06. Іван Франко - літературознавець
Біографія
Іван Франко народився 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі біля Дрогобича. Вчився в початковій школі села Ясениця Сільна, Головній міській школі отців василіян у Дрогобичі (з німецькою мовою викладання), а 1867 року вступив до Дрогобицької реальної гімназії ім. Франца-Йосифа (1867-1875). 1875 р. вступив на філософський факультет Львівського університету, де брав участь у діяльності студентського громадсько-культурного товариства москвофільської орієнтації «Академический кружок», був його бібліотекарем, друкував свої перші твори у виданні «кружка» — журналі «Друг» (з 1874). Під впливом трьох листів Михайла Драгоманова до редакції «Друга» перейшов на радикально зорієнтовані світоглядні позиції. За громадсько-політичну діяльність, яку було кваліфіковано як соціалістичну пропаганду, Франко 4 рази був ув'язнений австрійською владою (у 1877, 1880, 1889 і 1892). Через перший арешт змушений був перервати навчання у Львівському університеті, проте відновив його в 1878—1879, прослухавши загалом 7 семестрів. Повну вищу освіту завершив пізніше, у 1890—1891, навчаючись у Чернівецькому університеті 8-й семестр, необхідний для докторату.
У 1870—1880-х Франко провадив активну журналістську та публіцистичну діяльність. Разом із Михайлом Павликом видавав журнал «Громадський друг» та альманахи «Дзвін» і «Молот» (усі 1878), спільно з Іваном Белеєм — журнал «Світ» (1881—1882), із гуртком львівського студентства — молодіжний журнал «Товариш» (1888). Співпрацював також у виданнях українських народовців: газеті «Діло» (1883—1886), журналах «Зоря» (у 1883—1886) та «Правда» (1888); багатьох польських і австрійських часописах.
У 1890 став одним із засновників і першим головою (до 1898) Русько-української радикальної партії (РУРП) — першої української політичної партії, редактором її друкованих органів — газет «Народ» (1890—1895), «Хлібороб» (1891—1895), «Громадський голос» (з 1895). Тричі балотувався від цієї партії на виборах до галицького сейму та австрійського парламенту (1895, 1897, 1898), щоразу безуспішно (через виборчі махінації влади).
У 1893 у Віденському університеті під керівництвом відомого славіста В. Яґича захистив дисертацію «Варлаам і Йоасаф, старохристиянський духовний роман і його літературна історія» і здобув учений ступінь доктора філософії, однак до викладання на кафедрі української словесности Львівського університету, що звільнилася по смерті Омеляна Огоновського, допущений не був (хоча габілітація успішно відбулася 1895). Разом із дружиною Ольгою Франко видавав літературно-науковий журнал європейського зразка «Житє і слово» (1894—1897). Упродовж 1887—1897 працював у редакції польської газети «Kurjer Lwowski» (десятиріччя «в наймах у сусідів»). За публікацію у віденській газеті «Die Zeit» полемічної статті «Поет зради» (1897), що містила гострі оцінки творчости А. Міцкевича, Франка під тиском обурених польських шовіністів було звільнено з роботи в редакції «Kurjera».
У 1899 Франко вийшов зі складу РУРП і приєднався до Української національно-демократичної партії. Тоді-таки завдяки підтримці Михайла Грушевського став дійсним (1899; 1904 — почесним) членом Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ), відтак відійшов від активної політичної діяльності та присвятив себе літературній і науковій праці. Очолював філологічну секцію (1898—1901; 1903—1912) та етнографічну комісію (1898—1900; 1908—1913) НТШ; був співредактором журналу «Літературно-науковий вістник» (1898—1907; спільно з Михайлом Грушевським та Володимиром Гнатюком). 1906 отримав звання почесного доктора Харківського університету.
Іван Франко помер 28 травня 1916 року.
Літературна критика
Перші статті, надруковані в журналі «Друг» («Слівце критики», «Літературні письма») не виходили за межі естетичних формул, позначених галицькою схоластикою та схематизмом. Хоча вже формуються серйозні вимоги до літературного твору.
Рецензія була тим жанром, що започаткував діяльність І. Франка-критика: “Літературні письма”, “Слівце критики”, “Новь І. С. Тургенєва”, “Сербські народні думи й пісні». До написання рецензії І. Франко ставився дуже відповідально. За формою рецензії І. Франка надзвичайно різноманітні, не визнають ніякого стандарту, багаті різновидами, завжди конкретно цілеспрямовані і залежно від цього емоційно забарвлені та насичені образним словом.
