Міжнародна асоціація україністів і розширення кола наукових контактів

МАУ виникла в контексті піднесення культурного і національно-політичного руху, спрямованого на демократизацію суспільного життя та відродження української державності. Використовуючи нові політичні обставини, тодішній директор Українського наукового інституту Гарвардьського університету О.Пріцак запропонував скликати установчу конференцію україністів світу; цю пропозицію діяльно підтримав ряд учених академічних установ України. Завдяки підтримці італійського славіста Р.Піккіо установча конференція істориків та філологів з України, Італії, Польщі, США, Канади відбулася в кінці травня – на початку червня 1989 в Неаполі (Італія) на базі Інституту східних студій. Засновні збори ініціяторів відбулися на конференції «Українська культура: проблеми і перспективи» 29 травня - 3 червня 1989 року в Неаполі та Еркуляно (Італія), на яких продискутовано характер та завдання такої асоціації, схвалено статут та вибрано першу управу. У роботі конференції взяли участь вчені-українознавці з України, США, Канади, Італії, Німеччини, Бельгії, Голляндії і Польщі (Р. Піккіо, В. Русанівський, Г. Грабович, П. Толочко, Р. Лужний, Р. Шпорлюк, І. Шевченко, Ф. Томсон, Я. Ісаєвич, В. Ведер, О. Мишанич, І. Дзеверін, Дж. Дель Агата, Б. Кравченко, Б. Медвідський, С. Козак, А. Ґраціозі, А. де Вінценз, О. Пахльовська, І. Драч, М. Жулинський). Там же вирішено також скликати Міжнародний конґрес україністів у Києві. Новостворене об'єднання спеціялістів з україністики дістало назву Міжнародна Асоціація Україністів (МАУ), а керівним органом став Міжнародний комітет україністів (МКУ), першим головою якого був обраний академік Віталій Русанівський, директор Іституту Мовознавства ім. Потебні тодішньої Академії Наук УРСР.

1 червня 1989 прийнято декларацію про створення МАУ, обрано її тимчасове бюро і президента, яким став В.Русанівський. 19 жовтня 1989 на установчій конференції в Києві заснована Республіканська асоціація україністів (див. Національна асоціація українознавців), першим президентом якої був обраний І.Дзюба. Американська асоціація українознавства, яку очолив І.Фізер, заснована 8–9 грудня 1989 в м. Кембридж, шт. Массачусетс (США).

УСТАНОВЧІ ЗБОРИ. Неаполь, Італія, 31 травня - 1 червня 1989

І МІЖНАРОДНИЙ КОНГРЕС УКРАЇНІСТІВ. Київ, серпень 1990 р.

ІІ МІЖНАРОДНИЙ КОНГРЕС УКРАЇНІСТІВ. Львів, 22 - 28 серпня 1993 р.

ІІІ МІЖНАРОДНИЙ КОНГРЕС УКРАЇНІСТІВ. Харків, 26 - 29 серпня 1996 р.

ІV МІЖНАРОДНИЙ КОНГРЕС УКРАЇНІСТІВ. Одеса, 26 - 29 серпня 1999 р.

V МІЖНАРОДНИЙ КОНГРЕС УКРАЇНІСТІВ. Чернівці, 26 - 29 серпня 2002 р.

VІ МІЖНАРОДНИЙ КОНГРЕС УКРАЇНІСТІВ. Донецьк, 28 червня - 1 липня 2005 р.

VII МІЖНАРОДНИЙ КОНГРЕС УКРАЇНІСТІВ. Львів – Сімферополь – Київ, 25 - 28 червня 2008 р.

VIII МІЖНАРОДНИЙ КОНГРЕС УКРАЇНІСТІВ. Київ, 21 - 24 жовтня 2013 р.

ІХ VIII МІЖНАРОДНИЙ КОНГРЕС УКРАЇНІСТІВ. Київ, 25-28 червня 2018 р.

Президенти МАУ

Русанівський Віталій Макарович 1989—1990

Грабович Григорій Юлійович    1990—1993

Ісаєвич Ярослав Дмитрович       1993—1999

Жулинський Микола Григорович       1999—2002

фон Гаґен Марк  2002—2005

Марк фон Гаґен (англ. Mark von Hagen, нар. 21 липня 1954, Цинциннаті  — 15 вересня 2019) — американський історик, професор російської, української та євразійської історії в Університеті штату Аризона (США). Відома стаття Марка фон Гаґена «Чи має Україна історію?», спричинила широку наукову дискусію щодо конструювання та представлення української історії в європейській та світовій гуманітаристиці.

Яцків Ярослав Степанович  2005—2008 радянський та український астроном і геодезист, доктор фізико-математичних наук (1976), академік НАН України (1985), президент Української астрономічної асоціації, директор Головної астрономічної обсерваторії НАН України. Учений у галузі астрономії, космічної геодинаміки та космічних досліджень, громадський діяч, лауреат Державної премії України (1983, 2003) та Державної премії СРСР (1986) у галузі науки та техніки, заслужений діяч науки і техніки України (1988).

Скрипник Ганна Аркадіївна       2008-2013

Скрипник Ганна Аркадіївна — український етнолог. Дійсний член (академік) НАН України (2006)[1]. Президент Міжнародної асоціації україністів (МАУ) — 2008–2013 рр. Керівник науково-координаційної ради щодо проблем розвитку народної культури, академік-секретар Відділення мови, літератури та мистецтвознавства НАН України, голова українського комітету Міжнародної асоціації дослідження слов'янських культур, член Комітету з Державної премії України. Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки.

Міхаель Мозер від 2013

Міхае́ль Мо́зер (нім. Michael Moser; нар. 26 січня 1969) — австрійський філолог, славіст, дослідник російської і української мови. Професор мовознавства Інституту славістики Віденського університету, Українського Вільного Університету в Мюнхені та Католицького університету ім. Петра Пазманя в Будапешті та Пілішчабі. Президент Міжнародної асоціації україністів. Автор монографій, близько 250 наукових статей та рецензій із проблем слов'янського мовознавства.

Оновлення методології

Соломія Павличко

Народилася 15 грудня 1958 у Львові  — українська письменниця, літературознавиця, перекладачка, публіцистка, авторка праць із теорії літератури та історії фемінізму. Засновниця видавництва перекладної наукової літератури «Основи». Учасниця Революції на граніті.

