я. Але він не справдив надій. Хронікер називає його хтивим здирцею й мстивим задиракою. Краківський єпископ Гедеон намагається його напутити, але безуспішно. Тоді Мєшка усувають з престолу й передають владу Казимиру II Справедливому (1177—1191; 1191—1194). Під 1187 р. згадується про татарів, які визнаються нащадками вірмен, подібними до них зовнішністю й мовою (!). Називається ім’я вождя, за якого татари почали зростати на силі - Chinchis (Чингісхан). В простір хронікерської історії входять і хрестові походи, і Русь, насамперед Галич, за який ішла боротьба. Найближчими союзниками поляків виступають угорці, з якими князь Казимир 1195 р. укладає вічний мир. По несподіваній смерті Казимира князем стає його син Лешек І Білий (1194—1198). Під 1205 р. наводиться перша згадка про литовців у зв’язку з їхнім нападом на Русь. Тривають княжі чвари, в яких активним учасником стає Конрад Мазовецький.

Книга сьома описує напад на Польщу монголо-татарів 1241 р. Поразку польського війська, очоленого Генріком II Побожним (1238—1241 ) під Леґницею пояснює татарськими чарами: «Buchnęła z niej natychmiast i rozeszła się nad całym wojskiem polskim para, dym i mgła o tak cuchnącym odorze, że z powodu okropnego i nieznośnego smrodu walczący Polacy niemal omdleni i ledwie żywi osłabli i stali się niezdolni do walki». Татари спустошують Моравію, Угорщину, перемагають у битві під Пештом. Угорщина перетворюється на пустелю. Тим часом Конрад Мазовецький (1241—1243) захоплює владу в Польщі й займає Краків, а потім повертається в Мазовше. Він запрошує хрестоносців для завоювання Прусії за умови, що потім вони передадуть Прусію під владу князя. Але хрестоносці засновують власні міста й замки, закріплюються в них і не збираються залишати завойовані землі. Пруси ж повстали й вимордували багато поляків і німців. 1243 р. Краків переходить під владу Болеслава V Сором’язливого (1243—1279). Конрад Мазовецький нападає на польські землі. Згадується про коронування Данила Галицького папським леґатом і про те, що польські єпископи умовляли леґата цього не чинити, «ponieważ znając dobrze charakter i obyczaje księcia Daniela i jego niepewne i zwodnicze słowo, wiedzieli, że książę Daniel w obłudny sposób zakpi sobie ze swych nieprzemyślanych obietnic, z naszej religii, z papieża i samego legata». У Польщі точаться чвари між місцевими князьками. Описується процес канонізації святого Станіслава, відкриття його мощів і їхнього церковного вшанування, а також початок запровадження маґдебурзького права для польських міст. Щодалі частіше згадується Литва, об’єднання її племен довкола вождя Міндовга. Раз у раз з’являються повідомлення про діяльність Владислава Локетка (1260/1261 — 1333).

Восьма книга (1295-1299) подає широку палітру подій реґіонального виміру: княжі чвари, напади прусів, литовців, хрестоносців - на тлі церковного життя та в зв’язках Польщі з довколишніми країнами.

Книга дев’ята охоплює події 1300-1377 рр. Вона зосереджує увагу на діяльності Владислава Локетка, короля Казимира, характеризованого як «nieprzyjaciel wszelakiego bezprawia, a zwłaszcza rozbojów i kradzieży». Під 1361 р. згадується, як Казимир «chcąc swoje królestwo na wzór innych krajów szkołą główną krakowską uzacnić i ozdobić, w mieście Kazimierzu, założonym przezeń pod Krakowem we wsi kapitulnej zwanej Bawół, podle muru miejskiego, w miejscu obszernym i na tysiąc kroków przeszło dokoła się rozciągającym, zbudował nadobnym kształtem naukową wszechnicę, domy ozdobne, izby, czytelnie i liczne budynki na mieszkania dla doktorów i mistrzów rzeczonej szkoły, które z kamienia wymurował».

Десята книга (1378-1412) починається з повідомлення про коронування Ядвіги (1384), описуваної панегіричним стилем: «Nieba użyczyły jej w darze tak cudną i wdzięczną postać, jakiej żadne nie wydały wieki, a w niej zamieszkała skromność, jedyna i najzacniejsza kobiet ozdoba. Zdawało się, że w kolebce wraz z mlekiem macierzyńskim wpojone jej były wszystkie cnoty. Zaledwo bowiem wyszła z lat dziecinnych, taki już okazywała rozsądek i dojrzałość, że cokolwiek mówiła albo czyniła, wydawało jakby sędziwego wieku powagę». Описується одруження з Ягайлом, якого Ядвіга хотіла уникнути через відразу до поганського князя, і придворні ледве умовили її згодитися на шлюб задля добра Церкви й держави.

