Суспільна й релігійна діяльність

Ігнатій Красицький (Ignacy Błażej Franciszek Krasicki; 1735-1801) народився в зубожілій магнатській родині каштеляна Холмського Яна Красицького в селі Дубецько неподалік від Перемишля, що тоді належало до Руського воєводства й зберігало українську ідентичність.

Початкову освіту здобув удома, а також при дворі споріднених із Красицькими Сапіг. Потім вчився в єзуїтській колеґії у Львові (1743-1750), відтак же в духовній семінарії отців місіонерів при церкві Святого Хреста у Варшаві – на ті часи, найсучаснішій варшавській школі. Тут він уперше познайомився з філософією й літературою Просвітництва.

1759 р. був рукоположений у священика й призначений перемиським каноніком. Служив при кафедральному соборі в Перемишлі. Два роки перебував на студіях у Римі (1759-1761).

Після повернення 1763 р. він став секретарем примаса Польщі Владислава Олександра Лубенського. Там познайомився з майбутнім королем Станіславом Августом Понятовським, став його капеланом.

1766 р. Красицький був висвячений на єпископа Вармії й дістав статус сенатора Речі Посполитої. Він активно займається публіцистичною творчістю, друкується в часописі «Monitor». Його єпископство (1767–1795) припало на часи експансії Прусії та поділів Польщі. Красицький намагався протестувати проти загарбання Вармії Прусією, але безуспішно. Маєтки єпископа Вармії було втрачено, а натомість король Фридрих ІІ призначив йому платню. Після втрати незалежности він таки не склав визнання вірности королеві Прусії. Аж папа Пій VI направив до нього бреве з наказом спонукати польський народ до покори новим правителям. Тим не менше, його резиденція у Лідзбарку-Вармінському (Heilsberg) була облаштована з вишуканим смаком і викликала захват сучасників. Зв’язки ж з Польщею були ускладнені кордоном, що проліг 1772 р. між Вармією і Варшавою.

Протягом 1795–1801 рр. Красицький був ґнєзненським архиєпископом і примасом Польщі.

Помер він у Берліні й спершу був похований у тамтешньому кафедральному соборі, а вже потім, 1829 р., його тіло перенесли до кафедрального собору Ґнєзна.

Літературний дебют – «Hymn do miłości Ojczyzny»

З ініціятиви Адама Чарторийського король Станіслав Август Понятовський організував на зразок паризьких літературних салонів четвергові обіди. Це були зустрічі польських інтелектуалів, де провадилися бесіди на літературні й наукові теми. Перша зустріч відбулася 1770 р. Надалі вони відбувалися щотижня й тривали по 3-4 години. Переважно еліти збиралися в королівському замку, а влітку в Лазеньках.

1774 р. Ігнатій Красицький дебютував на одному з четвергових обідів як поет. Він написав парафраз пісні Аристотеля до чесноти: «Hymn do miłości Ojczyzny». Цей твір призначався для Рицарської школи, але став національним гимном часів поділу Польщі:

Święta miłości kochanej ojczyzny,

Czują cię tylko umysły poczciwe!

Dla ciebie zjadłe[1] smakują trucizny,

Dla ciebie więzy, pęta niezelżywe[2].

Kształcisz kalectwo przez chwalebne blizny,

Gnieździsz w umyśle rozkoszy[3] prawdziwe,

Byle cię można wspomóc, byle wspierać,

Nie żal żyć w nędzy, nie żal i umierać.

Існує легенда, пов’язана зі створенням вірша: карета, якою їхав єпископ Красицький, поспішаючи на четверговий обід, вдарила старого солдата. Помираючи, чоловік з великою силою говорив про святу любов до своєї вітчизни, про шрами - пам’ятки боїв, про смерть, яка перестала бути страшною. Зв’язок між старим вірником та єпископом, який сформувався в мить смерті, надихнув Красицького написати гімн любові до батьківщини.

