03. Візантійська спадщина в літературному житті України

1. Богослужбова поезія

Поетичні жанри були принесені на Русь із Візантії в складі корпусу текстів богослужбового вжитку – гимнографічних творів (гимнографія – від грецького υ̉μνος – похвальна пісня та γράφω – пишу), функціонально пов’язаних із церковним обрядом. При перекладі з грецької мови церковнослов’янською губилися старі, пізньоантичні версифікаційні моделі. Але система тропів зберігалася. Ритмізація мови також частково зберігалася завдяки манері виконання гимнографічних текстів: або співом, або рецитацією (характерною наспівною манерою читання вголос).

На час прийняття Руссю християнства в Константинополі вже завершилося формування обряду, що називається візантійським. Він узагальнив досвід богослужбового життя християнського Сходу: Палестини, Сирії, Єгипту. Особливо важливим осередком ферментації богослужбової практики була Антіохія, столиця давньої Сирії (нині це місто Антак’я на південному заході Туреччини).

Щодня мало відправлятися дев’ять богослужінь: вечірня (церковний день починається з вечора), повечір’я, полуношниця, утреня, 1-ий, 3-ій, 6-ий і 9-ий часи та найголовніше богослужіння – Літургія. У своїй сукупності вони символічно розгортають всю біблійну історію – від створення світу до воскресіння і вознесіння Ісуса Христа. Реально ці богослужіння відправлялися лише в поодиноких храмах, більшість же парафіяльних церков обмежувалася вечірнею, утренею та літургією в неділі та свята.

Слово «Літургія» походить від грецьких коренів «λέιτος» (всенародний, публічний, належний до народу» й «έργων» (діло, вчинок, повинність, служба). Стародавні греки називали так усі справи, що йшли на загальнонародне добро: служба в армії, в державних установах, громадські праці тощо. В церкві так називають всенародне богослужіння, під час якого за участи вірних приноситься безкровна жертва Тіла і Крови Господа Ісуса Христа. Править літургію священник. Під час літургії здійснюється євхаристія (дослівно – «подяка», «благодарення») – таїнство пресуществлення хліба і вина в Тіло і Кров Христові.

Літургія поділяється на три частини:

1.     Проскомидія, котра правиться священиком у вівтарі без участи спільноти. Готується хліб та вино для євхаристії: з п’яти просфор виділяються частинки, які кладуться на дискос, вино і вода наливається в чашу. Все це супроводжується молитвами, які символічно порівнюють відправлювані дійства з Різдвом Ісуса Христа, покладенням Його в ясла та оповиванням пелюшками.

2.     Літургія оголошених або Літургія Слова. Її центральним моментом є читання відповідних календареві зачал із Апостола та Євангелія. Перед цим лунають діалогічні молитви – єктенії, в яких священик чи диякон виголошує прохання, а люди відповідають словами «Господи, помилуй», «Тобі, Господи», «Амінь». Вихід Ісуса Христа на проповідь символізується винесенням Євангелія з вівтаря. Співаються тропар і кондак свята, а також «Трисвяте»: «Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас». Зазвичай після читання Євангелія буває проповідь.

3.     Літургія вірних або Літургія Жертви. Вона зосереджується довкола пресуществлення хліба і вина в Тіло і Кров Христові – «євхаристійного канону». Перед тим дискос із просфорами й чаша з вином урочисто переносяться з жертовника на престіл при співі херувимської пісні. Люди спільно читають чи співають «Символ віри» - молитву з переліком 12 положень, у які вірить Церква. Після пресуществлення відбувається причастя вірних, а потім чаша з Тілом і Кров’ю Христовою переноситься знов на жертовник, що символізує вознесіння Господнє.

Участь у наскрізь символічному, драматично напруженому обряді формувала у вірних естетичне чуття, культуру сприйняття образної мови, смак слова.

Поряд із незмінними частинами богослужінь, перекладеними з грецької мови (або зі староєврейської за посередництвом грецької), до їхнього складу входили змінювані частини. Вони варіювалися відповідно до церковного календаря, що визначався сполученням трьох циклів: добового, тижневого й річного.

Добове коло

 Незмінні добові служби: вечірня, утреня, часи - «Часослов», «Псалтир»

Тижневе коло

Кожен день тижня має свою літургійну тему, що виявляється в співах, поділених за 8 голосами - «Октоїх»

Річне

Нерухоме коло

Нерухомі свята, пости й дні святих - «Мінея»

Рухоме коло

Рухомі свята великоднього циклу й служби Великого посту - «Постова Тріодь» і «Квітна Тріодь»

Цей поділ досить умовний. Кожен вид богослужіння відправляється не окремо й незалежно один від одного, а разом з іншим, водночас. Тексти з тижневого та річного кіл включаються до структури добового кола. До всіх служб добового кола додаються служби тижневі й річні.

У церковних книгах містяться гимнографічні твори кількох різних жанрів. Це тропарі (грецьк. τρώπος — наспів) й кондаки (грецьк. κοντάκιον — короткий): гимни, в яких поетично інтерпретується зміст події, вшановуваної певного дня.

Тропар животворчому Хресту Господньому

Спаси, Господи, людей Твоїх i благослови наслiддя Твоє, перемогу побожному народовi нашому на супротивникiв подай i Хрестом охороняй нас - оселю Твою.

