4. Суспільно-культурні виміри Ренесансу

Стиль епохи Ренесансу

Термін «la rinascita» («відродження») вперше вжив італійський художник і архітектор Джорджо Вазарі (Giorgio Vasari; 1511-1574)  у книзі «Життєписи найславетніших живописців, скульпторів та архітекторів» («Vite de 'pi eccellenti architetti, pittori, et scultori» - Рим, 1550). Відродження в розумінні Вазарі не означало повернення до античности. Йшлося про процес удосконалення мистецтва, що досягло було в Італії верховин завдяки стародавнім майстрам, а потім перевершило їхні здобутки.

Значно пізніше представник французької романтичної історіографії Жюль Мішле (1798-1874) запровадив термін «Renaissance» до наукового вжитку на окреслення культурної епохи, яка настала після Середніх віків. Варто згадати, що в Колеж де Франс, де Жюль Мішле працював на кафедрі історії, викладав з 1839 р. Адам Міцкевич. Вони потоваришували з Мішле, і ця дружба тривала до смерти Міцкевича 1855 р.

Сучасна концепція епохи Ренесансу завдячує своєю появою швейцарському історикові Якобу Буркхардту (Jacob Christoph Burckhardt; 1818-1897), насамперед його знаменитій праці «Культура італійського Відродження» («Die Kultur der Renaissance in Italien» - Базель, 1860). Епоху Ренесансу Бурхгардт розглядав як часи становлення модерного світогляду з його головною рисою - індивідуалізмом. Він протиставляв Ренесанс Середньовіччю, виділяючи як домінантні риси нової епохи відкриття світу й людини, здійсненим завдяки відродженню античности. Початки цієї епохи Буркгардт бачив уже в творчості Данте Аліґ’єрі (1265-1321).

Часові межі Ренесансу зазвичай поширюють на XV-XVI ст. В Італії Ренесанс тривав з XIV до початку XVI ст., а на півночі Європи – з кінця XV до кінця  XVI ст.

Визначальна тенденція літератури Ренесансу, відображена в самому терміні, - реактивування ролі античної спадщини як джерела мистецьких пошуків, художнього взірця  і критерію оцінки. Це стимулювало глибше проникнення в механізми мовної діяльности людини, дослідження класичних мов, насамперед латини, в динаміці їхнього розвитку, щодалі ширше використання живих народних мов  як творчого матеріялу.

Відбувається переусвідомлення поняття краси. Краса людського тіла, довколишньої природи, архітектурних пам’яток тощо усвідомлюється як об’єкт, вартий захоплення й відображення в художніх формах, а не лише тло для опису духовної краси людини.

Секуляризація суспільної свідомості, тобто звуження впливу Церкви на повсякденне життя людини, її наукову й мистецьку діяльність, обумовлює зміну палітри художньої творчости. Відбувається широка експансія мистецтва в позарелігійну сферу. Трансформується сама структура художніх образів, що будуються на новому підході до стосунків людини й Бога, людини й світу. Зростає значущість людських пристрастей – добрих і лихих, кохання й жорстокости.

Роль традиційної системи символів зменшується, митець Ренесансу вже не відчуває себе скутим усталеною системою культурних кодів. Людина зображується в усе більш правдивих життєвих обставинах й історичній перспективі. Відтворюються динамізм дії та вільний потік мови персонажів.

Твориться нова концепція особистости – розкріпаченої, вольової людини, здатної виявляти героїчний ентузіазм і титанічну енергію. На зміну схематичним образам приходять різнобічні, внутрішньо суперечливі персонажі. Серед них і ті, в кого безмежний індивідуалізм переростає в нечуване лиходійство.

Річ Посполита

Епоха Ренесансу окреслюється в історії польської державности як її «золота доба». Об’єднана Польсько-Литовська держава входить у цю епоху в часи короля Казимира IV Ягеллончика (1427-1492), який прийняв корону 1447 р. після трагічної загибелі під Варною свого попередника Владислава ІІІ.