Навчалася на відділенні романо-германських мов і літератури Київського державного університету імені Тараса Шевченка (1981), закінчила аспірантуру при ньому. У 1984 році захистила кандидатську дисертацію з американської літератури на тему «Філософська поезія американського романтизму (Поетична творчість Ралфа Уолдо Емірсона та Емілі Дікінсон)». У 1995 році захистила докторську дисертацію на тему «Теоретичний дискурс українського модернізму» під керівництвом Кіри Шахової.

Соломія Павличко упродовж 15 років працювала в Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України, спочатку молодшою науковою співробітницею відділу зарубіжної літератури (1985-1990), потім науковою співробітницею (1990-1991), старшою науковою співробітницею (1992-1996), а згодом провідною науковою співробітницею відділу теорії літератури (1997-1999). Була викладачкою філологічного факультету гуманітарних та суспільних наук Київського державного університету імені Тараса Шевченка (1992-1993), а також факультету гуманітарних наук та суспільних наук Національного університету «Києво-Могилянська академія» (1995).

Соломія Павличко була докторкою філологічних наук (1995), доценткою (1997) та професоркою «Києво-Могилянської академії» (1998), членкинею Національної спілки письменників України (з 1992 року) та Асоціації українських письменників (з 1997 року), а також лауреаткою премії імені академіка Сергія Єфремова (посмертно) за працю «Дискурс модернізму в українській літературі» (1999). Павличко також була запрошеною викладачкою української літератури відділу славістики та східноєвропейських студій в Альбертському університеті (Едмонтон, 1990) і у Гарвардській літній школі україністики (1996-1997), куди її було запрошено як стипендіатку програми Фулбрайта. Представляла Україну в академічній раді Програми підтримки вищої освіти соросівського Інституту Відкритого Суспільства у Будапешті. Із 1990 по 1993 роки була головою комісії з поширення української культури Міжнародної асоціації україністів та головою експертної комісії програми «Підтримка вищої школи в Україні» Міжнародного фонду «Відродження» з 1995 по 1997 роки.

1992 року Соломія Павличко створила видавництво перекладної наукової літератури «Основи», у якому до грудня 1999 незмінно очолювала редакційну раду і формувала видавничу політику (з 2011 року видавництвом керує донька Соломії, Богдана Павличко).

Соломія Павличко — визнана авторка праць із історії фемінізму. Започаткувала в Україні видання феміністичної літератури, займалася ідеєю партнерської сім'ї, образом нової української жінки — активної, творчої.

Найвідомішими працями Соломії Павличко є «Теорія літератури», «Фемінізм: статті, дослідження, бесіди та інтерв'ю», «Націоналізм, сексуальність, орієнталізм». Перші книжки Павличко: «Философская поэзия американского романтизма: Эмерсон. Уитмен. Дикинсон» (1988 рік), «Байрон. Нарис життя і творчості» (1989 рік), «Лабіринти мислення. Інтелектуальний роман сучасної Великої Британії» (1993 рік), — не мали значного розголосу, однак, на думку Тамари Гундорової, романо-германська філологія дозволила Соломії поглянути на українську літературу із західного боку і побачити її у світовому контексті, як рівноцінну.

«Фемінізм мене цікавить як наукове та інтелектуальне явище. Твори західних феміністок зі світовим ім'ям Юлії Крістевої, Елен Сіксу, Лус Ірігорей та інших з філософії, мовознавства, літературознавства дають уявлення про те, що таке сьогоднішній фемінізм. Це не легка лектура, щось примітивне й однозначне, як собі дехто тут уявляє… Мене цікавить фемінізм і як ключ до прочитання літературних явищ. Постановка проблеми не нова. Після „Другої статі“ Сімони де Бовуар такі речі апробовуються уже сорок років, і я просто застосовую деякі з тих метод до української літератури. Але я не роблю це механістично, не приходжу до якогось автора і не кажу: так, ось зараз я робитиму феміністичний аналіз. Аналіз диктується текстом, тим паче, сьогодні він може бути лише багатогранним, коли фемінізм поєднується з психоаналізом, деконструкцією тощо. Наскільки я є феміністкою в житті? Думаю, повною мірою. Я вже розказувала, як мене було виховано. Це було справжнє феміністичне виховання, коли батьки тобі кажуть: ти повністю повинна розраховувати на власні сили — ніякі заміжжя, ніякі мужчини, ніякі сторонні люди — тільки ти сама можеш зробити себе щасливою. І я так і стараюся жити і сподіваюся, що моя дочка буде жити так само» (Соломія Павличко).

Померла  31 грудня 1999 р. в Києві. 31 грудня 1999 року взяла участь у телепередачі «Сніданку з 1+1», а ввечері вдома, унаслідок отруєння чадним газом від несправного бойлера, втратила свідомість і захлинулась у ванній на 42 році життя. Похорон Соломії Павличко з численною участю громади відбувся у Києві на Байковому кладовищі (ділянка 49б) 4 січня 2000 року.

Тамара Гундорова

Народилася 17 липня 1955 р. у с. Климівка Карлівського району Полтавської області.

Закінчила відділення української мови та літератури філологічного факультету Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка(1977) та аспірантуру при Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України.

1981 року захистила кандидатську дисертацію на тему «Проблема інтелігенції і народу в соціально-психологічних повістях Івана Франка 80-90-х років XIX ст.», а у 1996 році докторську дисертацію на тему «Дискурсія українського модерну. Постмодерна інтерпретація».

В Інституті літератури ім. Шевченка НАН України працює від 1981 року. 2002 року очолила відділ теорії літератури. Є деканкою Українського вільного університету (Мюнхен) та асоційованою співробітницею Гарвардського українського дослідницького інституту.

Викладала у Національному університеті «Києво-Могилянська Академія» (1994—1997), Київському національному університеті ім. Т. Шевченка (2005—2010), у Торонтському університеті (Канада, 1999 р.), на Літній школі Гарвардського університету (США, 2004, 2009 рр.), в Українському вільному університеті (Німеччина, Мюнхен, 2003, 2005), читала спецкурс в Українському католицькому університеті (Львів), брала участь у Грейсфальдській літній школі з україністики (Німеччина, 2008). Виголошувала численні доповіді на міжнародних конференціях і конгресах в Україні та за кордоном, а також виступала з лекціями в університетах США (Єйльський, Колумбійський, Гарвардський університети) та Канади (університети Торонто, Альберти, Манітоби), Великій Британії.