«Myszeidos pieśni X» (1775)

В бурлескній поемі «Мишеїда» пародіюється середньовічні хроніки і лицарський епос, висміюється старопольський державний устрій і «сарматські» звичаї шляхетської Речі Посполитої. Поема була написана 1774 р., а видана 1775 р. В основу її сюжету покладено вміщена в «Польській хроніці» Вінцентія Кадлубека історія легендарного короля Попеля.

За легендою, Попель правив у ІХ ст. Він був останнім представником доп’ястівської династії Попелідів. Жорстокий і продажний правитель, він дбав тільки про вино, жінок і розваги. Ним керувала вродлива й владолюбна дружина-німкеня. Захистити свою землю від скандинавських напасників Попель не міг. Тоді дванадцятеро Попелевих дядьків змовилися скинути його з престолу. Та Попель випередив їх: за намовою дружини він отруїв усіх під час свята й кинув тіла в озеро Ґопло. Тоді обурений народ повстав. Попель із дружиною сховалися у вежі на пеберзі озера. Але щури й миші прогризли стіни, увірвалися до вежі й пожерли подружжя заживо. В місті Крушвиця на березі озера Ґопло неподалік від Ґнєзна показують вежу (Mysia Wieża), яка й мала стати останнім притулком для Попеля. Насправді ж ця вежа була збудована на добрі років 500 після легендарних подій.

Rozległe pola i żyzne oblewa

Gopło, jezioro wiekopomnie sławne;

Zdobią go cieniem ponadbrzeżne drzewa:

Brzozy, topole, buki starodawne.

Ptastwo rozliczne tam schronienie miewa

I echo wrzaskiem sprawuje zabawne.

Doliny, wzgórki zielone i żywe

Miłą patrzącym czynią perspektywę.

Красицький розгорнув епізод із загризанням Попелів у справжній звіриний епос. У поемі співіснують світ людей і тварин – не тільки мишей, але й щурів і котів. Військо мишей і щурів очолює Гризомир. Постать Гризомира, ґнєзненського короля, сформувалася під впливом подій недавньої Барської конфедерації. Гризомир став символом громадянської війни, засліплення, яке спричиняє втрату свободи. Згодом Юліуш Словацький 6 серпня 1831 р. писав з Лондона до матері: «Wszystko koło mnie mijało jak cienie latarni czarnoksięskiej – podróżowałem dzień i noc jak Gryzomir Krasickiego, i niewiele więcej od niego widziałem».

Попель спочатку фаворизує миші, аби потім перенести свою ласку на котів. Мишей він вигонить поза межі держави, що спричиняє тривалу війну поміж мишами та їхніми союзниками щурами з котами:

Miau­czą­cych ko­tów prze­raź­li­wa wrza­wa,
Szczu­rów od­waż­nych pisk sły­chać ocho­czy,
Po­bo­jo­wi­sko okry­wa ku­rza­wa,
Gę­stym tu­ma­nem wo­jow­ni­ków mro­czy,
Wzma­ga się co­raz bi­twa strasz­na, krwa­wa,
A po­to­ka­mi krwi zie­mia się bro­czy.
Za­miast kunsz­tow­nej z sta­li ar­ma­tu­ry
Broń stron oby­dwóch: zęby i pa­zu­ry.

Після запеклих боїв миші перемагають, вриваються до столиці й загризають Попеля:

Siadają w łódkę. Wtem wiatry burzliwe,

Nagle wzruszone, ze wszech stron powstały,

Pędzą, gdzie wojsko myszy zapalczywe

Płynąc prowadzi Syrowind wspaniały.

Kończy monarcha losy nieszczęśliwe,

Trwoga, zgryzota na poły zmartwiały;

Gdy go przyjaciel broni do upadłej,

Popiel wpadł w wodę i myszy go zjadły.

