Часові межі епохи

Термін «Просвітництво» («Oświecenie») входить у світовий лексикон із німецької мови: «Aufklärung». Він обіймає культурно-мистецьку епоху, позначену ідеями національної та особистої свободи, раціоналізму, наукового погляду на світ, загальної освіти, розвитку нових інститутів суспільного та культурного життя, опору реліктам середньовічного феодалізму.

У Франції, Англії, Німеччині просвітницькі тенденції виявляються вже в XVII ст. Вони оформлюються в концепції освіченого абсолютизму, цінності людини, утвердження самосвідомості й самооцінки особи. Відбувається виведення етики поза сферу суто релігійних уявлень, складається світська етика, позбавлена релігійного мотивування. Критерієм правди став освічений розум, незалежний від богословського мислення й схоластичних схем. 

Модель абсолютної монархії передбачає зосередження всієї повноти державної, а часом і духовної, влади в особі самодержця. Взірцем такої форми правління стали часи французького короля Людовика XIV (Короля-Сонце), який правив Францією з 1643 по 1715 рр. Йому приписується кредо «Держава - це я». Франція стала взірцем і джерелом натхнення для європейських країн. Французька мова витісняє з ужитку латину як мова міждержавного спілкування, культури, суспільних еліт.

Імператор Священної Римської імперії (1765-1790) Йосиф ІІ реформує країну, дбаючи про зміцнення монархії. Він створив єдиний внутрішній ринок, упорядкував адміністративний поділ, скасував монастирське землеволодіння, підпорядковуючи Церкву інтересам держави, запроваджує нову систему освіти.

Починаються атаки на Церкву, яка доти здійснювала контроль над культурним життям. Поширюється деізм – заперечення обрядовости, проголошення безпосереднього контакту людини з Найвищою Істотою. Невдоволені незалежною діяльністю Товариства Ісусового, європейські самодержці домоглися 1773 р. ліквідації ордену єзуїтів, який вдалося відновити лише 1814 р. Починають маніфестуватися відверто атеїстичні погляди.

Потужним імпульсом до формування раціоналістичної альтернативи консервативній ідеології стала діяльність французьких енциклопедистів - науковців, письменників, філософів, які співпрацювали над виданням «Енциклопедія або Тлумачний словник науки, мистецтва й ремесел» (Encyclopédie, ou Dictionnaire raisonné des sciences, des arts et des métiers) протягом 1751-1780 рр. Було видано 35 томів, що включали 71818 статей і 3129 ілюстрацій. Тексти були пройняті вірою в силу розуму, в переможну силу знання, поширюваного через книгу. Статті на політичні й релігійні теми були сповнені руйнівної критики панівних ідеологій.

Загальноєвропейський вимір мала діяльність провідного французького філософа-просвітника Вольтера (Франсуа Марі Аруе - François Marie Arouet; 1694-1778) Надзвичайно плідний письменник, автор понад 20000 листів і 2000 книг і брошур, Вольтер боровся проти феодально-абсолютистської системи, релігійної нетерпимости, консервативної моралі.

Зламним моментом в історії європейської демократії стала Французька революція 1789-1799 рр. Вона позначила перехід від абсолютизму до республіканського устрою, залучення широких верств населення до участи в житті країни. Ідеї Просвітництва визначили «Декларацію прав людини і громадянина». Але революція обернулася жахливим терором проти тих, кого її лідери  визнали за ворогів, - аристократії, священства, консервативного селянства.

Розчарування в революційних методах зміни світу спричиняє успіх талановитого генерала-корсіканця Наполеона Бонапарта ( Napoléon I Bonaparte; 1769 — 1821), який 1799 р. здійсний державний переворот, став консулом, а 1804 р. проголосив Францію імперією. Законодавчі реформи Наполеона прижилися в багатьох європейських країнах. Намагаючись встановити геґемонію Франції на континенті, Наполеон протистоїть монархам Великої Британії, Прусії, Австрії та Росії. Похід на Москву Наполеон назвав «Другою польською війною», метою якої було звільнити Польщу від російської загрози. Поневолена сусідами Польща прийняла його за визволителя. У національному гимні Польщі, «мазурці Домбровського», є строфа:

Przejdziem Wisłę, przejdziem Wartę,

Będziem Polakami.

