08. Панегірична, епіграматична, курйозна поезія

Панегірики

«Візерунок цнот Єлисея Плетенецького» Олександра Митури (1618)

Ориґінальна назва: «Вѣзерунк цнот превелебного в Бозѣ єго милости, господина отца Єлисея Плетенецкого, архімандрита Кієвского монастыря Печарского и проч.».

Невелика книга в шість аркушів була видана до різдвяних свят 1618 р. Вона стала однією з перших публікацій нової Київської лаврської друкарні. Цю друкарню, засновану Федором Балабаном за сприяння львівського єпископа Гедеона Балабана в Стрятині біля Рогатина на початку XVII ст. (1604-1606), придбав 1614-1615 рр. архимандрит Єлисей Плетенецький. У Стрятині друкарня встигла випустити лише «Служебник» (1604) і «Требник» (1606), а після смерти Федора Балабана не діяла. Стрятинські видання становлять важливий етап в історії православних богослужбових книг.

Єлисей Плетенецький перевіз друкарню до Києва, спорудив для неї окремий будинок на схід від Успенської церкви й зібрав гурток учених людей, які мали допомагати у виданні книг. Такими були Захарія Копистенський, Памво Беринда, Тарасій Земка, Йов Борецький та ін. Для потреб київської лаврської друкарні було влаштовано папірню в м. Радомишлі

Першим видавничим проєктом друкарні став «Анфологіон» – богослужбовий збірник, що містить змінювані тексти відправ на великі свята та дні пам’яти окремих святих. У московській традиції такі збірники стали називатися «Святковою Мінеєю». Київські друкарі взяли за зразок венеціянське грецьке видання 1587 р. Працювали над виданням отці Йов Борецький та Захарія Копистенський. Книга вийшла 1619 р. й мала 1064 сторінок, надрукованих різними шрифтами, із багатьма гравюрами.

Але ще перед нею було видано значно скромніший з поліграфічного боку «Часослов» (1616 або 1617) та «Візерунок цнот». Друкарська техніка «Візерунку цнот» ще досить аматорська: площа друкованих сторінок, кількість рядків на них і розмір літер не завжди однакові, сторінки не нумеровані тощо.

Олександр Митура. Припускають, що Олександр Митура народився в др. пол. XVI ст. на Правобережжі. Він навчався у Львівській братській школі, а потім, можливо, працював у Львівській братській друкарні та у Львівській братській школі. Олександр Митура був одним із запрошених о. Єлисеєм Плетенецьким книжників, які налагоджували працю Київської лаврської друкарні. Ймовірно, він працював і в Київській братській школі. Час і місце його смерти невідомі.

Герой твору. О. Єлисей Плетенецький, якому адресовано панегірик, був на час видання книги архимандритом Києво-Печерської лаври. Він походив з Галичини, народився в середині XVI ст. (близько 1554 р.). Митрополит Іларіон Огієнко вважає його вихідцем зі шляхетського роду з с. Потеличі біля Золочева. За іншими джерелами, батько Плетенецького був уродженцем Рогатина й служив дяком (читцем) в Успенській церкві Львова. О. Єлисей Плетенецький брав участь у православному Берестейському соборі 1596 р., а у вересні 1599 р. став архимандритом Києво-Печерського монастиря. Монастир він очолював 25 років (1599-1624).

Вже як настоятель Києво-Печерської лаври о. Єлисей Плетенецький викупив обладнання Стрятинської друкарні й перевіз його до Києва. Київські видання відзначалися високою якістю друку, ориґінальністю поліграфічних рішень, масштабністю задумів.

Архимандрит Єлисей Плетенецький помер 29 жовтня 1624 р.

У панегірику використано звичайний для цього жанру прийом гіперболізації здобутків героя. Центральний персонаж – розумний, непідкупний, простий і справедливий, стійкий у своїх переконаннях, сильний свідомістю правоти. Особливо підкреслюється його безкорисливість. Показується, як о. Єлисей Плетенецький не зважає на похилий вік і, оточивши себе вір­ними помічниками, не шкодує ані сил, ні коштів для загального добра.

Композиція. Книга відкривається епіграфом, що має визначати її концепцію: «Яко да просвѣтится свѣт ваш пред человѣки, яко да видят ваша добраа дѣла, и прославят Отца вашего, иже на небесех» - «Отак ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла, та прославляли Отця вашого, що на небі» (Мт. 5:16). Це слова з Нагірної проповіді, якими починається архиєрейська Служба Божа. Символіка «світла добрих справ» формує структурний принцип тексту: добрі справи о. Єлисея Плетенецького, ніби сяйво, випромінюються його особистістю, символічно втіленою в гербі.

Панегірик складається з епіграми на герб («клейнод») панів Плетенецьких, семи віршів, що відображають різні сторони церковно-просвітницької діяльности о.Єлисея Плетенецького («На уроженє», «Статечность в вѣрѣ», «Праца и старанє о релѣи старожитной», «Фундованє монастырей и церквей», «Преложенство», «Фундованє друкарнѣ», «Промова») та заключної «Коляди». Сполучення хреста, місяця й зірки в шляхетському гербі Плетенецьких викликає в геральдичному вірші появу мотиву стійкости у вірі, інших чеснотах, мужности й побожному житті, успадкованому Єлисеєм Плетенецьким від предків:

То их бронь была и єст, крестом звитяжати,

и прикладным житєм свым як слонце сіати.

Нехай прето слава их дотоль не вступуєт,

поколь мѣсяць з звѣздами бѣг свой отправуєт  (УП-1, с. 223).

До цього мотиву звертається вже перший вірш, «На уроженє», де нагадується про символіку гербових знаків Плетенецьких, під якими прийшов на світ о. Єлисей: «сличный мѣсяць з звѣздою, з ними крест чворакій». Тут знов проголошується довічність слави побожного роду, «бо памятка побожных нѣґды не устаєт». Вірш «Статечность в вѣрѣ» пояснює особливо ціновану за умов міжконфесійних змагань стійкість у православній вірі міцною закоріненістю в родинній традиції:

От кореня доброго овоц особливый,

был родитель побожный, сын єст святобливый (УП-1, с. 224).

Третій вірш, «Праца и старанє о релѣи старожитной», акцентує на повсякчасній пастирській праці, яка виявляється в самозреченому служінні Церкві:

Яко ж видим на око хентноє старанє,

видим кошту, здоровя, збыт нешановане (УП-1, с. 224).

У четвертому вірші, «Фундованє монастырей и церквей», не лише називаються засновані героєм храми в Радомишлі й Городку та нагадується про розбудову Києво-Печерського монастиря, але й відзначається доброчинна праця цих інституцій:

И всюды гденоколвек єстесь преложоным,

церков, шпиталь, убогій не єст обнажоным (УП-1, с. 225).

Вірш «Преложенство» («Настоятельство») нагадує про досвід святости Києво-Печерського монастиря, управління яким здійснював Єлисей Плетенецький. Переостанній же вірш «Фундованє друкарнѣ» виводить на безпосередню причину до появи панегірика. Заснування друкарні постає головним життєвим здобутком героя. Принагідно вказується на роль видавничої справи як чинника розвитку церкви, примноження віри та обіцяється стократна нагорода будівничому друкарні.

«Промова», сьомий вірш панегіричного циклу, моделює риторичну ситуацію безпосереднього звернення автора з вітальним словом до адресата. Вже тут з’являється мотив різдвяного дарунку («коляди»), функції якого надаються панегірикові. Доданий же до панегіричного циклу заключний акровірш «Коляда», в якому початкові літери перших рядків кожного двовірша складають слово «коляда», повертає до святкового мотиву різдвяних радощів:

Кождый вѣрный сего дня духом веселися,

А на пристьє Христови пилне готовися.

Он к нам з неба на землю позволил вступити,

Бы от владзы шатана могл освободити

Люд, творенє рук своих, и так ся понижил,

Же ся до нас ненздников ведлуг тѣла зближил.

Якож Єго витати, о то ся стараймо,

Як може быт напенкней в тоє потрафляймо.

Дяки чинѣм всѣ сполне за то навѣженє,

Же през пристьє на землю справил нам збавенє.

Абы теж день тот святый Свого нароженя

В веселю дал отправит, просѣм узыченя (УП-1, с. 227).

Поетична мова. Олександр Митура добре володів тех­нікою віршування: усі 170 ряд­ків «Візерунка» майже пов­ністю витримані у 13-складовому розмірі. Версифікаційну майстерність автора засвідчує й акро­вірш «Коляда».

Алегоризм мови автора виявляється у зверненні до євангельського інакомовлення. Ключем до цього прийому в якомусь сенсі є вже згаданий епіграф, що актуалізує символічне переусвідомлення побожних вчинків героя як «світла добрих справ». Високо ціновані в сарматській культурі традиціоналізм, вірність заповітам предків інтерпретуються через алюзії до євангельської притчі про будинок, зведений на камені: о. Єлисей Плетенецький не боїться носіїв земних спокус, «пекельних зміїв», «бо єст фундованый на камени, не пѣску: от Бога презряный». Герой зображується як непохитний стовп віри, що спирається на скелю:

Стоиш праве, як фѣляр[1], моцне вґрунтованый,

вѣтром жадным противных намнѣй незахвяный.

Збудовал тя абовѣм Архітектон собѣ,

прето ж вѣтер противный не зашкодить тобѣ (УП-1, с. 224).

Порівняймо євангельську притчу: «Отож, кожен, хто слухає цих Моїх слів і виконує їх, подібний до чоловіка розумного, що свій дім збудував на камені. І линула злива, і розлилися річки, і буря знялася, і на дім отой кинулась, та не впав, бо на камені був він заснований. А кожен, хто слухає цих Моїх слів, та їх не виконує, подібний до чоловіка того необачного, що свій дім збудував на піску. І линула злива, і розлилися річки, і буря знялася й на дім отой кинулась, і він упав. І велика була та руїна його!» (Мт. 7:24-27). Інша версія притчі подана в євангелії від Луки (Лк. 6:47-49). Семантика «стовпа віри» була особливо насиченою з огляду на те, що власне о. Єлисей Плетенецький очолював Києво-Печерську лавру протягом особливо напруженого протистояння з’єднаної та не з’єднаної з Римом частин Київської митрополії (1599-1624), був до 1620 р. найвищим представником православного духовенства в Києві, пережив боротьбу за збереження ієрархії, відновленої патріярхом Феофаном 1620 р.

У третьому вірші панегіричного циклу, «Праца и старанє о релѣи старожитной», Олександр Митура актуалізує семантично насичений мотив стосунків пастиря (пастуха) й пастви, до якого часто звертається Євангеліє (Мт. 9:36; 12:11-12; 25:32-46; 26:31; Мк. 6:34; 14:27; Лк. 15:4-7; Ін. 10:1-16; 21:15-17):

Яко вѣрный служебник у Пана своєго.

вдень и вночи вставичне чуючій до него.

Который тя пастырем до Своєго стада

обрал быты: жадная абовѣм завада

В паствѣ ся не находить сторожи твоєи (УП-1, с. 224).

.

Ключова метафора панегірика – сяяння світлом добрих справ – доповнюється в п’ятому вірші («Преложенство») метафоричним мотивом будування Києво-Печерського монастиря вчинками благочестя святих печерських угодників, що їхні «тѣла святыи за скарб повѣрено» о. Єлисеєві Плетенецькому. У шостому ж вірші з’являється чудова метафора «воскрешення друкарні»: герой «повскресил друкарню, припалую пылом, Балабана». А у вірші «Промова» дарування панегірика адресатові метафорично інтерпретується як принесення в дар першого колоска з «неродючого жнива» авторової творчости:

Як першій мой колосок неродного жнива,

котрого в невмѣєтность[2] обфита[3] єст нива (УП-1, с. 227).

Це, в свою чергу, викликає алюзії на старозавітню заповідь принесення Богові перших плодів праці («Початки первоплоду твоєї землі принесеш до дому Господа, Бога твого» – Вих. 23:19) та численні випадки використання метафоричних образів ниви й жнива в Євангелії (наприклад, «Жниво справді велике, та робітників мало; тож благайте Господаря жнива, щоб на жниво Своє Він робітників вислав» – Мт. 9:37-38).

