01. Вступ

Історичні витоки національного літературознавства

Дослідження будь-якої теми необхідно починати зі знайомства з досвідом попередників. Інакше Ви прирікаєте себе на дублювання чужих ідей і повторення чужих помилок. Лише вивчення гранично можливого обсягу зробленого в обраній Вами тематиці може стати надійним підґрунтям для Вашого власного наукового пошуку.

Тому будь-які дослідницькі роботи неодмінно включають у себе екскурс в історію вивчення досліджуваної проблеми. Це може бути окремий історіографічний розділ, а може бути лише кілька абзаців, які неодмінно повинні підвести до висновку про стан вивчення проблеми.

Об’єктивно визначити власне місце в історії розробки цієї проблеми можна, уявляючи цю історію як протяжний у часі процес.

Попри локальний характер об’єкту нашого дослідження (український літературий дискурс), суб’єкт дослідження не має і не може мати локального обмеження. Вчені-україністи працюють у різних країнах і це визначає різноманітність підходів і ракурсів, із яких розглядається наше письменство. Національні упередження шкодять об’єктивності наукового аналізу, так само, як і замикання в регіональних або етнічних межах академічних студій. Істина виростає з подолання стереотипів, розширення контексту, удосконалення методології.

Драма бездержавности гальмувала розвиток національної науки, але не змогла ані запобігти її виникненню, ні зупинити її розвитку.

Зародження в стародавні часи

Літературознавство як наука зародилася в античні часи. Воно було невіддільним від філософії. Давньогрецькі вчені дали найменування літературознавчим термінам, сформували основні теоретико-літературні поняття. Вони вважали мистецтво наслідуванням природи. Під наслідуванням розуміли творче відображення дійсності.

Особливого рівня літературознавство й естетика досягли в Стародавній Греції. Вагомий внесок у їхній розвиток зробили піфагорійці. Піфагорійський союз (астрономи, математики, філософи), фундатором якого став Піфагор (VI ст. до н. е.) значну увагу приділяв з'ясуванню проблем виховної ролі мистецтва, вперше поставивши питання про об'єктивні засади прекрасного, а також про природу мистецтва. Піфагорійці передусім заявили про те, що мистецтво є наслідуванням природи. Вони ж знайшли відповідний термін для цього поняття — мімезис (від грец. μίμησιζ- наслідування). Сам Піфагор „користувався... віршами Гомера і Гесіода, виголошеними для виправлення душі“, тобто вбачав у поезії певну магічну силу, яка могла лікувати людські душі. Очевидно, йшлося про початки розуміння мистецтва слова як засобу виховання громадян у суспільстві.

Про наслідування як творче переосмислення натури, а не зовнішнє копіювання життя, твердив Геракліт (бл. 544/542 — бл. 483 до н. е ). На його думку, художник творить зображення відповідно до оригіналу, але не повторює всіх його прикмет. Тобто, уже в античну добу порушувалося питання про художнє узагальнення дійсності. Про це йшлося й у працях Емпедокла (бл. 490—430 до н. е.).

Думку про наслідувальний характер мистецтва поділяв і Демокріт (бл. 460—370 до н. е.). Йому ж належать ідеї про роль натхнення у творчому процесі: „Ніхто не може бути добрим поетом... без душевного вогню і без деякого натхнення, свого роду божевілля“. Тоді ж стали обговорювати й проблему суспільної ролі мистецтва.

Окреслюються два напрямки вивчення літературного тексту: поетика й риторика. Поетикою називалось учення про художню літературу взагалі («Поетика» Аристотеля, «Послання до Пізонів» Горація та інші).

«Поетика» Арістотеля є першим в історії твором, що узагальнив естетичні знання античного світу, обґрунтував цілий ряд теоретико-літературних категорій, звівши їх у певну завершену й цілісну систему. Він обґрунтував поділ літератури на три роди — епос, лірику і драму. 26 невеликих розділів (про сенс і сутність мистецтва,про специфіку художньої літератури,про значущість трагедії її головного героя,про залежність письменника від смаків і запитів читача).

На самому початку «Поетики» Арістотель пише про те, що усі роди поезії є по суті нічим іншим як наслідуванням (мімезис). Торкаючись питання про виникнення драми, Аристотель пише, що трагедія і комедія виникли з імпровізації. Безпосередньо трагедія розвинулася з дифірамбічних пісень, а комедія - з фалічних. Есхіл перший збільшив кількість акторів від одного до двох, зменшив хорові партії та на перший план вивів діалог. Софокл ввів трьох акторів та декорації. Пізніше за трагедіями закріпився усталений розмір, природний для усної мови — ямб.

Епічна поезія подібна до трагедії тим, що зображує серйозні характери, а відмінна — тривалістю дії. Епічна поезія не обмежена часовими рамками, а трагедія намагається триматися у рамках одного дня.

Арістотель дає трагедії наступне визначення: «Трагедія є відтворення дії серйозної і закінченої, що має певний об'єм, прикрашена мовою, різними її видами окремо в різних частинах, — відтворення дією, а не розповіддю, що здійснюється через співчуття і страх очищення подібних відчуттів».

Відтворення дії — це фабула, тобто, послідовність подій. Характер — це те, на основі чого глядачі визначають якості діючих осіб. Думка — те, застосовуючи що актори доводять щось чи просто пояснюють про свої погляди.

Отже, кожна трагедія має складатися з шести частин, а саме: фабула, характер, думка, сценічна обстановка, текст та музична композиція. Ці частини характерні для кожної трагедії.

В кінці свого трактату Аристотель порівнює трагедію і епос. Аристотель стверджує, що трагедія стоїть вище за епос. Головні його аргументи полягають у тому, що трагедія має усі ті засоби виразності, що й епопея, наприклад поетичний розмір. Крім того, в трагедії можна користуватися музикою, сценічною обстановкою, завдяки якій приємні враження стають особливо живими. Далі, трагедія має наочність, яка властива тільки дії. Трагедія менша за протяжністю в часі, що полегшує її сприйняття. Але найголовніша перевага трагедії це те, що вона викликає особливий конкретний вид задоволення, коли глядач боїться і співчуває.

Квінт Горацій Флакк (лат. Quintus Horatius Flaccus; 8 грудня 65 до н. е. — 27 листопада 8 до н. е.) — поет «золотого віку» римської літератури, разом з Вергілієм і Овідієм, один з найуславленіших авторів у всій світовій літературі. Час написання знаменитого «Послання до Пісонів» (названого в пізній традиції «Ars Poetica», тобто «Поетичне мистецтво) не встановлений. Це послання стало першим практичним керівництвом для письменників античної доби. Горацій виклав свої погляди на поетичну творчість і правила мистецтва. У посланні в дусі нормативів класичної грецької поетики розписано, що і як повинен робити письменник, до чого він мусить прагнути, у чому виявляють себе художня майстерність і довершеність поетичної думки. Горацій вбачав мету художньої творчості в розважанні та повчанні читачів. Мудрість, розважливість поета, на його думку, полягає в тому, щоб творити художні образи на основі спостережень за дійсністю. Римський письменник радить початківцям дотримуватися відповідного для предмета зображення стилю.