Дбаючи про централізацію та зміцнення країни, король перетворює руські князівства (Волинське, Київське) на воєводства, підпорядковує своїй владі Західне Помор’я. Правда, Московському князівству вдалося захопити прикордонні землі у верхів’ях Оки. Упорядковується законодавство. Найбільш же знаковою подією виглядає розширення прав шляхти, закріплене Нешавськими статутами 1454 р. Статути істотно обмежували повноваження короля. Він мав отримувати схвалення шляхетських сеймиків на видання законів, набір війська, нові податки, оголошення війни чи укладання миру. Шляхта ставала непідсудною для королівських чиновників.

Зароджується унікальна форма «шляхетської демократії». Її витоки сягають давніших часів, коли військовий стан, лицарство, в нагороду за службу дістало звільнення від податків, незалежність від місцевої адміністрації тощо. Після входження руських земель до складу Польсько-Литовської держави князі, бояри й деякі дружинники також дістали шляхетські привілеї. Шляхта перетворюється на спадковий стан, який володів законодавчо закріпленими привілеями, знаком яких був шляхетський герб.

1505 р. сейм в м. Радомі прийняв закон (постанови сейму поляки називали конституціями), що називався за першими словами «Nihil novi nisi commune consensu» (це цитата з книги Еклезіяста: «Немає нічого нового під сонцем» Екл. 1:9). Було унормовано шляхетські привілеї. Королям заборонялося приймати закони без згоди шляхти. Радомська конституція вважається вирішальним етапом у формуванні шляхетської республіки. Відтоді починає вживатися термін «Річ Посполита» як назва Польсько-Литовської держави.

1572 р. завершилася історія династії Ягеллонів. Її останнім представником на польському престолі був Сигізмунд II Август (1520-1572), котрий зійшов на престіл 1548 р. Жодне із трьох його одружень не дало спадкоємця. Для правління Сигізмунда Августа властива релігійна толерантість. Руська православна шляхта дістала рівні права з католицькою; було утворено реєстрове козацтво. Найважливішою ж подією було укладення Люблінської унії 1569 р.  1 липня 1569 р. У Любліні було укладено союз, який остаточно об'єднав Корону Польського Королівства та Великого князівства Литовського в одну державу - Річ Посполиту, із спільним королем, сеймом, грошима та зовнішньою політикою. Відповідно до досягнутої угоди Королівство Польське й Велике князівство Литовське остаточно об'єднувалися в одну федеративну державу — Річ Посполиту, а спадкова монархія замінювалася виборною (1569). Змінювалися внутрішні межі між Короною Польською і Великим князівством Литовським, унаслідок чого майже всі руські землі ввійшли до складу Корони.

По смерті останнього Ягеллона сейм обирає на його спадкоємця французького принца Генріха III Валуа (1551-1589). Оскільки Генріх був четвертим сином короля й не сподівався на французьку корону, він згодився на обрання королем Польщі (1573). Але його правління було коротким: вже наступного року він подався до Франції, аби зайняти трон. Там він і загинув від руки фанатика. У Речі Посполитій же він залишив слід затвердженням Генрихових артикулів 1573 р., які окреслювали компетенцію короля й обумовлювали взаємозобов’язання короля і шляхти.

Список артикулів:

-  дотримання шляхетських привілеїв;

-  окреслення засад устрою і права Речі Посполитої;

-  скликання вального сейму кожні два роки на 6 тижнів;

-  при королі повинна діяти рада з 16-ти сенаторів (сенаторів-резидентів);

-  заборона успадкування королівського титулу. Короля можна лише вибрати лише шляхом вільної елекції;

-  сейм контролює внутрішню і зовнішню політику;

-  королю заборонено приймати важливі рішення без сенаторів при королівському дворі;

-  король залежний від прав народу Речі Посполитої, тобто від шляхти, яка її втілювала;

-  право на свободу совісті (присяга на дотримання постанов Варшавської конфедерації);

-  право на рокош - бунт проти короля, якщо він порушує шляхетські привілеї;

-  король повинен дотримуватися релігійної толерантности.