Коло інтересів Тамари Гундорової — дослідження сучасної літературної теорії, гендерні студії, постколоніальна критика, модернізм та постмодернізм. Наукові праці стосуються сучасної української літератури, зокрема в аспекті її новітніх теоретичних інтерпретацій — постмодерністських, постколоніальних, гендерних, психоаналітичних. Розробила концепцію розвитку українського модернізму. Основна проблематика праць Тамари Гундорової – переходи нової свідомості початку ХХ століття, «післячорнобильська бібліотека» як метафора українського постмодернізму на переломі ХХІ століття, меланхолія, популярна культура і кіч – від «Енея-парубка до Вєрки Сердючки».

«Кітч і література. Травестії» — монографія, присвячена дослідженню феномену кітча.

У своїй роботі дослідниця надає різні дефініції явищу та має на меті «зруйнувати міф про кітч як поганий смак і показати, що кітч явно чи неявно присутній в багатьох літературних творах, і по-третє, засвідчити, що модернізм і сам був не байдужий до кітчу.» Це дослідження — «оригінальна версія взаємин літератури і кітчу впродовж двох століть — від класицизму до постмодернізму, від Енея-парубка до Вєрки Сердюки, від колоніального кітчу „котляревщини“ до ідеологічного кітчу соцреалізму. Персонажами книжки стали також кітч жіночої белетристики, сецесійний кітч, героїчний кітч, карнавальний кітч доби постмодернізму, а також естетика і філософія кітчу».

Праця охоплює такі теми як масова культура, естетика, фетиш, авангард, модернізм тощо. Тамара Гундорова бере ідеї таких дослідників як Іммануїл Кант, Теодор Адорно, Герман Брох, Вальтер Беньямін, Клемент Ґрінберґ, Сюзен Зонтаґ тощо.

Праця вийшла друком у 2008 році у видавництві «Факт» — цього ж року її «Книжкою року 2008» у номінації «Хрестоматія — Літературознавство». Дослідниця відійшла від цієї теми, проте вважає, що «можна працювати з явищем єврокітчу — почавши з феномену „євроремонту“, а ще „одяг із Європи“, оце все євро-євро. Потім „Євробачення“ — розкішне поле для досліджень! Це ж пам'ятник кітчу в різних видах: національний, етнічний, ґендерний, патріотичний — і всі намагаються там знайти якусь свою нішу. Так що я, може, написала би про Євробачення».

Віра Агеєва

Народилася 30 липня 1958 в м. Бахмач на Чернігівщині. У 1980 році закінчила Київський університет. У 1985—1996 роках працювала в Інституті літератури НАНУ, 1995–1997 — заступниця редактора журналу «Слово і час». Від 1996 року — професорка Національного університету «Києво-Могилянська академія».

У 1996 році отримала Державну премію України ім. Т. Шевченка як співавторка навчального посібника «Історія української літератури ХХ століття» в 2-х книгах (1995). У 2008 отримала Премію Петра Могили за монографію «Інтелектуальна проза Віктора Петрова-Домонтовича».

Досліджує проблеми стильової диференціації української літератури 20 століття, особливості розвитку українського модернізму, виявляє зацікавлення феміністською інтерпретацією текстів. З кінця 80-х, від часу утвердження ґендерної школи в українському літературознавстві, — одна з найактивніших її представниць, інтерпретаторка ґендерних аспектів української культури. Підготувала ряд антологій української прози, видань найчільніших представників українського модернізму, зокрема, Лесі Українки, Миколи Хвильового, Олександра Довженка, Майка Йогансена, Віктора Петрова-Домонтовича, Юрія Косача.

Українська імпресіоністична проза (1994), Стильові моделі імпресіонізму в українській прозі першої половини ХХ століття  (1995), Теорія літератури (2002), Фемінізм (2002), Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського модернізму: Монографія (2003).

Відкриття «розстріляного відродження», літератури діаспори й дисидентів

Микола Ільницький народився 23 вересня 1934 р. в Турківському районі. Закінчив Дрогобицький педагогічний інститут 1957 р. Працював у газетах Дрогобича, Львова, а 1973 р. захистив дисертацію «Творчість Михайла Яцкова в контексті ідейно-естетичної боротьби в українській літературі початку XX століття»); Доктор філологічних наук (1984; тема дисертації: «Сучасна українська радянська поезія: літературний процес і еволюція образності»); Завідувач відділу української літератури Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України (1990—2009), провідний науковий співробітник відділу (2009 — дотепер); Професор кафедри української літератури ім. акад. М. Возняка Львівського національного університету імені Івана Франка (1994—2001); Завідувач кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства Львівського національного університету імені Івана Франка (2001—2018), професор кафедри (2018–дотепер).

Богдан-Ігор Антонич: Нарис життя і творчості (1991), Західноукраїнська і емігрантська поезія 20-30-х років (1992), Література українського відродження: Напрями і течії в українській літературі 20-х — поч. 30-х рр. XX ст. ( 1994), Від «Молодої Музи» до «Празької школи» (1995), Українська повоєнна еміграційна поезія (1995), Ключем метафори відімкнені вуста… Поезія Ігоря Калинця ( 2001).

Видає твори Михайла Яцківа, Богдана Лепкого, «Молодої Музи», Василя Симоненка, Святослава Гординського, Богдана-Ігоря Антонича, «Празької школи».

Володимир Панченко (2 вересня 1954, село Демидівка Любашівського району Одеської області — 14 жовтня 2019) — український літературний критик, літературознавець, письменник, автор відомих статей, монографій, підручників на літературну та історичну тематику, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія», доктор філологічних наук, член Національної спілки письменників України. Член Українського ПЕН. Народний депутат Верховної Ради України I скликання. Учасник (з 2017 року) ініціативної групи «Першого грудня».

Закінчив філологічний факультет Одеського державного університету імені І. І. Мечникова у 1975 році.

З 1975 року — аспірант кафедри радянської літератури і літератури народів СРСР, асистент кафедри російської мови для іноземних студентів, старший викладач, доцент кафедри радянської літератури і літератури народів СРСР Одеського державного університету.