Часто з-під його пера виходили і літературно-критичні статті, передмови («переднє слово»).
Особливим жанровим феноменом у надбаннях І. Франка-критика є стаття-огляд («Українська література», «Українська література в 1888 році», «Українська література за 1898 р.», «Українська література за 1899 рік», «З останніх десятиліть XIX віку»).
В статті «З останніх десятиліть ХІХ в.» Іван Франко писав про нову генерацію письменників, до якої, без сумніву належав і він сам: «Переважно хлопські сини походженням, соціалісти з переконання, молоді письменники взялись малювати те життя, яке найліпше знали, – сільське життя. Соціалістична критика сучасного ладу давала їм вказівки, де шукати в тім життю контрастів і конфліктів, потрібних для твору штуки; в світлі тої теорії набирали глибшого звучання тисячні дрібні факти, яких самі письменники були свідками».
Переживає захоплення Михайлом Драгомановим. Він напише: «В особі Драгоманова побачили ми, побачила Європа перший раз новий тип свідомого європейця і не менше свідомого українця».
Початок формування літературної критики І. Франка пов’язаний з його орієнтацією на «реальну критику» Миколи Добролюбова (1836-1861). Та вже у 90-ті роки XIX ст. він відійшов від добролюбівського трактування завдань критики, яке зводилося до погляду на літературний твір як на копію явищ повсякденного життя.
Найґрунтовніше ці проблеми (співвідношення життєвої та художньої правди) відображені у трактаті «Із секретів поетичної творчості» (1898). У трактаті «Із секретів поетичної творчості» він обґрунтував основні етапи художнього творення:
1) враження зовнішнього світу;
2) потоплення вражень зовнішнього світу в підсвідомості;
3) збудження внаслідок певних збудників (асоціацій) давно забутих вражень;
4) творчий пошук якогось ходу в мистецькому творі;
5) допрацювання;
6) свідома обробка композиції твору;
7) самостійне життя твору, не пов’язане з особою творця.
Франко відгукується на полеміку Драгоманова («Література російська, великоруська, українська і галицька») та Нечуя-Левицького («Сьогочасне літературне прямування», 1876) статтею «Література, її завдання і найважніші ціхи». Він віддає перевагу класовому чинникові над національним. Франко саркастично пише про статтю Нечуя-Левицького, заперечуючи вихідну тезу про необхідну «відрубність» української літератури від російської - мовляв, «держава московська, її жандарми та чиновники і їх гніт на всяку свобідну думку - одно діло, а література російська з Гоголями, Белінськими, Тургенєвими, Добролюбовими, Писарєвими, Щаповими, Решетниковими та Некрасовими - зовсім друге діло». Література, як і наука, має бути космополітичною. Він висміює обстоювані Нечуєм-Левицьким принципи народности й національности, що передбачає народну мову й національний характер. Франко відстоює зв’язок літератури з життям: «література певного часу повинна бути образом життя, праці, бесіди і думок того часу». Зразок цього він знаходить у російських реалістів - Писарєва, Решетникова, Островського, Успенського. Метою літератури він визнає «вказувати в самім корені добрі і злі боки існуючого порядку і витворювати з-поміж інтелігенції людей, готових служити всею силою для піддержання добрих і усунення злих боків життя». Він називає це «науковим реалізмом» і категорично заперечує ідеологічну незаанґажованість літератури: «Література, стояча понад партіями,- се тільки ваш сон, се ваша фантазія, але на ділі такої літератури не було ніколи. А ваші вічні закони естетики, се,.. - старе сміття, котре супокійне догниває на смітнику історії».
Згодом у зворушливій статті «Ювілей Івана Левицького (Нечуя)» (ЛНВ, 1905) Франко по суті картатиме себе самого за опонування Нечуєві: «Він був українцем і українським, виключно українським письменником тоді, коли многі його ровесники твердо вірили, що свобода і соціялізм знищать швидко всі національні різниці… Він стояв на своїм становищі й тоді, коли з легкої руки Костомарова та Драгоманова пішов гуляти по Україні поклик до плодження якихось гібридів, semivirumque bovem, semibovemque virum[1], тобто інтеліґентів, які б для ширшого світу були росіянами, «русскими», а для «домашнего обихода», себто супроти українського мужика – українцями».
