Український вільний університет

Український Вільний Університет був заснований у 1921 році у Відні. Того ж року переїхав у Прагу, де блискуче розвивався протягом двадцяти чотирьох років. Коли радянські війська наблизилися до границь Праги, значну частину Університету було евакуйовано до Баварії, де УВУ відновив свою діяльність. Баварське міністерство вищої освіти надало Університету повне визнання його магістерських, докторських та габілітаційних дипломів. Сьогодні УВУ є найстарішим приватним університетом Німеччини і єдиним університетом поза межами України, який викладає українською, німецькою та англійською мовами.

Віденський період (1921 р.)

Університет заснований провідними діячами та науковцями, які брали участь у визвольних змаганнях і були змушені емігрувати: голова Української Центральної Ради Михайло Грушевський та Олександр Колесса, голова дипломатичної місії ЗУНР у Римі, професор історії літератури. Грушевський очолював Український соціологічний інститут у Відні, в той час як Колесса був головою Академічного відділу Віденського союзу українських журналістів та письменників. До ініціативи заснування Університету прилучилося також Товариство прихильників освіти. Офіційне відкриття УВУ відбулося в січні 1921 року, а з літнього семестру Університет розпочав свою викладацьку діяльність. З огляду на те, що Відень переставав бути центром українського еміграційного життя, після закінчення першого семестру УВУ переїхав у Прагу.

Празький період (1921-1945 рр.)

Празький період часто називають «золотим періодом» розвитку Університету. У Празі Університет одержав приміщення від Карлового університету, з яким розпочав тісну співпрацю, а фінансову підтримку отримав від уряду Чехо-Словацької Республіки, зокрема, президента Томаша Масарика. На той час у Празі проживала значна кількість українських професорів, вчених та студентів, і це сприяло розвитку Університету. В Університеті було відкрито два факультети – філософічний та правничо-економічний. На перший семестр навчання записалося понад 700 слухачів. Серед знаменитих професорів були: історики Дмитро Антонович і Дмитро Дорошенко, мовознавець Степан Смаль-Стоцький, географ Степан Рудницький, літературознавець Іван Огієнко. У 1945 році, коли радянські війська наблизилися до Праги, значна частина професорів та студентів емігрували з Праги, переважно до Мюнхену. Тодішній ректор УВУ А. Волошина, який відмовився від переїзду до Німеччини, був схоплений енкаведистами, заарештований і напевне розстріляний. Усі статки УВУ, разом із архівом, бібліотекою та іншими матеріалами, потрапили в руки червоноармійців і були відправлені до СРСР.

Мюнхенський період (від 1945 р.)

У 1945 році жменька діячів УВУ опинилася в зруйнованому Мюнхені з бажанням відновити діяльність Університету. Не зважаючи на перепони, їм все ж вдалося це зробити. Важливу роль відіграв Вадим Щербаківський, знаний історик та визначний археолог, який став першим ректором УВУ в Німеччині. Першим приміщенням УВУ стала німецька школа, з якої і почалася плідна праця по розбудові Університету. Внаслідок такої плодотворної роботи, у 1950 році відбулося офіційне визнання наукових ступенів УВУ Баварським міністерством освіти.

У 1962 році УВУ отримав субсидії від Федерального уряду Німеччини та Вільної держави Баварії, які продовжувалися до 1996 і 2006 років. Спочатку Університет діяв як учбова установа для емігрантів, з фокусом на діаспору в Німеччині, США і Канаді. Це відкривало їм двері до освіти, науки та бізнесу. Серед випускників цього періоду були усім відомі Юрій Шевелов, Володимир Державин, Іван Фізер, Леонід Рудницький, Юрій Бойко-Блохін, Любомир Винар та Аркадій Жуковський. З проголошенням незалежности України, Університет став єдиним європейським університетом спроможним дати студентам з України можливість навчатися українською мовою, пройти стажування у Німеччині, відкрити світ Європи та створити мережу професійних контактів.

Український науковий інститут

Офіційно заснований 7 лютого 1930 р. на підставі розпорядження Ради Міністрів Польщі. Метою установи було „навчання у сфері господарчого житття, культури та історії українського народу, підготовка до наукової праці, а також до державно-адміністративної”. Розташувався за адресою: ul. Służewska 7, m. 4.

Діяльність Інституту була присвячена майже винятково українознавству і виявлялася головним чином у науково-видавничій справі; майже всі праці виходили українською мовою (деякі польською та французькою). Інститут плекав переважно ті ділянки української науки, які не мали змоги вільно розвиватися в УРСР. Він видав серію праць і джерел з історії України давнішої доби й нових часів: «Нарис історії України» Дмитра Дорошенка (2 томи, 1932 — 33); «Діярій гетьмана Пилипа Орлика» (за редакцією Я. Токаржевського), «Гетьман Пилип Орлик» Б. Крупницького, збірка «Мазепа» (2 томи, з документами), «Українсько-московські договори XVII — XVIII ст.» А. Яковліва та інші; присвячені історії 19 ст.: серед іншого праця М. Гандельсмана «Ukraińska polityka ks. Adama Czartoryskiego przed wojną krymską» й «Архів М. Драгоманова», т. І; українсько-російської війни 1920 стосуються: праця «Зимовий похід 1920 р.» О. Доценка і збірка документів «Зимовий похід 1920 p.», упорядкована П. Шандруком.

Матеріали до історії українського національного руху містять мемуари О. Лотоцького ( «Сторінки минулого», 3 тт., «У Царгороді»), 3-томник «З минулого», Л. Васілевського («Мої українські спогади») та інші. Історії і праву Української Церкви присвячені праці О. Лотоцького «Українські джерела церковного права» і «Автокефалія». Кілька праць стосуються українського мовознавства і філології: про О. Потебню (К. Чеховича), «Карта українських говорів з поясненнями» І. Зілинського, про сучасну літературну мову під Совєтами (Р. Смаль-Стоцького) й інші.

Низку студій присвячено тогочасним відносинам в УРСР — демографічним (збірки «Українська людність СССР» і «Статистичні таблиці українського населення СССР за переписом 17. 2. 1926 p.») та економічним (збірки «Сучасні проблеми економіки України», «Праця в УССР» В. Садовського та ін.). Крім того Український науковий інститут видав в українському перекладі ряд богословських книжок; для опрацювання перекладів створено окрему комісію, яку очолював голова Автокефальної Православної Церкви в Польщі митрополит Діонісій (Валединський). З 1932 Інститут почав працю над повним критичним виданням творів Тараса Шевченка за редакцією Павла Зайцева. З запланованих 16 томів вийшло 13 (серед іншого — переклади творів Шевченка на іноземні мови). Інститут видав переклад поеми А. Міцкевича «Пан Тадеуш» М. Рильського.

Бібліотека Інституту налічувала на 1 січня 1935 понад 4000 томів, здебільшого в галузі суспільних наук. Близько 50% фондів складали видання українською, приблизно 20% російською, 13% польською та 7% німецькою. Відбувався інтенсивний книгообмін з радянськими науковими установами, в т.ч. з МДУ, Бібліотекої Салтикова-Щедріна в Ленінграді, Інститутом слов’янознавства АН СРСР.

По окупації Варшави німцями восени 1939 Український науковий інститут у Варшаві перестав існувати (був самоліквідований), а його бібліотека і архіви загинули.

Павло Зайцев

Павло Зайцев - автор однієї із найвідоміших біографій Шевченка «Життя Тараса Шевченка», упорядник «варшавського» повного зібрання творів Шевченка.

Народився 23 вересня 1886 р. у сім’ї поміщиків-дворян під Сумами. Після закінчення Олександрівської гімназії м. Суми у 1904 р. вступив на юридичний факультет Санкт-Петербурзького університету. У 1909 р. отримав диплом юриста, продовжив навчання там же на історико-філологічному факультеті, який закінчив у 1913 р.

Ще студентом почав друкувати свої літературознавчі статті. З 1904 р. — член української громади та місцевого осередку РУП, а з 1907 р. — активний діяч місцевої громади ТУП, в 1915—17 рр. викладав українську літературу на нелегальних університетських курсах. Від Петроградської української громади обраний членом Центральної Ради. 15 вересня 1917 р. очолив канцелярію Генерального секретаря у справах освіти, з 1918 р. — директор департаменту загальних справ Міністерства освіти при уряді гетьмана П. Скоропадського. Одночасно редагував журнал «Наше минуле» (1919), «Записки історично-філологічного відділу УАН» (1919), у лютому 1919 затверджений помічником головного редактора усіх видань Першого (історико-філологічного) відділу Всеукраїнської Академії наук. У 1920—1921 рр. —тимчасовий виконувач обов’язків керуючого справами Міністерства преси і пропаганди УНР.

