05. НТШ як осередок літературознавчих досліджень

Утворення (1873)

23 грудня 1873 року з ініціативи Олександра Кониського, Дмитра Пильчикова та інших українських діячів із Наддніпрянщини, коштом Єлизавети Милорадович-Скоропадської й інших меценатів з підросійської України у Львові виникло Літературне товариство імені Т. Шевченка. Однак за законом членами-засновниками могли стати лише громадяни Австро-Угорщини. До їхнього складу увійшли Юліян Романчук, Омелян Огоновський, Олександр Огоновський, Корнило Сушкевич, о. Степан Качала, Лонгин Лукашевич, Теофіл Барановський.

Першим головою Товариства було обрано Корнила Сушкевича. Перші роки діяльности Товариства пройшли в умовах жорсткої конкуренції з галицькими москвофілами, оскільки його представники відстоювали ідею єдности галицьких та наддніпрянських українців та їхньої окремішности від поляків та росіян. Першим реалізованим завданням для Товариства було заснування 1874 р. власної друкарні, яка видавала книжки народною мовою на противагу друкарні Ставропігійського інституту, що друкувала т. зв. «язичієм». За період від створення товариства до реорганізації його у наукове (1873–1892) було видано лише більше 20 книг, виходили регулярні часописи «Правда» (1867-1898), щоденна газета «Діло» (1880–1939), двотижневик «Зоря» (1885–1897)

Реорганізація у Наукове товариство (1892)

В умовах значного поширення українського просвітницького та культурного руху виникла потреба реорганізувати Товариство у наукову інституцію, що в майбутньому виконувала б функції Академії наук. Головним ініціатором такого перетворення виступив у 1890 році Олександр Барвінський за підтримки Олександра Кониського, Володимира Антоновича, Тадея Рильського, Миколи Лисенка. На загальних зборах 13 березня 1892 року було прийнято новий статут, згідно з яким створено Наукове товариство імени Шевченка (НТШ) з пріоритетом українознавчих проблем.

Було створено три секції НТШ, що визначали упродовж більшої частини його історії його структуру:

-  Історично-філософська;

-  Філологічна;

-  Математично-природописно-лікарська.

Першим головою реорганізованого НТШ став Юліян Целевич (1892), однак його майже зразу замінив Олександр Барвінський (1893–1897). Було започатковане видання «Записок НТШ». Було зібрано гроші на перший том «Записок», який вийшов наприкінці 1892 р. До нього увійшли статті Михайла Грушевського (тоді – випускника Київського університету), Тадея Рильського, Олександра Кониського, Олександра Колесси (тоді – випускника Віденського університету). Наступного року вийшла друга книга.

Восени 1894 р. до Львова після захисту магістерської дисертації прибув Михайло Грушевський. За рекомендацією Володимира Антоновича він був призначений на посаду ординарного професора кафедри всесвітньої історії з окремим оглядом історії Східної Європи Львівського університету (кафедра фактично займалася історією України, але політична кон’юнктура не дозволяла згадати це в назві). На цій посаді Грушевський пропрацював до 1914 року. Він відразу очолив видання «Записок». Протягом трьох літ „Записки“ замість одного разу на рік стали виходити раз на два місяці як науковий історично-філологічний журнал академічного типу. За редакцією М. Грушевського вийшло 107 томів ЗНТШ.

Крім ЗНТШ також розпочато цілий ряд інших серійних видань. У 1895 році започатковано серійну збірку «Жерела до історії України-Руси» (усього 22 томи), «Пам’ятки українсько-руської мови і літератури» (8 томів), «Етнографічний збірник» (40 томів), «Матеріали до українсько-руської етнології» (22 томи), «Студії з поля суспільних наук та статистики», «Часопись Правнича і Економічна». Крім того виходили «Збірник Історично-філософської секції», «Збірник Філологічної секції») та інші серійні видання. В 1897 р. вперше в історії українського народу з’явилося україномовне серійне видання в галузі природничих та технічних наук — «Збірник Математично-природописно-лікарської секції», а також далі окремо «Лікарський збірник». У цих виданнях провідні діячі НТШ закладали основи української наукової, медичної і технічної термінології.

Під редакцією Володимира Гнатюка, наукового секретаря НТШ, з 1900 р. почав виходити інформаційний квартальник про діяльність Товариства «Хроніка НТШ», одночасно українською та німецькою мовами. До популяризації українських письменників до Першої світової війни особливо причинилося книгозбірня НТШ в рамках «Українсько-руської бібліотеки».

Серед перших монографічних праць діячів Товариства слід назвати «Studien aus dem Gebiete Ruthenisher Sprache» Омеляна Огоновського, «Тарас Шевченко-Грушівський, хроніка його життя», Олександра Кониського, у двох томах. Головною фундаментальною монографічною працею створеною в НТШ слід вважати «Історію України-Руси» Михайла Грушевського — 8 томів, що з’являлись упродовж його діяльності в НТШ. Серед численних монографічних студій діячів Товариства, що були опубліковані вперше в збірках НТШ, слід назвати серію праць Івана Франка, Володимира Гнатюка, п’ятитомник В. Шухевича «Гуцульщина».

Наслідком спільної праці подвижників НТШ стала перша «Українська Загальна Енциклопедія» під редакцією І. Раковського «Велика історія України» та «Історія Українського Війська» з видавництва І. Тиктора. В 1937 р. серед численних праць Географічної комісії НТШ вийшов «Атлас України та суміжних країн» під редакцією Володимира Кубійовича. У 30-х роках напередодні нової світової війни зросла функція НТШ, як видавця часописів культурологічного спрямування. Серед них «Українська книга» (з 1937 р.), «Українська музика» (з 1939 р.) журнал «Сьогочасне і минуле» (1939 р.).

Загальний видавничий доробок НТШ за станом на вересень 1939 становив майже 1200 томів збірок, монографій, часописів тощо. Про науковий рівень праць НТШ як академічного центру української славістики засвідчував широкий обмін виданнями з науковими установами і бібліотеками на усіх п’яти континентах. Так наприклад у 1909 р. такий обмін здійснився з 244 установами в 28 країнах світу (зокрема з 22 центрами в США).

Епоха Грушевського (1897—1913)

У 1897 році Грушевського обрано головою Наукового Товариства імені Шевченка, а також головою Історично-філософської секції НТШ. Інтелектуально-організаційне осердя НТШ в період тогочасного дуже плідного етапу діяльності Товариства створювала «золота трійця» в особі Михайла Грушевського (голова Товариства, історик), Івана Франка (голова Філологічної секції) та Володимира Гнатюка (науковий секретар, наукові зацікавлення — фольклор і етнографія).

У 1898 році Товариство купує будівлю у Львові на вул. Чарнецького (нині Винниченка, 26), де розбудовує друкарню та палітурню, у яких заходами Олександра Барвінського починають видавати підручники не лише для українських ґімназій, але й для початкових шкіл.