Кондак животворчому Хресту Господньому

Ти, що зійшов на хрест з волі Своєї, Христе Боже, даруй щедру Свою ласку / Твоїй новій християнській громаді. Звесели силою Твоєю побожний народ наш, подаючи йому перемогу над супротивниками, бо він у поміч має зброю миру, Хрест Твій,– знак перемоги непоборний.

Стихири, також невеликі за обсягом, перегукуються зі стихами з Псалтиря, між якими вони співалися. Тому в них сполучається розробка мотивів певного дня та варіювання образів і мотивів із стиха, супроводжуваного цією стихирою.

Стихири на Різдво Пресвятої Богородиці

Стих: Слухай, дочко, і споглянь, і прихили вухо твоє.

Згідно із сповіщенням ангела, сьогодні від праведних Йоакима й Анни народився пречистий плід: Діва – небо й Божий престол та кивот чистоти, що всьому світові сповіщає радість. Захиснице нашого життя! Звільнення від прокляття й подателько благословення! У день твого народження, Богозванна Діво, вимоли всьому світові мир і душам нашим велику милість.

Більший за обсягом жанр – канон. Це справжня релігійна поема із суворо підпорядкованою правилам композицією Тому він так і називається (грецьк. κανών - правило). Канон - складний, багатострофний твір, присвячений прославленню свята чи святого. Канони входять до складу утрені, повечір’я, полуношниці. Канон поділяється на пісні, кожна з яких складається з ірмоса й 4-6 тропарів. Часом тропарів буває більше, як у Великому каноні прп. Андрія Критського.

Великий канон прп. Андрія Критського, пісня 6

Iрмос: Покликнув я вciм серцем моїм до щедрого Бога, i почув Вiн мене iз пекла найглибшого та вивiв iз тлiну життя моє.

Помилуй мене, Боже, помилуй мене.

Щиро приношу To6i, Спасителю, сльози очей моїх i зiтхання з глибини серця, що взиває: Боже, згрiшив я перед Тобою, очисти мене.

Помилуй мене, Боже, помилуй мене.

Вiдхилилася ти, душе, вiд Господа свого, як Датан та Aвiрон, але поклич iз пекла найглибшого - «помилуй», щоб не поглинула тебе безодня землi.

Темою кожного канону є біблійні пісні, що в давнину читалися перед піснями канону. Число пісень канону може бути 3, 4, 8, 9. Дев’ять – у Великому каноні. Три й чотири – під час Великого посту й П’ятдесятниці. Ірмос – сполучна змістова ланка між змістом біблійної пісні й головною темою канону, втіленою в тропарях. Ірмоси звичайно співаються, а тропарі читаються за винятком пасхального канону. Канон як жанр з’явився в VII ст. Перші канони написали святі Андрій Критський і Йоан Дамаскин.

Жанрові моделі, принесені з Константинополя в церковних книгах, закріплюються в руській книжній практиці, доповнюються новими творами, насамперед присвяченими місцевим святим.

Акафіст (грецьк. α̉κάθιστος – гимн, що виконується стоячи), найбільш досконалий і складний жанр гимнографічної поезії, що приходить із Константинополя. Акафіст складається з багатьох строф визначеної жанром форми й змісту. Зразком для пізніших акафістів, що з’являються з XIV ст., є Акафіст до Пресвятої Богородиці, складений у VII ст. чи навіть у V ст. Акафіст складається з 13 кондаків і 12 ікосів. Ікоси являють собою нескінченне нагнітання звернень і епітетів, що починаються вітанням «Радуйся!». Переконливо передаються порухи люських емоцій. Кожен ікос закінчується т. зв. «хайретизмами» (від грецьк. χαιρέ – радуйся, звичайне давньогрецьке привітання; римський відповідник – ave!), зміст яких має похвальний характер.

Кондак 1

Тобi, Провiдницi життя нашого, ми, раби твої, пiснi перемоги спiваємо; визволенi ж з бiди пiснi вдячнi приносимо, Богородице. А ти, що маєш силу непереможну, вiд усяких бiд визволяй нас, щоб ми взивали до тебе:

Радуйся, Невiсто Неневiсная.

Iкос 1

Ангел найстарший з неба посланий був вiтати Богородицю: “Радуйся”. Та, коли вiн побачив Твоє втiлення, Господи, то, глибоко вражений, так промовив до неї своїм безтiлесним голосом:

Радуйся, бо через тебе радiсть засяє;

радуйся, бо через тебе прокляття зникне;

радуйся, впалого Адама пiднесення;

радуйся, Євиних слiз осушення;

радуйся, висото, для людського розуму недосяжна;

радуйся, глибино, i для ангельського зору непроглядна;

радуйся, бо ти стала престолом Царя Господа;

радуйся, бо ти носиш Того, Хто все носить;

радуйся, зоре досвiтня, провiснице сонця;

радуйся, лоно Божественного втiлення;

радуйся, бо тобою створiння обновляється;

радуйся, бо через тебе Творцевi поклоняємось.

Радуйся, Невiсто Неневiсная.

Проповідницька й повчальна література

Проповідь – феномен культури живого слова, котрий має писемні відповідники лише в порівняно небагатьох випадках. Це промова релігійного змісту, виголошувана священнослужителем, метою якої є тлумачення слухачам християнського вчення й пояснення зв’язку прочитаного новозавітного тексту або відзначуваного свята з повсякденним життям сучасника. Термін походить від церковнослов’янського дієслова «проповѣдати» - «проголошувати, провіщати». Церковний обряд передбачає неодмінне виголошення проповіді на літургії – після читання Євангелія або наприкінці служби.