Одинадцята книга починає оповідь із часів Владислава Ягайла і його зусиль для консолідації держави та навернення Литви на християнство. Під 1434 р. у зв’язку з його смертю наводиться характеристика Владислава Ягайла: «Wzrostu był miernego, twarzy ściągłej, chudej, u brody nieco zwężonej. Głowę miał małą, podłużną, prawie całkiem łysą, jak widzieć na grobowcu marmurowym, który popioły jego okrywa. Oczy czarne i małe, niestatecznego wejrzenia i ciągle biegające. Uszy duże, głos gruby, mowę prędką, kibić kształtną, lecz szczupłą, szyję długą. Na trudy, zimna, upały, zawieje i kurzawy na podziw był cierpliwy. W ubiorze i zewnętrznej postawie skromny. Sypiać i wczasować się lubił aż do południa, dlatego mszy świętej rzadko o należnym czasie słuchiwał. W prowadzeniu wojen niedbały i ciężki, wszystko staranie na wodzów i zastępców składał».

Книга дванадцята описує часи Владислава ІІІ Варненьчика (1434—1444): обрання його угорським королем, війни з турками, поразку під Варною. Після загибелі Владислава під Варною на короля обирається його брат Казимир IV Ягеллончик (1447—1492), доти литовський великий князь. Розгортається конфлікт Казимира з краківським єпископом Збігневом кардиналом Олесницьким. У зв’язку зі смертю кардинала під 1455 р. наводиться похвала йому: «Takiego kraj polski stracił w nim biskupa, obrońcę i opiekuna, jakiego podobno żaden wiek późniejszy nie wyda. Nikt bowiem nad niego mężniej nie stawał w obronie wiary katolickiej i swobód Kościoła, surowszym nie był w wymierzaniu sprawiedliwości, gorliwszym w osłanianiu ubogiego i sieroty, nikt hojniejszym w wspomaganiu nędzarza, przyjmowaniu w dom przychodnia, ratowaniu uciśnionego dłużnika, nikt z większą nie starał się troskliwością o rozszerzanie sławy i potęgi swojej ojczyzny». Критично оцінює стосунки короля з Церквою, з краківськими міщанами. Під 1461 р. згадує про напад на свій дім і його пограбування. Увага передусім зосереджується на подіях у Кракові. Але розповідається про ситуацію в інших реґіонах Польщі, про примирення з хрестоносцями 1466 р. та долучення до Польщі Помор’я, Хелмінської та Михаловської земель. Жорстко критикує зіпсованість звичаїв сучасних йому поляків.

В завершальній статті згадує про свою 25-річну працю над Хронікою: «dniem i nocą dosiadywałem z największą pilnością i sił wytężeniem, wszystkie inne sprawy zostawiwszy na boku, a jemu tylko poświęciwszy się wyłącznie». Він заповідає продовжувати свою працю «pracując w ten sposób dla dobra powszechnego, dla pożytku i zaszczytu miłej ojczyzny, a więcej jeszcze, dla chwały Bożej i prawdy».

Житія святих

Житіє святого Войцеха

Житіє святого Войцеха - «Sancti Adalberti Pragensis episcopi et martyris vita prior». Його називають також «Vita prior» - «Перше житіє».

Авторство приписується Іоанові Канапаріусу (Ioannes Canaparius), ченцеві бенедиктинського монастиря святих Боніфація і Олексія на Авентині в Римі. Інша версія вважає житіє анонімним і приписує його постання записові переказів товаришів св. Войцеха Радзима й Богуші.

Основою сюжету є біографія святого, відома сучасникам. Войцех народився в чеському містечку Лібіце-над-Цидлиною близько 956 р. Він походив із княжої родини Славніковичів. Батько бачив свого сина рицарем, але під час важкої хвороби дав обіт присвятити його Богові. Духовну освіту та виховання Войцех здобув від архиєпископа Адальберта Маґдебурзького, ім’я якого відтак обрав для себе. Після смерти Адальберта повернувся до Праги й 982 р. став тамтешнім єпископом. Але радикалізм його християнських переконань, рішуче протистояння суспільним хворобам (рабству, багатоженству, прагненню  до наживи) спричинили його конфлікт із пражанами. Тоді близько 988 р. Войцех залишив Прагу й подався до Риму. Там він прийняв чернечі обіти в монастирі свв. Олексія і Боніфація на Авентині. Але на вимогу чехів папа наказав йому повернутися до Праги. Там знову виник конфлікт, жертвами якого стали брати Войцеха. 995 р. він знов подався до Риму. Синод єпископів звинуватив його в свавільному залишенні єпархії. Але увійти до Праги, де йому загрожувала смерть, Войцех не міг. Тоді він вирушив на північ, доброзичливо прийнятий польським королем Болеславом І. Король дав у супровід 30 вояків, але Войцех відмовився від охорони.