Dał nam przykład Bonaparte,

Jak zwyciężać mamy.

Історики польської літератури визначають за умовні межі епохи Просвітництва 1740 р. та 1830 р. Між цими датами польська культура переживає драматичні зміни, пов’язані з кризою старого сеймового устрою, спробами протистояння аґресивним зазіханням сусідніх монархій на землі Речі Посполитої, поділами Польщі й програною війною за відновлення незалежности. Початок епохи припадає на часи панування саксонської династії, а ключовою віхою для завершення є видання першої збірки Адама Міцкевича «Ballady i romansy» (1822). В цих межах виокремлюють три фази:

- рання (перед вибором на короля Станіслава Августа; 1740-1764);

- зріла (часи Станіслава Августа; 1764-1795);

- пізня (від поділів Польщі до Адама Міцкевича; 1795-1730).

Стиль епохи

На відміну від попередньої епохи, для якої властиве домінування стилю бароко, Просвітництво відзначається взаємодією двох провідних стилів: класицизму й сентименталізму.

Класицизм входить у літературний інструментарій насамперед як мистецтво норми, канону, зорієнтованого на античні взірці. В цьому сенсі він якоюсь мірою повертається до ренесансної естетики. Для нього властива  ретельно розроблена теоретична основа, сувора реґламентація системи жанрів і вимога їхньої «чистоти». Жанри уявляються реалізацією певних умоглядних моделей із чітко визанченими структурою, якостями й функціями.

Істотну роль в утвердженні класицистичних норм відіграла книга Нікола Буало «Мистецтво поетичне» (Art poétique, 1674). Його автор, Нікола Буало (Nicolas Boileau-Despréaux; 1636-1711) походив із родини паризького чиновника, здобув освіту в єзуїтській колеґії та Сорбоні, а потім присвятив себе літературній праці. Він товаришував із Жаном Батистом Мольєром і Жаном Батистом Расіном, писав дотепні сатири, викриваючи святенництво, скупість, лицемірство. Він був близьким до королівського двору й цілком поділяв ідеологію абсолютизму. Своє «Мистецтво поетичне» він написав під впливом «Послання до Пізонів» Горація. В формі чотирьох пісень Буало розглядає загальні принципи художньої творчости, акцентуючи на визначальні ролі свідомого начала в у роботі над композицією, стилем, версифікаційною моделлю. Він ставить знак рівности між істиною і красою, закликає наслідувати природу з її внутрішньою гармонією. Висувається вимога єдности характеру персонажа, який мав до кінця лишатися незмінним, а також «трьох єдностей»: місця, часу і дії. В 2-3 піснях Буало характеризує поетичні та драматургічні жанри, пропонуючи норми їхнього написання.

Виділяють такі визначальні риси класицизму:

-  раціоналізм (прагнення будувати художні твори на засадах розуму, ігнорування особистих почуттів);

-  наслідування зразків античного мистецтва;

-  нормативність, встановлення вічних та непорушних правил і законів (для драматургії — це закон трьох єдностей (дії, часу й місця);

-  обов'язкове дотримання канонічних правил написання творів (зображення героя тільки при виконанні державного обов'язку, різкий поділ дійових осіб на позитивних та негативних, суворе дотримання пропорційності всіх частин твору, стрункість композиції тощо);

-  у галузі мови класицизм ставив вимоги ясності та чистоти, ідеалом була мова афористична, понятійна, яка відповідала б засадам теорії трьох стилів;

-  аристократизм, орієнтування на вимоги, смаки вищої суспільної верстви;

-  встановлення ієрархії жанрів, серед яких найважливішими вважалися античні; поділ жанрів на «серйозні», «високі» (трагедія, епопея, роман, елегія, ідилія) та «низькі», «розважальні» (травестійна поема, комедія, байка, епіграма).

Для класицистичної архітектури властиві:

-  наслідування стародавніх грецьких і римських споруд, копіювання їхніх елементів;

-  простота планування, використання форм кола чи прямокутника;

-  використання колонад, портиків, пілястрів, великих вікон;

-  прагнення до гармонії, врівноваженої композиції, принципу симетрії;

-  простота ліній фасаду, без поворотів і зламів;

-  ощадливість у декорі;

-  розвиток будівництва публічних споруд: урядових установ, театрів, лікарень, шкіл, музеїв;

-  великі, низькі, подовжені палаци в формі прямокутника з розширеною середньою частиною;

-  всередині просторі, ясні зали, великі квадратні вікна;

-  подвір’я з садами й парками, алеями, рибними ставками.