У 1919 році учений змушений був покинути Київ. 1921 р. виїхав до Польщі, де викладав у Варшавському університеті, був співробітником Українського Наукового інституту (Варшава). З 1941 р. жив у Німеччині, пізніше — у Канаді й США, був професором Українського вільного університету (Мюнхен). 2 вересня 1965 р. вчений помер у Мюнхені.

Павло Зайцев як літературознавець сформувався ще у Петербурзі й Україні. Майже все своє наукове життя він присвятив дослідженню життєвого і творчого шляху Тараса Шевченка, став одним із провідних шевченкознавців ХХ ст. Розшукав і опублікував багато невідомих творів, листів і документів до біографії Шевченка, дослідив ряд проблем життя і творчості поета («Російські поеми Т. Шевченка», 1913; «Перше кохання Шевченка», 1914; «Тарас Шевченко. Короткий нарис життя», 1920; «Шевченко і поляки», 1934, польською мовою), 1914 року підготував за прижиттєвими виданнями й автографами і випустив у Петербурзі «Кобзар».

У 20-30-х роках ХХ ст. Зайцев працював над підготовкою повного видання творів Т.Г. Шевченка у 16 томах (Варшава, 1934—1939, не вийшов 5-й том). Для цього видання вчений здійснив текстологічну підготовку творів Шевченка, розробив науковий апарат і написав низку ґрунтовних статей. Це зібрання творів Шевченка вважається одним із кращих у шевченкознавстві, увійшло до історії літератури під назвою «Видання П. Зайцева». До 100-річчя з дня народження Т. Шевченка варшавське видання було перевидано у США факсимільним способом у вигляді 14-томного видання творів Т.Шевченка (Чікаґо, 1961—1962). Воно мало додаткові (порівняно з львівсько-варшавським виданням) коментарі та наукові статті, які підготували Б. Кравців, Д. Чижевський, Л. Білецький, Ст. Смаль-Стоцький, Р. Смаль-Стоцький, Т. Осьмачка, Д. Антонович та ін. Також було використано шевченкознавчі праці П. Куліша, І. Франка, М. Грушевського, С. Єфремова та ін. Перший том цього повного видання містив монографію П. Зайцева «Життя Тараса Шевченка» — плід довголітньої наукової роботи вченого. Праця була написана ще до другої світової війни в процесі роботи у Варшавському університеті. Книжка друкувалася у Львові 1939 року, але світу не побачила: весь готовий наклад було знищено більшовиками після окупації Львова у вересні 1939 року. Уціліло лише кілька примірників. За цим текстом вийшла книжка «Життя Тараса Шевченка» (Нью-Йорк; Париж; Мюнхен, 1955). Вона перекладена також англійською мовою (перекладач Ю. Луцький) і видана в Канаді у 1988 році.

Краківський університет

Грамоту про заснування університету було видано 12 травня 1364 року Казимиром III, він став другим в Центральній Європі після Празького університету, відкритого 1348 року. Реорганізований 1400 року Владиславом II Ягайлом (назва була надана університетові у XIX столітті, щоб підкреслити зв’язок з династією Ягеллонів). Цей вищий навчальний заклад є найстарішим у Польщі і одним з найстаріших у Європі, сьогодні має 15 факультетів.

У 1926 році при Ягеллонському університеті була створена кафедра української філології (література — Богдан Лепкий, мова — Іван Зілинський); крім того, працювали доцентами українці: Степан Томашівський, правник Юрій Панейко, Володимир Кубійович, лекторами української мови — Юліан Ґеник-Березовський, Володимир Мокрий (з 1972 року).

У 1991 році було організовано перші вступні іспити на українську філологію, а 11 березня 1994 року указом Ректора Ягеллонського університету було створено Кафедру україністики, яка об’єднала як літературознавців, так і мовознавців і викладачів української мови як іноземної. Керівником кафедри став проф. Вєслав Вітковський, а літературознавчою спеціальністю керував проф. Ришард Лужний.

2004 року створено кафедру українознавства на факультеті міжнародних і політичних студій Ягеллонського університету (нині – відділення польсько-українських досліджень). Керівник - Алісія Новак, доктор габілітований гуманістичних наук. Культурна спадщина Першої Речі Посполитої. Серед працівників - Денис Филипович, доктор гуманітарних наук. Історія літератури XVII-XVIII ст.

Богдан Лепкий

Народився 4 або 9 листопада 1872 р., с. Кривеньке неподалік від Гусятина на Тернопіллі. Протягом восьми років мешкав у Бережанах у свого діда — священника, декана УГКЦ о. Михайла Глібовицького, батька матері.

Основи шкільної науки Б. Лепкому викладав домашній учитель. З 1878 р. навчався (відразу з другого класу) в «нормальній школі» з польською мовою навчання в Бережанах. Після закінчення школи вступив у 1883 р. до Бережанської класичної гімназії з польською мовою навчання. Співав у гімназійному українському хорі під керівництвом Дениса Січинського, у хорі «Боян» (м. Бережани). Брав участь у концертах, декламував вірші, читав уривки з прозових творів. У 1891 р. закінчив гімназію та вступив до Віденської академії мистецтв. Через три місяці за порадою Кирила Студинського перейшов на філософський факультет Віденського університету, де вивчав мовознавство та історію літератури.

З другого курсу студіював на філологічному відділі Львівського університету; українську історію та літературу вивчав під керівництвом Михайла Грушевського, Омеляна Огоновського, Ісидора Шараневича. Закінчив університет у 1895 р.

З 1895 р. почав працювати вчителем української, польської та німецької мов і літератур, історії та географії в Бережанській гімназії. Водночас інтенсивно займався громадською працею: започатковував читальні «Просвіти», бібліотеки і позичкові каси, виголошував реферати та промови на святкових академіях, був учасником хору «Боян» і драматичного гуртка.

1899 р. після відкриття в Ягеллонському університеті лекторату української мови та літератури запрошений сюди викладати ці предмети. Був членом управи (заступником голови) краківської «Просвіти», читав лекції з української літератури і культури; ввів у традицію постійні Шевченківські академії; один із організаторів у Кракові вечора до 100-річчя від дня народження Т.Шевченка, вечорів, присвячених Маркіянові Шашкевичу, Іванові Франку, Миколі Лисенку, Василеві Стефанику та іншим видатним українцям.

Перша світова війна застала сім’ю Лепких у Кракові. Під час війни опинився у Відні, був мобілізований, працював з українцями-військовополоненими в Німеччині. Викладав українську літературу на курсах українознавства при посольстві УНР у Берліні.

1925 р. повернувся до Кракова, продовжував викладати в Ягеллонському університеті, де його призначили доцентом, завідувачем кафедри української літератури. 1932 р. здобув посаду ординарного професора Ягеллонського університету. 1 січня 1935 р. президент Речі Посполитої (Польща) надав йому титул надзвичайного професора університету. Після того, як німецькі окупанти закрили Ягеллонський університет, залишився без роботи, йому відмовили у професорській пенсії. Помер 21 липня 1941 р. у Кракові.

У 1909, 1912 роках Б. Лепкий видав у Коломиї перші два томи «Начерку історії української літератури», у вступі до яких наголосив, що волів би розглянути літературу тільки з естетичної точки зору.  Третій том був знищений снарядами в м. Яремче у готелі під час Першої світової війни, де Лепкий. Перший том охоплював літературу до монгольської навали. У вступі автор зізнається: «Найбільше промовляло би мені до серця завдання розслідити, як почуття естетичне об’являлося у нас в творах словесних (говорених і писаних), як розвивалося у них чуття та як росла уява, значиться безумовним постулатом літератури покласти красу, до котрої рветься дух людський, а котрої докази дав і наш нарід в своїх прекрасних піснях». Але тут же відпомляється від цього наміру, бо тоді довелося б вивести поза текст «Руську правду», «Хожденіє» Данила ігумена, літописи. Але все це - твори літературні, бо «промовляли мабуть не тільки до розуму, а й до чуття і уяви тодішніх читачів». Велику увагу приділяє історичному й культурному контексту. Виділяє «величаву постать Іларіона,.. його питому, оригінальну силу творчу». Кирила Туровського називає «одним з найголосніших письменників нашої старовини». Несторові житія оцінює критично: образи Бориса і Гліба в них змальовані «з такою мертвотою та безхарактерністю, а властиво шаблоновою характерністю, як старі церковні малюнки». Визнає Києво-Печерський патерик однією з найпопулярніших книжок. А «Хожденіє» Данила ігумена оцінює як «через половину світську книжку» й переповідає найбільш докладно. Відзначає три прикмети: совісне копіювання, живість викладу, ідейність. «Повість временних літ» - «основний камінь наших хронік». Пробує виявити сліди поезії в збережених текстах. Окремим розділом виділяє «Слово о полку Ігоревім» - «найсильніший і наймогутніший висказ думки і чуття, який нам з нашої давнини переховався».