Відійшовши у 90-х роках XIX — на початку XX ст. від позицій «реальної критики», І. Франко у працях «Із секретів поетичної творчості», «З останніх десятиліть XIX віку», «Старе й нове в українській літературі», «Принципи і безпринципність» розвинув ідеї наукової критики, які у XX ст. продовжували розробляти різні літературознавчі школи (наприклад, рецептивна естетика).
У цих статтях чимало цитацій, алюзій з праць відомих письменників, культурних діячів різних народів, власних спостережень, висновків з аналізованих явищ. Загалом його літературно-критичні статті початку XX ст. утворюють єдиний метатекст, внутрішня логіка якого по-різному виявляється в деяких статтях, аргументується залежно від аналізованого явища. Франко стверджував, що поетична техніка мусить опиратися «на закони психологічної перцепції і асоціації», а «в мистецькій творчості краса лежить не в матеріалі, що служить її основою, не в моделях, а в тім, яке враження робить на нас твір і якими способами артист зумів осягнути те враження».
У літературно-критичній творчості І. Франка початку XX ст. домінантним був соціально-психологічний компонент.
Теоретико-літературні праці
1876 р. виголосив на засіданні товариства «Дружній лихвар» доповідь «Поезія і її становисько в наших временах», того ж року опубліковану в журналі «Друг». Розмірковує про якісну сутність поезії. Заявляє, що «поезія – то ідеалізування ідеалу». Предметом поезії визнає життя, але її завданням – «винайдення іскри божества в дійствительності».
Найглибшими з проблем методології літературознавства у доробку І. Франка були праця «План викладів історії літератури руської. Спеціальні курси. Мотиви» та методичні рекомендації («Мотиви...»), які він написав у 1894—1895 рр., готуючись до викладання у Львівському університеті. «План викладів...» — перша в історії українського літературознавства робоча програма, що дотепер зберігає своє значення. Значну увагу в ній І. Франко приділив проблемам методології літературознавства, виокремивши в ньому культурно-історичну та критично-естетичну школу.
В українському літературознавстві І. Франко першим запровадив наукові критерії літературного аналізу твору, а також загальномистецькі принципи аналізу художніх явищ. Він намагався витворити наукову термінологію аналізу художньої творчості.
Франко першим в українському літературознавстві зайнявся формуванням національної термінологічної системи, спроможної якнайповніше відтворити художньо-естетичний досвід національного мистецтва. Однак саме завдяки І. Франкові в українське літературознавство прийшли терміни, які активно використовувалися в європейському літературознавчому дискурсі. Для цього йому неодноразово доводилося знаходити їх українські відповідники.
Розвиток української літератури наприкінці XIX ст. створив умови для застосування в наукових працях та літературно-критичних статтях найпоширеніших літературознавчих термінів «поезія», «література», «штука», «естетика», «критика», «історія літератури», «поетична техніка», «естетична краса» та ін. Нарівні із цими поняттями І. Франко вживає терміни: домена (галузь), змисл (чуття, відчуття), «ресорбційний» (втягувальний), скрупулятний (причеплений, скрупульозний), «сугестія» (навіювання). Естетика як «наука про хороше» викликає, на думку вченого, у людині «ублагородняюче значення». Термін «естетика» та похідні від нього «дотеперішня естетика», «нова естетика «, «індуктивна естетика», «ідеалістично-догматична естетика» має в І. Франка чітке тлумачення, яке він сформулював у трактаті «Із секретів поетичної творчости»: «Естетика від грецького слова αἴσθησις — чуття, значить, властиво наука про чуття в найширшім значенню сього слова, отже, про роль наших змислів у прийманню вражень зверхнього світу і репродукуванню образів того світу назверх».
Розмірковуючи над естетичними особливостями художнього твору, І. Франко багато уваги приділяв трактуванням художнього образу та мікрообразів, а також розвитку термінології: тропів (епітетів, метафор, порівнянь тощо) і засобів поетичного синтаксису (риторичних фігур, градацій, інверсій тощо).
Саме І. Франко утвердив у вітчизняному літературознавстві родо-видові назви літератури: літературний рід, епічний твір, ліричний твір, поетичний твір, драма.