Він почав проповідувати серед пруських поган, десь поблизу нинішнього Ельблонгу. У Страсну П’ятницю, 23 квітня 997 р., його вбили: поганський жрець відтяв голову, а народ підняв тіло на списи.

Король Болеслав І викупив тіло Войцеха на вагу золота й переніс його до Ґнєзна. 999 р. Войцех був канонізований папою Сильвестром ІІ, а Ґнєзненська митрополія була названа на його честь.

Житіє з’явилося безпосередньо після смерти св. Войцеха (997 р.) десь між 998 і 1003 рр.

Житіє складається з хронологічно впорядкованих фраґментів, котрі описують події з життя святого. Деякі з них виглядають як сюжетно автономні одиниці - наприклад, місійна подорож до Прусії, мученицька смерть. Біографічний стрижень сюжету, що спирається на свідчення очевидців подій, супроводжується повчальними коментарями, покликаними виявити в життєвому досвіді Войцеха взірець святости. Герой - побожна людина, яка без вагань приймає смерть за віру. Його характеристика являє собою добірку чеснот. Сюжет включає низку надприродних явищ: пророчі видіння уві сні, чуда (наприклад зцілення хворої дівчини).

Структура твору типова для житій. Починається з опису походження героя, його юнацьких років, потім подається його церковне служіння й завершує твір мученицька смерть. Ще немовлятком Войцех відзначався винятковою красою. Він однак важко захворів і чудовне оздоровлення спричинило призначення його на служіння Богові. Під час навчання він виявляє великі здібності й запал до молитви. Ставши єпископом, відзначається побожністю й щедрістю. Він умертвлює тіло, уникає пересичення, фізично працює, часто візитує церкви, навчає грішників і повертає їх на праведний шлях. Пророчі сни й видіння допомагають йому приймати власні рішення. Вінцем побожного життя була мученицька смерть серед пруських поган, описана в стилістиці, повній пафосу.

Разом із тим знаходить відображення емоційна вдача героя. Войцех - людина Середньовіччя. Він рішучий, не цурається насильства, втручається в суспільне життя з його інтригами та суперечками. Він іде на конфлікт із празькою спільнотою, звинувачує її в непокірливості й виїздить геть, відмовляючись від архиєрейського очолювання Чехії. Коли вже в Італії, в абатстві Монте-Касіно, його заохочують стати за єпископа, аби освячувати нові церкви, він різко відмовляється, заявляючи, що не хоче бути єпископом лише з назви, і залишає абатство.

«Житіє святого Станіслава»

Першим житійним твором, присвяченим святому Станіславу, була «Легенда св. Станіслава» («Legenda s. Stanislai» або  «Vita minor»), написана монахом-бенедиктинцем Вінцентієм з Кельчі 1253 чи 1254 р. Згодом цей самий автор написав розширену версію житія - «Житіє св. Станіслава» («Vita s. Stanislai» або «Vita maior»). «Vita maior» було створене у 1257-1261 роках на прохання церковних властей, після канонізації св. Станіслава (1253).

Вінцентій народився близько 1200 р. в селі Кельчі (пол. Kielcza, нім. Keltsch) неподалік Ополя у Верхній Сілезії. Можливо, був родичем св. Яцека Одровонжа. Вчився в краківській кафедральній школі. Став священиком, служив капеланом краківського єпископа Іво Одровонжа (1217 і 1222), потім - краківським каноніком (1227-1235). Близько 1237 р. склав монаші обіти в домініканському ордені. 1258-1260 рр. був пріором монастиря домініканців у Ратиборі (Сілезія). Помер після 1261 р. в Кракові.