По суті, послання «До Пізонів» — це струнка естетична система, яка віддзеркалювала рівень теоретико-літературної думки античної доби.

Риторика (ῥήτωρ - «оратор») є однією з найдавніших наук, її виникнення припадає на античні часи. Вона була засобом захисту і звинувачення на судовому процесі. Батьківщиною риторики називають Сіракузи, а її «винахідником» — демагога Коракса. Коракс (дав.-гр. Κόραξ) — давньогрецький оратор і політичний діяч, засновник риторики. Народився в Сіракузах. Навчався філософії в Емпедокла. Коракса наблизив до себе сіракузький тиран Гієрон I. Проте після смерті володаря влада перейшла до гієронового брата Фрасибула. Коракс впав у немилість, натомість зберіг популярність серед громадян. Коли невдоволення правління Фрасибула сягнуло піку, саме Коракса сіракузці обрали своїм ватажком (демагогом). Після повалення тиранії і встановлення в місті демократії, Коракс певний час стояв на чолі держави, але потім відійшов в громадських справ і відкрив школу риторики. Разом із своїм учнем Тисієм уклав перший підручник риторики, за яким навчали початківців і досвічених промовців.

Софісти (грец. Σοφισταί, од. Ч. Σοφιστής - «умілець, винахідник, мудрець, знавець, майстер, художник, творець») - давньогрецькі платні викладачі красномовства, представники однойменного філософського напряму, поширеного в Греції у 2-й половині V - 1-й половині IV століть до н. е.

Засвоєння риторики вважалося необхідною підготовкою в Стародавній Греції та Римі. Громадяни Давньої Греції могли самі себе захищати в суді, а щоб захист вийшов вдалим, вони зверталися до фахівців, чиїм ремеслом було складання промов.

«Риторика» Арістотеля – давній грецький трактат, який філософ написав приблизно в IV столітті до н.е. і в якому виклав теорію риторики. Трактат призначався для освітніх цілей. Арістотель читав курс із риторики для широкої громадськості в післяобідній час як розширення Академії Платона, курс було супроводжено практичними вправами з говоріння. У трактаті Арістотель систематизував теорію риторики задля своїх більш просунутих студентів і для того, щоб легітимізувати вивчення риторики у власній школі, у Ліцеї. Трактат складається з трьох книг:

Книга I. У першій книзі основна увага приділена риториці як такій, її визначенню, місцю серед інших наук, видам красномовства.

Книга ІІ. Друга книга присвячена детальному розгляду способів переконання (етос, патос, логос), їхній ролі у промові.

Книга ІІІ. Третя книга містить обґрунтування стилю, його значимість та те, яким він повинен бути у правильній промові.

Арістотель розглядав риторику як «мистецтво, зіставлене з діалектикою, оскільки вони обидві стосуються таких предметів, знайомство з якими може певним чином вважатися спільним надбанням всіх і кожного і які не стосуються галузі якоїсь окремої науки». Філософ вважав, що кожен певним чином пов'язаний з цим мистецтвом, оскільки усім доводиться спростовувати, доводити якусь думку, захищати чи звинувачувати когось.

Філософ виділяє три роди промов: дорадчі, епідейктичні та судові. У кожної із них є своя мета.

-  Дорадчі промови схиляють до якоїсь думки або ж навпаки – відхиляють від неї. Мета – «користь і шкода».

-  Справа судових промов – виправдовувати або звинувачувати когось. Мета – «справедливе і несправедливе».

-  Епідейктичні – хвалять чи ганьблять щось або когось.

Арістотель вважає стиль важливим аспектом ораторства. Він повинен бути «не надто високим і не надто низьким». Стиль має бути наповненим почуттями, відображати характер і «відповідати істинному порядку речей». В останньому йдеться про правильне розподілення акцентів. Щодо почуттів, то їхня роль є значною, адже «слухач завжди співчуває оратору, який говорить із почуттям, навіть якщо він не говорить нічого ґрунтовного».

Найвидатнішим римським оратором був Цицерон, він досягнув високої майстерності у складанні й виголошенні промов, став автором трактатів про ораторське мистецтво.

Марк Туллій Цицерон  (лат. Marcus Tullius Cicero, 3 січня 106 до н. е. — 7 грудня 43 до н. е.) — давньоримський політичний діяч, видатний оратор, філософ та літератор. Прихильник свободи і республіки, Цицерон захищав свої ідеали у викривальних промовах. Уперше виступив на суді в 81-80 до н. е. при Суллі. Справа набула політичного забарвлення й Цицерону довелось на деякий час виїхати з Риму під приводом хвороби. За наступні два роки він відвідав Афіни, Малу Азію та Родос.

Цицерон умовно ділив промову на три частини: вступ, основна частина і завершальна. Перша та остання частини виділялися своєю емоційністю, адже в першій потрібно було завоювати увагу авдиторії, а в останній - вказати на те, яке рішення мають прийняти слухачі. В основній частині Цицерон навпаки не використовував маніпуляцій емоціями, а проговорював чіткі аргументи, адже саме ця частина мала переконувати натовп.

Насамперед він славиться своїми риторичними трактатами, які до сьогодні вважаються найкращими працями з риторики. «Про оратора», «Брут, або Коротка історія римської риторики», «Оратор», «Про добір аргументів», «Про найкращого оратора», «Теми», «Про риторику» — праці, у яких Цицерон детально розглянув ораторське мистецтво, описав риторичні засоби, стилі, побудову промови і таке інше. Однак знаковими вважаються три перші трактати — «Про оратора», «Брут, або Коротка історія римської риторики», «Оратор».

Середні віки й ранньомодерні часи

Поетика була об'єктом пильного інтересу в Середні Віки, в добу Відродження та класицизму («Поетика» Скалігера, «Мистецтво поетичне» Н. Буало, «Підзорна труба Аристотеля» Емануело Тезауро та інші), перетворюючись на самостійну науку з чітко окресленими межами та завданнями.

У середньовічній Європі риторика була перш за все мистецтвом християнської проповіді. Слід зазначити, що тільки наприкінці середньовіччя, в ХІІІ- XIV ст., з'являються нормативні твори з мистецтва проповіді, в яких дійсно відчувається вплив шкільної риторичної традиції.