Запропонував він і цілком чітке номінування видів художніх творів: епопея, роман, повість, оповідання, новела, новелета, нарис (очерк); притча, посланіє, пісня, пеан, памфлет, комедія, драма, трагедія, а також похідні від цих різновиди літературних творів — повість (автобіографічна, артистична, історична), поема (драматична, епічна, історична, побутова, політична, романтична), оповідання (історичне, артистичне, віршоване). У деяких статтях І. Франко називав «Хмари», «Кайдашеву сім’ю», «Миколу Джерю» І. Нечуя-Левицького повістями, в інших — романами. У Франковій термінології наявні такі поняття: «просторий український роман», «перший великий український роман» («Чорна рада» П. Куліша); «простора історична повість» («Богдан Хмельницький», «Облога Буші» М. Старицького), «дрібні оповідання» («Битва», «Людина», «Некультурна», «Valse mélancolique» Ольги Кобилянської); «просторі повісті» Панаса Мирного «Повія» та «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» він назвав «більшими оповіданнями».
Франко виокремив сім форм роману в розвитку світової літератури: 1) «давній грецький (поганський) роман»; 2) християнський роман; 3) лицарський роман; 4) гумористичний роман; 5) плоскогумористичний злодійський роман; 6) подвійний тип роману — гумористичний, сповнений пригод, та роман чудний, повчальний; 7) роман XIX ст. — суспільно-психологічний, реалістичний.
Завдяки літературознавчим працям І. Франка в українській науці утвердилися основні віршознавчі терміни: версифікація, віршована форма, ритм; квантитативний, метричний, скандований ритм, гекзаметр, неримований вірш, поетичний розмір, народний вірш, наголосовий вірш, коломийковий вірш, віршова форма, рима мужеська, рима женська, мужеська цезура, акцентуаційний вірш та ін. Термін «віршований твір», «віршоване оповідання», «віршування» вживається в І. Франка на позначення віршованої мови у творі. «Віршомаз», «віршороб», «віршоробство» стосуються віршованих творів бездарних авторів.
В статті «До історії коломийкового розміру» Франко дошукується генези цього популярного розміру в козацьких піснях XVIII ст. і народній поезії, зіставляє українські версифікаційні моделі з польськими.
Історико-літературні праці
Вже в ранні роки пише про Еміля Золя, Івана Тургенєва, Михайла Салтикова-Щедріна, Ґете, Вергілія, Адама Міцкевича.
На початку 90-х років XIX ст. І. Франко опублікував статті «Задачі і метод історії літератури», «Метод і задача історії літератури». В історії літератури він бачив історію культури, загальний розвиток думок літературних, політичних і освіти народу. Йдучи за настановами культурно-історичної школи, Франко формує гасло історика літератури: «Не в ограничуванні, не в редукуванні, не в арбітральнім підборі матеріалу може бути заслуга і вмілість історика літератури…, а власне в якнайбільшій його повноті, багатстві і різносторонності». Якщо завдання історика літератури – відслідковувати загальні закономірності, то постаті великого масштабу радше стають йому на заваді. Ця думка, з усією її парадоксальністю, відкриває статтю Франка «Задачі і метод історії літератури» (1901): констатуючи відсутність справді потужних постатей в українській літературі кінця ХІХ ст., насамперед у Галичині, Франко все ж добачає у такій ситуації деякі переваги, а саме – «одиниці великих поетів і писателів не заслонюють перед нашими очима дрібних, а важних моментів розвою загалу нашої інтелігенції і нашого народу».
На основі культурно-історичного підходу в аналізі новітніх досягнень європейської науки про літературу, зокрема літературознавчих студій данського літературознавця Георга Брандеса (1842-1927), автора праці «Найголовніші течії в європейській літературі 19 століття» (т. 1-6, 1872-1890), І. Франко розширив методологічний горизонт своїх досліджень, намагаючись використовувати досягнення біографічного і порівняльно-історичного літературознавства.
У вступі до курсу історії української літератури, опублікованому ЗНТШ 1909 р. під назвою «Теорія і розвій історії літератури», Франко пише: «В найширшім розумінні сього слова література - се збір усіх духових виплодів чи то якогось одного народу (національна література), чи то більшої групи народів або й усього людства (всесвітня література), зложених у людській мові. Отже, буде тут збір переказів та споминів, досвідів та дослідів, вигадок та пісень чи то передаваних із пам’яти, з уст до уст і з покоління в покоління (усна словесність), чи то закріплених письмом (письменство)».