Після втечі Генріха Валуа сейм обирає на короля сина трансильванського князя Стефана Баторія (угор. Báthory István; 1533-1586). Він прибув до Кракова 1576 р. і був коронований. При коронації він затверджує Генрихові статті про шляхетські пільги та привілеї. З 1579 р. розпочав війну з Московським царством, яке загарбало Лівонію і полоцьку землю. Проти московського 200-тисячного війська було мобілізовано бл. 48 тис. солдат із артилерією. Було повернуто Полоцьк, обложено Псков. Росіяни мусили звільнити загарбані землі над Балтійським морем - Лівонію (Inflanty), тепер - Латвію і Естонію. Помер Стефан Баторій 1586 р. Після нього було обрано Сигизмунда ІІІ Вазу, який правив з 1587 до 1632 рр.

Реформація

1517 р. німецький монах Мартин Лютер (Martin Luther; 1483-1546) прибив на дверях замкової церкви у Віттенберґу 95 тез, які критикували вчення про індульгенції. Вони запрошували до академічної дискусії, ставлячи під сумнів вчення про можливість скоротити посмертні страждання душі в чистилищі молитвами Церкви на землі. Але різка реакція на виступ Лютера папи Лева Х, відображена в буллі «Exsurge Domine» (1520), вивела дискусію в іншу площину. Лютер публічно спалив буллу й поширив критику на всю ієрархічну владу Церкви. Він заперечував роль церковного передання як джерела віри, висунувши тезу «Sola Scriptura»,  критикував безшлюбність духовенства, культ святих, шанування ікон і реліквій святих. За постійне акцентування на виключному авторитеті Біблії, особливо Євангелія, та праві кожної людини на особисте тлумачення Святого Письма послідовників Лютера в Речі Посполитій називали «євангеликами».

Вормський рейхстаг (вищий станово-представницький орган Священної Римської імперії) 1521 року оголосив Лютера єретиком та злочинцем і заборонив видання та розповсюдження його праць. Але курфюрст (князь, правитель з правом вибору імператора) Саксонії Фрідріх ІІІ Мудрий, засновник Віттенберзького університету, сховав Лютера в замку Вартбурґ, де богослов займався перекладом Біблії живою німецькою мовою - власне, нововерхньонімецькою мовою, на основі якої почала формуватися літературна.

Тим часом прихильники Лютера радикалізувалися в боротьбі проти Католицької Церкви. Розгорнулася селянська війна 1524-1525 рр. Частина князів і міст, переважно на півночі, виступили з протестом проти державного статусу католицизму й стали називатися «протестантами». Релігійна війна тривала 30 років. 1555 р. в місті Аугсбург було скликано черговий імператорський рейхстаг, де було проголошено релігійний мир і право визначати державну релігію в князівствах визнано за їхніми правителями. Перемогла засада «cujus regio, ejus religio» (чия влада, того й віра).

Розголос про тези Мартина Лютера дійшов до Польщі вже наступного 1518 р. З’являються перші лютеранські осередки в Познані й Кракові. Але їхні лідери краків’янин Якуб з Ілжи та Ян Секлюціян із Познані мусили залишити вітчизну. Так само й перші прихильники Лютера з Вільна. 1520 р. король Сигизмунд І Старий видає торунський едикт, спрямований проти Реформації. У ньому забороняється ввезення до Польщі і виголошення «релігійних новин», запроваджується цензурування релігійних видань.

Лютеранство поширюється насамперед у реґіонах із помітною питомою вагою німецького населення. Це насамперед  Королівська Пруссія (Prusy Królewskie), що включала Померанію, Кульмерланд (Хелмська землю), Мальборкське воєводство, Ґданськ, Торунь і Ельблонг, а також Сілезія й Великопольща. Ян Секлюціян знаходить притулок у Кеніґсбергу (Królewcu) і видає там польські переклади Ауґсбурзького визнання віри, катехизису Мартина Лютера й Нового Завіту. 1526 р. король Сигизмунд І прибув із військом до Ґданська, наказав стратити лютеранських проповідників, а прихильникам нової віри залишити Ґданськ. Але вже його наступник Сигизмунд ІІ Август надав Ґданську, Торуні й Ельблонґу автономію в релігійних справах.