Риторична модель вірша «Промова» та метафоричний образ подарованого героєві колоска з поетичної ниви автора мотивує включення до тексту характерної вставної новели про убогий дар слуги цареві – кухоль несмачної води, котрий дозволив монархові виявити свою лагідність і милосердя:

Леч, як оный монарха, котрый воды троха

не гордѣвши, рад принял, хоча й была плоха,

За дар єму приняти, вчинил то хентливе,

ґды убогій подданый чинил то зычливе.

И ты, прошу усилне, будь му в то подобный,

приняти рач тот дарунк, хоч же не є годный  (УП-1, с. 227).

Літературні джерела мають мотив явлення хреста імператорові Константину Великому: «Того и на звитязство подал Константіну», згадка про «Патерик славный за оных святых мужев, в христіанствє давный», посилання в «Промові» на Ціцерона.

Місцями текст панегірика засвідчує вплив фольклорної поетики. Скажімо, при згадці про продовження друкарської справи, започаткованої Балабаном, автор вживає вираз «мудрыє под лаву славу их вкидають». Це викликає аналогії зі словами народної пісні «добрую славу кинула під лаву». Так само у метафоричному порівнянні з «Промови» «Яко бы хто в дол море выляти ся важил» відчувається парафраз народної приказки «Ложкою моря не вичерпати».

«Вірші на жалосний погреб гетьмана Сагайдачного» Касіяна Саковича (1622)

Ориґінальна назва: «Вѣршѣ на жалосный погреб зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного, гетмана войска Єго Королевской Милости Запорозкого». Вірші були надруковані 1622 р. й виголошені на похороні Сагайдачного в провідну неділю 1622 р. Михайло Грушевський називає твір «першим testimonium diligentiae братської школи», а Григорій Грабович – «розвиненою евлоґією, яка жанрово поєднується з панегіриком і, що може, важливіше, з повчальним exemplum i memento mori»[4].

Герой твору – Петро Сагайдачний походив зі шляхетської родини Конашевичів-Попелів з-під Перемишля. Він народився 1577 або 1578 р., можливо, в с. Кульчиці біля Самбора, а у 80-90-і рр. XVІ ст. навчався в Острозькій Академії. Є відомості про його службу в київського судді Яна Аксака наприкінці XVІ ст. Однак уже перед 1600 р. Петро Конашевич-Сагайдачний опинився на Січі. Невдовзі він здобув авторитет, достатній для його обрання гетьманом. Уперше гетьманську булаву Сагайдачний одержав між 1605 і 1610 рр. Його небачена популярність і слава козацького ватажка були обумовлені насамперед успішними морськими походами на Туреччину та васальне Кримське ханство: на порт Синоп (Мала Азія) – 1614 р., на Стамбул – 1615 р., на Кафу, Трапезунд і Босфорське узбережжя – 1616 р. Козацькі походи мали широкий розголос у Європі, сприймаючись як акти християнської протидії ісламській загрозі.

Гетьманування Сагайдачного відзначалося твердою рішучістю, прагненням надати козацькій спільноті легітимности й належної організації. Остаточно визначилися порядок скликання ради й козацького кола, межі їхньої компетенції. Було запроваджено чіткіший поділ на полки, сотні й десятки. Усталилася система військових посад (осавулів, обозних, писарів, хорунжих тощо). У той же час Сагайдачному вдалося досягти компромісу з королівською владою завдяки обіцянкам скоротити реєстр і спалити флот (угоди з комісіями 1617 та 1619 рр.). Запорожці активно підтримали претендентів на московську корону на початку XVII ст. На службі в короля Сигизмунда ІІІ у московській кампанії 1611-1613 рр. було не менш як 30 тис. українських козаків. А 1618 р. гетьман Сагайдачний повів на Москву 20-тисячне військо, щоб визволити з облоги королевича Владислава. Дорогою було вщент знищено міста Ливни, Єлець, Скопин, Ряжськ та ін. Завдяки Сагайдачному та його війську вдалося не лише визволити з полону королевича, але й укласти вигідне для Речі Посполитої Деулінське перемир’я 1618 р., за яким було повернено захоплені Московським царством Смоленськ, Чернігів, Сіверську землю.

Козацтво заявляє про себе як про культуротворчу силу, коли невдовзі після створення Київського Богоявленського братства до його складу вписався сам гетьман Петро Сагайдачний з усім військом запорозьким. Запорожці беруть безпосередню участь в охороні Києво-Печерської лаври, 1613 р. допомагають відбити маєтки, конфісковані уніятським митрополитом. Трахтемирівський монастир неподалік від Канева перетворюється на посередника між козацтвом і церковним центром. Нарешті, сáме запорозьке козацтво на чолі з гетьманом Сагайдачним забезпечує 1620 р. відновлення патріярхом Єрусалимським Феофаном українсько-білоруської православної ієрархії.

Гетьман Сагайдачний помер 10 квітня 1622 р. від рани отруйною стрілою, одержаної під час Хотинської війни. Війна розпочалася в липні 1621 р., коли 150-тисячне турецьке військо перейшло Дунай і вирушило на завоювання Речі Посполитої. Під Хотином на Буковині їй протистояло 35-тисячне польське військо на чолі з гетьманом Каролем Ходкевичем. Але, попри спроби турків схилити Запорозьку Січ до союзу, гетьман Сагайдачний привів під Хотин ще 38 тисяч козаків. Козацькі загони прийняли на себе основний удар турків. Криваві бої точилися протягом вересня. Об’єднане військо зупинило наступ султана Османа ІІІ. Чергова спроба вторгнення ісламської імперії в християнську Європу зазнала поразки. Ця битва була визнана однією з найбільш героїчних подій у тогочасній історії не лише Речі Посполитої, а й цілої Європи. Папа Григорій XV направив до польського короля Сигізмунда ІІІ вітального листа, який закінчувався словами: «А як річка Дністер буде пам’ятником турецької ганьби, так нехай плине вічна хвала польського імени». З 1623 р. папа Григорій XV дозволив запровадити щорічне святкування в Речі Посполитій 10 жовтня як «Хотинської річниці», а його наступник, папа Урбан VIII, визнав за доречне скласти службу й подячні молитви на цей день.

Композиція. Панегірик складають епіграма на герб Запорозького козацького війська, передмова-огляд історії Запорозького війська, декламації 19 студентів, епілог від імени померлого гетьмана, післяслово до читача.

Геральдична епіграма вміщена під гербом козацького війська, що зображує лицаря з шаблею й мушкетом. Брак символічних образів на гербі стимулює концентрування уваги автора на лицарських подвигах козаків:

Ґды мензства запорозцов кролеве дознали,

Теды за герб такого им рыцера дали.

Который ото готов ойчизнѣ служити,

За волность єѝ и свой живот положити.

И якъ треба землею албо тыж водою –

Вшеляко он способный и прудкій до бою (УП-1, с. 322).

Васальна вірність королеві, жертовне служіння вітчизні, захист її свободи, нарешті, пряме називання зображеного козака «рицером» визначають за мету твору інтерпретацію героїчної смерти Сагайдачного як свідчення лицарських чеснот очолюваного ним війська. Це мало ствердити й зміцнити претензії козацтва на визнання його лицарським станом, тобто надання станових привілеїв, що належали в Речі Посполитій шляхті.

Нижче вміщується девіз – «Не вѣсте ли, яко властелин велик паде в сій день в Ізраили[5]» (2 Цар. 3:38). Цей розпачливий вигук царя Давида взятий із розповіді про загибель та похорон його полководця Авнера, що відіграв вирішальну роль у боротьбі за здобуття Давидом влади в Ізраїлі. Таким чином акцентується вірність загиблого гетьмана монархові й Речі Посполитій.

Далі йде «Предмова», що починається виведенням зв’язку між вірністю та свободою. Логіка автора випливає з суспільної свідомости держави, яка пишалася своєю свободою, вважала себе східним форпостом європейської цивілізації проти східних деспотій і ототожнювала державну ідею з особою короля. Говорячи про свободу, «вольность», автор зазначає:

Мензством єи рыцерѣ въ войнах доступують.

Не грошми, але крвю ся єи докупують.

Войско запорозкоє волности набыло

Тым, же вѣрне ойчизнѣ и кролюм служило (УП-1, с. 323).

Відтак робиться екскурс у минуле України, згадується про походження від Ноєвого сина Яфета, про переможні походи князя Олега на Константинополь, про Володимирове хрещення. Спочилий гетьман постає одним із славетних полководців, що виходили з князів і шляхтичів Руської землі, чим, можливо, натякається на шляхетське походження Конашевича Сагайдачного, котрий «справ рицерских дѣлностю всюды слыл». Уславлення спочилого гетьмана поширюється автором на все козацтво. Сакович закликає козаків:

Абысте въ вѣрѣ своєй святой моцно тръвали

И вѣрность кролю пану въ всем заховали,

За которую волность вам єсть дарована,

Же проч самого кроля не маєте пана (УП-1, с. 323).

Наприкінці передмови наводяться вітання нового гетьмана, обраного після загибелі Сагайдачного – Олефіра Голуба (1622-1623).

Слідом за передмовою вміщуються 19 декламацій учнів Київської братської школи – «спудеїв», чиї імена зазначаються під кожною декламацією. Першим промовляє Стефан Почаський – як вважається, майбутній автор «Евхаристиріону», в монашестві Софроній. Він висловлює сум за спочилим і нагадує про його чесноти, про те, що війну Сагайдачний провадив лише зі справедливою метою: визволяти християн з неволі, додаючи:

Ґды ж война для тых толко причин маєт быти,

Себе от кривд и иных так же боронити (УП-1, с. 325).

Другий промовець ще раз зупиняється на справедливості воєн, що їх провадив Сагайдачний, не лише згадуючи про битви з турками й татарами, але й приховано натякаючи на похід у Московію для визволення оточеного королевича Владислава, – подвиги, через які Сагайдачний «своим мензством слынул въ всѣх краях, // в татарских, турских, навет и в полночных странах». Безпосередньо нагадується про мужню битву у Волощині, яка дозволяє авторові шукати аналогії в античній історії: в діях афінського правителя Кодра (Кодруса) та спартанського царя Леоніда, котрий прославився в битві під Фермопілами, загинувши з трьома сотнями своїх воїнів.

Третій спудей розмірковує над минущістю людської долі й невблаганністю смерти, а четвертий доповнює його ствердженням невмирущости слави, здобутої мужнім захистом вітчизни й іншими добрими справами. П’ятий, шостий і сьомий декламатори нагадують сюжети з античної історії про підготовку до смерти визначних осіб: єгипетського царя Птолемея ІІ Філадельфа, з іменем якого пов’язують грецький переклад Біблії – Септуагінту, константинопольських імператорів, римського імператора Люція Септимія Севера. Кожен із прикладів засвідчує спокійне й урівноважене ставлення до смерти, готовність до повсякчасної зустрічі з нею. До цих взірців дещо несподівано для похорону героя, загиблого від рук мусульман, долучався в декламації восьмого юнака випадок із біографії султана Саладина. Знайшлося місце в низці повчальних сюжетів і для епізоду з історії улюбленого європейцями Олександра Македонського, його батька Филипа та філософа (дев’ята та дванадцята декламації). У двох учнівських промовах виступають персонажами християнські святі: архиєпископ Кесарії Кападокійської Василій Великий (десята) та патріярх Олександрійський Іоан Милостивий (одинадцята).

Декламації тринадцятого й чотирнадцятого спудеїв подають огляд біографії спочилого гетьмана. В цьому сенсі панегірик Касіяна Саковича має унікальний джерельний характер, компенсуючи брак історичних документів про гетьмана Сагайдачного. Ми дізнаємося про народження героя під Перемишлем, його навчання в Острозькій Академії:

Уродилъся он въ краях подгорских премисских.

Выхован въ вѣрѣ церкви всходнеи зъ лѣт дѣтинских.

Шол потом до Острога, для наук уцтивых,

Которыи тамъ квитли за благочестивых

Княжат, которыи ся въ науках кохали,

На школы маєтностій много фундовали (УП-1, с. 330).

Принагідно автор висловлює небезпідставну турботу про майбутнє Острозької Академії, яка після смерти меценатів залишилася без фінансування й була приречена на загибель. Прихід на Запоріжжя пов’язується з прагненням до лицарських подвигів і з мужністю Сагайдачного. В розповіді про військові подвиги згадується про захоплення Кафи, участь у війнах на терені Молдови («Мултянської землі») та Волощини, у боротьбі зі шведами за прибалтійську Ліфляндію – частину теперішніх Латвії та Естонії. Евфемістично обминаючи назву Московського царства, Касіян Сакович відзначає як заслугу Сагайдачного похід на Москву:

Пулночныи тыж краи будуть памятати

Долго єго мужество, бо ся им дал знати,

Великого звитязства там доказуючи,

Мѣста и городы их моцныи псуючи (УП-1, с. 330).

