1. Провідник у дорозі

30-річчя незалежности нагадало нам про важку й часом плутану дорогу, пройдену Україною після розриву з імперським центром. Протягом цих років раз у раз виринали алюзії до Франкової поеми «Мойсей», написаної в першій половині 1905 р., коли у Львів долинали чутки про революційну ситуацію в підросійській Україні. У виході народу Ізраїля в єгипетського рабства Франко вбачав певну модель для звільнення України зі світу імперій.

Іван Франко. Пролог до поеми «Мойсей»

Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожжу,
Людським презирством, ніби струпом, вкритий!

Твоїм будущим душу я тривожу,
Від сорому, який нащадків пізних
Палитиме, заснути я не можу.

Невже тобі на таблицях залізних
Записано в сусідів бути гноєм,
Тяглом у поїздах їх бистроїзних?

Невже повік уділом буде твоїм
Укрита злість, облудлива покірність
Усякому, хто зрадою й розбоєм

Тебе скував і заприсяг на вірність?
Невже тобі лиш не судилось діло,
Що б виявило твоїх сил безмірність?

Невже задарма стільки серць горіло
До тебе найсвятішою любов’ю,
Тобі офіруючи душу й тіло?

Задарма край твій весь политий кров’ю
Твоїх борців? Йому вже не пишаться
У красоті, свободі і здоров’ю?

Задарма в слові твойому іскряться
І сила, й м’якість, дотеп, і потуга,
І все, чим може вгору дух підняться?

Задарма в пісні твоїй ллється туга,
І сміх дзвінкий, і жалощі кохання,
Надій і втіхи світляная смуга?

О ні! Не самі сльози і зітхання
Тобі судились! Вірю в силу духа
І в день воскресний твойого повстання.

О, якби хвилю вдать, що слова слуха,
І слово вдать, що в хвилю ту блаженну
Вздоровлює й огнем живущим буха!

О, якби пісню вдать палку, вітхненну,
Що міліони порива з собою,
Окрилює, веде на путь спасенну!

Якби!.. Та нам, знесиленим журбою,
Роздертим сумнівами, битим стидом,—
Не нам тебе провадити до бою!

Та прийде час, і ти огнистим видом
Засяєш у народів вольних колі,
Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,

Покотиш Чорним морем гомін волі
І глянеш, як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїм полі.

Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий,
Та повний віри; хоч гіркий, та вільний,
Твоїй будущині задаток, слізьми злитий,

Твойому генію мій скромний дар весільний.

Очевидно, що було б некоректним зводити сенс виходу Ізраїля до вимірів суто суспільних. Зрештою, і Франкові йшлося про пошук духовних сил до подолання рабської психології, яка узалежнює народ. Драма виходу з Єгипту – реальна історична подія. Але це водночас і стратегія розвитку нації та особистості. Стратегія руху, зростання, простування до духовної свободи, без якої неможлива свобода суспільна.

А рух потребує провідника. Як суспільний розвиток потребує зрілих лідерів, брак яких ми так гостро відчуваємо протягом цих 30 років, так і наш шлях до спасіння. Нас провадить Сам Христос, і Він же визначає за апостольську місію провадження всієї спільноти.  

Іди за Мною

15  Коли поснідали, Ісус каже Симонові-Петрові: Симоне [Йонин], чи ти любиш Мене більше, ніж вони? Той відповідає Йому: Так, Господи, Ти знаєш, що люблю Тебе! Каже йому: Паси ягнята Мої! 16  Каже йому знову вдруге: Симоне [Йонин], чи ти любиш Мене? Той відповідає Йому: Так, Господи, Ти знаєш, що люблю Тебе. Каже йому: Паси вівці Мої! 17  Каже йому втретє: Симоне [Йонин], чи ти любиш Мене? Засмутився Петро, що запитав його втретє, «чи любиш Мене?», і відповів Йому: Господи, Ти все знаєш! Ти знаєш, що люблю Тебе! А Ісус йому говорить: Паси вівці Мої! 18  Знову й знову запевняю тебе: коли ти був молодий, то підперізувався сам і ходив, куди хотів; коли ж постарієш, простягнеш свої руки й інший тебе підпереже та поведе, куди ти не захочеш.19  Він сказав це, вказуючи, якою смертю той прославить Бога. Сказавши це, звелів йому: Іди за Мною! (Ін. 21: 15-19)

Пастух

Хто такий пастир? В Страсний Четвер 2013 року папа Франциск наголосив, що пастир повинен пахнути своїми вівцями. «Будьте пастирями, “просякнутими запахом” своїх овець, а не маклерами й менеджерами в Церкві».

«Роздягніть себе, свої задумані ідеї і, про ваші мрії про велич, про ваше самоствердження, поставити Бога та людей у ​​центр ваших щоденних турбот, - знову сказав він, - поставити вірний Божий святий народ: бути пастухами, пастухами. “Я хотів би бути інтелектуалом, а не пастирем”. Але попросіть про зведення до непрофесійного стану, і це зробить вас краще, чи не так, і будете інтелектуалом. Але якщо ти священик, будь пастухом. Ти пастир багато в чому, але завжди серед народу Божого».

Пастухи біблійних часів не жили удома, вони постійно і близько перебували з вівцями. Пастух спав коло своїх овець уночі й не залишав їх за дня. Захищав від небезпек, сам на них наражаючись. Інакше кажучи, ділив їхнє життя і долю.

І при цьому фах пастирства не був почесним ані добре оплачуваним. У пастухів не було престижу. Фарисеї ними гордували як людьми, що не знають Закону. Можна легко зрозуміти, що бути добрим пастирем можна було тільки тоді, коли любиш вівці й отаке «дике життя» серед природи. Хто любить себе, престиж, зручність, матеріальне забезпечення, вигоду і безпеку, той не міг бути пастирем, або ж був поганим.

Христос був сином Давида, якого Бог покликав із поля, де той пас вівці, аби його помазати на царя. Христос, власне кажучи, є таким Царем в Пастирем, як Давид. Свою царську владу Він звершує, випасаючи вівці, знаючи кожну на ім’я, ідучи з ними їхніми життєвими стежками.

Як можна бути добрим пастирем у Церкві? Тільки тоді, коли особисто поділяєш життя з Ісусом-Пастирем.

Тільки тоді, коли особисто пізнаєш Ісуса, можна стати пастирем людей. А це означає продовження знайомства з Ісусом, поширення його на життя з людьми. Це особисте пізнавання людей, участь у їхньому житті, відчування «запаху овець». Без дистанції, без шукання своєї слави, користі, привілеїв. Але й через розуміння, чого вони потребують насправді, бо вівця сама не натрапить на хороше пасовище. Розуміння, що люди потребують здорової науки, а не того, щоби догоджали їхнім смакам. І зрештою, бути пастирем в Церкві означає бути людиною дороги. Шукати нових шляхів у змінному світі, до єдиного і вічного Божого Царства.

Ісус – дорога спасіння

3І коли піду та приготую вам місце, то Я знову прийду і візьму вас до Себе, щоби де Я, там і ви були. 4А куди Я йду, ви дорогу знаєте. 5Каже Йому Хома: Господи, ми не знаємо, куди Ти йдеш. [Тож] як можемо знати дорогу? 6 Ісус говорить йому: Я є дорога, і правда, і життя! Ніхто не приходить до Отця, якщо не через Мене (Ін. 14:3-6).

У біблійному баченні людини образ дороги є символічною домінантою пошуку втраченої первісної гармонії, що визначала життя в Едемі. Людська дорога починається після споживання забороненого плоду й наштовхується на нездоланну перешкоду: Бог «на схід від еденського раю поставив Херувима і меча полум’яного, який обертався навколо, щоб стерегти дорогу до дерева життя» (Бут. 3:24). Виявившись неспроможною самотужки подолати цю перешкоду, людина дістає новий шанс у Христі, котрий кличе апостолів у дорогу: «Ідіть за Мною.. !» (Мт. 4:19). «Конкретна людина, котра є спадкоємцем Адама, є людиною в дорозі, мандрівником, що має визнавати себе гостем і паломником на цій землі».

Авраам здійснює за покликом Божим виснажливу подорож із Уру Халдейського до Харану, а звідти – до Ханаану, землі, обіцяної його нащадкам (Бут. 12-13). Його онук Яків повторює дідову дорогу, прямуючи за нареченою, а потім повертаючись до Ханаану з Лією, Рахиллю та всією численною родиною (Бут. 28-33). І саме Якову дається бачити у видінні символічну інтерпретацію його дороги – сходи від землі до неба.

«І снилось йому, ось драбина поставлена на землю, а верх її сягав аж неба. І ось Анголи Божі виходили й сходили по ній. І ото Господь став на ній і промовив: Я Господь, Бог Авраама, батька твого, і Бог Ісака. Земля, на якій ти лежиш, Я дам її тобі та нащадкам твоїм. І буде потомство твоє, немов порох землі. І поширишся ти на захід, і на схід, і на північ, і на південь. І благословляться в тобі та в нащадках твоїх всі племена землі» (Бут. 28:12-14).

Дорогою називається все життя людини. Так праведний Йов говорить про Бога: «Хіба ж Він не бачить дороги мої, і не лічить усі мої кроки?» (Йов 31:4). А в Приповістях Соломонових зауважується: «Від Господа кроки людини, а людина як вона зрозуміє дорогу свою?» (Припов. 20:24). Вже в Старому Завіті складається образ вибору життєвої перспективи людини як вибору поміж двома дорогами: простування за Богом і життя всупереч Його волі. Пророк Ісая особливо тонко використає нюанси цього трактування метафори, ввівши образ праведної, святої дороги: «8 І буде там бита дорога та путь, і будуть її називати: дорога свята, не ходитиме нею нечистий, і вона буде належати народові його; не заблудить також нерозумний, як буде тією дорогою йти. 9 Не буде там лева, і дика звірина не піде на неї, не знайдеться там, а будуть ходити лиш викуплені. 10 І Господні викупленці вернуться та до Сіону зо співом увійдуть, і радість довічна на їхній голові! Веселість та радість осягнуть вони, а журба та зітхання втечуть!» (Ісая 35:8-10).

Новий Завіт інтерпретує образ дороги як засіб досягти спасіння. Іоан Предтеча провіщає прихід Месії, апелюючи до слів пророка Ісаї: «На пустині вготуйте дорогу Господню, в степу вирівняйте битий шлях Богу нашому!» (Іс. 40:3. Пор.: Лк. 3:4). Ворожбитка у македонському місті Филипи, йдучи назирцем за апостолом Павлом і його супутниками, вигукує: «Оці люди це раби Всевишнього Бога, що вам провіщають дорогу спасіння!» (Діян. 16:17). А сам апостол Павло, звертаючись до євреїв, прямо й безпосередньо пов’язує цей образ із жертовною смертю Ісуса Христа: «19 Отож, браття, ми маємо відвагу входити до святині кров’ю Ісусовою, 20 новою й живою дорогою, яку нам обновив Він через завісу, цебто через тіло Своє» (Євр. 10:19-20).

 Мойсей провідник на дорозі до Обіцяної Землі

Вихований при дворі фараона. Вельможа, асимільований у єгипетському суспільстві.

Але він стає провідником свого народу до Обіцяної Землі.

Прологом до цього виявляється пастуше служіння в Мадіянській землі.

Він долає комплекс меншовартости, спокуси й страхи, гартується сам у дорозі, але до Ханаану так і не входить.

Драма духовного проводу

Священик покликаний провадити свою паству.

Ніхто з нас не є готовий до цього. Але Бог провадить.

Наша місія – відчути цей провід і не опиратися йому. А самим бути готовим відповідати за паству й надихнути її силою, що уможливить рух і після нашого відходу.

36 Він, бачивши юрми народу, милосердився над ними, бо вони були стомлені й прибиті, немов ті вівці, що не мають пастуха. 37 Тоді він каже своїм учням: “Жнива великі, та робітників мало. 38 Просіть, отже, Господаря жнив, щоб вислав робітників на свої жнива.” (Мт. 6:36-38).

На кожного пастиря чекають: розчарування, неприйняття, опір. Але його місія незамінна.

2. Пробудження Мойсея

Молодість Мойсея.

1 Один чоловік із дому Леві пішов і взяв собі за жінку дочку одного левія. 2 Завагітніла жінка і вродила сина; бачивши ж, який він гарненький, таїлась із ним три місяці. 3 А що не могла вже більше з ним таїтись, то взяла для нього кошичок з очерету, обмазала його маззю та смолою, поклала в нього хлоп’ятко і сховала його в комишах узберіг річки. 4 Сестра ж його засіла здалека, бажала бо знати, що з ним станеться. 5 Аж ось зійшла фараонова дочка скупатися в річці, слугині ж її ходили собі край берега річки; вгледіла вона кошичок в комишах і послала рабиню, щоб узяла його. 6 Відчинила вона його, побачила дитинку, а ось воно хлоп’ятко плаче. Змилосердилася вона над ним і каже: Це єврейська дитинка. 7 Каже тоді його сестра дочці фараоновій: Хочеш, побіжу й покличу тобі мамку з єврейок, щоб вигодувала тобі дитятко? 8 І відповіла їй фараонова дочка: Побіжи! Побігла дівчина й покликала матір дитинки. 9 І каже їй фараонова дочка: Візьми оце дитятко та вигодуй його мені, а я дам тобі за це заплату. Взяла жінка дитятко й вигодувала його. 10 А як дитятко виросло, привела його до фараонової дочки, і він став їй за сина. І надала йому ім’я Мойсей, кажучи, з води, мовляв, витягла я його. 11 Раз якось, у той час як Мойсей був уже дорослий, вийшов він до братів своїх та й приглядався до їхніх тяжких робіт; і побачив як один єгиптянин б’є єврея, одноплемінника його. 12 Озирнувся він туди й сюди і, бачивши, що нема нікого, убив єгиптянина та й сховав його в піску. 13 Іншого дня вийшов він знову та побачив, як двоє євреїв б’ються; і каже до того, що скривдив: Чого б’єш ближнього свого? 14 А той: Хто тебе настановив князем і суддею над нами? Чи не задумав ти вбити й мене, як убив єгиптянина? Злякався Мойсей та й каже собі: Таки виявилося діло. 15 Та й фараон дізнався про цей вчинок і намислював усе, як Мойсея вбити. От і втік Мойсей від фараона й зупинився аж у Мідіян-землі; і присів там коло однієї криниці (Вихід 2:1-15).

Один із синів пустелі, Мойсей, котрий народився в Єгипті у 1574 р. до Р.Х. (за іншими відомостями – у 1576 р. до Р.Х.) не тільки вижив, але й був врятований від загибелі за допомогою тієї ж обожноюваної єгиптянами Ріки, яку вони використали для знищення зненавиджених кочовиків. Мойсей походив з племені левитів. Його батьки – Амрам і Йохавед, сестра – Маріям. Йосиф Флавій стверджує, що Амрам був головою синедріону.