Красицький пародіює стиль як античного гомерівського епосу, так і ренесансного «Несамовитого Роланда» Лудовіко Аріосто (1516). Кожна з десяти пісень починається повчальною сентенцією або інвокацією (зверненням до вищих сил). Битви й промови героїв нагадують «Іліаду», подорожі Гризомира – «Одисею», атмосфера чудес – розповіді про Роланда. «Мишеїда» найбільш насичена літературними алюзіями, які переходять у сатиру, коли згадується про сучасні Красицькому реалії – сейми, канцлерів, гетьманів. Об’єктом кпинів автора стає «сарматська» старосвітськість. Поетизоване сарматами Середньовіччя постає епохою здичавіння, занепаду культури.

Оповідач у поемі чужий менторства, повчальности. Він випромінює гумор, приховує за іронією і кпинами ліризм. Використовуються багаті засоби відтворення руху, дії.

Красицький використовує октаву - строфу з восьми рядків з жорсткою схемою римування (абабабвв). Вона виразно поділяється на дві частини: 6+2. У першій наростає драматична ситуація або формується драматичний образ, друга набуває форми узагальнення, сентенції, часом прислів’я.

«Monachomachia, czyli Wojna mnichów»  (1778)

Поема «Monachomachia, czyli Wojna mnichów» - наступна бурлескна поема Красицького. Вона мала дуже конкретного сатиричного адресата. Поема була таємно надрукована 1778 р. в Ляйпціґу варшавським видавцем. Ім’я автора не вказувалося, хоча його невдовзі пізнали за стилем. Легенда стверджує, що поема була написана в резиденції Вольтера в Потсдамі.

Поема викликала сенсацію своїм антиклерикальним характером, що відповідав духові Просвітництва. Просвітники розглядали монашество як ворожу, консервативну верству. В Речі Посполитій, де діяла безліч монаших орденів і згромаджень, Комісія Національної освіти готувала в цей час реформу освітньої системи, виводячи її поза суто церковну сферу, праця над т. зв. «кодексом Замойського» (1776-1780) розглядала можливість обмеження привілеїв духовенства.

Поема відзначається композиційною цілістю й багатством побутових реалій. Її тема – суперечка монастирів кармелітів і домініканців. Сюжет зосереджується довкола двох подій: ради та підготовки до диспуту й битви, в яку переросла богословська полеміка. Предмет дискусії чітко не з’ясований і не має вирішального значення. Дія розвивається швидко, сцени змінюються калейдоскопічно. Хоча діалоги відсутні й виклад набуває форми тільки описів і монологів, поема набуває драматичного характеру. Сприяє цьому увага до жестів, стилю поведінки персонажів, що описуються стисло й виразно.  

Поема починається епічним зачином:

Wojnę domową śpiewam więc i głoszę,

Wojnę okrutną, bez broni, bez miecza,

Rycerzów bosych i nagich po trosze;

Samo ich tylko męstwo ubezpiecza —

Wojnę mnichowską.

Nie śmiejcie się, proszę:

Godna litości ułomność człowiecza!

Śmiejcie się wreszcie, mimo wasze śmiéchy

Przecież ja powiem, co robiły mnichy.

Іронічно описується місце дії – занедбане провінційне містечко, де «Były trzy karczmy, bram cztery ułomki, Klasztorów dziewięć i gdzieniegdzie domki». Підкреслюється обмеженість, неробство, пияцтво монахів. Вони показуються передусім за столом, заставленим різними трунками. Своє ж покликання й богословські студії вони давно занедбали. Ідея диспуту змушує шукати книги, про зберігання яких давно забуто:

«Trzeba się uczyć. Wiem z dawnej powieści,

Że tu w klasztorze jest biblijoteka;

Gdzieś tam pod strychem podobno się mieści

I dawno swego otworzenia czeka.

Był tam brat Alfons, lat temu trzydzieści,

I z starych książek poodzierał wieka.

Kto wie? Może się co znajdzie do rzeczy

I słaby oręż czasem ubezpieczy”

При цьому всі пишаються винятковістю своєї країни – Речі Посполитої, вищістю за всі інші держави:

Milczcie, Burbony lub w koncentach[4] nowych

Głoście szczęśliwość sarmackiej krainy!