Найбільш авторитетні візантійські проповідники належать до категорії Отців Церкви (грецьк. Ἐκκλησιαστικοί Πατέρες), а їхні твори обіймаються поняттям «патристичної літератури». Серед авторитетних проповідників виділяється архиєпископ Константинополя Іоан, названий за дар красномовства «Хризостомом» (грецьк. Χρυσόστομος – Золотоустий), Золотоустим (церковнослов. Златоуст).

Іоан Золотоустий

Він народився 347 р. в Антіохії - одному з найбільших центрів ораторського мистецтва античного світу. Він учився в риторичній школі знаменитого вчителя Ліванія, а по закінченні її зайнявся адвокатською практикою. Однак невдовзі він залишив світську службу й прийняв монаший постриг. Він провів шість років у пустелі, жив у печері серед безлюддя. Потім Іоан повернувся до Антіохії й був висвячений спершу на диякона (381), а потім на священика (386). Він відразу уславився мистецтвом проповідника, його промови збирали натовпи людей.

Почувши про це,  імператор Аркадій вирішив поставити його на чолі Константинопольської Церкви. Іоан уникав цього й не бажав залишати Антіохію. Тоді сановники виманили його з міста й  проти волі привезли до імператора. В соборі Святої Софії Іоан був висвячений на архиєпископа Константинопольського. Він відразу розпочав реформи, покликані звільненити архиєпископську резиденцію від слідів розкоші. Всі коштовності було розпродано, а на отримані гроші збудовано дві лікарні.

У своїх проповідях Іоан почав дорікати суспільним елітам за марнотратство й любов до розваг, успадкованих від язичницької цивілізації. Він зважився критикувати імператрицю Євдоксію. Обурена цим імператриця організувала опозицію Іоанові в Церкві й добилася його ув’язнення та заслання. Іоан помер на засланні, в Піцунді на Закавказзі, 407 р.

Завдяки авторитетові Іоана його шанувальники записали й зберегли до тисячі ораторських творів. Для них властива природність викладу, ряснота прикладів з довколишнього життя, точність спостережень. Проповідник використовує численні риторичні питання й вигуки, анафори. Відчуваєтьс тяжіння до ритмізації мови. Проповіді емоційні, виразні, експресивні.

Іоан Золотоустий переважно розробляє проблеми практичної етики, утверджує норми християнської моралі. При зображенні картин людських вад, що викликають сором і огиду в слухачів, він застосовує іронію та сарказм. У пізніх проповідях, виголошених у Константинополі, він картає розкіш і розбещеність вищої аристократії на чолі з імператрицею Євдоксією.

Твори Іоана Золотоустого включалися до різного типу збірників, а також складали особливі збірники:

«Златоструй» складений у Болгарії в ІХ ст. Призначався для приватного (келійного) читання. Найповніша редакції налічує 136 статей. Це витяги з творів Іоана Золотоустого, вміщених у різного роду грецьких збірниках, а також із приписуваних йому творів.

«Златоуст» - збірник повчань і урочистих проповідей, укладений відповідно до церковного календаря. Більшість (але не всі) твори належать Іоанові Золотоустому. Його читання входило в ритуал церковного побуту, зокрема монастирського, в якому передбачалося спільне слухання авторитетних творів Отців Церкви - часом на утрені, а також на трапезі.

«Маргарит» (грецьк. Μαργαρίτα — перлини). Об’єднує повчання різного змісту. В грецьких рукописах їх до 70-80, у церковнослов’янських – близько 20.

На початку ХХІ ст. видано переклад творів Іоана Золотоустого українською мовою в 12 томах, де кожен том поділено на дві книги (https://parafia.org.ua/biblioteka/svyatoottsivski-tvory/ioan-zolotoustyj-povne-zibrannya-tvorin-u-12-tomah/). 

 «Ізборник Святослава» 1073 р.

Це один із найдавніших рукописів, укладених на території України. Він являє собою антологію, призначену для приватного читання, й був виконаний на замовлення князя Чернігівського Святослава Ярославича, сина Ярослава Мудрого. Давньоруські переписувачі скопіювали староболгарський збірник, виконаний для царя Симеона (917-927). Ім’я Симеона переписувачі замінили на ім’я Святослава. До складу збірника входить твір Анастасія Синаїта в формі питань-відповідей (він складає основу збірника). Разом з іншими творами він являє зведення коротких тлумачень із відповідями на широке коло питань, яке може виникнути в мирянина з приводу Святого Письма або різних життєвих проблем. Всього до «Ізборника» 1073 р. входить понад 380 статей, що належать 25 авторам. З них найцікавіша для філолога стаття Георгія Хировоска «О образіх». Це перший відомий твір церковнослов’янською мовою з поетики. В ньому перелічуються 27  риторичних фігур і тропів: «инословіє» (алегорія), «превод» (метафора), «округлословіє» (перифраз), «изобиліє» (плеоназм), «лихорѣчьє» (гіпербола), «поруганіє» (іронія), «поиграніє» (сарказм) тощо.

«Ізборник Святослава» 1076 р.

Також переписаний для чернігівського князя Святослава Ярославича.

