08. Всеукраїнська Академія наук та її літературознавчі осередки

Устрій

14 листопада 1918 року гетьман Павло Скоропадський підписав Закон Української Держави про заснування Української академії наук у місті Києві. І в цей самий день з’явився наказ гетьмана по Міністерству народної освіти та мистецтв України про призначення перших 12 дійсних членів (академіків) УАН. По Відділу історично-філологічних наук ними стали заслужений професор Харківського університету Дмитро Багалій, ординарний професор Українського київського державного університету Агатангел Кримський, заслужений професор Київської духовної академії Микола Петров та професор Чернівецького університету, доктор Степан Смаль-Стоцький. Головою Історично-філологічного відділу було обрано академіка УАН Дмитра Івановича Багалія, майбутнього директора Інституту Тараса Шевченка. Першим президентом Академії було обрано видатного ученого зі світовим ім’ям Володимира Івановича Вернадського.  Деякі члени Українського Наукового Товариства, в тім числі й голова його, М. С. Грушевський, ухилилися від участи в новій академїі, не бажаючи бути призначеними до академії гетьманським урядом.

27 листопада 1918 р. пройшло перше Спільне зібрання Української академії наук (УАН). З падінням гетьманського уряду в другій половині грудня 1918 р. було вирішено провести реформу УАН. Проєкт було підготовано й подано Директорії, але вона залишила Київ, і статут не було затверджено. 21 червня 1921 року Рада народних комісарів УСРР перейменувала УАН на ВУАН. Загальна концепція і структура збереглася. ВУАН складалася з трьох відділів, кожен з яких об’єднував наукові установи за власним профілем: I Відділ — Історико-філологічний, II Відділ — Фізико-математичний, III Відділ — Соціально-економічний. Також до складу ВУАН входила низка наукових товариств, які не були сконцентровані лише в Києві, а розташовувалися по всій УСРР.

Головним завданням компартії було вростити в масову свідомість, передусім у свідомість наукової й культурно-мистецької еліти, догмати марксистсько-ленінського вчення. А для цього необхідно виполоти зі свідомості людей надбання національного й загальнолюдського досвіду, духовну спадщину минулих епох, попередніх форм культури й цивілізації. Ще 28 жовтня 1922 р. за рішенням ЦК КП(б)У було створено Комісію з боротьби проти буржуазної ідеології. Так духовне життя суспільства, наукову й літературно-мистецьку діяльність було взято під контроль спеціальною службою — відділами, відділеннями й пунктами політичного контролю при Секретно-оперативному управлінні Всеросійської надзвичайної комісії, які згідно з постановою Раднаркому РРФСР від 21 грудня 1921 р. почали діяти на основі затвердженого положення про політичний контроль.

26 червня 1928 р. відбувається закрите засідання Політбюро ЦК КП(б)У, на якому створюється спеціальна комісія з п’яти осіб для розроблення політичної тактики щодо української інтелігенції. До її складу, крім Л. Кагановича, В. Чубаря, О. Шумського, Г. Гринька, було введено і голову НКВС УСРР В. Балицького. Над Академією наук, творчими організаціями, науковими установами, передусім соціогуманітарного профілю, нависла загроза репресій.

У 1930 році внаслідок реформи ВУАН Соціально-економічний відділ було об’єднано з Історико-філологічним, а наукові установи зібрано в тематичні «цикли». Після нової реформи ВУАН у 1934 році цикли було ліквідовано, а академія перетворилася на асоціацію науково-дослідних інститутів. 1936 року академію було перейменовано в Академію наук УСРР, а з 1936 року — на АН УРСР.

Процес СВУ

Процес Спілки визволення України — показова справа, сфабрикована ОДПУ Української СРР наприкінці 1920-тих років, яка викривала вигадану антирадянську організацію серед української наукової та церковної інтелігенції. Мета — дискредитація провідних діячів української культури та громадського життя в рамках централізованої політики геноциду української нації, здійсненого урядом СРСР у 1932–1933 роках.

Процес відбувся над 45 керівниками і головними діячами т. зв. СВУ, у будівлі Столичного оперного театру у Харкові від 9 березня до 19 квітня 1930. Всього до судового процесу 1930 року залучено 474 осіб, при чому засуджено до розстрілу — 15, до концтаборів — 192, вислані за межі Української СРР — 87, засуджені умовно — 3, звільнені від покарання — 124 особи.

Процес СВУ мав на меті:

-  обґрунтувати масові переслідування політичної опозиції на окупованих територіях УНР;

-  підготувати ґрунт для подальшого погрому установ ВУАН та УАПЦ;

-  стимулювати ворожнечу між прихильниками українізації (комуністами й некомуністами);

-  політично скомпрометувати саму політику українізації, пов’язуючи українське відродження з діяльністю УНР в екзилі;

-  довести підривну спрямованість української інтелігенції, яка нібито фактично працювала на інтереси Польської республіки;

-  розгортання нової русифікації Української СРР;

-  позбавити голосу українські селянські маси напередодні організації Голодомору.

На лаві підсудних опинилося 45 чоловік, серед інших:

академік Сергій Єфремов (колишній товариш голови Центральної Ради й лідер УПСФ, віце-президент ВУАН), правник Зіновій Моргуліс (науковий співробітник ВУАН), літературний критик і письменник Андрій Ніковський (колишній член УПСФ і міністр закордонних справ УНР),

Серед громадських обвинувачів були комуністичний діяч Панас Любченко, академік Олексій Соколовський, письменник Олекса Слісаренко.

За легендою НКВС, СВУ була підпільною організацією, яка нібито існувала в Українській СРР від червня 1926 до липня 1929, коли її викрили органи ДПУ. СВУ одночасно начебто існувала на еміграції (її не слід плутати з Союзом визволення України, який діяв під час першої світової війни за кордоном). Тісно пов’язана з СВУ мала бути Спілка української молоді (СУМ).

