07. Українське наукове товариство і семінарій Володимира Перетца

Українське наукове товариство

Українське наукове товариство засноване у 1907 у Києві з ініціативи професора Михайла Грушевського (і під його головуванням) за зразком Наукового Товариства імені Шевченка у Львові з метою організації наукової праці й її популяризації українською мовою.

Товариство мало секції: історичну, філологічну, природничо-технічну; медичну і статистичну комісії. У Товаристві співпрацювали всі українські вчені з Наддніпрянщини і деякі з Галичини.

Після створення Української академії наук діяльність УНТ зменшилася, а з 1921 воно увійшло до складу Української АН і його секції стали секціями відповідних відділів ВУАН.

«Записки Українського Наукового Товариства»

Протягом 1908–1918 вийшло 18 томів (редактори М. Грушевський, В. Перетц, М. Василенко).

Починаючи з 3-ї книги – друкований орган історичної та філологічної секцій товариства. Інші секції випускали власні видання. Під час Першої світової війни видання «Записок» перенесено до Москви. Через цензурні утиски змінено назву.

Протягом 1915–16 у Москві вийшло 2 випуски під назвою «Український науковий збірник» (кн. 16–17). У виданні вміщували свої ст. В.Антонович, М.Біляшівський, М.Василенко, М.Возняк, Б.Грінченко, І.Каманін, О.Левицький, В.Модзалевський, І.Огієнко, В.Перетц, І.Франко, В.Щербаківський та ін. вчені. Публікувалися розвідки й матеріали з різних періодів історії України, етнографії, фольклористики, історії сусп.-політ. думки, мист-ва, лінгвістики, статистики.

Володимир Перетц

Володимир Миколайович Перетц народився 14 березня 1870 в Петербурзі. Закінчив історико-філологічний факультет Петербурзького університету (1893). Там майбутній вчений став учнем академіків О.М. Веселовського та А.І. Соболевського, які виділяли його серед інших студентів за поважне ставлення до історії російської літератури та мови.

Після закінчення університету в 1893 році був залишений для підготовки до професорського звання при кафедрі російської мови та літератури. В цьому ж університеті захистив магістерську (5 листопада 1900 р.) та докторську (5 квітня 1902 р.) дисертації, які були нагороджені Макаріївською та Ломоносовською преміями Російської Академії наук. Під час навчання в аспірантурі, в 1893–1894 роках, працював помічником редактора часопису «Филологическая библиотека», заснованого молодим філологом А. Ліберманом. Тоді ж друкує свої перші літературознавчі праці та рецензії в «Живой Старине», «Киевской Старине», «Библиографе», «Историческом вестнике».

Педагогічну діяльність В.М. Перетц розпочав у 1893–1903 роках у гімназії, яку скінчив сам. З 1895 року вчителював у чоловічій та дівочій школах при римо-католицькій церкві св. Катерини, з 1896 року – в першому кадетському корпусі та Павлівській військовій школі. Після складання магістерського іспиту у грудні 1895 року з 18 вересня 1896 року як приват-доцент почав викладати в Петербурзькому університеті.

Одночасно, в 1897–1898 роках, читав лекції в Санкт-Петербурзькому народному університеті, а в 1902 році – в Санкт-Петербурзькому археологічному, Катерининському та Єлизаветинському інститутах. Головував у комісії імені К.Д. Ушинського при Санкт-Петербурзькому педагогічному товаристві, де організовував обговорення теоретичних, історичних та практичних питань педагогіки.

Викладацька праця виснажувала слабке від природи здоров’я В.М. Перетца, тому в 1899 році через важке захворювання легенів довелося скоротити години лекцій.

Російською Академією наук йому була призначена дворічна стипендія. В 1904 році за рекомендацією академіка А.І. Соболевського праці В.М. Перетца з етнографії та народної творчості були відзначені великою золотою медаллю Імператорського Російського Географічного товариства.

Близьке знайомство з молодими київським славістом К.І. Арабажиним, який був відряджений у 1895–1897 роках з науковою метою до Петербурга, а згодом і одруження в жовтні 1897 року з його сестрою Неонілою Іванівною (1876 р.н.) активізували українознавчі студії вченого. У 1899 році в подружжя народився син, названий на честь батька Володимиром.

В 1903 р. після смерті професора Петра Владимирова (1854–1902) Київський університет св. Володимира обрав його надзвичайним професором російської мови та літератури історично-філологічного факультету. Перетц переїхав у Київ та був професором Київського університету на кафедрі історії російської літератури та мови. В.М. Перетц вперше запропонував студентам окремий курс лекцій з історії українського письменства. Московське давнє письменство учений викладав студентам як таке, що вийшло з київської доби, але в своєму розвитку пішло власним шляхом. У Києві на ґрунті наукових уподобань складаються дружні стосунки з видатними літературознавцями – П.Г. Житецьким, О.І. Левицьким, В.П. Науменком, І.М. Стешенком, М.М. Марковським, А.М. Лободою.

1907 р. заснував «Семінарій російської філології».

Співпрацював з Миколою Лисенком — викладав історію драми в Музично-драматичній школі М. Лисенка у Києві. У 1908 році В.М. Перетц стає членом Українського наукового товариства, головою його філологічної секції та редактором «Записок» цього товариства.

Працюючи в Києві, Перетц продовжив студіювання віршованої літератури. Його праця «Очерки по истории поэтического стиля в России» (1905—1907 pp.) — найцінніша у спадщині вченого. Він приділяв увагу шляхам формування стилю української любовної лірики, зацікавився історією театру — російського, українського, польського і написав з цього приводу ряд ґрунтовних праць. 1907 p. Володимир Миколайович побував у Польщі, де вивчав твори польських поетів епохи Відродження і стилю бароко. Це дало йому змогу з'ясувати джерела російського й українського поетичного стилю.

1914 р. замість покійного Федора Вовка був обраний ординарним академіком Російської Академії наук і переїхав до Петербурга, де Семінарій продовжив свою діяльність при Петербурзькому університеті.