Другий том описує руйнівні наслідки монгольської навали, «загальне отупіння». Виділяє слова Серапіона. Входження до ВКЛ не дає плідних наслідків у літературі. «В зматеріялізованій, консервативно настроєній суспільності, без ідеальних поривів, без цілей дальших від нинішньої днини, без всього того, що чоловіка зогріває до діла та пробуджує до творення, не було пригожої ріллі для розцвіту нових артистичних творів». Виділяється хистом Григорій Цамблак - «талановитий риторист в стилі пізньовізантійського риторства і агіограф». Нову епоху пов’язує з гуманізмом, коли на зміну універсалізму приходить індивідуалізм, а з теократією змагається свобода совісти. На загальному огляді ситуації в цей час закінчується другий том.

У пізніше виданому польською мовою «Нарисі української літератури» (Варшава—Краків, 1930) Б. Лепкий подав цей період лише в інформаційному плані, вмістивши розділи про культурне відродження Києва, козацькі літописи, творчість Г. Сковороди, І. Котляревського, Т. Шевченка й інших письменників XIX ст., але художнє обличчя їх тут ґрунтовно не схарактеризовано, оскільки завдання в автора було просвітницьке: ознайомити певне коло читачів із самим фактом існування української літератури. Швидше всього, це був курс лекцій, прочитаних у Ягелдонському (Краківському) університеті, де з 1925 р. Б. Лепкий працював спочатку доцентом, а потім (з 1932 р.) професором.

А 1941 р. в Кракові виходить книга «Наше письменство. Короткий огляд української літератури від найдавніших до теперішніх часів». Він включає кілька відносно автономних статей: Початки української літератури. Слово про Ігорів похід. Галицько-волинська література. Нові подихи в літературі. Література козацької доби. Відродження української літератури. Шевченко та його доба. Письменство Західної України. Пошевченкова доба. Іван Франко й галицька література. Жінки-письменниці. Український театр. Поезія довоєнної доби. Література воєнна і повоєнна. Історія літератури й літературна критика.

За Котляревським визнається честь «вироблення літературної мови», а за Квіткою-Основ’яненком - «що він перший в європейській літературі впровадив у повість селян, а особливо селянок». Шевченко - «геріяльний поет і центральна постать українського відродження». Шашкевич - «апостол галицького відродження». По його смерті однодумці «зневірилися та покинули національний табір». Федькович «був на галицькім виднокрузі по смерті Шевченка літературною зорею першої величини». Іван Нечуй-Левицький - «творець українського роману». Панас Мирний «як мистець і психолог перевищував Нечуя-Левицького, але не дорівнював йому ані багатством обсервації, ні превеликим вкладом праці». Франко - найвизначніший письменник своєї доби. «Трагедією його було те, що сам поборював у собі оцього творчого поета романтика й силкувався бути реалістичним письменником». Коцюбинського порівнює з Франциском Асізьким. Стефаник - «велетень укр. прози». Серед жінок-письменниць виділяє Лесю Українку («поетка світової міри») й Ольгу Кобилянську.  Володимир Винниченко - «найвидатніший свого часу драматург», який «революціонер, який ненавидить буржуазію та малює її дегенарацію й аморальність». «Хоче стати речником нової, соціялістичної моралі». Поезія довоєнної доби представлена трьома іменами: Олександр Олесь, Микола Філянський і Грицько Чупринка.

«Велика світова війна й українська визвольна боротьба спиняли систематичну працю, відривали письменників від пера й від книжок, виснажували їх фізично, але зате давали велику силу тем, розбурхували уяву, напружували нерви. Письменники виростали, як гриби по кривавім дощі. Це найбурхливіша доба в розвитку українського письменства». Звертає увагу на неокласиків, на збірку Тичини «Соняшні кларнети» - «Яка шкода, що покинув шлях, яким ішов ad astra і став третьорядним аґітаційним поетом!» Відзначає, що Микола Бажан завдяки високій літературній освіті «по переході на аґітаційну поезію» змін «затримати будь-яку літературну форму». Відновителем української прози називає Хвильового. Смерть Антонича називає великою втратою, заподіяною українській літературі.

Ришард Лужний

Народився під Галичем 10 вересня 1927 р. 1954 р. закінчив Ягеллонський університет. Там захистив дисертацію, габілітувався 1966 р., працював з 1972 до 1997 р. Очолював Інститут російської філології (1970–79), відділи російської і радянської літератури (1970–79, 1981–89), української літератури (1990–97) в Інституті східнослов’янської філології. 1988 викладав у Гарвардському університеті. Помер 8 березня 1998 р.

Список публікацій Ришарда Лужного включає близько 600 позицій, включаючи монографії, академічні підручники, переклади та видання художніх текстів та колективні твори. Його наукові інтереси включали давньоруську літературу, українську культуру XVII - першої половини XVIII століття, вплив християнства на культуру східнослов’янських народів.

Серед його праць: «Pisarze kręgu Akademii Kijowsko-Mohylańсskiej a literatura polska» (1966), «Zarys dziejów literatury ukraińskiej (w:) Ukraina. Teraźniejszość i przeszłość» (1970); «Literatura staroruska, wiek XI–XVII. Antologia» (1971; співавт.); «Pierwsze tysiąclecie chrześcijaństwa (988–1988) na ziemiach Wschodniej Słowiańszczyzny. Od Rusi Kijowskiej do Rosji, Ukrainy i Białorusi: Kronika ważniejszych wydarzeń dziejowych» (1994).

Володимир Мокрий

Народився 18 квітня 1949 р. у Драві, але його рідня була виселена. Початкову школу закінчив у Ольштині у 1962 р., а у 1966 р. — ліцей в Легниці. У 1972 р. у Ягеллонському університеті одержав магістерський диплом з історії східнослов’янської літератури. У 1978 р. отримав докторський ступінь з гуманітарних наук. Його творчі зацікавлення — культурно-літературне життя українців у Галіції у XIX ст. З 1997 р. — доктор габілітований. Тема його роботи — філософсько-релігійний романтизм Шевченка, Костомарова, Шашкевича. Титул професора одержав у 2002 році.

У 1987 році заснував у Кракові Фундацію Святого Володимира Хрестителя Київської Руси і за це, а також за багаторічну плідну наукову і громадську роботу спрямовану на українсько-польське порозуміння одержав нагороду Іоана Павла ІІ. Фундація створена для підтримки і популяризації української науки і християнської культури, що спрямовано на взаєморозуміння і поєднання поляків та українців. В рамках Фундації діє видавництво «Швальпольт Фіоль», Галерея українського образотворчого мистецтва, Музей ікон, бібліотека, читальня, книгарня «Нестор», українська кав’ярня. Володимир Мокрий — кандидат від «Солідарності» до Сейму Польської Народної Республіки 1989 р.

Завідувач кафедри україністики Ягеллонського університету в 1999—2003 роках. Від 2004 року — керівник новоствореної кафедри українознавства на факультеті міжнародних і політичних студій Ягеллонського університету.

Його праці:

Література і філософсько-релігійна думка українського романтизму: Шевченко, Костомаров, Шашкевич (Literatura i myśl filozoficzno-religijna ukraińskiego romantyzmu. Szewczenko, Kostomarow, Szaszkiewicz (Kraków 1996));

Від Іларіона до Сковороди (Od Ilariona do Skoworody. Antologia poezji ukraińskiej XI—XVIII wieku (Kraków 1996));

Руська Трійця («Ruska Trójca» Karta z dziejów życia literackiego Ukraińców w Galicji w pierwszej połowie XIX wieku (Kraków 1997));

Україна Василя Стефаника (Ukraina Wasyla Stefanyka (Kraków 2001));

Апостольське слово Івана Павла ІІ в Україні 2001 року (Apostolskie Słowo Jana Pawła II na Ukrainie w 2001 roku (Kraków 2002));

Mokry W. Taras Szewczenko w kręgu lektur biblijnych // Zeszyty Naukowe KUL. — 1982. — № 2-4. –S. 115—147.

Mokry W. Taras Szewczenko i jego przestrzeń wolności wewnętrznej // Ethos. — 1988. — № l. — S. 109—119.

Mokry W. Romantyczna myśl ukraińska Bractwa Cyrylo-Metodiańskiego // Dziedzictwo misji słowiańskiej Cyryla i Metodego. Materiały z sesji naukowej w WSP w Kielcach 4–5 XII 1985 / Red. Cz.Bartula. — Kielce, 1988. — S. 97–122.

Редактор періодичних видань: «Краківські українознавчі зошити» («Krakowskie Zeszyty Ukrainoznawcze»), альманахів «Між сусідами», «Краківські горизонти» («Między Sąsiadami», «Horyzonty Krakowskie»).