Згідно з обвинувальним висновком, СВУ ставила собі завдання визволення українського народу на всіх просторах його етнографічної території й заснування самостійної української республіки, яка мала бути парламентарною і демократичною, з широким правом громадян на приватну власність. Обвинувальний висновок стверджує, що СВУ підготовляла народні повстання або принаймні заколоти у пов’язанні з чужими імперіалістичними державами (Польщею) і в тісному порозумінні з лідерами української еміграції, т. зв. еміграційною СВУ. На процесі стверджувано, що вона «створена за вказівками закордонного центру петлюрівщини…», була «єдина з петлюрівським закордонним центром, що визнавав себе урядом УНР». Крім того, СУМ мала організувати терор проти всесоюзних і українських комуністичних керівників. Осередками дії СВУ акт обвинувачення вважав ВУАН і УАПЦ.

Здобутки

На початок 1925 р. Історико-філологічний відділ нараховував 7 штатних академиків: на кафедрі археології України Микола Біляшівський, історії українського народу Михайло Грушевський, історії українського письменства Сергій Єфремов, історії культурно-ідейних течій на Україні XVI — XVIII в. візантиніст Федір Мищенко, історії українського мистецтва Олекса Новицький, етнографії Андрій Лобода, арабо-іранської філології Агатангел Кримський; крім того до відділу, на правах його дійсних членів входили два директори комісій: історично-географічного словника Олександр Грушевський, й історичного словника укр. мови Євген Тимченко.

В І відділі працювали комісія видавання пам’яток новітнього українського письменства, комісія біографічного словника України, Історичне Товариство Нестора-літописця, історично-літературне товариство.

Уже в перші тижні і місяці діяльності УАН створюється Постійна комісія для складання словника українських діячів науки, історії, мистецтва та громадського руху, яка пізніше матиме назву Комісія для складання біографічного словника діячів України.

Керівником цієї Комісії був академік Д. Багалій, а в 1923–1926 рр. — академік С. Єфремов. Готувався унікальний бібліографічний словник, до якого ввійшли біографії відомих і маловідомих українських діячів від давнини — Київської Русі — до сучасності, представники інших націй і народностей, які жили і творили як в Україні, так і за її межами, але своєю науковою і літературно-мистецькою діяльністю прислужилися Україні, впливаючи на розвиток української науки і культури. Ця комісія до своєї ліквідації у 1934 р. зібрала величезну кількість матеріалів і складала картки з біографічними даними для словника. На 1921 р. було зібрано 37500 біографічних даних та 450 рукописів. У цьому ж 1921 р. вийшли друком біобібліографічні праці Михайла Могилянського («М.М. Коцюбинський. До біографії письменника»), С. Єфремова («Борис Грінченко. Про життя його та діла»). Згодом, у 1922–1925 рр., надзвичайно працелюбний та енергійний академік Сергій Єфремов підготує і опублікує такі праці, як «Коцюбинський. Критично-біографічний нарис», «Карпенко-Карий. Критично-біографічний нарис», «Перед судом власної совісті. Громадська й політична робота В.Б. Антоновича». Д. Багалій опублікує працю «Шевченко і кирило-мефодіївці. Історично-літературна розвідка». Щороку картотека майбутнього біографічного словника політичних, громадських, наукових та літературно-мистецьких діячів України збільшувалася на десятки тисяч одиниць і до 1932 р. налічувала близько 200 тис. карток. Було підготовлено до друку Бібліографічний словник на літеру А, але розпочалися політичні репресії і надзвичайно важлива праця над відбором імен та бібліографічних відомостей була загальмована внаслідок різного роду «чисток» та розвінчання «змов» і «ворогів народу».

Постійну комісію для видання пам’яток мови, письменства та історії (Археографічна комісія) в 1921 р. об’єднали з Київською комісією для розбору давніх актів. Головою Постійної комісії у 1918–1919 рр. був Д. Багалій, а після об’єднання двох комісій у ній головували спочатку В. Іконников, а згодом М. Грушевський. Саме ця комісія і розробила перші в українській археографії методичні засади видання джерел з давньої та новітньої історії, культури і літератури.

Голова і керівник Постійної комісії для видання пам’яток новітнього українського письменства С. Єфремов у лютому 1919 р. зробив доповідь, присвячену завданням Комісії, та подав план її роботи, однак розгорнути наукову діяльність вченому не вдалося. С. Єфремов був заарештований і лише завдяки клопотанню голови-президента УАН В. Вернадського і неодмінного секретаря УАН А. Кримського, які від імені надзвичайного Спільного зібрання УАН надіслали до Надзвичайної комісії для боротьби з контрреволюцією відповідне звернення, академіка С. Єфремова та редактора Біографічного словника діячів української землі П. Стебницького в квітні 1919 р. було звільнено.

Після вступу до Києва наприкінці серпня 1919 р. війська Директорії та Добровольчої армії діяльність Академії наук була, по суті, припинена після дев’яти місяців напруженої роботи. Однак уже в грудні, коли війська Червоної армії зайняли Київ, УАН відновила свою роботу і на Спільному зібранні Академії було затверджено постанову Історико-філологічного відділу про створення (власне, відновлення) Комісії для видання пам’яток новітнього українського письменства. Та більшовицька влада, як і денікінський режим, фінансування Академії наук не здійснювала.

Проте вчені УАН продовжували працювати і за умов місячної окупації Києва польськими військами, і за умов четвертого заволодіння Києвом в червні 1920 р. Червоною армією. Створюється Комісія для видання творів Т. Шевченка, І. Франка, В. Антоновича та М. Драгоманова на чолі з академіком А. Кримським, яку в 1929 р. було перейменовано на Редакційний комітет для видання творів Т. Шевченка.

Втім, реалізувати бодай частину своїх планованих завдань Історично-філологічному відділу не судилося. Більшовицький режим з перших днів свого владарювання починає прицільно контролювати діяльність Академії, намагаючись підпорядкувати її своїм політичним цілям. Комуністичну владу особливо непокоїла діяльність учених Історично-філологічного відділу, його «аполітична, культурно-просвітня праця». У новому, затвердженому Радою народних комісарів УСРР у лютому 1921 р. Статуті Академії наук серед п’яти відділів історико-філологічного вже не було. На перше місце більшовицька влада поставила природничо-математичний відділ. Головне для ВУАН — «розвивати найбільше науки природничі й технічні», активно включатися в соціалістичне будівництво, в процеси індустріалізації та колективізації, а не захоплюватися такими питаннями, як дослідження «Слова о полку Ігоревім» або опрацьовувати давню українську літературу, готувати видання творів періоду Київської Русі та епохи українського Бароко чи писати передмови «до спеціально підібраної української шовіністичної літератури».