Після створення Української Академії Наук в Києві академік В. М. Перетц був обраний в 1919 р. теж на академіка цієї Академії і включився в її наукову роботу. У 1920 р. обраний дійсним членом Всеукраїнської академії наук.

У 1921 р. заходами академіка В. М. Перетца постає Товариство дослідників української історії, писемності та мови в Ленінграді, яке об'єднує під його головуванням великий гурт осіб, зацікавлених цим досліджуванням. В 1926 році це товариство мало до 31 дійсного члена і 5 членів співробітників і, працюючи початково як комісія ВУАН, перетворилося згодом, в 1928 році, на філію ВУАН. Після припинення активної діяльності у Товаристві В. М. Перетц був його почесним головою. Активними членами цього товариства, доповідачами та співробітниками видаваних ним Наукових збірників, (т. І, К., 1928, т. ІІ, К., 1929, т. III, 1931), були між іншим такі видатні вчені, як Іван Рибаков, Іван Фетісов, Іван Абрамов, Володимир Боцяновський, Володимир Данилов, Аркадій Лященко, Дмитро Абрамович, Софія Щеглова, Павло Потоцький, Кость Копержинський, Варвара Адріянова-Перетц, Сергій Маслов та ін.

Працюючи у ВУАН й очолюючи в ньому з 1927 р. Комісію давнього українського письменства, академік В. М. Перетц об'єднав для праці над складанням бібліографії давнього письменства, розшуків в архівах та бібліотеках пам'яток давньої і середньої літератури, підготовки їх до друку і філологічного їх дослідження не тільки київських учених, але теж ленінградських і московських.

У своїх дослідах і працях акад. В. М. Перетц дотримувався панівної в українській науці і суперечної офіційним совєтським настановам тези про українськість пам'яток і літературних традицій княжого Києва і був рішучим противником будь-якого встрявання партійних чи урядових чинників у справи науки, перестерігаючи м. ін. акад. М. С. Грушевського перед непотрібними зверненнями чи відкликами до урядових кіл в таких чи інших справах академічного життя цитатою із літопису: «Не наводити поганих на землю Руську».

Наприкінці 1929 р. у ВУАН був створений комуністичний партійний осередок, розпочалися широкомасштабні «чистки», під час яких виявлялися та піддавалися нищівній критиці «буржуазні» вчені, переважно представники старої інтелігенції, які, з точки зору партійних ідеологів, ігнорували марксистські методи дослідження. На тлі боротьби з «українським буржуазним націоналізмом» розгорталося шельмування вчених, які працювали в галузі українознавства. З точки зору партійних діячів ВУАН, академік В. М. Перетц разом із А. Ю. Кримським, вважався найбільш «ворожим» до радянської влади українським ученим.

Згортання політики українізації в країні та припинення українознавчих досліджень у ВУАН знайшли вияв у зменшенні фінансування Комісії давнього українського письменства та ідеологічному тиску з боку керівництва комуністичної фракції ВУАН на співробітників Комісії, очільником якої був академік В. М. Перетц.

Переслідування В. М. Перетца на початку 1930-х років було інспіровано партійними органами ВУАН і мало політичний підтекст, адже він вважався одним із лідерів серед тих учених, які виступали проти впливу політичних чинників на наукову діяльність.                   

Вночі з 11 на 12 квітня 1934 р. В. М. Перетца було заарештовано НКВС та направлено для допитів на Луб'янку в Москву. Його було обвинувачено у справі контрреволюційної фашистської організації «Російська національна партія», як ключового члена цієї злочинної організації. Вину було «доведено» матеріалами слідства та очними ставками. Судили В. М. Перетца разом з М. Н. Сперанським 16 червня 1934 р., де їх було засуджено до заслання на 3 роки до Саратова. 26 червня дружина відвезла тяжко хворого, безпорадного чоловіка у Саратов, місто з протипоказаним для нього кліматом, з якого йому вже не було суджено повернутись.

22 грудня 1934 року В. М. Перетца було виключено з Академії Наук. В. М. Перетц помер 23 вересня 1935 р.

Праці

Ще в Петербурзі Перетц зацікавився історією української поезії. 1899 р. з’являється книга «Малорусские вирши и песни в записях XVI—XVIII веков». Він видає серію «Историко-литературные исследования и материалы», до першого тому якого (1900) входить дослідження про вплив української поезії на російську XVI-XVIII ст., а також про історію «Богогласника». У третьому томі (1902). вміщено статтю «Життя і праця свящ. І. Некрашевича» та в додатку - вірші Івана Некрашевича.

До проблем історії українського віршування Перетц повертається 1903 р. («Очерки старинной малорусской поэзии»), 1907 р. - «Очерки старинной украинской лирики» та «Новые данные для истории старинной украинской лирики». Потім у сферу його зацікавлень входить шкільний театр із драмами та інтермедіями.

Разом із своїм учителем Олексієм Шахматовим Перетц вважається чільним представником т. зв. філологічного методу, зіпертого на роботу з конкретним текстом – його пошуком, текстологічним аналізом, описом, коментуванням – і стримуванням від будь-яких передчасних узагальнень і висновків. Його позиція полягала у відмові від спроб створити синтетичну історію літератури, доки не будуть знайдені й досліджені всі літературні пам’ятки.

Зацікавлення методологією виявилося в публікації праць «Из лекций по методологи истории русской литературы. История изучений. Методы. Источники» (1914) та «Краткий очерк методологии истории русской литературы» (1922).

Він публікує дослідження про «Слово о полку Ігоревім» з додатком тексту, уточненого й оснащеного коментарями: Слово о полку Ігоревім: пам’ятка феодальної України-Руси XII віку. Вступ. Текст. Коментар (1926).

В царині української літератури Перетц торкався історії братського руху та його літературних аспектів, українських синаксарів XVI–XVII ст., вірші про гетьмана Мазепу, літописної прози. Цінні спостереження містить стаття про впливи житій Петра Скарги на українських авторів. Свої статті з україністики Перетц об’єднав у збірник «Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы XVI—XVIII вв.» (1926), перевиданий 1962 р.