У 1904—1906 роках за кошти киянина Євгена Чикаленка та деяких дрібніших пожертв НТШ будує у Львові під Цитадельною горою на вулиці Супіньського (нині Коцюбинського) Український академічний дім у стилі гуцульської сецесії (архітектори Т. Обмінський та Ф. Левицький). Будівля, відома також під назвою «Дім українських студентів», виконувала функцію гуртожитку для українських професорів, вчених та студентів, що приїжджали до міста на роботу чи навчання.

У 1912 році на кошти Василя Симиренка та австрійського уряду НТШ купує ще одну будівлю на вулиці Чарнецького (Винниченка) у Львові, сусідню до попередньої, де відкриває бібліотеку.

НТШ між двома війнами (1914—1939)

Перша світова війна радикально змінила долю НТШ. В часи нетривалої російської окупації Львова (1914-15) Товариство було закрите, знищені його колекції та друкарня, сильно пограбовано музей. Під час війни померли видатні діячі Товариства: Іван Франко, Володимир Шухевич, Володимир Охримович, ін. Фактично діяльність Товариства в роки війни призупинилася.

У 1918 році у Києві заходами гетьманського уряду Павла Скоропадського було створено Українську Академію Наук, кадровою основою для якої частково стали дійсні члени НТШ.

Також наступне післявоєнне відродження НТШ проходило в умовах польських репресій та економічної дискримінації. Проте Товариство продовжувало свою діяльність, виходили «Записки НТШ» та інші збірки. Набули значної ваги наукові напрямки пов’язані зі стислими науками, формувалися нові музеї та природні заповідники. Вийшла друком перша Українська Загальна Енциклопедія. Набула особливого світового значення Бібліотека україніки НТШ.

У 1919 році Наукове Товариство ім. Шевченка відкриває Таємний український Університет та Таємну Політехніку, причиною чого стало закриття польською владою українських кафедр у Львівському університеті та заборона вступати до університету абітурієнтам української національності. Ректором Таємного університету став тодішній голова НТШ Василь Щурат. Рівень викладання в університеті був досить високим, про що свідчить той факт, що дипломи, видані Таємним університетом, визнавались деякими іншими європейськими університетами. Обидві установи проіснували до 1925 року, коли їх розігнала польська поліція.

З приєднанням в 1939 році західноукраїнських земель до СРСР та «радянизацією», репресії продовжувались вже новою владою. 22 (з 24-ох) дійсних членів НТШ були арештовані НКВД і заслані, готові до друку праці (том «Записок», число «Сьогочасне і Минуле» і подвійне число «Української книги» були знищені. З Бібліотеки НТШ вивезли частину книжок і рукописів.

У січні 1940 влада примусили винести ухвалу про самоліквідацію Товариства. Ті, хто голосував проти - загинули в НКВД. На місці НТШ організували Філіал Академії Наук УРСР. У 1944 році, перед приходом радянської армії до Львова, більшість членів НТШ виїхала на Захід, а проти тих, що залишилися почалися репресії. До 1946 року був проведений остаточний розгром НТШ, а разом з ним вільної української науки: 30 дійсних членів загинуло у тюрмах, 20 опинилися на засланні. 

В 1940 р. після приходу у Львів більшовиків Товариство було розгромлене, його музеї та колекції розчленовані між різними установами, окремі діячі репресовані та навіть фізично знищені (Р. Зубик, К. Студинський, П. Франко, В. Старосольський).

Олександр Барвінський

Ініціятива запрошення Грушевського до Львова належала Олександрові Барвінському (1847-1926), у ті роки – послові до австрійського парламенту (Рейхсрату). Він закінчив філософський факультет Львівського університету (1865-1869), після чого викладав у гімназіях Бережан і Тернополя, учительських семінаріях Тернополя і Львова. Вже в гімназії почав видавати українські підручники, зокрема, літературну хрестоматію: «Виїмки з українсько-руської літератури». Очолює Українське педагогічне товариство (1891-1896), обирається заступником голови «Просвіти» (1889-1895). Започаткував «Руську історичну бібліотеку» (вийшло 24 томи). Був одним з ініціяторів реорганізації Літературного Товариства ім. Т. Шевченка в Наукове Товариство ім. Т. Шевченка, в 1892—1897 роках — очолював товариство. Згодом в уряді ЗУНР очолював Державний Секретаріат освіти і віросповідань (1918-1919). Після окупації польськими військами Галичини відійшов від політичної діяльності.

Курс «Історія української літератури» вийшов 1920-1921 рр.  Історію літератури Барвінський поділяв на три доби:

1. Старинна - від запровадження християнства (988) до падіння Царгорода (1453);

2. Середня - від падіння Царгорода до виступу Івана Котляревського (1898);

3. Новочасна - від виступу Котляревського до нинішніх днів.

Він починає літературну історію з екскурсу в фольклорну спадщину та огляду перекладної літератури. Серед середньовічних пам’яток виділяється «Слово о полку Ігоревім» як «найгарніший і найбільш умілий вираз староруської поезії і взагалі староруського письменства». Автентичність пам’ятки не викликає в Барвінського сумніву. XIII-XV ст. характеризуються як доба застою і занепаду. Звертається увага на поширення в Україні  з середини XV ст. ренесансного гуманізму, «головною прикметою [якого] було змагання до свобідних самостійних дослідів і свободи думки». Осередками літературного руху другої доби визнаються Остріг, Львів, Вільно й Київ. Стверджується, що Григорій Сковорода «виступав з проповіддю ідеї національности в ті часи, коли в Західній Европі панувала ще ідея космополітизму, а ідея національности ледве-ледве виникала.., а Сковорода висловив її і підняв до теорії».

Поява «письменства в народнім дусі» пов’язується з боротьбою за народні права кінця XVIII ст. та народженням етнографії. Відзначається великий вплив романтизму на літературний процес.  Іван Котляревський «своїми поетичними творами дав почин справді народному українському письменству». Докладно розглянувши його твори, зупиняється на епігонах Котляревського. Визначається Харків як вогнище українського народного життя і письменства. Середовище харківських романтиків, пов’язаних з університетом, постає важливим чинником літературного руху ХІХ ст. Найвидатнішим письменником харківської громади визнається Григорій Квітка-Основ’яненко. З ним пов’язуються Яків Щоголів, Євген Гребінка, Осип Бодянський, Амвросій Метлинський як представники «етнографічно-романтичного струменю». Відтак Барвінський переходить до Наддністрянської України - ситуації в Австрійській імперії, творчості «Руської Трійці», впливу на Галичину «весни народів». З пропагандою московських слов’янофілів пов’язується феномен «москвофільства», очолюваного Денисом Зубрицьким. Він торкається перебігу літературного життя Буковини й Закарпаття. Повертаючись до Києва, Барвінський зупиняється на діяльності Максимовича, Кирило-Мефодіївського братства. «Українською Трійцею» він називає Костомарова, Шевченка і Куліша. Шевченко виділяється як «найзамітніше і найвизначніше явище на ниві українського письменства і нашого народного життя». Його поезія оцінюється як «пряме продовження народної поезії». Робиться огляд літературного життя 1860-х рр. (тут вживається термін «письменники-шестидесятники»), серед яких виділяються Марко Вовчок, Ганна Барвінок, Олекса Стороженко, Анатоль Свидницький, Яків Щоголів, Леонід Глібов. Розглядається початок народовського руху в Галичині, пов’язаного з газетою «Мета» й часописом «Правда». Високо оцінюється діяльність Олександра Кониського. Виділяються Степан Руданський, Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, театр корифеїв (Михайло Старицький, Марко Кропивницький, Іван Карпенко-Карий). Важливе місце відводиться Юрієві Федьковичу - «першому соловію надпрутської України». Докладно описується діяльність галицьких народовців.