I wy, potomki synów Jagiełłowych,

I wy, auzońskie[5] Gwelfy, Gibeliny,

Znoście wielbienia, a w pieniach gotowych

Dziś uwielbiajcie heroiczne czyny!

Niechaj najdalsza potomność pamięta

Wielkość dzieł, nauk, cnót wicesgerenta!

Вибухлу бійку вгамовує лише урочисто внесений до зали келих. Це досить небезпечна пародія на внесення Святих Таїн, що практикувалося в польських звичаях задля примирення ворогів.

Поема перетворюється на гостру пародію сарматської ідеалізації старовини. Її актуальність визначилася протистоянням на сеймі 1780 р. між прихильниками старосвітськости й королівським табором. Вона викликала бурхливу реакцію в монашому й загалом церковному середовищі. У відповідь на критику Красицький написав і видав 1780 р. поему «Antiminachomachia». В ній зберігається композиція й ритмомелодійна структура «Monachomachii», діють подібні персонажі. При цьому критичні наголоси посилюються. До монастиря підкинули текст «Monachomachii», і це викликало жваві дискусії. Наприкінці також вноситься чаша, але вже з неї виринає Правда й промовляє до монахів:

„Żart broń jest często zdradna

i szkodliwa,

Ale też czasem i jej trzeba zażyć:

W śmiechu przestroga zdatna się ukrywa —

A ten, który się śmiał na nią odważyć,

Nie zasługuje, aby zemsta mściwa

Miała go gnębić, miała go znieważyć.

Porzućcie zjadłość, uśmierzajcie żale:

Wszak i wy ludzie, i on nie bez ale».

Сатири

Взимку 1778-1779 рр. Красицький написав перші 12 сатир. Вони були надруковані 1779 р. На початку було вміщено вірш «Do króla». Друга частина сатир (9) готувалася в наступні роки, аж до 1784 р. Вони були тісно пов’язані з публіцистичною діяльністю Красицького в «Monitorze».

Сатира відображала світ у кривому люстрі, висвітлювала неґативні риси, представляла реальність у стані хаосу. Красицький вважав, що тогочасна цивілізація провадила до кризи суспільні інституції та людину, занедбання автентичних цінностей. Він виявляв виродження шляхетського життя, намагався надати нового сенсу поняттям шляхетства й шляхетської демократії, пропагував гуманізацію суспільних стосунків і намагався виховувати читача, висміюючи фальшиві цінності.

Програмове значення мала сатира «Świat zepsuty». Деморалізованій сучасності протиставляється утопічний образ «поштивих предків», які жили в простоті й зробили державу потужною. Автор пропонує програму виявлення джерел зла, демонструє цілу ґалерею зрадників, шулерів, пияків, марнотратників та ін.

Байки

Найбільший успіх Красицький здобув у жанрі байки. Його збірка «Bajki i przypowieści», видана 1779 р., містить короткі, епіграматичні байки на взірець езопових. Згодом Красицький продовжує писати байки й публікує деякі з них у часописі «Co tydzień» (1798-1799). У посмертному виданні Дмоховського 1802 р. вони були об’єднані в цикл «Bajki nowe». Це вже були твори більшого обсягу, зіперті на традиції Лафонтена (Jean de La Fontaine; 1621-1695).

Персонажі байок – це переважно звірі, які символізували певні людські риси. Ідеї, які пропонував Красицький, часом стосувалися фундаментальних проблем сенсу життя. Позиція байкаря виявляє не тільки позиції мораліста, але й песимізм людини, яка спостерігає занепад і розклад свого суспільства, насильство сильних над слабкими, упокорення одних і пиху та дурість інших. Через це в творах виявляється потужний суб’єктивний елемент.

Збірка «Bajki i przypowieści» відкривається посвятою «Do dzieci»:

O wy, co wszystkie porzuciwszy względy,

Za cackiem bieżyć[6] gotowi w zapędy,

Za cackiem, które zbyt wysoko leci,

Bajki wam niosę, posłuchajcie, dzieci.