При цьому наголошується на його ревності в вірі: у взятих з боєм містах Сагайдачний залишав у спокої церкви. Подвигами віри спочилого зображені його клопотання перед королем про збереження православної віри, а особливо – організація висвяти єрусалимським патріярхом митрополита і єпископів для Київської Церкви. Побожна й мужня смерть Сагайдачного, гідна підготовка до неї, щедрі передсмертні пожертви на церкви, школи, монастирі, на Львівське братство стверджують його християнські чесноти й водночас підносить до рівня стародавніх героїв, приклади яких наводилися раніше.

Промова п’ятнадцятого юнака вводить образ зажуреної дружини Сагайдачного. Наступна ж декламація написана в формі монологу-звернення спочилого гетьмана до дружини й війська – «Пожигнаньє малжонки и войска», а закінчується традиційним перепрошенням живих і проханням про молитви.

Сімнадцятий спудей, ніби «Вічную пам’ять» виголошує слова про невмирущість пам’яти про гетьмана Сагайдачного та цитує некролог. Вісімнадцята промова називається ще «В гетманѣ якіи цноты мають быти». І тут справді перелічуються чесноти, які повинен мати полководець. Дев’ятнадцятий же спудей, завершуючи жалобні промови, повертає слухача до мотиву лицарства Запорозького Війська:

О запорозком войску кто писма читаєт,

Тот им мензство и славу, хоть не рад, признаєт,

Бо завше в нем такіи рицери бывали,

Што менжне непріателей ойчистых бивали,

И жадноє рицерство в нас не єст такъ славно,

Якъ запорозкоє, и непріателюм страшно (УП-1, с. 335-336).

Наприкінці «Віршів» вміщено «Епілоґ смертю пораженого до живых» – монолог від імені спочилого, де варіюється мотив неминущости смерти.

Поетична мова. Обираючи риторичну стратегію панегірика, автор звертається до античних авторитетів. Згадується Сенека, Гомер, Демосфен:

Кто бы хтѣл достатечне справы описати

Петра Конашевича и на свѣт подати

Мусѣл бы у ґрецкого поеты Гомера

Зычить розуму, альбо тыж у Димостена,

Которыи валечных своих ґреков дѣи

Выписали достатне, яко по лінѣи.

Леч нам трудно зъ оными въ розумѣ зровнати,

Ґдысмы таких въ науках праць не хтѣли мати.

Єднакъ хоть простыи рытмом, предся не замолчим

Дѣлности того мужа въ кротце вам приточим (УП-1, с. 329-330).

І пізніше, доводячи право Сагайдачного на прославлення його імени в панегірику, автор виводить його подвиги на тлі низки народних героїв:

Бо єсли выхваляєт Ґреціа Нестора,

Ахіллеса, Аякса, а Троя Гектора,

Атенчикове славять кроля Периклеса

И славного оного зъ ним Темистоклеса,

Рим зась зъ смѣлости свого хвалить Курциуша

И зъ щасливых потычок славить Помпеюша,

Теды теж и Россія Петра Са[га]йдачного

Подасть людєм, въ памятку вѣку потомного (УП-1, с. 334).

Панегірик взагалі щедро насичений новелістичними сюжетами античного походження, а також прикладами з житій християнських подвижників, визначних церковних діячів і святих. До розділу «В гетманѣ якіи цноты мають быти» Сакович включає афоризм безіменного античного філософа: «лѣпше єсть мѣти лва над єленями // Гетманом, a нѣжели єленя над лвами».

При роздумах на улюблену барокову тему «Vanitas», марнотности всього сущого й минущости людської долі, автор у декламації третього юнака вдається до алюзії мотивів псалма: «чоловік як трава дні його, немов цвіт польовий так цвіте він» (Пс. 102:15)

Чловєк, якъ тѣнь, сон, трава, якъ цвѣт увядаєт,

Наг ся родить, наг сходить, все ся тут зостаєт (УП-1, с. 326).

До цього ж мотиву повертає слухача декламація шостого юнака:

Вѣдаючи, же того свѣта честь, и слава,

И богатство преходить, якъ тѣнь, сон и пара (УП-1, с. 327).

Порівняймо інші псалми: «бо вони, як трава, будуть скоро покошені, і мов та зелена билина пов’януть!» (Пс. 36:2), «хай пов’януть вони, як трава по дорозі» (Пс. 57:8), «Мої дні як похилена тінь, а я сохну, немов та трава!» (Пс. 101:12), «Людина стала до пари подібна, її дні як та тінь проминуща!» (Пс. 143:4).

Легко прочитуються біблійні алюзії у визначенні неминучости поразки гордовитих турок:

Такъ то Бог гордым завше звыкл ся спротивляти,

Покорным зась и тихим благодать давати (УП-1, с. 332).

Автор майже дослівно цитує апостольські послання Якова та Петра: «Бог противиться гордим, а смиренним дає благодать» (Як. 4:6; 1 Пет. 5:5).

Епічний мотив невмирущости слави виражається засобами, суголосними фольклорним:

Єднак потомным вѣком слава

Вѣчная по тобѣ зостала (УП-1, с. 326).

Порівняймо традиційну кінцівку народних дум: «Слава не вмре, не поляже // Однині до віка!» («Козак Голота»)[6], «Слава про козаків, бідних невольників // Однині до віка» («Плач невольника в турецькій неволі»)[7], «Слава про дівку Марусю-бранку, попівну Богуславку, // Про козаків сімсот, бідних невольників, // Однині до віка» («Маруся Богуславка»)[8] і т.д.

Дуже цікаве сполучення народної метафорики з античними образами та мотивами, що посилює характерну барокову метафоричність елементами концептизму. Розповідь про винищення в бою турецького війська містить такий вислів:

Снѣданя им посполу зъ обѣдом даючи,

А на вечеру на честь до Плютона шлючи (УП-1, с. 332).

Битва-гостина закінчується переміщенням загиблих у потойбічний світ – до Плутона. А все це пов’язується в один цикл: за сніданком іде обід, а закінчується день вечерею.

Образ смерти з косою з «Епілогу» має значною мірою фольклорний характер, що мотивує введення елементів іронії:

Єноху зъ Илією троха зфолговала,

Єднакъ острую косу на них зготовала (УП-1, с. 336).

Зворушливий образ розлуки з чоловіком гетьманової дружини виражається метафорично, в дусі народних пісень: «А тепер твоя свѣча ясная юж зъгасла». Вічність же пам’яти про Сагайдачного висловлюється в метафоричний спосіб, узвичаєний у бароковій поезії Речі Посполитої:

Поки Днѣпръ зъ Днѣстром многорыбныє плынути.

Будуть, поты дѣлности теж твои слынути (УП-1, с. 334).

Сакович охоче вживає порівняння, особливо полюбляючи аналогії зі стародавньою історією. Риси Сагайдачного увиразнюються порівняннями з якостями афінського царя Кодра, Ахіллеса, Олександра Македонського тощо. Чимало порівнянь Сагайдачного та запорожців зі стародавніми героями має свою праґматику: ствердити в свідомості загалу ідею про належність козаків до «лицарського», тобто аристократичного, шляхетського, стану.

У панегірику епітети також уживаються передусім для ствердження лицарських чеснот козацтва: «силне войско єго королевскои милости», «Гетман Петр Конашевич ... справ рицерских дільностю всюди слил». Сполучення епітетів покликане надати оповіді більшої емоційної сили: «о, цный гетьмане»; «вож славный, непріятелюм ойчизны страшный»; козак «способный й прудкій до бою». Є підстави говорити про фольклорні джерела низки тропів: використано народнопісенні постійні епітети «добре здоров’я», «великий жаль», «живий человік», «хвороба смертна», «напої коштовниї», «хліб 6ілий».

«Евхаристиріон» Софронія Почаського (1632)

Ориґінальна назва – «Ευχαρηστηριόν албо Вдячность ясне превелебнѣйшому в Христѣ єго милости господину отцу кир Петру Могилѣ, воєводичу земль Молдавских, великому архимандрітови святои великои лаυры чудотворнои Печерскои Кієвскои, вѣры православнои в Церкви святои въсточнои промоторови побожному и несмертелнои славы годному оборонци».

Панегірик вийшов друком 1632 р. в Києво-Печерській лаврі. Автор – вихованець братської і викладач лаврської школи в Києві.

Пізніше Софроній Почаський був ректором Києво-Могилянської колеґії та ігуменом київського Богоявленського монастиря. Згодом він був посланий до Молдови, де став ігуменом Трьохсвятительського монастиря в Яссах. Київський книжник заснував там Академію.

На початку книги вміщується гербова епіграма. В ній виділяється образ орла, увінчаного короною, до котрого звертається автор. Символіка корони переосмисліюється: корона є знаком не тільки монаршої влади, але й влади духовної (митра).

Вѣм, же сь нѣґды-сь сроґіи звикл громи носити,

            Тепер сроґость в ласкавость час юж отмѣнити.

Орле, пильнуй презацных Могилов короны,

            Бо тот знак всей Церкви єст знаком обороны (УП 2, с.175).

Далі йде передмова до архимандрита Петра Могили. Вона виконана в символічно-алегоричній площині. Наводиться леґендарний сюжет про вафаленського короля, що звик висилати підданцям запалену свічку на знак палкости своєї милости до них. Православна наука зображується метафорично, як цариця наук Мінерва, досі дуже неплідна. Ось, нарешті, вона народила «немалоє ґроно в православной науці православних синов», котрі зібралися під опікою архимандрита Петра Могили: «под намет твоєи щодробливости, под плащ твоєго стараня, под упреймость твоєи ку науком зычливости» (УП 2, с.175).

Ці вчені мужі й хочуть скласти подяку й подарувати символи своєї прихильности до Петра Могили. Годилося б золото, але з золотом адресат сам себе віддав «православній Мінерві». Годилося б коштовне каміння, але адресат, сам бувши коштовним каменем у чеснотах і побожності, зосередив біля себе вчених лаврської школи, ніби коштовні камені. Архимандрит Петро Могила метафорично порівнюється з Атлантом, котрий тримає на собі небо в грецькому міфі: ще не ставши архиєреєм, Петро Могила вже тримає на собі Православну Церкву.

Славна родина Могил веде свою лінію з двох славних столиць, Молдовської та Волоської. «И марсовых твоих праць, которых-єсь напротив оттоманським цербером подыймовал и добровольноє згорженє свѣта которого под ноги подославши, за Богом-єсь ся Христом удал».

Тому Мінерва дарує адресатові гору, Гелікон і Парнас, «на которых абы ся весь свѣт малый могл твоєи славы и тєлесным и душевным оком дочитати» (УП 2, с.175). За міфологією, Гелікон і Парнас – гори в Беотії, де било священне кастальське джерело. Там жили дев’ять дочок Зевса і Мнемозини (пам’яти) – музи:  Калліопа (Прекраснолиця) – муза героїчної пісні, Кліо (Та, яка виголошує славу) опікувалася історією, Евтерпа (Радісна) – покровителька лірики, Талія (Прекрасна) – муза комедії, Мельпомена (Та, яка співає) – муза трагедії, Терпсіхора (Та, яка любить танець) – муза танцю, Ерато (Кохана) покровителька любовної пісні, Полігімнія (багата на гімни) дає натхнення тим, хто складає гімни й побожні пісні, Уранія (Небесна) – покровителька астрономії.

Основний текст твору поділено на дві частини: Гелікон і Парнас. Починаються обидва символічними гравюрами, емблематичними віршами – епіґрамами та короткими (двовіршами) зверненнями Вдячности, на які відповідають алегоричні образи Гелікону й Парнасу. На гравюрах і в епіґрамах розвивається образ аристократа, який залишив монарші клейноди задля християнської досконалости.