Український католицький університет і чин василіян

Генеральна курія ЧСВВ

Ще 1639 р. монахам ЧСВВ було передано в Римі під резиденцію церкву святих Сергія і Вакха з прилеглим будинком. А 1931 р. було ухвалено, щоб сталим місцем перебування протоархимандрита і його курії був Рим. А 1960 р. василіяни придбали колишній монастир трапістів на Авентинському пагорбі. Там і розташувалася резиденція протоархимандрита, генеральна курія і студійний дім. З 1932 до 1982 р. в студійному домі навчалися 161 ченців.

Атанасій Великий був протоархимандритом з 1963 до 1976 рр. Він народився 1918 р. біля Жовкви, а помер 1982 р. в Римі. Філософію вивчав у Кристинополі, богослов’я — в Оломоуці та Празі (Чехія). Студіював історію та філологію в Українському Вільному Університеті в Празі (1940—1944, здобув докторат з історії). Богословські студії продовжив у Вюрцбурзі (Німеччина) та Римі (Італія), де в Григоріанському університеті одержав докторат з теології (1948). Також студіював у Папському Східному Інституті (1946—1948), де отримав ліценціат. Опублікував понад 50 томів документів із римських архівів, що стосувалися Української Церкви. За його ініціативою почала виходити з 1964 р. серія видань під назвою «Українська Духовна Бібліотека», яка налічує коло 100 видань. Дійсний член НТШ, співредактор Енциклопедії українознавства. Протягом 1968-1976 рр. видав дев’ять томів серії «З літопису християнської України». Переклав і видав 1973 р. «Києво-Печерський патерик».

Ісидор Патрило був протоархимандритом з 1976 до 1996 рр. Він народився 1919 р. в Судовій Вишні, дожив до легалізації УГКЦ, помер у Брюховичах під Львовом 2008 р. Філософсько-богословську освіту здобував у Василіянському студійному домі в Кристинополі (тепер — м. Червоноград) (1938-1940). Згодом навчався у Карловому університеті у Празі (1940—1944) та Українському Вільному Університеті (1945—1946). У 1942 р. арештований гестапо в Празі разом з іншими членами Василіянського Чину та вивезений на вугільні копальні Оломоуца (Чехія). Захистив докторські дисертації «Педагогія Київської Академії 1631—1817» в УВУ (1944); «Петро Могила і його Академія. Причини до студій про знання і поширення св. Томи в Україні» в Римському папському університеті (1953). Вивчав канонічне і цивільне право в Римському папському університеті «Лятеранум» (1955—1958), де захистив ще одну докторську дисертацію (1961). Член редакційної комісії для підготовки нового українського перекладу Св. Письма перекладу о. Івана Хоменка (1957—1963). З 1962 — директор Римського василіанського видавництва «Записки ЧСВВ» та «Української духовної бібліотеки». З 1972 р. очолив Літургійну комісію, яка виконала український переклад «Молитвослова» та інших богослужбових текстів. Консультор Священної Конгрегації для Східних Церков. Брав участь у комісії для підготовки Кодексу Канонів Східних Церков. Член Українського богословського наукового товариства, НТШ та УВАН. Автор праць з історії української церкви, історії Києво-Могилянської Академії, бібліографії і джерелознавства історії української церкви, біографістики, зокрема студій, присвячених архієпископам і митрополитам Києва та Галича.

Джерела і бібліографія до історії української церкви: У 3 т. — Рим, 1975. — Т.1; — 1988. — Т.2; — 1992. — Т.3, Ч.1.

Нарис історії Василіян від 1743 до 1839 рр. // Записки ЧСВВ (Рим). — 1988. — Т.13.

Видання «Записок Чина св. Василія Великого» поновлене 1949 в Римі як друга серія за редакцією отців Атанасія Великого та Іринея Назарка. Впродовж 1949—2018 років вийшло 72 томи у 2-х секціях:

1) монографії — 57 томів (останній — у 2018 році[1]; єдина із трьох секцій, у якій ще передбачається видання творів);

2) звіти, розвідки, огляди, біографічні та бібліографічні матеріали з історії та діяльності ЧСВВ — 15 томів (останній — в 1996 році, на якому видання цієї секції припинилося).

36-37 томами Записок ЧСВВ стала монографія о. Мелетія Соловія з Канади «Мелетій Смотрицький як письменник» (1977-1978).

Колеґія святого Йосафата

Заснована 1897 р. папою Левом ХІІІ. Після перерви, викликаної Першою світовою війною, протягом 1929-1932 рр. було споруджено приміщення на пагорбі Джянікольо. Після Другої світової війни і ліквідації УГКЦ в окупованих СРСР країнах (1946) колеґія стає фактично головним навчальним закладом УГКЦ.

Протягом 1955-1966 рр. її ректором був о. Іриней Назарко. Він народився 1905 р. на Тернопіллі, 1922 р. вступив до ЧСВВ, під час війни був ігуменом монастиря св. Онуфрія у Львові. По війні служив у Німеччині, Канаді, з 1953 до 1967 р. в Римі, потім знов у Канаді. Помер 1976 р. в Оттаві. Там же в Оттаві здобув ступінь доктора філософії. Протягом 1954-1967 рр. редагував Записки ЧСВВ. Серед його праць - «Клим Смолятич і його послання» (1952), книги про Володимира Великого, київських і галицьких митрополитів.

Софрон Мудрий (1923-2014) був ректором колегії з 1974 до 1994 рр. Він - доктор канонічного права, дослідник історії Церкви. 1994 р. повернувся в Україну, з 1997 до 2005 рр. був єпископом Івано-Франківським і ректором Івано-Франківської теологічної академії.

Український Католицький Університет

Був заснований 8 грудня 1963 у Римі митрополитом Йосифом Сліпим безпосередньо по його звільненні з заслання; він і очолив УКУ як ректор.  У час заснування УКУ мав 21 професора. Працювало п’ять факультетів (богословський, філософсько-гуманістичний, природничо-математичний, права і суспільних наук, медично-фармацевтичний) і разом із тим передбачалось створення інституту церковного співу та музики. Заняття ведуться українською мовою, а на філософсько-гуманістичному та богословському факультетах — частково латинською. Університет має право присуджувати два академічні ступені — ліцензіат і докторат. Було засновано філії в Буенос-Айресі (1968), Чикаґо (1973), Вашинґтоні (1976), Філадельфії (1977), Монреалі (1977), Лондоні (1979).

Ректором був о. Іван Хома (1923-2006), автор праць з історії Української Церкви, зокрема «Київська митрополія в берестейському періоді» (1979).

В серії «Видання Українського Католицького Університету ім. св. Климента папи» з’явилися друком зібрання «Перші українські проповідники і їх твори» (1973), книга проф. Константина Біди «Іоаникій Ґалятовський і його Ключ Разумінія» (1975).

Варшавський університет

Варшавський університет був заснований як Королівський університет Варшави 19 листопада 1816 року указом російського імператора Олександра I. Відбулося це на фоні проведених кілька десятиліття тому поділів Польщі, які відділили Варшаву від найстарішого і найвпливовішого Яґеллонського університету в Кракові (Варшава відійшла до Росії, тоді як Краків — до Австрії). Відкрився Королівський університет 14 травня 1818 року. Спочатку було засновано п’ять факультетів — права, медицини, філософії, теології, природничих наук і образотворчого мистецтва. Два з них було створено на базі навчальних закладів, заснованих у наполеонівський період Варшавського герцогства — Школи права і Школи медицини.

Університет був закритий під час Листопадового повстання поляків у 1830 році. Відновлений лише після початку лібералізації в Росії, що розгорнулася після приходу до влади Олександра II, у 1857 році як Медико-хірургічна академія. Спочатку були створені тільки медичний і фармацевтичний факультети, однак незабаром полякам вдалося добитися відкриття факультетів права та державного управління, філології та історії, математики та фізики. У 1862 році університет був відкритий як Головна школа.

У зв’язку з активною участю студентів Головної школи у Січневому повстанні у 1869 році вона була закрита. На її базі відкрили російськомовний Імперський університет Варшави. Понад 70 відсотків студентів цього університету були поляками. Утім, після революції 1905 року їхня частка різко знизилася внаслідок бойкоту.

У 1915 російські війська покинули Варшаву, і німецька влада відновила університет. У 1918 році Польща здобула незалежність. Польська влада приділяла значну увагу Варшавському університету, внаслідок чого наприкінці 20-х років він став найбільшим у країні. На той час у ньому вчилося 10 тисяч студентів, викладало 250 професорів та асоційованих професорів. У 1935 після смерті Юзефа Пілсудського університет перейменували на його честь.

Після захоплення Варшави німецькими військами університет було закрито. Утім, викладачі та студенти продовжували заняття таємно. Бойові дії завдали серйозної шкоди будівлям і науковим колекціям університету. У 1945 році Варшавський університет відновили. У 1968 він став одним із центрів студентських протестів, які було придушено.