Wy, których tylko niestatek żywiołem,

Co się o fraszki uganiacie wspołem,

O fraszki, których zysk maże i szpeci[7],

Bajki wam niosę, posłuchajcie, dzieci.

Wy, którzy marne[8] przybrawszy postaci,

Baśniami łudzić umiecie współbraci,

Baśniami, które umysł płochy kleci,

Bajki wam niosę, posłuchajcie, dzieci.

Очевидна річ, що «дітьми» єпископ Красицький визнає свою паству, своїх земляків, котрі так часто виявляють духовну й моральну незрілість і потребують авторитетного напучування.

Байки охоплюють широке поле суспільних проблем тогочасної Речі Посполитої. Безправність і вразливість перед насильством відображена в байці «Jagnię i wilcy»:

Zawżdy znajdzie przyczynę, kto zdobyczy pragnie.

Dwóch wilków jedno w lesie nadybali jagnię;

Już go mieli rozerwać, rzekło: «Jakim prawem?»

«Smacznyś, słaby i w lesie!» - Zjedli niezabawem.

Інший аспект стосунків посполитого люду й можновладців, алегорично зображених у постаті вовка й овець, відображає байка «Wilk i owce»:

Wilk, chociaż to ostrożny, przecie że żarłoczny,

Postrzegł ścierwo, chciał dostać i wpadł w dół poboczny.

Siedzi w jamie a wzdycha; wtem owieczki słyszy.

Patrzą w dół, aż wilk w jamie siedzi, ledwo dyszy.

Odezwał się na koniec, rzekł do nich powolnie:

«Nie wpadłem, za pokutę siedzę dobrowolnie;

Trzeba czynić pokutę za boje, za groźby,

Za to, żem was pożerał...» Owce zatem w prośby;

«Wynidź z dołul...» - «Nie wyjdę!...» - «My będziem podnosić!»

Droży się wilk, na koniec dal się im uprosić.

Jęły się więc roboty i tak pracowały,

Że go ze dna samego jamy wydostały.

Wyszedł, a zawdzięczając nierozumnej kupie,

Pojadł, pogryzł, podusił wszystkie owce głupie.

Але суспільна потуга має й інший вимір: агресивна наступальність сильних цього світу часом обертається проти них самих. Про це йдеться в байці «Rybka mała i szczupak»:

Widząc w wodzie robaka rybka jedna mała,

Że go połknąć nie mogła, wielce żałowała.

Nadszedł szczupak, robak się przed nim nie osiedział,

Połknął go, a znim haczyk, o którym nie wiedział.

Gdy rybak na brzeg ciągnął zdobycz okazałą,

Rzekła rybka: «Dobrze to czasem być i małą».

Покірливість народу обурює байкаря. Він знов звертається до алегоричного образу лагідної овечки:

Chwaliła owca wilka, że był dobroczynny;

Lis to słysząc spytał ją: «W czymże tak uczynny?»

«I bardzo - rzecze owca - niewiele on pragnie.

Moderat! Mógł mnie zajeść, zjadł mi tylko jagnię».

Красицький показує механізм дії «вовчих прав», його наслідки, що деморалізують суспільство, обмеженість і слабкість пригноблюваних жертв. Ці факти представлені з безжальним об’єктивізмом, без тіні співчуття до наївних, слабких і потерпілих. Простором спостережень автора була бо безжальна реальність, що рясніла актами безправности, страху, принижень.

Зрідка, однак, Красицький виявляв співчуття до жертв, як у байці «Stary pies i stary sługa»:

Póki gonił zające, póki kaczki znosił,

Kasztan, co chciał, u pana swojego wyprosił.

Zstarzał się. Aż z owego pańskiego pieścidła

Psisko stare, niezdatne oddano do bydła.

Widząc, że pies, nieborak, oblizuje kości,

Żywił go stary szafarz, niegdyś podstarości.