Починаючи з ХI ст. схоластична риторика активно включається в шкільну освіту поряд із граматикою і діалектикою, складаючи тривіум - «верхній поверх» семи мистецтв середньовіччя («нижній поверх» - квадріум включав арифметику, геометрію, астрономію, музику). Для схоластичної риторики характерні формалізм, абстрактність, багатослівність, зубріння готових формул.

Заснування університетів (Studia generalis):

-       Болонський університет - 1088

-       Паризький - 1268

-       Оксфордський - 1096

-       Кембріджський - 1209

-       Монпельє (Франція) -1289

-       Саламанка - 1218/1219

-       Падуя - 1222

-       Вальядолід – 1346

У літературознавстві епоху Ренесансу прийнято пов'язувати з відродженням традиції створення поетик, які взірцем своїм мали «Поетику» Арістотеля. Але це було пізніше, в середині XVI ст. До ренесансного руху слід віднести і значні явища того часу, коли почалося віднайдення й коментування античних пам'яток літератури, а також написання публіцистичних трактатів про національні європейські мови та можливості створення цими мовами художньої літератури. Йдеться, зокрема, про трактати Данте «Про народну мову» (1304-1307) і Дю Белле «Захист і прославлення французької мови» (1549), лекції Боккаччо про «Божественну комедію», читані у Флорентійському університеті в 70-х роках XIV ст., «Роздуми про поетичне мистецтво» Торквато Тассо (1587) та ін. У них поєднувалося аналітичне начало античного літературознавства із спробами пристосувати його до явищ нового часу. В навчальних поетиках (переважно університетських професорів) ця ідея втілювалася менш інтенсивно, оскільки над ними більше, ніж над письменниками (Данте, Тассо та ін), тяжів культ (канон) античності.

Ідея відродження античності в освіті, яка стимулювала відродження і в літературознавстві, належить значною мірою представникам Товариства Ісусового (єзуїтам). Єзуїти почали створювати колегії та університети, в яких поряд з релігійними предметами впроваджувалися й світські науки. Поетика і риторика були серед них в особливій пошані, оскільки сприяли вдосконаленню форм релігійного проповідництва. Найвідомішими в європейських країнах XVI-XVII ст. були навчальні книги з поетики італійця за походженням, французького професора Юлія Цезаря Скалігера (1561), німецького професора Якоба Понтана (1594) та ін.

У нових поетиках пропонувався для осмислення літературний матеріал і нового, а не тільки античного часу. Автори по-своєму внормовували цей матеріал і підтверджували наявність новочасного літературного процесу. По-друге, аналізуючи епічні і драматичні твори, вони прагнули «наблизити» їх до життя, надати їм природного, актуалізованого звучання. По-третє, щодо родів, видів і жанрів творчості «неокласики» зробили значний крок у трактуванні проблеми дифузії їх, тобто переходів ознак одного роду чи виду в інший, що вело до усвідомлення закономірностей, характерних для художньої творчості загалом.

Старим (або консервативним) у нових поетиках залишалось уявлення про творчість як наслідування життя. Головним авторитетом для них у цьому питанні залишався Арістотель. Старою і загалом найвразливішою в неокласичному літературознавстві була також ідея нормативності, тобто уявлення про творчість як діяльність за певними нормами, правилами, які можна засвоїти і «вивчити», відтак стати письменником. Заперечувалася, отже, природна обдарованість творця, без якої ні про яку серйозну творчість говорити не доводиться. Найбільш догматично все це виявилося в «Поетичному мистецтві» Нікола Буало (1674), де норми творчості доведено майже до юридичних кодексів, а природному дару людини не надавалося ніякого значення.

Формування академічних шкіл

Міфологічна школа

Виникає в епоху Романтизму. Основою для неї стала естетика романтизму, представлена ​​в працях Фрідріха Вільгельма Йозефа фон Шеллінга (нім. Friedrich Wilhelm Joseph Schelling; 27 січня 1775 — 20 серпня 1854). Філософія одкровення та міфології, за Шеллінґом, розглядається у вигляді системи «теософії», не обмеженої християнською доктриною. Адже одкровення існує у всіх формах релігійності, а дохристиянська міфологія мала своєрідне історичне місце, за змістом збігалася з істинними релігійними принципами. Міфи не потребують тлумачення, вони мають власний зміст, який прозріває існуючу тотожність Абсолюту. Тому «позитивна філософія», поділена на «філософію міфу» та «філософію одкровення», об'єднує знання та віру. Віра, за Шеллінгом, це єдиний шлях до усвідомлення Абсолютної тотожності буття. Фрідріх фон Шлегель (нім. Friedrich Schlegel; 1772-1829) і Август Вільгельм фон Шлегель (нім. August Wilhelm von Schlegel; 1767-1845) вважали, що мистецтво - творіння генія, лише йому підвладний синтез кінцевого і нескінченного. Найвища і відповідальна місія художника в тому, щоб стати провідником нескінченного. Очевидним є і релігійний аспект мистецтва, адже будь-яке відношення людини до нескінченного містичне, релігійне, бо це «життя в Бозі». Для них міф був прототипом поезії, з якої потім розвинулися наука і філософія, а міфологія була первинним матеріалом для всякого мистецтва, в ній слід шукати «ядро, центр поезії». Відродження мистецтва можливе тільки на основі міфотворчості.

Брати Грімм (нім. Die Gebrüder Grimm, Якоб і Вільгельм Грімми) найбільш відомі за їхніми збірками казок. 1812 року видали збірку «Дитячі та сімейні казки». потім написали двотомну роботу під назвою нім. Deutsche Sagen, яка включала 585 німецьких легенд, яка була опублікована в 1816 та 1818 роках. Робота братів Грімм вплинула на інших збирачів фольклору, надихнула їх до колекціонування казок і пробудила у них дух романтичного націоналізму, який надавав особливу значущість місцевим народним казкам і нехтував міжкультурним впливом. Міфологія, за твердженням братів Грімм, є форма первісного мислення, «несвідоме творіння духу», засіб пояснення людиною навколишнього світу.

В центрі уваги міфологічної школи - міф як прототип поезії, з якого згодом розвинулися наука і філософія; міфологія, древні містерії як умова і первинний матеріал для мистецтва. Відповідно, відродження, розвиток мистецтва уявлялося можливим на підставі міфотворчості. Стосовно німецького мистецтва і культури, джерелом повинна стати міфологія давніх германців і породжена їй німецька поезія.

Франц Фелікс Адальберт Кун (нім. Franz Felix Adalbert Kuhn (1812—1881) 

Кун вперше запропонував гіпотезу про індонімецький пранарод. Кун вважається засновником науки порівняльної міфології. у працях «Сходження вогню та божественного трунку» (1859), «Про стадії міфотворення» (1873) тлумачив міфічні образи шляхом семантичного зближення імен зі словами санскриту, досліджував «Веди», обстоював «метеорологічну теорію» міфів. Під впливом ідей Якоба Грімма про німецьку міфологію, він спочатку почав збирати легенди, казки, міфи та звичаї, а також публікував їх в 1840-1850-х роках. Пізніше він звернувся до вивчення східних джерел, особливо Рігведи.