Кафедра україністики Варшавського університету – це найстаріший центр україністичних досліджень у Польщі та Західній Європі. 2020 року ми святкували 60-ту річницю заснування, однак наші традиції сягають ще довоєнних часів, вони пов’язані з постатями Івана Огієнка, Романа Смаль-Стоцького та Мирона Кордуби. Серед наукових зацікавлень працівників кафедри – література Київської Русі й періоду бароко, романтики, література після ІІ світової війни, і звичайно, сучасна.

З 1989 р. виходять «Warszawskie zeszyty ukrainoznawcze».

Стефан Козак

Народився 11 серпня 1937 року в селі Вербиця Томашівського повіту (Польща). Навчався (1957—1962) і закінчив аспірантуру в Київському університеті, там же захистив кандидатську дисертацію (1967). Повернувшись до Варшави, працював у Інституті слов’янознавства Польської академії наук (1968—1981), у 1968 р. здобув ступінь доктора філологічних наук. У 1970—1975 рр. працював ученим секретарем журналу «Slavia Orientalis».

З 1981 р. розпочав роботу у Варшавському університеті, завідував кафедрою польсько-східнослов’янської компаративістики (1981—1989), з 1990 р. — кафедрою української філології, перейменованої у 2005 р. на кафедру україністики. У 1989 р. за книжку про Кирило-Мефодіївське братство отримав титул надзвичайного професора. У 1993 р. отримав найвищий у Польщі науковий титул — звичайного професора.

Автор праць «Біля джерел романтизму та новітньої суспільної думки на Україні» (польською, 1978), «Українські змовники і месіяністи. Кирило-Мефодіївське братство» (Варшава, 1990; Івано-Франківськ, 2004), «Поляки і українці: В колі думки й культури прикордоння: епоха романтизму» (Варшава, 2005), «З історії України: релігія, культура, суспільна думка» (Варшава, 2006), багатьох статей.

Окремі публікації:

Kozak S. Ukrainscy spiskowcy i mesjanisci. Bractwo Cyryla i Metodego. — Warszawa, 1990. — 284 s.

Козак С. Героїчний епос і питання самосвідомості народу // Варшавські українознавчі зошити. 4-5: Польсько-українські зустрічі / За ред. С.Козака. Варшава, 1997.- С. 505—514.

Козак С. Михайло Максимович — основоположник романтизму вУкраїні // Слово і час. — 2004. -№ 9. — С. 3-9.

Козак С. Українська поезія революційного відродження // Поезія-90. — К.: Радянський письменник, 1990. — Вип. 2. — С. 205—214.

Козак С. Українська романтична історіософія з погляду Дм. Чижевського // Філософська і соціологічна думка. — 1994. — № 5-6. -С. 29-36.

С.Козак. Український преромантизм (Джерела, зумовлення, контексти, витоки), Варшава, 2003, 240 с.

Інститут російської літератури (Пушкінський Дім)

Історія Пушкінського Дому почалася в 1899 році - з урочистостей з нагоди 100-річчя від дня народження А. С. Пушкіна. Ідея встановлення пам’ятника поступово трансформувалася в установу «Дому імені Пушкіна, особливого літературного пантеону, де б збиралися і зберігалися реліквії російських письменників XIX ст.». Засідання Комісії, яка затвердила це положення, відбулося 15 грудня 1905 р цей день вважається днем ​​народження Пушкінського Дому.

У власне академічний інститут Пушкінський Будинок перетворився в 1930 році. Саме з цього часу, підкоряючись науково-дослідницьким завданням і логіці історико-літературного процесу [уточнити], визначаються основні напрямки діяльності Пушкінського Дому. Майже з самого початку сформувалися два його головних відділу: давньої і нової російської літератури. Вони, в свою чергу, включали в себе на різних етапах ті чи інші підрозділи, трансформувалися і видозмінювалися, але незмінними залишалися в діяльності інституту збиральництво та історико-літературні вивчення.

Варвара Адріанова-Перетц

Варвара Адріанова-Перетц (1888-1972). Доктор філологічних наук (1935). Член-кореспондент Всеукраїнської Академії Наук (з 1926). Член-кореспондент АН СРСР (з 1943). Дослідниця стародавніх російської та української літератур, фольклору. Відомі наукові праці з історії демократичної сатири 17 століття, російського і українського шкільного театру, драми.

Народилася 1888 р. в сім’ї вчителя — викладача стародавніх мов Ніжинського історико-філологічного інституту. 1910 закінчила Вищі жіночі курси в Києві. Викладала в жіночих гімназіях Києва та Петрограда, в радянських вишах. З 1934 працювала в Інституті російської літератури АН СРСР (Пушкінський дім), 1947—1951 — завідувач сектора давньоруської літератури.

Досліджувала українську літературу 16—18 ст., українсько-російській літературні, мовні, культурні взаємини, українську паломницьку літературу, український театр 16—18 ст. та шкільні драми 17—18 ст. тощо.

Аналізувала пам’ятки давнього письменства, їхню мову, здійснювала текстологічну роботу (статті російською мовою „Фразеологія і лексика «Слова о полку Ігоревім»“, 1966; „«Слово о полку Ігоревім» і пам’ятки російської літератури XI—XIII ст.“, 1968), вивчала мову, стиль, символіку українського фольклору («Полтавські прислів’я в записах 1850-х років», 1927; «Казки про лисицю-сповідницю», 1932), народну етимологію („Стара українська етимологія слова «горілка»“, 1928).

Адріанова-Перетц, як і Павло Житецький та Володимир Перетц, стверджувала, що саме давньоукраїнські пародійні та сатирично-гумористичні твори перекидали місток до нової української літератури та літературної мови на народнорозмовній основі.

Автор бібліографічних праць про «Слово о полку Ігоревім» та ін. Під її керівництвом підготовлено три академічні курси історії російської літератури, за її редакцією видано ряд пам’яток, збірників билин. Адріанова-Перетц була ініціатором видання та першим редактором «Трудов отдела древнерусской литературы».

Дмитро Лихачов

Дмитро Лихачов (1906- 1999) походить з родини старообрядців. За царату навчався в гімназії, потім в реальному училищі К. Мая, потім в радянській школі імені Л. Лентовської, яку значно пізніше перейменують у його честь.

Студент Ленінградського державного університету, факультет суспільних наук, романо-німецька і російсько-слов’янська секція до 1928 р. Брав участь у напівжартівливій студентській «Космічній академії наук», де зробив доповідь про небажаність зміни Леніном старої російської орфографії, «ворогом Церкви Христової і народу російського». Університет давно був під пильним наглядом ЧК. Жартівливої доповіді було достатньо для арешту 22-річного студента 8 лютого 1928 р. і заслання в Соловецький табір особливого призначення (як політв’язень, тобто найгірша з категорій в’язнів). Дивом уник розстрілу, що провели в концтаборі на честь ювілейних роковин Більшовицького перевороту 1917 року. Був звільнений у листопаді 1931 року з переведенням на будівництво Біломоро-Балтійського каналу. Як ударник праці звільнений 1932 року.

1932-34 рр. — літературний редактор Соцекгіза, потім коректор друкарні «Комінтерн» (Ленинград). Перейшов нв працю в видавництво Академії наук СРСР, Ленінградське відділення. 1936 р. — за клопотанням президента Академії наук Карпинського, з Лихачова зняли судимість. 1938—1954 рр. — науковий співробітник Інституту російської літератури АН СРСР в Ленінграді. Кандидат філологічних наук з 1941 року. У 1942 р. евакуйований з родиною з блокадного Ленінграда. З 1947 р. доктор філологічних наук.

1947 — «Русские летописи и их культурно-историческое значение»

1952 — «Возникновение русской литературы»

1958 — «Человек в литературе Древней Руси»

1962 — «Текстология: На материале русской литературы Х — XVII вв»

1973 — «Развитие русской литературы Х — XVII вв.: Эпохи и стили»

1975 — «Великое наследие: Классические произведения литературы Древней Руси»

1978 — «Слово о полку Игореве» и культура его времени»

1986 — «Исследования по древнерусской литературе»

1987 — «Великий путь: Становление русской литературы XI — XVII вв.».

Інститут слов’янознавства

Інститут слов’янознавства Російської академії наук, що входить до складу Відділення історико-філологічних наук РАН, є єдиною в Росії науковою установою, що займається комплексним вивченням історії, культури, літератури і мов зарубіжних слов’янських народів. У 1931-1934 рр. в Ленінграді існував Інститут слов’янознавства АН СРСР, директором якого був академік М. С. Державін. Інститут був відтворений в Москві наприкінці 1946 року і почав працювати в січні 1947 р його створенні безпосередню участь брали видатні славісти - академіки Б. Д. Греков і В. І. Пічета. У 1968-1997 рр. він називався Інститутом слов’янознавства і балканістики.