Семінарій

Найбільш відомою науково-організаційною справою В.М. Перетца було заснування восени 1907 року в Києві на правах неофіційного наукового товариства Семінарію руської філології, до складу якого ввійшли студенти, професорські стипендіати, доценти і викладачі Університету св. Володимира та слухачі Київських Вищих жіночих курсів, які цікавилися давньоруською літературою. Засідання Семінарію відбувалися щосереди у приватному помешканні професора за адресою: вул. Маріїнсько-Благовіщенська, 84 (тепер – Саксаганського, 74). На цих практичних заняттях з наукового описування та атрибуції рукописних і книжкових пам’яток під керівництвом досвідченого вченого студенти отримували можливість оволодіти прийомами та методами археографії та книгознавства. За вісім років діяльності Семінарію з нього вийшло близько 30 учених-українознавців. Ним була створена власна літературознавча школа.

Учений залучав своїх учнів до копіткої праці над текстологічним вивченням давніх рукописних джерел із монастирських зібрань, єпархіальних давньосховищ та архівів краєзнавчих товариств.

В.М. Перетц одним із перших узагальнив камеральну практику описування рукописів, запровадив уніфікований археографічний та історико-книгознавчий опис рукописної книги і стародруку, досліджуючи разом з учасниками Семінарію пам’ятки давньоруської писемності та друку.

З метою вивчення давніх друкованих книг і рукописів, що зберігалися в різних архівосховищах, оволодіння методами роботи з рукописною книгою та наукового спілкування з колегами учасники Семінарію разом зі своїм учителем здійснили в 1910–1916 роках пошукові археографічні експедиції до архівосховищ Кракова (1907), Вільно, Полтави, Катеринослава та Житомира (1910), Львова (1912), Ніжина (1914), Києва (1915), Петербурга (1910, 1911, 1913, 1915), Москви (1912) та Новгорода (1916). Учнями В.М. Перетца були описані окремі рукописи та стародруки Полтавського єпархіального давньосховища, Катеринославського губернського музею імені О.М. Поля, Полтавського губернського музею (колекція К.М. Скаржинської), Києво-Печерської лаври, Волинської православної семінарії, фонди Товариства дослідників Волині в Житомирі, книгозбірень Києво-Видубицького монастиря, Київської духовної академії, Ніжинського Історико-філологічного інституту князя Безбородька. Результати проведення мовно-текстологічного дослідження пам’яток рукописно-книжкової культури учасників експедицій друкувалися в «Университетских известиях» та «Журнале Министерства народного просвещения». Також регулярно публікувалися звіти про виїзні засідання із детальним описом рукописних і стародрукованих книг місцевих зібрань.

Відвідуючи різні міста, учасники Семінарію виступали з доповідями та рефератами в провінційних краєзнавчих і столичних наукових товариствах, знайомилися з досвідом учених різного фаху.

Майже всі учасники експедицій під орудою В.М. Перетца стали дослідниками не тільки історії української літератури – давньої та новітньої, а стали визнаними спеціалістами з вивчення рукописних та стародрукованих книг.

Вісім учасників Семінарію – В.П. Адріанова-Перетц, С.О. Бугославський, О.О. Грузинський, М.К. Гудзій, С.І. Маслов, О.А. Назаревський, І.І. Огієнко, С.О. Щеглова – були обрані членами-кореспондентами Імператорського Товариства любителів давнього письменства.

«Це була справжня лабораторія, де утворювано глибокі підвалини наукового досліду літературних творів і мови. Семінар В. Перетца був відомий у вченому світі цілої колишньої Росії й за її межами», – згадував один з учасників Семінарію, колишній професор Кам’янець-Подільського державного українського університету, а згодом – Педагогічного українського інституту у Празі Леонід Білецький.

Тематичний та хронологічний діапазон занять Семінарію В.М Перетца охоплював історію руської літератури від творів митрополита Іларіона до революційної поезії К.Ф. Рилєєва. Різними були і жанри пам’яток писемності, які вивчалися учасниками Семінарію – від творів народнопоетичної творчості до церковної літератури. Молодими дослідниками студіювалися також матеріали з історії народного театру, педагогіки та мистецтва книги.

Серед учасників Семінарію були: Сушицька Поліна Оверківна, Рихлік Євген Антонович, Петров Віктор Платонович, Ревуцький Дмитро Миколайович, Рулін Петро Іванович, Манжос Борис Семенович, Копержинський Кость Олександрович, Клименко Пилип Васильович, Зеров Микола Костьович, Драй-Хмара Михайло Панасович та інші. Всього їх було сімдесят один!

За сім років професорсько-викладацької діяльності в Києві В.М. Перетц підготував близько 20 магістрантів, серед них: С.І. Маслов, О.А. Назаревський, В.А. Розов, І.І. Огієнко, С.Ф. Шевченко, М.К. Гудзій, С.А. Бугославський, В.А. Адріанова, С.О. Щеглова, О.С. Грузинський, А.В. Багрій, Є.К. Тимченко, Є.А. Рихлік, Т.П. Сушицький, Л.Т. Білецький та інші.

Сергій Маслов

Народився 16 листопада (28 листопада) 1880 року в Ічні у буржуазній родині (батько мав купецьке свідоцтво 2-ї гільдії, помер в 1894 році). У 1890—1898 роках навчався у Прилуцькій класичній чоловічій гімназії. В 1898—1899 роках навчався в Київському політехнічному інституті. У 1900 перейшов до Київського університету. За активну участь у студентському революційному русі, його було віддано в солдати серед 183-х студентів Київського університету і вислано до Луцька (1900). У цей час С. Маслов захопився народною творчістю, збирав матеріали для словника української мови, які пізніше використав Б. Грінченко. Після служби у 1901 продовжив навчання і закінчив Київський університет (1907).

