02. Історико-культурні параметри епохи Бароко

 В межах епохи Бароко в історії української літератури можна виділити три періоди. Критерії розмежування цих періодів сполучають у собі літературно-естетичні й суспільно-культурні чинники.

Раннє Бароко

Міжконфесійна полеміка

Період раннього Бароко обіймає першу третину XVII ст. Українське літературне життя цих часів було не вельми активним. Воно зосереджувалося головним чином довкола православно-католицької полеміки. Дискусія щодо наслідків Берестейської церковної унії 1596 р. здійснюється переважно у формі памфлетів і публіцистичних послань, поступово освоюючи жанр богословських трактатів. Полемічний стрижень літературного життя значною мірою впливає на характер історичної прози, віршової творчости, проповідництва.

Літературною подією, яку прийнято вважати вихідною для епохи Бароко, була дискусія між уніятськими митрополитами Іпатієм Потієм і Йосифом Велямином Рутським та православним архиєпископом Мелетієм Смотрицьким. У перебігу цієї дискусії виявилася символічна домінанта нового стилю полеміки, втілена з винятковим талантом у трактаті Мелетія Смотрицького «Тренос» (1610). Алегоричний образ Матері-Руської Церкви став одним із найбільш концептуально й художньо містких у тогочасному письменстві. Однак сам фінал полемічного змагання чудово ілюструє парадоксальність барокового тексту: внаслідок своєї болючої духовної еволюції Мелетій Смотрицький радикально змінює релігійні переконання й в останніх працях різко засуджує власний твір, щоправда, виданий під псевдонімом Теофіла Ортолога.

Король Сигизмунд ІІІ Ваза (1587-1632) дозволив собі вельми активно включитися в підтримку унійного проєкту. Це спровокувало зростання в православному середовищі протестних настроїв аж до пошуку зовнішньої підтримки в боротьбі з насильницьким – як вважалося – запровадженням унії. Однак загалом у середовищі шляхти й вищого духовенства переважав пошук політичного компромісу, що дозволив би сполучити суспільну лояльність із збереженням «старожитної віри».

Сарматський ідеал і братське середовище

У письменстві стверджується т. зв. «сарматський ідеал», базований на сполученні войовничого традиціоналізму з елементами ксенофобії (ворожого ставлення до чужоземних, насамперед західноєвропейських, впливів), релігійного фундаменталізму й лицарської вірности королю та батьківщині – Речі Посполитій.

Традиційне середовище суспільних еліт – аристократія, сформована нащадками старих княжих, боярських і дружинницьких родів, визнаних польськими королями лицарським станом, що влилася в шляхетський стан Речі Посполитої, – невпинно звужувалося. Асиміляційні процеси в шляхетському середовищі спричиняли поступовий розрив усе нових родин із східним обрядом, що залишався визначальним чинником національної ідентичности. Найбільш драматичною подією раннього Бароко, відображеною в літературних текстах, стала смерть князя Костянтина Василя Острозького. Остріг, щойно перетворений князем-меценатом на найпотужніший український культурний центр, занепадає.

Порівняно стабільнішим середовищем побутування книжної культури залишилися багаті міські купецькі й ремісничі родини, захищені маґдебурзьким правом від економічного й політичного тиску шляхтичів. Формально це середовище не мало громадянських прав, не могло брати безпосередньої участи в державному житті. Та фактично воно знаходило важелі лобіювання своїх інтересів, боронило права через звернення до міських судів і здійснювало безпосередню участь у суспільному житті через мирянські організації, створювані при церквах, – братства. Львівське братство, що діяло при Успенській церкві (тепер вул. Руська 3), наділене правом ставропігії – безпосередньої залежности від Патріярха, продовжувало відігравати центральну роль в українському культурному житті. Воно провадило школу, видавало книги, захищало релігійну гідність своїх членів, які при цьому були непогано інтеґровані в міську субкультуру Львова. Впливове братство діяло в давній столиці Великого князівства Литовського, Вільні, де існувала досить велика руська (не лише українська, але й білоруська) громада. Її лідером став Леонтій Карпович. У цьому середовищі сформувався як письменник Мелетій Смотрицький. У містечку Єв’є (теперішній Вієвіс) неподалік Вільна було видано першу граматику церковнослов’янської мови – «Граматику слов’янську» Мелетія Смотрицького.

Київ повертає роль культурного центру

Однак визначальною тенденцією культурного життя України було повернення Києвом питомої ролі загальнонаціонального центру. До цього чимало прислужився архимандрит Києво-Печерської лаври Єлисей Плетенецький (бл. 1550-1624), дбаючи про зосередження в монастирі не лише духовних, але й інтелектуальних сил. Саме з особою о. Єлисея Плетенецького пов’язують заснування в Києві друкарні, що проіснувала з 1615-1618 рр. до большевицької окупації Києва 1918 р.

Іншим київським культурним осередком стало братство, засноване 1616 р. при Богоявленському монастирі на землях, подарованих волинською шляхтянкою Галшкою Гулевичівною. На відміну від інших братств, Київське Богоявленське братство від самого початку було позбавлене станової замкнености. Воно діяло в порозумінні з місцевою церковною ієрархією, активно підтримувалося шляхтою, а 1620 р. до братства вписався «з усім військом» запорізький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. Ще до офіційного оформлення братства, з кінця 1615 р., почала діяти братська школа – попередниця славнозвісної Києво-Могилянської академії.

1619 р. в Москві перебував єрусалимський патріярх Феофан IV, котрий очолив інтронізацію московського патріярха Філарета Романова-Юр’єва, племінника Івана Грозного й батька царя Михайла Романова. Під час перебування в Росії патріярх Феофан домовився зі Вселенським патріярхом про висвяту ієрархів для України.