Першу частину складають вісім промов «вільних наук»: традиційних «семи вільних наук» – граматики, риторики, діялектики, арифметики, музики, геометрії, астрономії, – та восьмої, вищої з наук – теології. У кожній промові Петро Могила прославляється за розвиток в Україні відповідної науки, використовуються певні символічні ознаки цієї науки, вказується на перспективні наслідки її вивчення. Наприклад, друга наука, Риторика, вказує, що Петро Могила започаткував на Русі «нурт рѣки красномовства», четверта, Арифметика, говорить до засновника школи: «Подал-єсь нам в Рóссіи знати в часах мѣру». Музика описує свій сенс суто метафорично:

Музика – цвѣт веселья, корень пѣсній значных,

Музыка – сад утѣхи, жродло мыслій вдячных.

Орфеова спѣваня лѣсы, рѣки, скалы,

Здумѣвшися, слухали, и Евріп несталый (УП 2, с.179).

Останньою промовляє Вдячність, після чого наводиться у формі звернення до Пресвятої Тройці віршове переосмислення образу Гелікону, де «новий Гелікон» протиставляється поганському міфові.

Друга частина, «Парнас», складається з промов дев’яти муз, покровительок мистецтв. Промовляють Кліо, Мельпомена, Уранія, Калліопа, Полігімнія, Талія, Евтерпа, Терпсихора, Ерато. Кожна з них оперує міфологічними образами й мотивами, що засвідчують важливість відповідного мистецтва. При цьому, скажімо, Каліопа наводить паралель поміж героями стародавньої історії та Петром Могилою:

Каллиопе, звитяжцов преславных похвало,

Умолкни, що ся пред тым за поган ставало,

Не выноси Альциду з Ахиллесом дѣльным,

Не залецай Гектора з Енеашем сильным.

Ото маєш рицера моцій неслыханых,

Звѣтяжцу над Еребом сил непоровнаных,

Єсли для справ высоких до пекла дорогу

Етеови змыслила, признай то все Богу.

По нем теж задивуйся, иж не только старый

Вѣк множил богатырев, леч и наш несталый –

Поровнаєт рыцеров наш Могила давных,

Бо звѣтяжца таємных єст весполь и явных (УП 2, с. 185).

Після коротких монологів муз наводиться промова Аполлона та Вдячности. Як і попередня частина, цей розділ завершується промовою до Богородиці, «Цариці й цвіту небесних садів», яка є вищою опікункою мистецтв і знань за Палладу.

Завершується панегірик віршем до невдячного Зоїла. Зоїл – грецький ритор, що жив у ІІІ ст. до Р.Х. й засуджував Гомера. Його ім’я стало прізвиськом будь-якого озлобленого, несправедливого критика. Звернення до цього символічного образу викликалося існуванням у Києві аґресивної опозиції євроцентричній політиці Петра Могили й відкритій ним у лаврі «латинській» школі:

Не шарпай, злый Зоиле, псѣм зубом таємне

Ни в чом славы людськои, бо на то ж взаємне,

Єсли трафиш, дознаєш, иж камень скалистый

Зубы крушить, и псуєт гвоздь ногу сталистый.

Кто на мѣстцу высоком, пес тому не шкодить,

А где острый гостинець, там нихт не доходить.

Опочистый єст Олимп славы цных Могилов,

Не боиться шарпанья зубатых Зоилов.

Цвичоных людей гвоздьєм острым обточоный,

Не шарпай єго славы, бы-сь наддер учоный (УП 2, с. 188).

Згадка про Зоїла надає панегірикові полемічного спрямування.

Іван Орновський

Біографія

Іван Орновський належав до чернігівського літературного кола, сформованого єпископом Лазарем Барановичем. Народився він на Чернігівщині, напевне, в другій половині XVII ст. Місце й час смерти невідомі.

Припускають, що поетичні здібності Орновського привернули увагу Лазаря Барановича ще під час навчання поета в Києво-Могилянській колеґії. Коли в Чернігові стала працювати друкарня, там почали друкуватися твори Орновського. Написані вони по-польському. Перший твір – «Небесний Меркурій» («Niebieski Merkuriusz», 1686) – це панегірик, присвячений Станіславу Голинському. До нашого часу твір не зберігся й відомий лише з бібліографічних описів.

«Муза Роксоланська» Івана Орновського (1688)

Ориґінальна назва: «Musa Roxolańska o triumfalney sławie i fortunie z herbowych znaków ... pana Jana Masepy hetmana wojsk J. Carsk. M. Zaporoskich polskim rytmem ogłoszona[9]». Панегірик присвячений гетьманові Іванові Мазепі, який порівнюється з Алкідом (одне з імен Геракла – Алкід, син Алкмени): «Rossyjskiego Alcida cnotą thron zmocniony[10]». Він виданий до першої річниці обрання Івана Мазепи на гетьмана, – як зазначається на титульній сторінці,

Roku, którego z czystej Pańskiej ciała

Katedry, przedwieczna się mąrdość odezwała[11].

Книгу відкриває герб Мазепи – т. зв. «Курч», що містить біблійний вилковий хрест на якорі (у формі літери епсилон), шестираменну зірку й півмісяць. Ці гербові елементи інтерпретуються в біблійному дусі у вміщених під гравюрою кількох сентенціях латинських Отців Церкви. Мотив хреста як знаку спасіння домінує у доданій прозовій передмові-посвяті гетьманові Мазепі. Автор заявляє про намір виголосити роксоланською музою сарматському світові славу Мазеп, давніх волинських князів (герб Курч належав волинському родові шляхетському родові князів Коріятовичів-Курцевичів, що походили від литовських великих князів). У віршовій посвяті Орновський проголошує, що Бахчисарай і Перекоп задрижать, коли Мазепа піде на Крим карати ворога.

Текст будується на емблематичній засаді. У віршовій частині панегірика автор постійно апелює до гербових символів, згадує про їхнє здійснення в справах предків Івана Мазепи та про гідне примноження їх самим гетьманом. Іван Мазепа виступає втіленням чеснот сармата-роксолана, закоріненим у минувшині й активним у власному лицарському служінні. Подається чимало фактів з біографії гетьмана: його навчання, служби при королівському дворі, урядування в Чернігові.

Ім’я Геракла-Алкіда перетворюється на концепт, за яким стоять стійкі уявлення про неординарні гідності адресата. Можна шукати й прихованої символіки: Геракл був людиною, героєм, але дорівнявся до богів. Шляхтич Мазепа, що став козацьким гетьманом, заслуговує своїми чеснотами на монаршу гідність.

За принципом концепту сполучаються дві чільні характеристики героя: мудрість і мужність. Взагалі в створенні концептів, що формують переможно-церемоніяльну атмосферу, беруть участь цілі ряди власних імен. Автор демонструє свою ерудицію, вводячи цілу низку античних персонажів та власних назв. Чорне море в нього – Euxin (Ewxin), Karadynes. Мазепа, «булавовладний Алкід» або «російський Марс», топить турків у кривавій піні над Босфором:

... Twoy Mars krwawy

Bitnego idąc Annibala w tropy

Dobiegł zwycięskiy na Pegażie sławy[12].

Мазепа порівнюється з Катоном чи Лікургом; у його особі Русь-Україна має свого Камілла (римський полководець IV ст. до Р.Х.). Його слава перевершує давніх греків і римлян: «Greckie y rzymskie sława przeszedł sam Hetmany[13]».

«Аполлон Сарматський» Івана Орновського (1703)

«Apollo Sauromacki przy weselnym akcie ... pana P. Simeona Lizohuba[14]». Панегірик присвячений Семенові Лизогубу (народився 1678 або 1680 р., помер 1734 р.), бунчуковому товаришеві, вихідцеві з відомого з часів Хмельниччини козацько-старшинського роду Лизогубів. Історики згадують Семена Лизогуба як імовірного співавтора т.зв. «Лизогубівського літопису», компілятивного хронологічного нарису історії України від початку XVI ст. до 1737 р., де з 1690-х рр. розглядаються переважно події, пов’язані з родом Лизогубів.

Пилип Орлик

Біографія

Пилип Орлик народився в Косуті під Вільном 21 жовтня 1672 р. Він походив із литовсько-чеського роду. Спершу Орлик навчався у Віленській єзуїтській академії, а потім – у Києво-Могилянській колеґії, яку закінчив 1694 р.

Орлик працював писарем у митрополичій канцелярії (1698-1700). З 1702 р. він – генеральний писар і найближчий радник гетьмана Івана Мазепи. Разом із гетьманом Орлик намагався створити антимосковську коаліцію, після поразки під Полтавою еміґрував, а після смерти Мазепи був обраний гетьманом 16 квітня 1710 р. Під час обрання було укладено угоду гетьмана зі старшиною та козаками: «Пакти і Конституцію прав і вольностей Запорозького Війська» («Конституцію Пилипа Орлика»).

Як гетьман України Пилип Орлик уклав союзний договір із Швецією (1710) та Кримським ханством (1711). Було здобуто підтримку Туреччини, котра оголосила війну Московському царству. Навесні 1711 р. гетьман очолив наступ на Правобережну Україну. Міста без бою здавалися козацькій армії. Правобережні полки перейшли на її бік. Було обложено Білу Церкву, почалися масові виступи проти московської адміністрації на Лівобережній Україні. Але наступ російського війська та Прутська мирна угода між Московським царством і Туреччиною 1711 р. не дали реалізуватися планам Орлика. Він 1714 р. переїхав до Швеції, потім 1720 р. до Німеччини, згодом до Франції. Пізніше Орлик жив у Салоніках, Буджаку, Яссах, Бухаресті.

Він відомий як автор блискучих політичних творів «Вивід прав України» (1712), «Маніфест до європейських урядів» (1712) та цінного «Діяріуша» («Щоденника подорожнього», 1720-32). «Щоденник» опублікований у 1989 р. Гарвардським університетом (США).

Помер гетьман Пилип Орлик у Яссах 26 травня 1742 р., до останніх днів намагаючись сформувати власне військо й залучити до боротьби за відновлення козацької держави інші країни та Запоріжжя. Літературну творчість Пилипа Орлика студіювала з кінця ХХ ст. Олександра Трофимук.

«Російський Алкід» Пилипа Орлика (1695)

Ориґінальна назва – «Alcides rossiyski triumfalnym lawrem ukoronowany iaśnie wielmożny iegomość pan Ian Mazepa hetman woysk ich carskiego prześwietnego maiestatu zaporożskich[15]». Твір видано польською мовою у Вільні 1695 р. Приводом до видання твору був, очевидно, 10-річний ювілей гетьманування Івана Мазепи та успішний кримський похід 1695 р., коли російські та українські війська здобули Азов (Озів).

Герой. Панегірик присвячено гетьманові Іванові Мазепі. Автор вітає гетьмана з перемогою над Кримським ханством і підкорення фортець Кизикермені й ін. Мазепа зображується як «булавовладний Алкід», «захисник людности від невірних напасників». Його образ інтерпретується в стилі зображення монархів, що покликане леґітимізувати гетьманську владу в Україні.

Композиція. Твір видано окремою книгою. Вона розпочинається гербом роду Мазеп і геральдичним віршем. Емблематика герба Мазепи тлумачиться в світлі панівних ідеалів епохи: лицарства й побожности:

Snać krzyż domu Mazepów zodiak przemierzył

I tak się mocno sławą o niebo uderzył,

Że się musiał rozdwoić w tym impecie zwierzchu.

Zhołdowawszy Planety nie znające zmierzchu,

Boy się tu Thracka Luna przystępować blisko,

Złota Phaebe z Helicą zgasza twe iskrzysko,

Krzyż Mazepów rozdarty, w tym Klejnocie drogi,

Rozedrze ci Planeto w Hyperborze rogi[16].

Переклад Валерія Шевчука:

Знать, хрест Мазепів дому зодіяк дав даром,

Відтак потужно в небо славою ударив,

На два відтак розбився в тій імпрезі зверху,

Планети вшанувавши, що не знають мерху.

Бо тут ще трацький місяць підступив був близько,

Геліка злотна Феба згасить те іскрисько.

Мазепів хрест роздертий у клейноті з того,

Тебе, плането, двоїть в гіперборські роги[17].

Далі подається прозова передмова, де тлумачаться мотиви звернення до гетьмана, та «Apostrophe» (віршове звернення), що складається з десяти восьмирядкових строф. Автор просить в адресата дозволу виголосити йому привітання з приводу тріумфальної перемоги над ворогом.

Основною частиною книги Пилипа Орлика є «Діялог про тріумфальну перемогу над бусурманом ясновельможного його милости пана Івана Мазепи, гетьмана Військ Запорозьких». Він займає 28 сторінок. Автор звертається до муз, закликаючи їх залишити місце, де панують божества війни. Далі звеличується військовий подвиг гетьмана, котрий переміг мусульманське військо.