З 1914 обіймав посаду приват-доцента Київського університету. Працював в університеті завідувачем кафедри історії російської мови та літератури, викладав на Вищих жіночих курсах, 1914 — 1917 — також у народних та робітничо-селянських університетах, Археологічному інституті, польській жіночій гімназії в Києві. Був секретарем Історичного товариства Нестора-літописця. 1921—1927 — член Комітету з охорони пам'яток старовини і мистецтва, з 1922 — дійсний член, з 1923 — позаштатний співробітник Українського наукового інституту книгознавства, згодом там же — голова Комісії з історії книги, 1926 — завідувач відділу стародруків Всенародної бібліотеки України (нині Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського). 1939—1950 — завідувач відділу давніх української та російської літератур Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР.[3]

З початком німецько-радянської війни, в липні 1941 року Сергія Маслова було евакуйовано з майже 400-ми академіками, членами-кореспондентами та іншими науковими працівниками Академії наук УРСР до Уфи, столиці Башкирії.

Звання професора отримав у 1935 році; з 1948 року — доктор філологічних наук.

Помер 11 січня 1957 року.

Перша наукова праця — «Лірники Полтавської і Чернігівської губерній» (1902). Автор численних досліджень з історії давніх української та російської літератур («Казанье Мелания Смотрицкого на честный погреб о. Леонтия Карповича», «Наука Леонтія Карповича в неділю перед Різдвом», «Описание рукописей Исторического общества Нестора летописца» (усі — 1908), «Обзор рукописей Библиотеки императорского университета св. Владимира» (1910), оглядів полемічної, драматичної, віршованої літератури 16 — 18 ст., праць з палеографії, бібліографістики, історії книгодрукування, фольклору, історії мови. Написав розвідку «Культурно-національне відродження на Україні в кінці XVI і першій половині XVII ст.» (1946), вступну статтю та коментарі до фототипічного видання 1800 «Слова о полку Ігоревім» (1950). Співредактор (з Є. Кирилюком) та один з авторів «Нарису історії української літератури» (1946), який ЦК КПУ піддав критиці за «буржуазний націоналізм». За висновками спеціалістів, праці Маслова є зразком дослідження давніх східнослов'яньких літератур, рукописної спадщини та історії українського книгодрукування. Свою наукову бібліотеку (11 тис. примірників) подарував Державній публічній бібліотеці УРСР.

Олександр Назаревський

Назаревський Олександр Адріанович – видатний український філолог, визнаний фахівець з археографії, палеографії, бібліографії, дійсний член Історичного товариства Нестора-літописця (ф. 78, № 197), Історично-літературного товариства при ВУАН, Комісії для дослідів над громадськими течіями в Україні ВУАН, Комісії давнього українського письменства при ВУАН. Народився 12 грудня (30 листопада) 1887 р. в м. Златополі Чигиринського повіту Київської губернії (нині м. Новомиргород Кіровоградської області) в родині вчителя гімназії. Його дід Захарій був кріпаком поміщиків Лопухіних, власників містечка Златополь.

Середню освіту здобув в Уманській гімназії. Там, відвідуючи літературний гурток, захопився вивченням російської літератури, зокрема творчості О. С. Пушкіна та М. В. Гоголя. Вступивши на історично-філологічний факультет Університету Св. Володимира став, разом із В. П. Андріановою-Перетц, М. К. Гудзієм, С. О. Щегловою, С. О. Бугославським, М. Я. Калиновичем, Б. О. Лариним, братами С. І. та В. І. Масловими та іншими студентами-філологами, учасником знаменитого «Семинария русской филологии», яким керував В. М. Перетц і який остаточно визначив подальшу долю О. А. Назаревського. Як пригадував Олександр Адріанович в 1957 р., на ювілейному заході з нагоди його 70-річчя, робота над рукописами в «Семинарии» сформувала в нього справжній «смак» до текстологічної роботи, що пізніше проявилося під час опрацювання текстів для академічних видань творів М. В. Гоголя і Т. Г. Шевченка, в статтях про автограф Пушкіна та інших дослідженнях.

По закінченню історично-філологічного факультету Київського університету був залишений стипендіатом для підготовки «до професури» на кафедрі російської філології (1911–1914). Конкурсний твір О. А. Назаревського «Язык евангелия Негалевского 1581 г.» був удостоєний золотої медалі та надрукований в «Университетских известиях».

Ще студентом О. А. Назаревський розпочав свою педагогічну діяльність: викладав російську літературу в київській жіночій гімназії Дучинської (1912–1919); пізніше – на посаді приват-доцента (з 1914 р.), в.о. доцента (з 1919 р.), позаштатного професора (1920–1930) кафедри російської мови та словесності – читав курси з давньої російської літератури – в Київському університеті, на Вищих жіночих курсах (1917–1921), в Народному університеті (з 1918 р.), фольклористики – в Київському археологічному інституті та Робітничо-селянському університеті (з 1920 р.). У 1920 р., коли майже всі згадані навчальні заклади були об’єднані в Інститут народної освіти, продовжив там викладання курсу етнографії на факультеті професійної освіти (1929) та керував заняттями членів «Семинария» В. М. Перетца (секція російської літератури, секція теорії літератури) (1924–1926).

Працював завідуючим (з осені 1925 р.), директором (1930–1931) бібліотеки Київського ІНО; доцентом Київського інституту соціального виховання (1932–1934); старшим науковим співробітником відділу давньої української літератури Інституту літератури ім. Шевченка (1928–1950); старшим бібліотекарем (з 15.02.1934 р.), т. в. о. завідуючого (1934) та заступником завідуючого відділом рукописів (1935–1937), науковим співробітником (1935–1937) Бібліотеки АН УРСР; доцентом Київського державного університету (1940).

У 1940 р. захистив дисертацію на тему «Древняя украинская повесть и вопросы ее изучения» та отримав учений ступінь кандидата філологічних наук і вчене звання старшого наукового співробітника.

Після війни О. А. Назаревський відновив свою педагогічну діяльність у Київському державному університеті, читаючи загальні та спеціальні курси з давньої російської літератури та літератури ХІ–ХVІІ ст., історії російської літератури ХVІІІ ст., палеографії, джерелознавства та текстології, давньоруської повісті, апокрифічної літератури на посадах: завідуючого кафедрою російської літератури (1943–1944), старшого наукового співробітника (з 1949 р.), професора кафедри російської літератури історико-філологічного факультету. Він – автор понад 100 наукових праць з історії української та російської літератури, текстології, бібліографії, фольклористики, мистецтвознавства.