Важливим видавничим осередком став Кеніґсберґ (Królewiec). Там вже 1530 році було видано катехизис Лютера в перекладі на польську мову, через два роки його великий катехизис, а в 1561–1562 рр. деякі богословські праці Лютера були перекладені на польську мову. Лише в XVI столітті польською мовою було видано 16 різних катехізисів. Окрім того, друкувались духовні та побожні пісні, які виходили кілька разів починаючи з 1547 р. Kancjonał (лат. cantio  «спів, пісня»), збірник релігійних пісень, упорядокований Петром Артоміусом, виходив до 1728 р. дванадцять разів. Починаючи з 1557 р. публікуються Postylle - збірники пояснень до Біблії.

1552 р. шляхта виборола собі право на свободу визнання. Однак до того часу лютеранська реформація вже втратила свій розмах. Із Женеви та з Франції почало поширюватися нове реформаційне вчення, яке за іменем свого ідеолога згодом було назване кальвінізмом.

Жан Кальвін (Jean Calvin; 1509-1564) походив із Франції, вчився в університетах Парижа, Орлеана й Буржа. Здобувши докторський ступінь в Орлеані, він невдовзі був змушений залишити Францію через звинувачення в симпатіях до прихильників Реформації. Він оселяється в Женеві й стає протестантським пастиром. Але вчення Лютера здається йому непослідовним: адже воно зберігало священиче служіння, віру в церковні таїнства, елементи традиційного обряду. Кальвін радикально спрощує устрій релігійної громади, зводить богослужіння до читання Святого Письма, проповіді й співу гімнів. Він вимагає прибрати з релігійного життя все, чого немає в Біблії. Плекається певний раціоналізм і недовіра до містицизму. Влада в релігійній громаді стає виборною. Вченню про Боже Провидіння Кальвін надав фаталістичного спрямування: доля людини вважається визначеною від її народження. Державну владу Кальвін визнає божественною і вимагає цілком підпорядкувати біблійному вченню.

З 1641 р. Кальвін очолює женевську громаду й стає неформальним лідером цього напрямку протестантизму. Його ідеї поширюються у Франції, допроваджуючи до громадянської війни між кальвіністами-гуґенотами, впливають на англійську Реформацію, підхоплюються борцями за незалежність Нідерландів і Шотландії (пресвітеріянська церква Шотландії). У Женеві встановлюється теократична диктатура. Світські розваги були заборонені, театри закриті. Засуджується строкатий одяг, вишукані зачіски. Дисиденти переслідувалися. Лише за 1546 р. було схвалено 58 смертних вироків.

Після 1540 р. в Польщі починають поширюватися ідеї Жана Кальвіна. Першим осередком поширення кальвінізму стало містечко Пінчів на річці Ніді (нині Свентокшиське воєводство). Миколай Олесницький (Mikołaj Oleśnicki; 1566-1567) став 1546 р. власником Пінчева. Під впливом дружини він захопився реформаційним рухом і 1550 р. вигнав із Пінчева монахів-паулінів, а їхню монастирську церкву обернув на протестантське зібрання. До Пінчева запрошується Ґжеґож Оршак, який 1550 р. відкрив у замку першу кальвіністську школу, названу «сарматськими Афінами». Того ж 1550 р. в Пінчеві відбувся перший синод євангелистів-реформатів у Польщі. На ньому було затверджено порядок богослужінь і основи віровизнання кальвіністів у Польщі.

1557 р. після 17 років, проведених на чужині, до Польщі повернувся Ян Ласький (Jan Łaski; 1499-1560). Вихідець із впливової шляхетської родини, він здобув освіту в Відні, Болонії та Падуї, був знайомий з Еразмом Роттердамським, низкою чільних діячів Реформації. Він став священиком і вже готувався до єпископського служіння. Але захоплення протестантськими ідеями визначає його конфлікт із Церквою. Ласький виїздить до Німеччини, стає лютеранським пастирем і організує лютеранські громади у Фризії. Потім на запрошення англіканського архиєпископа Томаса Кранмера він переїздить до Англії й дістає титул суперінтенданта англіканської церкви. Але його протестантські погляди входять у суперечність із поміркованим протестантизмом англікан. Ласький стає одним із зачинателів альтернативного англіканству руху пуритан - відгалуженню кальвінізму.