Аналогічні операції здійснив засновник «порівняльної міфології» Фрідріх Макс Мюллер   (нім. Max Müller; 1823-1900). Він стверджував, що образи древніх міфів — лише персоніфіковані явища природи, часто катастрофічні, такі як землетруси, урагани, виверження вулканів, що вражали для древніх людей, впливали на їхню уяву, а також небесні тіла — сонце, місяць і зорі — свідчення древнього астрально-міфологічного світогляду. Походження міфологічних образів Макс Мюллер приписував «хворобі мови», наповненню поетичних образів релігійним змістом. («Досліди з порівняльної міфології», 1856; «Читання про науку про мову», 1861—1864), який виводив давні міфи з первісних мов, розробив методику лінгвопалеонтології (двотомний «Внесок у науку про міфологію», 1897), запропонував «солярну теорію», що спиралася на практику обожнення небесних світил.

Біографічний метод

Основоположником біографічного методу був французький літературознавець Шарль Огюстен Сент-Бев ((фр. Charles Augustin Sainte-Beuve; 1804-1869). Він вважав, що на творі завжди позначається авторська особистість, зокрема її характер, психіка, походження, факти інтимного життя. Вирішальним джерелом натхнення письменника біографічне літературознавство вважає особисте життя автора. У зв'язку з цією настановою дослідний акцент вчений повинен поставити на детальне вивчення життєвого шляху автора. Ш. Сент-Бев закликав проникнути якомога глибше не тільки у внутрішній світ літератора, а й в домашню обстановку. Пізнавши звички автора, від яких він залежить, можна подивитися на нього як на звичайну людину. Процес приземлення художника до реальності дає ключ до відкриття таємниці психології творчості.

Відомою працею Сент-Бева є тритомник «Літературно-критичні портрети» (1836–1839 рр.). Сент-Бев написав портрети всіх відомих французьких письменників з точки зору їхньої біографії, зв’язків з духовними течіями. Ш. Сент-Бев розглянув майже всю французьку літературу, приділивши особливу увагу побутові досліджуваних письменників, їх випадковим зустрічам. Ці та інші біографічні прийоми він переносить на сюжет, ідейну і художню своєрідність твору. Однак слід пам'ятати і те, що під біографією Ш. Сент-Бев розумів широке коло таких проблем, як політичні і соціальні ідеї століття, що формують свідомість письменника і його твори. Модель творчості письменника, крім утвердження абсолютної свободи автора, являє собою рух від життя до його художньої спадщини. Цю ж схему біографісти переносять і на метод аналізу тексту. Первинною тут повинна бути особистість письменника, вторинною - його літературна продукція.

Культурно-історична школа

Школа базувалася на філософії позитивізму, основоположником якого був Оґюст Конт (фр. Isidore Marie Auguste François Xavier Comte; 1798-1857). Створити за допомогою правильного узагальнення фактів («об'єктивний метод») з окремих наук одну позитивну філософію, а потім, через застосування «суб'єктивного методу», перетворити її на позитивну релігію - так визначав сам Конт своє завдання.

Наукове знання, на думку Конта - це найвищий ступінь розвитку знання. Найціннішим видом знання є наукове (позитивне) - достовірне, точне, корисне. Метафізика - навпаки неточне, недостовірне, марне. Порівнюючи численні утопічні проєкти створення ідеального суспільства з точними прогнозами фізики, він дійшов висновку, що необхідно і в суспільних науках відмовитися від утопій і почати вивчення конкретних фактів соціального життя, ретельно їх описувати, систематизувати і узагальнювати. Відкидав філософію як нав'язує свої принципи. Тому завданням позитивної філософії вважав опис, систематизацію та класифікацію конкретних результатів і висновків наукового пізнання. Наука не повинна шукати відповіді на запитання чому відбувається явище, а тільки обмежуватися описом того, як воно відбувається. Така відмова від дослідження кінцевих причин і сутностей явищ в подальшому стала одним із найважливіших постулатів позитивізму.

Родоначальник культурно-історичної школи – французький історик, мистецтвознавець Іпполіт Тен (фр. Hippolyte Adolphe Taine; 1828-1893). Під впливом позитивізму І. Тен вимагав від мистецтва правдивости фактів, вважав, що особливості мистецтва перебувають у прямій залежності від суспільства. Зміни в суспільстві позначаються на мистецтві. Прагнучи знайти формулу, що охоплює в єдине ціле хаос індивідуальних і неповторних явищ культури, Тен висунув ідею про залежність змін у мистецтві від змін суспільних потреб, побуту, звичаїв та уявлень. Він розглядав мистецтво як органічну складову частину суспільного цілого й виділив соціальні фактори, що визначають своєрідність мистецтва в той чи інший історичний період, в рамках тої чи іншої національної традиції. Такими факторами, на думку Тена, є:

·        раса як сукупність вродженних та отриманих у спадок нахилів, пов'язаних з особливостями темпераменту й тілесної конституції;

·        середовище проживання, що включає в себе географічне розташування країни, моральні уявлення її народу, побут та форму політичного устрою;

·        історичний момент як визначений етап існування даної культури в часі.

Заслуга І. Тена в тому, що він намагався пояснити особливості мистецтва об’єктивними суспільними умовами. Недоліком є те, що вчений обмежував літературу відображенням, ігнорував специфіку мистецтва, його естетичну своєрідність, прирівнював художні твори до історичних джерел.

Компаративізм

Поширеним методом вивчення літературного процесу є компаративізм - наукова дисципліна, метою якої є виявлення міжлітературних зв'язків на основі зіставлення творів та явищ національних письменств одного чи різних історичних періодів. Зумовлена захопленням екзотичними феноменами художньої дійсності, спробами віднайти спільне у відмінному. Розвивалася на теренах міфологічної школи, однак не приділяла уваги джерелам фольклору та поезії, зведенню уснопоетичної і писемної творчості до спільних праіндоєвропейських підвалин. При аналізі взаємозв'язку літературних явищ, їх систематизації компаративістика керувалася філософськими засадами позитивізму. Компаративістика ставить собі за мету вивчення літературних явищ (твору чи літературної спадщини письменника, жанру і стилю) через вихід за межі окремого національного письменства. Зіставляючи таким чином національні літератури, компаративістика прагне глибше пізнати як їхні спільні і самобутні риси, так і закономірності світового літературного процесу, проектуючи їх відтак на широкі мистецькі, культурні, історичні, ідеологічні, етнічні контексти минувшини і сучасності.