Михайло Драгоманов постає зачинателем нових рухів, пов’язуваних із сприйняття соціялістичних доктрин. З цим впливом пов’язується Іван Франко як найталановитіший з учнів Драгоманова. Визнається його непересічний талант, його плідність як письменника й громадського діяча. Поряд подаються портрети Остапа Терлецького, Михайла Павлика, Степана Коваліва, Наталі Кобринської. Відводиться місце для Олени Пчілки, Бориса Грінченка, Івана Манжури, Осипа Маковея, Павла Грабовського. Серед сучасних талановитих авторів на перше місце ставиться Леся Українка. «Її лірика щира і глибока, навіяна рішучістю й жаром і таки голосним страшним стоном зболілої душі, якого не було чутно на Україні з часів киргизьких пісень Тарасових». Вияви натуралізму знаходить Барвінський у Михайла Коцюбинського, Миколи Чернявського. Говорить про резонанс феміністичного руху (Наталя Кобринська, Ольга Кобилянська) та модернізм, представлений Василем Стефаником, Марком Черемшиною, Лесем Мартовичем. Нова ситуація на сході, розпочата революцією 1905 р., втілена в постаті Володимира Винниченка, Олександра Олеся, Спиридона Черкасенка.

Михайло Грушевський

Михайло Грушевський (1866-1934) по закінченні  Київського університету й захисті маґістерської дисертації «Барское староство. Исторические очерки» (1894) переїздить до Львова, за рекомендацією Володимира Антоновича призначений на посаду ординарного професора кафедри всесвітньої історії з окремим оглядом історії Східної Європи Львівського університету. На цій посаді Грушевський пропрацював до 1914 року. Ще з 1892 р. він почав працювати в Науковому товаристві ім. Шевченка (НТШ). Він очолив Історико-філософську секцію Наукового товариства імені Шевченка, створив і очолив Археографічну комісію НТШ (1896—1913), займався редагуванням «Записок Наукового товариства імені Шевченка», і саме завдяки його організаторським здібностям вдалося видати більш ніж 100 томів.

На початку 1897 року Михайла Грушевського обрали головою НТШ (1897—1913). Під його керівництвом розроблені статути НТШ (1896, 1898, 1901, 1903, 1904 років), в основу яких були покладені суто наукові, а не політичні й культурні завдання, що викликало опозиційні настрої щодо нього. Реорганізуючи НТШ в академічну установу світового рівня (створення бібліотек, музеїв, збирання архівного матеріалу), Грушевський сприяв переходові української науки в Східній Галичині від поодиноких індивідуальних історичних пошуків до організованого, колективного й систематичного вивчення історії України та створив власну наукову школу (Іван Крип’якевич, Василь Герасимчук, Степан Томашівський, Іван Джиджора, Михайло Кордуба, Іван Кревецький, Омелян Терлецький), яка виконувала освітню (підготовка істориків-професіоналів) і дослідницьку (вивчення широкого кола проблем історії України) функції.

Протягом 1897—1898 років Грушевський написав 1-й том своєї фундаментальної праці — «Історія України-Руси», наприкінці 1898 року ця робота була надрукована у Львові. Незабаром Грушевський видав ще два томи своєї праці. Для розвитку української літератури Грушевський разом з Франком заснував і видавав «Літературно-науковий вістник» (Львів, 1898—1905, Київ, 1905—1907), був одним з організаторів Української видавничої спілки (1899 рік).

Наприкінці 1906 року до Києва було перенесене видання «Літературно-наукового вістника» і Грушевський опублікував у ньому статті присвячені українському рухові. Був одним із організаторів та редакторів газети «Рада» (1906 рік) і часопису «Україна» (1907—1914). Після організації Українського Наукового Товариства в Києві весною 1907, був обраний його головою. Водночас Грушевський очолював і львівське товариство, постійно перебуваючи то у Києві, то у Львові.

З початком Першої світової війни він повернувся історик до Києва, де був заарештований і відправлений у заслання (1914-1915). Коли 1917 р. утворилася Українська Центральна Рада, Грушевський був обраний її головою. Після перевороту 1918 р. й приходу до влади Павла Скоропадського перейшов на нелегальне становище, а коли Київ 1919 р. захопили більшовики, переїхав до Кам’янця-Подільського, потім – до Станіславова, згодом емігрував до Чехословаччини. На еміграції Грушевський проводив роботу над великим науковим проєктом — багатотомною «Історією української літератури». Перші томи цієї роботи були надруковані в 1923 році, останній, 6-й том, лишився в рукопису і був надрукований тільки в 1995 році.

1923 року був обраний академіком ВУАН. У березні 1924 року з сім’єю переїхав до Києва. Працював професором історії в Київському державному університеті. Був обраний академіком Всеукраїнської академії наук, керівником історико-філологічного відділу. Очолював археографічну комісію ВУАН, метою існування якої було створення наукового опису видань, надрукованих на території етнографічної України в XVI—XVIII століттях. З осені 1929 року почався погром історичних установ, створених Грушевським. 1931 року Грушевський переїхав до Москви. Пережив арешт. Помер 1934 р. в Кисловодську.

Використовуючи в своїй дослідницькій праці історичні джерела, Грушевський звертався до літературних пам’яток: літописів, Києво-Печерського патерика, деяких проповідей. Він торкався їхніх літературних якостей, стилю, авторства, писемних джерел. У томі 3 «Історії України-Руси» він докладно коментує Галицько-Волинський літопис, розглядає історичну основу його сюжетів. Використання порівняльного аналізу дозволило йому встановити, наприклад, що проповідь про багатія і Лазаря – це лише переробка візантійського тексту, можливо, авторства Іоана Золотоустого.

На вигнанні він почав писати «Історію української літератури» й протягом 1922-1925 рр. видав чотири томи та першу книгу п’ятого. Т. 1 розглядає фольклор як основу для розвитку літератури. Т. 2-3 – книжну словесність київської та галицько-волинської доби, т. 4 – билини, апокрифи, легенди. Т. 5 – епоху Ренесансу, яку Грушевський називає «першим відродженням» (1580-1610). А т. 6. лишився в машинописі: планувалося видати його 1930 р., але на заваді став початок репресій і практичне заслання Грушевського та розгром його школи. Він зберігся в архівах КГБ і був виданий 1995 р. в «Київській бібліотеці давнього українського письменства» як перший том серії «Студії». Він охоплює літературний процес першої третини XVII ст. (до початку митрополитства Петра Могили).