Книга закінчується двома короткими творами: «Пеан тріумфальний Аполлонової лютні на Віленськім Парнасі» та «Трофей умиротворювачеві скіфів» (останній – латинською мовою).

Художній світ панегірика. Автор розробляє мотив деградації людства й зміни «золотого» віку «залізним», протиставляє світ муз світові війни. Він мальовничо зображує батальні картини, порівнює походи на Крим із хрестовими походами минулого. Міфологізується боротьба за вихід до Чорного моря, в перебігу якої було взято фортеці Кизикермен, Тавань, Асламгород. У розповідь про ці події вплітаються мотиви античних міфів.

Вводиться алегоричний образ Луни (Echo) – поетичної творчости, яка відображає реальні події, увічнює славу героя, розносить звістку про нього по цілому світу. Гетьман Мазепа знов, як і в Івана Орновського, зображується як Алкід-Геркулес.

Гетьман постає руським Юпітером (Iowiszem Rossiyskim), порівнюється з царем Петром І – «московським Юпітером». Руський Юпітер бореться з кримськими циклопами, громить їх своєю булавою, палить Марсовим вогнем.

Відображається мрія про повернення Константинополя: автор бачить, що в небесних Дельфах суджено московському цареві розгромити «стамбульську горгону» й першому скласти Богові хвалу у відновленій церкві святої Софії, перетвореній турками на мечеть. У цьому за діяльного помічника цареві буде «dzielny twoy Alcides». Барокові формули виливаються в розгорнуті картини видінь майбутнього. Ось їде тріумфальна квадрига, за якою несуть згорнуті турецькі корогви, Росія вводить Мазепу в Капітолій, саджає його в янтарне крісло й вінчає лавном. На коринфських колонах у Капітолії зображуються подвиги Мазепи.

Розкривається символіка герба Мазепи – хрест на постаменті зі знаком «V» («victoria» – перемога). Свій панегірик Орлик закінчив девізом з герба: «Non plus ultra»[18], на що звернув увагу вже на титульній сторінці. Ці слова неодноразово повторювалися протягом твору. Вони були взяті з напису, вирізьбленого на храмі в Дельфах, а також на міфічному Геркулесовому стовпі, що позначав кінець світу: «Ані кроку далі!»

Слова девізу «Non plus ultra» покладені в основу однієї з частин панегірика: фігурної графічної композиції у вигляді піраміди. Піраміда в бароковій символіці позначала доброчесність, стійкість, силу, витривалість. Створюються візуальні ефекти й тоді, коли графічний малюнок гербового хреста Мазепи утворюється сполученням строф різної довжини. Інший фігурний вірш написаний у формі тріумфальної арки. Таким чином, у панегірику широко використовуються фігурні композиції, емблематика.

«Гіпомен сарматський» Пилипа Орлика (1698)

Ориґінальна назва – «Hippomenes Sarmacki, porywczych ad omnia quaeque cnot y wysokich praeminenciy, rossiyskiemu światu antagonią zalecony[19]». Це панегірична книга, присвячена шлюбові племінника гетьмана Івана Мазепи Івана Обідовського та доньки генерального писаря Василя Кочубея Ганни. Книга написана по-польському. Її єдиний примірник зберігається в бібліотеці Люблінського католицького університету. Текст твору виданий МАУП 2006 р. Конкретний привід до написання твору, шлюб Івана Обидовського та Ганни Кочубеївни, став підставою для прославлення шляхетської гідности молодого.

Композиція книги зіперта на символіці герба Обідовських: орел угорі, а на щиті три діяманти. В центрі уваги автора – Іван Обідовський, який був визнаний загалом за гетьманового політичного спадкоємця. Розмірковуючи над лицарськими чеснотами Івана Обідовського, автор зображує його гетьмановим соратником і прославляє військові успіхи Мазепи, позначені вдалим походом на Крим 1695 р.

Твір належить до жанру шлюбних панегіриків, хоча сам автор називає його панегіричною симфонією. Кожен із чотирьох розділів («парагонів») панегірика та заключну «Мету» розпочинають алегоричні малюнки з елементами гербових клейнодів Обідовського й Мазепи та емблематичними віршами. Панегірик починається гербовою епіграмою, прозовою посвятою Іванові Обідовському й віршовою посвятою йому ж. Далі йдуть два вітальні розділи: «Hymenaeusz weselny» та «Hymen triumfalny muz roxolańskich», присвячені вшануванню молодих.

Ідея невмирущости слави стверджується за допомогою парафрази гораціянських мотивів. Впроваджуються античні сюжети, образи Ганнібала, Ясона, Медеї. Герої уподібнюються до персонажів «Енеїди» Енея та Лавінії. Для прославлення Обідовського й показу сполучення в ньому мужности воїна й мудрости освіченої людини автор звертається до образів Марса й Мінерви. Увесь Олімп прославляє героя за його участь у походах на Крим. Орлик називає Обідовського другим Геркулесом, натякаючи на вживане ним порівняння з Геркулесом (Алкідом) самого гетьмана Івана Мазепи. Відтак ідеться про ймовірне успадкування Обідовським гетьманської булави. Це пророцтво не справдилося. Іван Обідовський загинув під час Північної війни 1701 р., виконуючи повноваження ніжинського полковника й наказного гетьмана.

Використовуються акровірші: в першому розділі («парагоні») перші літери кожного піввірша складають ім’я, прізвище й титул героя.

Емблематична поезія

Емблема в просторі барокового дискурсу

Емблема як зразок синкретичної творчости, в якій взаємодіють графічний образ, ритмомелодійний малюнок вірша, прозовий текст і епіграф, є дуже характерним явищем барокової культури. В ньому відобразилася тенденція до театралізації мистецтва, творення у вимірах полісемантичного тексту власного художнього світу.

Емблема – динамічний художній комплекс, який функціонує в складі об’ємнішої текстової системи, інформативний потенціял якого реалізується у взаємодії словесних і графічних елементів. Особливо важливу роль відіграє емблема в структурі барокової книги, відповідаючи такому властивому епосі прагненню до символічно-алегоричного осмислення образів і мотивів, тем і сюжетів.

Про барокову емблематику писали О. А. Морозов і Л. О. Софронова[20]. Але найґрунтовніше дослідив історію та поетику емблеми Януш Пельц у своїх монографіях «Образ – слово – знак» (1973) та «Слово і образ на пограниччі літератури й пластичних мистецтв» (2002). Генезу емблеми він пов’язує з середньовічною геральдичною поезією, вважаючи характерною рисою бароко емблематичну метафоричність, «бачення світу крізь символи речей, що вказують на багатозначність і приховане багатство зображуваної дійсності»[21].

В емблемі виділяють чотири головних складники. Перший – гравюра, яка найчастіше являє собою алегоричне зображення, персоніфікацію окремих понять і уявлень. Та нерідко гравюра присвячується цілком конкретному сюжетові, міфологічному чи історичному, розробляє літературні мотиви.

Другим складником є епіграф (лема, мотто) – напис, який формулює дидактичну концепцію емблеми, певні етичні постулати чи загальні істини й добирається з біблійних або інших авторитетних текстів. Епіграф – грецький термін, що означав напис, сентенцію (лат. Inscriptio), вміщену на якомусь предметі, будинку, пам’ятнику. Це створювало додаткові семантичні поля, бо викликало алюзії до відповідного біблійного тексту й залучало його до семіотичних механізмів реалізації змістового потенціялу цього тексту в перебігу його сприйняття читачем (рецепції).

Ще важливіший третій компонент емблеми – епіграма, котра майже завжди набуває віршової форми (звичайно дистих або чотиривірш), хоч зрідка може змінюватися на прозову сентенцію. Первісно грецьке слово епіграма (дослівно – напис) означало напис на гробівці, пам’ятнику. Згодом це слово почало означати спогад про великих людей або важливий випадок. В античній літературі зразком епіграми вважалися твори Марціяла, автора близько 1200 епіграм. Європейське бароко розуміло під епіграмою невеликий віршовий твір, головними ознаками якого були зв’язність і змістовність. У польській літературі писали епіграми Миколай Рей, Ян Кохановський (XVI ст.), Вацлав Потоцький (XVII ст.).

Остання, четверта, не завжди наявна й не завжди виділювана частина емблеми – коментар, як правило, написаний прозою, який детально пояснює зміст наведених алегорій.

Феномен емблеми стимулює пошук нових, більш виразних форм творення пластичних образів у вимірах символічного художнього світу.

Геральдичні вірші

Перший геральдичний вірш українською мовою з’явився в Острозькій друкарі наприкінці XVI ст. Це була «Похвала на герб князів Острозьких» Герасима Смотрицького з Острозької Біблії 1581 р. Таким чином, середньовічний жанр геральдичної поезії починає розвиватися в Україні перед початком епохи Бароко. І становлення та розвиток української культури емблеми співпадає з активним освоєнням українським друкарським мистецтвом геральдичної поезії як неодмінного складника барокової книги.

Герб мецената або іншої шанованої автором людини, якій адресована книга, неодмінно вміщується на звороті титульної сторінки. До нього звичайно додається віршова епіграма, а буває й епіграфи (часто зі Святого Письма). Функції прозового коментаря на вірш бере на себе передмова-посвята, адресована майже завжди власникові вміщеного перед тим герба.

Формування структури книги та її насичення необхідними елементами, що їх вимагав тогочасний етикет, було обов’язком редакторів. Тому часто саме редактори й видавці книг були авторами геральдичних віршів.

Поезія Івана Величковського

Біографія

Іван Величковський народився в середині XVII ст. Він міг народитися в Полтаві, куди переїхав після прийняття сану, або на Чернігівщині, де в ті часи згадується шляхетська родина Величковських.

У 1660-х рр. Іван Величковський навчався в Києво-Могилянській колеґії. Безпосереднім його вихователем, учителем і покровите­лем був Варлаам Ясинський – ректор Києво-Могилянської колеґії протягом 1665–1673 рр., майбутній київський митрополит, якому поет присвятить згодом обидві свої збірки. Вже як настоятель Братського монастиря й ректор колеґії, Варлаам Ясинський чуйно відгукнувся на смерть Іванового брата, намісника Свято-Микільського монастиря на Пивах Лаврентія Величковського (1673), і повідомляв Лазареві Барановичу про передсмертне прохання Лаврентія подбати про майбутнє Івана. Припускають, що Варлаам Ясинський і як ректор, і, згодом, як настоятель Києво-Печерської лаври (1684-1690) та київський митрополит (1690-1707) не забував про цей заповіт і намагався допомагати Іванові Величковському.

З початку 1670-х рр. Іван Величковський переїздить на Сіверщину. Там уже перебував його інший брат Віктор, ієродиякон, котрий помер до 1673 р. Можливо, спочатку Іван жив у Новгороді-Сіверському, потім же в Чернігові. Поет входить до кола єпископа Лазаря Барановича, який саме тоді організував був єпархіяльну друкарню. Лазар Баранович прожив у Новгороді-Сіверському не менше десяти років від часу архиєрейської хіротонії (1657). Тут же при Спаському монастирі він організував друкарню – на думку митрополита Іларіона Огієнка, 1671 р. Щоправда, років чотири тривав організаційний період і фактична праця друкарні розпочалася щойно 1675 р. І хоча 1672 р. Лазар Баранович переніс свою резиденцію до Чернігова, він ще довго тужив за впорядкованим життям у Новогороді-Сіверському, а друкарня продовжувала там діяти до 1679 р.

Іван Величковський, напевне, працював у друкарні, редаґуючи книги, виконуючи коректорську службу. На початку 1680-х рр. він перебував уже в Чернігові. У Чернігові він прожив не менше десяти років. Тут він одружився на доньці полтавського протоієрея Луки Семеновича Марії. Тут народився старший син Іван, а можливо й другий син, Василь. Іван служив згодом у Полтаві в Успенській церкві, а Василь – у Борзні. Сам Іван Величковський – батько в Чернігові прийняв священичий сан і був не пізніше 1687 р. призначений до Полтави.

З 1687 р. Іван Величковський служить у Полтаві, в Успенській церкві. Він помер у вересні 1701 р. Величковський започаткував цілу священичу династію, пов’язану з Успенською церквою. Там служили його син і онук, що мали те саме ім’я. Звідти пішов у світ нащадок Івана Величковського – його правнук Паїсій (1722-1794), уславлений церковний діяч, перекладач і упорядник «Добротолюбія».