Найбільше уваги Красицький присвятив критиці придворного життя. Це мало не нав’язлива тема в його творчості. Двір з його брехливістю, фальшивим панегіризмом, культом зовнішнього був місцем, де процес відчуження досягнув вершини. Красицький був улюбленцем Станіслава Августа й Фридриха ІІ. І тим не менше він, класицист і людина Просвітництва, лишався ворожим панегіризмові.

«Mikołaja Doświadczyńskiego przypadki»

Твір, який визнається першою польською повістю, було опубліковано 1776 р. Він поєднав у собі майже всі елементи тогочасної просвітницької повісти: сатирично-побутової, пригодницької, робінзонади, сполученої з утопією. Вже в композиції повісти Красицький полемізує з авантюрно-любовним романом з розвиненою фабулою, що набуває в ті часи популярности. Три книги повісти складають цілість.

Головним героєм, а водночас оповідачем є Миколай Досвядчинський.

У книзі 1 розповідається про виховання Досвядчинського в шляхетському маєтку в Шумині. Батько - стольник (шляхетський титул, запозичений із середньовічного побуту - тоді стольник завідував сервіруванням столу і обслуговуванням трапези). Ерудиція його обмежена. Маєток був звичайним, провінційним, який не давав шансів на розвиток:

Ojciec mój, po stopniach: skarbnik, wojski, miecznik, łowczy, cześnik, podstoli, sześćdziesiątletnie ziemi swojej i województwa usługi a ustawiczne na sejmiki elekcyjne i gospodarskie peregrynacje przy kresie życia szczęśliwie nadgrodzone i ukoronowane zobaczył: został stolnikiem. Do tego nawet stopnia konsyderacji już był przyszedł, że go podano ostatnim kandydatem do podsędkostwa, ale przeciwna cnocie fortuna nie pozwoliła dojść tego stopnia; prędko się jednak uspokoił zwyczajną nieszczęśliwym refleksją nad marnościami świata tego. Dopomogła do takowej rezolucji nader szczęśliwa natura: był albowiem z tego rodzaju ludzi, których to pospolicie nazywają "dobra dusza". Nic on o tym nie wiedział, co robili Grecy i Rzymianie, i jeżeli co zasłyszał o Czechu i Lechu, to chyba w parafii na kazaniu. Co mu powiedział`. niegdyś jego ojciec (a jak starzy twierdzili, jeszcze lepsza dusza niż on), to też samo on nam ustawicznie powiadał; tak dalece, iż u nas nie tylko wieś, ale i sposoby mówienia i myślenia były dziedziczne. Wreszcie, był to człowiek rzetelny, szczery, przyjacielski; i choć nie umiał cnót definiować, umiał je pełnić. Z tej jednak nieumiejętności definiowania pochodziło, iż się był względem ludzkości nieco pomylił; rozumiał albowiem, iż dobrze w dom gościa przyjąć jest toż samo co się z nim upić. Stąd poszło, że się i inwentarz zmniejszył, i zdrowie nadwerężyło; znosił jednak pedogrę sercem heroicznym i kiedy mu czasem pofolgowała, często natenczas powtarzał, iż miło cierpieć dla kochane, ojczyzny

Спершу Миколай виховувався няньками-пліткарками, які вірили в забобони, чари й ворожіння: «Pierwsze lata niemowlęstwa mojego przepędzone były w orszaku niewiast. Niedobrze jeszcze artykulowane słowa tłumaczyły piastunki i niańki za dziwnie roztropne odpowiedzi; te z niesłychaną skwapliwością zaraz opowiadano matce mojej, która zwyczajnie od tego punktu zaczynała dyskursa w każdym posiedzeniu; potakiwali ziewając sąsiedzi, a niejeden byłby może na koniec i zasnął, gdyby niebudził ich ojciec częstymi kielichy. Orzeźwieni naówczas, wynurzali koleją obfite życzenia, aprekacje i proroctwa; a mój ojciec płakał».