Кирило Студинський

Кирило Студинський (1868—1941) очолював НТШ протягом 1923-1932 рр. Він навчався у Львівському й Віденському університетах, причому у Відні його навчав видатний хорватський філолог-славіст Ватрослав Ягич (1838-1923). Стажувався в Берлинському університеті під керівництвом Александра Брюкнера (1856-1939), потім працював у Краківському університеті (1897-1900), Львівському університеті (1900-1918). З окупацією ЗУНР поляками відмовився складати присягу новій владі, був двічі заарештований та інтернований. З совєтською окупацією Галичини був відновлений на посаді професора. Вивезений зі Львова при відступі совєтів; був дорогою розстріляний.

Автор понад 500 праць головно з літературознавства, в яких застосовував здебільшого соціологічний і порівняльний методи, зокрема у працях з полемічної літератури.

Монографія «Пересторога: Руський пам’ятник початку XVII віка. Історико-літературна студія» (Львів, 1895) була написана в Берліні під керівництвом проф. Брікнера з використанням архівних джерел, знайдених у Києві. Студинський намагався схарактеризувати суспільні й церковні погляди автора, перевірити історичну коректність наведених у творі фактів, виявити джерельну базу твору. Твір розглядається в широкому контексті міжконфесійної полеміки.

Брошура «Ze studiów nad literaturą polemczną» (Краків, 1905) включає дві статті: про перекладача твору Петра Скарги «Synod Brzeski» (1597) руською мовою, яким мав бути Іпатій Потій, та про полеміку Іпатія Потія з патріархом Мелетієм Пігою.

1906 р. в серії «Пам’ятки українсько-руської мови і літератури» (т. 5) Студинський видав збірник «Пам’ятки полемічного письменства кінця XVI і поч. XVII в.», до якого ввійшли «Wypisanie drogi» Бенедикта Гербеста,  «Kąkol, który rozsiewa Stephanek Zizania» Щасного Жебровського, «Казаньє св. Кирилла о Антихристі», невідомий твір Клирика Острозького, «Relacia y Uważenie» Іпатія Потія, рукопис Мелетія Смотрицького. Аналіз цих творів наводиться в передмові.

1897 р. опублікував у журналі «Przegląd powszechny» статтю про перший твір Іпатія Потія «Unia» (1595), а згодом окремою книжкою - «Pierwszy występ literacki Hipacyusza Pocieja» (Львів, 1902). Причинами Берестейської унії визнає розвиток протестантизму на Русі, деморалізація вищого клиру, темнота й упослідження нижчого клиру, ненормальне ставлення Константинопольського патріярхату до Руської Церкви. Витривалість унії пов’язує з активною діяльністю Іпатія Потія. Доводить авторство анонімної брошури «Unia» й докладно розглядає цю брошуру.

Студинський досліджує граматику «Адельфотес» (Львів, 1591), ранній твір Мелетія Смотрицького «Антиграфи», панегірик «Евфонія Веселобрмячая» (1633) та інші панегірики XVII ст. Він звертається до постатей Івана Котляревського й Петра Гулака-Артемовського («Котляревський і Артемовський. Відповідь д. Ів. Стешенкові. Львів, 1901), з’ясовуючи їхні суспільні позиції, видає «Думки і пісні Амвросія Метлинського» з власною передмовою (Львів, 1897).

Зрозуміла річ, що в центрі його уваги опиняється культурно-літературний рух у Галичині. Він друкує – спочатку польською (1896), а потім – українською мовою (1910) дослідження «Ґенеза поетичних творів Маркіяна Шашкевича». Імпульси до творчості Шашкевича виводяться з наполеонівських воєн і стимульованого ними панслов’янського руху. Шашкевич визнається першим у Галичині, хто відчув прагнення до народности й чию свідомість збудила ідея народности. Його ідеологія пов’язується з творчістю Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Амвросія Метлинського. Відзначається любов до народної культури, фольклорно-етнографічні зацікавлення. Вже перший вірш «Погоня» пов’язаний із фольклорними мотивами. Аналоги відшукуються в збірці пісень Максимовича. Такі самі джерела мають «Думка», «Туга за милою». Розглядається вплив польської літератури, насамперед «української школи», а також Метлинського. Відзначається вплив на історичну свідомість Шашкевича «Історії» Бантиш-Каменського, а в описі поразки Болеслава Кривоустого 1139 р. відшукується використання вигаданого Татищевим сюжету. Аналізується ставлення Шашкевича до поеми словацького політика й науковця Яна Коллара «Донька Слави» («Slavy dcera», 1824 р.), яка була знаковим твором для панславістського руху. Вплив цього твору відчутний у вірші «Згадка». Об’єктом досліджень стає Львівська духовна семінарія часів Шашкевича (1829—1843), листування Якова Головацького, Дениса Зубрицького. Студинський видає важливі історичні документи, супроводжуючи їх власними передмовами.

До 50-річчя смерти Шевченка Студинський видає брошуру, до якої включає статті про перші вияви культу Шевченка в Перемишлі (1862-1865), згадки про свою першу участь у Шевченковому святі, що відбулося в Тернополі 1883 р., й власну промову на Шевченковому святі 1911 р. В ній лунають патетичні слова: «Шевченко - се Алкид з Неофітів, що не покорився перед імператором, се великий дух нашого народа, се провідник його в тяжких хвилях, се Мойсей, що вів Україну до кращої долі». А завершує Студинський обнадійливо: «Лише вперід ясним шляхом, а єдні в діланю, свідомі своїх цілей, сполошимо всяких, ворожих нам орлів і на сій великій будівлі, під яку підвалини кладемо, загомонить пісня не «Ще не вмерла!», але й не вмре, не загине!»

НТШ в Європі

Частина членів НТШ, яким пощастило врятуватися й опинитися в західній зоні окупації Німеччини або Австрії, 30 березня 1947 р. провели в Мюнхені загальні збори й проголосили відповідно до статуту відновлення діяльности НТШ.

Це ознаменувало початок четвертого, еміграційного, періоду роботи товариства. На установчих зборах сформовано секції, за зразком тих, які раніше діяли у Львові,– історично-філософічну, філол., математично-природописно-лікарську – та створено низку представництв т-ва у різних країнах. Найбільш численне представництво було в Нідерландах (на чолі з о. В.Лабою), а також у Франції (О.Шульгін), Бельгії (А.Яковлів), Великій Британії (М.Семчишин), Аргентині (Є.Онацький), США (М.Чубатий).

Першими очільниками НТШ стали ініціатори його відновлення Іван Раковський (1947–49) та Зенон Кузеля (1949–52). Спочатку місцем розташування управи товариствава був Мюнхен (Німеччина), з 1951 – м. Сарсель у Франціх. Праця НТШ почалася з наукрвих з'їздів (Міттенвальд, 1947; Берхтесгаден, 1948) і низки конференцій, на яких визначилися основні напрями праці.