Незабаром після народження сина Мойсея ізраїльтянка Йохавед, ховаючи його від смерті, винесла тримісячну дитину на річку, поклала в обсмолений кошик з очерету й пустила на воду.

“І взяла йому папірусову скриньку, і виасфальтувала її асфальтом та смолою, і положила до неї дитину, та й поклала в очереті на березі Річки» (Вих. 2:3).

Фараонова донька, нагодившись купатися, врятувала дитину (Вих. 2:1-10). На якусь мить священна річка Єгипту уподібнюється до згубних вод всесвітнього потопу, а кошик з немовлятком – до ковчега. Єврейське передання сповіщає, що царівна хворіла на проказу й хотіла позбутися хвороби, торкнувшись Нілу. Але одного дотику до немовлятка було досить, щоб її зцілити.

Коран пише про знайдення Мойсея: «І підібрала його родина Фірауна, щоб він виявився для них ворогом і скорботою. Воістину, Фіpayн, і Гaмaн, і їxні війська були грішниками! І сказала дружина Фіpayнa: “Насолода очей мені і тобі! He убивайте його; мoже, він пpинece нам користь, або ж ми візьмемо
йогo за cинa”» (Розповідь 28:8-9).

Арабські коментатори зауважують, що фараонова донька побачила сяйво на чолі дитини, яка тоді ссала свій палець, а з нього текло молоко. Вона відразу полюбила дитину. У фараона була інша донька, прокажена, котрій лікарі сказали, що її порятує лише слина людиноподібної річкової істоти. Ця сестра була зцілена слиною Мойсея. Цим, нібито, й пояснювався успіх Мойсея при дворі фараона.

Сестра Мойсея Маріям спостерігала за рікою. Коли фараонова донька знайла дитину, Маріям вийшла зі схованки й запропонувала послуги своєї матері як годувальниці. Так Мойсей опинився в Йохавед і годувався нею, доки підріс.

Йосиф Флавій:

«У царя була дочка ім’ям Фермуфіс. Гуляючи по берегу річки і побачивши кошик, несений течією, вона послала плавців з наказом доставити його їй. Коли послані повернулися з кошиком і царівна побачила дитину, вона полюбила її за його величину і красу. Таке було піклування Господа Бога про Мойсея, що виховати і піклуватися про нього припало якраз тим людям, які вирішили погубити інших єврейських хлопчиків заради того, щоб перешкодити саме його народженню. Фермуфіс негайно звеліла привести жінку, яка дала б груди дитині. Але коли останній не хотів приймати грудей і відмовлявся від безлічі жінок, присутня при цьому Маріамма підійшла ніби випадково і ніби з цікавості і сказала: «Даремно, царівна, кличеш ти цих жінок для годування дитини, адже він не одного з них племені; якщо ж ти хочеш, щоб закликати одну з єврейських жінок, то він негайно прийме рідні груди». Визнавши це зауваження правильним, дочка царя наказала [дівчині] піти за [єврейською] годувальницею. Скориставшись цією нагодою, та незабаром з’явилася назад в супроводі нікому з присутніх не знайомої матері своєї. Позаяк немовля із задоволенням взяв у неї груди, то царівна цілком довірила їй його виховання» (Юдійські старожитності, 9, 5).

Дитина одержала ім’я «Мойсей» (євр. Моше, араб. Муса): «І підросло те дитя, і вона привела його до фараонової дочки, і він став їй за сина. І вона назвала йому ймення Мойсей, і сказала: бо з води я витягла його» (Вих. 2:10). Ім’я виводять з єгипетських коренів «мо» (вода) й «ус» (рятувати). Інша версія – від гебрейського дієслова «маша» (витягати нагору). Дослідники припускають, що ім’я походить від єгипетського «месс, месу» - дитина.

Мойсей виріс і був вихований при дворі фараона. Згодом ми почуємо від св. першомученика Стефана, що “Мойсей був навчений всієї премудрости єгипетської, і був міцний у словах та в ділах своїх» (Діян. 7:22). Використосуючи юдейські передання, Йосиф Флавій свідчить про високе становище Мойсея при дворі.

Коли ефіопські воїни вторглися до Єгипту, розграбували його й розгромили військо, направлене проти них, фараон направив на чолі своєї армії Мойсея:

«Потім Мойсей, про народження, виховання і юність якого було повідомлено вище, довів єгиптянам свою доблесть, так само як і те, що він народився для приниження їх і для звеличення євреїв. Приводом до цього йому послужила така обставина: ефіопи (сусіди єгиптян) увірвалися в їхню країну, викрали у них все майно і викрали всю худобу єгиптян. У люті останні пішли на ефіопів походом, щоб помститися їм за образу, але, переможені в битві, одні з них загинули, інші ж шукали порятунку в ганебній утечі на батьківщину. Ефіопи слідували за ними по п’ятах, вважаючи боягузтвом не зайняти всього Єгипту, ще далі проникли в країну і, скуштувавши від тамтешніх благ, вже не хотіли більше від них відмовитися. Напавши тому спершу на прикордонні області, які не наважилися чинити їм опір, вони дійшли до Мемфіса і до самого моря, причому жодне місто не змогло протистояти їм. Приголомшені таким сумним перебігом справ, єгиптяни вдалися до запитування оракулів і до віщувань. Бог їх порадив їм звернутися за допомогою до євреїв, і фараон зажадав у своєї дочки видачі Мойсея, щоб він послужив йому в якості воєначальника. Царівна надала Мойсея батькові, змусивши останнього заприсягтися, що юнак не піддасться з його боку ніякому насильству; на це прохання про допомогу вона дивилася як на велике (яке  чиниться нею країні) благодіяння і стала дорікати жерцям, які радили вбити Мойсея, в тому, що вони тепер не соромляться просити його про допомогу» (Юдійські старожитності, 10, 1).

Щоб перехитрувати ефіопів, Мойсей повів військо суходолом, а для порятунку людей від численних отруйних змій взяв із собою приручених птахів – ібісів, які харчуються зміями.

Армія Мойсея розгромила ефіопів, оточила столицю Саву (Мерое). Донька ефіпського царя закохалася в нього й вступили в переговори про капітуляцію міста. Мойсей вступив до міста, але не зруйнував і не пограбував його. Він одружився з донькою царя й повернувся до Єгипту.

В усякому разі, потомок Якова входить до єгипетської еліти, оволодіває ретельно приховуваними від чужинців знаннями й цілком освоюється в світі Ріки.

Конфлікт

Його раптовий конфлікт з єгиптянами не тлумачиться в Святому Письмі. “І сталося за тих днів, і підріс Мойсей. І вийшов він до братів своїх, та й приглядався до їхніх терпінь. І побачив він єгиптянина, що бив єврея з братів його. І озирнувся він туди та сюди, і побачив, що нікого нема, та й убив єгиптянина, і заховав його в пісок» (Вихід 2:11-12). Коли ж вчинок Мойсея був виявлений, він мусив рятуватися в Мадіянській землі – в пустельних районах північного заходу Аравії, біля Акабської затоки й Синайського півострова, де кочували семітські племена пастухів-мадіянитян, етнічно близьких до юдеїв.

Успішний царедворець, переможний полководець (якщо вірити Йосифу Флавію) раптом стає злочинцем. Він мусить рятуватися втечею.

“І вийшов він другого дня, аж ось сваряться двоє євреїв. І сказав він несправедливому: Нащо ти б’єш свого ближнього? А той відказав: Хто тебе настановив за начальника та за суддю над нами? Чи ти думаєш убити мене, як ти вбив був єгиптянина? І злякався Мойсей та й сказав собі: Справді, та справа стала відома! І почув фараон про цю справу, та й шукав, щоб убити Мойсея. І втік Мойсей від фараонового лиця, і оселився в країні Мідіян” (Вих. 2:13-15). Йому було тоді 40 років.

Після того, як Мойсей, що вважає себе, очевидно, єгиптянином, вийшов у світ, його вразила жорстокість єгипетського доглядача. Тому вчинене ним убивство, що спочатку викликає здивування в непідготованого читача, знаходить своє виправдання, якщо ми згадаємо, що ім’я Мойсея традиційно пов’язане зі втіленням Істини і Справедливості. Наступні події тільки зайвий раз підкреслюють цю ідею: Мойсей засмучений, бачачи, що в Єгипті серед самих євреїв немає миру; а у вигнанні він заступається за несправедливо скривджених дочок мідіянського жерця.

Близькосхідні легенди намагаються інтерпретувати втечу Мойсея в параметрах людської логіки, вводять розповіді про його успіхи у війні Єгипту з Ефіопією, підозри в організації державного перевороту.

«Ті ж, які врятувалися завдяки Мойсеєві, відчули до нього ще більшу ненависть і ще більш пристрасно прагнули виконати свої підступні наміри щодо нього, бо боялися, що Мойсей внаслідок свого успіху спробує вчинити державний переворот у Єгипті. Зважаючи на це, вони стали радити цареві вбити його. Цар і сам з себе вже подумував про це, почасти через те, що заздрив військовим успіхам Мойсея, почасти ж зі страху бути скинутим ним. Коли ж його до цього підбурили також і книжники, фараон остаточно вирішив позбутися Мойсея. Дізнавшись завчасно про це підступний задум, останній, проте, таємно втік, а позаяк усі дороги були захищені вартою, то він направив шлях свій пустелею і такими місцями, де він не ризикував потрапити в руки ворогів. І хоча він терпів нестачу в їжі, він, завдяки стійкості свого характеру, все-таки йшов, не звертаючи уваги на лиха. Прибувши нарешті до міста Мадіан, яке лежить біля Червоного моря і дістав своє ім’я за одним із синів Аврама від Хетури, він присів недалеко від міста біля найближчого колодязя, щоб відпочити від втоми і виснаження. Справа була в полудень. Тут, завдяки тамтешніми звичаями, Мойсею випала нагода здійснити діяння, яке виявило всю його чесноту і надало йому можливість влаштуватися значно краще» (Юдейські старожитності).

Свт. Григорій Ниський пропонує нам інші виміри для пояснення Мойсеєвого кроку – його місію в історії спасіння, необхідність очищення від згубного впливу придворного світу. “Відмовившись від людського товариства, почав вести усамітнене життя... Мойсей жив у горах і життя його в пустелі було самотнє, сповнене турботами про овець та вільне від всілякої базарної метушні” (Життя Мойсея).

Емпатія

Але все ж перед утечею був несподіваний, імпульсивний вчинок – убивство єгиптянина. Втеча, розрив із узвичаєним способом життя, занурення у величну тишу пустелі – все це вторинне. І навіть саме вбивство – також похідне від сплеску почуття, яке психологи називають емпатією.

Емпа́тія (англ. empathy – співчуття, співпереживання) – здатність людини розуміти почуття, потреби інших. Термін запропонував амер. психолог Едвард Бредфорд Тітченер (англ. Edward Bradford Titchener; 1867-1927). Розрізняють емпатію

-  емоційну (в її основі – механізм проєкції й наслідування моторних і афективних реакцій іншої особи). Готовність відгукнутися на почуття і душевні хвилювання іншого;

-  когнітивну (базується на інтелектуальних процесах – порівнянні, аналогії тощо). Її носієм є мозок людини. Когнітивна емпатія базується на інтелектуальних процесах – порівнянні, аналогії тощо, бачити ситуацію з перспективи того, хто в ній опинився, а не з власного досвіду або знань;

-  соматичну (відчувати в своєму тілі те, що може відчувати інший на фізичному рівні). Це наші фізичні реакції у відповідь на чиєсь переживання.

В кожному випадку йдеться про вміння сприймати почуття іншої людини як власні, здатність до емоційного відгуку на її дії, наміри або почуття. У християнській етиці емпатію ми називаємо просто - милосердям або любов’ю до ближнього.

Чи можна її навчитися? Психологи радять:

1. Кидати собі виклик. Переживайте складні враження, які висувають вас за межі зони комфорту. Опануйте нову звичку — наприклад, гру на музичному інструменті, малювання чи іноземну мову. Здобудьте професійну компетентність в галузі, з якою не були знайомі раніше. Коли ти в чомусь «нуль», абсолютно «не в матеріалі», це породжує смирення. А саме воно і є ключовим фактором емпатії.

2. Вийти зі звичного оточення. Подорожуйте, досліджуйте нові місця та культури. Це дає вам можливість оперувати більш універсальними поняттями і краще розуміти людей.

3. Отримувати відгуки. Попросіть залишити відгуки про ваші емоційні навички (наприклад, вміння слухати) у сім’ї, серед друзів та колег, а потім періодично звіряйтеся з ними, щоб побачити прогрес.

4. «Прокачувати» серце, не лише голову. Читайте літературу, яка вивчає особисті стосунки та емоції. Доведено, що це покращує емпатію в молодих лікарів.

5. Приміряти чужий досвід на себе. Вчіться не тільки розказувати про себе, а і слухати про проблеми інших. Так ви автоматично поліпшуєте свій «соціальний портрет».

6. Вивчати свої упередження. У всіх нас є приховані (а часом і не дуже приховані) упередження, які заважають нашій здатності слухати та співпереживати. Вони часто зосереджені навколо видимих ​​факторів, як-от вік, раса та стать. Ви не думаєте, що у вас є упередження? Подумайте ще раз, тільки цього разу відповідайте чесно. Не потурайте власній гордині.

7. Виховувати почуття цікавості. Чого ви можете навчитися від дуже молодого колеги, який ще не є досвіченим у професійному плані? Що можете дізнатися від клієнта, якого вважаєте «вузькопрофільним»? Допитливі люди ставлять багато запитань, що допомагає їм краще зрозуміти оточуючих.

8. Не боятися запитувати. Вчіться ставити правильні питання — не про щось буденне, але й не про «вічні істини». Шукайте золоту середину.

9. Спробуйте відкласти своє бачення та реакції: зауважте їх і дайте собі час. Коли ви сповільнюєтесь, зосереджуєтесь і уважно слухаєте, вам вдається легше налаштуватися і зрозуміти, про що говорить ваш співрозмовник чи співрозмовниця, чим йому/їй важливо поділитися.

10. Виявляти доброзичливу цікавість: запитувати про досвід того, хто ділиться з вами. До прикладу, поцікавтеся як і що переживає ця людина, як вона може подбати про себе, чи, можливо, переживання змінилися в часі (їх сила та інтенсивність). Таким чином ви даєте знати, що активно слухаєте і хочете зрозуміти.

Спробуйте стишитися, відчути і уявити, як є людині з тим досвідом, який вона переживає. Можливо, знайдіть спільні точки дотику зі своїми історіями чи ситуаціями, можливо, ви мали схожі емоції або думки, як це відгукується у вашому серці. Зауважте невербальне мовлення: тон голосу і мову тіла співрозмовника чи співрозмовниці.

Не старайтеся одразу прийти з рішенням. Нам іноді непросто бути поруч з кимось, хто засмучений. Часто це пов’язано з бажанням розрадити, підбадьорити чи виправити ситуацію. Проте буває, що людині, яка розповідає про свої труднощі, особливо коли це вперше, важливою є наша присутність, увага і простір, щоб виразити наболіле. Рішення або нові перспективи прийдуть потім, коли ми приєднаємося і побудемо поруч з тим, що є зараз.