Ласький оселяється в Пінчеві, запроваджує кальвіністський катехизис, написаний ним в Англії, організує структуру. Він бере участь у перекладі Біблії. Над цим у Пінчеві протягом 1556–1563 років працював науковий гурток, пов'язаний з кальвіністською школою. Це був  перший прямий переклад з оригінальних текстів - Старого Завіту з гебрейської й арамейської, Новий Завіт з грецької.  З травня 1560 р. роботу над перекладом фінансував князь Міколой Радзивил Чорний. Книга з’явилася друком 4 вересня 1563 р. в Бересті, у друкарні, що належала Миколаю Радзивилу Чорному, тиражем близько 500 примірників. Через місце видання його зазвичай називають Берестейською Біблією, а через спонсора – Радзивилівською Біблією.

У Пінчеві протягом 1558-1562 рр. діяла протестантська друкарня; там пройшло 22 протестантські собори. Але коли краківський єпископ Петро Мишковський викупив 1586 р. місто, настала його рекатолизація: до Пінчева повернулися пауліни, а кальвіністська школа перетворилася на парафіяльну.

Кальвінізм особливо поширився у Великому князівстві Литовському завдяки активному сприянню родини Радзивилів. На певний час він став релігією більшости шляхти.

Під впливом страченого в Женеві іспанського лікаря й богослова Мігеля Сервета в Італії в др. пол. XVI ст. оформлюється як окрема течія унітаріянство. Його назва походить від лат. «unus» - один. Наріжним каменем цього вчення було заперечення віри в триіпостасність Бога (Пресвяту Тройцю). Унітаріяни вважали Бога за одну особу, заперечували богосинівство Ісуса Христа. Тому їх ще називали антитринітаріями (Trinitas - Тройця).

Тікаючи від переслідувань в Італії, унітаріяни перебираються до Польщі в 50-х рр. XVI ст. Вони створили окреме зібрання 1562-1563 рр.  Прихильний до унітаріян шляхтич Ян Сєненський 1569 р. заснував неподалік від Кельца місто Раків. Воно й стало головним осередком цього віровизнання. У Ракові створюється друкарня, а в 1602-1638 рр. тут діятиме славетна Раківська академія. Через зв’язок із Польщею унітаріян починають називати Польськими братами. А часом аріянами, звинувачуючи в дотриманні стародавньої єреси Арія.

Інша їхня назва, соцініяни, походить від імени головного ідеолога цієї течії, італійського богослова Фавста Социна (Fausto Sozzini;1539-1604). Переслідуваний інквізицією, він утік до Польщі й жив там до смерти.

Рух «Чеських братів» виник ще в XV ст. як розвиток вчення Яна Гуса. Він обстоював незалежність від Риму, скасування приватної власності; відмову від будь-яких форм світської влади; високу моральність; зобов'язання жити винятково з власної праці; заперечував насильство у всіх його формах та спротив зовнішній владі. Управління було виборним.

Переслідувані на батьківщині, Чеські брати переселяються до Польщі. Їхніми покровителями стали магнатські родини Остророгів і Лещинських у Великопольщі. Відповідно й їхніми осередками стали спершу Остроруг, а потім Лешно на заході Польщі.

1570 р. лютерани, кальвіністи й чеські брати підписали в Сандомирі Сандомирську угоду. Вона передбачала припинення боротьби між цими напрямками протестантизму, спільний захист прав і протистояння контрреформації. Заявлялося про взаємне визнання таїнств і проповідників. Створено спільний проєкт сеймової ухвали, яка б забезпечила протестантам рівні з католиками права. Цей проєкт було подано сеймові, але він не пройшов. Тоді на конвокаційному сеймі, зібраному після смерти останнього Ягеллона, було схвалено Варшавську конфедерацію 1573 р. Вона включала такі пункти:

1. Безумовний і вічний мир між усіма конфесіями.

2. Права шляхти визначати релігію підданців: «cuius regio, eius religio» (потім відхилено на прохання сандомирської шляхти).

3. Ґарантія повної рівности в публічному й приватному праві шляхти, королівських міщан й інших вільних людей, незалежно від віровизнання.