Його засновник німецький орієнтолог Теодор Бенфей (1809–1881 рр.), досліджуючи давньоіндійську літературу, помітив, що мотиви багатьох казок, байок, притч є у літературі різних народів Європи. Народився в родині єврейського торговця, який навчав його давньоєврейської мови. У 1834 призначений приват-доцентом Геттінгенського університету. Прийняв християнство. Займався спочатку класичною та семітською філологією, пізніше його інтерес змістився до санскриту, який він вивчив за кілька тижнів. У 1848 опублікував видання Сама-веди, в 1852—1854 керівництво по санскриту (з граматикою і хрестоматією), в 1858 практичну граматику санскриту, а в 1859 знамените видання «Панчатантри», у великій передмові до якого простежив міграцію сюжетів звідти у велику кількість національних фольклорних традицій і літератур.

Новий метод (званий «теорією запозичень», «теорією міграції» або «індіанізмом») швидко став поширюватися по всій Європі. Бенфеєм був заснований журнал «Orient und Occident» («Схід і Захід»), спеціально присвячений вивченню східних впливів.

У 1862 Бенфей отримав нарешті звання ординарного професора, в 1866 опублікував санскритсько-англійський словник, а в 1869 написав історію німецької філології (особливо східної).

Інтуїтивізм

На початку XX століття у європейському літературознавстві набув популярності інтуїтивізм, що абсолютизує інтуїцію як момент безпосереднього осягнення світу в діяльності творчої фантазії, в акті його естетичного сприймання й оцінки.

Його основоположник француз єврейського походження Анрі Берґсон (фр. Henri Bergson; 1859-1941) у працях «Пам’ять і матерія», «Творча еволюція», «Сміх» писав, що «розум людина використовує у практичній діяльності, естетичне пізнання під силу лише інтуїції». Естетична інтуїція дає можливість схоплювати «задум життя, єдиний рух, що пробігає на лініях, пов’язуючи їх між собою та даючи їм смисл». Вона впливає на процес пізнання, розкриває внутрішній смисл речей і зумовлює художню творчість. Берґсон твердив, що тільки інтуїція осягає життя у всіх його проявах, а не інтелект, який спроможний розглядати предмети і живі істоти лише збоку. Інтуїція ж проникає всередину об'єктів пізнання й адекватно осягає їх абсолютну сутність в її безкінечному русі чи розвитку. Інтуїція — це підсвідомий, інстинктивний стимул художньої творчості. Художня творчість, за А. Бергсоном, — особливе, ірраціональне бачення дійсності.

Звичайне споглядання життя пов'язане із задоволенням утилітарних потреб і є «звуженим», а естетичне відношення до дійсності забезпечує повнішу її візію. Наукове пізнання, на його думку, має фрагментарний чи «кінематографічний» (механічно склеєний із окремих знімків дійсності) характер, тому не може осягнути, а тим паче відтворити в поняттях безперервні зміни дійсності чи внутрішній світ людини, яка являє собою найбільш повне і безпосереднє вираження довгочасності.

Інтуїція, на думку А. Берґсона, базується на інстинкті та інтелекті, які позбавлені творчого начала. Інтуїція – третя форма пізнання, вона тісно пов’язана з інстинктом, тяжіє до позасвідомого, здатна до абсолютного пізнання, може піднятися над інтелектом, знищити його межі.

Високо оцінюючи інтуїцію, А. Берґсон вказував на її недоліки: раптовість появи і суб’єктивність. Він розмежовував інтуїцію звичайну і художню, акцентував увагу на перевагах естетичного пізнання, його здатності до повного і глибокого пізнання.

Лауреат Нобелівської премії з літератури 1927 р. Помер в окупованому нацистами Парижі.

Ідеї Берґсона розвивав італієць Бенедетто Кроче (1866–1952 рр.). Як і Берґсон, він основну увагу приділяв інтуїтивному пізнанню. На думку Кроче, політик, учений, критик надають перевагу інтуїції перед логічним роздумом, зору незрячій інтуїції надає інтелект.

Фройдизм

Популярним напрямом світового літературознавства XX століття став фройдизм. Його засновник – австрійський лікар-психіатр Зигмунд Фройд (1856–1939 рр.) – у працях «Вступ до психоаналізу», «Тлумачення снів», «Я і Воно», «Тотем і табу» стверджував, що людиною керують інстинкти. Особливого значення Фройд надавав статевому потягу. На його думку, надлишкова сексуальна енергія породжує мистецтво. Кожен твір має сексуальне джерело.

Психоаналіз Фройда базується на трьох положеннях:

1) позасвідоме;

2) вчення про дитячу сексуальність;

3) теорія сновидінь.

Фройд вважав, що всі процеси психічного життя людини мають позасвідомий характер, позасвідомими є почуття, бажання, мислення, уява. Свідомість, яка займає незначну частку в житті людини, агресивна і консервативна. Ознаками позасвідомого є позачасовість, спадковість, інфантильність, активність та ірраціоналізм. На думку Фройда, придушення позасвідомого є причиною неврозів, різних аномалій людської психіки. Основа позасвідомого – сексуальні потяги.

На думку вченого, художній твір є компромісною формацією між свідомими і підсвідомими інтенціями письменника. Кожен текст має у своїй структурі явний і прихований смисл. Перші сліди поетичної діяльності Фройд помітив у дітей, для яких найулюбленішим заняттям є гра. Граючись, дитина витворює свій світ. Поет, як і дитина, що грається, витворює світ фантазії, часто далекий від дійсності. Фройд вважав, що невдоволені бажання є рушійними силами фантазії, кожна фантазія – це здійснення бажань. Він твердив, що поезія, як і мрія, є продовженням та замінником давніх дитячих ігор, поет поміщає нас у стан, в якому ми насолоджуємося своїми фантазіями.

Нові підходи до співвідношення свідомого і позасвідомого запропонував учень Фройда Карл Ґу́став Юнґ (нім. Carl Gustav Jung;  1875-1961) — швейцарський психоаналітик. Він уперше запропонував ряд філософських концепцій: архетип, колективне несвідоме, комплекс, синхронічність. Значно поглибив і розширив уявлення про несвідоме. Широкою популярністю зараз користується його система психологічних типів (напр. інтроверсія — екстраверсія).

Карл Густав Юнг стверджує, що міф — це форма колективної свідомості, міфологія виникає як родова свідомість, тобто людина у первісному світі існує як невіддільна частина роду. Людина не відрізняє себе від інших людей та від усього роду взагалі. Міф не є ілюзією або вигадкою, а історична необхідність. Міфи створюються не тільки для пояснення навколишнього світу, а й для того, щоб встановити з цим світом контакт.

Юнґ відкрив два типи творчості: психологічний та візіонерський.

Психологічний використовує за матеріал життєвий досвід, переживання автора.