Крім житійних творів, Вінцентій визнається гіпотетичним автором втраченої історичної хроніки, яка мала продовжувати хроніку Вінцентія Кадлубека. Там нібито містилися дві перші фрази польською мовою («леґницькі речення»): „Biegajcie, biegajcie” i „Gorze się nam stało”, пізніше цитовані Яном Длуґошем. На карб Вінцентія ставлять оцінку Мєшка ІІ як ледаря («gnuśnego i leniwego»), яка згодом закріпилася в історіографії. Легенда складається з 35 розділів, що описують життя святого Станіслава та посмертне прославлення. Вона також містить посилання на історію Польщі (розділи 19-30), характеристику Болеслава Сміливого та опис конфлікту між королем та єпископом.

Образ Станіслава створений за моделлю ідеального єпископа ХІІІ століття. Тому біографія містить багато анахронізмів, напр. Станіслав навчається в закордонних університетах, які не існували в ХІ столітті, або називає посади, характерні для пізніших часів.

Також чесноти святого представлені відповідно до ідеалів ХІІІ ст. Єпископ мав надзвичайні чесноти, вів зразкове життя, залишався скромним. Він був суворим зі своїми підлеглими, але був справедливим та неупередженим. Він виявляв милосердя до грішників і бідних. Він закликав до навернення короля Болеслава, і коли це не подіяло, він уникнув його товариства. Він був вільний від тілесної пожадливости й жив у чистоті. Він прагнув матеріального блага Церкви.

Частина Легенди - розлога історія (розділи 11-18) про воскресіння Петра з Петравіна. Станіслав купив село у лицаря Петра. Після смерті Петра його брати вимагали повернення села. Суд зобов’язав Станіслава довести право власності. Свідки відмовилися підтримати суд, тому Станіслав попросив перенести судовий розгляд на три дні. За цей час він молився і постив. Коли прийшов час судового розгляду, він наказав викопати могилу, воскресив Петра, який підтвердив право власності, а потім Станіслав повернув його назад у могилу.

Опис короля Болеслава Сміливого, який конфліктував з єпископом, став приводом для опису історії Польщі. Мешко I був опущений, а Болеслав Хоробрий та Казимир Відновитель були показані як ідеальні правителі. Спочатку Болеслав Сміливий також виявляв чесноти, рівні з предками, такі як хоробрість та щедрість. Однак вони перетворилися на вади - хоробрість межувала з особистою гордістю та необачністю, а щедрість - з пишністю. Згідно з Легендою, прямою причиною конфлікту між Болеславом та єпископом Станіславом була жорстокість короля проти збунтованих підданців, яких захищав Станіслав. Перебіг подій був описаний відповідно до версії Хроніки Вінсентія Кадлубека. Сенс подій виявився після смерті Станіслава. Єпископ втратив життя, але здобув моральну перемогу. Рештки Станіслава, розкидані по полю, росли надприродним чином, і король був змушений покинути країну. У засланні він збожеволів і покінчив життя самогубством. Злочин короля став причиною падіння Польщі, руйнування країни та страждань населення.

Життя святого Станіслава (Vita maior) - друга, більш масштабна редакція Легенди про св. Станіслава (Vita minor ), також написана Вінсентієм з Кельчі. Відповідно до інформації, що міститься у вступі, Житіє був створене з ініціятиви єпископа Кракова Яна Прандоти. Дата створення Житія - 1257–1261.

Життю передує передмова, що пояснює обставини його створення і містить типові запевнення в авторській скромності. У передмові Вінсентій з Кельчі також окреслює тричастинний план твору, який складається з:

·        історії життя св. Станіслава (vita processus),

·        перебігу мученицької смерті (passionis cursus)

·        тріумфальної, посмертної перемоги (victoriae triumphus).

Цей план не збігається з формальним поділом твору на частини. Історія життя становить частину I (розділи 1-14) та великий фрагмент частини II (розділи 1-18), перебіг мучеництва описаний у розділі 19 частини II, тоді як решта розділів частини ІІ та частини ІІІ завершують опис тріумфальної перемоги. Остання частина містить опис перенесення мощів 1088 року, чудес за посередництвом св. Станіслава, канонізації та піднесеної промови «Похвала поляків», завершуючи твір.

Життя не приносить нових елементів у біографію святого. Опис життя і чеснот збігається здебільшого з текстом легенди св. Станіслава Підхід до теми новий. Життя святого переплітається з історією Польщі та династії Пястів, тоді як посмертне торжество Станіслава стає оголошенням про об’єднання країни.