Любов до ближнього

Єдиний надійний стимул пастирського служіння – любов до пастви, співстраждання з нею, бажання їй допомогти в доланні випробувань.

Престижність священства падає. Сексуальні скандали нищать довіру й ставлять під сумнів добропорядність кожного з нас. Стереотип замкненого в своїй клановій мушлі, самозакоханого й жадібного батюшки/ксьондза формує суспільну антипатію. До цих викликів треба бути готовим. Час, коли священик був в силу свого сану лідером спільноти, вже позаду, хіба що за винятком найбільш консервативних середовищ. Але й там ситуація змінюється.

Фінансова привабливість також зникає. Пандемія Ковід-19 і спричинений нею відплив від храмів прискорив цей процес. Ті, хто їхав заробляти гроші на Захід, швидко зрозуміли, наскільки скромним виглядає утримання священика.

Все більше людей воліє звертатися в пошуках відновлення втраченої душевної рівноваги до психолога.

Але потреба морального авторитету, здатного бути провідником на життєвій дорозі, не зникає. Криза довіри, девальвація старих авторитетів – це виклик для нас. Папа Франциск вже з першого дня понтифікату, прийнявши таке несподіване для вселенського архиєрея ім’я бідачини з Асизі, визначив нову стратегію апостольського служіння: чуйного до бід пастви пастиря, якого кличе на священичу місію християнське сумління, любов до ближнього. Емпатія, яку не зупиняє навіть страх за своє життя і власну безпеку. Дар, що виштовхнув Мойсея з єгипетського комфорту в суворий простір пустельного Синаю.

3. Покликання Мойсея

1 Мойсей же пас вівці в Їтра, тестя свого, священика мідіянського. Раз погнав він був вівці поза пустиню і прийшов до Божої гори, до Хориву. 2 І з'явився йому ангел Господній у вогняному полумені посеред куща. Глянув він, аж ось вогнем палає кущ, а не згоряє. 3 І каже Мойсей сам до себе: Підійду лишень ближче та подивлюсь на це велике диво, чому то не згоряє кущ? 4 Побачив Господь, що він наближався подивитись, та й кликнув до нього з-посеред куща: Мойсею, Мойсею! І відповів той: Я тут! 5 І сказав: Не наближайся сюди! Скинь взуття з твоїх ніг: місце бо, що на ньому стоїш - земля свята. 6 А далі: Я - Бог батька твого, Бог Авраама, Бог Ісаака, Бог Якова. І закрив Мойсей лице своє, боявся бо дивитися на Бога (Вихід 3:1-6).

Мойсей у мідіянській землі. Предки Мойсея рятувалися в багатому Єгипті від фізичного голоду. Він же, ведений вищими планами Божого Провидіння, залишає людні береги Нілу, де за ярмарковим гамором губився голос Бога, щоб у пустельній самоті вправлятися в слуханні. Тиша, зосередженість, чистота приходять у його життя з поверненням до патріярхального кочового побуту пастуха.

Мойсей одружився на Ціппорі, доньці священика Їтро, який поєднував духовну й світську владу, а тому звався також світським іменем - Реуїл. Мідіяни походили від Авраама через Кетуру: “А Авраам іще взяв жінку, а ймення їй Кетура. А вона породила йому Зімрана, і Йокшана, і Мадана, і Мідіяна, і Їшбака, і Шуаха» (Бут. 25:1-2). Можливо, мідіяни вірили в Авраамового Бога. Мойсей мав двох синів: Гершома й Еліезера.

Мойсей прожив у пустелі ще 40 років. Одного разу, пасучи отару свого тестя, вісімдесятирічний Мойсей прийшов до гори Хорив. Тут він побачив незвичайне явище: обійнятий полум»ям кущ горить і не згоряє.

Бог відкрив Мойсеєві Своє ім»я: “Я Той, що є. І сказав: Отак скажеш Ізраїлевим синам: Сущий послав мене до вас” (Вих. 3:14).

Йосиф Флавій:

«Будучи так добре прийнятий Їтром (таке було прізвисько Реуела), Мойсей залишився у нього пасти його стада. Через деякий час він одного разу погнав худобу на гору Синай, яка вище всіх тамтешніх вершин і являла собою особливо гарне пасовисько, бо там росла чудова трава. З огляду на існування повір»я, що тут мешкає божество, трави цієї не займали і пастухи не наважувалися вступати на цю гору. Тут Мойсеєві представилося надзвичайне видовище.

Терновий кущ стояв весь у вогні, причому полум’я не торкалося ані трави, що його оточувала, ні квітів; також і зелені гілки куща залишалися неушкодженими, хоча полум’я було дуже сильне і велике. Мойсей злякався, побачивши це надзвичайне видовище, але був вражений ще більше, коли почув голос, який пролунав з вогню і назвав його за іменем і вступив з ним у розмову. Тут Мойсеєві була вказана зухвалість, з якою він зважився вступити в місцевість, на яку раніше, внаслідок її святості, ще не наважувався вступати жоден смертний, і було дано раду відійти якнайдалі від полум’я і, як богобоязній людині й нащадкові великих мужів, задовольнятися баченим, а не намагатися глибше проникнути в сенс усього цього. При цьому голос провістив Мойсеєві також його майбутню славу і шану, які він здобуде собі за допомогою Господа Бога серед людей, і повелів йому сміливо повернутися до Єгипту, стати там начальником і керівником єврейської простонародної маси і звільнити своїх одноплемінників від тих принизливих утисків, яким вони там піддаються. «Адже вони будуть населяти ту щасливу країну, - продовжував лунати голос, - в якій жив предок ваш Аврам, і будуть користуватися усіма її благами. Все це даси їм ти своїм розумним проводом». Коли ж він виведе євреїв з Єгипту, то йому наказується принести в цьому самому місці подячну жертву. Так сповіщав голос з вогню» (Юдейські старожитності, 12,1).

Очищення пустелею дає талант чути Божий голос. Цей голос неодноразово лунав для Авраама, Ісаака та Якова на палестинських пасовиськах. Але його слова не наводяться П’ятикнижжям відтоді, коли сини Ізраїля переселилися до землі Ґошен. Для відновлення духовного чуття треба було, щоб колишній царедворець опанував урок пустелі.

“І промовив Господь: Я справді бачив біду Свого народу, що в Єгипті, і почув його зойк перед його гнобителями, бо пізнав Я болі його. І Я зійшов, щоб визволити його з єгипетської руки, та щоб вивести його з цього краю до Краю доброго й широкого, до Краю, що тече молоком та медом до місця ханаанеянина, і хіттеянина, і амореянина, і періззеянина, і хіввеянина, і євусеянина. А тепер ось зойк Ізраїлевих синів дійшов до Мене, і Я також побачив той утиск, що ним єгиптяни їх тиснуть. А тепер іди ж, і Я пошлю тебе до фараона, і виведи з Єгипту народ Мій, синів Ізраїлевих!» (Вихід 3:7-10).

Покликання

Покликання — це не про роботу, а про цінності. Чим більше запитуєте себе про свої цінності й те, чого насправді хочете, тим ближче стаєте до визначення свого покликання.

“Людина, яка не знайшла свого покликання, не може бути щаслива. Її легко впізнати: вона не насолоджується кожним днем, а весь час чогось очікує, вбиваючи час за неулюбленою справою. Найвірніша ознака того, що ви живете не у відповідності зі своїм покликання, – постійне відчуття пригнічення.” (Кен Робінсон).

20 Кожний нехай зостанеться у тому стані, в якім Бог його покликав. 21 Рабом тебе покликано? Не журися! Навіть коли ти можеш стати вільним, намагайся використати твій стан рабства; 22 бо раб, покликаний у Господі - Господній визволенець. Так само й вільний, коли його покликано, є раб Христа. 23 Ви куплені високою ціною! Не ставайте рабами людей. 24 Хай кожний, брати, перед Богом лишиться у стані, в якому був покликаний. (1 Кор. 7:20-24).

Катехизм Католицької Церкви: «Любов є головним і вродженим покликанням кожної людини» (ККЦ 2392). У Католицькій Церкві покликання особливо асоціюється з божественним закликом до служіння Церкві та людству через конкретні професійні життєві зобов»язання, такі як шлюб з певною особою, посвячення як релігійне присвячення, висвячення у священики.

«Перед величчю і благодаттю священичої місії святі учителі Церкви відчувають нагальне покликання до навернення, щоб усім своїм життям відповідати Тому, Чиїми слугами установило це таїнство» (ККЦ, 1589). Там же цитується свт. Григорія Назіянзина: «Треба починати від власного очищення, перед тим, як очищати інших; треба мати мудрість, щоб могти інших повчати; треба стати світлом, щоб освічувати; наблизитися самому до Бога, щоб наближати інших; бути освяченим, щоб освячувати; вести за руку і розумно радити» (ККЦ, 1589).

Покликання має 2 головні ознаки – здібність та пристрасть до певної сфери. Коли вони усвідомлені, на перший план виходять умови, які роблять можливе та гармонійне життя людини в своїй стихії, – ставлення і можливість”.

Звільнення від впливу оточення

Що таке пустеля сьогодні?

Пустеля... Безлюдне, пусте місце, де шалені вітри та одноманітні краєвиди лише підкреслюють велич порожнього простору. Людина інстинктивно уникає цих місць, горнеться до гурту собі подібних, до затишних поселень, до того, що називаємо цивілізацією.

Однак надходить мить втоми й гіркого розчарування. Безладний гамір натовпу все більше заважає почути мову власного сумління, голос душі. І тоді поклик пустелі зрушує з місця й веде туди, де можна перепочити від гамірливого гурту, де велична мовчанка довкілля стає тлом для переоцінки цінностей, для самоаналізу, для віднайдення Бога.

Людина потребує повернення до витоків своїх проблем, щоб виявити хвилини слабкості, трагічні ситуації блукань, помилкових рішень, самовпевнені миті протистояння волі Провидіння. Вихід з-під влади гріха вимагає пошуку його коренів і звільнення від них власної душі. Болючої операції, котру так важко здійснити посеред світських клопотів.

А повернення спрямовує нас до первісної цілковитої порожнечі. До вихідного пункту космогонії. Коли «земля була пуста та порожня, і темрява була над безоднею, і Дух Божий ширяв над поверхнею води» (Бут. 1:2).

Пустеля обертається місцем віднайдення спокою й рівноваги. Там після нескінченних ночей напруженого чування розлягається очікуваний голос: «Хай станеться світло!» (Бут. 1:3). І осяйний блиск переображеної Божою присутністю людської істоти стає відчутним не лише для неї, а й для цілого загалу здивованого світу, котрий виявляє в очищеному пустелею подвижникові сенс євангельського «Я Світло для світу. Хто йде вслід за Мною, не буде ходити у темряві той, але матиме світло життя» (Ін. 8:12).

У безлюдній, дикій пустелі, відкритій як місце самотньої молитви й чування, де кожна краплина води виглядає найвищою коштовністю, сяйво праведника стає невичерпним джерелом живої води Божої правди, про котру Христос говорив самарянці: «А хто питиме воду, що Я йому дам, прагнути не буде повік, бо вода, що Я йому дам, стане в нім джерелом тієї води, що тече в життя вічне» (Ін. 4:14).

І все – там, у пустелі, серед самотньої молитви й чування.

Де Дух Божий говорить до нас серед землі пустої та порожньої.

1 Тоді Дух повів Ісуса в пустиню, щоб диявол спокушав його. 2 Він постив сорок день і сорок ночей і нарешті зголоднів. 3 Тоді підійшов до нього спокусник і сказав: “Коли ти Син Божий, звели, щоб це каміння та й стало хлібом.” 4, А той. відповів: “Написано: Чоловік житиме не самим хлібом, а кожним словом, що виходить з уст Божих.” 5 Тоді диявол бере його у святе місто, ставить на наріжник храму 6 і каже: “Коли ти Син Божий, кинься додолу, написано бо: Він ангелам своїм волітиме про тебе, і вони візьмуть тебе на руки, щоб ти своєю ногою часом не спотикнувсь об камінь.” 7 А Ісус сказав до нього: “Написано також: Не будеш спокушати Господа, Бога твого.” 8 Знову бере його диявол на височенну гору й показує йому всі царства світу і їхню славу, 9 кажучи: “Оце все дам тобі, як упадеш ниць і мені поклонишся.” 10 Тоді Ісус сказав до нього: “Геть, сатано! Написано бо: Господу, Богу твоєму, поклонишся і йому єдиному будеш служити.” 11 Лишив тоді його диявол. І ось ангели приступили й почали йому слугувати.

Оаза тиші. Захист від зовнішніх впливів.

-         Спілкування: різні його типи.

-         Музика: втеча від себе.

-         Серіали.

-         Інформаційна напруженість.

-         Мобільне спілкування (телефон, соціальні мережі).

Вміти слухати тишу.

Споглядання - спосіб пізнавальної діяльності, що здійснюється шляхом зосередження, занурення в думки, погляду на щось. І концентрація, і споглядання - це два різні види медитації. Концентрація - це синтетична медитація, а споглядання - аналітична медитація.

Це слово походить від латинського contemplatio (з con «зі-» і templum «святиня, місце спостереження ознак пророцтва»). Латинський термін спочатку позначав спостереження за польотом птахів, щоб прочитати з них їхню долю. Можливо, пізніше це також включало перегляд будь -яких прикмет або вісників, щоб знайти пояснення у різних життєвих подіях. У Платона  споглядання - надчуттєве пізнання ідей, що відкриває перед людиною світ істини. У працях Цицерона (106–43 рр. до н. е.) Слово contemplatio вже має значення шукати, дивитися, переглядати, досліджувати. У випадку пізніших латинських письменників (2–6 ст. н. е.) це також означає розважання, увагу, погляд.

В християнській вірі контемпляція - особливий, багатовимірний тип молитви. Християнська містика визнає, що контемпляція можлива тільки завдяки благодаті віри, тому що споглядання - це споглядання Христа у вірі. Християнський досвід споглядання визнає по суті три етапи свого розвитку. Зазвичай, перший крок - це споглядання, результат людських зусиль, підтриманих благодаттю, особливо молитовні роздуми над реальностями, які показує віра, такими як історія спасіння. Це мирна, любляча відданість Богу. Другий етап розвитку - це темне містичне споглядання, яке є плодом самої дії Бога, котрий звільняє людину від усього створеного. Його називають темним, тому що саме через нього Бог відриває людину від природного світла, яке він досі відлучав від своїх почуттів. Кінцевий пункт споглядання - це справжній досвід і пізнання Божої дійсности, єднання з життям самої Пресвятої Трійці. Це передбачає дію благодаті у віруючого, що призводить до екстатичних станів.