У 7 років його віддали до школи, аби навчився читати й писати. Він виявився здібним, але ледачим. У 16 років помер батько, і Миколай повернувся додому. Він провадить марнотне життя в неробстві. Згодом освіту Миколая доручили французові Дамонові. Той розповідає про романтичні пригоди, дає читати сентиментальні книги, бере на кпини знання латинської мови. Юнак переживає кохання до Юліянни, їде до Варшави й починає там авантюрне життя. Він мріє поїхати за кордон, віддає в заставу три села, але грошей все одно бракує. Тоді Миколай влаштовує наїзд на сусіда. Так він втрачає весь маєток і мусить рятуватися втечею до Парижа. Там він вів надзвичайно марнотратний спосіб життя, без вагань витрачав гроші, купував та обставляв будинки, наймав дорогі карети, модно одягався та мусив досить швидко тікати від кредиторів, щоб не потрапити до в'язниці. Він поїхав до Амстердаму і згодом вирішив поїхати далі. Він потрапив на корабель, який перевозив урядовців до Батавії. Однак корабель врізався в скелі, і Досвядчинський, прокинувшись на якомусь острові, зрозумів, що він єдиний, хто пережив катастрофу.

У книзі 2 описується побут Досвядчинського на утопічному острові Ніпу. Це типова робінзонада й утопія. Засади етики Ксяо запозичені з «Еміля» Руссо. Ніпу - оаза добра й правопорядку. Назву острова часом виводили з латинської назви Японії - Nippon, або з грецького "ni-pou", тобто "ніде". Всі мешканці (ніпуани) мають однакові права, рівні земельні наділи, всі працюють і не розрізняються навіть вбранням. Ніхто нікого не ошукує, не обкрадає, всі живуть у згоді, не потребують ані судів, ні в’язниці. Вони не платять податків, провадять здоровий спосіб життя. Ніпуанці мають здорову шкіру, не є ані повними, ні худими. Жінки їхні не фарбуються. Досвядчинського вони вітають словами: "Bracie! bądź z nami, używaj darów przyrodzenia, a pamiętaj, że istotne obowiązki towarzystwa: miłość i zgoda". Він стає учнем мудреця Ксяо (Xaoo). Той певен, що метою навчання є пізнання світу й природи, а отже навчання повинно мати практичний характер. Найважливіша в житті праця; війни, насильство, гонитва за насолодами, розкішшю протиприродна. Учні навчаються чеснот, спокою, здобуття радости з природи й того, що несе доля. Вони не знають ремесел, крім найелементарніших, не мають писемної літератури, обмежуючись усною. Ніпуанці шанують Найвищу Істоту без містерій і жерців. Досвядчинський зрозумів, чому в хаотичному світі він не зміг знайти спокою та щастя. Він залишає острів морально оновленим, збагативши досвід.

Книга 3 розповідає про подорож Досвядчинського - спершу до Америки, потім до Польщі. Він відвідує Канарські острови, Іспанію, Францію. Він опиняється на іспанському кораблі, капітан якого ув'язняє його і врешті продає його як раба на копальні срібла в Болівії. Там він зустрічає індіанця, який переконує його в тому, що ніпуани - це, мабуть, його предки, які втекли від колонізації. Він також зустрічає квакера Ґвільгельма, котрий допомагає йому повернутися до Європи. Капітан корабля, що перевозить Миколая, - граф де Веннес, з яким герой веде численні розмови про можливість застосування вчення Ніпуа в межах європейської цивілізації. Микола їде до Кадіса, де намагається поводитись відповідно до вчень, взятих з утопічного острова. Він захоплений інквізицією та ув'язнений у психіатричну лікарню. Граф де Веннес визволяє його звідти.