Історичні теми починаються з опису розквіту Польщі за Мешка I та Болеслава Хороброго. Доля самого святого пов'язана насамперед із правлінням Болеслава Сміливого. Чинний єпископ явно протистоїть незаконному правителю, позбавленому позитивних якостей, які він мав у Легенді. У молодості правитель виявляв деякі зародки чеснот, але з віком він їх повністю втрачав, а вчинки царя, що виникали внаслідок надмірних амбіцій та жадібності, приносили нещастя всій країні. Болеслав не прийняв багаторазових нарікань Станіслава. Він виявляв виняткову жорстокість, що завершилася вбивством єпископа, розчленуванням його тіла та розсіянням по полях. За цей злочин цар був покараний - засланням і втратою власного життя. Покарання торкнулося і всієї країни, яка, як і тіло святого, була розчленована і знищена завойовниками.

У Житії агіографічні лінії пов'язані з поточними політичними проблемами. Тіло єпископа стає символом батьківщини, тоді як чудодійне злиття членів святого - символом об’єднання Польщі під одним берлом. За словами Вінсентія, Краків є найважливішим центром країни. Це не тільки старша столиця, але місто, додатково ушляхетнене пов’язаною з ним фігурою св. Станіслава. Цей факт полягає у підтримці зусиль щодо створення Краківського архиєпископства поряд із існуючим архиєпископством Гнєзно. Доля єпископа і короля вказує на те, що періоди пишності держави припадають на правління правителів, міцно пов'язаних з церквою. Також майбутнє об’єднання можливе лише за умови гармонійного співіснування світської та церковної влади.

Апокрифи

Давньопольські апокрифні твори - це майже виключно переклади, переробки та збірки латинських джерел. Небагато з них збереглося, головним чином, з кінця XV - початку XVI ст. Це переважно біографічні історії, що доповнюють деталями та коментують численні прогалини в євангельській історії про життя Христа та інших біблійних персонажів, особливо Марії та її матері, св. Анни.

«Żywot najświętszej rodziny»

Найважливішим апокрифічним твором польського Середньовіччя є т. зв «Rozmyślanie przemyskie» (Розважання про життя Господа Ісуса), ймовірно, створене в середині XV століття та збережена в копії, зробленій на початку XVI століття. Обширний рукопис на 426 сторінках до кінця війни знаходився в бібліотеці греко-католицької капітули в Перемишлі (звідси і назва); нині зберігається у Національній бібліотеці у Варшаві. У ній відсутній початок і великий фрагмент закінчення з описом Страстей Христових. Це «вигадана» реконструкція історії Святої Родини, в тому числі замовчувані в Євангеліях період дитинства Ісуса або детальні описи краси Марії та її Сина. «Rozmyślanie przemyskie» - це унікальна для Європи компіляція різних джерел  (Євангелія, біблійні коментарі, апокрифи, теологічні трактати, легенди), вражаюча мозаїка цитат, вміло складених анонімним ерудитом.

«Rozmyślanie przemyskie»

Польськомовний твір про життя Ісуса та Марії. У пізніших редакціях багато старих мовних форм модернізовано.

У збереженій версії  історія починається з оголошення про народження Марії її батьками і зупиняється на сцені допиту Ісуса перед Пілатом. Останній переписувач написав замітку «Tuć mało niedostało, a to poł albo karty jednej, a to przeto, iże tam też końca niemasz» та долучив до тексту дві молитви (Молитва до Божої Матері та Молитва до святої Анни). Автор «Rozmyślania» використовував різноманітні канонічні джерела (Біблія, найчастіше Євангеліє свід Матвія та Євангеліє від Іоана) та неканонічні: апокрифи Нового Завіту, писання Отців Церкви (головним чином Августин Аврелій, Іоан Золотоустий, Амвросій Медіоланський, святий Єронім Стридонський), середньовічні історичні, агіографічні твори та багато інших. Незважаючи на очевидну схильність до накопичення матеріалу, також видно, що автор «Rozmyślania» свідомо здійснює джерельний, вигаданий та стилістичний вибір.

Мова пам’ятки характеризується багатством словникового запасу, форм, синтаксичних структур, найчастіше з урахуванням порушених тем; поруч із чарівними та наївними розповідями про чудеса немовляти чи іноді дуже простими описами подій, у «Rozmyślaniu» можна знайти обширні звернення до персонажів, теологічні аргументи, коментарі до перекладених фрагментів та їх мовної форми, пояснення біблійних реалій («jako mowimy po polsku»), богословські риторичні аргументи, протиставлення різних повідомлень однієї події та навіть цілі проповіді. У цьому відношенні «Rozmyślaniе»  виділяється серед старопольських апокрифічних текстів. Це демонструє різноманітне призначення тексту - від індивідуального читання та медитації до використання у проповідницькому служінні.