1979 - кандидатська дисертація «Проблема характеру в її зв'язку зі стильовими тенденціями в сучасній українській прозі»

З 1984 року — доцент кафедри української літератури Кіровоградського державного педагогічного інституту ім. О. С. Пушкіна.

1984-1998 - Кіровоградський університет (з перервою на депутатство).

1998 - докторська дисертація "Творчість Володимира Винниченка 1902-1920 рр. у генетичних і типологічних зв’язках з європейськими літературами".

1998 - 2019 - НаУКМА

2007 - заснував видання "ЛітАкцент".

14 жовтня 2019 р. - помер

Панченко В. Арки і шибениці… : (Драматургія Миколи Куліша) (1997), Будинок з химерами: Творчість Володимира Винниченка 1900—1920 рр. у європейському літературному контексті (1998), Дзеркало: Драматична поема Лесі Українки «Оргія» і роман Володимира Винниченка «Хочу!» (2002), Патетичний фрегат: Роман Юрія Яновського «Майстер корабля» як літературна містифікація (2002), Неубієнна література: дослідн. Етюди (2007), Повість про Миколу Зерова  (2018; детальна біографія Зерова, написана за архівними матеріалами із залученням нових, ще не відомих загалу джерел), Літературний ландшафт України. ХХ століття (2019).

Ігор Набитович (05. 03. 1964, смт Стебник, нині місто Дрогоб. міськради Львів. обл.) – лі­те­ратурознавець, перекладач. Д-р філол. н. (2009), проф. (2011), д-р габіліт. (2013). Закін. фіз.-мат. (1986) та філол. (1994) ф-ти Дрогоб. пед. ун-ту. Учителював у селах Жидачів. р-ну Львів. обл. (1986–95); від 1995 – викл. Дрогоб. пед. ун-ту; від 2003 – проф. Ун-ту ім. М. Кюрі-Склодовської (м. Люблін, Польща). Засн. і ред. ж. «Spheres of Culture» (від 2012). Наук. дослідження: sacrum (сакральне) i Біблія в літ-рі; історія повсякденності й ментальностей, етнопсихологія та художня літ-ра; фрактали та фрактал. структури у крас. письменстві; історія укр. та білорус. літ-р. Запропонував новий підхід до вивчення сакрального в худож. літ-рі, сформулював гіпотезу про фрактал. природу категорії sacrum.

 Леонід Мосендз – лицар Святого Ґрааля. Творчість письменника в контексті європейської літератури. Дрогобич, 2001; Універсум sacrum'y в художній прозі (від Модернізму до Пост­модернізму). Дрогобич; Люблін, 2008; Історична проза української еміґрації // Metamorfozy we współczesnej literaturze ukraińskiej. W kręgu języka, literatury i kultury. T. 4. Warszawa, 2014; Художнє конструювання національної ідентичності в історичній прозі української еміґрації // Dialog der Sprachen Dialog der Kulturen. Die Ukraine aus globaler Sicht. Т. 6. München, 2016.

Юрій Безхутрий. Народився 06. 07. 1948, Харків. Д-р філол. н. (2003), проф. (2005). Орден «За заслуги» 3-го ступ. (2015). Закін. Харків. ун-т (1971), де й працює від 1974: від 1988 – зав. каф. історії укр. літ-ри, водночас від 1998 – декан філол. ф-ту. Досліджує історію укр. літ-ри 20 ст., зокрема творчість О. Ільченка та М. Хвильового.

Пр.: Архітектоніка і стиль (на матеріалі творчості О. Ільченка) // РЛ. 1979. № 7; Індивідуальність стилю (роман–78) // Рік'78: Літ.-крит. огляд. К., 1979; Жанр зобов'язує (українська журнальна повість–79) // Рік'79: Літ.-крит. огляд. К., 1980; Коні Уласа Самчука // Улас Самчук. Так, як бачило око і відчувала душа: Зі споминів і вражень. 1941–1943. К., 1998; Хвильовий: Проблеми інтерпретації. Х., 2003; Художній світ Миколи Хвильового. Х., 2005.

Олена Галета Народилася 22 вересня 1975 р. Закінчила філологічний факультет Львівського національного університету ім. І. Франка та аспірантуру ЛНУ. Доцент кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства ЛНУ, науковий співробітник Центру гуманітарних досліджень ЛНУ. 2000 – кандидатська  дисертація “Юрій Меженко – літературознавець”. 2015 - докторська дисертація "Антологія як спосіб репрезентації української літератури кінця ХІХ – початку ХХІ століття"

Досвід кохання і критика чистого розуму. Валер'ян Підмогильний: тексти та конфлікт інтерпретацій. Упор. Олена Галета. Київ: Факт, 2003. 430 с.

Від антології до онтології: антологія як спосіб репрезентації української літератури кінця ХІХ — початку ХХІ століття: монографія. Київ: Смолоскип, 2015, 640 с.

Ростислав Мельников. Народився 28 липня 1973, с. Подорожнє Світловодського району Кіровоградської області. Закінчив історико-філологічне відділення факультету української мови та літератури Харківського національного педагогічного університету імені Г.Сковороди (1995), а також аспірантуру при кафедрі української літератури цього ж вишу (1998). 1998 - кандидатська дисертація на тему «Майк Йогансен: проблема художньої моделі “людина і світ”». З 1998 року і до сьогодні — доцент кафедри української та світової літератури ХНПУ ім. Г. С. Cковороди. З 03.12. 2015–03.12.2020 – завідувач кафедри української і світової літератури (з 2019 р. кафедра української літератури та журналістики імені професора Леоніда Ушкалова). З 04.09.2020 року – професор кафедри української літератури та журналістики імені професора Леоніда Ушкалова. Його перу належить монографія «Майк Йогансен: ландшафти трансформацій» (К.: Смолоскип, 2000) та книжка есеїв «Літературні 1920-ті. Постаті (Нариси, образки, етюди)» (Х.: Майдан, 2013, додрук на замовлення Харківської міської ради – 2014), а також більше сотні статей, присвячених перебігу сучасного літературного процесу та історії літератури ХХ ст. Окремо слід назвати підготовлені Р. Мельниковим видання в серії «Розстріляне Відродження» Майка Йогансена (2001, друге, доповн. вид. 2009), Сергія Пилипенка (2007, друге переробл. 2016), Миколи Хвильового (видавництво «Смолоскип») та повне зібрання творів Миколи Хвильового, робота над яким ще триває (на сьогодні вийшло 4 томи з 5).