Сентименталізм (від фр. sentiment — почуття) виникає як реакція на панування класицизму з його елітарністю. Сентименталісти зосереджуються на людських почуттях, захоплюються природою, виводять як героїв простих людей. Філософською основою стилю стало вчення Жан-Жака Руссо (Jean-Jacques Rousseau; 1712 - 1778), за яким людина добра від природи, любить порядок і справедливість. Розв’язання суспільних і моральних проблем Руссо бачить у поверненні до природного стану людини, не спотвореного цивілізацією. Роман у листах Руссо «Юлія, або Нова Елоїза» (1757—1760) породив моду на «сільський смак» та швейцарські пейзажі.

Інший твір, що спричинив хвилю наслідувань і впровадив у вжиток сам термін «сентименталізм», - роман англіканського пастора Лоренса Стерна (Laurence Sterne, 1713 - 1768) «Сентиментальна подорож Францією та Італією». Він зображає любовні пригоди мандрівника, які чергуються з описом його почуттів.

Риси сентиментального стилю:

-  посилення емоційного елементу,

-  розширення тематики літератури та збагачення її соціальним змістом,

-  підкреслення індивідуальности героїв,

-  протиставлення близькості та ніжності риторично-ораторському стилеві;

-  релігійні настрої, смуток і меланхолія,

-  навіювання почуттів жалю та співпереживання,

-  введення фольклору,

-  наслідування природи, але не цивілізованої, а простої і навіть дикої.

Характеристика сентиментальної людини:

-  чутлива,

-  дивиться на світ крізь об'єктив кохання,

-  повинна аналізувати власні переживання,

-  повиннна бувати на лоні природи.

Рококо – стиль європейського мистецтва, що поширився в 1720 – 1790-і рр. визначається легкими, нервовими, ніжними та химерними формами («грайливе» рококо). Назва стилю виводиться зі слова рокайль (фр. rocaille — дроблене каміння; уламки; раковини) — орнаментальний мотив у вигляді стилізованої асиметричної раковини.

Стиль рококо найбільш розвинувся в мистецтві Франції й був пов’язаний головним чином із придворним життям. Рококо тяжіло до камерности, чуттєвости, певної сентиментальности. Стиль відзначався легкістю й декоративністю форм, вільною композицією, асиметризмом і плинністю У літературі риси рококо виявилися в зацікавленні сферою особистих та інтимних переживань, еротикою та  елегантноістю життя в придворному середовищі. І в житті, і в мистецтві, яке трактувалося як форма витонченої гри, основними естетичними цінностями були грація та смак. Рококо ввів відмінне від класичного розуміння смаку. Його атрибути - Вона допомагає здійснити правильний вибір образів та думок.

Ідеали рококо реалізовувалися в таких жанрах, як епіграма, салонна комедія, рококовий різновид ідилії, а також у формах, заснованих на грі інтелектуальної кмітливості, у т.ч. у філософському оповіданні та нарисі. У Польщі рококо виявилося у творах Францішека Діонізія Князьніна та Томаша Каєтана Угорського.

Саксонська династія

Панування саксонської династії в Речі Посполитій часом образно окреслюється як «noc saska». Її часові межі поширюються на правління двох представників династії німецького княжого роду Веттінів (Wettiner). Ця династія з 1422 р. перебрала владу над герцоґством Саксонія (Sachsen), що належало до Священної Римської імперії і управлялося курфюрстами. В ті часи Саксонія була найбільш розвиненою державою в складі Священної Римської імперії.

Після смерти Яна ІІІ Собєського 1697 р. до влади в Речі Посполитій приходить Август ІІ Фрідріх або Август ІІ Сильний (August II Mocny; 1670 — 1733), який для цього перейшов із лютеранства на католицизм. За нього проголосувала меншість шляхти, підкуплена московським царем. Прізвисько «Сильний» дане йому за неабияку фізичну силу: він нібито міг голіруч згибати підкови.