Помер 30 вересня 1977 р. у м. Києві.

Наукові дослідження О. А. Назаревського представлені працями з історії російської та української літератури, фольклористики, бібліографії, історії розвитку студентських течій в Київському університеті (ф. 78, № 89, 92, 1605 ), а також відгуками на них інших учених (С. І. Маслова, О. І. Білецького та ін.) (ф. 78, № 108, 109). До уваги відвідувачів виставки монографії, статті та рецензії, які містяться в чотирьох «Збірниках друкованих праць О. А. Назаревського за 1908–1965 рр.», зібраних ним особисто та згідно з його заповітом переданих до НБУВ (ф. 78, № 2169): «Хождение Богородицы по мукам» в нових Українських списках XVII–XVIII в.в.» (К., 1908) (ф. 78, 2153), «Гоголь и искусство» (К., 1911) (ф. 78, № 2154), «Из истории русско-украинских литературных связей. Старинные книжные легенды и их связи с русским и украинским фольклором» (К., 1963) (ф. 78, № 2218); упорядкована та підготовлена до друку О. А. азаревським монографія Т. П. Сушицького «Західно-руські літописи як пам’ятки літератури» (К., 1930) (ф. 78, № 2187).

Пристрастю вченого було вивчення давньоруської повісті, зокрема повістевого репертуару київських рукописних зібрань. Зібрані за багаторічну дослідницьку діяльність матеріали були систематизовані ним у «Библиографию древнерусской повести», видану Інститутом російської літератури АН СРСР (1955).

Митрополит Іларіон Огієнко

Народився в містечку Брусилів, нині — селище Житомирської області в бідній селянській родині Івана та Єфросинії Огієнків. Був шостою дитиною в сім'ї.

Коли Івану ледь виповнилося два роки, внаслідок нещасного випадку (потрапив під копита коня) загинув батько.

1896 закінчив початкову чотирирічну школу в Брусилові. У травні 1903 в Острозі склав іспити в місцевій гімназії й отримав відповідне свідоцтво. У 1909 закінчив Київський університет св. Володимира, де відвідував філологічний семінар професора Володимира Перетца. Згодом навчався на Вищих Педагогічних курсах, працював у Київському комерційному інституті.

У грудні 1911 р. І. І. Огієнка зарахували професорським стипендіатом історико-філологічного факультету університету Св. Володимира. Він активно займається українознавчою проблематикою. 1914 року успішно складає всі іспити на звання магістра, а 1915 року починає читати перші самостійні лекції як приват-доцент кафедри російської мови та літератури університету Св. Володимира. Восени 1916 р. читає новий курс — «Історія східнослов'янського наголосу».

З початком Лютневої революції в Росії старий університет перестав існувати. Починається українізація університету Св. Володимира. Першими почали читати лекції українською мовою Огієнко та Шаровольський. Весною 1917 р. було створено Центральну Раду. Іван Огієнко, як член ради новоствореного Міністерства освіти, виступив з ініціативою про заснування Українського народного університету (УНУ) в Києві. Він розробив новий курс «Українська культура» й за ним у 1917 році виходить перше видання книги «Українська культура». Від 1918 — професор кафедри історії української культури Київського Українського Державного Університету.

Улітку 1918 виступив засновником і став першим ректором Кам'янець-Подільського державного українського університету (урочисто відкрито 22 жовтня 1918). Огієнко читає в університеті курс лекцій «Українська культура», за якими у 1918 році виходить друге видання книги «Українська культура».

5 січня 1919 Огієнка призначено міністром народної освіти УНР, яке він очолював з 5 січня по 9 квітня 1919 р. 17 січня як міністр освіти ухвалив для шкільного вжитку в усій Україні правила українського правопису; 30 січня видав наказ, за яким мовою викладання в усіх школах України (початкових, середніх, вищих) мала стати українська мова, у школах національних меншин дозволялося користуватися рідною мовою. 7 та 8 лютого у Вінниці видав накази, за якими у школах, що підлягали міністерству, всі дипломи, свідоцтва та атестати мали видаватися виключно українською мовою, всі написи на бланках, штемпелях і печатках також мали бути замінені на українські.

Захоплення Кам'янця-Подільського більшовицькими військами (16 листопада 1920) змусило Огієнка емігрувати до Польщі. З 1920 жив у місті Тарнові, де заснував видавництво «Української Автокефальної Церкви», що випускала брошури і невеликі за обсягом книги, автором яких був сам Огієнко. Регулярно друкував свої праці в унійній друкарні у Жовкві.  З 1922 був дійсним членом Наукового товариства імені Т. Шевченка. Після кількох місяців праці в уряді УНР у Тарнові, у вересні 1922 р. він перебирається до Львова на запрошення професора В. Калиновича. Не знайшовши собі помешкання у місті, І. Огієнко перебрався до Винників.

З 1922 по 1924 рр. Іван Огієнко проживав у Винниках (біля Львова). Винниківський період у житті І. Огієнка відзначений кількома написаними книжками, підготованим і виданим «Українським стилістичним словником» (1924 р.), а також працею над перекладом Нового Заповіту (видано 1937). У 1922 р. надрукував у Львові переклад Літургії Св. Івана Златоуста з грецької українською мовою.

Викладав українську мову і літературу у Львівській учительській семінарії (від 1924. Протягом 1926—1932 — професор церковнослов'янської мови на Студіумі православного богослов'я Варшавського університету. Доктор філософії (1931; університет Брно, Чехословаччина, за працю: «Українська літературна мова 16 ст. і Крехівський Апостол 1560 р.»).