У зв’язку з міграцією переміщених осіб у різні країни вільного світу в діаспорі утворилося чотири краєві центри НТШ:

-  у Європі - 30 березня 1947 р.

-  у США - 29 вересня 1947 р.

-  в Канаді  - 1 жовтня 1949 р.

-  в Австралії – 1950 р.

1951 р. західноєвропейський осередок НТШ переселився в Сарсель – невелике містечко в 17 км від Парижу, куди раніше приїздили мисливці (фр. sarcelle — дика качка, качка мандаринка). Вони зазвичай зупинялися в готелі «Босіжур». Греко-католицький архиєпископ Іван Бучко придбав цей будинок, де й було розміщено управу НТШ, бібліотеку з 20 тис. томів, а згодом - Інститут Енциклопедії українознавства. Урочисте освячення старовинного будинку колишнього готелю «Босіжур», де розмістився осередок, відбулося 28 серпня 1951 року.

Науковці жили і працювали в цьому будинку, який мав коридорну систему і невеличкі приміщення, що влучно використали для приватних помешкань і службових кабінетів. Життя провадилось дуже скромно, враховуючи велику дорожнечу у Франції. Співробітники НТШ у Сарселі (Олександр Шульгин, Микола Капуста, І. Яцків, Володимир Янів, Олександр Кульчицький та ін.) мешкали в однокімнатних приміщеннях — колишніх готельних кімнатах, але мали змогу працювати та відпочивати разом. Місячна плата, нижча від мінімуму найгірше оплачуваного робітника у Франції, становила 57 доларів. Така ситуація спонукає українських науковців обробляти земельну ділянку і вирощувати картоплю та помідори.

«Сарсельці» наполегливо працювали, організовували наукові курси й конференції, провадили Інститут Заочного Навчання, виїздили до Парижу та інших міст з науково-популярними лекціями. Тут з 1951 року постійно діяла Комісія Допомоги Українському Студентству (заснована в 1940 в Кракові), яка тільки на 1955 рік допомогла понад 2663 студентам на загальну суму пів мільйона доларів.

До 1952 року товариство очолював професор Зенон Кузеля. З 1952 року його змінив Володимир Кубійович (1947–1951 рр. — генеральний секретар НТШ).

Найважливішим проєктом НТШ в Європі було видання словникової частини Енциклопедії Українознавства (ЕУ), яка об’єднала більшість науковців на еміграції-діаспорі; 1955 — 89 вийшло 10 томів, а у 1995 — 11-й том (доповнення). Англійською мовою з’явилася «Ukraine: A Concise Encyclopedia» (у 2 тт., 1963, 1971), і (разом з Канадським інститутом українських студій) 5-томна Encyclopedia of Ukraine.

Стан розвитку науки відображають, переважно, за допомогою таких науково-дослідних видань як бібліографії, каталоги, різного типу довідники, словники та енциклопедії. Як показує досвід, енциклопедії та енциклопедичні довідники здобули визнання найвичерпніших щодо повноти інформації. Вони об’єднують найістотніші відомості з усіх галузей знань чи якої-небудь однієї галузі, можуть будуватися на основі відомостей про діяльність особи, однієї наукової установи чи навіть галузі науки. Архів НТШ у Сарселі налічує велику бібліотеку діаспорної літератури (близько 20 тисяч томів); картотеки і архів Енциклопедії, архіви засідань всіх секцій НТШ, колекцію мікрофільмів, старих фотографій, велику кількість кореспонденції. Тут також є найповніша збірка діаспорних журналів, включно з усіма виданнями «Записок НТШ».

Електронний каталог бібліотеки НТШ у Сарселі почав створюватися в 1994 році і нині  нараховує понад 26 тис. назв. ЕК включає бібліографічні описи друкованих видань XIX-ХХ століть, у тому числі довідково-бібліографічні видання, літературу з питань історії, освіти, культури, а також художню літературу, яка була видана на території України, СРСР та за кордоном українською, російською ті іншими мовами.

Енциклопедія українознавства

«Енциклопедія українознавства» — україномовна енциклопедія про Україну, створена у 1940—1990-х роках під егідою НТШ у Європі.

Всього енциклопедія складається з 14 томів. За аналогією з «Encyclopædia Britannica», ЕУ складається з кількох типів томів.

Перший тип томів — це три томи так званої «Propædia» (1949) також відомих як «ЕУ-I» та «Енциклопедія українознавства. Загальна частина», де фактично розміщена одна велика розлога стаття про Україну на 1200 сторінок (нумерація всіх трьох томів наскрізна). Перший том містить загальні відомості про Україну: географію та природу, дані про людність, етнографію, мову. У другому томі представлена українська історія, церква, право, культура і, зокрема, література. Третій том за своїм характером дуже різноманітний: у ньому подані відомості про наше просторове мистецтво, театр, музику, науку, освіту, видавничу справу, пресу, бібліотеки, музеї, архіви тощо, а у прикінцевій частині третього тому викладені відомості про народне господарство, стан і розвиток суспільства, українське військо.

Другий тип томів — це 10 томів так званої «Micropædia» (1955—1995) також відомих як «ЕУ-II» та «Енциклопедія українознавства. Словникова частина», де розміщуються короткі статті та плюс 11-й том із виправленнями та доповненнями. Усього енциклопедія містить понад 20 000 термінів.

Авторами статей-тлумачень виступили: Аркадій Жуковський, Іван Кошелівець, Софія Янів, Микола Глобенко, Василь Маркусь, Олександр Оглоблин, Василь Витвицький, Святослав Гординський, Всеволод Голубничий, Євген Ґловінський, Богдан Кравців, Наталія Полонська-Василенко, Матвій Стахів, Атанас Фіґоль, Микола Чубатий та інші.

Аркадій Жуковський

Народився 12 січня 1922 р. в Чернівцях. Вчився на філософському факультеті Чернівецького університету. Під час Другої світової війни виїхав на Захід. Жив у Австрії, потім у Франції. Захистив докторську дисертацію в Українському вільному університеті (1969) та Сорбонні (1976). Активний член ОУН (м), доцент  Інституту східних мов і цивілізацій Паризького університету (до 1988), професор УВУ. Помер 2 жовтня 2014 р. Досліджував епоху Петра Могили, автор монографії «Петро Могила й питання єдности церков» (1969), видавець «Требника» Петра Могили. Шевченкознавчій проблематиці присвячені праці «Шевченкіяна в бібліотеках Парижу» (1961), «Шевченко і Франція» (1964), «Сквер Тараса Шевченка в Парижі» (1969).