Під тиском Великопольської шляхетської конфедерації та шведської інтервенції Август ІІ 1706 р. був змушений зректися престолу. Королем обирається Станіслав І Лещинський (Stanisław Bogusław Leszczyński; 1677-1766). На підтримку Лещинського виступило шведське військо, введене до Речі Посполитої у відповідь на спроби Августа ІІ встановити контроль над Ливонією. Лещинський провадить перемовини з гетьманом Іваном Мазепою про відновлення державної єдности Руси з Польщею та Литвою на засадах Гадяцької унії 1658 р. Але після Полтавської поразки 1709 р. Август ІІ повернув собі корону й уклав мир із Москвою. Лещинський був змушений виїхати до Франції.

Король намагався утворити об’єднану саксонсько-польсько-литовську державу. В пошуку підтримки сусідніх держав обіцяв їм польські та литовські землі. Август ІІ прагнув обмежити «шляхетські вольності», але без особливого успіху. В пошуку могутніх партнерів він уклав союзну угоду з Москвою і спільно з нею придушив козацькі повстання на Правобережжі, а потім виселяв жителів козацьких полків на Лівобережну Україну. Це викликало опір шляхти. 1715 р. невдоволена абсолютистськими тенденціями короля шляхта організувала Тарногродську конфедерацію й спробувала повалити Августа ІІ. За наполяганням Петра І король пішов на поступки: вивів саксонські війська з Польщі, скоротив армію, розширив повноваження сейму й сенату. На пам’ять про Тарногродську конфедерацію в Підкамені біля монастиря домініканців було встановлено колону з фігурою Богородиці.

Своєю столицею Август ІІ зробив Дрезден (поряд із Варшавою). Знавець і любитель мистецтва, він особливо опікувався Дрезденською картинною галереєю, для якої придбав велику колекцію картин.

Наприкінці панування Августа ІІ довкола родини Чарторийських сформувалася група магнатів, яка ставила за мету зміцнення й модернізацію центральної влади. Їхнім лідером був Станіслав Понятовський, батько майбутнього короля.

Пияцтво й розгульне життя підірвали здоров’я Августа ІІ. Він помер 1733 р.

1733 р. конвокаційний сейм ухвалив виключити іноземців з числа претендентів на польську корону. Королем знов обирається Станіслав І Лещинський (Stanisław Bogusław Leszczyński; 1677-1766). За нього проголосувало 11697 шляхтичів. У відповідь на це Росія вводить на територію Речі Посполитої 32-тисячний військовий корпус. Під його охороною 906 прихильників саксонської династії проголосили королем сина Августа ІІ Сильного - Августа ІІІ Фрідріха (1696-1763). Попри допомогу Франції, Станіслав Лещинський відступив у Ґданськ, був переможений і 1734 р. еміґрував до Франції. Він зрікся 1736 р. королівської влади, але зберіг королівський титул, дістав у володіння герцоґство Лотаринґію й помер 1766 р.

Август ІІІ рідко бував у Польщі, обмежуючись участю в нарадах сенату. Польською мовою він практично не користувався, навіть побутувала думка, що він її не знав. Перебував переважно в Дрездені, дбав про збагачення свого двору й набуття Дрезденською картинною галереєю мистецьких творів. У зарубіжній політиці орієнтувався на Росію. Польща перетворилася на пасивного спостерігача в європейських справах. Державними справами займався переважно радник - «прем’єр-міністр» Саксонії та Польщі Генріх Брюль, який відзначався нахабством і жадібністю, провадив пишне життя, а для його забезпечення збільшував податки й заохочував корупцію.

Річ Посполита фактично розчленувалася на частини - мало не суверенні магнатські держави з власною армією. Магнатські роди змагалися між собою за вплив на державну політику. Сейм був паралізований: від 1736 р. він не прийняв жодної ухвали через постійне блокування рішень на підставі права «Liberum veto - права кожного посла своїм вето зупинити діяльність сейму. Наполегливо пропагувалося право загальної рівности шляхти, хоча насправді існувала справжня прірва між магнатами й безземельною шляхтою. Але зберігалося виняткове право шляхти на участь в управлінні державою. Це виглядало щодалі архаїчніше на тлі піднесення в інших європейських державах верстви промисловців і торгівців.

Винятково важливу роль у державному житті відігравало політичне угруповання, що склалося довкола родини Чарторийських – «Familia». Воно прагнуло перетворити Річ Посполиту на сильну аристократичну державу з елементами абсолютизму. «Familia» орієнтувалася на Росію й запросила для тиску на конвокаційний сейм 1764 р. російські війська.