Вістря компартійної критики, зосередженої в «Основних положеннях реорганізації ВУАН», опублікованих у січні 1925 р., було спрямоване переважно на Історично-філологічний відділ Академії і безпосередньо на вчених-філологів, академіків А. Кримського і С. Єфремова, які були лідерами становлення академічного літературознавства. Саме тому українське академічне літературознавство свій історичний родовід заглиблює в науково-дослідну діяльність Наукового товариства ім. Шевченка, Українського наукового товариства і особливо — Української академії наук та її Історико-філологічного відділу, головою якого було призначено А. Кримського, а секретарем — С. Єфремова, який у 1921–1928 рр. обіймав посаду віце-президента ВУАН.

У червні 1925 р. було створено Комісію Західної України ВУАН, завданням якої було налагодження зв’язків та координація наукової діяльності з ученими Галичини, Закарпаття й Буковини, передусім з НТШ і його головою К. Студинським. Як результат цієї співпраці з’явилися два спеціальні випуски журналу «Україна», присвячені ювілеям М. Драгоманова та І. Франка.

Гуманітарні дослідження в УАН зосереджувалися на таких галузях знання, як історія українського народу, граматика та історія української мови, українська народна словесність, історія українського письменства, зарубіжна література, історія української церкви, історія українського мистецтва, історична географія України, археологія України, етнографія, слов’янська історія, мова і література, арабо-іранська філологія, тюркологія, філософія, російська, польська, литовська, білоруська, чеська, сербська, болгарська, єврейська та інші мови й літератури.

Звісно, не всі наукові напрями досліджень вдалося належно розгорнути, але й те, що встигли зробити учені-гуманітарії в надзвичайно несприятливих для наукової діяльності умовах, свідчить про усвідомлення ними необхідності забезпечувати національні потреби й завдання у сфері науки та освіти. До серйозних наукових здобутків тогочасних літературознавців слід зарахувати системне накопичення джерелознавчої бази, прагнення до вивчення життєвого й творчого шляху завдяки заглибленню в персональні архіви письменників, у листування діячів літератури і особливо — створення узагальнювальних досліджень, присвячених класичній українській літературі, зокрема спроб історичного узагальнення української літератури, її розвитку впродовж століть, критико-біографічних нарисів, присвячених знаковим постатям українського красного письменства. Переважна більшість цих досліджень друкувалася в періодичних «Записках Історико-філологічного відділу ВУАН» (26 випусків з’явилися друком упродовж 1919–1931 рр.), у «Збірниках ІФВ ВУАН» (104 таких «Збірники…» було видрукувано впродовж 1923–1930 рр.), у науковому місячнику українознавства ВУАН «Україна», у збірнику «За сто літ» (1927–1930).

Досить переглянути «Звідомлення ВУАН» за ці роки, щоб переконатися, яку велику роботу здійснювали вчені-гуманітарії, штатне число яких не сягало й десяти чоловік. Читаємо в «Звідомленні Української Академії наук у Києві за 1924 рік»: «Історично-філологічний відділ української Академії наук має на 1925 рік 7 штатних академіків, 10 позаштатних та 2 членів — директорів з правами академіків».

Серед надрукованих у 1920-ті роки праць, присвячених найзначнішим постатям і явищам літератури класичного періоду — І. Котляревському, Лесі Українці, Г. Квітці-Основ’яненку, П. Кулішу, М. Костомарову, І. Франку, Панасу Мирному, С. Руданському, М. Драгоманову, М. Коцюбинському, авторами яких були літературознавці О. Грушевський, В. Герасименко, В. Державин, І. Житецький, А. Ніковський, О. Дорошкевич, В. Петров, С. Козуб, К. Копержинський, П. Рулін, Ф. Савченко, К. Студинський, П. Филипович, М. Драй-Хмара, М. Новицький, Б. Якубський, Д. Шелудько та інші, наукове осмислення спадщини Т. Шевченка, видання його творів, а головне, методологічне осмислення засад шевченкознавства як визначального наукового напряму українського літературознавства набуло пріоритетного значення.

Особлива заслуга у формуванні методології літературознавчого дослідження творчості Т. Шевченка, визначення основних наукових орієнтирів у шевченкознавстві належить С. Єфремову, який в Академії наук розпочав роботу над підготовкою академічного видання творів Шевченка, а також спільно з П. Филиповичем видавав збірники «Шевченко та його доба». Згодом уже Інститут Тараса Шевченка розпочне публікувати шевченківський щоденник, підготовку до друку якого візьме на себе С. Єфремов. Та вже наприкінці 1920-х років академіка С. Єфремова піддали в пресі нищівній критиці, що зрештою завершилося його арештом влітку 1929 р. і сумнозвісним процесом над так званою Спілкою визволення України. Під час кампанії цькування вчених Інституту Тараса Шевченка з числа старих «попутників», яких змушували «каятися» у власних помилках і водночас критикувати своїх колег, «викривати» їхні ідеологічні «гріхи», рішенням Політбюро ЦК КП(б)У 31 грудня 1927 р. С. Єфремова та А. Кримського було усунено від керівництва Академією. Цим же рішенням Політбюро зобов’язало керівництво ВУАН увести до складу президії нових членів, «лояльних до партії і радянської влади».

1928 рік драматично відзначився тим, що було проголошено курс на боротьбу з «внутрішнім ворогом» і вже наступного, 1929 р., розпочалися арешти провідних українських учених, відомих представників інтелігенції, серед яких були такі знакові постаті, як С. Єфремов, А. Ніковський, В. Чехівський, Л. Старицька-Черняхівська, М. Слабченко, Й. Гермайзе та ін.