Повертаючись 1620 р. на Близький Схід, патріярх Феофан прибув в Україну. Його зустрів козацький загін під проводом гетьмана Петра Сагайдачного й супроводив до Києва. Кілька місяців патріярх жив у Києво-Печерській лаврі. Він пише послання до братств, монастирів, православних діячів. Київському, Луцькому, Слуцькому, Віленському, Львівському братствам  він надав статус ставропіґії. Патріярх доручив православним громадам обрати кандидатів на єпископів, не боячись перешкод світської влади.

Патріярх Феофан разом з єпископами, що його супроводжували, рукоположив на єпископа Перемиського і Самбірського Ісаю Копинського, ігумена Межигірського монастиря, на митрополита Київського і всієї України – ігумена Михайлівського монастиря Йова Борецького, на архиєпископа Полоцького, Вітебського і Мстиславського - Мелетія Смотрицького. Густинський літопис і Касіян Сакович згадують, що хіротонія митрополита відбувалася за зачиненими дверима й затемненими вікнами в братській церкві Києва.

Поставлення єпископів відбулося всупереч звичаям того часу, які вимагали попереднього узгодження кандидатів з королем. Тому влада не визнала архиєрейських хіротоній і не допускала владик до управління єпархіями. Нормалізація стосунків з королівською владою настає тільки з приходом на Київську митрополію свт. Петра Могили.

Виявом зрілости київського культурного середовища став полемічний трактат «Палінодія» Захарії Копистенського (1621), що його Михайло Грушевський оцінював як вершину тогочасної богословської ерудиції, книгу, «в якій лежить один з секретів раптового відродження Києва як культурного, богословського центру не тільки України а і всього Східного православного світу».

Найбільш драматичні процеси раннього Бароко пов’язані з прагненням осягнути й захистити свою етноконфесійну ідентичність, що їх переживають і з’єднана, і не з’єднана з Римом частини Київської Церкви. Уніятська Церква опиняється перед небезпекою асиміляційних впливів латинського обряду й в особі митрополита Йосифа Велямина Рутського активно шукає засоби закріпити свою обрядову відосібненість. Формування довкола віленського Свято-Троїцького монастиря нового чернечого ордену – Чину святого Василія Великого (1617) стало вдалою відповіддю на нові виклики й створило надзвичайно ефективну структуру, що лишалася протягом сторіч головною культуротворчою силою Католицької Церкви східного обряду. З цього середовища вийшов, зокрема, полемічний трактат першого протоігумена василіян о. Лева Кревзи «Про єдність Церкви Божої» (1617), який вивів міжцерковний діялог на вищий богословський рівень.

Не з’єднана з Римом Церква подолала важкий час децентралізації й 1620 р. відновила свою ієрархію на чолі з київським митрополитом Іовом Борецьким. Щоправда, таємничі обставини архиєрейських хіротоній і відмова від попереднього узгодження кандидатур єпископів з королем різко загострили конфлікт із владою, який так і не вдалося розв’язати новому єпископатові.

Зріле Бароко

Межі другого періоду цієї епохи, зрілого Бароко, позначені двома визначними постатями: митрополита Петра Могили й гетьмана Івана Мазепи. Це один із найбільш плідних періодів в історії української літератури. Він починається з утворенням Києво-Могилянської колеґії (1632) та приходом Петра Могили на київський митрополичий престіл (1633). Ці події позначили остаточне повернення Києвом ролі загальнонаціонального духовного й культурного центру. Формується ідеологема «другого Єрусалиму» на дніпровських берегах, яким українські книжники бачили Київ.

Митрополит Петро Могила

Дитинство і юність. Свт. Петро Могила (Petru Movilă) народився 21 грудня 1596 р. Він походив з аристократичної румунської родини, в якій зберігалася леґенда про визначного римлянина Муція Сцеволу, Ціцеронового вчителя, римського консула 117 р., змушеного переселитися з Риму до Греції, а звідти – до Молдови, де він нібито започаткував рід Могил.

Леґендарні римські корені румунських аристократичних родин і тамтешнього християнства істотно допомагали румунському аристократові позбутися комплексів провінційности, що впливали на клир слов’янських Церков. Румуни усвідомлювали себе історичною частиною християнського Заходу, котра має безпосереднє право на його духовну спадщину, і водночас ідентифікували себе як невід’ємний складник східного християнства – православ’я. Вельми істотний складник, як на XVI-XVIII ст., коли дунайські князівства Волощина й Молдова фактично патронували значну частину Святої Гори й надавали різнобічну допомогу Константинопольському Патріярхові. Румунія не менш, як Україна, претендувала на роль східного форпосту християнства.

Дід майбутнього митрополита Іван був логофетом, вищим урядовцем Молдови, який управляв державним господарством. Дружиною Івана стала княжа донька Марія. Батько Петра Могили Симеон був сучавським гетьманом, потім господарем Волощини (1601-1602), господарем Молдови (1606-1607). Крім Петра, він ще мав п’ятьох синів. Симеон Могила був отруєний змовниками 1607 р. Єремія, дядько митрополита Петра, близько десяти років із перервами був воєводою Молдови (1595-1606). Другий дядько, Георгій, займав кафедру молдовського митрополита (1587-1589). Родина Могил підтримувала львівське братство, виділяла йому значні кошти, за які збудовано Успенську церкву. Через це львівська Успенська церква називалася ще Волоською.

Усі три брати Могили, Єремія, Симеон і Георгій, мали права польського шляхетства, що дозволяло їм мати земельну власність у Речі Посполитій. Через дочок вони породичалися з тамтешніми магнатськими родами. Двоюрідними сестрами свт. Петра були доньки Єремії Могили Раїна Вишневецька (1589-1619; засновниця Мгарського, Густинського, Ладиженського монастирів, дружина князя Михайла Вишневецького, мати польського коронного гетьмана Єремії Вишневецького) та Анна Потоцька (дружина краківського воєводи Станіслава Потоцького, належна до Львівського братства).