Шляхетська культура щодалі тісніше зливається з католицизмом. Плекається ідеологія польського месіанізму, вибраного Богом народу, покликаного захищати віру. Утверджуються концепти «Polska przedmurzem chrześciaństwa», «szlachcić defensor fidei». З 383 польських письменники, які виявили себе з початку XVIII ст. до 1770 р., 180 (47 %) були духовними особами, а з них 135 – монахами (58 – єзуїти, 53 – пияри). У той час, коли в інших країнах все більше роль відіграє міщанство, зростає світська думка, раціоналістична філософія, в Польщі поширюється релігійна нетерпимість, віра в чари й забобони.

Занепадає Краківська академія. Бракує культурних ініціатив, інтелектуальних осередків. 1740 р. засновується Варшавська масонська ложа.

Станіславівська епоха

1764 р. королем було обрано Станіслава-Августа Понятовського (Stanisław August Poniatowski; 1732 — 1798). Замолоду він працював у дипломатичному представництві в Росії, де став одним із фаворитів Катерини ІІ - майбутньої імператориці. При виборі короля російська імператриця й пруський король Фрідріх ІІ активно підтримали кандидатуру Понятовського. Вважається, що король був раціоналістом і масоном, хоча перед смертю покликав священика для сповіді.

Всупереч очікуванням російської імператриці, новий король намагається провести комплекс реформ у різних сферах життя Речі Посполитої. Він заснував Рицарську школу (кадетський корпус), порцеляновий завод, монетний двір, палацово-парковий комплекс Лазенки. Король починає впроваджувати програму зміцнення королівської влади й реформування державного устрою. Це викликало невдоволення сусідніх держав – Прусії, Священної Римської імперії та Росії. Виступили в опозиції консервативні магнати, що вбачали в реформах загрозу для своїх привілеїв.

1765 р. він заснував у Варшаві Національний театр і підтримав один із перших польских часописів - «Monitor».

 «Monitor» виходив двічі на тиждень у королівській друкарні й мав зазвичай 8 сторінок. За зразок брався англійський «The Spectator», часом із нього здійснювалися передруки. Засновниками були Ігнатій Красіцький, Богомолець і Адам Казимир Чарторийські. Часопис підтримував релігійну толерантність, розвиток природничих наук, висміювалася сарматська обмеженість шляхти. Метою видання було поліпшення звичаїв і суспільної моралі. Переважали нові публіцистичні жанри: есеї, репортажі, листи до редакції, статті, фейлетони.

Фактично часопис став неофіційним органом королівської партії. Він адресувався освіченим читачам і залучав провідних польських письменників, насамперед Ігнатія Красицького.

Прагнучи до модернізації освіти, Станіслав Август заснував 1773 р. Комісію народної освіти – перше в Європі міністерство освіти. Вона перебрала власність скасованого ордену єзуїтів. Напрямок діяльности комісії визначав Гуґо Коллонтай (Hugo Kołłątaj; 1750-1812) – письменник, політик, католицький священик. Завдяки протекції короля та близьких до нього магнатів комісія мала майже повну свободу дій. Було опрацьовано триступеневу систему освіти: парафіяльні школи – повітові школи – університети (Віленський і Краківський). «Товариство елементарних книг» розробляє перші підручники, для чого доводиться розробляти доти відсутню термінологію. Вперше 1780 р. польська мова вводиться до програми навчання. Розробляються методики та програми навчання для початкових і середніх шкіл. Здійснюється спроба реформування університетів – Краківської та Віленської академій, де запроваджується викладання природничих наук і польської літератури.

Після смерти єпископа Юзефа Анджея Залуського його бібліотека передається під управління Комісії народної освіти. Так виникла перша польська публічна бібліотека – Бібліотека Залуських, попередниця Національної бібліотеки.

Барська конфедерація 1768-1772 рр. стала реакцією на втручання Російської імперії у внутрішнє життя Речі Посполитої та початок реформ Станіслава Августа Понятовського. Серед цих реформ особливий опір шляхти викликало прагнення визнати політичні права за іновірцями – православними та протестантами. На 1772 р. населення Речі Посполитої складало 12 млн. чоловік, серед них 1,5 млн. складали некатолики (юдеї – 600 тис.).