Отже, академічне літературознавство буквально з перших місяців панування в Україні більшовицького режиму потрапляє під контроль ідеологічно-пропагандистського апарату, політичного керівництва компартії. Для багатьох співробітників Інституту Тараса Шевченка, який юридично постав у 1926 р. в системі Народного комісаріату освіти і в 1933 р. перейшов до системи ВУАН, відкрилася драматична, а часом навіть трагічна сторінка історії національної академічної науки.

Записки історично-філологічного відділу ВУАН

Неперіодичні наукові збірки Історично-філологічного відділу ВУАН (до 1921 — УАН), які видавалися в Києві упродовж 1919–31 за редакцією П.Зайцева, А.Кримського, М.Грушевського та О.Грушевського. В «Записках» вміщувалися розвідки та матеріали з усіх періодів історії України, історії суспільно-політичної думки, етнографії, фольклористики, мистецтва, мовознавства, а також наукова хроніка, огляди, рецензії, бібліо- та біографічні матеріали українських учених: А.Кримського, М.Петрова, Д.Багалія, С.Смаль-Стоцького, Є.Тимченка, В.Данилевича (усі в кн. 1), М.Сумцова, С.Єфремова, О.Грушевського, А.Ніковського (усі в кн. 2/3), А.Лободи (кн. 4), В.Перетца (кн. 12) та ін.

Вийшло 26 книг у 22 випусках (подвійні книги 2/3, 7/8, 13/14, 21/22), з яких тільки 6, 11, 17, 20, 24 та 26 складаються з праць Історичної секції ВУАН. Здвоєна книга 26/27 «ЗІФВ» (ред. А.Кримський) знищена 1929 через арешти науковців у справі «Спілки визволення України».

Комісія давнього українського письменства

17 листопада 1927 року на пропозицію академіка В.М. Перетца при Історично-філологічному Відділі ВУАН було утворено Комісію давнього українського письменства, завданням якої стало «розшукувати, видавати та вивчати пам’ятки українського давнього письменства». У перший рік існування Комісія мала в своєму складі лише одного штатного співробітника, чотирьох постійних позаштатних (двох у Києві, одного в Ленінграді та одного в Москві), а також дев’ять позаштатних непостійних співробітників (двох у Києві, п’ятьох у Ленінграді та двох у Москві). Згодом, зі зміною номенклатури, всіх їх було перейменовано на членів Комісії, головою якої став В.М. Перетц.

Членами Комісії були колишні учні В.М. Перетца, а тоді вже знавці українського письменства ХІ–ХVІІІ століть – В.П. Адріанова-Перетц (Ленінград), С.Д. Балухатий (Ленінград), І.П. Єрьомін (Ленінград), І.Б. Нікольська (Ленінград), С.О. Щеглова (Ленінград), С.О. Богуславський, М.К. Гудзій (Москва), а також науковці-кияни, які в різні роки були співробітниками Всенародної бібліотеки України (нині – Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського). Це, зокрема:

Маслов Сергій Іванович (1880–1957), знавець українського письменства ХІ–ХVІІІ ст., завідувач відділу стародруків Всенародної бібліотеки України (1926–1937), заступник голови Комісії давнього українського письменства.

Назаревський Олександр Андріянович (1887–1977), майбутній професор Вищого інституту народної освіти та Київського державного університету; старший бібліотекар (1934), завідувач (1936, 1943), заступник завідувача відділу (1936–1937), науковий співробітник (1934–1940) відділу рукописів Бібліотеки АН УРСР, секретар Комісії;

Гаєвський Степан Юхимович народився 09. 01. 1876 на Поділлі. Закін. Житомир. духовну семінарію (1900), Ун-т св. Володимира у Києві (1912; зі ступ. магістра). Учителював. 1917 працював у Ген. секретаріаті УЦР, 1918–19 – секр. Держ. канцелярії Директорії УНР та доц. (від 1920 – проф.) Кам’янець-Поділ. ун-ту. 1921 заарешт. за участь у відродженні УАПЦ. Після звільнення повернувся до Києва: до 1930 – проф. високих шкіл та пед. ін-тів, н. с. ВУАН. Брав участь у підготовці «Словника української мови» за ред. С. Єфремова та А. Ніковського (т. 1–3, К., 1927–28). У 1932 вдруге заарешт., звільн. 1933, виїхав до Алма-Ати (нині Алмати), згодом – до Ташкента. 1940–41 – у Кременчуц. пед. ін-ті (Полтав. обл.). У травні 1942 прийняв монаший сан з іменем Сильвестр і признач. Лубен. єпископом УАПЦ. 1943 емігрував до Німеччини, від 1949 – в Австралії. Жив у Сіднеї, на соборі УАПЦ обраний архиєпископом Мельбурнського та Австралійсько-Новозеландського (1953–63). Помер 09 вересня 1975, м. Мельбурн, Австралія

Праці: Київські списки повісті «Александрія». К., 1912; Теорія поезії. Кам’янець-Подільський, 1921; Літературна діяльність Ольги Кобилянської // Україна. 1928. Кн. 1; (Вступ і тексти). К., 1929; Церковний устрій в Україні. Новий Ульм, 1946; Заповіт митрополита Петра Могили. Корнберг, 1947; Франків «Мойсей»: Розвідка і текст поеми. Нью-Йорк, 1948;  Іван Франко: Осн. ознаки творчості. Мельбурн, 1956.

Геппенер Микола Володимирович (1901–1971), позаштатний бібліотекар (1927–1929), науковий співробітник (1931–1935), завідувач відділу рукописів (1934–1938), в. о. директора (1934) ВБУ, який у 1945 р. реевакуював найцінніші київські архівні документи та рідкісні бібліотечні фонди, котрі в 1943 році німецьке Управління архівів, бібліотек та музеїв вивезло поза межі України;

Попов Павло Миколайович (1890–1971) народився 28 липня 1890 року на Сумщині. Середню освіту здобув у Рильському духовному училищі, яку закінчив у 1904 році та Курській духовній семінарії. Навчався також у Курській рисувальній школі у класі Михайла Якименка-Забуги. 1910 вступив на історико-філологічний факультет Варшавського університету, через рік продовжив навчання на історико-філологічному факультеті Імператорського університету Святого Володимира. У студентські роки збирав фольклорний матеріал Сумщини, проводив науково-дослідну роботу.