Іван Кошелівець

Іван Кошелівець (справжнє прізвище: Ярешко) (1907-1999) походив із Чернігівщині. Його юність припала на роки перших п’ятирічок. Він вступив у комсомол, потім у комуністичну партію, 1930 р. закінчив Ніжинський інститут народної освіти і працював спершу в школі, а потім у Кременчуцькому інституті соціального виховання. Але 1933 р. був звинувавачений у націоналізмі й звільнений із роботи. Перед війною зумів знайти місце в Ніжинському педагогічному інституті та вступити в аспірантуру Інституту літератури АН УРСР.

Під час війни лишився на окупованій нацистами території, працював у газеті, а по війні опинився в Австрії. Там разом з іншими українськими письменниками, що емігрували з УРСР, почав видавати журнал «Літаври». Тут була опублікована його перша стаття «Нотатки про український роман». У цей же час познайомився з Володимиром Кубійовичем, який запропонував йому роботу в редакції «Енциклопедії українознавства». Від 1957 — член її редколегії і редактор відділу літератури. Написав велику кількість статей спеціально до «ЕУ».

У 1951—1955 редагував літературну сторінку часопису «Сучасна Україна» (виходив у Мюнхені). Згодом на її основі було створено «Українську літературну газету». У 1955—60 редагував її разом з Ю.Лавріненком. На кінець 1960 часописи «Сучасна Україна» і «Українська літературна газета» були об'єднані, і з січня 1961 почав виходити літературний і громададсько-політичний журнал «Сучасність». І. Кошелівець був його головним редактором 1961—1966, 1976—1977, 1983—1984.

1954 р. видав у Мюнхені «Нариси з теорії літератури» (випуск 1 – «Вірші»). Розглядає метричну, силабічну й тонічну системи віршування з властивими їм віршовими розмірами. Здійснює екскурс в історію українського віршування, починаючи з фольклору та книжних віршів XVI ст. Відзначає повернення Шевченка до силабічної системи віршування (Котляревський впроваджує тонічну). Зупиняється на різновидах строфічної будови, рими, засобах звукопису. «Поезія - це насамперед форма» - стверджує Кошелівець. І продовжує: «У вірші вирішує форма, і на вироблення її спрямовані всі засоби звукової організації слова». При виділення окремих строфічних форм він описує сонет, мадригал, тріолет, рондель, секстину, ґазель. В додатку подається словник «поетикальних» термінів.

Уважно стежив за розвитком української літератури в СРСР. Він визнає 1956 р. за рубіжний, за яким почалося пожвавлення літературного життя й художніх пошуків. Приклади цього добираються в антології «Панорама найновішої літератури в УРСР. Поезія. Проза. Критика» (Нью-Йорк, 1963; упорядник і видавець, 1974 — друге і доповнене видання). Хоча там же в передмові Кошелівець відзначив промови ідеолога ЦК КПРС Л. Іллічова 17 грудня 1962 р. та Микити Хрущова 1963 р. як спробу повернення до ортодоксального соцреалізму, зокрема, осуд абстракціонізму й формалізму. «Якби соціялістичний реалізм, як його уявляє собі партія і Хрущов, був послідовно здійснюваний у житті, література і мистецтво перестали б існувати», - констатує Кошелівець.

Він публікує матеріали дисидентського руху в Україні, твори Василя Симоненка («Берег чекань» - Мюнхен, 1965, 1973), Євгена Сверстюка (Вибране. Мюнхен, 1979). Високо оцінюючи Олександра Довженка, Кошелівець відзначає його статтю в «Литературной газете» за 21 червня 1955 р. «Искусство живописи и современность» як «перший голос... за послаблення в літературі й мистецтві мертвої хватки соціялістичного реалізму». Згодом він опублікує книгу «Олександр Довженко. Спроба творчої біографії» (Мюнхен, 1980).

Надзвичайно резонансною стала книга Кошелівця «Сучасна література в УРСР» (Нью-Йорк, 1964), яка потім роками переповідалася радянськими контрпропагандистами як зразом антирадянської літератури. Радянські літературознавчі праці він оцінює як «найбільш догматичні й безплідні, філософствування їх авторів мало сказати наївне, воно ще в основі своїй і фальшиве. Вони такі сірі й безнадійні своїм догматизмом, що я переконаний: їх ніхто не читає, і ніхто б цього не помітив, та й ніякої втрати не було б, якби вони геть усі раптом зникли з ужитку». Він виділяє 4 покоління радянської літератури: 1) народжені в ХІХ ст., які дебютували перед революцією. 2) народжені 1901-1910 рр. Письменники пам’ятають «царський режим» і короткі часи державности. Але в літературу ввійшли від самого початку як письменники радянські. Хоча ще поділяли патетику національного відродження («українізація»). З цього покоління пішли перші кадри партапаратчика: Бажан, Корнійчук та ін. 3) Народилися по 1910 і ввійшли в літературу по 1930, коли зміцнилася влада Сталіна й усе було уніфіковане створеням єдиної спілки письменників. Доля найсумніша. Були позбавлені права вибору свого стилю, мусили писати «як усі». Це покоління прийшло в літературу під знаком графомана. Від Стельмаха й Малишка до Павличка - пропаще покоління. 4) народилося в атмосфері критики сталінізму 1955-1956 рр.

Юрій Лавриненко

Протягом 1955–58 разом з І.Кошелівцем редагував «Українську літературну газету».  Н. в с. Хижинці (нині село Лисянського р-ну Черкас. обл.) в сел. родині. 1920 вступив до Уманської с.-г. школи, отримав диплом 1925 (на той час школа мала статус ін-ту); 1930 закінчив історико-філол. ф-т Харків. ін-ту нар. освіти. Навч. в аспірантурі Ін-ту літератури ім. Т.Шевченка. 1932 захистив під кер-вом О.Білецького канд. дис. на тему: «Український епос». Працював у редакціях часописів «Комсомолець України» (літ. ред., стиліст), «Безвірник» (секретар редакції), зав. сектору літератури і мист-ва в газ. «Вісті ВУЦВК» (1932–33). Належав до Спілки укр. сел. письменників «Плуг» (див. «Плуг»). Друкувався в журналах «Плуг», «Критика».

Арештований 24 грудня 1933 за звинуваченням у приналежності до «української контрреволюційної організації». Постановою суд. трійки при Колегії ДПУ УСРР від 26 лютого 1934 кримінальну справу щодо нього було припинено, а сам він звільнений з-під варти. Залишив літ. роботу, працював агрономом у квітниковому госп-ві на околиці Харкова. Вдруге арештований 4 лютого 1935; спец. колегією Харків. обласного суду 8 лютого 1936 засуджений до 5 років позбавлення волі. Покарання відбував у Норільському таборі (1935–39), працював на спорудженні індустріального комплексу та м. Норільськ (нині місто Красноярського краю, РФ). Звільнений 15 травня 1939 «за заліком робочих днів».