Роком інтронізації митрополита Варлаама Ясинського, 1690, датована перша книжка Івана Величковського, «Зеґар з полузеґарком», присвячена новому київському митрополитові. Наступного року з’явилася збірка «Млеко» з тією самою присвятою. До обох книжок додаються геральдичні вірші на герб Ясинських і прозові посвяти адресатові. Наприкінці посвяти збірки «Зеґар з полузеґарком» Іван Величковський пише: «Прійми, преосвященне, тебѣ дáр офѣрованный, прійми два пекторалики, нѣбы двѣ лептѣ, а мнѣ милостивую свою простри десницу во подаяніє архієрейского своєго благословенія, которого всѣм сердцем моим всежелателнѣ прагну»[22]. Подібним же проханням про благословення у латиномовній «Орації» закінчується ця невелика збірка. І в посвяті другої збірки використовується така сама топіка, що не лише засвідчує формальне віддання пошани священика предстоятелеві, але й нагадує нам про особливі стосунки між автором і адресатом, які уподібнюються до відносин дитини й батька-годувальника.

«Зеґар з полузеґарком» (1690)

Ориґінальна назва: «Зéґар[23] цѣлый и полузеґарик, нѣбы двà пекторáлики, составлéнныє во честь и слáву преблагословенноѣ дѣвы Маріи, мáтерє безлѣтнаго под лѣты, из нея̀ рождшагося всѣх времен Творца, a офѣровáнныє ясне в Богу преосвященному єго милости господину отцу Варлаáму Ясинскому». Перша збірка о. Івана Величковського датована 1690 роком і присвячена новообраному митрополитові Варлааму Ясинському, демонструє застосування епіграми для метафізичних роздумів про сенс життя і його минущість, про спасіння душі, роль у ньому Спасителя світу, молитовної опіки святих, передусім Богородиці.

Структура збірника епіграм цілком визначається складним графічним комплексом, поданим на початку збірки. Його складають мініатюри з зображенням герба Ясинських – півмісяць з зірками на обох рогах і зі стрілою посередині – та постать Пресвятої Богородиці, що звелася на півмісяці. Коментуючи символіку герба в геральдичному вірші, автор відзначає подібність його до годинника: з більшим (місячним) колом, що нагадує цифірблат, з двома меншими (зірки на рогах місяця), на яких показуються хвилини та секунди, та стрілою, яка відповідає стрілці годинника:

Лунà, ґды нам ýщербна зрится, в той чáс свышше

Єст свѣтлѣйша, єст крýгла, єст впóлнѣ и лишше.

Прéто лунà єст кóлом бóлшым, а звѣзд пáрка,

Пéвне, сут то мéншыє колка до зеґáрка,

Стрѣлà зась єст то и́ндекс годи́ны явля́ти –

І тáк мóжем Ясинских гéрб зеґаром звáти[24].

Зображення Богородиці, вміщене безпосередньо під гербом, не лише викликає аналогії до графічного обрису герба, але й відкриває містичну перспективу геральдичного задуму. Цьому допомагає двовірш під мініатюрою:

Ущéрбна лунà двѣ нóзѣ лобизáєт.

Чтò єст сè? Бьíти пóлна от дѣвы желáєт[25].

Це нагадує нам про перспективу молодого, неповного місяця: рости й повніти, доки він складе ціле коло, подібне до годинникового. В бароковій свідомості автора це парадоксально нагадує про дівство Пречистої: прийнявши в лоно Дитя, зачате від Святого Духа, Марія стає Богородицею, народжує Спасителя світу й здійснює пророцтва про повноту днів. У свою чергу, мотив Благовіщення сприймається у зв’язку з архиєрейською хіротонією Варлаама Ясинського: митрополит приймає повноту таїнства священства, і родинний герб, півмісяць, заслужений за лицарські подвиги предків, відкривається в благодатне служіння Богові предстоятеля Помісної Церкви України, котрий тоді ще зберігав титул «митрополита Київського, Галицького і всієї Руси»).

Образ годинника («зеґара») визначає структуру збірки. Її частини так і називаються: Зеґар цілий, Полузеґарик, Минути, Квадрантес. Разом із тим лейтмотивом збірки стає архангельське вітання Богородиці: «Радуйся». Цими словами почав архангел Гавриїл сповіщення про майбутнє народження Дівою Спасителя. Ці самі слова складають найприкметнішу рису ритмомелодійного малюнка акафіста – похвальної пісні, богослужбової поеми, що постала на основі акафіста до Пресвятої Богородиці.

 Збірка починається посвятою Варлаамові Ясинському, до якої доданий акровірш, закінчується ж орацією, що написана польською мовою. Богородичний мотив тією чи іншою мірою присутній у кожній епіграмі, принаймні на рівні алюзії до подій Благовіщення, що викликається зверненням «Радуйся».

Частина «Зеґар цѣлий, содержащ в себѣ часов 24» включає 24 двовірші, кожен з яких звернений від імені кожної години доби до Пресвятої Богородиці і включає акафістний виголос «Радуйся». Зміст кожної епіграми складає тлумачення символіки певної години. Часом джерелом символічного змісту є подія, що сталася була колись або має статися цієї години:

Час девятий глашаєт: «Радуйся, бо часа

Девятого со креста снято Христа Спаса»[26].

Шоста година нагадує про час розп’яття Спасителя, одинадцята – про грішника, що спасається, навіть коли навернеться цієї, останньої години.

В разі відсутності в Святому Письмі й церковному Переданні особливих подій, пов’язаних з цими годинами, розкривається символіка цифри, що її позначає. Перша година пов’язується з унікальністю Богородиці – єдиної, котра народила першого, передвічного Сина. Друга година – з двома природами Ісуса Христа. Третя – з Пресвятою Тройцею. Четверта – з чотирма стовпами віри. Сьома – з сімома дарами Святого Духа. Дванадцята – з дванадцятьма апостолами. П’ятнадцята – з леґендарним віком Богородиці під час народження Ісуса. Двадцять четверта – з 24 старцями з апокаліптичного видіння Іоана Богослова (Одкр. 4:10). Наприклад:

Час осмый возглашаєт: «Радуйся до зѣла,

Сын бо твой осмодневен терпѣл болѣзн тѣла»[27].

Часом годі помітити в порядковому номері години сліди присутности певних символічних чисел. Тому автор мусить раз у раз виявляти дивовижну винахідливість, коли прямих символічних зв’язків не простежується. Найчастіше символіка шукається в сполученні різних чисел або біблійних відповідників. Наприклад:

Час девятнадесятий: «Радуйся, єдина,

Над десять миас[28] вземшая девять блаженств Сына».

Другий цикл творів, «Полузеґарик, содержащ в себѣ особ часы дневныя, а особно часы нощныя» використовує ту саму модель, доповнюючи її наданням деякої внутрішньої контрасності кожному віршеві. Адже йдеться вже про два цикли епіграм: години денні (12) і нічні (12), які формують загальну антитетичну структуру. Ця антитеза «день-ніч», «світло-темрява» виявляється й у окремих творах. Наприклад:

Час 1. Нощный.

Час гласит первый: «Радуйся, єдина,

В тмѣ міра сего свѣт рождшая Сына»[29].

Постійним джерелом антитетичности є сам образ Пречистої Діви – водночас земної людини й матері Божого Сина. Символіка чисел формується подібно до попереднього циклу. Третя година дня викликає спогад про прийняття в третю годину Святого Духа, четверта – про чотири кінці землі, дев’ята – про дев’ятимісячне перебування Ісуса в материнському лоні, четверта година ночі – про чотири стихії, освячені Богородицею, дванадцята – про навчання дванадцятирічним Ісусом у Храмі.

«Минуты» – анафоричні вірші, що складаються з рядків з єдинопочатком: «минет» або «минут». Полісемантизм віршів пов’язаний із грою слів «минути» (хвилини) та «минути» (проминути, пройти).

Минет младенчество.

Минет отрочество.

Минет юношество.

Минет мужество.

Минет старчество.

Минет престарѣлость.

Минет весна.

Минет лѣто.

Минет осѣнь.

Минет зима.

Минут всѣ лѣта.

Минут всѣ времена.

А над все минет час покаянія[30].

Починається розділ з двовірша «Минуты», закінчується також двовіршем: «Двѣ страшныє минуты» (про те, що проминуть небо й земля). Основна його частина складається з трьох віршів: «Минуты вісх общиє», «Минуты злых», «Минуты добрых».

Останній цикл – «Квадрантес[31]», знов повертається до двовіршевої строфіки. Вісім двовіршів обігрують художню ідею чотиричастинности, знаходячи в ній богословсько-етичний зміст. Наприклад:

Іоанн, Лука, Марко и Матθей в початку

Чтут Бога воплощенна, то и Єго матку.

Мотивами епіграм стають смерть, страшний суд, пекло й небо (1), чотири частини світу (2), чотири євангелисти (3), чотири пори дня – вечір, ранок, полудень і північ (4), чотири пори року (5), чотири незворотні даності життя: час, молодість, втрата дівочости й вимовлене слово (6). Останній приклад чотирикомпонентного речення береться з єктенії: благальний заклик, що містить чотири прохання до Бога:

Заступи,

спаси,

помилуй и

сохрани нас, Боже, Своєю благодатію[32].

«Млеко» (1691)

Ориґінальна назва – «Млеко, от овцьì пáстыр[у] налéжноє, áбо трýды поети́цкіє во честь преблагословеннои дѣвы Маріи составлéнныє, áбо знáменіє служéбничой поволности ясне в Богу преосвящéнному єгò милости господину отцу Варлаáму Ясинскому». Збірка датована 1691 р. і також присвячена митрополитові Варлааму Ясинському. Химерна вибагливість барокового курйозного вірша знайшла тут найповніше втілення. Збірка об’єднала приклади різних незвичних способів організації графічного простору й звукової структури творів. Навіть рік видання подається акровіршем:

Аз млеком питала

Христа в літех мала,

Чистаго младенца

А тварем первенца.

АХЧА в кириличній графіці позначає 1691.

Вся структура книги витримана в культурі вибагливої барокової гри. Прикметна особливість барокової естетики – під­несення естетичної цінности інтелектуального напруження, через яке осягається невідоме і незрозуміле, «розв’язування задачі», «розгаду­вання загадки» – відчувається вже в початкових частинах: геральдичному вірші, передмові-посвяті, епіграфах, передмові до читача. Всіляко обігрується образ молока, який у геральдичному вірші химерно пов’язується з гербом Ясинських: молоко нагадує про московську назву Чумацького Шляху, сузір’я, до якого підноситься стріла на гербі. Мотив молока, що його вівці приносять пастухові, переплітається з семантикою материнського молока, яким Богородиця годувала Ісуса.

Після передмови йдуть такі розділи: «Ехо» (вірші, в яких останні два склади кожного рядка відлунюють у новому рядку, складаючи новий зміст):

- Что плачеши, Адаме: земнаго ли края?

- Рая.

- Чому в онь не внійдеши, боїш ли ся брани?

- Рани.

«Рак літеральний» (вірші, в яких літери читаються як зліва направо, так і справа наліво, складаючи однаковий зміст. Паліндроми):

Марія в небі і по смерти жива,

А відай тамо то Мати а Діва.

Далі – «Рак словний» (коли читаються зліва направо й справа наліво не літери, а окремі слова), «Рак прекословний» (коли слова, читаючись справа наліво, надають віршеві протилежного змісту).

Ширший графічний простір обіймають вірші «Чворогранистий» (один і той самий текст на сторінці допускає читання слів в рядках за горизонталлю й вертикаллю), «Згожаючийся» (два суміжні рядки мають деякі однакові слова), «Порядний непорядок» (коли для того, щоб скласти строфу, треба з зовні не пов’язаних між собою слів відібрати кожне третє абощо і їх скласти в строфу).

Ширше використання акустичних ефектів передбачають вірші «Єдиногласний» (у ньому кожний склад закінчується однією голосною літерою):

Слово плотоносно

Много плодоносно,

«Єдинопадежний» (з закінченням рядків на один склад), «Азбучний» (де кожне слово починається на чергову літеру абетки). Подається кілька прикладів акровіршів та анаграм. Окремим віршем репрезентовано вірш «Многопріменительний», який, варіюючи порядок слів у рядках, змінює їхній зміст. Розглядаються також приклади лабіринтів і стовпів (віршів у формі піраміди). Замість авторського підпису подаються три акровірші, в останньому з яких ім’я автора прочитується справа наліво.