Це рукопис невеликого формату (16 х 12 см), що містить 277 аркушів. До нього входять уривки з творів Отців Церкви, біблійних книг («Книга премудрости Ісуса, сина Сирахового»). Найбільша стаття - «Афанасієви отвіти противу нанесеныим єму отвітом от ніких правовірных о различных главизнах». Вона має форму діалогу. Участь у розмови беруть якийсь Антіох, якому адресовані всі відповіді, і Афанасій, єпископ Александрійський (IV ст.). Прямим джерелом цієї статті є стаття Ізборника Святослава 1073 року «Питання Анастасія Синаїта».

У доборі статей чітко простежується моральна спрямованість на викриття людських вад. Стаття «Съборъ отъ многъ отець» - це добірка цитат зі слів Іоана Золотоустого, апостола Павла, Василія Великого та ін. Йдеться про стриманість, піст, пошану до духовенства, сповідь тощо. Наприклад: «чистъ имѣй языкъ отъ всякого осуженія всякого человѣка понеже тѣмь съ ангелы славиши Бога».

Частину творів, що увійшли до Ізборника, перекладено безпосередньо з грецької мови, однак деякі уривки було взято з попередніх київських перекладів, зокрема із Ізборника 1073 року.

Автор «Повчання» князь Володимир Мономах, племінник Святослава Ярославича і його наступник на чернігівському престолі, міг користуватися при написання свого твору цим збірником.

Аскетичні твори

Вже в ІІІ ст. в пустелях Близького Сходу виникають поселення самотніх аскетів, які свідомо віддаляються від світських спокус. Додатковим поштовхом для їхньої втечі від світу були переслідування християн римськими імператорами Декієм, Валеріаном, Діоклетіаном. Не бажаючи йти на компроміс із сумлінням і публічно складати шану язичницьким богам (а це особливо вимагалося від воїнів і державних службовців), багато християн втікали до пустелі й подовгу лишалися там. Їх називали «дезертирами», тобто «пустельниками» (від «deserta» – пустеля, «desertus» – самотній, відлюдний).

Слово «монах» походить від грецького «μοναχός» – самотній, один. Перший відомий на ім’я монах-пустельник, Павло Фівейський, народився 229 р. Ще в юнацькі роки він знайшов печеру у віддаленій горі серед Фівейської пустелі на схід від Нілу й прожив у ній, користуючись пальмовим деревом для поживи й одягу, 90 років. Свій час прп. Павло присвячував молитві, спогляданню й посту. Незадовго до смерті Павла, 340 р., його у віці 113 р. знайшов прп. Антоній Великий.

Відомості про Павла Фівейського подає леґендарне «Vita Pauli» Єронима Стридонського. Для позначення подвигу прп. Павла починає вживатися слово «анахорет» – відлюдник (від грецького «ἀναχωρέω» – віддалятися, відступати, йти геть). Інколи анахоретів називають також «еремітами» (від грецьк. ἔρημος – пустеля).

Апофтегми

Саме в середовищі монахів-пустельників виникають перші спільноти, гуртуючись довкола духовного лідера – «авви» (з семітського   אבא – отець. Звідси «аббат»). Більшість монахів були неписьменними й молилися за чотками, повторюючи одну й ту саму молитву багато разів. В їхньому середовищі поширюються усні розповіді про наставників і повчальні випадки з їхнього життя. Згодом вони були записані й склали збірку «Αποφθέγματα των άγίων γερόντων» — «вислови святих отців». Збірка містила короткі розповіді про єгипетських анахоретів, їхні притчі й афоризми. Так виникає популярний жанр літературної мініатюри – «апофтегма».

Патерики

Десь у IV ст. добірки апофтегм склалися в книгу «Історія єгипетських монахів», де фігурують 37 колоритних персонажів із числа єгипетських еремітів. Сюжетною лінією, яка сполучає розповіді про них, стала мандрівка автора серед монаших поселень. Ця книга виявилася первістком популярного жанру патериків. Цей твір поширювався в Україні під назвою «Єгипетський патерик».

Патерики (грецьк. Πατερικόν – книга отців, отечник) - повчальні твори, що пропонують зразки християнської побожности на матеріялі аскетичного досвіду групи ченців, пов’язаних територіяльно, хронологічно або типологічно. «Ізборник» 1076 р. виявляє сліди знайомства з патериками.

«Лавсаїк», написано Палладієм Єленопольським, уродженцем Галатії. Палладій присвятив книгу сановникові Лавсу, що займав важливу посаду при дворі імператора. Звідси назва: «Λαυσαική Ιστορία». Палладій спробував згрупувати враження, одержані від спілкування з пустельниками й відлюдниками під час його подорожей до Єгипту, Палестини, Віфінії протягом 388-404 рр. Палладій був близько знайомий зі свт. Іоаном Золотоустим, захищав святителя від ворогів, сам був змушений переховуватися 11 місяців у самотній келії. У Віфінії Палладій був рукоположений на єпископа Єленопольського.

В середні віки приписувалося читати «Лавсаїк» на утренях Великого посту в усі дні,  крім субот і неділь. Це сприяло поширенню й популяризації цього тексту.

«Луг духовний» або «Лимонар» (грецьк. Λειμωνάριον) Іоана Мосха укладено в першій чверті VII ст. Автор відвідав разом із своїм другом Софронієм Єгипет, Сирію, Самос, Кіпр, Рим, збираючи «квіти» – розповіді про аскетичні подвиги. Найдокладніше зображуються подвижники синайських і палестинських монаших спільнот. В Україні поширюється в південнослов’янській версії ІХ-Х ст. під назвою «Синайський патерик».