1939–41 перебував на «вільному засланні» на Пн. Кавказі, працював агрономом на дослідній с.-г. станції біля м. Нальчик (нині столиця Кабардино-Балкарської Республіки, РФ). Після здобуття вермахтом у ході Другої світової війни Пн. Кавказу (1942) виїхав на Україну, деякий час мешкав у Києві, а потім опинився в еміграції. Працював у редакціях «Українських вістей» (Новий Ульм, 1948–50) та «Літературно-наукового збірника» (Нью-Йорк, 1952). Належав до «Мистецького українського руху» – літ. об-ня укр. антикомуніст. еміграції в Європі, заснованого 1945 у м. Фюрт (Німеччина).

У різні роки написав понад 300 праць із літературознавства та історії України, у т. ч.: літературно-критичні та публіцистичні нариси: «Блакитний-Еллан: Біографічно-критичний нарис», «На вістрях народнього дотепу: Антирелігійні та антипопівські народні примовки», «Два вороги – релігія та кооперація» (усі – 1929), «Василь Чумак» (1930), «Творчість Павла Тичини» (1930), «Навколо чужого і власного сонця: Про атеїзм Шевченка» (1933, не надрукований); «На шляхах синтези клярнетизму» (1977), «Павло Тичина і його поема “Сковорода” на тлі епохи» (1980); літературознавчу статтю про сучасну йому укр. поезію «Зруб і парости» (1971), історико-публіцистичні праці: «На іспиті великої революції» (1948), «Соціалізм і українська революція» (1949), «Американське малоросійство» (1951), «Василь Каразин – архітект відродження» (1975).

У 1959 році, з ініціативи й коштом Єжи Ґедройця, у Бібліотеці паризької «Культури» побачила світ найголовніша праця Ю. Лавріненка — антологія «Розстріляне відродження». Термін «розстріляне відродження» належить Єжи Ґедройцю. Вперше це формулювання з'явилося у листі Єжи Ґедройця до Юрія Лавріненка від 13 серпня 1958 року — як пропозиція назви антології, що її Лавріненко готував для Ґедройця: «Щодо назви. Чи не було би, може, добре дати як загальну назву: „Розстріляне відродження. Антологія 1917—1933 etc.“ Назва тоді звучала би ефектно. З другого боку, скромна назва „Антологія“ може тільки полегшити проникнення за залізну завісу. Що Ви думаєте?»

Видавець, Єжи Ґедройць, докладав значних зусиль, аби це видання стало відомим в Україні. Після виходу книги Ґедройць коштом редакції надіслав був рецензійні примірники на адресу Спілки Письменників у Києві й редакціям українських радянських журналів. Видавець також використовував кожну можливість поширення книги «за залізною завісою».

У передмові до видання Ю. Лавріненко, упорядник, написав про принцип і техніку підбору:

До збірки добиралося тільки з того матеріялу, що був друкований (зрідка  — тільки писаний) на Україні  — головно в УРСР  — за період 1917 —1933 і що після 1933 року був заборонений і знищений наслідком нового курсу Москви на розгром і колоніяльну провінціялізацію України.

Упорядник зазначив, що частина із заборонених творів зявлялася друком під час окупації західноукраїнських земель (1939 —1946), а також протягом 1956 —1958 років, однак здебільшого вони були із різними «поправками». Основний принцип був «давати тільки те, що після терористично-голодового удару Москви по Україні 1933 року було вилучене із вжитку». Також не представлені твори написані в еміграції, бо «це антологія того, що було в УРСР до 1933 року».

Антологія складається із чотирьох розділів: поезія, проза, драма та есей. Найповніше представлено саме поезію, оскільки, по-перше, саме вона «вела перед у літературі тієї доби», а по-друге, за браком місця  — «в одному томі неможливо охопити навіть найважливіші зразки прози, драми й есею». Автори розташовані «за датою появи їх першої після 1917 року книжки».

Антологія справила значний вплив на формування світогляду шістдесятників, а термін «розстріляне відродження», що народився у листуванні видавця (Єжи Ґедройця) та упорядника (Юрія Лавріненка), набув значного поширення.

НТШ в Америці

НТШ в Америці зберегло структуру членства за секціями. Воно видало понад 50 томів Записок НТШ. Значним є доробок у рамках «Бібліотека українознавства», здобули велику популярність десятки томів «Українського Архіву» з краєзнавчо-мемуарними матеріалами про західноукраїнські регіони. Самовіддано працювали в системі Товариства Микола Чубатий, Роман Смаль-Стоцький, Матвій Стахів, Григор Лужницький, Василь Лев, Осип Андрушків, Роман Осінчук, Ярослав Падох, Василь Ленцик, Леонід Рудницький, Марія Фішер-Слиж та інші.

Голови Наукового товариства ім. Шевченка в США

Микола Чубатий (1947—1952)

Роман Смаль-Стоцький (1952—1969)

Матвій Стахів (1969—1974)

Осип Андрушків (1974—1977)

Ярослав Падох (1977—1990)

Леонід Рудницький (1990—2000)

Лариса Онишкевич-Залеська (2000—2006)

Орест Попович (2006—2012)

Григорій Грабович (з травня 2012)

Галина Гринь (з літа 2018 р.)

Леонід Рудницький

Народився 8 вересня 1935 року у Львові. Під час Другої світової війни 1944 родина Рудницьких виїхала до Німеччини. У 1951 р., маючи 16 років, залишається без батька, а наступного року переїжджає з матір'ю до США. У 1958 році завершує бакалаврські студії у коледжі «Ла-Саль» у Філадельфії. 1960 здобув ступінь магістра з ґерманістики в Пенсильванському університеті. А 1965 р. року захистив докторат на тему «Франкові переклади з німецької літератури» в Українському Вільному Університеті в М'юнхені.

З 1959-1960 навчального року викладає в університеті Ла-Саль. Працює там довгі роки, спочатку на посаді звичайного професора германістики, згодом славістики та порівняльного літературознавства, далі — звичайного габілітованого професора (захист габілітаційної праці «Роберт Льюїс Стівенсон і Юрій Клен» відбувся 1972 року в Українському Католицькому Університеті в Римі). Паралельно, у 1988-98 роках, Л. Рудницький професорує у Пенсильванському університеті у Філадельфії та Українському Католицькому університеті. Тоді ж його обрано директором філії УКУ у Філадельфії (за рекомендацією Йосифа Сліпого), директором Програми центрально- і східно європейських студій уже в університеті Ля-Саль.

У 1985—1986, 1989—1990 він голова Міжнародного товариства ім. Івана Франка у США. У 1992—2006 рр. Президент Світової Ради НТШ. Тривалий час обіймає посаду декана філологічного факультету і члена сенату Українського Вільного Університету в Мюнхені, а від вересня 1988 до 2004 року він є його ректором.

1994 р. — іноземний член НАН України. Від 2004 і до 2018 - голова релігійного товариства «Свята Софія» у США.

Леонід Рудницький належить до вчених, які виросли у середовищі української еміграції та американському й німецькому оточеннях.

«Я американський дослідник. Так уклалося життя… Доля українців у країнах нового поселення спочатку не була легкою. Переслідували прибулу еміграцію непристосованість до нового життя, незнання мов і матеріальна скрута. Були важкі часи. Я бачив це і переживав разом із багатьма близькими мені людьми».