Споглядальна молитва – це молитва, у якій людина в тиші й любові у своїй простоті споглядає Бога. Це дар Божий, момент чистої віри, під час якого молільник змагає до Христа, покладається на люблячу волю Отця і приймає діяння Святого Духа у своєму житті. Свята Тереза Авільська описує споглядальну молитву як дружні стосунки, «коли часто розмовляєш віч-на-віч із Богом, про Якого знаєш, що Він тебе любить» (ККЦ 2709).

Контемплятивна молитва - це мовчання, «символ прийдешнього світу» (Св. Ісаак Ниневійський, Містичні трактати, 66.), або «мовчазна любов» (Св. Іван від Хреста, Лист 6.). Слова у контемплятивній молитві - це не розмови, лише гілки, які живлять вогонь любові. У цьому нестерпному для «зовнішньої» людини мовчанні Отець мовить до нас Своє воплочене Слово, яке страждає, вмирає і вокресає, і Дух синівства робить нас учасниками молитви Ісуса (ККЦ 2717).

4. Свідчення перед фараоном

1 Після того ввійшли Мойсей та Арон до фараона й кажуть: Так мовить Господь, Бог Ізраїля: Відпусти мій народ, щоб святкували мені свято в пустині. 2 А фараон відповів: Хто такий Господь, щоб я мав послухати його голосу та відпустити Ізраїля? Не знаю Господа, й Ізраїля не відпущу. 3 Вони ж сказали: Бог євреїв зустрів нас; хочемо, отже, піти за три дні ходи в пустиню і принести там жертву Господеві, Богу нашому, щоб не вдарив на нас мором або мечем (Вих. 5:1-3).

Мойсей прийшов у Єгипет. У цей час там уже царював інший фараон. Поговоривши зі старійшинами єврейського народу, Мойсей і Аарон пішли до царя єгипетського і від імені Божого зажадали від його, щоб він відпустив євреїв з Єгипту. Разом із братом Аароном Мойсей став перед єгипетським царем. Вони просили фараона відпустити євреїв з Єгипту на три дні для приношення жертв у пустелі.

Мойсей і Аарон перед фараоном

Прихід Мойсея до фараона з несподіваною вимогою: відпустити народ Ізраїля в пустелю для принесення жертви Богові – став початком напруженого змагання двох релігійних традицій, народу Ріки й народу пустелі. Магічні обряди й вірування єгиптян були пов’язані з обмеженням божества в конкретному просторі, предметі, істоті. Відкриття Мойсеєм всюдиприсутности Бога та його прагнення вивести свій народ поза замкнений світ Ріки було цілком чужим міфологізованій системі релігійних уявлень єгиптян.

Початок змагання Мойсея з жерцями дає промовисте свідчення того, яких небезпечних вимірів досягла потаємна мудрість Єгипту. Перетворення Ааронової палиці на змію, а змії – знов на палицю не переконала єгиптян у Божій силі. Фараон скликав мудреців і чарівників – і вони зробили те саме своїми палицями, хоча Ааронова палиця й пожерла їхні.

Фараон відповів: “ Хто такий Господь, щоб я мав послухати його голосу та відпустити Ізраїля? Не знаю Господа, й Ізраїля не відпущу” (Вих. 5:2), і наказав ще більше гнітити євреїв. Вони були зобов’язані виготовляти визначену кількість цегли, але їм припинили видавати солому й наказали збирати солому самим. Під час проведених у місті Пітом розкопок було виявлено, що нижні шари цегли наповнені добре посічною соломою, середні шари мали менше соломи, і це була стерня, вирвана з коренем. А верхні шари цегли були з самої глини, зовсім без соломи.

Тоді Мойсей, за велінням Божим, навів на Єгипет, одна за одною, десять кар, тобто великих нещасть, щоб фараон погодився відпустити єврейський народ із землі єгипетської. Тоді настає час десяти кар, наведених Мойсеєм, щоб фараон погодився відпустити єврейський народ із Єгипту. Так, за словом Мойсея, вода в Нілі, озерах і криницях перетворилася на кров; країну всіяли спершу жаби, потім комарі, нарешті, песі мухи; худоба була вражена мором; єгиптян обкидало чиряками; град і сарана винищили рослинність; настала триденна темрява по всьому Єгипті. Все це мало переконати єгиптян у безглуздості самовдоволеного ідолопоклонства. Але фараон не відпускав євреїв.

Перед десятою карою Господь повелів євреям вибрати для кожного сімейства однолітнє ягня, заколоти його, спекти і їсти з прісним хлібом і гіркими травами, не розтрощуючи кісток; кров’ю ж ягняти помазати косяки і поперечини в дверей. Євреї так і зробили.

1.     Кров.

2.     Жаби.

3.     Комарі.

4.     Песі мухи.

5.     Мор.

6.     Чиряки.

7.     Град.

8.     Сарана.

9.     Темрява.

10.          Загибель первістків.

Йосиф Флавій:

«Недалеко від кордону Єгипту, по велінню Господа Бога, зустрівся Мойсеєві брат його Аарон, якому він негайно повідомив все, що сталася з ним на горі, а також доручення, дані йому Предвічним. Коли вони подолали ще частину шляху, то назустріч їм вийшли найбільш родовиті з євреїв, яким було вже повідомлено про прибуття Мойсея. Коли останній розповів і їм про мету свого прибуття і вони не хотіли повірити словам його, то він переконав їх представленими їм чудами. Уражені цим несподіваним і небаченим видовищем, євреї піднеслися на дусі й стали твердо сподіватися, що Господь Бог подбає про їх порятунок.

2. Після того як Мойсей таким чином уже встиг схилити на свою сторону євреїв, отримав від них згоду на беззаперечна покора його наказам і побачив, що вони дійсно прагнуть свободи, він з'явився до царя, лише недавно вступив у владу, і став викладати йому, яку послугу надав він єгиптянам, коли ті були принижені ефіопами і коли країна їх піддалася розграбуванню, як він піддавав себе за них, ніби за рідних своїх одноплемінників, працям і небезпекам війни і як він за все це не отримав від них належної винагороди. Потім він докладно повідомив царю все, що трапилося з ним на горі Синай, як говорив з ним Господь Бог і які чуда були явлені Ним для підтвердження обґрунтованости наказів Його. Далі Мойсей став просити фараона поставитися з довірою до всього цього і не противитися [настільки явно вираженому] бажанню Господа Бога» (Юдейські старожитності 13, 1-2).

Свідчення

Єпископ Василь Івасюк: «Свідчити — це значить показувати наявність або відсутність якоїсь події. Євангеліє від Івана каже: «І я бачив і засвідчив: Він — Син Божий» (Ів. 1, 34).

Сучасна людина більше вірить свідкам, аніж учителям, досвіду, життю, фактам і теоріям. Тому свідчення християнського життя є першою й незамінною формою проповіді. Христос — це взірець християнського свідчення, а священник це робить своїм життям. Свідчення Ісуса на хресті у мучеництві є провідною темою в житті Церкви.

Папа Бенедикт XVI також зазначає: «Світ потребує свідчення вашої віри», бо потребує Бога. Тому вам дано надзвичайне завдання гідно виконувати свою професію і бути Христовими учнями та місіонерами на своїй землі, а також в країнах, куди виїхало багато українців».

Відвага

Тома Аквінський:

«Хоробрість захищає нас від зупинки перед труднощами. Ця хоробрість є духовною відвагою, що дозволяє перемогти духовні труднощі, тим ж шляхом, що й фізична відвага перемагає та долає фізичні труднощі… Хоробрість стосується перш за все страху перед важкими ситуаціями, що зупиняють нашу волю від слідування дорогою, підказуваною розумом... Таким чином головним виявом хоробрості є не стільки наступ, як витривалість, стояння на своєму ґрунті посеред небезпеки. В самій природі мучеництва, мученик міцно стоїть в правді та справедливості проти нападів переслідувачів. Ясно, що мучеництво є тоді чеснотним актом, справді актом хоробрості. Хоробрість добрих громадян — твердість в людській справедливості, аби зберегти яку вони знесуть смертельну небезпеку; і хоробрість дана Богом — це твердість в Божій справедливості, яка приходить через віру в Ісуса Христа. Отже віра — ціль до якої міцно тримаються мученики, і хоробрість є чеснотою яка робить їх здатними так поступати. Любов є головною мотивуючою силою за актом мучеництва, чеснотою, що керує ним; але безпосередньою мотивацією, котра пробуджує цей акт є чеснота хоробрости.»

Наполегливість

Наполегливість - здатність зберігати зацікавленість і докладати зусиль для досягнення довгострокових цілей, долаючи зовнішні та внутрішні труднощі.

Наполегливість - це в першу чергу те, що змушує людину працювати протягом усього цього колосального періоду часу. Фахівці також визначають наполегливість, як «напружену роботу щодо вирішення завдань, підтримання зусиль й інтересу протягом багатьох років, не дивлячись на невдачі, негаразди й періоди застою».

Згадувати. Кожен раз, коли хочете чогось досягти або домогтися, згадуйте про завзятість і наполегливість. Що Ви особистість, так само індивідуальні, як і інші люди, можете добитися високих результатів, подолати безліч перешкод і домогтися поставленої мети.

Навчитися визнавати помилки. Кожен раз, коли робите помилку думайте, що вона не остання у вашому житті і вам треба продовжувати йти до своєї мети. Застосувати максимум зусиль, для позитивного результату. Труднощі і невдачі відчували всі успішні люди.

Об’єктивність. Глобальні плани і завдання будувати добре, але необхідно бути об’єктивним. Навчіться ставити цілі з малого, поетапно збільшуючи їхню соціальну значимість з ростом ваших можливостей.

Щоденник. Кожен день ставте для себе маленьку задачу і намагайтеся її виконати успішно, що з плином часу можна збільшити обсяг і складність.

Сила волі. Разом з якістю завзятості і наполегливості необхідно тренувати силу волі. З малого, поступенно збільшуючи застосування тренування. Наприклад, лінь доробити звіт, необхідно взяти в кулак силу волі і доробити. Хороший тренер сили волі – це відмова від шкідливих звичок, саморозвиток, дисципліна, правильний режим дня, правильне харчування і фізичні вправи, наприклад, зарядка. Виховуючи силу волі, виховується наполегливість, залишається трохи докласти зусиль, щоб застосовувати наполегливість.

Розділяйте на дрібні кроки

Як тільки визначився з власною метою, розбий її на якомога більшу кількість простих кроків. Потім виконуй ці дрібні кроки неухильно і не зупиняйся, поки не пройдеш їх все один за одним. Кожне таке дрібне завдання виконувати набагато простіше, ніж думати про глобальне завдання цілком.

5. Перехід – Пасха

1 І сказав Господь до Мойсея й до Аарона в єгипетськім краї, говорячи: 2 Оцей місяць для вас початок місяців. Він вам перший між місяцями року. 3 Скажіть усій ізраїльській громаді, говорячи: У десятий день цього місяця нехай візьмуть собі кожен ягня за домом батьків, ягня на дім… І нехай буде воно для вас пильноване аж до чотирнадцятого дня цього місяця. І заколе його цілий збір Ізраїлевої громади на смерканні. 7 І нехай візьмуть тієї крови, і нехай покроплять на обидва бокові одвірки, і на одвірок верхній у тих домах, що будуть їсти його в них. 8 І нехай їдять тієї ночі те м’ясо, спечене на огні, та опрісноки. Нехай їдять його на гірких травах… А їсти його будете так: стегна ваші підперезані, взуття ваше на ногах ваших, а палиця ваша в руці вашій, і будете ви їсти його в поспіху. Пасха це для Господа! ... 14 І стане той день для вас пам’яткою, і будете святкувати його, як свято для Господа на всі роди ваші! Як постанову вічну будете святкувати його! (Вихід 12:1-14).

Пасха – Перехід

Час від часу в соціяльних мережах на великодні свята з’являються обурені пости малоосвічених патріотів, які вимагають не вживати назви Пасха як нібито запозиченої з російської мови. Припускаю, що частина авторів була б глибоко обурена, довідавшись, що назва свята прийшла до нас із гебрейської традиції. Пéсах - від пасáх (гебр. минув, пройшов мимо) - в пам’ять про те, що Всевишній минув єврейські будинки, знищуючи первістків Єгипту. А ще юдеї називають Пасху «Хаг ха-Херут» - свято свободи.

Юдеї відзначають Пасху 14 нісана. Напередодні в оселі шукають хамец – квасний хліб – і вранці чотирнадцятого нісана знищують його. У перший вечір Пасхи вдома проводять Седер. Той, хто веде Седер, нагадує присутнім про символіку пасхального вечора, застерігає від порожніх розмов. Благословляється вино й присутні п’ють його стоячи. Читають Аґаду – розповідь про вихід із Єгипту.

За Торою, приноситься в пасхальну жертву ягнятко або козеня. Його кістки заборонено ламати, їх викидають цілими. Але оскільки юдеї позбавлені храму, вони не приносять жертви, а їдять тільки хліб і зелень: мацу – хліб з тіста, що не встигло вкиснути, марор (від мар – гіркий) – гірку зелень, зазвичай хрін і салат ромен чи  ж латук.

Закваска, дріджді – компонент не тільки випікання хліба, але й виноробства, продукування алкоголю. Вони змішують, трансформують компоненти, змушують їх грати. Прісний, бездріжджевий хліб – символ багатозначний. Він позначає чисте, безгрішне життя, до якого покликані всі, хто вирушає в Обіцяну землю. А гіркі трави нагадують про суворі випробування й страждання, які доведеться подолати дорогою, та про пережиті скорботні дні рабства.

При вході в єврейське місто або квартал, а також, гуляючи вулицями, ви напевно помітите на воротах і одвірках будинків невеликі коробочки, прикріплені справа під нахилом, верхнім кутом всередину. Якщо ви зайдете в такий будинок, то на дверних отворах кожної кімнати можете виявити такі ж незвичайні шкатулки. Зберігатися в кожній з них щось дуже важливе для народу Ізраїлю - мезузи - найдавніший і найпоширеніший манускрипт. На невеликому пергаменті записана молитва «Шма Ісраель»: «Шма Ісраéль Адонáй Елогéйну Адонáй ехáд» - «Слухай, Ізраїлю, Господь Бог наш, Господь єдиний» (Повт. 6:4).

Христова Пасха – перехід через браму смерти до вічного життя – розкриває перед нами провіденційну глибину старозавітніх звичаїв, що мали зберегти назавжди спогад про вихід із Єгипту. Але і для нас, християн, символіка юдейської Пасхи зберігає свою значущість. Адже весь її сенс – готовність щомиті вирушити в дорогу. Нашвидкоруч спечений хліб, що не встиг вкиснути, найпростіша їжа, яка не потребувала довгого готування. І кров на одвірку, слідом якої стала мезуза, - знак того, що ми обрані для Небесного Царства ціною крови.

Вихід євреїв з Єгипту.

 І рушили сини Ізраїля в дорогу від Рамсесу до Суккот, яких шістсот тисяч чоловіків піхотинців, крім їхніх сімей (Вихід 12:37).