У контексті Європи XVI ст. Річ Посполита виявилася найбільш толерантною до дисидентів. Її називали „azyl heretyków”, притулок або сховище єретиків. Правда, це обумовлювалося покровительством магнатів, які брали під свою опіку кальвіністські чи соцініянські зібрання й забезпечували їм захист. Але в XVI ст. вдалося досягти схвалення законодавчих механізмів захисту прав релігійних меншин.

Гуманізм

В основі культури Відродження лежить філософія гуманізму, що стверджує красу й гідність людини, силу її розуму й волі, її невичерпні творчі можливості. Гуманізм - європейський інтелектуальний рух, що є одним з визначальних компонентів Ренесансу як історичної й культурної епохи. Його основною ідеєю було поліпшення людської природи через вивчення античної літератури.

Поняття «гуманізм» (лат. humanism — людяний, людський) у філософській літературі вживається у двох значеннях. В широкому — це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність, у більш вузькому — це течія західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.

Носіями нового світогляду були люди різного соціального стану, насамперед науковці, які вивчали філософію, а також поети, художники. На відміну від богословів, які займалися  studia divina (дослідженням божественного), ці освічені люди називалися гуманістами, бо їх приваблювали studia humanitatis – дослідження всього, що стосується людини.

Головним напрямком діяльности гуманістів була філологічна наука. Гуманісти почали відшукувати, переписувати й вивчати спершу літературні, а потім і художні пам’ятки античности, що збереглися в Римі, Равенні, Флоренції, Неаполі. Поети й митці прагнули наслідувати стародавніх авторів. Ідеалом освічености стає «людина трьох мов» - гуманіст, що володіє латиною, грецькою та гебрейською (староєврейською) мовами. Гуманісти відродили правильну класичну латину, створили її перші підручники й словники, прагнули використовувати її в своїх творах. З XV ст. почалося вивчення давньогрецької мови, тим більше, що на Захід переселилося багато освічених втікачів із Візантії, захопленої турками.

Але саме гуманісти стали творцями літератури національними мовами. Це насамперед Данте Аліг’єрі, що написав «Божественну Комедію» тосканським діалектом, яким говорили у Флоренції (Тосканія – область, центром якої є Флоренція). Тосканський діалект ліг в основу італійської літературної мови. У тому ж XIV ст. Джеффрі Чосер створює літературну англійську мову, а наприкінці XV – протягом XVI ст. виникають загальнонаціональні французька, німецька, іспанська (кастильська) мови.

Величезне значення мав винахід Йоганном Гутенберґом книгодрукування (біля 1445 р.). Спершу він видавав маленькі книжечки на кшталт підручників, а вже 1452 р. надрукував 180 примірників Біблії латинською мовою. Винахід Гутенберга, вирішальний для розвитку цивілізації_ швидко поширився по всій Європі. Друкарні були створені у Страсбурзі (1458), Субіако (1464), Кельні (1465), Базелі (1468), Пільзні (1468), Венеції (1469), Парижі (1470), Буді (1473), Кракові (1473), Лондоні ( 1476). У XV столітті вже була відома багатокольорова технологія друку (відбитки з деревини). Друкарні приблизно в 250 містах Європи видали понад 40 000 примірників книг. Ці стародруки називаються інкунабулами.

Польща була дев’ятою країною, якої досягли німецькі друкарі. До кінця XV століття на території сучасної Польщі було засновано шість друкарень, від яких збереглися лише 42 видання. Найстарішою була друкарня Каспера Еляна, заснована у Вроцлаві в 1473 році (Вроцлав тоді перебував під владою Чехії). 1475 р. в ній було видано Statuta synodalia episcoporum Wratislaviensium, перше видання, що містило польські тексти: три молитви Ojcze nasz, Zdrowaś Maryjo i Apostolski symbol wiary).

Того ж чи наступного року Каспер Швальбе започаткував друкарство в Кракові. Найцікавішою друкарською ініціативою в Польщі була друкарня Швайпольта Фіоля, яка також діяла в Кракові в 1489 - 1491 рр. Вона опублікувала перші в світі богослужбові кириличні книги для потреб православної церкви. Окрім Кракова та Вроцлава, друкарні були також засновані в Мальборку (1492, Якуб Карвейсе) та Гданську (1498).