Початкову освіту Петро Могила здобув від учителів Львівської братської школи, напевне, вдома. Ще юнаком він був змушений переселитися до Речі Посполитої – чи то через повстання, чи внаслідок ворожого ставлення до нього нових господарів Молдови. Можливо, тут він навчався в єзуїтській академії в Замості. Поширена думка про здобуття Петром Могилою вищої освіти на Заході – в Парижі або в Голландії. У Парижі він міг вчитися чи то в Сорбонні, чи в єзуїтській колеґії «Ля Флеш», де філософію викладав учитель Декарта о. Варон. Але ці припущення не підтверджуються документально.

Петро Могила переселився до Речі Посполитої, до Белзького воєводства. Опікуном юнака стає коронний канцлер і гетьман Станіслав Жолкевський. Після смерти Жолкевського в битві під Цецорою (1620) Могила надумав переселитися в Наддніпрянську Україну. Він часто відвідував Київ, придбав маєтності в околицях міста. Перша певна біографічна звістка про Петра Могилу стосується його участи в Хотинській битві 1621 р. Ним тоді опікувався гетьман Ян Кароль Ходкевич, загиблий на війні.

Монаше життя. Невдовзі після смерти архимандрита Києво-Печерської лаври Захарії Копистенського (21 березня 1627 р.) Петро Могила прийняв монаший постриг і був обраний архимандритом Києво-Печерського монастиря. Його кандидатура була затверджена королівською грамотою. Наприкінці 1627 р. відбулося рукоположення о. Петра Могили в священики й негайне піднесення в сан архимандрита. Очевидно, його попереднє служіння в монашому сані було мінімальним.

Сувора ситуація, в якій опинилася Києво-Печерська лавра, змушувала нового архимандрита передусім звернути увагу на захист монастирського майна, повернення втраченого, налагодження дисципліни. Він вдається до збройних набігів на відібрані шляхтичами землі й силою повертає їх лаврі. У відповідь на свавільні вчинки чернечих громад, що належали до Києво-Печерського монастиря, архимандрит застосовує силу для підкорення Троїцького та Пустельно-Микільського монастирів. Він викупив закладені церковні речі, реставрував печери, спорудив для мощів нові гробниці, над кожною зробив написи. Саме свт. Петро Могила оновив, розширив і прикрасив Успенську церкву. За допомогою архимандрит звертався і до місцевих доброчинців, і до Львівського братства, і до московського царя Михаїла Федоровича.

Дбаючи про оздоблення й матеріяльний добробут Києво-Печерської лаври, сам архимандрит Петро Могила провадив суворе аскетичне життя. Як згадують, він носив на тілі волосяницю й залізний ланцюг. Чуйний до містичних вимірів церковного життя, Петро Могила активно збирав відомості про благодатні явища в Києво-Печерській лаврі, що засвідчували небесну опіку Богородиці й печерських угодників. Сам свт. Петро записав до 30 розповідей про чудеса Більшість із них згодом увійшла до книги Афанасія Кальнофойського «Тератургима». Серед записів Петра Могили є також складені ним канони до Пресвятої Богородиці на подяку за порятунок Києво-Печерського монастиря.

Як лаврський архимандрит, Петро Могила відразу ж опинився у вирі церковно-політичних подій, пов’язаних із новими унійними проєктами та з розглядом справи архиєпископа Мелетія Смотрицького. Він брав участь у соборі 1628 р. й осуді книги Мелетія Смотрицького «Апологія подорожі до східних країн».

Вже попередники Петра Могили, архимандрити Єлисей Плетенецький (1599-1624) та Захарія Копистенський (1624-1627), дбали про розвиток при монастирі видавничої справи. Новий архимандрит не лише активізував працю лаврської друкарні, але й надав їй дещо нового характеру. Доти книги видавалися лише церковнослов’янською та українською мовами. Тепер же було закуплено латинські шрифти й розпочато видання польською та латинською мовами книг, що мали апологетичний характер, знайомлячи різноетнічне населення Речі Посполитої з православними цінностями, з лаврськими святинями.

Здійснюється ґрунтовна богословська праця над унормуванням літургійних текстів, першим наслідком чого стала книга «Літургіаріон, си єсть Служебник» (1629), який ще часто називають просто «Служебником» Петра Могили, відрізняючи його перше видання 1629 р. від наступного, уточненого й доповненого видання 1639 р. У лаврі запроваджується новий богослужбовий чин – пасія, що відправлялася під час Великого посту й передбачала молитвні роздуми над спасительним сенсом страждань Ісуса Христа. Встановлення цілком нової церковної відправи є надзвичайною подією в релігійному житті. Очевидно, її стимулювало поширення в Римсько-Католицькій Церкві богослужінь «Хресної дороги», які не мали аналогів у візантійському обряді. Однак не менш важливим імпульсом, який вплинув на свт. Петра Могилу в запровадженні цієї відправи, було відчуття нових запитів барокової релігійности, що набувала рефлексійно-медитативного характеру й водночас була схильна до пошуку екстатичного піднесення в містичному спілкуванні з Богом.

Великий резонанс викликало відкриття Петром Могилою 1631 р. при Києво-Печерській лаврі середньої школи нового типу, з розширеним вивченням латинської мови. Її ректором було призначено ієромонаха Ісаю Трофимовича-Козловського, а префектом – монаха Сильвестра Косова (згодом наступника Петра Могили на митрополичій кафедрі). Система навчання була спрямована на формування особистостей, добре інтеґрованих у суспільне життя Речі Посполитої з її офіційної латинською мовою.

Традиціоналістично наставлені кияни й бунтівні козаки вирішили, що ця школа складе противагу Київській братській школі, де панували церковнослов’янська та грецька мови. Поширювалися чутки про наміри латинізувати українців і використати лаврську школу для поширення католицизму. Розбурхані пристрасті вилилися в спробу нападу на школу, про яку розповів згодом о. Сильвестр Косов у книзі «Exegesis» (1635): «Був же час, що ми, висповідавшися, тільки того й чекали, коли нами схочуть начиняти животи дніпрових осетрів або поки одного огнем, другого мечем не пошлють на той світ».