 «Ліствиця» Іоана Синайського

З Єгипту монашество поширилося на Синайський півострів, де пізніше з’явилися визначні аскетичні письменники.

Ігумен Синайського монастиря Іоан народився близько 525 р. прожив сорок років відлюдником біля гори Синаю. Він тимчасово повернувся до людей, коли був обраний ігуменом Синайського монастиря, але потім знов усамітнився. Помер він 580 р.

Книга Іоана «Ліствиця» - одна з найпопулярніших книг східного християнства. В ній етапи духовного зростання систематизуються відповідно до образу «ліствиці» - сходів із землі до неба.

Ідея «Ліствиці» запозичена з видіння патріярха Якова (Бут. 28:12), а число 30 відповідає вікові зрілости, в якому Христос почав своє служіння. Йоанове вчення знаменує сходження до вершини Синайської гори, до безмовности й споглядання Бога. Воно складене в зручній для сприйняття формі. Акцентується на подоланні спокус. День, що проходить без боротьби, втрачений для монаха – стверджує Йоан. Знаряддя духовної боротьби різноманітрі й всемогутні. Це спасительні сльози, що оплакують людську недосконалість, роздуми про смерть, котрі готують до зустрічі  з Богом. Це любов, яка є сутнісним у Бозі й уподібнює до Бога того, хто вдосконалюється в любові.

Твір дотримується досить стрункого єрархічного плану, хоча послідовність проміжних розділів не завжди ідеально відображає поступове духовне сходження. Сходинки позначають своєрідну єрархію духовного життя, і все ж кожна з них досить незалежна. Книгу умовно поділяють на три частини: зречення світу (1-7), боротьба проти гріхів (8-23), християнська досконалість (24-30). Стиль «Ліствиці» живий, апофтегматичний, часом текст викладається ритмічно.

Тридцять ступенів духовного зростання:

1.                                        Зречення світського життя.

2.                                        Безпристрасність.

3.                                        Втеча від світу.

4.                                        Послух.

5.                                        Покаяння.

6.                                        Пам’ять про смерть.

7.                                        Плач за гріхи.

8.                                        Лагідність.

9.                                        Подолання злопам’ятства.

10.                                   Подолання лихослів’я та наклепів.

11.                                   Мовчазність.

12.                                   Подолання брехні.

13.                                   Подолання суму й лінощів.

14.                                   Подолання ненаситности.

15.                                   Чистота й цнотливість.

16.                                   Подолання сріблолюбства.

17.                                   Безсрібництво.

18.                                   Омертвіння розуму.

19.                                   Зві льнення від влади сну.

20.                                   Тілесне чування.

21.                                   Подолання страху.

22.                                   Подолання марнославства.

23.                                   Подолання гордині.

24.                                   Простота й беззлобність.

25.                                   Смиренномудрість.

26.                                   Розпізнавання пристрастей і чеснот.

27.                                   Священне мовчання тіла й душі.

28.                                   Молитва.

29.                                   Безпристрасність.

30.                                   Віра, надія, любов.

Житія святих

Успадкувавши риси античної біографії (βιος - життя), агіографія (άγιος - святий) або житійна література оволодіває новою системою виражальних засобів відповідно до специфіки нового типу культури, властивого християнському Середньовіччю. Канонізуючи життєвий досвід людини, агіограф відповідно будує сюжет житія, звідки виключаються епізоди, що не відповідають стереотипам поведінки християнського святого. 

В житіях зустрічаємо риторичні фіґури, внутрішні монологи-молитви й діалоги, вставні оповідання, найчастіше притчевої структури. Особливо розвинулася практика цитування Біблії, охоче використовувався прийом зіставлення героїв з біблійними персонажами.

Житійна література виконувала обрядову функцію. Житія й відповідні розділи житійних збірок читалися в ході церковної відправи, під час монастирської трапези, а також келійно. Обрядовий контекст формує внутрішній ритм агіографічного тексту, стимулює збереження середньовічної топіки: мовних кліше, традиційних символів і порівнянь, усталених форм зображення внутрішнього світу й подвижницької діяльности героя.

Найдавнішим житієм, що стало взірцем для пізнішої агіографії, є «Житіє преподобного Антонія Великого» (Vita Antonii), написане його учнем і шанувальником, архієпископом Александрійським Афанасієм Великим (295 —373) під час вигнання й вимушеного перебування в Трирі. Його герой, Антоній Великий (251-356) – відома історична особа, яка вважається батьком християнського монашества. Він за походженням копт, народився в заможній християнській родині в селі Кома біля Ієраполя в Середньому Єгипті. 20-річним юнаком Антоній почув у церкві євангельську оповідь про багатого юнака (Мт. 19), був захоплений і схвильований нею. Він роздав своє майно й почав вправлятися в аскезі під керівництвом досвідченого відлюдника. Раптом Антоній залишає його й переховується в гробівці, а потім оселяється в кинутій фортеці. Він прожив багато років у глибокій самоті, лише час від часу дістаючи поживу.

306 р. Антоній почав збирати довкола себе учнів. На його заклик відгукнулося чимало християн, особливо після появи Антонія в Олександрії для зміцнення християн у вірі за часів переслідування Максиміна. Преподобрий жив у Писпирі за 30 км від Нілу. Звідси він часто відвідував поселення своїх учнів. Навіть імператор Константин знав про Антонія й написав до нього листа. Антоній Великий помер у 105-річному віці, усамітнившись у пустелі.