1767 р. кордон Речі Посполитої перейшло 200-тисячне російське військо. Сейм став об’єктом терору й 1768 р. прийняв Трактат вічної дружби, за яким Катерина ІІ визнавалася покровителькою (протектором) Речі Посполитої, ґарантом непорушности кордонів і внутрішнього устрою держави. Проголошувалася рівність прав католиків та іновірців.

Опоненти зустрілися в місті Барі на Поділлі й проголосили гасло: «wiara i wolność» на знак готовности боронити шляхетські свободи й католицький характер держави. Конфедерацію підтримано в Кракові; невдовзі вона охопила всі частини Речі Посполитої. Конфедерати оголосили війну Росії, почали нападати на російські залоги.

Спровоковані обіцянками російської підтримки, проти конфедератів підійнялися гайдамаки, очолювані Іваном Ґонтою й Максимом Залізняком. Спалахнула Коліївщина, позначена жорстокою уманською різаниною  20-21 червня 1768 р. Повстання було так само жорстоко придушене.

Конфедерати оголосили про детронізацію Станіслава Августа й намагалися знайти претендента для його заміни. Кривава партизанська боротьба тривала до 1772 р. Конфедерати здійснювали рейди на російську територію, протистояли об’єднаним силам королівської армії та росіян, спробували викрасти короля й вивезти до Ясної Гори. У їхньому війську брало участь до 100 тис. чол. Втрати склали 60 тис. чол. Загинули вожді конфедерації. Понад 14 тис. чол. було заслано на Сибір. 23 квітня 1772 р. капітулював Краків.

Перший поділ Речі Посполитої 1772 р.

Ще 1763 р. російський генерал Захар Чернишов подав Катерині ІІ план анексії польських земель. Нова ініціатива поділу йшла від пруського короля Фрідріха ІІ Великого (Friedrich der Große; 1712-1786), визнаного німецькою історіографією за національного героя. Король був представником освіченого абсолютизму, опікувався наукою та мистецтвом, проголосив свободу віровизнання. Внаслідок Семирічної війни він здобув Сілезію і прагнув поєднати під своєю владою всю історичну Пруссію, частина земель якої з 1569 р. перебувала в складі Речі Посполитої (Prusy Królewskie), з Бранденбурґом під своєю владою. Пруський король порозумівся в цій справі з Росією і долучив до неї австрійського імператора. Прискорила підготовку поділу Барська конфедерація, внаслідок якої влада Станіслава Августа істотно послабилася, Австрія анексувала Спіш і Підгалля, а Прусія під приводом створення санітарного кордону почала захоплення Померанії (Pomorza).

5 серпня 1772 р. Росія, Прусія і Австрія підписали трактати, що стосувалися поділу Речі Посполитої. Австрія отримала південні землі аж до Збруча, але без Кракова: 83 тис. кв. км з 2,7 млн. мешканців. Прусія анексувала Вармію і Королівську Прусію (без Ґданська й Торуні): 36 тис. кв. км з 580 тис. жителів. Реалізувалася мрія про єдиний простір Пруської держави від Немана до Ельби. Росія захопила Інфляндію та східні землі за Дніпром і Двиною: 92 тис. кв. км з 1,3 млн жителів. Росія зберегла свій протекторат над рештою країни.

Успішна пропаганда поділу забезпечила його підтримку європейськими монархами й просвітителями. Вольтер вітав Фрідріха ІІ з успішним поділом Польщі, а німецьку концепцію законних прав Бранденбурґу на Великопольщу включили до Енциклопедії.  

Конституція 1791 р.

Наслідком цього стало ухвалення першої в Європі новочасної конституції - «Конституції 3 травня» (3 травня 1791 р.). Конституція змінила систему держави на спадкову монархію, значно обмежила шляхетську демократію, відібравши права голосу в справах держави у безземельної шляхти, запровадила політичне урівнювання міщан та дворянства і поставила селян під державний захист, тим самим зменшивши зловживання панщини. Конституція формально скасувала  «liberum veto».