Зрештою, вдалося досягти компромісу. Лаврська школа 1632 р. об’єдналася з братською в Києво-Могилянську колеґію, програма й організація навчання котрої контролювалися архимандритом Петром Могилою. За життя свт. Петра не вдалося досягти здобуття колеґією статусу вищої школи, академії, що визначався правом викладання богослов’я. Але фактично рівень викладання перевершував звичайний для середньої школи ступінь «семи вільних наук». Панівною мовою викладання була латинська, а методика викладання орієнтувалася на провідну в тогочасній Європі методику єзуїтів – «Ratio studiorum». Кращі випускники колеґії направлялися для завершення освіти за кордон.

1632 р. Петро Могила як провідник православної партії був учасником сейму, котрий обрав на королівський престіл Владислава IV. Було досягнуто згоди щодо унормування православно-уніятських відносин, розподілу єпископських кафедр, державного визнання Православної Церкви. Але єпископи, висвячені без згоди короля 1620 р., мали бути усунені. Обраний 13 листопада, король прийняв присягу виконувати всі статті, прийняті на сеймі.

Митрополиче служіння. 3 листопада 1632 р. православні делеґати сейму (49 шляхтичів, серед яких не було духовних осіб) обрали двох кандидатів для затвердження королем нового київського митрополита: архимандрита Петра Могилу й вінницького підстаросту Михайла Лозку. Король затвердив кандидатуру Петра Могили 10 листопада, а після своєї коронації 14 березня 1633 р. видав про це «привілей». Вселенський патріярх Кирило Лукаріс благословив хіротонію й надав свт. Петру титул «екзарха святого апостольського Константинопольського трону».

Петро Могила був іменований на єпископа у світлу середу, 24 квітня 1633 р. в Успенській церкві Львова. У світлу суботу відбулася архиєрейська хіротонія, яку відправили єпископ Львівський Єремія Тисаровський як екзарх Вселенського патріярха, єпископи Ісаакій Борискович, Паїсій Іполитович і Авраамій Страгонський. Інтронізація на київську митрополичу кафедру відбулася в Фомину неділю, 28 квітня 1633 р. Попередник, митрополит Ісайя Копинський, був усунений силою й ув’язнений у Михайлівському монастирі.

У липні 1633 р. Петро Могила займає кафедральний Софійський собор і Видубецький монастир у Києві, що їх доти посідали уніяти. Відбудовуються та реставруються Софійський собор, Видубецький монастир, церква Спаса на Берестові, Трьохсвятительська церква. Богословську зрілість нового київського вченого осередку засвідчила публікація книги ««Собраніє короткой науки об артикулах вѣры православно-каθолическои христіянскои» (1645), яку часто називають «Катехизисом» Петра Могили. Невдовзі ця книга була визнана однією з символічних книг Православної Церкви. Визначною подією в історії православної літургіки стало видання «Великого Требника» (1646) – найавторитетнішого зібрання текстів приватних богослужінь (треб) церковнослов’янською мовою.

Петро Могила був прихильником утворення автокефального Київського патріярхату. Проте цей проєкт не знайшов співчуття як у католиків, що прагнули зберегти підпорядкування папі римському, так і в православних консерваторів, які почали рух до Москви. Останні обвинувачували Петра Могилу в тому, що він перейшов на унію; ченці деяких монастирів на Полтавщині почали тікати за московський кордон.

Ідеєю Петра Могили була повноправна присутність православних громадян у суспільному житті Речі Посполитої. Його найвпливовіший соратник у цьому – Адам Кисіль (1580-1653), брацлавський (1647) і київський (1649) воєвода, один з найбагатших магнатів в Україні, постійний представник польського уряду на перемовинах з козаками. Митрополит Петро Могила намагався стримати козацтво в його антикатолицькому й антипольському радикалізмі, зупинити промосковські рухи.

Петро Могила був прихильником суворої ієрархічности в управлінні Церквою й намагався обмежити право патронату, втручання світських людей в управління Церквою. За його митрополитства скасовується ставропігія братств, підпорядкованих відтак єпископам. Посилюється централізація в управлінні Церквою. 1634-1635 рр. засновується митрополича консисторія.

1 січня 1647 р. Петро Могила помер. 6 грудня 1996 р. його канонізовано рішенням синоду УПЦ-МП. Аналогічну ухвалу дещо раніше прийняла УПЦ-КП.

Ідеєю Петра Могили була повноправна присутність православних громадян у суспільному житті Речі Посполитої. Його соратник - Адам Кисіль (1580-1653), брацлавський (1647) і київський (1649) воєвода, один з найбагатших магнатів в Україні, постійний представник польського уряду в переговорах з козаками. Намагався стримати козацтво в його антикатолицькому й антипольському радикалізмі, зупинити промосковські рухи.

Петро Могила намагався обмежити право патронату, втручання світських людей в управління Церквою. Скасовується ставропіґія братств, підпорядкованих відтак мирополитові. Посилюється централізація в управлінні Церквою. 1634-1635 рр. засновується митрополича консисторія.

До кола свт. Петра Могили належали, зокрема, митрополит Сильвестр Косов, архимандит Інокентій Ґізель, архимандрит Іоаникій Ґалятовський, митрополит Димитрій Туптало.

Ідея гетьманської держави виростає з самосвідомости могилянського Києва.

Постать свт. Петра Могили ферментує інтелектуальне й творче середовище, що почало було складатися довкола Київського братства й лаврської друкарні. Це середовище сміливо бере на себе ініціятиву в творенні новочасного східного богослов’я шляхом прочитання спадщини Отців Церкви з урахуванням досвіду західної схоластики. Відбувається кодифікація богослужбових книг, що увінчалася появою славнозвісних «Служебника» (1629) та «Великого Требника» (1646). Свт. Петро Могила урухомлює амбітний проєкт нової редакції повного зібрання житій святих, завершений уже свт. Димитрієм Тупталом. Загальноправославним визнанням київського богословського досвіду стало зарахування Ясським собором 1646 р. «Катехизису» свт. Петра Могили до числа символічних книг[1] Православної Церкви.