Ярина Цимбал Народилася 9 січня 1977 р. Закінчила філологічний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка (1999) та аспірантуру в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Захистила дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук «Творчість Майка Йогансена в контексті українського авангарду 1920—1930-х років» (2003). Наукова працівниця Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (Відділ української літератури ХХ століття та сучасного літературного процесу).

Шкурупій, Гео. Жанна батальйонерка / Упор. Ярина Цимбал. — Київ: Темпора, 2018.

Молодість. Любовна проза 20-х років / Упор. Ярина Цимбал. — Київ: Темпора, 2019.

Семенко, Михайль. Повна збірка творів: У 3-х кн. / Упор. Ярина Цимбал. — Київ: Темпора, 2017.

Поліщук, Валер'ян. Козуб ягід / Упор. Ярина Цимбал. — Київ: Темпора, 2017.

Шкурупій, Гео. Для друзів поетів сучасників вічності / Упор. Ярина Цимбал. — Київ: Темпора, 2018.

Плужник, Євген. Три збірки / Упор. Ярина Цимбал. — Київ: Темпора, 2018.

Змагання кон’юнктурності й академізму

Петро Кононенко.

Михайло Наєнко. Народився 21 листопада 1938 року у селі Гуляйполі на Черкащині. Закінчив філологічний факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка (1966).

1966—1970 роках викладав українську літературу у Київському музичному училищі ім. Р. Глієра. Упродовж 1970—1973 років завідував відділом журналу «Знання та праця», від 1973 — відповідальний секретар, заступник головного редактора журналу «Українська мова і література в школі». 1977 року захистив кандидатську дисертацію на тему «Проблеми розвитку української радянської новелістики в період становлення літератури соціалістичного реалізму (двадцяті роки)» та з 1979 до 1991 рр. працює старшим науковим співробітником, ученим секретарем, провідним науковим співробітником Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України.

1989 року захистив докторську дисертацію «Лірико-романтична стильова течія в українській радянській прозі» (1989). Відтоді 15 років очолював кафедру теорії літератури і компаративістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Упродовж 1992—2001 років був деканом філологічного факультету цього університету. З 2004 до 2009 року — професор кафедри теорії літератури та компаративістики цього університету. Читав курси «Історія української літератури ХХ століття». «Історія українського літературознавства», «Теорія і практика літературної творчості», спецкурси «Романтизм», «Специфіка праці письменника».

У доробку Михайла Наєнка понад 500 наукових та літературно-критичних праць. Найвагоміші з них — «Краса вірності» (1981), «Романтичний епос» (1988, 2000), «Григорій Косинка» (1989), «Українське літературознавство. Школи. Напрями. Тенденції» (1997). Повернув у науковий обіг, підготувавши до друку і видавши із своїми передмовами фундаментальні праці «Історія української літератури» Д.Чижевського (1994), «Історія українського письменства» С.Єфремова (1996), «Реалізм в українській літературі» Д.Чижевського. Брав активну участь у поверненні українському читачеві творів письменників Розстріляного відродження та осмисленні їхнього доробку: упорядкував, підготував передмови та видав твори І.Дніпровського. О.Слісаренка та Г.Косинки.

Один з авторів підручників та академічних видань: «Українська література» (1976. 1980), «Українська радянська література» (1979), «Історія української літератури. В 2-х томах» (1987—1988), «Історія української літератури ХХ століття. В 2-х томах» (1996, 1998).

«30 - 50-і роки назавжди увійшли в історію і пам’ять нашого народу як роки радісних звершень соціалізму. Радянська людина вперше відчула на власній долі велич боротьби й героїчної праці в роки громадянської війни та складного перехідного періоду, довела до переможного кінця священну війну з фашизмом і впритул наблизилась до завершального етапу побудови комуністичного суспільства. Нелегкий, але величний шлях пройшла в 30 - 50-і рр. і українська радянська проза. Народжена в горнилі Жовтня, в цей період вона минула вже фазу свого становлення і міцно утвердилася на шляху епічного осмислення дійсності з позицій нового методу - соціалістичного реалізму».

Петро Іванишин. Народився 4 червня 1975 року у м. Сколе Львівської області.  З трьох років постійно проживає у місті Дрогобичі. Тут із відзнакою закінчив у 1992 році середню школу № 1 і поступив на філологічний факультет Дрогобицького державного педагогічного інституту (тепер — університет) імені Івана Франка. На другому курсі університету пише першу монографію «Олег Ольжич — герольд нескореного покоління», видану 1996 році в дрогобицькому видавництві «Відродження». А на п'ятому курсі пише другу монографію — «Петро Скунць. Силует митця на тлі епохи», видану у 1999 році. Цими студентськими працями П.Іванишин зарекомендував себе як наймолодший український літературознавець.

Від моменту заснування у 1993 році — член всеукраїнської молодіжної націоналістичної організації «Тризуб» імені Степана Бандери.

У 1997 році із відзнакою закінчує педуніверситет, короткотривало працює літературним редактором видавничої фірми «Відродження» і восени вступає до трирічної стаціонарної аспірантури. На третьому курсі аспірантського навчання паралельно із кандидатською дисертацією закінчує написання полемічної монографії, спрямованої проти фальсифікацій Кобзаря, «Вульгарний „неоміфологізм“: від інтерпретації до фальсифікації Т.Шевченка», яку публікує у 2001 році. Ця монографія приносить молодому автору всеукраїнську популярність, провокуючи не раз гострі дискусії та виступи різноманітних учених з приводу засилля в сучасній україністиці потворних явищ культурного імперіалізму, передусім ліберально-постмодерного типу.