Творчість Климентія Зіновієва

Біографія

Біографія о. Климентія Зіновієва реконструюється на основі збірки його віршів. Звідти ж дізнаємося і про ім’я поета, наведене в мезовірші (акровірші, в якому використовуються середні літери кожного рядка): «Иєромонах Климєнтіи 3іновієв син». Поет народився в середині XVII ст., можливо, на Правобережжі. Мотиви злиденного дитинства, сирітства, голодування в дяківській школі, а потім у бурсі дають підставу припускати їхній автобіографічний характер. Отже, він зазнав у дитинстві бідувань, навчався в дяка при церковній парафії, а після цього – в Києво-Могилянській колеґії.

Згодом Климентієві Зіновієву доводилося займатися писарською працею. Принаймні, він дуже виразно згадує про це у вірші 347 «О писарах розных»:

Писарскоє дѣло хоч то не цѣпом махать,

Да голову горшь цѣпа тяжко часом вертать.

Бо потреба, пишучи, всяко размышляти:

Жебы яко найлучшей сенсов докладати[33].

В іншому вірші («250. О людех, з молодых лѣт збытне працовавшых») він прямо пише про важку фізичну працю в молодості:

Многіи того прежде времени дознали:

которые змолоду сили не ховали.

Же в посред вѣка мѣют немощ престарѣлу:

и твар албо персону свою состарѣлу...

І писател сих вѣршов крѣпко того дознал:

и що мѣло на старост быти, о том не знал[34].

Климентій Зіновієв рано прийняв монаший постриг. Він мав сан ієромонаха (монаха-священика). Не виключено, що він був пострижений уже як вдівець, маючи священичий сан. Поет багато хворів, і зі знанням справи пише у віршах 359-364 про різні людські недуги, у вірші ж 360 «О болѣзнех зубных» зізнається: «І автор сыи людзскіи всѣ немощи познал».

У віршах Климентія Зіновієва згадуються Канів, Бахмут, Тор, Запорізька Січ, Литва, Волинь та Польща, говориться про руснаків-українців, росіян, білорусів, волохів, поляків, євреїв, циган, бойків. Це свідчить про мандри автора не тільки землями Гетьманщини та Правобережної України, але й білоруськими («Литва») й польськими теренами Речі Посполитої. Можна припустити, що він перебував у різних монастирях або як постійний мешканець, або як збирач пожертв для свого монастиря. Подорожі до інших монастирів могли бути пов’язані з різними обставинами церковного життя: храмовими святами, прославленням або вшануванням чудотворних ікон, заснуванням монастирів тощо.

Останні роки його життя могли пройти на Лівобережжі, на Сіверщині. Там, в одному з монастирів поблизу Чернігова, знайдено книгу віршів Климентія Зіновієва, датовану дослідниками 1700-1709 рр. В останні роки він зазнав якихось утисків. Про це пишеться у вірші 285:

Грѣшный автор, або теж выкладач вѣршов сих

будучи в гоненіи, писав із скорби іх[35].

 Помер Климентій Зіновієв після 1712 р.

Вірші

Збереглося 272 твори Климентія Зіновієва. Це епіграми по 10 і більше рядків. В окремих творах Климентія його найсумлінніша дослідниця Вікторія Колосова виявляє риси елегії, канту, псальми, молитви, орації, пісні, акровірша. Тим не менше, загальною рисою творів є властивий епіграмі лаконізм і предметність образности. Епіграми Климентія Зіновієва не пов’язані з гравюрою, являючи собою наступний етап еволюції жанру в українській літературі. Однак епіграматична образність вимагає позатекстового простору її декодування. Якщо код віршового компонента емблеми знаходиться в символічному зображенні над ним, то епіграма Климентія Зіновієва шукає свого сенсу в просторі довколишньої предметної дійсности. Це стимулює автора до пошуку конкретних образів.

Рукопис, до якого було переписано твори Климентія Зіновієва, нараховує 321 аркуш. Близько 30 аркушів втрачено. Вірші переписано автором начисто на перших 197 аркушах. Автор розбиває їх на кілька груп. Назва першої втрачена з початковими аркушами. Далі йдуть вірші «О людех злых» (вірші 29-63), «О людех добрых, побожных, милостивых, ласкавых и о страннопріємных» (вірші 64-75), «О богатствах и о нищетах, и о нендзах[36], и о скорбех и о печалех и о мятежах» (вірші 76-99), «О пянствѣ и о пяницах» (вірші 100-111), «О чернцах» (вірші 112-118), «О женах розных, всякого чину их. То есть о добрых и о злых» (вірші 119-141), «О мужех добрых, а болш о злых розных» (вірші 142-167), «О ремесниках розмаитых» (вірші 168-214), «О звѣрех розных, и о скотах, и о быдлах, и о бестіях» (вірші 215-231), «Рѣчи поєдинко́выє: то єст кождыє о чем колвек словеса, або теж вѣрши, поєднокрот полагающіися, а не повторяющыєся» (вірші 232-209). Потім, уже після «Приповістей посполитих», що вміщені на аркушах 200-269, автор додав ще 77 віршів, створених пізніше й доданих до збірки в міру появи.

Всесвіт розкривається перед автором як видимий вияв присутности Творця, надзвичайно складний і багатоелементний символ Того, Хто перебуває поза досяжністю людських відчуттів. Строкатий світ ремесел, людських звичок і уявлень описується автором як знакова система. Вербальний опис цієї системи, здійснюваний у вимірах епіграми, розкриває її прихований зміст для осягнення людським розумом.

Попри те, що перші аркуші з вісьмома віршами та початком вірша 9 не збереглися, вже з останніх рядків дев’ятого вірша й наступних творів видно намір відкрити збірку поезіями, що ставлять слабку людину перед величними реаліями творіння. Протиставляючи слабкості й непослідовності людини безмежну велич Бога, автор підкреслює свою надію на ласкаву підтримку Творця:

І нас же, в грѣхах сущых, Спасе, не погуби,

Але отческую Свою милость к нам всугуби[37].

Звернення до Бога, явленого в Ісусі Христі, наслідування в житті Божого Сина здійснюється через творення правди. Климентій Зіновієв застерігає від неправди, виявляє гріхи та хвороби людини як ознаки духовного нездоров’я творіння, що відірвалося від Отця. У вірші «О людех правдивых, и хотящих правды научитися, наука», він закликає любити правду, аби в правді знайти виправдання:

А поневаж и сам Бог во всем єст правдивый

пред Ним же не оправдит всяк несправедливый.

Тѣмъ кождому правдивым быти подобаєт:

єсли хто по сем вѣку в небѣ жить желаєт[38].

Знаками Божої всемогутности й незбагненности, виявлених у природі, зображуються вітер і вогонь (вірші 4 і 5). Символічна присутність Бога в світі позначається різними іменами, перелікові яких присвячений окремий твір (вірш 7 «О именах Бозских»): Христос, Спаситель, Ізбавитель, Владика, Господь, Відкупитель грішних, Творець світу, Цар слави, Вседержитель, Чоловіколюбець. Промовляння самих цих імен, а відтак звернення до Бога є здійсненням Його присутности, у чому бере участь і людина. Таким чином, у вербальному світі дискурсу Климентія Зіновієва людина стає співучасником уприявнення Божої ласки через творення слова. У молитві, яка є своєрідним підсумком богословського прологу збірки (вірш 8 «Вѣрш до Бога молитвенный от человѣка грѣшнаго»), визнаючи власні провини з застосуванням традиційної молитовної топіки – «всѣх в грѣхах превышшаю», «моим грѣхам не маш конца», «дѣла рук Своих не презри», – автор залучає до творення образу майбутньої долі спасенної Богом людини біблійні алюзії: «имам главы врагов своих стерти» (пор.: «І до змія сказав Господь Бог: … І Я покладу ворожнечу між тобою й між жінкою, між насінням твоїм і насінням її. Воно зітре тобі голову» - Бут. 3:14-15), «на правицы Твоей с овцы постави» (пор.: «І перед Ним усі народи зберуться, і Він відділить одного від одного їх, як відділяє вівчар овець від козлів. І поставить Він вівці праворуч Себе, а козлята ліворуч» - Мт. 25:32-33.).

Наступний цикл віршів розробляє проблеми хвороб, смерти, нещасних випадків. Улюблений бароковий символ незворотної невблаганности часу, годинник (зеґар) стає центральним образом одного з віршів (17): «О зеґару або теж годиннику и о годынѣ смертной». Він починається словами:

Єгда зеґар годины в свои час выбіяєт,

В то время смертныя нам часы презначаєт.

Бо вѣк наш хоч бы долгий власне як годына,

Ах не вѣмы, что справит минута єдина[39].

Вірші «про злих людей» відкривають цілу галерею хворобливих явищ суспільної дійсности: наклепників, злодіїв, здирців, кривоприсяжників, невідплатних боржників, грабіжників, катів, скнар, волоцюг тощо. Деякі з авторових настроїв здаються для нас вельми контроверсійними. Зокрема, він засуджує тих, хто залишає своїх панів і тікає «на слободи», де потрапляє в граничні злидні:

Пожитечная єму судилась слобода:

Доволная пустыня, и лика, и вода[40].

Серед відразливих для автора суспільних хвороб знаходить собі місце й палінню тютюну, від якого Климентій просить Бога себе охоронити, «жеб несмрадными устами молитву чинити». Серед інших вміщено великий за обсягом вірш 55 «О волочащыхся чернцах по мѣстах, по школах, и по корчемных дворах», де свавільні чернечі мандри картаються як свавільні витівки, втеча від монашої дисципліни й шукання загибелі своєї душі. Якимось чином серед «злих людей» опинилися й персонажі вірша 59 «О цыганах и о жыдах».

На противагу засуджуваним автором суспільним патологіям у циклі віршів «О людех добрых, побожных, милостивых, ласкавых и о страннопріємных» створюється низка образів доброчинців. Порівняно з попереднім циклом, цей значно скромніший. Привертає увагу вірш 71 «О премѣнностях свѣтовых», де розробляється найхарактерніший для бароко мотив «vanitas»: марнотности, змінности долі. «Всяка рѣч на свѣтѣ премѣненна бываєт», «вси преходят, яко воздушныє вѣм хмуры» – журливо констатує автор. І доброчесності зображуються тут в одному комплексі з земними стражданнями: самотністю, хворобами тощо.

Цілий цикл «О богатствах и о нищетах, и о нендзах, и о скорбех и о печалех и о мятежах» будується на іншому улюбленому бароковому мотиві: антитезі «багатство – убогість». Климентій пише про скорботи, що їх переживає людина на землі, про незбагненність Провидіння, котре декому дає багатство без жодних видимих причин:

І подобно то так Бог восхотѣл издавна,

Що поставил чловека чловеку неравна[41].

Світові скорботи, сум сполучаються з проблемами майновими, хоч і незвідні до матеріяльних статків. Однак багатство тягне за собою й свої небезпеки та суспільну відповідальність: «за слезы убогих Бог таких караєт».

У віршовому циклі, присвяченому пиякам і пияцтву, поряд із відвертим дидактизмом виявляється схильність до сатиричного опису цього явища. Слідом же за групою віршів про чернече життя (112-118) іде цикл «О женах розных, всякого чину их. То єсть о добрых и о злых», ніби навмисне покликаний компенсувати відчуття тягарів чернечого життя застереженням від проблем, пов’язаних із подружнім станом. Хоча зовсім не складається враження, що автор-монах прагне відтінити переваги свого стану зображенням «лихих жінок». Климентій пише і про побожних вдів, про жіночу терплячість, з якою в мороз на річках перуть білизну, про смерть при пологах. Та все ж значно переважають приклади подружньої невірности, спокусливих учинків, забобонности, пліткарства, пияцтва. Серед жінок автор бачить ворожок, чарівниць. Навіть витривалість до морозу він тлумачить «пекельною гарячністю в жіночім тілі».

При розмові про жіночий характер автор-монах посилається і на приповісті Соломонові («Ліпше сидіти в пустинній країні, ніж з сварливою та сердитою жінкою» – Прип. 21:19), і на народну мудрість. Жіночі танці нагадують Климентієві історію з усікненням голови Іоана Предтечі, смерть якого була платнею за вдалий танок Іродової пасербиці Соломії (Мт. 14:3-11).