Козацькі війни

Зміцнення Київської православної митрополії та успіхи української культури стимулювали державницькі амбіції козацтва, що претендує на роль національної еліти на противагу шляхті, звинувачуваній у винародовленні. Попри застереження церковних ієрархів та давніх аристократичних родів, починаються козацькі війни, позначені невдалою спробою утворення федеративної держави спільно з Московським царством.

Запізнілий компроміс із королівською владою законодавчо оформлюється в т. зв. Гадяцьку унію (1658), за якою Велике князівство Руське мало ввійти до складу Речі Посполитої як третя автономна частина разом із Короною Польською та Великим князівством Литовським. Але політичний потенціял Гадяцької угоди вже не вдалося реалізувати, і 1667 р. починається драматичний період поділу України на Лівобережну, підлеглу Московському царству, й Правобережну, котра лишилася в складі Речі Посполитої на старих засадах, як частина Корони Польської.

Політична криза й воєнні лихоліття послаблюють Київ. Місто, що контролювалося Москвою, залишає православний митрополит Діонісій Балабан, котрий підтримав був Гадяцьку унію. Останній київський митрополит Йосиф Нелюбович-Тукальський був близький до гетьмана Петра Дорошенка й помер в обложеному Чигирині. Цілком мотивовано вбачаючи в Київській Церкві важливий чинник збереження національної ідентичности, що протистояв інтеґративним намірам Москви, царська адміністрація організує протиканонічне обрання й висвячення в Москві на київського митрополита Гедеона Святополк-Четвертинського. Після цього відбувається переведення Київської митрополії Константинопольського Патріярхату під управління Московської Церкви, що відкололася була від Києва ще 1448 р. Такі зміни стимулювали прийняття унії з Римом правобережними єпархіями – Львівською, Перемиською, Луцькою, Мукачівською.

Єпископ Лазар Баранович

На тлі занепаду Києва особливо помітне піднесення Чернігова, для перетворення якого на потужний український культурний центр так багато зробив єпископ Лазар Баранович.

Дата народження письменника невідома. Називаються 1616 р., 1620 р. або навіть кінець XVI ст. (трапляється уточнення – 1593 р.). Лазар Баранович походив із заможної родини на Чернігівщині. Його хресне ім’я – Лука.

Вчився Лука Баранович у Київській братській школі або вже й у Києво-Могилянській колеґії. За відомостями о. Іоаникія Ґалятовського, коштом о. Петра Могили він навчався також у школах Вільна, Каліша.

З 1642 р. Лазар Баранович – викладач у класах фари, інфіми, граматики в Києво-Могилянській колеґії. Він також викладав латинську, грецьку та церковнослов’янську мови. Потім Лазар Баранович був професором поетики, риторики й філософії. Зберігся один із конспектів його лекцій з риторики. Баранович став першим ректором Києво-Могилянської колеґії з числа її вихованців (1650-1651). Водночас він – ігумен Богоявленського Братського монастиря (1650-1658), а також Київського Кирилівського монастиря (1652-1658). Згодом Лазар Баранович очолює Куп’ятицький і Дятиловецький монастирі, а з 1653 р. – також і Єлецький монастир на Чернігівщині.

8 березня 1657 р. митрополитом Молдови Гедеоном і двома тамтешніми єпископами Лазар Баранович висвячений у Ясах на єпископа Чернігівського й Новгород-Сіверського. Він оселився в Новгород-Сіверському Преображенському монастирі. Гетьман Богдан Хмельницький передав йому колишні маєтності домініканців і єзуїтів. Після смерти митрополита Сильвестра Косова (1657) та митрополита Діонісія Балабана (1661) єпископ Лазар Баранович призначається місцеблюстителем Київського митрополичого престолу.

Він виявив неабиякий дипломатичний хист, зберігаючи добрі стосунки з московським царем. Єпископ Лазакр дістав повноваження місцеблюстителя митрополичого престолу близько 1666 р., а 1667 р. був піднесений патріярхом Московським у сан архиєпископа. Оскільки Київська митрополія перебувала на той час під юрисдикцією Вселенського патріярха, це було порушенням православних канонів. Константинопольський патріярх продовжував іменувати Лазаря Барановича єпископом.

Пропозиції прийняти в Москві митрополичий сан Лазар Баранович відхилив. Після висвяти московським патріярхом Гедеона Святополк-Четвертинського на митрополита Київського і всієї Руси, Чернігівська архиєпархія була виведена з-під його юрисдикції й підпорядкована безпосередньо патріярхові Московському.

Чернігівський єпископ мав помітний вплив на політичне життя України, зокрема на обрання гетьманом Дем’яна Многогрішного та схвалення Глухівських статей (1659). Він намагався позбутися воєвод, призначуваних з Москви, але безуспішно. Гетьман Іван Самойлович потай від Лазаря Барановича клопотався про вибір на київського митрополита Гедеона Святополк-Четвертинського. І сам вибір нового митрополита (1685), і перехід Київської митрополії під юрисдикцію Московського патріярха (1686) відбувалися поза Барановичем.

Єпископ Лазар Баранович заснував 1674 р. друкарню в Новгороді-Сіверському, перенесену ним же 1679 р. до Чернігова. Він започаткував працю над заснуванням у Чернігові колеґії, завершену вже наступником, Барановича архиєпископом Іоаном Максимовичем. Лазар Баранович гуртував при чернігівській кафедрі освічених і талановитих людей: проповідників, письменників, граверів. Фактично центр культурного життя під час занепаду поруйнованого за часів Руїни Києва переноситься до Чернігова.

Єпископ Лазар Баранович 1692 р. відійшов на спочинок, а 3 вересня 1693 р. помер. Він похований у Чернігівському Борисоглібському монастирі, реставрованому його коштом.

На Чернігівщину переїздить частина київських письменників, як-от о. Іоаникій Ґалятовський, свт. Димитрій Туптало. В Новгороді-Сіверському, а потім у Чернігові, утворюється друкарня. Засновується Чернігівська колеґія.