До ранку ніхто з євреїв не мав виходити поза двері дому, аби не зазнати кари, що спала на Єгипет. Це застереження для кожного, хто рушає в дорогу вдосконалення – не випереджати події, не залишати свого внутрішнього дому завчасно, доки не почує покликання. Необхідно зосередитися на своєму внутрішньому світі, перебувати в своїй внутрішній оселі, розмовляючи з Богом, а не прагнути повчати інших чи захоплюватися іншими видами зовнішньої релігійної діяльности.

Раамсес – місцевість на північному сході Єгипту, місто, яке ізраїльські раби будували для фараона. Можливо, й ім’я фараона дало назву місту. Можливо, ним був Рамсес ІІ Великий, який був фараоном протягом 66 років, між 1290—1224 роки до н. е. Суккот – місце, куди спрямував Мойсей шлях після виходу. В назві її вчувається єврейська назва куренів – від «сукá» (гебр. курінь). Згодом у юдеїв буде встановлене свято Суккот (Кучки). Перед цим осіннім святом, що триває сім днів, євреї будують курені, влаштовують у них трапези, розважають гостей, відпочивають і навіть сплять. Таким чином вони згадують кочовий спосіб життя предків, котрі жили в подібних наметах у пустелі, мандруючи до Обіцяної Землі.

З Мойсеєм вийшло до шістисот тисяч чоловіків, не рахуючи дружин і дітей – тобто десь три мільйони чоловік загалом. До євреїв долучилися ті жителі Єгипту, які були напоумлені десятьма карами й увірувала в Бога. Це знаменує новозавітній вихід людей різного етнічного та соціяльного походження з поневолення гріхом на шлях визволення. Апостол Павло: «Тим то немає грека, ні юдея, ні обрізання, ні необрізання, ні варвара, ні скита, ні невольника, ні вільного, а все й у всьому – Христос» (Колос. 3:11).

Ми несемо в собі київську, українську помісну традицію. Але було б помилкою обмежувати коло її послідовників лише українцями. Через Христа Бог кличе в дорогу до спасіння всіх. Ми не повинні втрачити своєї автентичности – помісна традиція Київської Церкви несе в собі унікальний духовний досвід широкосяжної місії на сході й сповідницької мужности, несе багатющу палітру промовистих знаків сповіщення євангельської правди: в богослужбовій поезії, церковній архитектурі, музиці, живописі. Але ця структурна основа, зберігаючи свою сталість, може доповнюватися елементами, спрямованими до представників інших культурних традицій.

Серед наших парафіян на Сході України чимало росіян, є білоруси, євреї. У Гонконзі та Ванкувері парафії УГКЦ складаються з китайців.

Як відпустив фараон людей, Бог не повів їх по дорозі до землі Филистимлянської, хоч вона і ближча; бо, сказав собі Бог, народ розкається, як прийдеться йому воювати, та й захоче повернутися в Єгипет. І звернув Бог народ на шлях у червономорську пустиню (Вихід 13:17-18).

Via Maris (в перекладі з латині «приморський шлях», букв. «Дорога моря»), в стародавньому Єгипті - дорога Хора - сучасна назва старовинного торговельного шляху, одного з найдавніших в історії, яка була з часів ранньої бронзової доби, а можливо, й раніше. Він протягом понад 5000 років з’єднував Єгипет і північні імперії Сирії, Анатолії та Месопотамії, цивілізації філистимлян, фінікійців, хетів, лідійців, а пізніше - грецькі міста-держави, Римську імперію. Цей шлях проходив через Газу та Ашкелон - захоплені "народами моря на початку ХІІ ст. до н.е. , два з п’яти головних філистимлянських міст.

Приморський шлях пролягав північним краєм Синайського півострова в приморську частину Ханаану. Він справді був значно коротший. Але цей шлях охоронявся кількома потужними й добре озброєними гарнізонами, розміщеними в фортецях, виявлених у наші часи археологами. Крім того, філистимляни, об’єднавшись із хананеями, могли вчинити народові Ізраїля серйозний опір.

Коли Бог виводить людину з темряви цього світу, з символічного Єгипту, чимало випробувань йому не до снаги. Тому Бог їх не посилає. Він захищає людину й не дає злим силам напасти на неї, ще не зміцнілу, на самому початку шляху.

21 Господь же йшов перед ними вдень хмаровим стовпом, щоб проводжати їх у дорозі, а вночі вогненним стовпом, щоб їм присвічувати; так що вони могли йти і вдень і вночі. 22 І не зникав хмаровий стовп задня, і стовп вогненний уночі перед народом (Вихід 13:21-22).

Так Господь вказує дорогу кожній людині, що виходить із Єгипту – царства гріха й смерти. На певній стадії духовного зростання людина починає сприймати прямі вказівки Бога і вдень, і вночі. Вдень Божий провід туманний, прихований, його важко розпізнати – як із хмарового стовпа. Хоча духовне чування допомагає відчути цей провід. А вночі виразніше і яскравіше даються Божі об’явлення, ніби вогненні знаки.

Перехід через Червоне море.

9 Єгиптяни ж погналися за ними і наздогнали їх фараонові коні, колісниці, комонники та військо, як таборували при морі, коло Пігахіроту, напроти Ваал-Цефону... 19 І повернувся тоді ангел Божий, що йшов поперед табору Ізраїля, та й спинився позад них; і стовп хмаровий, що йшов перед ними, спинився позад них. 20 Він спинився поміж єгипетським табором та ізраїльським табором; і була хмара темрявою для одного табору і світилом для другого. І не наближався один табір до другого всю ніч. 21 І простяг Мойсей руку над морем, і відганяв Господь море всю ніч сильним східнім вітром, і зробив море сухим, і води розділились; 22 і сини Ізраїля ввійшли і йшли серединою моря по суші; вода була для них стіною праворуч і ліворуч. 23 Єгиптяни погнались, і рушили слідом за ними всі фараонові коні, колісниці і вершники в середину моря... 26 Тоді Господь сказав Мойсеєві: Простягни руку над морем, і нехай води хлинуть назад, на їхні колісниці і на їхніх вершників. 27 І простяг Мойсей руку над морем, і на світанку воно повернулося знову на своє звичайне місце; єгиптяни ж, утікаючи, йшли йому назустріч. Отак то кинув Господь єгиптян у середину моря. 28 Злились води знов докупи та й затопили колісниці, вершників та все фараонове військо, що ввійшло було за ними в море; ані один із них не зостався (Вихід 14:9, 19-23, 26-28).

Євреї вирушили в Синайську пустелю, шлях до якої пролягав через смугу неглибоких озер на місці теперішнього Суецького каналу. Біблійну назву Ям Суф (Червоне море) краще було б перекласти “Очеретяне море”. Ізраїльтян охопила паніка, коли вони побачили єгипетську кінноту й бойові колісниці, що наближалися. Попереду – море, позаду – фараон, а отже, перспектива загинути або повернутися в страшне рабство. І народ, який ще не до кінця вірить, сумнівається, котрий усі перемоги приписує собі, а невдачі – Мойсеєві, залишає свої сумніви, вагання, безглузді претензії й звертається всім серцем до Бога.

Для напоумлення Бог ставить людину або й цілий народ у такі умови, коли немає на кого покладати надію, крім як на Нього. Якщо люди не коряться слову Божому з власної волі, вони опиняються у важких обставинах, і їхня віра зазнає вирішального іспиту: попереду – море, позаду – ворог. Єдине, що може врятувати – чудо, надприродна зміна всього, що відбувається. І якщо душа розкривається назустріч Божій благодаті, чудо стається.

Початок дороги спасіння:

-         за посередництвом «крови ягняти», тобто через віру в спасительну жертву Христа;

-         за посередництвом «споживання ягняти», тобто таїнственне єднання з Христом;

-         через «вихід з Єгипту» - вихід із простору поневолення гріхом;

-         через простування за Господом в Обіцяну землю – вищий світ, звідки було вигнано Адама й куди ми всі повинні повернутися.

Вийшовши з простору поневолення гріхом, подолавши якийсь відтинок шляху, людина відчуває, що за нею хтось женеться. «Фараоном» виступає зла сила, яка царювала в нашому внутрішньому світі доки ми не вийшли з-під її влади. Її знаряддям є спокуси, підступи, погрози, позірно неспростовні докази. В душі зроджується сумнів.

10 І як наблизився фараон, підвели сини Ізраїля очі, аж ось єгиптяни женуться за ними; і злякалися сини Ізраїля вельми та й заголосили до Господа. 11 Та й кажуть до Мойсея: Хіба тим то, що немає в Єгипті кладовищ, ти позабирав нас умирати в пустині? Що ж це ти накоїв нам, що вивів нас із Єгипту? 12 Хіба ми тобі цього не казали ще в Єгипті: Дай нам спокій! Ми будемо єгиптянам служити; бо ж краще нам бути в неволі, ніж гинути в пустині (Вихід 14:10-11).

У цю мить необхідна повна довіра до Бога, готовність увійти у воду «Червоного моря». Якщо ми долаємо його з вірою, зла сила вже не має над нами влади.

Криза віри

Криза (грец. κρίσις - суд, вирок, рішення; поворотний пункт) - переворот, пора перехідного стану, перелом, стан, при якому існуючі засоби досягнення цілей стають неадекватними, в результаті чого виникають непередбачувані ситуації. Криза виявляє приховані конфлікти і диспропорції.

Блаженніший Святослав (зустріч з молоддю в Зарваниці 22 липня 2021 р.):

«Криза ― це ситуація, коли треба робити важливий вибір... Що таке криза віри? Вірити ― це спілкуватися. Криза віри ― це криза стосунків. Коли ми когось не бачили довго, то повноцінно не спілкувалися. Це призводить до кризи стосунків. Найгірша криза виникає, коли слухаємо лише самих себе. Коли не вмію чути ближнього, а концентрую увагу лише на собі».

Що може спричинити кризу віри?

1. Порівняння себе з людьми поза Церквою - щасливими, задоволеними життям, без почуття провини. Віра починає сприйматися як тягар. У цьому разі треба перевірити, чи справді довірливими є стосунки з Богом? Чи переживається спілкування з Ним як радість?

2. Ідеалізоване прагнення святости. Прагнення бути святим і виглядати святим, особливим - різні речі. Святість передбачає вирішальну роль Бога, віддання себе в Його руки, а не власноруч здійснювані духовні вправи, які обертаються розчаруванням.

3. Втрата сенсу віри через недосяжність Бога. Фізично відчути присутність Бога неможливо. А знеохочення від спілкування з Ним породжує відчуття внутрішньої порожнечі.

4. Пошук приємності поза Богом. Виведення певних ділянок життя поза сферу віри, прагнення сховатися від Бога.

5. Надання буденності переваг перед Богом. Розрив між працею і вірою. Його необхідно долати, перетворюючи кожен день на молитву.

6. Уявлення про духовне життя як власну справу. Ізолювання, замикання в собі - шлях до життєвої катастрофи. Необхідно мати людину поряд, найкраще - духівника.

Святі Отці вчили про три етапи духовного життя: спершу дається благодать, потім ми її втрачаємо, і лише коли подолаємо важкий шлях і здобудемо смирення, повертаємо її. Глибоко, виразно й поетично описав цей досвід «темної ночі» в духовному житті св. Іоан від Хреста.

Криза корисна. По-перше, тим, що це найшвидший і простий спосіб зруйнувати настанови і звички, що обмежують наш розвиток. У кризі якась частина нас помирає. Втім, помирає саме те, що вже застаріло і віджило.

По-друге, криза підвищує нашу усвідомленість. Вона підштовхує до вибору нової життєвої стратегії. Багатьом людям важко робити вибір, вони відкладають вирішення на майбутнє або взагалі перекладають відповідальність на інших. Але бувають ситуації, коли ухилитися ніяк не можна.

По-третє, криза не виникає просто так. Їй передує прихований і довгий період наростання внутрішніх конфліктів, які людина намагається або не усвідомлювати, або не помічати, приховувати від себе і від інших. У якийсь момент, коли конфлікт стає нестерпним, коли здається, що все валиться і немає навіть довіри до землі під ногами, ми розуміємо, що нічому в цьому житті не можна довіряти.

Особливість духовної кризи віруючої людини, християнина полягає в тому, що попередній релігійний досвід відразу знецінюється. Це призводить до відмови від будь-яких релігійних практик, а іноді до їх переосмислення.

Якщо криза пов’язана з вірою, то ми можемо переосмислити традицію і свої переконання, позбутися від наносного, зайвого і забобонного, від упереджень і сумнівних, нехай навіть поширених, думок і тим зміцнити свою віру. Ми самі можемо прийти до більш глибокої і щирої віри.

6. Війна з амаликитянами

Амаликитяни

8 Та ось надійшов Амалек і задер бій з Ізраїлем у Рефідимі. 9 Сказав Мойсей до Ісуса: Вибери собі людей та вийди вранці в бій з Амалеком; я ж стану на вершині горбка з жезлом Божим у руці. 10 Зробив Ісус так, як повелів йому Мойсей, і почав битися з Амалеком. А Мойсей, Арон та Хур вийшли на вершину горба. 11 І сталось: як піднімав руки Мойсей, то брав гору Ізраїль, а як опускав, брав гору Амалек. 12 Коли ж руки Мойсея обважніли, взяли камінь та й підклали йому, і він сів на ньому; Арон же і Хур підтримували йому руки, один з одного боку, другий з другого. Так руки його витримали твердо до заходу сонця. 13 І розгромив Ісус Амалека й його людей вістрям меча. 14 Тоді сказав Господь Мойсеєві: Запиши це на спомин у книгу і вклади Ісусові в серце, що я зітру пам'ять Амалека з-під небес. 15 І спорудив Мойсей жертовник і дав йому ім'я: Ягве-Ніссі. 16 Сказав бо: Тим, що рука знялася проти Господнього трону, війна Господня проти Амалека з роду в рід. (Вихід 17:8-14).

Рефідим

8 Та ось надійшов Амалек і задер бій з Ізраїлем у Рефідимі.

Назва «Рефідим» походить від двох слів: «рафá» - «бути слабким, знесилюватися, хилитися» та «ядáїм» - «руки». Це місце, де «слабнули руки» Мойсея, котрий молився про перемогу і де йому були потрібні допомога в молитві. Однак перед тим, як стали слабнути руки Мойсея, «ослабли руки» всього народу, бо здійняті руки в цьому випадку символізують віру.

За давнім східним звичаєм людина, яка молиться, здіймає руки до неба, звертаючись до Бога. У візантійському обряді зберігся звичай священикові молитися зі здійнятими руками перед першим виголосом на літургії, перед Великим входом, перед євхаристійним каноном, на «Отче наш», а на утрені – при виголосі «Слава Тобі, що показав нам світло».

Мойсеєві – предстоятелеві й заступникові перед Богом за народ – передавався стан ізраїльтян, котрі засумнівалися в Божій присутності після стількох чуд. За це народ і зазнав поразки від ворога. Плем’я амалекитян напало на євреїв. Книга Второзаконня нагадує, що амалекитяни побили тих, хто відстав і втомився, а через те опинився позаду табору: «17 Пам'ятай, що вчинив з тобою Амалек у дорозі, після виходу з Єгипту, 18 як він напав на тебе в дорозі й висік у тебе в затиллі всіх знеможених, тоді, коли ти сам був стомлений і знесилений; і він не боявся Бога!» (Втор. 25:17-18).