У своїх дослідженнях Франко охоплює перебіг розвитку української літератури від її витоків (візантійсько-слов’янської традиції, фольклорно-етнографічного підґрунтя) до сучасного йому перебігу літературного життя. Він здійснює ґрандіозний проєкт видання 5-томного видання апокрифів – «Апокрифи і леґенди з українських рукописів» (1896-1910), визнаний за найкращу публікацію слов’янських текстів цього жанру. Після невдалих спроб підготувати як докторську дисертацію дослідження про політичні поеми Шевченка (не реалізоване) чи творчість Івана Вишенського (відхилену), Франко 1893 у Віденському університеті під керівництвом відомого славіста, професора хорватського походження Ватрослава Яґича (1838-1923) захистив дисертацію «Варлаам і Йоасаф, старохристиянський духовний роман і його літературна історія». Згодом її текст було надруковано в ЗНТШ (1895-1897) та видано окремим відбитком (1897; 202 с.). Користуючись порівняльним методом, Франко простежує еволюцію агіографічного сюжету про східного подвижника Варлаама та індійського царевича Йоасафа та виводить цей сюжет із переказів про Будду Шак'я-Муні - духовного наставника, котрий жив у 563-483 рр. до н.е. й став об’єктом шанування в буддизмі.
Зразком виваженого академічного дослідження є монографія «Святий Климент у Корсуні: Причинок до історії старохристиянської леґенди», що друкувалася в ЗНТШ протягом 1902-1904 рр. і вийшла окремою книжкою 1906 р. В ній аналізуються агіографічні й мартирологічні сюжети про четвертого папу Римського (88-99) Климента, котрий був засланий у Херсонес і там був страчений. Франко торкається приписуваних йому творів («Псевдоклиментин»), розглядає історичні джерела та легендарні сюжети. Він аналізує різні агіографічні тексти про Климента у зв’язку з розвитком його культу в Західній Європі, Моравії та на Русі. Домінують підходи, властиві історико-культурній школі.
В окремій праці аналізується притча Кирила Туровського про сліпця і хромця (1904), текст якої Франко пізніше (1912) опублікував у тижневику «Неділя» та переробив у віршованій формі (1913-1914).
Починаючи з 1889 р. Франко зосереджується на творах Івана Вишенського. Він друкує в «Киевской старине» уривок із «Книжиці», знайдений у бібліотеці василіянського монастиря в Підгірцях («Сочинение Иоанна Вишенского»), пише для цього ж журналу статтю «Иоанн Вишенский (Новые данные для оценки его литературной и общественной деятельности)». В статті він зараховує Вишенського до «самых оригинальных явлений южнорусской литературы». У газеті «Хлібороб» 1892 р. виходить стаття «Іван Вишенський. Руський писатель XVI віку», перевидана тоді ж окремим відбитком, а 1911 р. включена до збірника «Іван Вишенський» під назвою «Іван Вишенський, його час і письменська діяльність». Творчість Вишенського вмонтовується в суспільно-церковний контекст його часу. Наводяться нечисленні біографічні відомості. Франко застерігає, що Вишенського можна віднести до полемістів лише умовно: «Властивої полемічної арґументації в його писаннях не так багато, як би веліла догадуватися назва полеміста, та й то властиві догматичні дискусії в нього не ориґінальні, а взяті переважно з сучасних руських або польських полемічних творів. Головна сила полеміки Вишенського, яка дуже часто переходить у сатиру, лежить у його глибокім розумінні етичної сторони спору між латинниками й православними, а головна сила його таланту в ілюструванні релігійних віроучень та суспільно-політичних відносин драстичними прикладами, подробицями та порівняннями, взятими з дійсного життя». Підсумком дослідження спадщини Вишенського стала магістерська дисертація Франка, видана 1895 р. – «Іван Вишенський і його твори». В ній детально аналізуються всі видані на той час твори письменника, історія їхнього дослідження, вибудовується гіпотетична біографія Вишенського. Провідною рисою літературної вдачі Вишенського називається «живе чуття і жива фантазія». «Вся натура його рветься до гарячої любови, сильної ненависти, глибокого пошанування; рівнодушних, холодних відносин до людей він не знає». Ці зауваження допомагають зрозуміти підстави такої наполегливої цікавості до Вишенського, в якому Франко бачив суголосну собі особу. Властивістю, якою Вишенський відрізнявся від сучасників, Франко називає «гумор і іронію, то єсть свосібність глядіти на речі важкі і болючі зі спокоєм і лагідним усміхом або переливати гарячий пафос, обурення, гнів також в усміх, але гіркий і гризучий».