Після закінчення університету у 1916 році вступив до аспірантури, склав іспити на ступінь магістра слов'янської філології.  Із 1920 року працював позаштатним співробітником Української академії наук, одночасно завідував Відділом письма і друку Лаврського музею та з 1923 року Портретною галереєю Київського державного культурно-історичного заповідника.

Впродовж 1929–1934 років — старший науковий співробітник ВУАН, працював у комісіях; керував відділом рукописів Всенародної бібліотеки при ВУАН, одночасно у 1928–1930 роках — професор Київського художнього інституту. Із 1934 року — професор кафедри історії української літератури Київського університету, у 1935–1940 роках — викладач давньої української літератури та українського і російського фольклору Київського педагогічного інституту. Впродовж 1938–1971 років — співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР. Помер в Києві 4 квітня 1971 року.

Наукові праці присвячено історії української літератури, книгодрукуванню, історії та теорії фольклору. Є автором ґрунтовних досліджень: «Загадки», «Прислів'я та приказки», «До питання про шляхи розвитку епосу східних слов'ян». Писав нариси по українській фольклористиці — «Зародки вивчення староруської та української народної поетичної творчості з найдавніших часів до початку XIX століття», статті, пов'язані з фольклором у творчості Олександра Пушкіна, Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, інших письменників. Вагомий його доробок у вивченні української та східнослов'янської літератур. Написав низку праць про «Слово о полку Ігоревім», творчість Лазара Барановича, Іоаникія Ґалятовського, Мелетія Смотрицького, Івана Франка.

Загалом в науковій спадщині понад 300 досліджень в різних галузях української науки. Серед них:

«Малоизвестное сочинение Иоанникия Галятовского» (1915);

«Замітки до історії української літератури І—ІІІ столітть» (1923);

«Замітки до історії українського письменства XѴII-XѴIII столітть» // Записки історично-філологічного відділу ВУАН. — 1924. — Книга 4;

«Початки друкарства у слов'ян» (1924);

«Друкарство: його початок і поширення в Європі (XV—XVI століття.)» (1925);

«До історії друкарства в давній Польщі» (1926);

«Панегірик Крщоновича Лазарю Барановичу — невідоме чернігівське видання 80-х років 17 століття.», «Ювілейний збірник на пошану академіка Дмитра Багалія» «1927»;

«До іконографії письменників XVII століття Мелетія Смотрицького та Йосипа Веляміна-Рутського», «Ювілейний збірник на пошану академіку М. С. Грушевськомуз нагоди його 60-річчя» (1928);

Після розгрому УВАН:

«Неизвестная драма петровского времени «Иудифь»« (1936);

«Пушкін і український фольклор» (1937);

«Карл Маркс і Фрідріх Енгельс про «Слово о полку Ігоревім»« (1938);

«Карл Маркс і Фрідріх Енгельс про фольклор» (1938);

«Шевченко і російський фольклор» (1939);

«Новознайдені тексти Г. С. Сковороди», «Радянська література» (1950);

«Образ В. І. Леніна в творчості народів СРСР» (1952);

«Про деякі питання теорії народно поетичної творчості» (1955);

«З листування Г. С. Сковороди», «Радянська література» (1955);

«З історії українсько-румунських літературних зв'язків» (1956);

«Шевченко і російська народна поезія» (1956);

«Шевченко про тайпінську революцію в Китаї» (1957);

«Шевченко про Китай» (1958);

«Григорій Сковорода про Китай» (1958);

«До питання про шляхи розвитку епосу східних слов'ян» — «Історичний епос східних слов'ян», Київ, видавництво АН УРСР (1958);

«Початковий етап книгодрукування у слов'ян» (1958);

«Албания в советской поэзии» (1959);

«Албанія в російській та українській літературах XV—XX столітть» (1959);

«Григорій Сковорода і українська література»- «Матеріали до вивчення історії української літератури», Київ, «Радянська школа» (1959);

«З історії поетики на Україні: 17 — 18 століття.»- «Матеріали до вивчення історії української літератури», Київ, «Радянська школа» (1959);

«Григорій Сковорода. Життя і творчість» (1960);

«Один із попередників соціальної сатири Шевченка: за неопублікованим автографом „Сну“ Г. С. Сковороди» (1962);

«Шевченко і Київський університет» (1964);

«Початок книгодрукування у слов'ян: 15 — 16 століття.- „Книга і друкарство на Україні“« (1965);

«Осередки книгодрукування на східній Україні: 17 — 18 ст.»- «Книга і друкарство на Україні» (1965);

«Роль Києва в історії книгодрукування: 17 — 18 століття» — «Українська книга» (1965);

«Неопублікована гравюра Григорія Левицького з побуту студентів Київської академії: 1735 рік» — «Українське мистецтвознавство» (1967);

«Микола Костомаров як фольклорист і етнограф» (1968);

«Невідомий прижиттєвий портрет Петра Могили» (1969);

Був членом редколегій підготовки академічного видання «Повного зібрання творів Тараса Шевченка» в 10-ти томах

Абрамович Дмитро Іванович (7. 8. 1873 — 4. 3. 1955), магістр богослов’я, член-кореспондент РАН (з 1921 р.) та Академії наук СРСР (з 1925 р.), професор (1919); позаштатний співробітник відділу рукописів ВБУ (Київ, 1933–1934, 1935, 1936).