В цьому суспільно-культурному контексті літературна творчість сполучає в собі дві відмінні тенденції. З одного боку, це активне звернення до середньовічної української традиції як запоруки ідентичности національного письменства. Зріле Бароко демонструє стрімке відродження агіографії, літописання, проповідництва. З іншого ж боку, широко засвоюються українською літературою жанри, сформовані в письменстві Західної та Центральної Європи, насамперед віршові та драматургічні. Відбувається інтеґрування різнорідних за походженням елементів у єдину жанрово-стильову систему, при чому активну роль відіграє культура тогочасної школи, насамперед же шкільні курси поетики та риторики.

Втрата церковної автономії

Наступником Петра Могили на митрополичому престолі став Сильвестр Косов (1647–1657). Він походив з православної шляхетської родини, народився в Жировицях на Вітебщині. Учився Сильвестр Косов у Віленській братській школі, потім у Люблінській єзуїтській колеґії. Після цього він учителював у Львівській братській школі. З 1631р. Сильвестр Косов перебував у Києві: спочатку викладав риторику в лаврській школі, потім у Києво-Могилянській колеґії, став першим префектом обох цих шкіл. Першим з оточення Петра Могили Сильвестр Косов був рукоположений у єпископа. Помер він 1657р.

Митрополит не брав участи в переговорах гетьмана Богдана Хмельницького з Москвою. У 1654р., коли до Києва прибув царський посол Бутурлін, митрополит Сильвестр Косов і частина духовенства відмовилися скласти присягу Москві й не дозволяли складати цю присягу мешканцям церковних і монастирських маєтностей. Збереглася інформація, що під час Великого посту 1654р. митрополит посилав двох ченців до Варшави просити короля зібрати військо й визволити Київ від московських людей.

У липні 1654р. митрополит направив посольство на чолі з ігуменом Інокентієм Ґізелем до московського царя з проханням підтвердити права та привілеї Київської митрополії:

1.    Ствердити права та привілеї, надані давніше київськими князями й польськими королями.

2.    Зберегти підпорядкування Вселенському патріярхові.

3.    Не присилати в Україну московських духовних осіб, поставляти митрополита, єпископів, настоятелів монастирів по вільному обранні духовенством і мирянами.

4.    Надати свободу дії духовному суду й відбувати духовним особам кару в Україні, а не в Московщині.

5.    Визнати канонічну підлеглість православних Великого князівства Литовського митрополитові Київському, не чинити перешкод їхньому зв’язку.

6.    Надати монастирям, маєтності яких лишилися в Речі Посполитій, землі й майно на Лівобережжі.

7.    Насильно нікого не переводити до Московщини, а хто перебуватиме там у справах, того не затримувати.

Відповідь обмежилася жалуваними грамотами на митрополичі й монастирські маєтності та забороною київським воєводам судити церковних людей світським судом: їх належало відсилати на суд митрополита. Вже у квітні 1654р. в Москві іменують патріярха Никона патріярхом “усієї Великої, і Малої Русі”.

Митрополит Гедеон Святополк-Четвертинський (1685–1690) походив з давнього княжого роду, котрий вважав за свого предка онука Ярослава Мудрого Святополка-Михайла (звідси прізвище “Святополк”). Ще 1659р. він, маючи 25 років, був висвячений на єпископа Луцького й Острозького, але, наляканий можливими переслідуваннями в Речі Посполитій, 1684 р. переїхав на Лівобережжя й звернувся до московських царів і патріярха Йоакима з проханням прийняти його у своє розпорядження. Підтримувана царями, Московським патріярхом та гетьманом Іваном Самойловичем, родичем єпископа Гедеона, його кандидатура була одностайно схвалена на виборах митрополита 29 червня 1685 р. Сам обраний митрополит звернувся з клопотанням про його інтронізацію в Москві. Під час інтронізації 8 листопада 1685 р. владика Гедеон склав присягу на вірність московським царям та патріярхові.

До складу Київської митрополії на 1685–1686рр. входили Київська (митрополича), Чернігівська (архиєпископ Лазар Баранович), Луцька (єпископ Афанасій Шумлянський), Львівська (єпископ Йосиф Шумлянський), Перемиська (єпископ Антоній Винницький) єпархії, а також Могилівсько-Мстиславська або Білоруська єпархія (вакантна після смерти єпископа Феодосія Василевича). Але жоден український архиєрей на брав участи у виборах і в інтронізації митрополита. З Чернігівської єпархії не було жодного представника духовенства. Єпархії на Правобережжі невдовзі прийняли унію: Перемиська 1691р., Львівська 1700р., Луцька 1712р. Білоруська єпархія ще деякий час номінально підлягала київському митрополитові, але архиєреїв до неї ставив Синод Російської Церкви за погодженням з польським королем.

Гетьман Іван Мазепа

Останній блискучий епізод зрілого Бароко – це діяльність гетьмана Івана Мазепи, особистий літературний талант якого в сполученні з непересічним політичним досвідом дав можливість активно сприяти мистецькому життю гетьманської держави. Однак трагічний крах антимосковського виступу гетьмана й посилення колоніяльної присутности в Україні царської адміністрації завдають важкого удару по національній культурі.

Іван Мазепа народився 20 березня 1639 р. на родинному хуторі Мазепинці в шляхетській родині. Він навчався в Києво-Могилянській колеґії, а потім служив при дворі короля Яна Казимира. Мазепа був направлений за кордон для довершення освіти, відвідав Німеччину, Францію, Італію. З 1663 р. він жив у родинному маєтку, а 1669 р. вступив на службу до гетьмана Петра Дорошенка. Там він дослужився до генерального осавула, виконував відповідальні доручення гетьмана, 1674 р. ж був захоплений запорожцями в полон і відісланий у Батурин.