У 2000 році П.Іванишин успішно захищає у Львівському національному університеті імені Івана Франка кандидатську дисертацію з теорії літератури на тему: «Поезія Петра Скунця (Художнє вираження національно-духовної ідентифікації ліричного героя)», котра, після певного доопрацювання та доповнення низкою концептуальних статей, виходить у світ 2003 року. У цьому дослідженні молодий учений не лише по-новаторськи інтерпретує яскраву поетичну творчість Петра Скунця, а й уперше в українському літературознавстві дає визначення провідним категоріям психологічної герменевтики — національно-духовна ідентифікація (національна емпатія) та національно-духовна диференціація (національне абстрагування). У 2003 році з'являється також написаний разом із батьком Василем Іванишиним посібник для студентів і вчителів «Пізнання літературного твору», як підсумок наукового та певного викладацького досвіду у галузі теорії літератури.

Молодого кандидата філологічних наук беруть на роботу на кафедру української літератури (згодом - української літератури та теорії літератури) Дрогобицького педуніверситету, де він працював страшим викладачем, доцентом, професором, зрештою, з 2009 року — завідувачем кафедри. Викладає переважно історію української літератури XX століття та цикл теоретико-літературних дисциплін.

У 2003 році вступає до докторантури в Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України. Працює і в Києві, і в Дрогобичі над докторською дисертацією.

22 лютого 2007 року успішно захистив у Львівському національному університеті імені Івана Франка докторську дисертацію «Національний сенс екзистенціалів у поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко (діахронія української літературної герменевтики)», присвячену інтерпретації поетичних досвідів відомих українських класиків в контексті пошуків іманентного українській культурі герменевтичного мислення. У цьому дослідженні П.Іванишин вперше в українському літературознавстві здійснив езистенціальний та герменевтично-порівняльний аналіз поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко, висунув, окреслив та дефініціював поняття «літературної герменевтики», а також діахронно виявив у межах літературних досвідів українських класиків органічний українській духовній традиції герменевтичний тезаурус (систему передсуджень) — національно-екзистенціальну інтерпретацію. 8 листопада 2007 року, не зважаючи на активний спротив багатьох науковців, отримав диплом доктора філологічних наук. На базі дисертації видав монографію «Національний спосіб розуміння в поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко» Київ: Академвидав, 2008).

Кандидат історичних наук Сергій Савченко у рецензії на монографію Петра Іванишина «Аберація християнства, або культурний імперіалізм у шатах псевдохристології» відмітив, що книга містить особисті образи на адресу Євгена Сверстюка, Мирослава Мариновича, Оксани Забужко, Григорія Грабовича. За словами рецензента, автор створив «національно-екзистенціяльну методологію», яку вважає окремим методом пізнання, проте спирається лише на софізм вірності низки «передсуджень». На думку письменника, кандидата філологічних наук Олександра Бойченка, Іванишин претендує на унікальне прочитання Шевченка, яке призвело до того, що «серед більш-менш притомних літературознавців сама лише згадка про Іванишина донині викликає гомеричний регіт». Бойченко також встав на захист Юрія Андруховича, виступи якого засуджував Петро Іванишин як «прояв диверсії проти нашої держави».

Григорій Клочек народився (5 березня 1943  с. Грабовці на Холмщині. У 1945 р. родина вивезена на Одещину в рамках «обміну населенням» між УРСР та Польщею. Закінчив Одеський університет (1965), служив у війську в Прибалтиці, працював директором шкіл на Одещині (Вилкове, Торосове, Фрунзівка). Кандидатську дисертацію, присвячену збірці Павла Тичини «Сонячні кларнети», захистив в Одеському університеті (1977). З 1979 — в Кіровоградському педінституті, завідувач кафедри української літератури. Доктор філологічних наук (1990). У 2005 р. обраний ректором Кіровоградського державного педагогічного університету ім. В.Винниченка. Ректор Центральноукраїнського державного педагогічного університету (2005–2010).

Наукові інтереси пов'язані з фундаментальними проблемами художності, пізнання її шляхом адекватного аналізу з використанням інструментарію психологічної науки. Опікується справами шкільної філологічної освіти. Автор ряду посібників нового типу, де літературознавчі й методичні матеріали супроводжують художній текст. Серед них — «Поезія Тараса Шевченка: сучасні інтерпретації», «Українська література в школі як націєтворчий фактор» (1997). Автор книг «Душа моя сонця намріяла…» (1986), «Поетика Бориса Олійника» (1988), «У світлі вічних критеріїв» (1989), «Поетика і психологія» (1989), «Як наблизитись до Давида Мотузки» (1989), «Поезія Тараса Шевченка; сучасна інтерпретація» (1998), «Романи Івана Багряного «Тигролови» і «Сад Гетсиманський» (1998), «Історичний роман Ліни Костенко «Маруся Чурай» (1998), «Ліна Костенко. Навчальний посібник-хрестоматія» (упорядкування, інтерпретація творів 1999), «Світ «Велесової книги» (2001), «Енергія художнього слова» (2007), «Шевченкове Слово: спроби наближення» (2014). Лауреат літературної премі імені Євгена Маланюка (2004) за книгу «Світ «Велесової книги», в номінації «Літературознавство та публіцистика».

Михайло Гнатюк (нар. 4 березня 1947, с. Заріччя Івано-Франківської області) — філолог-україніст, історик та теоретик літератури, літературознавець, доктор філологічних наук, голова Міжнародної асоціації франкознавців. У 1970 році закінчив філологічний факультет Львівського університету. Після закінчення навчання у 1970—1972 служба у війську. Після повернення з армії у 1972 р. працює лаборантом кафедри української літератури Львівського університету. У 1973—1980 рр.— асистент, а з 1980—1981 рр.— старший викладач цієї ж кафедри. У 1980 р.— здобуває звання кандидата філологічних наук (тема дисертації: «Українська радянська літературна критика 1941-45 рр.»). 1985—2002 рр.— доцент кафедри української літератури Львівського університету. 1986-95 рр.— декан філологічного факультету. 2002—2003 рр.— доцент кафедри теорії та порівняльного літературознавства Львівського університету. 2003 р.— доктор філологічних наук (тема роботи: «Літературознавчі концепції Івана Франка у контексті теоретико-літературних пошуків другої половини ХІХ — початку ХХ ст»). З 2003 року професор кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства.

Гнатюк М. Літературознавчі концепції в Україні ІІ пол. ХІХ — поч. ХХ ст. — Львів, 2002. — 205 с.

Історія української літератури: у 2-х кн. ; за ред. О. Гнідан. — К. : Либідь, 2006. — С. 400—415, 429—436.