Учений працює над проблемами: літературознавства (компаративістика, українська література); мови і перекладознавства; історичних наук; церкви та культури; театрознавства; етнологічних (етично-моральних та психологічно-дидактичних) питань громадянського суспільства; біографістики. У полі зору науковця редакторська робота, мас-медіа та постійна суспільно-культурна праця. До основних наукових зацікавлень Леоніда Рудницького належать історія світового красного письменства й загальне літературознавство. Літературознавство у творчій біографії Л. Рудницького стоїть на першому місці. Літературу він сприймає як сукупність писаних творів народу, а водночас «різновид мистецтва, власне мистецтва слова, що відображає дійсність у художніх образах…». Згідно з трактуванням Л. Рудницього, наука про літературу своїм змістом розмежовується на наукову та художню, призначену здебільшого для задоволення інтелектуальних та естетичних проблем. Обидві ці літератури перебувають у полі зору вченого. Особливо близькі Л. Рудницькому роздуми над природою української літератури. Він наголошує на незвичності цієї літератури, а деколи й рідкісності як естетичного явища. Він займається Франковими перекладами з німецької літератури, духовними шуканнями Шевченка, звертає увагу на християнський зміст творів Сверстюка. В англомовних довідкових виданнях з літератури він пише статті про Івана Драча, Максима Рильського, Василяґ Стефаника, Лесю Українку, Володимира Винниченка, Ігоря Качуровського, Юрія Клена, Євгена Маланюка, Ліну Костенко, Михайла Коцюбинського, Миколу Руденка, Валерія Шевчука, Василя Стуса, огляди української літератури.

НТШ в Канаді

У Канаді було засноване 1 жовтня 1949 р. року у Торонто групою українських науковців-емігрантів переважно з Галичини, що прибули до Канади упродовж 1947-49 рр. з таборів українських скитальців у Німеччині та Австрії.

На перших етапах членство НТШ у Канаді складалося головним чином із науковців, що отримали освіту в університетах Європи ще перед Другою світовою війною, і які здебільшого не займали посад в державних університетах чи наукових установах Канади. Вони не заробляли собі на життя науковою працею, а займалися цим виключно через почуття обов’язку перед українським народом, який знаходився під гнітом іншим країн чи був розпорошений по світу.

Члени згуртовані у спеціалізованих секціях, а саме:

-  історично-філософічна

-  філологічна

-  мистецтвознавча

-  суспільних наук

-  стислих і прикладних наук

-  біології та медицини

-  бібліографічна комісія

Число книжкових видань НТШ, що включає монографії і збірники наукових праць становить понад сорок томів.

НТШ в Австралії

Наукове товариство ім. Шевченка в Австралії було створене у 1950 р. у Сіднеї за ініціативою літературознавця, бібліографа, педагога Євгена Пеленського, який і був обраний його головою. Згодом очолювали це товариство педагоги Іван Рибчин і Матвій Ващишин, журналіст Теодосій Ляхович, економісти П. Шулежко й Ігор Гордіїв, єпископ Іван Прашко, зоолог Роман Микитович.

Пізніше осередки НТШ постали в Мельбурні (1964 р.), Аделаїді (1965 р.) і Канберрі (1971 р.). Навколо НТША згуртувалося понад 100 науковців, серед них 14 дійсних членів та 2 члена-кореспонденти НТША. З 1955 р. діяльність діаспорних центрів НТШ координувалася Головною Радою НТШ, яка після приєднання до її діяльності головної краєвої структури Товариства в Україні перейменована у Світову Раду Наукових товариств ім. Шевченка. Її Генеральний секретаріат статутно перенесений назавжди в Україну.

Однак, враховуючи вичерпання наукових сил з середовищ повоєнної, еміграції сьогодні діяльність зосереджується лише у двох містах: Сіднеї та Мельбурні.

Марко Павлишин

Народився  7 липня 1955 р. в Брізбені, Австралія. Навчався у Квінслендському університеті (1973-76), у Марбурзі, Німеччина (1977-78) та в Університеті ім. Монаша у Мельбурні (1978-82), де здобув докторат із германістики (1983). Того ж року став першим викладачем української мови та літератури в Лектораті ім. М. Зерова Монашського університету, почав готувати молодих фахівців з україністики, здійснювати пошук фондів для українських дослідницьких проектів, розвивати наукові зв'язки, зокрема з науковими осередками в Україні. У 1992 р. М. Павлишин обійняв посаду голови відділу славістики університету ім. Монаша. У 1998—2003 рр. він був президентом Асоціації славістів Австралії та Нової Зеландії. До 2019 року — директор Центру українських студій ім. М. Зерова, куратор українських студій у Школі мов, культур, літератур та лінгвістики. Нині — професор-емерит університету ім. Монаша, член Австралійської академії гуманітарних наук.

Його дослідницька спеціалізація охоплює нову та сучасну українську літературу, постколоніальні підходи до вивчення слов'янських літератур та культур, проблему національної ідентичності.

Професор Павлишин — автор книжок «Ольга Кобилянська: Прочитання» (Харків, 2008; найкраща книга в галузі гуманітаристики за версією рейтингу «ЛітАкцент року–2008»), «Канон та іконостас» (Київ, 1997), понад 80 книжкових розділів та статей у авторитетних фахових журналах, зокрема «Slavic Review», «Slavonic and East European Review», «Slavic and East European Journal», «Journal of Postcolonial Writing», «Journal of Ukrainian Studies», «Harvard Ukrainian Studies», «Australian Slavonic and East European Studies, «Сучасність», «Слово і час», «Кур'єр Кривбасу» та ін. У своїх наукових текстах М. Павлишин вивчав українську літературу ХІХ-ХХІ ст. (зокрема творчість Івана Котляревського, Миколи Костомарова, Марка Вовчка, Григорія Квітки-Основ'яненка, Юрія Федьковича, Ольги Кобилянської, Василя Стуса, Ігоря Калинця, Євгена Гуцала, Володимира Дрозда, Олеся Бердника, Валерія Шевчука, Павла Загребельного, Юрія Андруховича, Юрія Іздрика та ін. авторів), також досліджував українську літературу Австралії, німецький літературний романтизм.

Зустріч Ольги Кобилянської (1863-1942) з модерніста ставила її творчість у центр уваги українського літературознавства ще наприкінці XIX століття. Проза Кобилянської і сьогодні заохочує до нових спроб прочитань. У книжці наново розглядаються питання про розвиток світогляду й ідентичності письменниці; про зміст її діалогу з інтелектуальними сучасниками й попередниками, зокрема з Ніцше; про те, що трапилося в її житті знакового для неї 1901 року; про розвиток її думок на тему нації. Докладним інтерпретаціям піддано низку творів Кобилянської, зокрема «Людина», «Природа»,»Царівна», «Апостол черні». Інтерпретується і в додатку публікується вперше оповідання письменниці «Доля».