Тарговицька конфедерація 1792 р. була організована групою змовників-магнатів у порозумінні з російською імператрицею Катериною ІІ. Вона визнала Конституцію 3 травня за національну зраду й закликала до захисту шляхетських свобод. Учасники конфедерації звернулися за допомогою до Росії, і 100-тисячна армія вторглася в Річ Посполиту. Попри успішний опір росіяни дійшли до Висли, і король наказав припинити боротьбу. Військові провідники та чимало офіцерів на знак протесту подали у відставку й подалися в еміграцію – переважно в Саксонію. Конституція 3 травня й більшість реформ було скасовано. Російські війська окупували Річ Посполиту. Почалися грабунки й політичні репресії. Настала господарча й фінансова криза. Було запроваджено цензуру, закривалися редакції реформаційних часописів, вилучалися заборонені книжки. Контакти з Західною Європою припинилися, будь-які вияви симпатії до Французької революції жорстоко каралися.

Другий і третій поділи Польщі

Скориставшись із капітуляції Станіслава Августа перед росіянами, пруський король Фрідріх Вільгельм ІІ 1792 р. зажадав включення Великопольщі до Королівства Прусія. Було підписано відповідний трактат із Катериною ІІ. У Гродні було зібрано сейм, який оточили російські війська. Він був змушений погодитися на Другий поділ Польщі - передачу Росії Мінського, Київського, Брацлавського, Подільського воєводств, а також частин воєводств Віленського, Новогрудського, Брест-Литовського, Волинського. Прусії було передано Ґданськ, Торунь, Ґнєзненське, Познанське, Серадське, Каліське, Плоцьке та інші західні воєводства. Австрія в цьому поділі участи не брала.

Польща залишилася маленькою країною площею трохи більше 200 тис. кв. км й населенням близько 4 млн. Господарство було економічно зруйноване, суспільство перебувало в глибокій кризі.

1794 р. вибухнуло повстання під проводом Тадеуша Костюшка. Тадеуш Костюшко (Andrzej Tadeusz Bonawentura Kościuszko; 1746­-1817) походив із Полісся з полонізованого шляхетського роду Костянтина (білор. Касцюшка) Федоровича. Успішно закінчив Рицарську школу в чині капітана, після чого п’ять років провів у Франції як королівський стипендіат. Не знайшовши собі місця в Речі Посполитій, 1775 р. виїхав до Дрездена, а потім до Північної Америки. Служив в армії США, дістав чин бригадного генерала.

Повернувся 1784 р. в рідне село в Поліссі. Коли Великий або Чотирилітній Сейм (1788-1792) серед інших реформ збільшив число війська до 100 тис., Костюшко був призначений генерал-майором коронних військ. Керував дивізією. Відзначився в битвах з росіянами 1792 р., був нагороджений орденом Virtuti Militari. Але коли король капітулював перед агресорами й приєднався до Тарговицької конфедерації, виїхав за кордон – спершу до Саксонії, до Лейпціга, а потім до Парижа.

Костюшко переїздить до Дрездена 1793 р. Він разом із однодумцями опрацьовує концепцію організації національного повстання, пересилає інструкції до країни. Учасники змови пробували знайти підтримку в революційного французького уряду, але безуспішно. Безпосереднім приводом до повстання стала вимога Росії вдвічі скоротити польське військо. Тадеуш Костюшко 24 березня 1794 р. склав присягу й був проголошений у Кракові Вищим начальником національних збройних сил. Він оголосив призов до війська, але сподіваних 10 тис. рекрутів не набралося; бракувало зброї. Тим не менше, вдалося перемогти росіян під Рославичами. Вибухають повстання у Варшаві, Вільні, Великопольщі. Було сформовано Вищу національну раду. До боротьби було мобілізовано бл. 150 000 чол.

До росіян долучилися Прусія та Австрія. Костюшко потрапив у полон і був ув’язнений. 9 жовтня було взято Варшаву, а 16 жовтня повстанці капітулювали. Серед російських полководців відзначився Олександр Суворов.  Близько 20 тис. повстанців було заслано в Сибір. Росіяни вивезли до Петербурґу Бібліотеку Залуських, дорогою розграбувавши половину книг і рукописів.

Цар Павло І відпустив Костюшка за умови виїзду за кордон. Через Фінляндію, Швецію та Велику Британію перебрався до США. Там познайомився з Томасом Джефферсоном, дістав американський паспорт на фальшиве ім’я. Повернувся в Європу; жив у Парижі, а потім у Швейцарії. Там і помер 1817 р. Урна з його серцем була після відновлення незалежної Польщі перенесена на батьківщину й знаходиться в Королівському замку в Варшаві.