Амалекитяни (гебр. Amalek) — кочове бедуїнське плем’я ідумейського походження, що мешкало в стародавній Палестині I тисячоліття до н.е. Кочувало на півдні Ханаану, між Едомом і Єгиптом, а також між Мертвим морем і гірською територією Сеїра, що відповідає території Синайського півострова і пустелі Негев.

У Старому Заповіті описуються як запеклі вороги Ізраїля; могутнє кочове плем’я, що займало простір між Палестиною та Єгиптом в північній частині Синайського півострова. Вони вважалися нащадками Ісава («А Тімна була наложниця Еліфаза, Ісавового сина, і вродила Еліфазові Амалека. Це потомки Ади, жінки Ісава». – Бут. 36:12) через й займалися грабунком. Юдейське передання говорить, що Ісав заповів свою ненависть до Якова та його нащадків саме Амалеку. Слово «амалек» стало загальною назвою, що позначала в юдеїв їхніх найгірших ворогів. Перших ворогів – бо амалекитяни були першими, хто здійняв руку на народ Ізраїля. У книзі Естери царедворець Аман, який заповзявся знищити юдеїв у Перському царстві, зображується нащадком амалекитян: «Після тих подій звеличив цар Ксеркс Амана, сина Геммедати, агагія, й підніс його та поставив його крісло вище від усіх князів, що були при ньому» (Естер 3:1). Агаг, від якого походив Аман, був царем амалекитян, помилуваним Саулом: «8 і взяв живим амалекитянського царя Агага, народ же ввесь вигубив цілковито, вистинавши мечем їх. 9 Однак Саул з народом помилували Агага» (1 Сам. 15:8-9). У пізніших кабалістів Амалек став синонімом зла й нечистої сили.

Чому Бог допустив це?

Бо невіра в Бога й спокушання Його негайно відсторонюють захист з Неба – «знімають покрову» з людини й цілої спільноти, й лиха одержують доступ до них.

Битва

9 Сказав Мойсей до Ісуса: Вибери собі людей та вийди вранці в бій з Амалеком; я ж стану на вершині горбка з жезлом Божим у руці. 10 Зробив Ісус так, як повелів йому Мойсей, і почав битися з Амалеком.

Йосиф Флавій:

Тоді Мойсей виділив зі всієї маси народної всі військові сили і поставив начальником над ними Ісуса, сина Навина, з коліна Єфремового, чоловіка дуже хороброго, здатного переносити всілякі труднощі, вкрай розважливого і красномовного, який відрізнявся глибоким благочестям, бо в цій справі наставником його був сам Мойсей, і тому користувався великою повагою серед євреїв.

Юний Ісус Навин, Ієгошу́а бин-Нун, не був воїном. Він згадуватиметься пізніше як один із розглядачів, посланих у Ханаан на розвідку: «8 Від коліна Ефраїма Ошеа, син Нуна» (Чисел 13:8), і вже тоді пригадається, що Мойсей нарік його Єгошуа: «Ошеу ж, сина Нуна, назвав Мойсей - Єгошуа (Ісус)» (Чисел 13:16). На відміну від інших, він не злякався могутності тамтешніх жителів і закликав разом із Калевом вирушати вперед: «6 А Ісус Навин та Калев, син Ефунне, що ходили на розглядини землі, пороздирали на собі одіж 7 і промовили до всієї громади синів Ізраїля: «Земля, що нею переходили ми, щоб розглянути її, - земля ота вельми добра. 8 Коли Господь милостив нам, то він приведе нас у ту землю і дасть її нам: то бо земля, що справді тече молоком та медом. 9 Тільки проти Господа не бунтуйтесь і не полохайтесь людей тієї країни, бо вони для нас, мов хліб. Захисту в них немає, а Господь з нами: не лякайтесь їх» (Чисел 14:6-9).

Ісус був слугою Мойсея (Вих. 24:13), супроводжував його на гору Синай, залишаючись на відстані (Вих. 32:17), а після спорудження скинії став служителем при ній («Слуга ж його, Ісус Навин, ще хлопчина, не полишав намету» - Вих. 33:11).

По смерті Мойсея він очолить завоювання Обіцяної Землі, стане спадкоємцем у проводі Ізраїля. Франко покаже його як знак надії наприкінці своєї поеми.

Чути тупіт. Чи вихор в степу?

Чи збуваєсь пророцтво?

Се Єгошуа, князь конюхів,

І за ним парубоцтво.

Гонять стада, кудись-то спішать...

Чи де напад ворожий?

Всіх їх гонить безіменний страх,

Невідомий перст божий,

Голод духу і жах самоти

І безодні старої...

А Єгошуа зично кричить:

«До походу! До зброї!»

І зірвався той крик, мов орел,

Над німою юрбою,

Покотився луною до гір:

«До походу! До бою!»

Ще момент — і прокинуться всі

З остовпіння тупого,

І не знатиме жаден, що вмить

Приступило до нього.

Ще момент — і Єгошуї крик

Гірл сто тисяч повторить;

Із номадів лінивих ся мить

Люд героїв сотворить.

Отже, Мойсей обирає для лідерської місії мужніх і відданих людей, які вірять у Бога і в перемогу.

Провід на дорозі вимагає саме такого вміння: добору друзів і помічників.

Молитва на горі

А Мойсей, Арон та Хур вийшли на вершину горба. 11 І сталось: як піднімав руки Мойсей, то брав гору Ізраїль, а як опускав, брав гору Амалек. 12 Коли ж руки Мойсея обважніли, взяли камінь та й підклали йому, і він сів на ньому; Арон же і Хур підтримували йому руки, один з одного боку, другий з другого. Так руки його витримали твердо до заходу сонця.

Арон (гебр. Ахарон) – старший брат Мойсея, покликаний бути устами Мойсея та його пророком. Згодом він, його сини та нащадки будуть визначені на священиків: «1 Нехай приступлять до тебе Арон, брат твій, і сини його, з-поміж синів Ізраїля, щоб служити мені священиками: Арон, Надав і Авігу, Єлеазар та Ітамар, сини Аронові. 2 Ти справиш священні ризи Аронові, братові твоєму, на славу й на окрасу» (Вих. 28:1-2).

Хура  Флавій називає чоловіком Мойсеєвої сестри Маріямни. Його нащадок, «Бецалел, син Урі, сина Хура, з коліна Юди» (Вихід 31:2) будуватиме скинію.

Арон і Хур будуть призначені Мойсеєм на його заступників і верховних суддів на час сходження на гору Синай.

Мойсей, побачивши, що «руки народу ослабли» і народ зазнає нападу темних поганських сил, має містично ніби «відшкодувати» «опускання рук» народу здійманням своїх рук у молитві. Він здійнявся на гору, підніс руки до Бога й звернувся до Нього всім своїм єством, аби урівноважити падіння віри в народі надміром своєї віри.

11 І сталось: як піднімав руки Мойсей, то брав гору Ізраїль, а як опускав, брав гору Амалек

Наслідок будь-якої битви залежить від глибоко духовних, прихованих причин. Молитва Мойсея давала Ізраїлеві можливість долати ворога. Тому, коли Мойсей слабнув у молитві, перемагав Амалек. Це саме стосується будь-якої війни, духовної чи фізичної.

Коли ж руки Мойсея обважніли…

Невіра народу заважала Мойсеєвим зусиллям. Йому було дуже важко відчувати сумнів і ремствування юдеїв. Адже в якомусь сенсі Мойсей втілював соборну душу Ізраїля, вище «я» свого народу. Тому стан супротиву Богові, в якому перебував народ, так послаблював Мойсея.

Коли ж руки Мойсея обважніли, взяли камінь та й підклали йому, і він сів на ньому; Арон же і Хур підтримували йому руки, один з одного боку, другий з другого. Так руки його витримали твердо до заходу сонця.

Протягом усього дня він сидів зі здійнятими руками, підтримуваний з обох боків. Гебрейський текст буквально говорить, що Мойсеєві руки були «емунá», що можна перекласти і як «твердістю», і як «вірою», до заходу сонця. Здіймання рук до неба свідчить про тверду певність у Божій співдії.

Слово «емунá» має той самий корінь, що й «амінь» (гебр. Аме́н — «воістину»). Воно свідчить про твердість у вірі. Мойсей зі здійнятими руками, звернений до Бога, являє собою взірець правдивої віри. Здіймаючи руки до Бога, людина має бути повна неподільної віри – лише тоді можлива перемога. Коли ж є хоча б найменший сумнів, то «руки опускаються» і перемога не настане.

Арон і Хур, котрі своєю духовною співучастю підтримують Мойсея, разом із ним утворюють спільноту трьох праведників, що моляться. Згодом Ісус говоритиме про цю спільноту: «19 Коли двоє з вас згодиться на землі просити що б там не було, воно буде дано їм моїм Отцем Небесним; 20 бо де двоє або троє зібрані в моє ім'я, там я серед них» (Мт. 18:19-20).

Під час розчарувань і вагань твердість віри, молитва провідника є вирішальною.

Перемога і знищення пам’яти Амалека

13 І розгромив Ісус Амалека й його людей вістрям меча. 14 Тоді сказав Господь Мойсеєві: Запиши це на спомин у книгу і вклади Ісусові в серце, що я зітру пам'ять Амалека з-під небес. 15 І спорудив Мойсей жертовник і дав йому ім'я: Ягве-Ніссі. 16 Сказав бо: Тим, що рука знялася проти Господнього трону, війна Господня проти Амалека з роду в рід.

Перемога над Амалеком – справа віри. Амалек зазіхнув («здійняв руку») на Царство Боже, на Його владу, бо ж добре знав про чуда, явлені перед цим Богом, і все одно вирішив протистояти «Господньому престолові». Тому Амалек став символом будь-якого Божого супротивника, котрий при цьому ще й ненавидить Божий народ.

Тому сказано:

війна Господня проти Амалека з роду в рід.

Маються на увазі духовні послідовники Амалека – богоборчі сили, що діють протягом усієї світової історії. Їм протягом століть протистояли праведники, яким часом доводилося вести відверту боротьбу (царям Саулові й Давидові) або приховану боротьбу (Мардохеєві).

Духовний провідник народу – провідник у боротьбі.

12 Нам бо треба боротися не проти тіла й крови, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах. 13 Ось чому ви мусите надягнути повну зброю Божу, щоб за лихої години ви могли дати опір і, перемагаючи все, міцно встоятися. 14 Стійте, отже, підперезавши правдою бедра ваші, вдягнувшись у броню справедливости 15 і взувши ноги в готовість, щоб проповідувати Євангелію миру. 16 А над усе візьміть щит віри, яким здолаєте згасити всі розпечені стріли лукавого. 17 Візьміть також шолом спасіння і меч духовний, тобто слово Боже (Ефес. 6:12-17).

7. Закон

24 Тоді Господь сказав до нього: Йди наниз та вийди знову, і Арон з тобою; священики ж і люди нехай не рвуться почерез границю, щоб вийти на верх до Господа, а то поб’є їх. 25 І зійшов Мойсей до людей та переповів їм це. [20.] 1 Тоді Бог промовив усі ці слова, кажучи: 2 Я - Господь, Бог твій, що вивів тебе з землі Єгипетської, з дому неволі. 3 Нехай не буде в тебе інших богів крім мене. 4 Не робитимеш собі ніякого тесаного кумира, ані подобини того, що вгорі, на небі, ні того, що внизу, на землі, ні того, що попід землею, в водах. 5 Не падатимеш перед ними ниць і не служитимеш їм, бо я Господь, Бог твій, Бог ревнивий, що караю беззаконня батьків на дітях до третього й четвертого покоління тих, хто ненавидять мене, 6 і творю милосердя до тисячного покоління тим, хто люблять мене і бережуть заповіді мої. 7 Не прикликатимеш імени Господа, Бога твого, марно, бо не пустить Господь безкарно того, хто прикликає його ім’я марно. 8 Пам’ятай на відпочинковий день, щоб святити його. 9 Шість днів працюватимеш і робитимеш всяке діло твоє. 10 День же сьомий - відпочинок на честь Господа, Бога твого; не робитимеш ніякого діла сам, ані син твій, ані дочка твоя, ані раб твій, ані рабиня твоя; худоба твоя, ані чужинець, що перебуває в твоєму дворі. 11 Бо шість днів творив Господь небо і землю й море, і все, що в них, а сьомого дня відпочив; тим і благословив Господь сьомий день і освятив його. 12 Шануй твого батька і матір твою, щоб довголітній був ти на землі, що Господь, Бог твій, дасть тобі. 13 Не вбиватимеш. 14 Не чужоложитимеш. 15 Не крастимеш. 16 Не свідкуватимеш ложно на ближнього твого. 17 Не зазіхатимеш на дім ближнього твого; не пожадатимеш жінки ближнього твого, ані раба його, ані рабині його, ані вола його, ані його осла, ані чогонебудь, що належало б ближньому твоєму. 18 Коли ж увесь люд спостеріг грохіт грому та блискавки і трубний гомін і гору димучу, затремтів од страху і затримався оддалеки (Вихід 19:24-20:18).

Зустріч на горі

Третього місяця по виході з Єгипту Ізраїль прибув до Синайської гори. Після вавилонського полону цей місяць назвуть «Сиван»: дев’ятий місяць у єврейському цивільному та третій місяць у релігійному календарі. Тривалість місяця Сиван є 30 днів. Припадає на травень-червень за григоріанським календарем. Назва місяця походить від акадськї мови (simānu) та означає «сезон», «визначений час». Це місяць повного розквіту, перехідний від весни до літа, час жнив, час яскравого сонячного сяйва й тріумфу життя. Вихід, Пасха – початок визволення, а П’ятдесятниця, Синайське одкровення – його кульмінація, дарування Закону.

Тут було розкладено табір. Три дні народ готується, обмиває одяг, утримується від тілесного співжиття. А третього дня на світанку гримить грім, спалахують блискавки, тяжка хмара нависла над горою. Могутньо й протяжно нісся голос труби, а гора вся почала трястися й тремтіти, мов би горіла. Народ тремтів зі страху. Мойсей вивів народ з табору під гору, взяв Аарона і зійшов на гору.

3 А Мойсей вийшов до Бога. І заговорив Господь голосно з гори до нього (Вих. 19:3)

Зустріч із Богом відбувається на горі. Людина має здійснити сходження, аби побачити Бога. На горі відбуватиметься зустріч Бога з Іллею: Господь сказав йому: «Вийди, встань на горі перед Господом.» І ось прийшов Господь (1 Цар. 19:11). На горі відбувається переображення Господнє: 1 По шістьох днях узяв Ісус Петра, Якова та Йоана, його брата, повів їх окремо на високу гору 2 і переобразився перед ними: обличчя його засяяло, наче сонце, а одежа побіліла, наче світло (Мт. 17:1-2).