Гнатюк М. Іван Франко і проблеми теорії літератури. — К., 2010.

Гнатюк М. Історія української літературної критики (ХІХ — поч. ХХ ст.): Підручник / Михайло Гнатюк. — Львів — Брно, 2013. — 180 с.

КИЇВ:

Микола Сулима.

Юрій Пелешенко.

Ростислав Радишевський народився 28 березня 1948 в с. Бухарів на Рівненщині. У 1970 році вступив на філологічний факультет Київського університету. 1975 - закінчив Київський університет. Закінчив аспірантуру, захистив кандидатську дисертацію. З 1979 року працює у відділі давньої української літератури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. У 1991 році був відряджений до Польської академії наук (Краківський відділ). Попрацювавши як дослідник в архіві Ягеллонської бібліотеки, він зібрав і видав малодоступну й маловідому історичну спадщину українського народу польською мовою.

1978 - Інститут літератури. 1979  - кандидатська дисертація «Леся Українка і польська література». 1996 - докторська дисертація «Польськомовна українська поезія кінця ХVІ початку ХVIIІ ст.»

З 1998 року професор кафедри слов'янської філології, а 1 вересня 2000 року очолив створену ним кафедру полоністики філологічного факультету Інституту філології Київського національного університету ім. Т. Шевченка. 2009 року обраний членом-кореспондентом НАН України в галузі слов'янських літератур, 2021 року — академіком НАН України за спеціальністю «літературознавство».

Основним напрямком діяльності є полоністика, Також багато праць присвячено польській і українській літературі від давнини до сучасності. Заснував у 1999 році і редагує серію «Київські полоністичні студії». У 2011 році він ініціював серію «Друкується вперше — літературні палімпсести», у якій виходять літературознавчі твори, що раніше не видавалися. У творчому доробку вченого понад двісті праць, серед них десять монографій, автор двох розділів у другому томі «Історії української літератури» у 12 т. (2014).

 «Юліуш Словацький. Життя і творчість» (1985), «Poezja polskojęzyczna na Ukrainie w XVII wieku» (1996), «Roksolański Parnas» (1998), «Українсько-польське пограниччя: сарматизм, бароко, діалог культур» (2009). «Літературознавча шевченкіана діаспори та польська рецепція Т. Г. Шевченка» (2014), «„Українська школа“ в польському романтизмі: феномен регіоналізму» (2018).

ЛЬВІВ:

Богдана Криса

23. 04. 1947, с. Залуква Галиц. літературознавець, поетеса. проф. (1998). Дійс. чл. НТШ (1996). Закін. Львів. ун-т (1970). Учителювала. Працює у Львові: 1971–72 – н. с. істор. музею; від 1972 – в Ін-ті українознавства НАНУ: 1995–2009 – пров. н. с. відділу літ-ри; Д-р філол. н. "Образ світу в українській поезії XVII-XVIII століть" (1995),  водночас від 1998 – проф. каф. укр. літ-ри Ун-ту. Досліджує про­блеми філософії укр. літ-ри серед. віків, поезію бароко й необароко. Співавторка кн. «Філософія Відродження на Україні» (К., 1990)

Дарія Сироїд

8 лютого 1977 – народилася. Кандидатка філологічних наук, 2004 (Львівський національний університет імені Івана Франка). Дисертація «Житіє Теодосія Печерського препод. Нестора і жанрова традиція». Переклади житій святих Димитрія Туптала, проповідей Кирила Туровського, «Євангелія учительного» Кирила Транквіліона-Ставровецького.

Назар Федорак

Народився 11 квітня 1974 у Львові. У 1996 році закінчив філологічний факультет Львівського національного (тоді ще — державного) університету імені Івана Франка за спеціальністю «філолог, викладач української мови та літератури». Того ж року вступив до аспірантури при кафедрі української літератури ім. акад. М. Возняка. У 1999 році успішно закінчив аспірантуру, написавши кандидатську дисертацію на тему «Поетика Галицько-Волинського літопису».

З лютого 2000 року працював асистентом, а далі на посаді доцента кафедри української літератури ім. акад. М.Возняка. Вчене звання доцента присвоєно 19 квітня 2007 року. Член редколегії видань наукового проекту «Львівська медієвістика» та «Записок Наукового Товариства імені Т. Шевченка» (філологічна секція).

Федорак Н. Вінець і вирій українського бароко. Сім наближень до Григорія Сковороди. – Харків: Акта, 2020. – 172 с.

Федорак Н. Поетика Галицько-Волинського літопису. Наукове видання. – Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2005. – 262 с.

ХАРКІВ

Леонід Ушкалов народився 5 листопада 1956 р. у містечку Краснопілля на Сумщині. З 1977-го по 1982 р. навчався на філологічному факультеті Харківського державного університету. Після закінчення університетського курсу працює на посадах викладача, доцента (1993) й професора (1995) на кафедрі української та світової літератури Харківського національного педагогічного університету ім. Григорія Сковороди. У 1989 р. в Інституті літератури ім. Тараса Шевченка НАН України захистив кандидатську дисертацію («Творчість Григорія Сковороди і антична культура»), а в 1996 р. — докторську («Література українського бароко в її зв'язках із філософією»). Помер 25 лютого 2019 р.

Нариси з філософії Григорія Сковороди (1993), Світ українського бароко: філологічні етюди (1994), Григорій Сковорода і антична культура (1997), З історії української літератури XVII—XVIII століть (1999), Українське барокове богомислення. Сім етюдів про Григорія Сковороду (2001), Два століття сковородіяни: бібліографічний довідник (2002), Есеї про українське бароко (2006), Тарас Шевченко (2009), Від бароко до постмодерну: есеї (2011), Григорій Сковорода. Повна академічна збірка творів. Харків-Едмонтон-Торонто. Видавництво КІУС. 2011. 1400 стор. (уклав і зредагував Л. В. Ушкалов). Реалізм — це есхатологія: Панас Мирний (2012), Григорій Квітка-Основ'яненко ( 2012), Панас Мирний (2012), Ловитва невловного птаха: життя Григорія Сковороди (2017), Чарівність енергії: Михайло Драгоманов (2019).