Овдовів у 1937 — після смерті дружини Домініки Данилівни. 9 жовтня 1940 був пострижений в чернецтво під ім'ям Іларіона в Яблочинському Свято-Онуфрієвському монастирі митрополитом Діонісієм (Валединським), предстоятелем Польської Православної Церкви. 19 жовтня 1940 був висвячений у єпископа Холмського і Підляського. Його зусиллями у 1943 р. у Холмі засновується вища духовна школа, яка незабаром перетворилася у православний центр. Заснував в єпархії друкарню і видавництво, велику єпархіальну бібліотеку, що налічувала десятки тисяч томів. 16 березня 1944 р. Іларіона піднесений у сан митрополита Холмського і Підляського.

Влітку 1944 p. Огієнко змушений був емігрувати в Словаччину, потім до Швейцарії (жив у Лозанні). 18 травня 1946 р. прийшло запрошення на проживання в Канаді, а у вересні 1947 емігрував до Канади. Служив у парафії Св. Покрови у Вінніпезі. 8 серпня 1951 обраний предстоятелем Української Греко-Православної Церкви у Канаді і митрополитом Вінніпегу.

Здійснив реорганізацію богословського факультету Манітобського університету, перетворивши його в Колегію ім. св. Апостола Андрія. Розгорнув велику науково-дослідницьку та видавничу діяльність. Він -засновник, видавець і редактор журналів «Слово істини» (1947—1951 pp.) Відновив видання і продовжував редагування науково-популярного журналу «Наша культура» (1951—1953, від 1954 — «Віра і культура»).

Останній період його життя, незважаючи на недуги, позначений інтенсивною творчою працею. Митрополит Іларіон створює низку біографічних портретів подвижників Української православної церкви, вперше складає українську патрологію, збагачує богословську науку історико-канонічними працями, творами педагогічними, літературними й мовознавчими. Останні проходять через усі періоди його життя і творчості. Загальний реєстр публікацій налічує 1848 назв.

Микола Ґудзій

Народився 3 травня 1887 р.  в м. Могилеві-Подільському (Вінницька область). В 1911 р. закінчив слов'яно-російське відділення історико-філологічного факультету Київського університету. Ще будучи студентом друкує свою першу наукову статтю «Прения живота и смерти» и новый украинский его список» (1910 р.). По закінченні навчання Гудзій залишається працювати в Київському університеті.

З 1918 р. працює викладачем в Таврійському університеті (м. Сімферополь). З 1922 р. — професор Московського університету. Протягом 1938–1947 рр. очолює відділ давньої російської літератури і літератури XVIII ст. в Інституті світової літератури ім. О. М. Горького АН СРСР. У 1957—1963 рр. завідує відділом давньої української літератури Інституту літератури АН УРСР.

Помер М. К. Гудзій 29 жовтня 1965 р.

У своїх наукових дослідженнях Гудзій основну увагу приділяв вивченню давньої літератури з часів Київської Русі до XVIII ст. Гудзієм було складено «Хрестоматию по древней русской литературе XI — XVII веков» (1935) та російськомовний підручник «История древнерусской литературы» (1938). Розділ «Література Київської Русі» історико-літературного курсу 1954 р. фактично переповідає цей підручник.

Важливою працею Гудзія є «Литература Киевской Руси и украино-русское литературное единение XVII-XVIII веков», де, у дусі радянської ідеології, обстоюється спільність російської та української мови, а стародавні пам'ятки літератури Київської Русі було охарактеризувано як «спільне надбання північного та південного племен»

Серед наукових інтересів Гудзія особливе місце займало «Слово о полку Ігоревім». Гудзій є автором цілого ряду праць, присвячених різним аспектам дослідження цієї літературної пам'ятки. В 1938 р. він виступив ініціатором святкування 750-річчя написання твору. Гудзій був редактором наукової праці виданої 1960 року Леонідом Махновцем «Українські інтермедії XVII—XVIII ст.» Гудзій також був головою редколегії зібрання творів Тараса Шевченка та Василя Стефаника.

Сергій Бугославський

Народився 2 липня 1888 в Чернігові. Закінчив музичне училище  (1907) та Університет св. Володимира у Києві (1912). Наукову підготовку здобув на семінарі східно-слов’янської філології В. Перетца. Від 1916 - магістр, доцент, професор Таврійського університету (Сімферополь), від 1922 – викладав у Московському комуністичному університеті трудящих Сходу, Вищому літературно-художньому інституті та Московському університеті. 1926–30 – художній керівник Московського радіо. 1938–45 – в Інституті світової літератури АН СРСР. Помер 14 січня 1946 р.

Займався дослідженням пам'яток давньоруської літератури та фольклору. У 1911 році за роботу «Сказання про святих князів Бориса і Гліба, яке приписують мниху Якову (XI ст.): Досвід критики тексту пам'ятника по 138 списками» був нагороджений золотою медаллю і премією ім. Н. І. Пирогова Київського університету.

Підготував до видання пам'ятки про святих Бориса і Гліба. Видання пам'яток Борисоглібського циклу було розпочато в 1914 році в «Киевских университетских известиях» і було закінчено виданням книги «Украïно-руські пам'ятки XI-XVIII ст. про князiв Бориса та Глiба» (Київ, 1928). Узагальнюючою працею стала його докторська дисертація «Давньоруські літературні твори про Бориса і Гліба», яку Бугославский захистив 16 січня 1940 року в ИМЛИ. Спираючись на аналіз 255 рукописів, він спробував встановити початкові тексти анонімного «Сказання, і пристрасті, і похвали святих мучеників Бориса і Гліба» і «Читання про житіє і погублении блаженну страстотерпцю Бориса і Гліба» Нестора-літописця. Бугославский вважав, що «Сказання», що поклало початок самобутнього російського літературного жанру княжого житія, було створено за життя князя Ярослава Мудрого на підставі літописної повісті. В кінці XI століття на основі записів чудес, які велися при церкви у Вишгороді, було складено «Сказаніє чудес святою страстотерпцу Христову Романа и Давида», приєднане до анонімного «Сказання». До цього ж часу, на думку Бугославского, відноситься написання служби і паремійних читань, присвячених князям Борису і Глібу. Робота по доповненню анонімного «Сказання» новими чудесами була продовжена двома авторами, один з Которро писав близько 1108 роки, другий - між 1115 і 1125 рр. Незабаром після 1108 чернець Києво-Печерського монастиря Нестор, використовуючи матеріал анонімного «Сказання» і «Сказання про чудеса», а також літописної статті 6523 (1015) р, написав «Читання про Бориса і Гліба». У XII столітті на основі літопису і анонімного «Сказання» почали складатися Проложні житія святих князів. У XV столітті виник духовний вірш про святих, передавався в усній традиції і записаний значно пізніше (списки XVIII ст.). У додатку до дисертації були вміщені текст літописного оповідання, Проложні статті, паремійних читання, духовний вірш про святих князів.