Григорій Сковорода. Сад божественних пісень. Пісня 2

Из сего зерна: По землѣ ходяще, обращеніе имамы на небесѣх.

Оставь, о дух мой, вскорѣ всѣ земляныи мѣста!

Взойди, дух мой, на горы, гдѣ правда живет свята,

Гдѣ покой, тишина от вѣчных царствует лѣт,

Гдѣ блещит та страна, в коей неприступный свѣт.

Оставь земны печали и суетность мірских дѣл!

Будь чист, хоть на час малый, дабы ты выспрь возлетѣл,

Гдѣ Іаковль Господь, гдѣ невечерня заря,

Гдѣ весь ангелскій род лице Его выну зрят.

Се силоамски воды! омый скверну от очес,

Омый всѣ членов роды, дабы возлетѣть до небес,

Ибо сердцем нечист не может Бога узрѣть,

И нелзя до сих мѣст земленному долетѣть.

Душа наша тѣлесным не может довольна быть;

Она только небесным горит скуку насытить.

Как поток к морю скор, так сталь к магниту прядет,

Пламень дрожит до гор, так дух наш к Богу взор рвет.

Кинь весь мір сей прескверный. Он-то вточь есть темный ад.

Пусть летит невѣжь враг черный; ты в горный возвысись град.

И, по землѣ ходя, вселися на небесах,

Как учит Павел тя в своих чистых словесах.

Спѣши жь во вѣчну радость крыльми умными отсель,

Ты там обновиш радость, как быстропарный орел.

О треблаженна стать, всего паче словесе!

Кто в свой ум может взять, развѣ сшедый с небесе?

3 А Мойсей вийшов до Бога. І заговорив Господь голосно з гори до нього (Вихід 19:3)

Попри те, що Мойсей зійшов на гору, Бог промовляє до нього згори. Як високо б Мойсей не спинався, він не може досягти Бога. Бог незрівнянно вищий, сходження до Нього нескінченне. Він закликає нас до нескінченного сходження вгору, бо ніколи людський дух не досягне цілковитої досконалости.

Місія духовного провідника – невпинно здійматися вгору, не впадаючи в ілюзію, що зрівнявся з Богом.

Посередництво Мойсея

Йди наниз та вийди знову, і Арон з тобою; священики ж і люди нехай не рвуться почерез границю, щоб вийти на верх до Господа, а то поб’є їх.

Мойсей став посередником між Богом і народом. Божа велич, могутність Його об’явлення неприступні для сприйняття звичайної людини: вона не може безпосередньо сприймати Бога – Божий голос, Божий образ.

9 Господь сказав Мойсеєві: Ось я прийду до тебе в густій хмарі, щоб народ чув, як розмовлятиму з тобою, та щоб вірив тобі довіку. І переповідав Мойсей слова народу Господеві (Вихід 19:9).

Народ стояв зі страхом і тремтінням, слухаючи грім і голос сурми, споглядаючи на полум’я й дим. Бог об’являється «в хмарі», Він схований від народних очей, але Його явлення очевидне. Передчасне сходження або навіть дотик до Божих таємниць, що їх символізує гора Синай, смертельне. Непідготованому людському розумові, неочищеній душі, духові, котрий не досягнув певного рівня сприйняття, суворо забороняється не тільки сходити на гору, але й торкатися її.

бережіться, виходити на гору, а то й не доторкайтесь її підніжжя. Хто доторкнеться до гори, тому смерть. (Вихід 19:12).

Зустріч із Богом вимагає відновлення внутрішньої гармонії, утримання, очищення, обмивання.

Давній східний чин підготовки до причастя включає стихи Симеона Метафраста:

«Коли хочеш, чоловіче, їсти Тіло Владики, зо страхом приступи, щоб не опалитися: бо воно – вогонь».

Входження в таїнственне життя Церкви накладає на кожного велику відповідальність, вимоги жорсткого самоконтролю. Парафіяльного священика важко контролювати. Зрештою, можна маскувати свої вади. Але можна вигоріти духовно, коли не налагоджена духовна самодисципліна, включаючи елементарні речі: стабільний режим, чітке молитовне правило, фізичні вправи, раціонально налагоджене харчування.

Спокусою для священика, особливо для молодого, є завищені сподівання пастви, котра в кожному з нам воліє бачити чудотворця.

Благословіть – і все в мене буде добре.

Помоліться – і всі життєві проблеми розв’яжуться самі з себе.

Середньовічна тенденція розширювати розуміння священика як «alter Christus», «уособлення Христа», із літургійного простору на всю сферу його служіння здатна полонити й спонукати до розширеного трактувавння своїх можливостей. Важливо усвідомлювати й навчати громаду, що чуда чинить лише сам Бог. І ми на землі, і навіть святі в Небі можемо лише просити Його про допомогу. І Він допомагає нам не за наші заслуги, а зі Своєї безмежної любови до творіння.

Межа довкола Синаю – церковні настанови, обряди, звичаї. Це межа, якої не слід перетинати. Їхній перетин – різного роду оккультні вчення, забобони, оздоровчі культи.

Школи Єдиного Принципу (ШЄП) Ольги Асауляк (1955-2018). Асауляк розглядає людину як носія таємних духовних сил. Ці сили, на її думку, сприяють розкріпаченню від традиційного християнського досвіду, подолання його як нібито такого, що не відповідає містичним запитам і інтелектуальним здібностям сучасної людини. Загальні правила для входження в практику духовного споглядання «(інакше зване» інсайт «, від англ. «внутрішній»,»всередину»), за вченням О. Асауляк, має наступну схему (викладену нею в лекціях для» учнів «її школи):

-  «Відкриття каналу знаком хреста»;

-  «Енергетичний водоспад 33 сек.» («Водоспад» цей є уявлення, ніби стоїш під потоком реального водоспаду, з усіма відповідними відчуттями);

-  «Набір енергії через Ісусову молитву».

Гарафина Маковій (1949 — 13 березня 2021) - вчителька з Буковини, яка сформувала окультне вчення на ґрунті різного роду народних забобонів, химерно сполучивши їх із християнською символікою.  Часто акцентується увагу на родовій лінії (родовому дереві), що може так само стати причиною всіляких бід, хворіб, кармі… Гріх у Гарафіниному розумінні – причина всякого фізіологічного лиха, хворіб. Вона, до речі, пише, що оперування людини теж із області гріха, тобто не можна оперувати, не можна використовувати ліки. «Купляючи іноземне, ви затягуєте карму чужої країни на свою дітородну основу, позбавляєтесь захистку дітородної утроби від рідної землі, поки у вас є гріх, а на землі – межі і кордони…»

24 серпня 2021 р. патріярх Кирило затвердив рішення церковного суду про позбавлення сану 78-річного схиархимандрита Йоаникія Єфименко з села Чихачове Івановської області. До нього їхали прочани, яким розповідалося про наявність у них смертельних хвороб. Щодня прибувало кілька автобусів із прочанами. Тоді їх переконували, що тільки залишившись при Свято-Миколаївському храмі, вони будуть зцілені. Декого старець постригав у монахи, переконуючи в необхідності цього для їхнього порятунку. Прибульців змушували працювати на будовах і фермі з плантаціями картоплі, що належали Йоаникієві. З прибульців збирали гроші. При обшуку в Йоаникія вилучено травматичну зброю й майже 2 млн. рублів. Це тільки невелика частина зібраних коштів.

Ще раніше, 19 жовтня 2020 р., патріярх Кирило відлучив від Церкви іншого лідера внутрішньоцерковного розколу, схимонаха Сергія - колишнього міліціонера, а потім злодія-рецидивіста Миколу Романова, постриженого в монахи й висвяченого архиєпископом Катеринославським (нині митрополитом Середньоазіатським) Вікентієм Морарем. Ставши ієромонахом, Сергій організував на Уралі підпорядковану йому мережу монастирів і скитів, у яких плекався культ царської родини, панувала казармена дисципліна, пропагувалися ідеї «світової змови», монархічного переустрою Росії, необхідності знищення України. Він практикував екзорцизми, причому одного з бісів називав «Айфоном, князем темряви». До числа «духовних чад» Сергія належала частина досить відомих у Росії осіб, серед яких прокурор Криму Наталя Поклонська. Прочани, приїжджаючи до нього, продавали майно й передавали йому гроші, знищували паспорти, працювали на нього. 20 грудня 2020 р. він був заарештований. Підставою була агітація проти профілактичних заходів у зв’язку з пандемією COVID-19, схиляння людей до самогубства, жорстоке поводження з дітьми, що жили при монастирі.

Закон

Сходження до Бога має відбуватися поступово й гармонійно. Бог є любов, а один із проявів любови – світова гармонія. Все, пов’язане з дисгармонією в людині, завершується поразкою. Аби встановити гармонію як у внутрішньому світі людини, так і в стосунках між людьми, Бог дає десять заповідей – декалог: Тоді Бог промовив усі ці слова, кажучи.

Потім Він записує їх на кам’яних таблицях:

12 І промовив Господь до Мойсея: Вийди до Мене на гору, і будь там. І дам тобі кам’яні таблиці, і закона та заповідь, що Я написав для навчання їх.

Згодом апостол Павло, вихований у суворому фарисейському дусі, напише до коринтян: «Відомо ж, що ви - лист Христа, виготуваний нами; написаний не чорнилом, але Духом Бога живого, не на камінних таблицях, а на тілесних таблицях серця (2 Кор. 3:3). Перші заповіді Творця викарбувані в серці – тобто в духовному єстві – кожного з нас.

Заповіді починаються з Господнього «Я» («Анах ´и»:

Я - Господь, Бог твій, що вивів тебе з землі Єгипетської, з дому неволі.

«Я» Бога – визначення абсолютного пріоритету, вищости Творця над творінням. Реальна велич людини розкривається лише за умови визнання неспівмірно величнішого «Я» Творця. Людина починає відчувати душею Його всюдиприсутність, коли виходить із країни смерти, з рабства гріху, як євреї з Єгипту. Той, хто пізнав правдивого Бога, мусить відкинути всіх хибних божків із своїх почуттів, із свого життя:

-  Духовнi гордощi, приписування собi одержаних вiд Бога дарiв, бажання самостiйно володiти якимись духовними дарами й енергiями.

-  Гордiсть, марнославство, звеличування над ближнiм, зарозумiлiсть. Вихваляння перед людьми своєю жертовнiстю, милостинею, допомогою ближнiм у надiї на земну славу. Скупiсть.

-  Догоджання свiтовi. Бездумне наслiдування чужого способу життя. Святенництво, фарисейство.

-  Бажання бути першим, наказувати; любов до панування над iншими, зверхнiсть у стосунках, наполягання на виконаннi своєї волi будь-якою цiною, втручання в чужi справи, в чуже особисте життя з наполегливими порадами i вказiвками.

-  Людинодогоджання, бажання сподобатися iншим, острах осоромитися перед ними, вдаване захоплення iншими з прагненням здобути їхню прихильнiсть, пiдлаштовування до чужих смакiв i думок заради своєї вигоди, неправдивiсть, нечеснiсть, двоєдушнiсть, недобросовiснiсть у працi, перекладання провини на iншого, зраджування чужих таємниць.

-  Тiлесна надмiрнiсть. Нестриманiсть у їжi, питвi, солодощах, обжерливiсть, невчасна трапеза, надмiрна схильнiсть до тiлесного спокою й комфорту, лiнощi, надмiрна прив’язанiсть до узвичаєного способу життя, пияцтво, потурання пияцтву iнших, спокушання непитущих, курiння.

-  Обрядовiр’я. Надання сенсу тiльки зовнiшнiй сторонi церковного життя, а не його внутрiшньому змiстовi й метi. Вiра в самодостатнiсть вiдправлення обряду без врахування його внутрiшнього, духовного змiсту.

Виконання Закону є школою покори Богові та звільнення від хаосу неусвідомлених і нав’язаних пожадань. Священик і церковна спільнота вносять у світ упорядкованість Закону.

Зовнішніми знаками цього є і внутрішня симетрія храму, і відреґульованість богослужбових жестів, і гармонійний спів. Але також і позабогослужбова поведінка духовного провідника, яка проєктує модель стосунків у церковну спільноту.

Бунт проти Закону закінчується фатально. Як той первісний бунт проти елементарної заповіді, даної праотцям:

«З усякого дерева в саду їстимеш; з дерева ж пізнання добра й зла не їстимеш, бо того самого дня, коли з нього скуштуєш, напевно вмреш» (Бут. 2:16-17).

Анатолій Колодний: Церква, щоб відповідати сучасній епосі, має відмовитися від такого архаїчного поняття, як гріх.

Оголосити Декалог, церковні канони, богослужбовий устав застарілими, бунтувати, шукати альтернативу, пристосовану до оман минущої кон’юнктури – шлях самознищення. 

Відступництво

Коли народ побачив, що Мойсей забарився, не сходив з гори, збився він юрбою коло Арона та й каже до нього: «Ану, зроби нам бога, щоб він ішов поперед нас! Бо отой Мойсей, той чоловік, що вивів нас з Єгипетської землі, - не знаємо, що з ним сталося» (Вихід 32:1).

40-денна відсутність Мойсея – випробування для народу. Випробування віри у Божу ласку, в те, що Бог оберігає свого обранця на горі та свій народ біля її підніжжя. Випробування в дотриманні вже сповіщених Десяти Заповідей, серед них і тієї, що забороняє ідолопоклонство. Випробування Арона як першосвященика.

Арон не встояв у вірі, пішов на компроміс із натовпом, відливши з зібраного золота подобу єгипетського сонячного божества Амона-Ра.

«А вони загукали: «Ось бог твій, Ізраїлю, що вивів тебе з Єгипетської землі!» (Вихід 32:4). Так відбувається фальшування історії. Народ, який був свідком безлічі чуд, вчинених Богом, поквапився приписати їх чужому божеству.

Мойсей спустився з гори.

І як наблизився до табору, побачив бичка й танки, тож запалав гнівом Мойсей та й кинув таблиці з рук і розбив їх під горою (Вихід 32:19).

У юдеїв на спомин про це встановлено піст Сімнадцятого Тамуза (гебр. Shivah Asar b'Tammuz) - піст, встановлений на згадку про нещастя, які спіткали єврейський народ 17-го числа місяця Тамуза. Вони пов’язують витоки цього посту з епізодом наприкінці всесвітнього потопу: випущений Ноєм голуб не знайшов звільненого від згубних вод суходолу: «Та голуб не знайшов місця, де вчепитися ногами, і повернувся в ковчег до нього, бо води вкривали ще поверхню землі» (Буття 8:9). Талмуд (Тааніт 26) перераховує п'ять основних нещасть, що сталися цього дня:

-  були розбиті перші скрижалі, коли Мойсей спустився з гори Синай і побачив золотого бичка;

-  при руйнуванні Першого Храму припинилося щоденне жертвопринесення, позаяк священики не могли знайти більше овець;

-  в дні руйнування Другого Храму були пробиті стіни Єрусалиму й імператор Тит і римські війська увірвалися до міста;

-  Апустмус, намісник грецького царя Антіоха, командир римського окупаційного гарнізону, публічно спалив Тору за кілька років до руйнування Другого Храму;

-  цар Юдеї Манáсія (гебр.  Менáшше), син Єзекії (Хизкіяhу) (695—642 рр. до н.е.), поставив у святилище Храму ідола.