У столиці Мазепа входить у довіру до гетьмана Івана Самойловича,  призначається 1682 р. генеральним осавулом, а після позбавлення Самойловича влади 25 липня 1687 р. обирається його наступником.

Іван Мазепа дбав про об’єднання козацьких земель у складі єдиної Української держави, встановлення міцної централізованої влади зі збереженням козацького устрою. Він опікувався спорудженням низки церков, добився визнання за Києво-Могилянською колеґією статусу академії. За підрахунками козацької старшини, за 20 років свого гетьманування гетьман на меценатські цілі витратив щонайменше 1.110.900 дукатів, 9.243.000 злотих та 186.000 імперіялів. Його авторитет опікуна церкви, науки й освіти забезпечив Мазепі широку популярність. Київська академія називалася до 1708 р. на його честь «Могило-Мазеповіянською». Гетьман активно підтримував свт. Димитрія Туптала в укладанні «Книг житій святих». Саме за гетьманства Івана Мазепи Київ виріс у «другий Єрусалим». Гетьман особисто патронував зведення й реставрацію 43 храмів.

Гетьман намагається протидіяти посиленню московської присутности в Україні, розбратові й чварам. Він ще 1689-1690 рр. направляє послання до короля Яна ІІІ Собєського з пропозицією про спільні дії проти Московського царства. У той самий час він очолює походи на південь. Під командуванням Мазепи 1689 р. українські полки брали участь у Кримському поході, 1695 р. – в оволодінні Казикерменом (нині Берислав), 1696 р. – в облозі і взятті Азова, потім – у Таванських походах другої половини 90-х років XVII ст.

Під час Північної війни, коли українські війська масово направлялися у виснажливі походи проти шведів і зазнавали колосальних втрат, а захищати Гетьманщину цар відмовлявся, Мазепа нав’язує стосунки з польським королем Станіславом Лещинським та зі шведським королем Карлом ХІІ. Було досягнуто таємної угоди про створення незалежної гетьманської держави. 28 жовтня 1708 р. гетьман з чотиритисячним військом, генеральною старшиною та сімома з 12 полковників перейшов на бік шведів.

За цей виступ царські війська знищили Батурин, вирізали його жителів, а в травні 1709 р. зруйнували Запорозьку Січ. На противагу Мазепі на Старшинській раді, у якій брали участь лише чотири полковники, 6 листопада 1708 р. було проведено вибори на гетьмана Івана Скоропадського. 12 листопада 1708 р. в присутності царя Петра І в глухівській Свято-Троїцькій церкві було проголошено анафему Мазепі. Щорічне анафемування гетьмана стало одним із наріжних каменів національної політики російського царату в Україні.

28 червня 1709 р. відбулася Полтавська битва, в якій союзні шведська й українська армії зазнали нищівної поразки. Козацькі війська відступили на підвладну Османській імперії Молдову, і 21 вересня 1709 р. Іван Мазепа помер біля міста Бендери. Він був похований у Галаці.

«Козацьке бароко»

Вплив елітарних амбіцій запорізького козацтва на літературне середовище виявився в феномені, що його називають «козацьким бароко». Це стильовий напрям бароко, позначений відвертою заанґажованістю в державотворчі претензії козацького війська, репрезентований переважно освіченими представниками козацької старшини та канцелярськими службовцями (Михайло Грушевський говорив навіть про «літературу канцеляристів»), що виявляв себе в активному зверненні до образів і мотивів, найбільш значущих для етнічного та станового самоусвідомлення українського козацтва.

Очевидно, розквіт «козацького бароко» починається з перших виявів активної експансії козацтва в суспільно-культурне й церковне життя України: вступу Запорозького Війська на чолі з гетьманом до Київського Богоявленського братства, організації архиєрейських хіротоній 1620 р. І хоча з огляду на дальшу долю ректора Київської братської школи о. Касіяна Саковича його «Вірші на жалосний погреб гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного» (1622) важко віднести до кола «козацького бароко», саме вони стали першим виразним знаком присутності козацького етосу в числі домінантних спонук літературної творчости нової доби.

«Козацьке бароко», як і загалом станова свідомість козацтва, стверджуючи лицарські чесноти й, відповідно, державотворчі права української мілітарної верстви, активно визискує церковно-релігійний чинник. Сарматська ідеологема «старожитньої віри», трансформована в ситуації козацьких воєн в ідею ексклюзивности «руської» або «грецької» (тобто православної) віри в Гетьманщині  або в гіпотетичному Великому князівстві Руському, стає однією з ключових ідей коду козацької субкультури. Це локалізує «козацьке бароко» у вимірах української православної спільноти, котра у XVIII ст. переживає невпинну загрозу асиміляції імперією, будованою як православна, поствізантійська альтернатива християнському Заходові.

Пізнє Бароко

Цензурні обмеження на Лівобережжі

Третій, останній період цієї доби, пізнє Бароко, тривав з 20-х до 90-х рр. XVIII ст. Штучним гальмом літературного життя стає на Лівобережній Україні та в Києві жорстока царська цензура. Реформи Петра І, спрямовані на централізацію Російської імперії, позбавляють українські друкарні будь-якої можливості публікації ориґінальних книг. Ефективним знаряддям нав’язування українцям комплексів меншовартости стало зведення діяльности Київської та Чернігівської друкарень до перевидання вже опублікованих у Росії книг. Заборона театральних вистав у духовних школах поклала в середині XVIII ст. край розвиткові шкільної драми. Українська література витісняється на периферійні виміри функціонування.

Але це справляє також і несподіваний вплив на національне письменство, стимулюючи пошук альтернативних засобів комунікації. Літературні тексти починають поширюватися в рукописах, передаватися усним шляхом. А відтак активнішим чинником творчости стає синтез із народною словесною культурою.