Варвара Адріанова-Перетц

Варвара Адріанова-Перетц народилася в Ніжині 12 травня 1888 р. Як учений сформувалася в «Семінарії російської філології» професора В. Н. Перетца, що є невдовзі став її чоловіком. Доповіддю Варвари Павлівни «Філологія і її методи» 10 жовтня 1907 року відкрилося в Києві перше засідання Семінарія. У 1910 році закінчила київські Вищі жіночі курси і в 1911-1914 роках викладала на них, а з 1915 року викладала на Вищих педагогічних курсах в Петроградському жіночому педагогічному інституті (з 1917 року - професор). У 1917 році стала лауреатом премії Ломоносова за дослідження російського духовного вірша: «Житіє Олексія чоловіка Божого в давньої російської літератури і народної словесності» (Пг., 1917).

Член-кореспондент Всеукраїнської Академії Наук (з 1926).  Доктор філологічних наук (1935). Член-кореспондент АН СРСР (з 1943). З 1934 працювала в Інституті російської літератури АН СРСР (Пушкінський дім), 1947—1951 — завідувач сектора давньоруської літератури.

Аналізувала пам'ятки давнього письменства, їхню мову, здійснювала текстологічну роботу (монографія ««Слово о полку Игореве» и памятники русской литературы XI-XIII веков“, 1968). Була ініціатором видання та першим редактором «Трудов отдела древнерусской литературы». Померла 6 червня 1972 в Ленінграді.

Олександр Багрій

Олександр Багрій народився 23 квітня 1891 року в містечку Летичеві на Поділлі. У 1900 році вступив до Уманської гімназії, яку закінчив із золотою медаллю. У 1912 році закінчив історико-філологічний факультет Київського університету Св. Володимира, учень академіка Володимира Перетца. Був викладачем в одній з київських шкіл. Згодом переїхав до Петрограда, де читав лекції у Петроградському університеті. З 1917 року працював у Самарському вищому педагогічному інституті, завідував кафедрою російської літератури. У 1918 році — працював консулом Української Держави у Самарі (РРФСР). У 1920—1921 рр. — брав участь в заснуванні Кубанського державного університету та вищого педагогічного інституту. 1922 переїхав у Баку й почав працювати в Бакинському університеті на кафедрі російської літератури. У 1925 році захистив докторську дисертацію на тему «Т. Г. Шевченко і російська література». У 1939 році — був призначений першим деканом філологічного факультету Азербайджанського державного університету. У 1939—1942 рр. — працював деканом, керівником аспірантури і завідувачем кафедри російської літератури. За цей час на факультеті було відкрито сім кафедр з азербайджанського і російського мовознавства та літературознавства. Помер 22 червня 1949 р. в Баку.

Популяризує досвід формальної школи. Формальный метод в литературе (Библиографическое пособие), вып. I, Владикавказ, 1926; вып. II, Баку, 1927;

Широку популярність в 30-ті роки ХХ століття отримали такі його дослідження як: «Т. Г. Шевченко в літературному оточенні»; «Шевченко в російських перекладах»; «До рукописної традиції поширення „Кобзаря“ Т. Г. Шевченка»; «Шевченко і Схід». Саме за ініціативи професора О. В. Багрія в Азербайджані було засновано нову наукову галузь — шевченкознавство. Він підготував ціле покоління знавців творчості Т. Г. Шевченка.

Багрій О. В. Т. Г. Шевченко. Т. 1 : Оточення. Мотиви творчості. Стиль / О. В. Багрій. — Харків : Держ. вид-во України, 1930. – 278 с.

У першому томі досліджено основні та другорядні мотиви і сюжети Шевченкової творчості, що переважали у певні періоди життя поета. Умовно згруповано твори за головними мотивами: сирітство, Україна, суспільно-політичні, жіноча доля. Проаналізовано літературні зв’язки Тараса Григоровича та їхній вплив на світогляд і творчість. Розкрито особливості ліро-епічних творів, а також композицію російських повістей.

Багрій О. В. Т. Г. Шевченко. Т. 2 : Етюди про творчість Шевченка ; Шевченківська студія / О. В. Багрій. — Харків : Держ. вид-во України, 1931. – 280 с.

 Другий том складається з окремих нарисів про Тараса Григоровича Шевченка, що було опубліковано у збірниках і журналах у 1923–31 рр. (деякі з них доповнено або ґрунтовно перероблено). Автор навів докладний бібліографічний список джерел, у якому представлено твори Шевченка, праці про нього та його творчість. Подані у списку видання 1840–1930 рр. згруповано за темами і напрямами шевченкознавства того часу. Наприкінці подано хронологічну канву життя й творчості Тараса Григоровича.

Леонід Білецький

Леонід  Білецький народився 5 травня 1882 р. в с. Литвинівка на Житомирщині. У 1907 році закінчив Другу Київську класичну гімназію і вступив на фізико-математичний факультет університету Святого Володимира. У 1908 році переводиться на історико-філологічний факультет того ж навчального закладу. 1913 року закінчив Київський університет із золотою медаллю. Білецького залишили при університеті для підготовки до професорського звання. Від 1918 року приват-доцент Кам'янець-Подільського державного українського університету. Наприкінці 1920 року покинув Кам'янець-Подільський. У 1922—1924 роках викладав методологію української літератури, історію української драми в Українському таємному університеті у Львові.