1795 р. третім поділом було остаточно ліквідовано Річ Посполиту. Росії дісталися землі на схід від Немана й Бугу. Австрія зайняла Люблін із околицями, решту Малопольщі з Краковом, частину Підляшшя й Мазовша. Прусія отримала частину Мазовша з Варшавою, частину Підляшшя й Литви, Краківського воєводства.

Король Станіслав Август був перевезений до Гродна й змушений зректися престолу на користь Росії. Він помер у Петербурзі 1798 р.

Польська культура під владою завойовників

Багато поляків по втраті державности емігрувало, переважно до Саксонії, Італії та Франції. З дозволу Наполеона 1797 р. в Ломбардії було утворено два польські легіони під проводом генералів Генриха Домбровського та Кароля Князевича. Вони брали участь у війні проти Австрії. Один із творців польських леґіонів, Юзеф Вибицький, написав текст пісні «Mazurek Dąbrowskiego».

Після третього поділу Польщі її колишні землі становили понад половину території Королівства Прусії (zabór pruski), а поляки – близько половини її населення. На цій території було утворено Велике князівство Познанське. Польські землі почали заселяти німецькі колоністи. Розпродувалися за низькими цінами або й роздавалися задарма землі, відібрані в монастирів та в учасників повстання Костюшка. Уряд викуповував у зубожілої шляхти їхні фільварки. Молодь германізувалася через німецькі школи й службу в війську. Чиновників польського походження замінювали німцями. В Каліші в будівлях колишнього єзуїтського колегіуму відкрито кадетський корпу.

Австрія отримала найбільш густонаселені території, які загалом склали 11 % площі Речі Посполитої з 3,8 млн. населення. З них утворено Королівство Галичини і Лодомерії. Центром став Львів як найбільше місто цього терену. Поляки складали 39,8 % населення Східної Галичини (українці – 58,9 %), 96% населення Західної Галичини (українці – близько 3 %). Господарчо це була найбільш відстала частина Австрійської імперії. Коли польське традиційне право почали заміняти австрійським, це викликало опір. Австрійська влада спершу провадила тут колоніальну політику: накладалися високі податки, а мешканців Галичини непропорційно часто брали до війська.

Zabór rosyjski обіймав на 1815 р. 82 % території Речі Посполитої, як українські, білоруські, так і корінні польські землі. Тут починається русифікація населення через поступове нав’язування російської мови, культури, мистецтва, православної релігії та російських звичаїв.

Коли Наполеон Бонапарт переміг антифранцузьку коаліцію й 1806 р. урочисто в’їхав до Берліна, він проголосив «польську війну» за звільнення земель Речі Посполитої. На цьому наполягали численні польські підрозділи, що входили до його війська. Вибухає повстання у Великопольщі, польські війська просуваються на Помор’я, капітулює Кеніґсберґ і це дозволяє Наполеонові укласти 1807 р. з Прусією та Росією Тильзицький трактат, за яким утворюється Варшавське герцоґство. 1809 р. його територія була розширена. Правителем став онук Августа ІІІ, король Саксонії Фридрих Август І. Наполеон особисто надав герцоґству конституцію на взірець французької. Було скасовано кріпосне право й за всіма громадянами визнано особисту свободу й рівні права. Насправді привілейоване становище зберегли представники шляхти.

1812 р. Наполеон оголошує «Другу польську війну» й переходить Неман. Сейм проголошує відновлення Королівства Польського. 100 тис. польського війська вирушила на Москву. Було визволено Вільно, поляки увійшли до Смоленська й першими увірвалися в Москву.

По поразці Наполеона російські війська окупували Варшавське герцоґство й наклали на нього велику контрибуцію. 1815 р. Віденський конґрес ухвалив поділити герцоґство на чотири частини, залишивши Росії середню й східню частини, що були названі Королівством Польським. Цар Олександр І дістав титул польського короля. Воно мало обмежене самоврядування й було об’єднане з Росією шляхом персональної унії. Населення становило близько 3,3 млн. чоловік; площа – 128,5 тис. кв. км. Почалося поступове інкорпорування королівства Російською імперією, що прискорилося після Листопадового повстання 1830-1831 рр.