Візіонерський вдтворює пра-візії, прадавні переживання, і породжує великі твори.

Методологічні пошуки ХХ-ХХІ ст.

Структуралізм

Структуралізм виявив прагнення вивчати літературний текст у системному аспекті із застовуванням об’єктивних наукових підходів. Структуралісти намагалися подолати описовість і досліджували культуру за допомогою формалізації, математичного моделювання.

Засади структурної поетики складалися у сфері лінгвістики на основі ідей Фердинанда де Соссюра (фр. Ferdinand de Saussure; 1857-1913). Він заклав основи семіотики чи семіології - науки про знаки (грецьк. σημεῖον «знак, ознака») та знакові системи, їхнє життя в межах суспільства. Принциповим положенням Сосюра було розрізнення між мовою (фр. langue) та мовленям (фр. parole). Мова - система знаків, у якій поєднується зміст і акустичний образ. Мовлення - індивідуальний акт волі й поведінки. Мова - основа всіх явищ мовленнєвої діяльности, але вона не існує поза мовленнєвою діяльністю індивідів.

Важливим попередником структуралізму став Празький лінгістичний гурток, який утворився 1926 р. у взаємодії чеських філологів та російських емігрантів Миколи Трубецького, Романа Якобсона та ін. Засновником і першим президентом був Вілем Матезиус (чеш. Vilém Mathesius; 1882-1945). Основна ідея Празького лінгвістичного гуртка — трактування мови як функціональної системи засобів вираження, яка служить певній меті. Учасники гуртка першими прийшли до розуміння мови як системи відносин, точніше опозицій. При цьому завданням дослідження для них було розкрити складний і заплутаний зв'язок цих опозицій. Було висунуто тезу “бінарних опозицій” (подвійних протиставлень), що дають можливість точно осягнути функції елементів будь-якого висловлювання.

Своїм остаточним визначенням як загальної методології гуманітарних наук структуралізм завдячує французькому етнографові Клодові Леві-Стросу (Claude Lévi-Strauss; 1908-2009), який назвав свій дослідницький метод «структурною антропологією». Його засади було викладно в книзі «Anthropologie structurale» («Структурна антропологія», 1958), виданій в українському перекладі 1997 р. Визначальну роль у наукових пошуках вченого провели довгі роки, проведені в Бразилії 1935-1939 рр. Леві-Строс викладає в університеті Сан-Паулу, здійснює експедиції в індіанські поселення. Єврей за походженням, Леві-Строс був врятований із окупованої Франції завдяки програмі Рокфелера. Він працював у США, а по завершенні війни повернувся до Франції. Леві-Строс тлумачив міф як фундаментальний зміст колективної свідомости, підвалину стійких соціальних структур. Символічні форми, традиції, ритуали, конкретна мова можуть визначати суспільні інститути і взаємини в певному соціумі. Культурні уявлення він визнавав за знакові системи, які передають інформацію і здійснюють культурний обмін всередині структури.

У США структуралізм спирався на наукову спадщину американського логіка та філософа Чарльза Сандерса Пірса (англ. Charles Sanders Peirce; 1839-1914), роботи якого привернули увагу після його смерти, в 1930-і рр. Він заклав підвалини семіотики, розробив класифікацію семіотичних знаків. Його пошуки продовжив Чарльз Вільям Морріс (англ. Charles W. Morris; 1901—1979), який розглядав семіотику як метанауку. Процес формування знака він називає семіозисом, а сам знак структурою, що складається з чотирьох елементів: власне знак, репрезентація знака (знаконосій), означуване поняття (десигнат), інтерпретанта (сенс). Семіотику Морріс поділяв на  три розділи:

Семантика - відношення знака до об'єкта (природознавство).

Синтаксис - відношення знаків між собою (лінгвістика, логіка).

Прагматика - відношення знака до суб'єкта (психологія).

Структуралізм здобув популярність у повоєнній Франції. Серед чільних представників цієї методології виділяється Ролан Барт  (фр. Roland Barthes; 1915-1980). Барт надає новий статус семіотиці, включаючи до її складу численні коннотатівние знакові системи. Структуралізм він визнає за спосіб мислення, що має за мету виявлення правил функціонування її об’єкту в перебігу її розумової реконструкції. Структуральний аналіз передбачає членування й монтаж, виявлення регулярної повторюваности одних і тих самих одиниць і їхніх комбінацій.

Постструктуралізм

Термін "постструктуралізм" увійшов до активного теоретико-літературного обігу в 70-ті роки XX століття. Він став реакцією літературознавців на домінування структуралізму.

Ролан Барт видав 1967 р. в американському журналі «Aspen» (№ 5-6) есей «Смерть автора» («The Death of the Author»; франц. «La mort de l'auteur»). У своєму есеї Барт заперечує метод читання та критики, який спирається на аспекти авторської ідентичності, щоб виявити сенс у творчості автора. У цьому типі критики досвід та упередження автора служать остаточним «поясненням» тексту. Для Барта, однак, цей спосіб читання видається хибним: «віддати тексту автору» і призначити йому єдине відповідне тлумачення, це, на його думку, «означає накласти обмеження на цей текст».

Позначивши цією статтею свій відхід від структуралізму, Барт публікує в 1970 р. книгу «S / Z» - структурний аналіз оповідання Оноре де Бальзака «Сарразин» (1830). Барт методично рухається по тексту оповідання, позначаючи, де і як функціонують різні коди смислу. Він представляє метамову, яка існує над культурними умовностями, а не підпорядкована їм. Барт визначає п'ять основних кодів сенсу: герменевтичний, проайретичний, символічний, семний і референціальний. Ідеологія, конотація і текст - основні параметри, що визначають зміст цього проєкту. Барт розглядає ідеологію як помилкову свідомість, спосіб несвідомого самообману. Її функція полягає в тому, щоб підмінити в свідомості людини справжні мотиви його поведінки. Ідеологія тлумачить дійсність з метою її виправдання.

Одним з перших проти концепції знака, що домінувала в структуралізмі, виступив французький культуролог Мішель Фуко (Paul-Michel Foucault; —1984). На його думку, письменник не виражає себе у творі. Розвиваючи ідеї Ролана Барта, Μ. Фуко в праці «Що таке автор?» трактує письменника як мертву особистість: для нього автор — це „що”, а не „хто”. Автора вбиває власний твір, в якому розчиняється письменницька індивідуальність. Автор — це своєрідна функція, а не творець. У пошуках фундаментальних структур мислення М. Фуко прийшов до розуміння поняття дискурс, яке він вважав системою висловлювань, обсягу того, що за будь-якої доби може стати зрозумілим, а отже сказаним. Дискурс — вертикаль, навколо осі якої обертаються різні культурні коди, скупчення цих кодів з окремих висловлювань і є дискурсом. Суб'єкт висловлювання не дорівнює поняттю автор.