Був професором і ректором Високого Педагогічного Інституту ім. Драгоманова в Празі. В лютому 1949 року переїхав на постійне проживання до Канади й оселився у Вінніпезі. Був головою культурно-освітньої ради Комітету українців Канади, професором колегії святого Андрея. З 1951 року почав працювати у видавництві «Тризуб» над «Кобзарем». У цей період здійснив видання творів Тараса Шевченка в чотирьох томах («Кобзар», Вінніпеґ, 1952—1954), яке відрізнялося від попереднього тим, що твори поета було подано в первісних варіантах.

Помер ввечері 5 лютого 1955 року в Вінніпеґу.

Коло наукових зацікавлень Б. охоплювало проблеми теорії та історії літератури, а також літературної критики, але основні його праці стосувалися сфери методології. Власний підхід до аналізу художньої літератури Б. розробляв на основі положень психологічної школи Потебні, доповнивши їх здобутками філологічної, культурно-історичної, компаративістичної та ін. шкіл. Перша книжка вченого «Поезія та її критика» (Львів, 1921) ґрунтується на ідеях О.Потебні, що психологічні умови виникнення слова такі ж, як і виникнення художнього образу й цілого твору. Згодом Б. зосередився на таких темах: еволюція уявлення: від міфу до метафори; зовнішні й внутрішні форми твору; етапи акту творення та активний характер читацького сприйняття тощо. Значну увагу приділяв дослідженню естетичної концепції О.Потебні («Перспективи літературно-наукової критики», 1924), намагався реконструювати цілісну систему поглядів останнього на літературу.

Білецький поставив своїм завданням розкрити етапи становлення української літературознавчої думки в контексті розвитку літературознавчих концепцій у Європі. Цьому присвячена фундаментальна праця «Основи української літературно-наукової критики» (Прага, 1925; К., 1998). Вона й досі залишається найґрунтовнішим дослідженням методологічних аспектів української літературознавчої думки від поетик професорів Києво-Могилянської академії 17–18 ст. до праць українських літературознавців поч. 20 ст. Формування літературознавчої думки в Україні Білецький зараховує до 2-ї пол. 17 ст., коли була заснована Києво-Могилянська академія, що стала важливим центром релігійних і культурно-просвітницьких ідей, які поширилися далеко за межі України. Заслугою цієї школи Білецький вважає передусім те, що вона створила наукову традицію українського літературознавства, заклала основу її дальшого розвитку протягом 19– 20 ст. Він «реабілітує» літературу, яка творилася книжною мовою того часу і яку в 19 і почасти 20 ст. оголосили схоластичною, чужою й незрозумілою сучасному читачеві. В праці показано, що літературознавчі школи, які виникали в Європі, проникали в Україну з деяким запізненням і переважно через посередників, тут вони перепліталися і взаємодіяли між собою. До того ж українські літературознавці були не просто популяризаторами західно-європейських літературознавчих концепцій, а творчо розвивали їх, виходячи з національного характеру і особливостей поступу української літератури. Констатуючи, що в М.Максимовича і М.Костомарова принципи міфологічної школи поєднані з принципами культурно-історичної школи, в О.Потебні психологічний підхід доповнюється рисами порівняльно-історичного підходу, а в працях І.Франка простежується еволюція від соціологічного підходу до естетико-психологічного, Білецький намагався об'єднувати принципи міфологічної, культ.-історичної та компаративістичної шкіл у ширшу категорію — історичну школу.

Спираючись на світогляд філософії позитивізму, дослідник дотримується принципу історизму в підході до конкретних літературознавчих концепцій, бачить не тільки можливості, а й межі кожної з них, що випливають з її осн. методологічної засади. Зокрема, характеризуючи міфологічну школу як перший етап історичної школи, Білецький зауважував, що її представники — М.Максимович, О.Бодянський, П.Куліш та ін. розглядали літературний твір як суспільно-історичний документ, трактували художню літературу як сукупність усних і писаних творів, у яких відбилася душа народу, вірність життю, але часто ігнорували художній твір як самостійну естетичну категорію. Ця обмеженість історичної школи ще виразніше виявилася в пізнішому намаганні інтерпретувати художній твір з позицій тієї чи ін. ідеології, що йшло, з одного боку, від звуженого трактування ідей заснованої культурно-історичної школи І.Тена з його тріадою «раса», «середовище», «момент», а з ін. — від впливу т. зв. реальної критики М.Добролюбова, яка ставилася до художнього твору як до явища реальної дійсності.

Білецький розглядає розвиток літературознавчої думки як цілісний процес. Щоправда, в опублікованих працях він не вдавався до висвітлення новітніх теоретичних концепцій. Побачила світ тільки 1-ша кн. його узагальненого дослідження. До 2-ї мав увійти розгляд двох найголовніших шкіл літературознавства — психологічної, розробленої у «Перспективах літературно-наукової критики», та філологічної, що включала й формально-поетичну теорію, яка мала бути репрезентована українськими вченими Ю.Меженком та Б.Якубським. Характерно, що на відміну від Д.Чижевського та В.Сімовича, Білецький залишився осторонь ідей Празького лінгвістичного гуртка структуралістів. Судячи із зацікавлень ученого, він був людиною радше 19, аніж 20 ст., орієнтованою на гуманістичні та естетичні вартості, утверджені традицією.

Серед пріоритетів Білецького як історика літератури та критика була творчість Т. Шевченка, І.Франка, М.Коцюбинського, В.Самійленка, М.Вороного, П.Тичини, але його уваги не привернула творчість представників тогочасного празького літературного середовища, зокрема поезія Є.Маланюка, О.Стефановича, О.Лятуринської та ін. Заслуговує на увагу монографія Білецького «„Руська Правда“ й історія її тексту», над якою учений працював протягом 1930-х рр. На жаль, завершений варіант праці втрачений, первісний із додатковими матеріалами був підготовлений до друку Ю.Книшем і виданий 1993 у Вінніпезі. На основі аналізу пам'ятки Білецький доводить, що чим «ближчим» є текст численних її варіантів до найстарішого, тобто до первісного джерела, тим мова його є більш близькою до мови староукраїнського періоду княжої доби.