Його біографія, драматична сама з себе, дала Афанасієві щедру поживу для її інтерпретації. Він показує в житії суворого аскета, незламного в боротьбі за правду, й водночас скромну, покірливу людину. За цим зразком виникає низка монаших житій, героїв яких називають «преподобними» за їхнє прагнення уподібнитися Христові в повсякденному житті.

Другою групою оригінальних грецьких житій, перекладених і поширених на Русі, були житія святителів – патріархів, митрополитів, єпископів, уславлених через їхню церковну діяльність і особисту побожність. Серед них найбільшою популярністю на Русі користується житіє святителя Миколая, архієпископа Мир-Лікійського.

На відміну від історії Антонія Великого, історичних свідчень про свт. Миколая не збереглося. Але на Русь прийшла вже трансформована в житіє низка переказів про доброго архіпастиря, який жив у ІІІ-IV cт. на Близькому Сході, очолював єпархію в місті Мири на території Лікії, пережив гоніння на Церкви й дожив до леґалізації християнства в Римській імперії. Миколай нібито брав участь у Першому Вселенському соборі в Нікеї 325 р. Боровся з єрессю Арія й помер 6 грудня 342 р.

Житіє, однак, не приділяє великої уваги історичним деталям. Воно виділяє епізоди вияву Миколаєм чуйної скромности й безмежної доброти. Ось він рятує від неслави доньок збіднілого мешканця м.Патари - кидає вночі у вікно вузлик з золотом, щоб батько видав заміж трьох доньок і не відпускав їх для розпусти. Під час подорожі до Єрусалиму Миколай рятує від бурі корабель, на якому плив у прощу. А коли він дізнався про те, що мають стратити невинних людей, Миколай поквапився на місце страти й захистив від смерти обмовлених недругами.

Популярність житія спричиняє обростання його на Русі новими деталями. Довкола київських храмів на честь Миколая угодника виникає усна, а згодом і писемна традиція. Ось один із сюжетів, що пояснює назву церкви «Миколи Мокрого» на Подолі. Коли богобоязний киянин повертався Дніпром з Вишгороду, куди в день пернесення мощів свт.Миколая плавав поклонитися мощам свв.Бориса і Гліба та образові свт.Миколая, дружина задрімала й немовлятко впало в  річку й утопилося. Батьки звернулися до свт.Миколая. Вночі перед утренею паламар Софійського собору почув плач з-за замкненої церковної брами. Перед іконою свт.Миколая лежало мокре немовля.

Назву церкви «Миколи Притиска» пояснюють тим, що, коли злодій хотів пограбувати храм, ікона свт. Миколая притисла його до стіни й не відпускала, доки не збіглися люди.

Коли мусульмани захопили м.Мири, 1087 р. італійські купці з м.Барі зуміли перевезти мощі до свого міста в Калабрії. Місто належало до володінь візантійського імператора. Було збудовано храм, під престолом якого спочивають мощі святого. Вже в Середньовіччя в Україні стало відзначатися як друге свято на честь улюбленого угодника  9 травня - день перенесення мощів свт.Миколая до міста Барі. В народному календарі розрізняють свята «зимового» (6 грудня) та «весняного», «літнього» чи «теплого» (9 травня) Миколая.

На час хрещення Руси давні християнські мартирії (розповіді про страждання і смерть мучеників за віру) вже переробили в мученицькі житія, розширивши біографічні виміри сюжету й увиразнивши повчальний складник. Серед найпопулярніших персонажів цих житій – великомученик Юрій (Георгій) переможець, великомученик Димитрій Солунський, великомучениці Катерина і Варвара.

Великомучениця Катерина в середні віки визнається за покровительку науки й навчання, насамперед університетського. Житіє великомучениці Катерини розповідає що вона була донькою правителя Александрії - надзвичайно вродливою, багатою і розумною. Шукаючи відповіді на питання, які не могла розв’язати тогочасна наука, Катерина зустрічає християнського відлюдника. Він напутив її, охрестив і навчив цінувати чистоту. Коли в Александрії у зв’язку з приїздом імператора почалися масові страти християн, Катерина стала на їхній захист. Вона викликала на полеміку язичницьких мудреців і перемогла їх неспростовними доказами. Тоді імператор прирік її на страту. Пізніші агіографи визначили смерть Катерини 7 грудня 305 р.

На основі сюжетів зі Старого й Нового Завіту виникають житія старозавітніх пророків, із яких найпопулярнішим виявився Ілля, апостолів (усіх 12 учнів Ісуса Христа та деяких апостолів з-поза їхнього кола), праведників (батьків Іоана Хрестителя Захарії та Єлизавети, Йова Багатостраждального та ін.). Але в багатьох випадках сюжетного матеріалу бракувало, й тоді біблійна фабула розросталася за рахунок епізодів, узятих із переказів і легенд. Особливо цінувалися розповіді про чуда, які засвідчують посмертну опіку святих над людським родом.