Краків був головним центром друкарства в цей період. Наприкінці XVI століття з 25 видавничих закладів, що діяли у Польщі, 9 знаходились у Кракові. Вони видали вдвічі більше позицій, ніж інші польські друкарні.

Гуманізм в основному сприяв якісним змінам, зміні навчальних програм, але ступінь його впливу на різні типи шкіл був відмінним. Реформація принесла з собою новий тип освіти, а також вплинула на кількісні зміни в освіті. Контрреформація найчастіше пов'язана з розвитком релігійної освіти - переважно єзуїтської.

Нижча освіта - як і в середні віки - базувалася на парафіяльних, колегіяльних та соборних школах, за винятком того, що останні втратили своє значення і значною мірою ототожнювались з іншими парафіяльними школами. Парафіяльна освіта переживала період бурхливого розвитку майже з початку XV століття. На рубежі XV-XVI століть у Малопольщі та Великопольщі більшість парафій мали школи, і можна припустити, що аналогічна ситуація склалася і в інших реґіонах.

На початку XVI століття в розвитку нижчої освіти виникли деякі зміни, спричинені Реформацією. Дуже часто  з ліквідацією католицької парафії школу також ліквідували. Але протестанти також керували власними нижчими школами. Під впливом Реформації Церква особливо піклувалася про парафіяльну школу, розглядаючи її як ефективний інструмент релігійної боротьби і таким чином визначаючи шкільний мінімальний навчальний план на синоді: «У цих школах мають ретельно викладатися десять заповідей, книги Євангелія, послання святого Павла, моральні вірші Катона, твори Ісократа, св. Амвросія, гимни, секвенції, твори Цицерона, Вергілія і Сенеки та інших ораторів і поетів, схвалених і не підозрюваних у суперечності католицькій вірі». Представлена ​​програма має чітку гуманістичну настанову і засвідчує спробу примирити школу гуманізму з ученням Церкви.

Краківський університет переживає в ці часи певний занепад. В ньому домінували консервативні тенденції. Навчальна програма, яка не була адаптована до сучасних потреб, викликала зниження інтересу до університету не лише за кордоном, а й серед польської шляхти.

У Кракові 1489 р. засновується «Sodalitas Litteraria Vistulana» (Надвіслянське літературне товариство). Його засновник - Конрад Цельтес (Conrad Celtis; 1459-1508) - один з найвизначніших німецьких гуманістів. Він вчився у Кельні, Гейдельберґу, працював у Віденському університеті. Крім Кракова, він заснував подібні гуманістичні товариства Sodalitas litteraria - Надрейнське, Наддунайське. Він належить до провідних новолатинських поетів, був також географом і видавцем. Краківське товариство спричинило гуртування місцевих гуманістів, стимулювало засвоєння та поширення гуманістичних ідей у Польщі. За світський радикалізм цього товариства воно наразилося на неґативну реакцію католицьких кіл. Цельтес був змушений залишити Краків.

Новим явищем в освіті XVI століття було створення декількох «академічних» шкіл, хоча не всі вони мали вищий рівень. Першою з них була єпископська колегія у Познані, заснована єпископом Яном Годзембою Любранським у 1519 році. На честь засновника пізніше школа отримала назву Lubranscianum або Академія Любранського. Тоді, коли Краківський університет дедалі активніше захищався від впливу гуманізму та Реформації, познанський єпископ, який отримав освіту в італійських університетах, взявся за організацію нової гуманітарної школи. Школа складалася з двох факультетів, і за тодішньою моделлю освіти факультет гуманітарних наук поступався богословському факультету. Правда, попри допомогу Краківського університету й призначення на ректора Бенедикта Гербеста, Академія Любранського таки залишилася середньою школою з додатком богословського навчання.