Людмила Софронова

Народилася 1941р.,  закінчила в 1963 філологічний факультет МГУ. У 1962 р прийнята в Інститут слов’янознавства на запрошення і рекомендації завсектором історії культури слов’янських народів Ігоря Белзи. У 1969 захистила в Тартуському університеті кандидатську дисертацію «Порівняльний аналіз сюжету польської драми XVII в. «Kommunia duchowna św. Borysa i Hleba «і групи давньоруських пам’яток». Одним з її опонентів виступив Ю. М. Лотман.

У 1984 році в Пушкінському будинку захистила докторську дисертацію на тему «Поетика слов’янського театру (Польща, Україна, Росія)». Одним з її опонентів виступив академік Д. С. Лихачов. Померла 2013 р.

Софронова Л.А. Поэтика славянского театра XVII-XVIII вв.: Польша. Россия. Украина. М.: Наука, 1981. 264 с.

Софронова Л.А. Старинный украинский театр. М.: РОССПЭН, 1996. 352 с. Укр. переклад: Софронова Л. А. Старовинний український театр /  Переклад з рос. Львів, 2004. 336 с.

Софронова Л. А. Три мира Григория Сковороды. Москва : Индрик, 2002. 462 с.

Український науковий інститут Гарвардського університету

Гарвардський університет — приватний університет в американському місті Кембридж, штат Массачусетс. Заснований в 1636 році, найдавніший чинний заклад вищої освіти в США. Гарвард вважають одним із найкращих університетів світу. Рішення про заснування в Кембриджі (штат Массачусетс) Гарвардського університету було ухвалено в 1636 році, а 13 березня 1639 року установу назвали Гарвардським коледжем на честь свого першого значного спонсора, молодого священика Джона Гарварда.

Український науковий інститут створений у 1973 році в рамках проєкту української громади США, яка прагнула створити потужний український науковий осередок.

22 січня 1968 року була започаткована перша в США катедра з українознавчих студій, а саме історії України. За 5 років розпочали діяльність дві інші кафедри: української мови та літератури, того ж року був відкритий Український науковий інститут.

Першим дисертантом інституту став Орест Субтельний з працею «Неохочі союзники: Пилип Орлик та його стосунки з Кримським ханством і Оттоманською імперією. 1708—1742».

1977 року розпочалося видавництво журналу-квартальника «Harvard Ukrainian Studies» (редакторка — Галина Гринь). Також УНІГУ видає монографії. Зокрема існувала серія видання монографій «Harvard Series in Ukrainian Studies».

Бібліотека Гарварду має найбагатшу в західному світі університетську збірку україністики. Є частиною потужного слов’янського відділу книгозбірні Гарварду.

Директорами працювали Омелян Пріцак (заступник директора Ігор Шевченко), Григорій Грабович, Роман Шпорлюк, Майкл Флаєр. Теперішній директор (з 2013 р.) — професор Сергій Плохій.

Від 1981 при УНІГУ діє Археографічна комісія з завданням видавати пам’ятки історії України різними мовами, включно з орієнтальними. Щороку відбуваються літні курси з української мови, літератури, історії і політології для приїжджих студентів і надаються стипендії імени Євгена Шкляра кільком українознавцям з різних країн, щоб вони могли зайнятися науковими дослідженнями в бібліотеках Гарвардського університету.

У 2020 р. Український науковий інститут Гарвардського університету запустив новий вебсайт — HURI Books. На HURI Books міститься інформація про всі видання Інституту. Зокрема: Courage and Fear Олі Гнатюк, The Post-Chornobyl Library: Ukrainian Postmodernism of the 1990s Тамари Гундорової, The Future of the Past: New Perspectives on Ukrainian History за редакцією Сергія Плохія та ін.

Григорій Грабович

Юрій Григорій Грабович, англ. George G. Grabowicz (12 жовтня 1943 р.) народився 12 жовтня 1943 р. в Кракові, який під час німецької окупації, з 1939 по 1945, був столицею т. зв. Генерал-губернаторства, у сім’ї мігрантів із Львівщини, які на початку 1940-х років переїхали до Кракова. При хрещенні батьки дали йому ім’я Юрій-Григорій. Невдовзі родина переїхала до Німеччини, а звідти — до США. 1965 — закінчив Єльський університет (Нью-Гейвен, Коннектикут), отримав диплом бакалавра мистецтв. 1966–71 — у докторантурі Гарвардського університету (Кембридж, Массачусетс), 1970 — магістр мистецтв, Гарвард

1975 — у Гарвардському університеті захистив дисертацію на ступінь доктор філософії на тему «Історія та міф козацької України у польському та російському романтизмі».

1983 — отримав звання професора української літератури у Гарвардському університеті. 1983—1988 — очолював факультет слов’янських мов і літератур Гарвардського університету. 1989—1996 — очолював Український науковий інститут Гарвардського університету. Був президентом і одним із засновників Міжнародної асоціації україністів.

1997 р. у Києві заснував і очолив часопис есеїстики та рецензій «Критика», що дає професійний огляд широкого кола явищ літературного, культурного і політичного життя. Від 2000 року діє однойменне видавництво, що спеціалізується на випуску неординарної історіознавчої та культурологічної продукції. Серед його головних проєктів — видання 30-томника творів Пантелеймона Куліша і хроніки колективізації та Голодомору в Україні.

Досліджує українську і польську літератури, міжслов’янські літературні зв’язки, проблеми теорії літератури. Літературознавчі дослідження Грабовича ґрунтуються на зваженій методологічній базі, що склалася шляхом урахування різних теоретичних підходів сучасного західного літературознавства (від Інгардена до Яусса) і зазнала власної еволюції. Для праць Грабовича з історії української літератури характерний компаративістичний вимір. Водночас він розглядає історію літератури як цілісну семіотичну систему, не лише як процес, а й сукупність текстів, на яких зосереджується як на «силових точках» (вони рясно означені в різних історичних періодах української літерутури — від Івана Вишенського й Касіяна Саковича до Павла Тичини і Євгена Маланюка).

У різні часи й у різних співвідношеннях використовуючи методи та ідеї феноменології, герменевтики, постструктуралізму, деконструкції, окремі варіанти психоаналітики, культурологічні настановлення, Грабович однак не ідентифікує себе цілком з жодним із цих напрямів, схиляючись до думки, що «сувора послідовність, монолітичність інструментарію не сумісна із широкою, саме історично-культурологічною гамою порушуваних тем». Чимало місця у його працях посідають питання жанрів і стилів, їхніх функцій у формуванні української літератури, їх динаміки, питання канону і пов’язаної з ним рецепції літературних творів і літератури загалом (модель рецепції, на думку Грабовича, «мала би бути пріоритетною для українського літературознавства», бо історично сприйняття української літератури в панівному «загальному російському контексті» було центральною проблемою «для цілого новітнього українського культурного процесу і для становлення національної свідомості»).

Органічна якість способу мислення й письма Грабовича — послідовна полемічність, зумовлена розумінням процесу осмислення історії літератури як ніколи не закінченого і завжди нескінченного, що, отже, потребує постійно нових інтерпретацій та дискусій навколо них, а також особливостями творчого темпераменту автора, схильного до азартного протиставлення власного розуміння речей чужому — як форми самоствердження.

Акцентованою полемічністю відзначаються праці Грабовича про Т.Шевченка (зокрема, «Шевченко як міфотворець», «Шевченко, якого не знаємо», численні статті). «Разом із зростанням культу Шевченка його поетичні твори стали розглядати як зручне вмістилище нескладних почуттів», — стверджує Грабович, певне, маючи на увазі читацьку рецепцію. Цю думку (загалом вона не нова) можна прийняти з певним обмеженням. Інше спостереження стосується традиційного, насамперед радянського, шевченкознавства, яке, за Грабовичем, «визнавало лише метафоричний або лише метонімічний рівень його поезії» (прибічників першого підходу Грабович кваліфікує як «ідеологів», а другого — як «емпіриків», між якими, мовляв, немає згоди). Натомість Грабович вважає, що Шевченко як поет «висловив себе мовою, яку дотепер повністю не навчилися розшифровувати його критики…», — хоч, застерігаючись від закидів в огульному ігноруванні «дограбовичівського» шевченкознавства, він визнає принаймні таке: «…в найостанніших нерадянських роботах з шевченкознавства декілька авторів, здається, виказали свою обізнаність з тим фактом, що художній всесвіт Шевченка великою мірою символічний і закодований». Цим кодом, на думку Грабовича, є міф, як його розумів структуралізм в його антропологічному варіанті (К.Леві-Стросс).