Оповідання про земне життя Пресвятої Богородиці концентруються довкола епізодів, виділених у церковному календарі: Різдва Богородиці, Введення до храму, Благовіщення, Різдва Христового, Успіння. Але вони починають стрімко збагачуватися сюжетами з оповідань про дива, вчинені Богородицею після молитви до неї або за посередництвом її реліквій: пояса, ризи, чудотворних ікон. Дуже характерну трансформацію пережила історія з видінням Андрієві Юродивому у Влахернському храмі Константинополя. Цей епізод містило давнє житіє святого.  Чудо сталося 903 р., коли Константинополь було обложено ворожим військом. Греки опинилися в безвихідному становищі й звернулися за порятунком до пресвятої Богородиці. І ось тоді  у Влахернському храмі під час литії явилася Божа Мати в оточенні святих і серед молитви простягла над зібраним народом мафорій («омофор») - шаль, покривало, що його носили в давнину жінки. Богородицю бачили свв. Андрій юродивий і його учень Епіфаній. Вони розповіли про побачене людям. Незабаром грецьке військо прогнало напасників. Деякі історики відносять події свята до часів імператора Лева I (457-474), інші - Лева VI (886-911).

На Русі цей епізод виріс у самостійний сюжет про Покрову Пресвятої Богородиці. На честь цієї події встановлюється цілком нове, не знане грекам свято 1 жовтня. Культ Покрови поширюється серед князів і дружинників. З виникнення козацтва Покровська церква стає центральною святинею Запорозької Січі й будується в центрі всіх козацьких поселень поза Січчю.

Українська Повстанська Армія відзначала його як день українського війська, що проголошено 30 травня 1947 р. 2014 року це свято увійшло до офіційного державного календаря як День захисника України.

Житія переважно переписувалися в збірники. Часом вони мали нерегулярний характер: замовник просив переписати житія шанованих ним святих, насамперед небесних покровителів його самого і його родини.

Але найпрактичнішими виявляються збірники, упорядковані за календарним принципом. Адже дні пам’яти святих закріплені за певною календарною датою – найчастіше в день упокоєння святого як його народження для вічности.

З Візантії на Русь приходить Синаксар (грецьк. Συναξάριον — збірник), зібрання коротких відомостей про свята й святих, вшановуваних відповідного дня. Грецький оригінал починався розділом з назвою «πρόλογος» (передмова). Руський переписувач використав її замість основної назви книги, через що частина рукописних копій Синаксаря називається «Прóлогами». Пролог був зручним як джерело найнеобхіднішої інформації про свято, а також як добірка текстів, що їх зачитували в церковній спільноті на утрені або за трапезою.

Повні версії житій святих і розповідей про церковні свята, упорядковані за календарним принципом, включаються до збірників Четьї Мінеї (від «чести» - читати й «μηνιαι̃ος» - місячний). Ці книги призначалися для келійного (приватного) читання й мали тенденцію розростатися мірою знайдення нових матеріалів про героїв житій та канонізації нових святих. Найвідоміший український збірник цього типу видав митрополит Димитрій Туптало протягом 1689-1705 рр.

Апокрифи

Апокрифи (грецьк. ἀπόκρῠφος — таємний, прихований) - це твори на біблійну тематику, які Церква не визнала за канонічні й не схвалила до поширення. Вони виникли на Близькому Сході й за посередництвом Візантії поширилися на руському ґрунті. Вони конкретизували біблійні сюжети, доповнювали їх новими деталями, насичували прямою мовою персонажів. Часом вони інтерпретували християнське вчення в дусі, суперечному засадам цього вчення, що пояснюють впливом гностичних учень і дуалістичних релігійних уявлень, за яким світ являє собою наслідок протистояння двох сил: добра і зла.

При цьому окремі тексти несуть у собі інформацію, що приймаються Церквою. Так на основі апокрифів у східне християнство входять уявлення про посмертні випробування душі - «митарства». «Протоєвангеліє Якова» є джерелом сюжетів про земне життя Богородиці, які були включені до синаксарів і Четьїх Міней.

Найповнішу збірку апокрифів видав Іван Франко (тт. 1-5. Львів, 1896–1910).

Хронографи та історична проза

Термін «хронограф» позначає жанр середньовічної історичної прози й походить від «χρόνος» - «час» і «γράφω» - «пишу».

Хроніка Іоана Малали

Укладена в Антіохії клириком Іоаном Малалою (по-сирійському «mallālā» - ритор), котрий жив бл.491-578 рр. Можливо, автор бл. 532 р. переїхав до Константинополя.

Складається з 18 книг. У книгах 1, 2, 4 викладається найдавніша історія, переказуються міфи про боротьбу богів з гігантами, про Зевса, Кроноса, Персею, Едіпа тіощо. У кн.3 викладається біблійна історія, в кн.5 - історія Троянської війни. Потім ідуть розповіді про перських царів, лілійського царя креза, македонських царів і початки Риму (кн.6), про Ромула і Рема, перших римських царів (кн.7), про спадкоємців Олександра Македонського - Птолемеїв і Селевкидів (кн.8). Наступні книги розповідають про Юлія Цезаря й римських імператорів від Октавіяна Авґуста до Констанція Хлора (кн.9-12). Решта книг (кн.13-18) зображує імператорів від Константина Великого до Юстиніяна (527-565 рр.). Несе на собі відбиток елліністичної культури Сходу.

Церковнослов’янською мовою перекладена в Х ст., напевно, в Болгарії. Повний текст перекладу не збергіся, відомі лише витяги в складі різних українських та російських хронографічних компіляцій.

Хроніка Георгія Амартола.