Народився в м. Гулевичі на Волині, а вчився в Петербурзькій духовній академії, в якій пізніше,

Перші уч.-літ. праці зроблено під керівництвом акад. А. А. Шахматова: брав участь у сост. акад. слів. русявий. яз. У 1896 написав роботу "Нестор-літописець", яка лягла в основу магістер. дис. Залишений Радою Петерб. духовної акад. на рік у кач-ві проф. стипендіату за каф. русявий. та церк.-слов'ян. яз. та історії русявий. літ. Відряджений на два роки до Петерба. ун-ту та Археол. ін-ту (1897-99). У 1898 р. за рекомендацією акад. В. І. Ламанського Радою Петерб. духовної акад. обраний за каф. русявий. та церк.-слов'ян. яз. та історії русявий. літ. вик. посада доцента. У 1903 р. захистив дис. на ступінь магістра богослов'я "Дослідження про Києво-Печерський патерик як історико-літературну пам'ятку", тоді ж затверджений на посаді доцента, призначений керівником указу. кав. У 1905 Радою обрано екстраорд. проф. З 14 серпня. 1909 року звільнений з Акад. за розпорядженням Синоду за "неблагонадійність" і політ, шкідливі напрямки в розв'язанні нової русявий. літ.У 1927 році було заарештовано ОГПУ за звинуваченням у приналежності до підпільної контрреволюційної монархічної організації (мабуть, не раніше травня місяця), перебуваючи на посаді головного бібліотекаря Публічної бібліотеки (Ленінград), завідувачем її 1-го відділення (філією) - бібліотекою колишньої Санкт-Петербурзької духовної академії До Соловецького табору особливого призначення прибув, можливо, до початку навігації 1928 року. Наприкінці становив опис місцевого монастирського кладовища. Пробув наприкінці 5 років.

З 1939 року читав лекції в педагогічному інституті в Смоленську.

Після нападу німецьких військ на СРСР 22 червня 1941 р. залишився в м. У 1942 р. включився в діяльність Православної Церкви на окупованих радянських територіях. Входив до групи смоленської інтелігенції, організованої на Успенському соборі, яка наприкінці березня 1943 року була перетворена в єпархіальний комітет релігійної просвіти. Крім того, читав лекції за фахом цивільним особам. Після закінчення війни читав лекції з історії російської мови у Віленському університеті

За совєтських часів був професором Ленінградського університету, потім Смоленського педагогічного інституту, а врешті, в останні роки життя, Вільнюського університету.

Наукову діяльність почав ще студентом (1896) і друкував свої праці, московською мовою, в тодішніх наукових виданнях. Цікавився головно літературою княжої доби і на ці теми написав низку наукових праль,. Українською мовою почав друкувати свої праці з 1928 року, коли включився в діяльність ВУАН.

До найважливіших його праць належать такі, як „Исследование о Киево-печерском патерике...“ (1902), „К вопросу об источниках Несторова жития прел.Феодосия Печерского“, „До питання про джерела Ізборника Святослава 1076 р.“, „Ізборник Святослава 1076 р. і Патерики“ (1 9 3 1 ), „З новіших праць про Слово о полку Ігореві“ (1929), вступна стаття і примітки до укр. видання „Києво-Печерського патерика“ (1931), „Літописні джерела Четьїх Міней Дмитра Ростовського“ та ін. Писав теж про літературу ХІХ ст. - про Гоголя, Майкова, Лєрмонтова і ще дещо. З 1934 р. аж до самої смерті дня 4 березня 1955 р. не надрукував, як це показано в реєтрі його друкованих праць (в ТОДРЛ, ХІІ, 1956), жодної праці, статті чи й хоч би рецензії, що й доводить, що проф. Д. І. Абрамович був репресований, якщо не засланий, то примушений замовкнути як науковець. Помер на 82 році життя у Вільнюсі.

Марковський Михайло Миколайович (1869–1947), викладач мови та письменства Володимирського Київського кадетського корпусу (1894–1912), Колегії Павла Галагана (1912–1919), Київського інституту народного господарства (1925-1926); приват-доцент кафедри українського письменства Київського університету св. Володимира (1919–1925); старший бібліотекар (з 05.08.1919 р.), завідувач каталожного та довідкового відділів, пізніше – відділу стародруків (1920–1922) ВБУ; голова предметної комісії і загальноосвітніх предметів Головного військового управління (1923–1924); під час німецької окупації Києва – директор Інституту літератури й фольклору.

Його праці:

Антоний Радивиловский, южно­русский проповедник 17 в. // УИ. 1894. № 4, 7, 10; 1895. № 9, 11, 12;

Южнорусские интермедии из польской драмы «Comunia duchowna ss. Borysa y Hleba» // КС. 1894. № 7;

Літературні паралелі. І. С. Левицький і І. С. Тургенєв // Україна. 1925. Кн. 3;

Як утворивсь роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» П. Мирного й І. Білика. К., 1925;

«Powrót zapo­­rożców z Trebizundu» К. Гейнча — маловідомий твір польсько-української романтики // Україна. 1926. № 5;

Найдавніший список «Енеїди» І. П. Котляревського й деякі думки про генезу цього твору. К., 1927.

Кістяківська Наталія Павлівна (1889–1955). Учениця В. Перетца. Закін. у Києві істор.-філол. ф-ти Вищих жін. курсів та Ун-ту св. Володимира (обидва – 1914), відділ рос. мови та літ-ри пед. курсів навч. округу (1915). Учителювала. 1929–34 – позаштат. співроб. Комісії укр. письменства часів феодалізму ВУАН. Після розгрому ВУАН - завідувачка бібліотекою НДІ фізики АН УСРР (1934–1936); бібліотекар відділу комплектування БАН УРСР (1941); бібліотекар Інституту фізики (1941–1942); бібліотекар київської філії Східної бібліотеки при Оперативному штабі райхсляйтера Розенберга (1942–1943).

По війні - 1941–48 – ст. н. с. відділу бібліографії Ін-ту літ-ри; водночас 1941–44 – у Публ. б-ці АН УРСР. Авторка досліджень «Твори Івана Некрашевича: (Розвідка та тексти)» (К., 1929), «“Плач лаврских монахов”: антимонашеская сатира 1786 г.» // «Сборник статей к 40-летию ученой деятельности академика А. С. Орлова» (Ленинград, 1934), «З історії української анонімної віршової сатири XVII ст.» (у рукописі).

Маслова Олена Митрофанівна (1890–?), дружина С.І. Маслова, тимчасова співробітниця відділу стародруків ВБУ (1933).