У такої позиції є сильні й слабкі сторони, тому Грабович уточнює: «Я ніяк не тверджу, що Шевченкова поезія визначається винятково міфологічним мисленням». У всякому разі, Грабович запропонував ряд ідей, які, виводячи на «глибинні структури» Шевченкової поезії, стали принципово новим словом у шевченкознавстві. Це, зокрема, інтерпретація символів не самих собою, а у співвідношенні їх та структур, що їх породжують; психологічного коду самозображення, «символічної автобіографії», якою є Шевченкова поезія; синхронності витвореного поетом світу (неподільності минулого, сучасного і майбутнього); опозиції «ідеальної спільноти» та «суспільних структур» (за В. Тернером); «міленарності» (за Н. Коном[en]).

Ці новації наразилися на гостре заперечення з боку частини шевченкознавців та особливо патріотичного читацького кола. Почасти йшлося про неадекватне сприйняття вживаної Грабовичем наукової термінології. Так, «міф» деякі опоненти Грабовича розуміли не як форму існування універсальних і позачасових істин, а як синонім вигадки — отож відповідно обурювалися уявним «приниженням» великого поета. Таке ж «приниження» вбачали і в намаганні з’ясувати різницю між «сакральним» у Шевченка — і «профанним», між «непристосованим» Шевченком (Шевченком-поетом) — і «пристосованим» (Шевченком російської прози і малярства), — хоч насправді Грабович тільки загострив проблему, до якої зверталися й деякі попередні дослідники: проблему «інакшості» другої іпостасі Т.Шевченка, в якій немає центру для його поезії абсолюту заперечення імперії, немає національного «міфу» або вони послаблені (що, звичайно, аж ніяк не применшує художні цінності російськомовних повістей, а тим більше його малярської спадщини).

Шевченкову поезію Грабович прагне розглядати не фрагментарно, а системно, — саме в системному підході шукаючи розгадки цілісності та її унікальності. Це дає можливість окреслити її наскрізні «силові лінії», константи. Однак тут важко уникнути і схематизації та певного збіднення, оскільки поетичний світ за своєю природою спонтанний і може змінюватися в часі, а «система» схильна відтинати все «невкладисте». До того ж у цій системній конструкції деякі константи виглядають послабленими. Насамперед це стосується історичних і соціальних вимірів Шевченкової творчості. Можна зрозуміти нехіть Грабовича до стереотипів радянського літературознавства. Але крім всіх стереотипів, скажімо, кріпацтво було головною проблемою українського і російського життя, поза якою неможливо уявити українську і російську літератру середини 19 століття, а тим більше поезію Т.Шевченка, одностайно визнану найпотужнішим голосом протесту проти кріпосного рабства. Тим часом у Грабовича не виявилося «інструментарію» для розмови про цей вимір Шевченкової поезії. Так само недобре прислужилася йому певна «замороженість» соціального чуття і в спробі розгадати незвичайну зосередженість Т.Шевченка на образах дівчини, жінки, матері: він якось радо використовує можливість перевести розмову в спрощено-гендерний план. Тим часом соціальний вимір — урахування життєвої долі дівчини й жінки в кріпацькому суспільстві — дає змогу посутніше інтерпретувати психологічний і етичний зміст відповідної проблематики у Т.Шевченка.

Постійне зацікавлення викликає у Грабовича постать Івана Франка. Йому присвячено, зокрема, блискучий «Триптих про Франка», в якому скрупульозно розглянуто складну гаму Франкових оцінок А.Міцкевича в контексті впливів і відштовхувань; драстичні мотиви «валенродизму» в широкому історико-літератуному діапазоні; «пророцтво» Франка, яке найбільше означилося в поемах «Смерть Каїна» та «Мойсей», що, на думку Грабовича, «становлять осердя не лише Франкової біблійної тематики, але і його самопроекції як поета».

Пантелеймон Куліш і Михайло Драгоманов також приваблюють Грабовича масштабністю світогляду і культурною продуктивністю; водночас дослідник змушений наголосити на нечутливості українського суспільства до багатьох їхніх ідей, що не втрачали своєї актуальності в різний історичний час. Образ невикористаних можливостей, втрат і обривів лінії розвитку, добре відомий українській думці, присутній і в працях Грабовича Компаративістичне мислення Грабовича (разом з прагненням до системності) знайшло простір у працях на теми українсько-польських та українсько-російських літератуних взаємин; щодо останніх він позиціонує себе і як демістифікатор, даючи огляд стереотипів і фальсифікацій радянської доби та «знімаючи» їх за допомогою ґрунтовної критики Грабович створив великий корпус текстів англійською і українською мовами. Не всі вони видані в Україні.

Дослідницький потенціал, витончений методологічний інструментарій і енергійна стилістика Грабовича забезпечили йому авторитет серед наукової молоді, і можна вже говорити про своєрідну «школу Грабовича» в модерному українському літературознавстві

Канадський інститут українських студій

Канадський інститут українських студій, або КІУС (англ. Canadian Institute of Ukrainian Studies, CIUS) — осередок українознавчих студій поза межами України, заснований у 1976 році при Альбертському університеті в Едмонтоні, Канада, який веде науково-дослідну і видавничу діяльність з української та україно-канадської тематики, зокрема про Україну та про українську діаспору. Окрім гол. бюро в Едмонтоні, має філію в Торонт. ун-ті (до 1982 кер. Ю. Луцький, згoдoм – Д. Струк, від 1999 – Ф. Сисин), де нині працюють наук. ред. ж. «Journal of Ukrainian Studies», вид-ва Ін-ту, Прoекту перекладу «Істoрiї України-Руси» М. Грушевськoгo, Інтернет-прoекту «Encyclopedia of Ukraine» i Програми укр.-канад. дoслiджень. Наймасштабніший проект КІУС — п’ятитомна англомовна Encyclopedia of Ukraine видавництва Торонтського університету (1984—1993).

CIUS Press - провідний видавець наукових книг про Україну та українців у Канаді. Хоча його основна увага зосереджена на новій та оригінальній науці англійською мовою з української історії, мови та літератури, українців у Канаді та сучасної України, вона також публікує англійські переклади українських наукових монографій та художньої літератури, а також монографій українською мовою. Станом на 2006 рік він видав понад 150 книг та понад 60 звітів про дослідження. «The Journal of Ukrainian Studies», що виходить піврічно КІУСом з 1976 р.,-єдине наукове періодичне видання в Канаді, присвячене виключно українським та українсько-канадським дослідженням. Журнал публікує статті англійською мовою канадських, українських та інших вчених; науковий матеріал в перекладі англійською мовою; огляди наукових видань та підручників з українознавства; а також випадкові літературні переклади та посібники для дослідження.

Програма Данила Струка з української літератури

Дани́ло Гу́сар-Струк, інколи Гузар-Струк (5 квітня 1940, Львів — 19 червня 1999, Мюнхен (похований в Торонто (Канада) — український поет, критик, літературознавець, редактор англомовної енциклопедії України («Encyclopedia of Ukraine»). Чільний діяч НТШ в Європі. Закордонний член НАН України. Член Об’єднання українських письменників «Слово».

Біографія

Навчався в Гарвардському (США), Альбертському (Канада) університетах.

В 1970 році отримав звання доктора філософії Торонтського університету, захистив дисертацію про В. Стефаника. Викладав у Альбертському (1964—1965), потім Торонтському університетах (з 1971 р.). З 1982 — відповідальний редактор англомовної «Encyclopedia of Ukraine» (з 1989 — головний редактор). Англомовна «ЕУ» створювалася працiвниками тoрoнтськoгo вiддiлення Канадського інституту українських студій (КІУС) у співпраці з професором В. Кубійовичем, Науковим товариством імені Шевченка (НТШ) за фінансової підтримки Канадського інституту українських студій (КІУС), Канадської фундації українських студій та урядів Канади й провінцій Манітоби, Саскачевану й Британської Колумбії. П’ятитомник побачив світ у 1984—1993 роках у видавництві Торонтського університету.

З 1982 професор Данило Струк був директором Торонтського відділення КІУС. У 1997—1999 — президент Наукового Товариства ім. Шевченка в Західній Європі.

Помер 19 червня 1999 р. у Мюнхені (Німеччина).

Данило Струк був не тільки видатною, розумною, а й доброю людиною. Цей відомий літературознавець сформулював деякі поради та підходи до розуміння герметичних творів поетки у своїй статті «Як читати поезії Емми Андієвської». Данило Гусар-Струк відзначає три ключі до розуміння поезії Андієвської: перспектива, назва вірша та світ сну. Автор поетичних збірок «Ґамма сіґма» (1963), літературознавчих праць «Студія про Василя Стефаника» (1973).

Програма української літератури імені Данила Струка була створена в 1999 році в пам’ять про Данила Гузара Струка (1940–1999) з метою популяризації української літератури в англомовному світі. Він спонсорує дослідження, написання та переклад; сприяє доступу до текстів через друковані та електронні видання; та організовує публічні лекції та читання. Програма підтримує щорічну меморіальну лекцію Данила Гузара Струка у Торонто та ініціювала проект з публікації англійських перекладів наукових есе з української літератури.