«Мандровані дяки»

Може, найбільш прикметне середовище творення й побутування літературних текстів – т. зв. «мандровані дяки». Їхнє життя протікає в ситуації культурного пограниччя: на межі офіційної, книжної та народної, усної культур. Ментальність «мандрованих дяків» позначена прагненням до незалежности від зовнішніх авторитетів, від соціяльних умовностей, від тягаря традиції. Часом підкреслене фрондерство приховує напружені духовні шукання, а невпинні мандри стають замінником пустельного усамітнення як засобу втечі від світу задля релігійного вдосконалення. Такі риси виявилися в творчості Григорія Сковороди.

«Василіянське бароко»

Розвиток національної книжної культури зосереджується на Правобережжі. Там продовжує діяти Львівське Успенське братство, яке 1709 р. приймає унію. Щоправда, виміри видавничої праці братства були у XVIII ст. порівняно скромними. Натомість активізується участь у літературному процесі монаших осередків, які за рішенням Замойського собору 1720 р. об’єдналися в одну конґреґацію – Чин св. Василія Великого (ЧСВВ), тобто орден василіян.

Монастирі на етнічно українських теренах Речі Посполитої, приймаючи унію, не відразу входять до василіянського чину. На Львівській капітулі 1739 р. було проголошено утворення чернечої провінції Святої Покрови Чину святого Василія Великого (ЧСВВ). До неї належали василіянські монастирі на землях Холмщини, Волині, Галичини, Правобережної України. Невдовзі, 1743 р., відбулася Дубенська капітула ЧСВВ. На ній обидві василіянські провінції, литовська (Пресвятої Тройці) та руська, тобто українська, (Святої Покрови), було об’єднано в один орден (чин). На той час він складався зі 170 монастирів. Вища влада належала генеральній капітулі, яка проводилася на межі двох провінцій. Резиденцією протоархимандрита був монастир у Тороканях (якщо протоархимандрит походив з Литовської провінції) або в Почаєві (якщо він походив з України). Філософську освіту василіяни діставали в Теребовлі, Замості, Загайцях, Холмі, Вітебську, Володимирі, Жировицях. А вже вищу, богословську освіту вони здобували в папських колеґіях: Пропаґанди віри та св. Афанасія в Римі, Брунсберґу, Вільні.

Орден василіян у 1772 р. налічував 158 монастирів з 11268 монахами. Після першого поділу Речі Посполитої в його складі було утворено чотири провінції: Литовську, Білоруську, Галицьку і Польську.

Акцентуючи на душпастирській, виховній і місійній ролі василіянського чину, генеральні капітули протягом XVIII ст. розробляють його конституції (статут), а в повсякденній практиці чернечого життя щодалі більшого значення надається проповідництву, організації масових богослужінь і паломництв, інкультурації в народний побут дещо сентиментального й часом екзальтованого типу благочестя, самобутність якого виразно виявляється після Замойського собору. Риси сарматської релігійности виявляються в марійному культі, центром якого стає Почаївський монастир, та в шануванні місцевих святих, поміж якими виділяється Йосафат Кунцевич. Самобутність василіянської духовности обумовлюють і поширення нових богослужбових чинів (хресна дорога, вервиця), позалітургійного шанування Святих Таїн, практики проведення духовних вправ (реколекцій) і місій.

Головним видавничим центром василіян став Почаївський монастир, котрий прийняв унію 1712 р. Друкарня в Почаєві була заснована завдяки сприянню луцького єпископа Феодосія Лубенецького-Рудницького близько 1730 р. Тут було надруковано Служебник (1734-1735), богослужбові книги, збірки проповідей, багато повчальних книг, з яких виділяється «Народовіщаніє» (1768), надруковане по-українському, а також славнозвісну збірку церковних пісень «Богогласник» (Почаїв, 1790). Протягом XVIII ст. почаївська друкарня видала більше ориґінальних творів українських письменників, ніж усі інші разом узяті. Діяли також друкарні в Супрасльському й Унівському монастирях.

Почаївський монастир став центральним у Руській провінції. Тисячі прочан приваблювали його святині: цільбоносна стопа Пресвятої Богродиці, котра залишилася після чудовного явлення Вседіви Марії на Почаївській горі, мощі прп. Йова Почаївського, а також чудотворна Почаївська ікона Божої Матері. Холмський єпископ Максиміліян Рилло 1773 р. здійснив тут чин коронації чудотворної Почаївської ікони, яке зібрало понад сто тисяч прочан.

У середовищі монахів-василіян плекається традиція церковного красномовства, а також складання «побожних пісень» – поетичних творів на духовні теми, призначених для співу під час богослужінь, церковних процесій. Ці пісні увиразнюють і поглиблюють релігійні почуття виконавців і слухачів, залучають їх до спільної участи в молитві, замінюють традиційні обрядові пісні дохристиянського походження, насамперед колядки та гаївки.

Літературна творчість монахів-василіян розвивається в єдиному комплексі з іншими видами культуротворчої діяльности, втіленої в нових архітектурних спорудах, творах іконопису, церковного прикладного мистецтва. Ця діяльність позначена напруженим, часом драматичним прагненням відкрити свою ідентичність унікального тоді для католицької церкви монашого ордену східного обряду. Барокова стилістика виявляється перспективним простором для здійснення мистецького синтезу національної традиції з елементами латинської сакральної культури, активно засвоюваної у василіянському середовищі. Так складається самобутній стильовий напрям пізнього українського Бароко, що його часом називають «василіянським бароко».

Брутальне втручання Російської імперії у внутрішні справи Речі Посполитої, що спровокувало Барську конфедерацію та Коліївщину 1768 р., три поділи Польщі між Російською, Австрійською імперіями та Прусією (1772, 1793, 1795 рр.) та включення більшої частини Правобережної України до складу Російської імперії спричинили важкі удари по василіянських культурних осередках. У ХІХ ст. всі василіянські монастирі на підросійській території були закриті, а їхні мешканці мусили або еміґрувати, або переходити на латинський обряд. Підпорядковані православному Святішому Синодові повасиліянські монастирі втрачають свою культуротворчу роль.

[1] Тобто творів, які дають канонічно авторитетний і відповідний вченню Вселенських Соборів виклад основ християнської віри.