І говорив далі Господь до Мойсея: «Дивлюсь я на цей народ і бачу, що народ цей твердолобий. Тож тепер полиш мене; нехай запалає мій гнів на них та хай винищу їх. З тебе ж виведу народ великий» (Вихід 32:9-10).

Мойсей заступається за народ, що згрішив. Божий гнів стримується заступництвом пророка. Мойсей виступає попередником Христа як заступника за людський рід. Він відхиляє щедру пропозицію стати родоначальником нового обраного народу. Більше того, він готовий втратити вічне життя за свій народ:

Повернувсь Мойсей до Господа та й каже: «Ой, величезним гріхом провинились ці люди; зробили собі бога із золота. Ой, коли б ти простив їхній гріх! А ні, то викресли мене з твоєї книги, що ти написав» (Вихід 32:31-32).

Найбільша жертва – втрата вічного життя.

Тарас Шевченко. Сон («Гори мої високії…»):

Та все пішло ц[арям] на грище:

І Запорожжя, і село...

І монастир святий, скарбниця, —

Все, все неситі рознесли!..

А ви? ви, гори, оддали!!..

Бодай ніколи не дивиться

На вас, проклятії!! Ні, ні...

Не ви прокляті... а гетьмани,

Усобники, ляхи погані!!..

Простіть, високії, мені!

Високії! і голубії!

Найкращі в світі! Найсвятії!

Простіть!.. Я Богу помолюсь...

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю!

Готовність Мойсея постраждати за народ, його щире й повне самозречення стишили гнів, що міг впасти на народ. Божий гнів упав лише на тих, хто брав безпосередню участь у поклонінні бичку, а не всіх ізраїльтян.

8. На горі Навав

Мойсей на горі

1Тоді Мойсей піднявся з моавського Аравоту на гору Навав, на вершину Фасґи, що напроти Єрихона, і Господь показав йому всю землю Ґалаад аж до Дана, 2усю землю Нефталима, усю землю Ефраїма та Манасії, усю землю Юди аж до далекого моря, 3пустелю та околиці Єрихона, міста пальм, аж до Сиґора. 4І Господь сказав Мойсеєві: Ось земля, про яку Я поклявся Авраамові, Ісаакові та Якову, кажучи: Я дам її вашим нащадкам. Ось Я показав її твоїм очам, та ти туди не ввійдеш. 5І Мойсей, Господній слуга, помер там, у Моавській землі, згідно з Господнім словом. 6Його поховали в Ґаї, у Моавській землі, поблизу дому Фоґора, і ніхто не знає, де його могила, аж до цього дня. 7Мойсеєві було сто двадцять років, коли він помер; його очі не потемніли і не знищилися. (Второзаконня 34:1-7).

Гора Навав

1Тоді Мойсей піднявся з моавського Аравоту на гору Навав, на вершину Фасґи, що напроти Єрихона.

Гора Навав (Нево́;  арабська: Джабал Нібу) є узвишшям на гірському хребті Аварім (ab’-a-rim, a-ba’-rim (`abharim)) —на схід від Йордану навпроти Єрихону, на південний схід від Мертвого моря в сучасній Йорданії, приблизно 710 метрів над рівнем моря. Про неї згадується в Біблії як місце, де Мойсей сподобився окинути зором Обіцяну землю. Вид з височини відкриває панораму суходолу, на північ - долину Йордану, а в дуже ясний день – і Єрусалим.

Іван Франко. Мойсей:

І заблис увесь захід огнем,

І уся Палестина

Стала видна Мойсею з гори,

Мов широка картина.

А незримий товариш його,

Знай, потихо говоре:

"Бачиш зеркало чорне внизу?

Се є Мертвеє море.

А по той бік високі шпилі

До небесної стелі

Простягаються круто рядом, —

Се там Кармелю скелі.

Глянь на північ, де гори Сіон —

Євусеї кочують,

А як крикнути добре з гори,

Амореї почують.

Отся срібная стрічка — Йордан

В Мертве море впадає;

Близько устя його Єрихон

Бродового жадає,

Одинока долина над ним,

Та тісняться до неї

Амоніти по сей бік ріки,

По той бік хананеї.

А на заході гори, верхи,

Полонини широкі,

А на північ мале озерце

І знов гори високі.

Ось тобі й Палестина уся,

Край овець і ячменю,

Від Кадеса до Кармеля всю

Мов затулиш у жменю,

Відповідно до останньої розділу Книги Второзаконня, Мойсей піднявся на гору Навав, щоб оглянути Ханаанську землю, до якої за Божим словом йому не судилося ввійти; він помер у Моаві.

Згідно з християнською традицією, Мойсея поховали на горі, хоча місце його поховання не вказано: і ніхто не знає, де його могила, аж до цього дня (Повторення Закону 34: 6).

За деякими традиціями в ісламі, стверджується те саме, хоча макам (могила) Мойсея також існує в Ель-Набі-Муса, за 11 км на південь від Єрихону і за 20 км на схід від Єрусалиму в Юдейській пустелі. Макам - гробниця мусульманського святого; похоронна споруда, що складається, як правило, з невеликої будови кубічної форми, увінчаної куполом.

Невідомо, коли ця традиція вперше виникла. Дорога Єрусалим-Єрихон була одним з основних маршрутів, які використовували середземноморські араби для паломництва до Мекки. Святиня стоїть з XIII століття на місці, яке б позначало кінець першого переходу в цьому напрямку. Спочатку це був просто пункт, звідки паломники могли відпочити, подивитися через долину Йордану, поглянути на гору Навав, де (згідно з  Біблією) була могила Мойсея, і поклонятися їй з цього місця.

Мамлюцький султан Бейбарс Абуль-Футух (1223 або ж 1225 — 1 липня 1277)  відвідав це місце у 1269 році, повертаючись із свого хаджу. Він і взявся за будівництво великої святині. Поступово місце спостереження за далекою могилою Мойсея за Йорданом переплутали з самою гробницею Мойсея. Традиція вважає, що місце, де зараз стоїть святиня, уві сні було показано Саладіну (1137чи 1138 - 1193), що спонукало його збудувати на цьому місці мечеть, пізніше розширену Бейбарсом.

4 А було в тому письмі, що пророк, за даним йому об’явленням, повелів узяти з собою намет і кивот, коли він був вийшов на гору, звідки Мойсей, піднявшись, бачив Божу спадщину. 5 Прийшовши туди, він знайшов там житло, схоже на печеру, і вніс туди намет, кивот і жертовник кадильний та й забив двері. 6 Дехто з тих, що були його супроводжували, приступили, щоб позначити дорогу, та не могли її знайти. 7 Довідавшись про це, Єремія почав їм дорікати, кажучи: Те місце буде невідомим, аж поки Бог не збере свого народу й не змилується над ним (2 Мак. 2:4-7).

Папські візити

20 березня 2000 р. Папа Іван Павло ІІ відвідав місце під час свого паломництва до Святої Землі. Під час свого візиту він посадив оливкове дерево поруч з візантійською каплицею як символом миру.

Папа Бенедикт XVI відвідав місце 9 травня 2009 році, виголосив промову та подивився з вершини гори в бік Єрусалиму. Стоячи на горі, де Мойсею показали Обітовану землю, Папа Римський Бенедикт XVI сказав:

«Доцільно, щоб моє паломництво розпочалося на цій горі, де Мойсей здалеку споглядав Обітовану землю…

Чудова перспектива, яка відкривається під впливом цієї святині, запрошує нас поміркувати над тим, як це пророче видіння таємниче сприйняло великий план спасіння, який Бог підготував для Свого Народу…

Подібно до Мойсея, нас теж покликали по імені, запросили щодня здійснювати вихід з гріха та рабства до життя і свободи, і нам давали непохитну обіцянку вести нашу подорож. У водах Хрещення ми перейшли від рабства гріха до нового життя і надії».

Святіший Отець також наголосив, що християни покликані вітати прихід Христового Царства, «виконуючи свою незначну частину, у вірності покликанню, яке отримав кожен із нас ...».

Перед тим, як покинути гору, Папа Бенедикт пройшов до урвища, що виходить на долину Йордану, і кілька хвилин дивився у бік Єрусалиму.

Український Мойсей

Здавна існує припущення, що прообразом героя поеми «Мойсей» для Франка був митрополит Андрей Шептицький (29 липня 1865 — 1 листопада 1944). Вихідець із аристократичної цілком спольщеної родини, який відкрив у собі українську ідентичність, повернувся до обряду своїх предків і став лідером греко-католицької спільноти в той час, коли наш народ спробував звільнитися від панування чужинців.

Його перебування на митрополичому престолі змінює Церкву. Зникають комплекси меншовартости й пов’язані з ними латинізаційні тенденції. Долається вплив москвофільства, мало що не панівний наприкінці ХІХ ст. Довкола митрополичого престолу консолідуються греко-католицькі єпархії в світі – від Львова і Станіславова через Мукачівську й Пряшівську до заокеанських.

Щойно захопивши Львів, російські окупанти заарештовують митрополита 18 вересня 1914 р., утримують у Курську та Суздалі. Тільки падіння царату в лютому 1917 р. повертає йому свободу. Йому довелося пережити інтернування польською владою після захоплення Львова поляками (1919), а потім тривале утримання в познанській ізоляції (1923).

Його осуд політичного терору наштовхувався на жорстку критику опонентів. Він зважився на критичну оцінку інтегрального націоналізму за умов, коли зростала його популярність. «Сучасний націоналізм, головно ж його скрайня реакція, є близький до поганства. В своїй програмі, замість Бога, поміщує народ, зглядно державу, ставлячи її інтереси понад усі інші».

Взятий ним курс на відновлення обрядової ідентичности викликав протидію найближчих співбратів у архиєрейському служінні. Недавній скандал довкола виходу книги сщмч. Григорія Хомишина «Два царства» (Люблин, 2016) нагадав про драматичне протистояння львівського та станіславівського архиєреїв, за яким відкривається не згасла й досі різниця стратегічного бачення перспектив УГКЦ.

Кожен свій далекосяжний задум доводилося захищати від нападів іззовні. Йому доводилося постійно протистояти легкодухості, недалекоглядності, поверховості світосприйняття власної пастви. Його зраджували, його жорстко критикували. Стратегічні перспективи його проєктів розкривалися лише за багато років – як це сталося з покликанням монахів Студійського уставу, запрошенням редемптористів, визначенням єпископів для східних теренів України й навіть Росії після першої більшовицької окупації Галичини 1939 р. 

Андрей Шептицький, митрополит. З листа до української православної інтеліґенції (3 березня 1942 р.)

З притиском стверджую, що поєднання зі Вселенською Церквою не спричинює ніякої потреби відрікатися якого-небудь звичаю, передання чи обряду Православної Церкви. Українська Церква нічого не стратила б із тих дібр чи вартостей, які з неї роблять для українців цінну, святу національну пам’ятку минувшини, а зискала б пребагато дібр і сил, які випливають із зв’язків з усіми віруючими християнами цілого світу. Ми названі греко-католиками, вважаємо себе самих і в обрядових молитвах називаємо себе православними. Маємо ту свідомість, ту певність, що ми не затратили зі свого передання нашого Великого св. Володимира. Струя того передання перейшла до нас через царгородських патріярхів Йоана Векка і Йосипа та наших митрополитів Ісидора і Григорія чистішою і повнішою від тієї струї передання, що дійшла до наших братів над Дніпром через Нікона і московський Синод.

Свято-Юрська гора 1 листопада 1944 р. нагадує нам гору Навав. Митрополит помирає, коли нацистська окупація змінюється ще страшнішою – совєтською. Наближається Голгофа УГКЦ. Але саме ця Голгофа, 45 років катакомб, виявлять в УГКЦ ту творчу духовну силу, якої бракує загрузлій в історичній апатії нації.

Історія не визнає умовного способу. Годі уявити, що було б з церковним, загалом із духовним життям України, коли б не митрополит Андрей Шептицький і надані ним греко-католицькій спільноті імпульси. Його коад’ютор, переживши 18-річне ув’язнення, відновлює духовну єдність УКЦ в діяспорі, надихає на захист і збереження власної ідентичности греко-католиків на терені СССР, Чехословаччини, Польщі. Модель єднання на ґрунті київської традиції кладеться в основу сучасної доктрини УГКЦ, так виразно декларованій у посланні Патріярха Святослава «Наша свята Софія» (24 січня 2019 р.).

Наша гора Навав

Молодим людям рано думати про фінал свого життя. Але багато хто щовечора повторює молитву прп. Іоана Дамаскина, де є слова: «Невже мені ця постіль буде гробом, чи ще нерозкаяну мою душу просвітиш днем? Ось перед мною труна лежить, ось переді мною смерть стоїть». Розуміння неминучости смерти не повинно викликати в християнина ані панічного страху, ані імпульсивного прагнення зробити все можливе за життя. Ми зазвичай не встигаємо реалізувати свої плани – і цю даність варто приймати зі спокоєм.

Але ми маємо жити, спрямовуючи погляд у майбутнє. Духовний провідник спрямовує, надихає, визначає напрям руху й забезпечує цей рух необхідною інерцією. Повсякчас пам’ятаючи, що він є лише співпрацівником єдиного, хто був, є і буде завжди, - Бога. Пастиря пастирів.

Ми йдемо з Ним – і йдемо до Нього.

Автор поеми «Мойсей» ще задовго до її написання (1878) опублікував вірш, який сприймається за програмний – «Каменярі». В ньому є дуже місткі рядки:

I кожний з нас те знав, що слави нам не буде,

Нi пам’ятi в людей за сей кривавий труд,

Що аж тодi пiдуть по сiй дорозi люди,

Як ми проб’єм її та вирiвняєм всюди,

Як нашi костi тут пiд нею зогниють.

Та слави людської зовсiм ми не бажали,

Бо не герої ми i не богатирi.

Нi, ми невольники, хоч добровiльно взяли

На себе пута. Ми рабами волi стали:

На шляху поступу ми лиш каменярi.

Згодом один із бранців комуністичної ілюзії Василь Еллан-Блакитний з трагічною передбачливістю втілить у свої рядки образ першопрохідців, що торують шлях у майбутнє:

Ми — тільки перші хоробрі,
Мільйони підпирає нас.
Ми — тільки крешемо іскри,
Спалахують мільярди "Ми",
Розпанахають ковзані вістря
Стару запону пітьми.

Ми справді можемо тільки пробивати дорогу, якою йтимуть інші, й кресати іскри, що освітлюватимуть їм ходу. Але без цієї місії шлях був би неможливим.