Зенон Когут

Зенон-Євген Когут (англ. Zenon E. Kohut; 18 січня 1944, Янів) — канадський та український історик. Доктор філософії, директор Канадського інституту українських студій Альбертського університету (1994—2012). Входить до складу наукової ради Українського історичного журналу.

Народився у містечку Янів (тоді Дистрикт Галичина, нині смт. Івано-Франкове, Яворівський район, Львівська область, Україна) в українській родині під час Другої світової війни. Відразу по народженню батьки виїхали до Німеччини, а згодом до США.

Здобув ступінь бакалавра в Ла Салль Коледжі (1966); ступінь магістра (1970) та доктора (1975) у Пенсільванському Університеті (Філадельфія), де його викладачем історії був Іван Лисяк-Рудницький. Тоді ж його залучає до наукової та організаційної роботи Омелян Пріцак, відкривши 1971-го Український науковий інститут Гарвардського університету. У 1973–75 та 1977–78 Зенон Когут працює старшим науковим співробітником HURI; редагує два спеціалізованих україно- та совєтознавчих журнали. На середину 1970-тих він уже відомий дослідник ранньомодерної історії України.

Викладав курст з історії України та Росії у Пенсильванському Університеті (1975–76), Гарвардському Українському Літньому Інституті (1978), Мічіганському Університеті (1979–80), Йєльському Університеті (гостьовий професор, 1988) та Альбертському Університеті (Едмонтон; Канада), де отримав звання Професора.  Когут також був редактором American Bibliography of Soviet and East European Studies (1980–84), провідним науковим радником Бібліотеки Конгресу США (1984–89), радником з питань політичних відносин з СРСР Департаменту оборони США (1990–92). Зараз проф. Когут є Професором Емеритом Альбертського Університету.

Франк Сисин

Франк Едвард Сисин (англ. Frank Edward Sysyn; нар. 27 грудня 1946, Пассейк) — американський і канадський історик, організатор науки, фахівець з історії України.

Народився в 1946 році в Пассейку, Нью-Джерсі в сім’ї емігрантів. По батьківській лінії дід Франка Сисина походив із відомого бойківського села Мшанець, а бабця із с. Трушевичі коло Добромиля, звідки вона виїхала в США після Першої Світової війни. Саме завдяки бабці ще в дитячому віці в Ф. Сисина пробудився інтерес до вивчення історії.

1964 році закінчив середню школу міста Кліфтон з відзнакою національного рівня та стипендією для продовження навчання в університеті. 1964—68 — студент Прінстонського університетуту.

У 1968 році здобув ступінь бакалавра (Фі Бета Каппа, magna cum laude) у Школі суспільний і міжнародних відносин ім. Вудро Вілсона при Принстонському університеті.

Під час навчання Ф. Сисин виявляв непересічні здібності, був відзначений численними нагородами і преміями, отримав ряд престижних дослідницьких стипендій.

1969 — здобув ступінь маґістра у Школі славістики Лондонського університету.

У 1970-х роках долучився до заснування українських студій в Гарвардському університеті, де над цим вже працював професор Омелян Пріцак та Ігор Шевченко разом із Фондом українознавства.

У Гарварді спершу був докторантом відділу історії.

Активно займався збором коштів на проект заснування 3 катедр: української історії, мови й літератури при Гарвардському університеті, а також Українського наукового інституту Гарвардського університету.

У наступні 10 років займався науковою роботою у Великій Британії, Польщі й СРСР та захистив докторську дисертацію з філософії в Гарварді. Дисертація була присвячена відомому політичному діячеві XVII століття Адаму Киселю. Під час перебування в Гарвардському університеті вчився в істориків із світовим ім’ям, зокрема в Мішеля Конфіно, Франкліна Форда, Едварда Кінана.

Після захисту викладав історію в Гарварді як професор-асистент і доцент.

Згодом працював заступником директора Гарвардського українського наукового інституту та керував українською програмою в Гарвардській літній школі, а також став заступником редактора журналу «Harvard Ukrainian Studies». З 1976 року був координатором наукових семінарів, які проводилися Гарвардським українським науковим інститутутом і учасником всіх головних наукових проектів інституту. В цей період Ф. Сисин відіграв значну роль в організації досліджень Голодомору.

Канадський період діяльності

1989 року прибув до Канади, де посів посаду директора Центру досліджень історії України ім. Петра Яцика при КІУС, Альбертський університет. Чи не найбільша заслуга Сисина в популяризації наукових здобутків українських істориків — організація й видання перекладу праць Михайла Грушевського англійською мовою, насамперед — повне видання англійською багатотомної «Історії України-Руси» Михайла Грушевського.

Ініціатор і укладач повного видання творів відомого бойківського етнографа та історика, дійсного члена НТШ, багатолітнього пароха Мшанця о. Михайла Зубрицького (видано 3 томи наукових праць).

Франк Сисин є також головою відділу КІУС при Торонтському університеті. Наукові зацікавлення Франка Сисина — це насамперед українські студії епохи ранньомодерної козацької, політичної та релігійної історії. Він також читає курси з історії у Стенфордському та Колумбійському університетах.

Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини, 1760—1830. — Київ, 1996.

Коріння ідентичности: Студії з ранньомодерної та модерної історії України.

Марко Роберт Стех

Марко Роберт Стех (англ. Marko Robert Stech; нар. 1961, Люблін) — український канадський літературознавець та письменник, менеджер проєкту «Інтернетової Енциклопедії України» (ІЕУ) при Канадському інституті українських студій (КІУС) і директор Видавництва КІУС. Автор філософського роману-лабіринту «Голос» та незавершеного експериментального роману «Невмирущі». Відомий своїми дослідженнями української літератури, зокрема творів Ігоря Костецького та Емми Андієвської, і драматургії Миколи Куліша.

Народився 1961 в Любліні, Польща. З 1982 живе в Канаді. Доктор славістики (завершив докторат у Торонтському університеті дисертацією про драматургію Миколи Куліша) і магістр інженерії. В 1980-х рр. засновник і мистецький керівник Аванґардного українського театру (АУТ); співзасновник, разом з Адріяном Іваховим, новаторського журналу «Термінус», який виходив у 1986–1989 роках і вплинув на тогочасний український андерґраунд[2][3]. Продюсер фільму «Кисневий голод» (реж. Андрій Дончик) (1992), асистент-продюсер «Лебединого Озера. Зони» (реж. Юрій Іллєнко) (1990). Виконавчий директор Видавництва Канадського інституту українських студій (CIUS Press and CIUS Special Publications) [4], менеджер проєкту англомовної «Енциклопедії України в Інтернеті»[5] та англомовного видання «Історії України-Руси» Михайла Грушевського. Викладає курс української культурної історії в Йоркському університеті в Торонто.

Автор п’єси «Дуель» (1985); роману «Голос» (2005; друге видання: 2018); експериментального прозового тексту «Невмирущі»; збірки есеїв та інтерв’ю «Есеїстика у пошуках джерел» (2016); післямов до серії видань романів Юрія Косача; драматичних монтажів; продюсер фільмів «Кисневий голод» (1992), «Лебедине озеро. Зона» (1990). Фільми відзначені преміями на кінофестивалях у Венеції (1992) і Каннах (1990). Упорядник і автор чотирьох обширних коментарів для книжки вибраних творів Ігоря Костецького «Тобі належить цілий світ» (Київ: Критика, 2005). Упорядник і автор додаткових коментарів для двотомного видання «Вибраний Езра Павнд» (у перекладах Ігоря Костецького (Київ: Пенмен, 2017). Автор численних літературознавчих праць (зокрема про Миколу Куліша, Ігоря Костецького, Емму Андієвську, Юрія Косача, сучасну українську прозу).

Університет Монаша

Найбільший австралійський державний університет.

Заснований 30 травня 1958 року на підставі закону Парламенту штату Вікторія. 

Навчальний заклад названо на честь видатного австралійського генерала сера Джона Монаша.

Марко Павлишин

Народився 1955 р. в Австралії.

Навчався у Квінслендському університеті (1973-76), у Марбурзі, Німеччина (1977-78) та в Університеті ім. Монаша у Мельбурні (1978-82).

1983 став першим викладачем української мови та літератури в Лектораті ім. М. Зерова .

У 1992 р. М. Павлишин обійняв посаду голови відділу славістики університету ім. Монаша.

У 1998—2003 рр.  президент Асоціації славістів Австралії та Нової Зеландії.

До 2019 року — директор Центру українських студій ім. М. Зерова, куратор українських студій у Школі мов, культур, літератур та лінгвістики.

Нині — професор-емерит університету ім. Монаша, член Австралійської академії гуманітарних наук.