ЖИТОМИР

Петро Білоус. Народився 13 жовтня 1953 р. на Житомирщині. 1975 р. закінчив Житомирський педінститут. З 1975 року працював на кафедрі української літератури цього ж навчального закладу (тепер — університет). Упродовж 1977—1981 років навчався в аспірантурі Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України. 5. 03. 1982 р. захистив кандидатську дисертацію на тему «Просвітницько-гуманістичні ідеї першої половини ХVІІІ ст. і творчість В. Григоровича-Барського». 1988 року П. Білоусу присуджено звання доцента. 1998 року П. Білоус захистив докторську дисертацію «Паломницька проза в історії української літератури». За час роботи на кафедрі української літератури викладав такі навчальні курси: історія української літератури, українська усна народна творчість, вступ до літературознавства, теорія літератури, історія української книги, історія українського мистецтва, історія української літературної критики, газетно-журнальне редагування, теорія журналістики, видавнича справа, спецкурси — «Українська міфологія», «Психологія літературної творчості», «Сучасний літературний процес». Автор понад 350 наукових публікацій (з них — 3-томне видання вибраних студій «Літературна медієвістика», 23 монографії, 38 навчальних посібників для студентів та вчителів.

Творчість В. Григоровича-Барського: монографія (1985),  Паломницький жанр в історії української літератури: монографія (1997), Українська паломницька проза: монографія (1998), Літературна медієвістика. Вибрані студії: у 3-х томах. — Житомир, 2011—2012. Віра Тараса Шевченка: монографія (2014), Українська середньовічна література: монографія (2015). Білоус П. В. Технологія літературної творчості: монографія (2017), Християнська символіка в українській середньовічній літературі (2018)

ЧЕРНІГІВ

Світлана Шумило

Доцент кафедри української мови і літератури ЧНПУ імені Т.Г. Шевченка.

Литературный стиль Епифания Премудрого: проблемы преемственности и самобытности (2007), Влияние литургической гимнографии на творчество Кирилла Туровского (2017), Богослужебные тексты как литературный источник средневековой проповеди: поучения Григория Цамблака (2017), Ампліфікація в літургійній гімнографії та стилі «плетіння словес»: до питання про богослужбові джерела (2021)

Виклик науковометричних баз

Наукометрична база даних – бібліографічна і реферативна база даних, інструмент для відстеження цитованості наукових публікацій. Наукометрична база даних це також пошукова система, яка формує статистику, що характеризує стан і динаміку показників затребуваності, активності та індексів впливу діяльності окремих вчених і дослідницьких організацій.

Scopus  — найбільша в світі єдина реферативна база даних і наукометрична платформа, що була створена в 2004 р. видавничою корпорацією Elsevier. Станом на січень 2013 р. Scopus містить понад 50 млн. записів (близько 2 млн. додається щорічно).  В базі даних проіндексовано 20 500 назв наукових видань, 5 000 видавництв, 340 книжкових серій та 4,9 млн. праць конференцій. Хронологічне охоплення статей  - з 1823 р., хронологічне охоплення наукометричного апарату  - з 1996 р. Наукометричний апарат бази даних забезпечує облік публікацій науковців і установ, у яких вони працюють, та статистику їх цитованості. Scopus надає гіперпосилання на повні тексти матеріалів. База даних доступна за умов підписки через веб-інтерфейс.

Web of Science (WoS) - це реферативна наукометрична база даних наукових публікацій проєкту Web of Knowledge компанії Thomson Reuters. Станом на 2012 р. WoS пропонує доступ до 12 000 назв найбільш авторитетних академічних журналів, а також збірників наукових праць та комплектів первинних наукових даних. Наукометричний аппарат платформи забезпечує відстеження показників цитованості публікацій з ретроспективою до 1900 р. Одним з ключових концептів наукометричного апарату платформи є імпакт-фактор (індекс впливовості) наукового видання.

Зміни книжкового ринку й нові перспективи інформаційних мереж

В Україні на початок 2020 років видається багато сотень наукових періодичних видань. Станом на 31 січня 2018 року Міністерством освіти та науки України було зареєстровано понад 1600 таких періодичних видань. При цьому точна кількість усіх таких видань невідома, за оцінками перевищує 2300 найменувань.

Станом на 15 жовтня 2019 року таких видань було вже 1954 друкованих та 199 електронних. При цьому до категорії «А» було віднесено 72 видання (68 друкованих і 4 електронних), до категорії «Б» 203 (186 і 17), а всі інші потрапили до найнижчої категорії «В».

Категорія А присвоюється науковим виданням, які включені до міжнародних наукометричних баз даних Web of Science Core Collection та/або Scopus. Таким журналам автоматично присвоюється статус фахових.

Категорія Б присвоюється іншим науковим фаховим виданням, які відповідають певним вимогам, прийнятим у світовій практиці, та які включені до інших (окрім зазначених вище) профільних міжнародних наукометричних баз даних.

Категорія В присвоюється всім науковим фаховим виданням, що включені до переліку на день затвердження цього порядку наказами МОН, а також може присвоюватися виданням, котрі були вилучені з категорії А або категорії Б, на термін два роки. Видання категорії В, яке протягом двох років не отримало права на присвоєння категорії А чи категорії Б, вилучається з переліку без права поновлення. Тобто категорія В є так би мовити «ситом», через яке мають пройти журнали, що претендують на гідний науковий рівень і мають для доведення такої своєї спроможності певний час.

Журнал, який отримав статус фахового із визначенням певної категорії, обов’язково підлягає моніторингу МОН щодо дотримання ним вимог цього порядку. За результатами моніторингу видання може залишитись у відповідній категорії, бути переведене в іншу категорію або може бути виключеним з переліку, про що МОН інформує засновника (співзасновників) наукового видання та висвітлює цю інформацію на офіційному web-сайті.

Підставами для виключення видання з переліку за рішенням МОН, зокрема, можуть бути: порушення принципів академічної доброчесності під час опублікування видання редакцією, авторами публікацій, рецензентами; систематичні публікації матеріалів, які не містять нових наукових результатів і водночас не містять інформації про те, що вони є оглядовими чи науково-методичними.

Такий підхід до формування системи наукових періодичних видань сприятиме створенню інформаційного простору якісної публічної комунікації українських учених, зокрема якісного донесення результатів їх діяльності до вітчизняної і світової наукової спільноти.