Канцлер Ян Замойський (Jan Sariusz Zamoyski; 1542— 1605) у період явної кризи Краківського університету та потужного впливу єзуїтів зобов’язався організувати колегію у своєму рідному місті. Проект канцлера був затверджений папою Климентом VIII у 1594 р. У Замойській академії було три факультети: вільних мистецтв, медицини та право, а сам Замойський розробив наукову програму за значної допомоги Шимона Шимоновича.

Організаційна структура та матеріальні основи були точно визначені у фундаційній грамоті від 1600 року. У 1596-1605 роках, ще за життя засновника, Замойська академія була єдиною, яка реалізувала ідеали громадянського виховання. «Я дуже хочу, щоб вона була scholam civilem, з якої виходили б такі люди, які б жили для примноження слави Божої і добре могли служити Його Королівській Милості та Речі Посполитій», - писав Замойський у 1593 році. Після його смерті не вдалося зберегти ані напрямку виховання, ні рівня освіти.

У 1564 р. у Польщі з’явилися перші єзуїти - члени нового ордену, покликаного до навчальної праці. Вже 1565 р. єзуїти відкрили колегію в Браневі (Браунсбергу), містечку в Вармії. Оскільки благословення на відкриття колегії дав кардинал Станіслав Гозій, вона називалася Collegium Hosianum. Браневська колеґія стала одним із найбільших єзуїтських навчальних закладів того часу. Крім звичнийх дисциплін, тут навчали німецької мови, математики, співу. З 1592 р. було запроваджено викладання філософії, що було ознакою вищої школи. Єзуїтські колеґії відкриваються у Пултуську (1568), Вільні (1570), Познані (1573), Ярославі (1575), Дерпті-Тарту, Калішу, Полоцьку, Ризі (1584), Несвіжу (1585), Любліні (1586).

Швидкий розвиток їх колегій забезпечив єзуїтам провідне місце в освіті Речі Посполитої. Єзуїтські колегії у Вільні та Львові породили два університети. - Віленську академію, створену в 1579 році Стефаном Баторієм (Вільнюський університет) та Львівську академію, створену 1661 р. Яном II Казіміром (Львівський університет).

Розвиток реформації з середини XVI століття сприяв створенню протестантських шкіл, що представляли новий тип гуманістичної середньої школи; незважаючи на своє нетривале існування, вони відігравали важливу роль у розвитку науки та культури в Польщі. Особливо стійкими виявилися лютеранські гімназії в Ельблонгу (1535), Ґданську (1558), Торуні (1568), а також школах у Боянуві, Вшові, Равичі, Здунах. Серед кальвіністських шкіл гімназія в Пінчові досягла високого рівня (приблизно 1551 р.). Аріяни (польські брати) внесли великий внесок у розвиток освіти, в т.ч. Войцех з Каліша, ректор аріянської гімназії в Любартові, а після її закриття - співтворець єдиної в Європі аріянської академії  у Ракові (Академія Раковська, 1602–38). Школа чеських братів чехів у Лешно прославилася керівництвом (1636–41) Яна Амоса Коменського, видатного чеського педагога, організатора школи та автора підручників.

Миколай Коперник ( Mikołaj Kopernik; 1473-1543) став живим свідченням високого рівня польської науки цієї доби. Він народився в Торуні в сім’ї вихідців із Сілезії. Вчився в Краківському університеті (1491-1494), де вивчав математику, медицину й астрономію. Серед його викладачів був українець Юрій Дрогобич. Потім він подався до Італії, де вивчав богослов’я, право, давні мови, математику й астрономію. Він слухав лекції в Болоньї, Римі, Падуї, а завершив студії в Феррарі й там здобув ступінь доктора канонічного права. Після повернення до Польщі 1503 р. стає священиком, секретарем і лікарем свого дядька - єпископа Вармії. Там він пише працю про будову всесвіту - «Про обертання небесних сфер», займається лікарською практикою. Помер 1543 р. від інсульту.  Коперник увійшов в історію як творець геліоцентричної теорії світу. На пам’ятнику Копернику написано: «Solis stator, Terrae motor» - «Він зупинив Сонце, зрушив Землю». Вчення Коперника науково спростовувало міф про Землю як центр Всесвіту, утверджувало однакову матеріальну природу небесних і земних тіл, їх підпорядкованість єдиним законам.