Хоча врешті решт автор уникає нав’язування аскетичних поглядів на подружнє життя й бажає одруженому чоловікові:

І Боже тебѣ жону понят поможи

И чада побожныя от нея вам умножи[42].

Подружні й загалом морально-етичні проблеми людських взаємин Климентій продовжує розробляти й у віршах наступного циклу – «О мужех добрых, а болш о злых розных». Ревнощі, насильне одруження, велика вікова різниця між подружжям, мішані шлюби вірних різних обрядів, одруження втретє й учетверте, перелюбники – ці мотиви створюють досить невідрадну картину суспільної моралі. Однак автор і тут стримується від суворих вироків дійсності – він лише помічає й фіксує вияви недосконалости суспільної моралі, внесеної слабкістю людської натури, аби щоразу вказати на шлях виходу з цього стану: «а о прощенство Бога и людей впрашаєт» (с.112), «І на грѣхи не мощно правда позволяти, // але кождого треба от ных отвращати» (с.113), «чини так, спасеш свою и жоны злои душу» (с.115), «и так прощеніє могут от Бога приняти» (с.119).

Найпильнішої уваги завжди приділяється справді найбільшому з віршових циклів Климентія: «О ремесниках розмаитых» (вірші 168-214). Мабуть, ніде в українській літературі до Івана Котляревського поезія народного побуту не відображалася з такою масштабністю й любов’ю. Автор присвячує окремі вірші найпоширенішим в Україні ремеслам і професіям: гончарям, рільникам, ткачам, бондарям, шаповалам, теслям, музикам, шевцям, мірошникам, малярам, рибалкам, гутникам (виробникам скла), дзвонарям, друкарям, виноградарям, мулярам, сніцарям, токарям, пастухам, кравцям, кушнірам, ковалям і т.д.

У вірші про гончарів Климентій вдається до барокового концепту: він називає першим гончарем самого Бога, бо ж Той Сам створив із глини Адама:

Первый на свѣтѣ гончар ремесник труждател:

Сам Господь Бог, Адама и Єввы создател[43].

Теслярський фах, як і мулярство, пов’язується зі спорудженням церков і встановленням хрестів. Шукається символічного сенсу в поставленні апостолів із рибалок. Пастух викликає спогад про Христа як доброго пастиря.

Пишучи про ремісників, Климентій обминає реалії життя лицарського стану – як шляхти, так і козацтва, яке на його часи все ще лишалося панівною верствою Гетьманщини. Однак у віршах про майстрів, котрі виробляють стріли (204) та сагайдаки (214), згадується і про їхніх замовників – козаків. Перший зі згаданих віршів закінчується здравицею козакам:

А вы, козаки, лук здоровы потягайте

И з огненных оружии смѣле выпаляйте.

Бог вам нехай побѣждат врагов помагаєт,

А вас от врагов в войсках и в домах сохраняєт.

Я всѣм милостям вашим сердечно пріяю,

А прішедшых з войска миле поздоровляю[44].

Останній із тематичних циклів, «О звѣрех розных, и о скотах, и о быдлах, и о бестіях», справді зосереджує вірші про левів, ведмедів, зайців, коней, кіз, риб, свиней, котів, собак. Навряд чи автора можна звинуватити в надмірній любові до тварин. Що ж стосується собак, то в Климентії явно відчутний досвід мандрівника, якому не раз доводилося зустрітися з аґресивними охоронцями чужих осель. Він виголошує:

Благословен єст той дом назавше от Бога

И от людей бываєт похвала премнога,

А именно той, который в себѣ псов не маєт.

Того безпрестанно сам Бог благословляєт[45].

В іншому ж вірші не менш безапеляційно поет застерігає: «Хто в псах кохаєтся, сам єму ся равняєт» (с.169). Загалом же тварини описуються як ознака багатства й розмаїтости світу, наділяються самостійною вдачею, однак при цьому є пов’язані з рисами людської вдачі та людськими ж потребами.

Решта віршів збірки не має чіткого групування за темами й окреслюється автором як «Вѣрши, поєднокрот полагающіися». До них долучається 77 творів, доданих уже наприкінці, після «Приповістей посполитих». Тут ідеться і про реалії церковного життя (Святе Письмо, церкви, церковне правило, монастирські трапезні, крилошан, канонархів, дзвони), і знов та знов про різні категорії ремісників, про пори року, навчання грамоти тощо. Серед цих творів є й окремий вірш 246 «О православных людех, воинскіє службы отправуючих, іменно о козаках». Козаки зображуються, як захисники вітчизни від бусурманів, готові покласти голови на війні.

Зачим не тылко ховай, Боже, нагану дават

Козакам, але треба их, як святых, шановат.

Бо на войнах в потребах кров проливают

И за православную вѣру души полагают[46].

Мова автора тяжіє до афористичної насичености, що стимулює залучення ним фольклорних прислів’їв і приказок. Так вірш 70 «О друзях зычливых» відкривається словами:

З давных часов приповѣст тая то пробуваєт:

Не мѣй собѣ сто коп, як сто другов, – повѣдаєт.

Бо сто коп, як то мовят, гроши – слына.

А друзы не забудут, як якая годына[47].

У вірші 100 «О пянствѣ и о пяницах» використовується відома народна приказка «Як свиня в болоті»:

Бо пяному здастся, же и козы в золотѣ,

А сам валяется, як свинія в болотѣ[48].

А в іншому творі з того ж тематичного циклу життя тверезого з п’яним порівнюється за фольклорним принципом: «то может и порося из вовком пожити». Про писемних жінок Климентій також відгукується приказкою: «А женам, як пятого колеса, так треба»[49]. Подружню невірність він позначає народним висловом: «А іна в гречку скачет добре без мужа»[50] і застерігає питущих жінок: «як посполите мовят, іскра поле зпаляєт, а послѣ выпаленя и сама погибаєт»[51]. Мішані (православно-католицькі) шлюби для нього – «то власне порося з вовком пробуваєт»[52].

У цілком несподіваному контексті, дещо перефразуючи, вводить автор відоме нині прислів’я про невмирущість козацького роду:

Бо на свѣтѣ так мовят, козацкому роду

Мало когда, або теж не маш переводу[53].

Вірші Климентія Зіновієва силабічні з жіночою римою, як правило, дієслівною і точною. Автор виявляє добре володіння віршовою технікою й пояснює похибки несприятливими життєвими обставинами («Се же паки вѣрш, вмѣсто предмовы»):

Бо індѣ и не равно сылляв[54] докладалем:

єднак ім приличностей болшей покладалем.

Может и сызора[55] где знайти розерванна:

также и катенція[56] где колвек неравна…

І аз пишущи в розных мѣсцах омылялем:

же спокойного мѣсца та тое не малем[57].

Вікторія Колосова вирахувала, що з 290 віршів, у яких автор намагався дотримуватися 13-складового розміру, лише 75 абсолютно послідовно витримані в ньому. Є й 11-, 12-, 14-, 16-та 18-складові вірші, теж не завжди точні.

Римування парне. Різко переважає точна жіноча рима, найчастіше дієслівна. Із 3355 пар віршових рядків 2770 пар у збірці мають жіночу риму.

Приповісті посполиті

До віршів у книзі Климентія Зіновієва додано першу в українській фольклористиці збірку народних прислів’їв і приказок: «Приповѣсти або теж присловія посполитыє». Вона займає аркуші 200-269. Сам Климентій зібрав понад півтори тисячі прислів’їв, приказок, народних афоризмів. Ще близько 200 творів дописано пізніше.

Збірник був відкритий у середині ХІХ ст. відомим збирачем і дослідником українських пам’яток Олександром Шишацьким-Іллічем (1828-1859), випускником Чернігівської духовної семінарії, який редаґував «Черниговские губернские ведомости» (1854-1859). Там 1857 р. вміщується повідомлення про знайдену збірку.

Матеріялами зацікавився Пантелеймон Куліш. З рукопису робить виписки О.Маркович; прислів’я використовує в своїх творах Марко Вовчок. І лише 1971 р. завдяки Інні Чепізі тексти були надруковані в складі збірки творів Климентія Зіновієва.

[1] Filar – колона, стовп, опора (польськ.).

[2] Nieumiętność – невміння (польськ.).

[3] Obfity – рясний, щедрий (польськ.).

[4] Грабович Григорій. До ідеології Ренесансу в українській літературі: Касіяна Саковича «Вірші на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича Сагайдачного» // Грабович Григорій. До історії української літератури: Дослідження, есе, полеміка. – К.: Основи, 1997. – С.285.

[5] Чи знаєте, що цього дня поліг князь і великий муж у Ізраїлі? (пер. о. Івана Хоменка).

[6] Украинские народные думы / Сост. Б.П.Кирдан. – М.: Наука, 1972. – С. 76.

[7] Там само. – С. 105.

[8] Там само. – С. 130.

[9] Муза роксоланська з тріумфальною славою і фортуною з гербових знаків … пана Івана Мазепи, гетьмана військ його царської милости запорозьких, виголошена польським віршем (польськ.).

[10] Трон, зміцнений чеснотою руського Алкіда (польськ.).

[11] Року, котрого з чистого храму Господнього тіла відізвалася передвічна мудрість (польськ.). Цит. за кн.: Mazepa e il suo tempo: Storia, cultura, società. – Alessandria: Edizioni dell’Orso, 2004. – S.491.

[12] Там само. – С. 479. Твій кривавий Марс, ідучи слідом за мужнім Ганнібалом, досягнув переможної слави на Пегасі (польськ.).

[13] Сам гетьман перевершив грецьку й римську славу (польськ.).

[14] Аполлон сарматський при весільнім акті … пана П. Семена Лизогуба (польськ.).

[15] Російський Алкід, коронований тріумфальним лавром, ясновельможний його милість пан Іван Мазепа, гетьман запорозького війська його царської пресвітлої величности (польськ.).

[16] Орлик Пилип. Конституція, маніфести та літературна спадщина: Вибр. твори. – К.: МАУП, 2006. – С. 390.

[17] Там само. – С. 450.

[18] Нічого понад те (лат.).

[19] Гіппомен сарматський, поривних до усіх цнот високих, наперед виданих руському світові, антагоністично поданий (польськ. і лат.).

[20] Морозов А. А. Эмблематика бароко в литературе и искусстве петровского времени // XVІІІ век. - 1974. - Сб. 9. - С. 184-226; Морозов А. А., Софронова Л. А. Эмблематика и ее место в искусстве бароко // Славянское бароко: Историко-культурные проблемы эпохи. - М.: Наука, 1979. - С. 13-38.

[21] Pelc J. Obraz – słowo – znak: Studium о emblematach w literaturze staropolskiej. - Wrocław, 1973. - S. 168.

[22] Величковський Іван. Твори. - К.: Наук. думка, 1972. – С.59.

[23] Зеґар (польськ. zegar) – годинник.

[24] Величковський Іван. Твори. - С.58.

[25] Там само. – С.58.

[26] Там само. – С.60.

[27] Там само. – С.60.

[28] Мін або талантів.

[29] Там само. – С.63.

[30] Там само. – С.64.

[31] Квадранс або квадранц (польськ. kwadrans) – чверть години.

[32] Там само. – С.66.

[33] Климентій Зіновіїв. Вірші. Приповісті посполиті. - К.: Наук. думка, 1971. – С.296-297.

[34] Там само. – С.184-185.

[35] Там само. – С.206.

[36] Нендза (польськ. – nędza) - злидні, бідність.

[37] Там само. – С.31.

[38] Там само. – с.31.

[39] Там само. – С.39.

[40] Там само. – С.49.

[41] Климентій Зіновіїв. Вірші. Приповісті посполиті. – с.81.

[42] Там само. – С.101.

[43] Там само. – С.131.

[44] Там само. – С.157.

[45] Там само. – С.170.

[46] Там само. – С.183.

[47] Там само. – С.73.

[48] Там само. – С.87.

[49] Там само. – С.100.

[50] Там само. – С.111.

[51] Там само. – С.106.

[52] Там само. – С.117.

[53] Там само. – С.268.

[54] Силяба (польськ. – sylaba) – склад.

[55] Цезура – ритмічна пауза, що поділяє віршовий рядок на піввірші.

[56] Каденція – закінчення ритмічної фрази.

[57] Климентій Зіновіїв. Вірші. Приповісті посполиті. – С.204.