Погляди М. Фуко суттєво вплинули на розвиток постструктуралізму передусім у Франції та США. Французький постструктуралізм виходить з ідеї декомпозиції тексту, тобто розкладу його на складові елементи, з яких він «зітканий».

Деконструктивізм.

Цей напрям літературознавства виник у Франції наприкінці 1960-х років і є реакцією на новітні філософські та філологічні доктрини, перш за все такі, як феноменологія Ґуссерля, лінгвістична теорія де Соссюра, дослідження структуралістів і психоаналітиків. Найвидатнішим представником деконструктивізму є Жак Дерріда (фр. Jacques Derrida; 1930-2004) виходить із положення про те, що мова існує не для вираження філософських ідей, не є основою пізнання буття і ніяк не пов'язана із зовнішнім світом. Мова не підпорядкована законам логіки і суперечлива за своєю природою: в ній закладені нестабільність значень, двозначність, постійні семантичні зміни, великий обсяг етимології, ідіоматики і т. д. Мова створює уявлення людини про світ.

Головним у його концепції є децентрування структури, тобто вчення про відсутність центру. Будь-який текст, у тому числі й художній, можна не лише написати, а й конструювати й деконструювати, складати й розкладати, дописувати й переписувати, розписувати й описувати. Твердячи, що поза текстом нічого не існує, Ж. Дерріда обстоює ідею тексту, цілком позбавленого контексту. Завдання деконструкції - виявити логоцентрізм будь-якого тексту через виявлення бінарних опозицій, з яких одна домінує, що означає ієрархію. Розкриваючи опозиції, деконструкція, таким чином, відноситься до боротьби з ієрархією. Деконструкція свідчить про відсутність єдиної першооснови, але не заперечує такого чиннника в принципі, а лише констатує його іманентну подільність, повторюваність, структурність і розпорошеність (в письмі й сліді). Дерріда протиставляє поняття письма  логоцентричній (метафізичній) системі понять (мовлення і слово), заснованих на тотожності і наявності. Письмо є спосіб існування мови, в якому залишаються сліди. Вираження письма - текст - має особливе значення, являючи собою основний предмет аналізу. Формула Дерріда - «все є текст» - відповідає іншому принципу: «немає нічого поза мовою».

Погляди французького вченого значною мірою вплинули на розвиток деконструктивізму в США, де утворилася Йєльська школа.

Феміністична критика

Феміністична критика спиралася на основи розробленої Сімоною де Бовуар (фр. Simone de Beauvoir; 1908-1986) концепції соціального конструювання гендеру («Друга стать», 1949), присвяченої проблемам жіночих прав та гендерної нерівності, де підкреслювалося, що «жінкою стають, а не народжуються». Цією знаменитою фразою де Бовуар спочатку висловлює те, що стало відомим як відмінність між статтю та гендером, тобто біологічною статтю та соціальним й історичним конструктом гендер та супутніми стереотипами. Де Бовуар визначає жінку як «другу стать», тому що жінки визначаються відносно чоловіків.  Де Бовуар ствержувала, що жінки здатні робити вибір на рівні з чоловіками, а тому спроможні обрати шлях підвищення, підняття за межі «іманентності»,й досягти  такого положення, коли вони візьмуть в свої руки відповідальність за себе й за світ

Фундатор французької феміністичної теорії та критики — Юлія Крістева (болг. Юлия Кръстева, фр. Julia Kristeva; нар. 24 червня 1941), Одна з головних тем Кристевої - дослідження феномену жіночого як автономної цілісної сукупності. Вона розглядає жіноче начало не тільки як елемент гендерних програм, а й як автономне явище, яке близьке формам неартикульованого, прихованого, хтонічного і священного. Крістєва звертає увагу, що перетворення феномену жіночого веде до редукції почуття сакрального.

Ю. Крістева детально розглядає процес приниження жінки в суспільстві. Переосмислює міфічні уявлення про любов, порівнює психоаналітичне й релігійне розуміння цієї категорії; аналізує образ „чужинця” у філософії та літературі, проблему неподібності як органічного елементу структури людської особистості.

В американському варіанті феміністської критики домінують реконструювання жіночої історико-літературної традиції та історіографії, перегляд патріархатних принципів і досвіду лесбійства, актуалізація природи жіночого тексту, видаються місткі антології жіночої літератури.

Постколоніальна критика

Складається наприкінці 1970-х рр. в англомовному світі. Фундаментальну роль у її створенні відіграла праця американського критика палестинського походження, професора Колумбійського університету Едварда Ваді Саїда (англ. Edward Wadie Saïd; 1935-2003) "Орієнталізм" (Orientalism; 1978). У роботі автором розкривається суть західного підходу для сприйняття, розуміння, інтерпретації, дослідження Сходу, взаємодії з ним. Орієнталізм - назва цього підходу, якому властива необ'єктивність і упередженість. Згідно авторові книги, орієнталізм - символ європейської влади над Сходом. Орієнталістський «Схід» - артефакт Заходу. Європейське сприйняття Сходу ґрунтується на теорії і практиці, на певній ідеології, яка потім перетворюється в політичне рішення. Він передбачає наявність певних рамок, фільтра, що обмежують роздуми про Схід і формують певну систему знань про нього. Орієнталізм - ідея, що має історію і традицію, і згідно з якою, Схід рукотворний. У орієнталізмі присутня упередженість в обговоренні тем Сходу, арабів, ісламу. Мета, якою задається Саїд у своїй роботі, полягає в дослідженні орієнталізму і спробі відповісти на питання, яким чином імперіалістична спрямованість орієнталізму вплинула на підпорядкування цій ідеології і таких сфер, як філологія, лексикографія, історія, біологія, політична і економічна теорія, художня література і лірична поезія і т.д.

Саїд започаткував цілий напрям досліджень, що деконструюють тексти колишніх метрополій, вказуючи на їх залежність від інтересів правлячих кіл світових лідерів. Характерною особливістю постколоніальних студій є той факт, що переважно вони написані англійською чи французькою мовою, вихідцями з колишніх колоній, до того ж більшість з них не знає своїх автохтонних мов.

Нова стратегія постколоніальних досліджень трактує колоніалізм як расову, національну, соціальну та гендерну дискримінацію. Колоніалізм перестав існувати як географічне поняття, але зберігається в комплексі гетерогенних вад, за якими суспільство продовжує поділятися на своїх і чужих, тобто інших, не ідентичних. Постколоніальна критика прагне спростувати універсальний погляд на літературу як таку, що має позачасову вартість. Прихильники постколоніальних студій вбачають чар саме в малих літературах з усім їхнім жанровим, тематичним, стильовим тощо розмаїттям.