У Парижі він розуміє: "winien ojczyźnie twojej istność cywilną. Imię obywatela w umyśle prawym nie jest czczym nazwiskiem. Ciągnie za sobą ten charakter wielorakie obowiązki. Pierwszy i w którym się wszystko zamyka: być jej ile możności użytecznym. Nie ten tylko usługuje krajowi swemu, który go mężnie broni lub dobrze rozrządza: w podziale obowiązków są stopnie większe i mniejsze; nie masz takiego obywatela, który by do którego z nich nie należał". Він вирішує зробити своїх селян щасливими, впроваджуючи досвід Ніпу в Польщі. По поверненні на батьківщину Досвядчинський переконує шляхтичів дбати про суспільне добро, керуватися любов’ю до вітчизни:

«- Dobry obywatel - rzekłem dalej - nie upodla umysłu swego poddaniem go pod cudze zdanie. Słowo "partia" znaczy podobno z jednej strony wodzów, z drugiej partyzantów, a po prostu mówiąc, tyranów rozkazujących i jurgieltowych posługaczów. W kraju, gdzie pod hasłem Rzeczypospolitej panuje wolność i równość, nie wiem, jak mogą znaleźć miejsce tak podłe i niegodziwe sytuacje. Nadto jest zuchwałym, kto śmie równemu rozkazywać; nadto podłym, kto dla zysku lub względów równego słucha. Niech najuboższy obywatel w obowiązkach mnie moich oświeci, pójdę ochotnie za jego zdaniem; ale jurgielt roczny albo wieś dana na dożywocie nie otaksują sumnienia mojego. Dziwuję się więc, iżeś mi waszmość pan tę kwestią zadał; sądzę ją być bardziej żartem niż prawdą...»

Але його висміюють, кепкують із його переконань і добрих намірів. Тоді Досвядчинський залишає Варшаву й повертається до Шуміна. Там він провадить спокійне й щасливе життя відповідно до ніпуанських засад. Час він проводить у господарчих заняттях, читанню книжок, праці й прогулянках у саду. Коли помер дядько, Досвядчинський їде в Литву, але через нещасний випадок потрапляє до дому гарної вдовиці. Там він розповідає історію свого життя й виявляє, що ця вдова - та сама Юліянна, котру він кохав замолоду. Повість закінчується запевненням, що Досвядчинський разом із дружиною провадить щасливе життя: „Serca czułe nie potrzebują wykwintnych oświadczeń. Ofiarować się na wieczne usługi, nie być odmówionym, zyskać rękę i serce kochanej Julianny - dzieło było jednego tygodnia. Od tego czasu żyję z nią szczęśliwy; dużeśmy się doczekali wnucząt - przecież w moich oczach taka jeszcze jak w owym gaiku”.

 «Pan Podstoli»

Повість являє собою продовження попередньої. Перша частина вийшла 1778, друга – 1784, третя ж (посмертно) – 1803. Красицький мав задум видання книги 4 у епістолярній формі – листи батька до сина з проблем освіти. Але цей задум не був реалізований.

Повість має риси репортажу й трактату. Тематично пов’язана як із публіцистикою в редаґованому Красицьким Monitorzu, так і з повістю Руссо «Нова Елоїза». Герой повісті – це Досвядчинський старшого віку, який реалізує ідеали острова Ніпу за умов шляхетського фільварку в Речі Посполитій часів Станіслава Августа. Тут точиться патріярхальне життя, якому гуманні стосунки між паном і селянами надають цілком нового характеру. Підстолій визнає в селянах рівних йому за мораллю особистостей, прагне їх просвітити, аби потім надати їм свободу.

Красицький звертається до міфу шляхетської аркадії, взірцевого життя господаря маленького фільварку. Після цілковитого заперечення культури сарматизму він здійснює першу компромісну спробу створення позитивного персонажа-шляхтича, котрий зростає з вітчизняних традицій, але озброєний просвітницькими поглядами.

[1] zjadły — jadowity.

[2] niezelżywy — taki, który nie hańbi, niebędący obelgą.

[3] rozkoszy — dziś popr. forma B. lm: rozkosze.

[4] вигуках

[5] італійські

[6] bieżyć — iść

[7] których zysk maże i szpeci — których posiadanie przynosi ujmę i dyshonor

[8] marne — nędzne, liche