Франко виявляє в бібліотеці Оссолінських і публікує в «Киевской старине» вірш Олександра Падальського «Піснь о світі». Він вводить у історико-літературний канон віршовий збірник Віталія «Діоптра», виданий 1612 р. («Забутий український віршописець XVII віку» - ЗНТШ, 1898), корпус віршів про визвольну війну 1648-1657 рр. (Хмельниччина 1648-1649 років у сучасних віршах – ЗНТШ, 1898)
У зв’язку з виданням 1889 р. збірника нот до коляд Остапа Нижанківського в кількох передріздвяних числах газети «Діло» публікується перше дослідження історії української метафізичної поезії – «Наші коляди». «Богогласник» 1791 р. тут оцінюється як «найважніший твір червоноруської літератури XVIII віку, одинокий важний здобуток уніятський на полі нашої літератури до часів Шашкевича». Згодом Франко береться за проєкт «Духовна й церковна поезія на Сході й на Заході», підготувавши його як «Вступ до студій над Богогласником» (1913), чим фактично започатковано серйозне дослідження метафізичної поезії. В «Киевской старине» 1891 р. публікуються барокові поетичні тексти з коментарем – «Червонорусские вирши XVIII в.».
В орбіті зацікавлень Франка перебувала історія українського театру й драматургії. Він звертає увагу на драматургічні вистави у Львівській духовній семінарії, інтерпретації п’єс Котляревського й Квітки-Основ’яненка в Коломиї, відгукується на гастролі українського театру у Львові 1893 р. В «Киевской старине» 1891 р. публікує «Містерію страстей Христових». На жаль, залишився в рукописі історичний огляд розвитку українського театру: «Русько-український театр: історичні обриси», підготований на замовлення товариства «Руська бесіда» з нагоди 30-річчя українського театру в Галичині вперше опублікований у 20-томному зібранні творів 1955 р. (т. 16). Франко вибудовує переконливу схему розвитку театральних видовищ, витоки яких шукає в народній обрядовості, церковному богослужінні, імпровізаціях скоморохів. Він пов’язує український ранньомодерний театр із західноєвропейською та польською релігійною драмою, характеризує шкільну драму, інтермедії, вертеп. Неодноразово аналізується вертеп: «До історії українського вертепу XVIII ст.» (ЗНТШ, 1906), «Нові матеріяли до історії українського вертепу» (ЗНТШ, 1908). Франкові належить честь відкриття й публікації драми «Слово про збурення пекла» («Киевская старина», 1896; ЗНТШ, 1908). Він публікує «Інтермедію Жида з Русином», порівнюючи її з польським діалогом про Альберта.
Простежується, як у театральних трупах початку ХІХ ст. до репертуару додавалися українські вистави. І вже з цієї традиції виводиться український театр Коломиї, Львова та Перемишля, вистави якого відбувалися протягом 1848-1850 рр.
Стабільним для Франка-літературознавця було студіювання творчости Тараса Шевченка. В Нагуєвичах 1881 р. він пише «Причинки до оцінення поезії Тараса Шевченка». Її друга частина, «Темне царство», присвячена аналізові поем Шевченка «Сон» і «Кавказ», була опублікована в журналі «Світ». Саме там з’являється часто повторюване згодом порівняння двох поем: «Сон – се велике оскарження темного царства за всі теперішні й минувші кривди України, оскарження, піднесене з більше, хоч не виключно партикулярного становища – українства. Натомість Кавказ побудований уже на ширшій, можна сказати, загальнолюдській основі». Десь тоді ж з’являється не опублікована стаття «Женщина-мати в поемах Шевченка». Франко вшановує статтею 25-річчя смерти Шевченка, починає працювати над докторською дисертацією «Політична поезія Шевченка 1844-1847 рр.» - але праця завершується вступом і проспектом першого розділу. Франко пише передмову до видання «Перебенді» та Кобзаря 1908 р. й відгукується реплікою на критику «Перебенді», аналізує листи Шевченка до Броніслава Залеського, видання творів Шевченка та присвячені Шевченкові журнальні числа. Ґрунтовний аналіз поем «Тополя» й «Марія» здійснюється в спеціальних статтях (остання незавершена). Він звертається до рецепції Шевченка поляками, чехами, сербами, німцями. Пише окремо про «Заповіт». А «Наймичка» стає темою габілітаційної лекції, прочитаної у Львівському університеті 18 лютого 1895 р. Франко вдається в ній до порівняльного аналізу поеми та однойменної повісти, вказуючи на істотну відмінність обох Шевченкових творів. Він доходить висновку, що «на всі хиби і лиха тодішньої передреформаційної суспільности російської Шевченко дивиться крізь призмат святости сім’ї».