Постмодернізм

Постмодернізм виникає в другій половині ХХ ст., а в останній третині століття перетворюється на провідний напрям світової культури. Його доктрина полягає в спробі зняти розрив між «високим» і масовим мистецтвом. Світ в уяві постмодерністів постає як щось аморфне, розпливчасте, до кінця не визначене, а отже, незрозуміле й ірреальне. Автор, однак, і не повинен шукати сенс людського буття, він мусить його створювати, а для цього можуть згодитися вже написані раніше твори інших письменників. Автор має занурити читача в написане іншими, переосмисливши цитати, фрагменти, уривки, фабули з їхніх романів, повістей чи драм. Основним предметом зображення у творах письменників цього напряму часто стає сам літературний процес. Текст пишеться заради тексту, при цьому форма починає домінувати над змістом. Триває деканонізація усталених літературних традицій.

Французький філософ Жан-Франсуа Ліотар (фр. Jean-François Lyotard; 1924-1998, Париж) одним з перших поставив проблему кореляції культури постмодернізму і постнекласичної науки. Він визначив постмодерн як кризу метанаративів (великих проєктів). Ці «метанаративи» - часто «великі оповідання» - є грандіозними, великомасштабними доктринами і філософіями світу: історичний прогрес, пізнаваність усього наукою, можливості абсолютної свободи. Ліотар стверджує, що ми вже давно не віримо, ніби розповіді цього типу здатні репрезентувати і вмістити нас усіх. Ми стали більш пильними до розрізнення, різноманітності, несумісності наших прагнень, вірувань і бажань, і з цієї причини постсучасність характеризується великою кількістю мікро-наративів.

Основною формою «застосування» знання є «наративи» - оповідні структури, що характеризують певний тип дискурсу в різні історичні періоди. Ліотар виділяє:

1) «легітимуючі» макронаративи, мета яких - обґрунтувати панування існуючого політичного ладу, законів, моральних норм, властивого їм способу мислення і структури соціальних інститутів.

2) Поряд з макронараціями існують також і «язичницькі» мікронаративи, які забезпечують цілісність повсякденному житті в його повсякденному досвіді на рівні окремих первинних колективів (напр., сім'ї), і не претендують на позиції влади.

3) Уже сам дискурс, за Ліотаром, є метанарацією і створює «соціальну міфологію», яка підтримує функціонування всіх механізмів управління.

Французький філософ Жан Бодріяр (фр. Jean Baudrillard; 1929-2007) вивчав безперестанне породження образів і загальну зачарованість засобами масової комунікації. Бодріяр увів у популярний обіг такі концепції, як «симулякр», «гіперреальність» і «структурна революція» (пізніше вони сформували основну ідею фільму братів Вачовскі «Матриця»). Ввів поняття гіперреальність. Основа гіперреальності - симуляція. Одиницями гіперреальності є симулякри - знаки або несамототожні феномени, що відсилають до чогось іншого, а тому симулятивні.

Бодрійяр розвинув вчення про трри порядки симулякрів: копії, функціональні аналоги і власне симулякри. До третього порядку симулякрів він відносив всі сучасні феномени, включаючи гроші, громадську думку і моду. Вони функціонують за принципом символічного обміну. Сучасну епоху Бодрійяр називає ерою гіперреальности - надбудова визначає базис, праця не виробляє, а соціалізує, представницькі органи влади нікого не представляють. Сучасну епоху характеризує відчуття втрати реальности. Останнім бастіоном реальності стає смерть. На смерті заснована будь-яка влада і економіка. Але в цьому випадку смерть виступає не сама по собі, а як фантазм (вистава). У мистецтві Бодрійяр бачить критичну і терапевтичну функції по поверненню реальності.

Мультикультуралізм

Мультикультуралізм, що сформувався як методологія в США на межі ХХ і ХХІ ст., стверджує, що наявність у суспільстві багатьох культур — це природний стан суспільного життя і до нього треба ставитись відповідно. З точки зору мультикультуралізму крайністю і відхиленням від норми є намагання утвердити у суспільному житті одну єдину «загальноприйняту» культуру, що часто буває у суспільствах тоталітарного типу. Це один з аспектів толерантності, що полягає у вимозі паралельного існування культур з метою їх взаємного проникнення, збагачення і розвитку в загальнолюдському руслі масової культури. Ідея мультикультуралізму висувається головним чином в економічно розвинених країнах Заходу, де спостерігається значний приплив іммігрантів. У сучасній Європі мультикультуралізм передбачає насамперед включення в її культурне поле елементів культур іммігрантів з країн «третього світу».

Розвиткові ідей мультикультурализму сприяв крах світової колоніальної системи та активізація суспільних рухів етнічних, сексуальних та гендерних меншин за свої громадські права в країнах Західної Європи та Америки. соціально-політичним каталізатором розвитку концепції мультикультуралізму стала глобалізація. До широкого культурного вжитку "мультикультуралізм" ввів уряд прем'єр-міністра П'єра Трюдо в Канаді, коли в 1971 року прийняв Офіційний акт про мультикультуралізм. Канадський філософ Чарльз Тейлор  (англ. Charles Margrave Taylor; нар.1931) опублікував 1994 р. книгу "1994. Мультикультуралізм: вивчення політики визнання" ("Multiculturalism: Examining The Politics of Recognition"). Наприкінці XX ст. в американській теорії та політиці з'явився новий термін, який (на думку американських філософів та політиків) більш повно відображав мету мультикультуралізму в Америці – досягнення diversity, тобто расової, релігійної, національної, культурної та гендерної багатоманітності, яка вважається джерелом постійного розвитку суспільства, народження нових ідей та талановитих людей, що об'єктивно сприяє матеріальному та духовному збагаченню всього суспільства.

Рецептивна естетика

Цей напрям літературознавства заснували німецькі вчені з Констанського університету Роберт Яусс (нар. 1921 р.) — автор праць „Історія літератури як провокація для літературознавця” (1970 p.), „Маленька апологія для естетичного досвіду” (1972 p.), „Естетичний досвід і літературна герменевтика” (1977 p.), Вольфганг hep (нар. 1926 p.) — автор праць „Імпліцитний читач: зразки комунікації у прозі від Буньяна до Бек-кета” (1972 р.), „Акт читання: теорія естетичної відповіді” (1976 р.), „Лоуренс Стерн: Трістан Шенді” (1988 р.) — та американці Дж. Куллер, Е. Герш, С. Фіш. Обидва варіанти рецептивної естетики стали популярними ще в 70-ті роки. Це не естетика творчості, а естетика сприйняття. Об'єктивна цінність культури (і літератури) минулого не являє для неї інтересу. Рецептивна естетика повністю зосереджена на сучасній людині. Все, що було раніше, має значення лише остільки, оскільки на нього звернена свідомість нашого сучасника.