У 1933 році Володимир Перетц з огляду на ситуацію, яка склалася після масштабних чисток і нищівної критики діяльності Історично-філологічного Відділу ВУАН, відмовляється бути головою Комісії давнього українського письменства.

Сергій Єфремов

Сергій Єфремов народився 18 жовтня 1876 року в селі Пальчику на Звенигородщині у родині священика. І батько, і мати походили зі священницьких родин. Один з предків Сергія, щоб отримати парафію, мусив первісне прізвище Охріменко перелицювати на російське Єфремов.

Політичну діяльність розпочав у студентські роки, ставши членом Загальної української безпартійної демократичної організації. Наприкінці 1904 року разом із Б. Грінченком, М. Левицьким, Ф. Матушевським та іншими створив Українську радикальну партію, яка в 1905 за його ініціативою об’єдналася з Українською демократичною партією, отримавши назву Українська демократично-радикальна партія. 1905 року очолив роботу зі створення Української селянської спілки та підготовки Всеукраїнського селянського з’їзду. Наступного року за інціативи С. О. Єфремова та інших була утворена Всеукраїнська учительська спілка (ВУУС) — професійно-політична українська організація вчителів і діячів народної освіти. У 1908 став одним із засновників і активним діячем Товариства українських поступовців. Співпрацював із багатьма українськими періодичними виданнями: «Зоря», «Правда», «Записки НТШ», «Киевская старина», «Літературно-науковий вістник», «Рада», «Нова Рада», «Україна», «Украинская жизнь» та ін. Друкував у них статті публіцистичного й історико-літературного характеру. У 1895—1918 — один із засновників видавництва «Вік».

За гострі публіцистичні виступи на захист української національної культури й політичних свобод у дореволюційний період його неодноразово заарештовувала російська влада. У березні 1917 увійшов до складу Української Центральної Ради, а в квітні 1917 на Українському Національному Конгресі обраний заступником голови УЦР і членом Малої Ради. Після створення 15.6.1917 першого українського уряду — Генерального Секретаріату УЦР-УНР займав у ньому посаду Генерального секретаря міжнаціональних справ. Саме Сергій Єфремов запропонував і використав назву Українська Народна Республіка, тому вважається «хрещеним батьком» УНР.

З вересня 1917 очолював Українську партію соціалістів-федералістів. З квітня 1918 до травня 1920 офіційних посад не обіймав.

Коли Київ узяли червоні війська Юрія Коцюбинського, Єфремов написав йому відкритого листа, який називався «Лист без конверта» (його наведено в роботі Єфремова «Під обухом. Більшовики в Києві»): «Твій батько зараз перевертається в труні!».

Єфремов гостро розкритикував Прихід Павла Скоропадського до влади у квітні 1918 р. Він сприйняв цю подію як узурпацію влади, відхід від здобутків революції, реванш дореволюційної реакції та прихід маріонеткової влади.

Зі встановленням радянської влади в Україні змушений перейти на нелегальне становище й переховуватися. Восени 1919 на прохання Української академії наук Єфремова було амністовано. Позбавлений можливості займатися активною політичною діяльністю, Єфремов проводив велику наукову й науково-організаційну роботу. Будучи віце-президентом (1922—1928) і головою Управи (1924—1928) Української Академії Наук, очолював низку наукових товариств і комісій, наприклад, Комісію для видання пам’яток новітнього письменства України, Комісію для складання біографічного словника діячів України, Історико-літературне товариство при УАН та інші.

Наприкінці 1928-го, відчуваючи, що влада розправиться з ним, Сергій Єфремов написав у щоденнику: «Каятись не буду, отже перспектива виявляється: мандрівочка, і мабуть неблизька, пахне». 21 липня 1929 в Києві Єфремова заарештували й звинуватили в організації та керівництві СВУ. У квітні 1930 засуджений до 10-річного ув’язнення з суворою ізоляцією. Перші 7 років ув’язнення відбував у Ярославському політізоляторі, потім його переведено до Володимирської тюрми.

Загинув 10 березня 1939 року (за три місяці до закінчення терміну покарання) у Володимирській в’язниці.

Єфремов був одним із найвидатніших представників неонародництва в українській літературі. Він вважав, що однією з провідних ідей в історії української літератури завжди була «визвольно-національна ідея».

Вже в своїй першій програмній статті «В пошуках нової краси» Єфремов утверджує утилітарність літератури й, відповідно, певну несвободу митця, який мусить виконувати свій громадський обов’язок. Цих ідей він, загалом, дотримувався протягом усього життя. На світогляд Єфремова надзвичайно сильний вплив мали російські народники: Добролюбов, Писарев та Михайловський, а також — Бєлінський. На думку Богдана Рубчака, література для Єфремова — «центральна суспільна інституція», а її завдання — «висловлювати критичну настанову до явищ життя, які завжди у Єфремова звужуються до явищ суспільства».

Був противником модернізму. Також негативно відгукувався про натуралізм та міфологізм у літературі. Надавав формі літературного твору другорядного значення, оскільки. за словами Г. Грабовича література для нього існувала з певною метою, а не сама по собі, а тому «естетичне розуміння літератури, „постулат краси“, Єфремову ніяк не промовляє», натомість шукаючи у ньому соціальної студії.

Для його праць властивий біографічний та соціологічні методи, а у його світогляді позитивізм поєднувався з елементами геґельянства. На думку Богдана Рубчака, це поєднання «романтичного визчення душі народу з позитивістсько-детерміністським твердженням про безпосередню залежність письменника від свого оточення». Єфремов шукав у творах «здорової та оптимістичної ідеології демократичного гуманізму, що вимагає описувати життя не таким, яким воно є, а таким, яким воно має бути. На його думку, реалізм — органічний, природний напрям для української літератури, «єдиний можливий засіб демократичного світогляду». На думку Григорія Грабовича, є підстави розглядати літературну концепцію Єфремова як своєрідну предтечу соцреалізму.

Єфремов — автор монографічних нарисів про видатних українських письменників:

«Марко Вовчок» (1907),

«Тарас Шевченко» (1914),

«Співець боротьби і контрастів» (1913) (у виданні 1926 — «Іван Франко»),

«Михайло Коцюбинський» (1922),

«Іван Нечуй-Левицький», «Іван Карпенко-Карий» (1924),

«Панас Мирний» (1928) та ін.