Написав її візантійський монах Георгій у IX ст. У грецькому заголовку Х ст. упорядник називає себе «῾Αμαρτωλός» (грішник). Автор використав біблійні книги, Хроніку Іоана Малали та інші візантійські хроніки. Доводить історію до 842 р. Доповнює історичні оповіді розважальними оповіданнями про Сивіллу, про Соломона й царицю Савську.

Складається з невеликого вступу й 4 книг. У першій коротко викладено головні етапи світової історії від створення світу до часів Олександра Македонського. У другій книзі оповідається про біблійну історію та (наприкінці) - про східних царів і Юлія Цезаря. Третя книга називається «Початок Ромейських царювань» і змальовує історію Римської імперії до хрещення імператора Константина. Короткі історичні довідки перемежовуються тут з історико-Церковним матеріялом і веилкими богословськими роздумами. Четверта книга - «Временьник о хрестьянських царях». Власне історичні відомості так само сполучаються з широкими відступами церковно-канонічного й догматичного характеру, зокрема стосовно Вселенських соборів, іконоборництва.

Церковнослов’янською мовою була перекладена  в Болгарії в X або XI ст. Можливо, ґрунтовно відредаґований у Києві в XI ст.

Йосиф Флавій

Йосиф Флавій жив у І ст. (бл. 37 - бл. 100). Він походив із священичого роду, здобув прекрасну освіту й від час юдейського повстання 67 р. керував обороної Галилеї. Опинившись у полоні, він стає рабом  імператора Веспасіяна, служить перекладачем під час облоги Єрусалиму. Після падіння Єрусалиму Йосиф переїздить до Риму, де дістає свободу й римське громадянство.

«Юдейська війна» - розповідь про війну римлян з євреями і про зруйнування Єрусалиму. До основного сюжету долучається історичний відступ про події в Єрусалимі від завоювання його правителем Сирії Антіохом Єпіфаном до відступу від Єрусалиму Цестія Галла, римського намісника Сирії, і розгрому його військ євреями.

«Юдейська старовина» охоплює історію єврейського народу, викладену звичною для античних греків і римлян мовою.  Стисло викладається історія старозавітних часів. Розповідь стає детальнішою з епохи завоювань Олександра Македонського і боротьби за Палестину його наступників, правителів Єгипту Птолемеїв і Сирії Селевкідів. Три останні книги передають події після смерти Ірода Великого.

“Шестодневи” й природничо-пізнавальні твори

Шестодневи

Твори, що коментують біблійну розповідь з Книги Буття про створення світу за шість днів. У слов’янській книжності відомі кілька перекладних шестодневів. Природу автори розглядають як школу пізнання Бога й намагаються викликати в читача захоплення створеним і мудрістю Творця.Кожне творіння шестодневи намагаються пояснити з точки зору тогочасного природознавства.

Перший із шестодневів «Гексамерон» (грецьк. Έξάμερον – шість днів) написаний свт. Василієм Великим у формі одинадцяти живих бесід: 1. Про створення світу взагалі. 2. Про первісну невпорядковану землю. 3. Про твердь. 4. Про зібрання води. 5. Про твори землі. 6. Про небесні світила. 7. Про плазунів. 8. Про птахів. 9. Про тварин. 10 і 11. Про людину.

Всі інші шестодневи так чи інакше залежать від Василія Великого.

Найпопулярнішим у середньовічній Русі був «Шестоднев» Іоана, екзарха Болгарського. Він укладений в др. пол. ІХ - першій третині Х ст. Це твір компілятивний; він складається з прологу й шести слів, складеним на основі «Шестоднева» Василія Великого й інших творів Отців Церкви. Шість слів відповідають шести дням творіння й почергово оповідають про світ, природу, рослини, тварин, людину. Протягом століть ця книга була головним джерелом природознавчих уявлень православних слов’ян.

Палея

Переказ біблійних книг з полемічними, антиюдейськими тлумаченнями, численними доповненнями й коментарями. Складна компіляція, де біблійний текст доповнено апокрифічним матеріялом. Частина дослідників вважає її перекладом з грецького ориґіналу, інші вважають твором давньоруськаих книжників. Окремі редакції називаються: Тлумачна Палея, Хронографічна Палея, Історична Палея.

Розповідь про створення світу написано з використанням Шестоднева Іоана, екзарха Болгарського. Тут знаходиться апокрифіче оповідання про Сатанаїла, опис реальних і фантастичних істот, напр. птаха фенікса. Сюжет про створення людини включає опис устрою людського організму. подаються оповідання про адама і Єву, Каїна й Авеля, всесвітній потоп і Ноя, поділ землі між Ноєвими синами, про стовпотворіння й народи, котрі заселили землю після поділу народів. Далі йдуть розповіді про Патріярхів Авраама, Ісаака, Якова, додається стаття про Заповіт 12 патріярхів. Дуже докладно, з окремими апокрифічними подродицями викладається історія Мойсея та виходу євреїв з Єгипту. Переказуються книги Ісуса Навина, Суддів, Рути. Завершує Палею виклад історії царювання Саула, Давида та Соломона.

Символічне значення багатьох старозавітніх подій розкривається як прообраз майбутніх подій Нового Завіту. Історичний виклад раз у раз переривається полемічними й природничими коментарями. Палея набуває характеру своєрідної енциклопедії богословських знань і середньовічних уявлень про устрій світу.