Одним з найвизначніших досягнень С. Єфремова стала праця в галузі наукового шевченкознавства і, зокрема, видання «Щоденника» і «Листування» Т. Г. Шевченка (1927—1928) — томів III і IV із запланованого зібрання творів Кобзаря, так і не завершеного внаслідок репресій. Історико-літературні погляди Єфремова найповніше представлені в його фундаментальній праці «Історія українського письменства» (1911)[1].

Крім того, серед найважливіших статтей Єфремова:

В пошуках нової краси (1903)

На переломі (1910)

Поезія всепрощення (1912)

Без синтезу (1912; 1923)

Страчене життя (1925)

Без хліба. Проблема голоду в українському письменстві (1927)

Літературно-критична діяльність Сергія Єфремова отримувала дуже різні оцінки. Вже його перша велика публікація «В пошуках нової краси» спричинила скандал. Молодий критик, відстоюючи свої погляди, фактично «нападав» на письменників та письменниць (зокрема — на Ольгу Кобилянську). Протягом своєї подальшої діяльності він, намагаючись «настановляти» письменників у їх роботі, нерідко прибігав до маніпулятивних тверджень (зокрема, в статтях про Володимира Винниченка).

Микола Євшан подав вкрай негативний портрет Єфремова у статті «Лицар темної ночи». Натомість Микола Зеров, попри засадничу незгоду з Єфремовим, визнавав важливість його внеску в робудову літературного процесу. Так само і Михайло Рудницький, попри означений дилетантизм Єфремова, з часової віддалі визнає, що багато зауважень Єфремова супроти ранніх творів українського модернізму мали під собою підстави.

На думку Юрія Шевельова, саме від «Історії українського письменства» ростуть народницькі кліше щодо української літератури, про те, що всі письменнники любили народ і страждали за нього.

Чи не найповнішу рецепцію доробку Єфремова запропонував Богдан Рубчак. На його думку, так чи інакше Єфремов — попри всю неоднозначність своїх літературних поглядів — залишив обширну спадщину, яку не можливо оминути.

Агатангел Кримський

Український науковець походив з кримських татар, що прийняли православ'я. Народився 15 січня 1871 р. в місті Володимирі-Волинському. У дитячі роки його батьки переїхали до Звенигородки (нині Черкаська область). Після навчання в протогімназії в Острозі (1881—1884) та Другій київській гімназії (1884—1885) вступив за конкурсом і навчався в Колегії Павла Ґалаґана (1885—1889). Опановує іноземні мови: польську, французьку, англійську, німецьку, грецьку, італійську, турецьку. Усього він знав шістдесят мов. У колегії навчався в Павла Житецького, який пробудив у ньому любов до української мови, літератури. У 1889—1892 роках навчався в Лазаревському інституті східних мов у Москві.  У 1892—1896 роках пройшов повний курс славістичних студій на історико-філологічному факультеті Московського університету. Після закінчення Московського університету Кримський одержав від Лазаревського інституту дворічну стипендію для поїздки до Сирії та Лівану. Після повернення, з 1898 року Кримський працює в Лазаревському інституті, викладає курси семітських мов, веде курс перекладу з російської мови арабською і навпаки, вивчення Корану, читає лекції з історії арабської літератури. З 1901 року очолює кафедру арабської лінгвістики, стає професором арабської літератури та історії ісламу. За час викладання в Лазаревському інституті східних мов написав і видав цілу бібліотеку академічних підручників з філології та історії Близького Сходу, про Коран, мусульманство, курси історії і літератури арабів, персів і турків.

1918 року переїхав до Києва, де обійняв посаду неодмінного секретаря заснованої гетьманом Павлом Скоропадським Української академії наук. У Києві Кримський був творцем українського сходознавства. В Академії наук він також очолював історико-філологічний відділ, кабінет арабо-іранської філології, комісію словника живої мови, комісію історії української мови, діалектологічну та правописну комісії. З 1921 року він також був директором Інституту української наукової мови. Водночас був редактором «Записок Історично-філологічного відділу Української Академії наук», з 8 серпня 1925 року — головою Київського філіалу Всесоюзної асоціації сходознавства, створеного при ВУАН. У Києві Агатангел Кримський плідно працював лише у 1918—1928 роках.

З 1929 року Кримського почали переслідувати, позбавляти посад. У 1930-х роках Кримський був практично усунений від науково-викладацької роботи в академічних установах України. 20 липня 1941 року Кримського заарештовано співробітниками НКВС, звинувачено в антирадянській націоналістичній діяльності й ув'язнено в одній із тюрем НКВС у Кустанаї, тоді Казахська РСР, СРСР (нині — Костанай, Казахстан). 25 січня 1942 року Агатангел Кримський помер у лазареті Кустанайської загальної тюрми № 7.

Агатангел Кримський — автор численних праць з історії та культури арабських країн, Ірану, Туреччини та ін., семітології, історії, ісламу (знав близько 60 мов, переважно східних):

«Історія арабів і арабської літератури», 1911—1912;

«Історія Персії та її письменства», 1923;

«Історія Туреччини та її письменства», 4 тт., 1924—1927);

«Перський театр, звідки він узявся та як розвивався», 1925).

Агатангел Кримський вважається одним з найвидатніших орієнталістів в історії світової філологічної науки. Він звертався і до українознавчої тематики. Він стежив за літературним процесом в Україні, публікував рецензії на перші томи ЗНТШ, журналу «Життя і слово», твори Івана Франка, Ольги Кобилянської, Степана Руданського, Івана Карпенка-Карого. Він листувався з Омеляном Огоновським і вмістив приязний некролог на його смерть 1894 р., підтримував дружні стосунки з Іваном Франком, листувався з ним, відгукнувся зворушливим словом на його смерть. Але при цьому він вмістив надзвичайно докладну й часом критичну рецензію на його монографію «Іван Вишенський і його твори»  (Киевская старина, 1895).