І. Франко теоретично обґрунтував і утвердив в українському літературознавстві жанр літературного портрета. Більшість написаних ним літературно-критичних портретів видрукувані на сторінках періодичних видань («Літературно-науковий вістник», «ЗНТШ»). Вони у популярній формі висвітлюють життєвий і творчий шлях певного письменника, художні особливості його творчої манери, поетики. На основі документальних матеріалів (епістолярію, мемуарів, щоденникових записів) І. Франко розкривав основні етапи становлення і зростання письменника, простежував еволюцію його стилю. Більшість літературно-критичних портретів він написав з позицій естетичної та психологічної критики. У творчій спадщині І. Франка їх набереться кілька десятків творів цього жанру.
Класичними зразками цього жанру є Франкові літературні портрети Шевченка. Перший із них — «Тарас Шевченко» опублікований на сторінках «Зорі» у 1891 р. У критичній спадщині І. Франка також є літературні портрети «Леся Українка» (1898), «Лев Толстой» (1892), «Марія Конопніцька» (1902), «Карел Гавлічек-Боровський» (1901) та ін. У літературних портретах І. Франко звертався не тільки до широкознаних українських письменників (Свидницького, Руданського, матеріяли про яких він одержав від Драгоманова), він висловлював свої думки про мало-, а то й зовсім невідомих авторів, що є свідченням активної участі у критичному осмисленні сучасного йому літературного процесу. В нього є праці про Віктора Забілу, Олександра Афанасьєва-Чужбинського, Володимира Самійленка.
Об’єктом його постійного зацікавленні було літературне життя підавстрійської частини України – Галичини з «будителями», Іваном Гушалевичем, «москвофілами», а також Буковини Юрія Федьковича, котрому присвячена низка публікацій. Він відгукується некрологом на смерть Миколи Устияновича, аналізує роль Маркіяна Шашкевича в літературному й суспільному житті Галичини. Він першим береться аналізувати феномен «москвофільської» творчости – в статті «Із історії москвофільського письменства в Галичині» зупиняється на творах Івана Наумовича, показуючи незнання ним руської мови, вторинну шаблонність сюжетів і констатуючи: «Наумовичеві ідеали – ідеали не поета, не патріота, а бігота[2] і дармоїда, у котрого, певна річ, безкінечні щиро руські гостини та празники». У статті «Московська ластівка на Галицькій Русі» (ЛНВ, 1901) Франко саркастично описує графоманські потуги Дмитра Вергуна, який, не знаючи добре російської мови й не маючи поетичного таланту, береться віршувати, переспівуючи російських класиків. А в літературному портреті Івана Гушалевича (ЛНВ, 1903) він пише про москвофільство як про «напрям, що має метою умертивити живого духа та живий національний рух серед нашого народу, мертвить, ломить і деправує поперед усього своїх чільних діячів. Немов упир, він висмоктує з них живі соки, а відриваючи їх від живого ґрунту, засуджує їх на неминучу духову загибель».
Він порівнює «Хутірну поезію» Пантелеймона Куліша з Шевченковим «Посланням» і видає суворий засуд Кулішеві, звинувачуючи його в зневазі до українського народу, фальшуванні історії. «А що пани відцуралися українського народу, се ми вважаємо не соромом і не шкодою, як д. Куліш, а противно, користю. Не маючи панів, ми не мали й меценатів і нерозлучного з ними дворацтва та лизунства в літературі та норовах, ми не мали й не матимем панської літератури, пани не зводили й не зведуть нашого письменства та духовного життя на такі гнилі бездорожжя, як, напр., польську літературу. Наша література без панів повинна була від самого початку статись народною, простою, хлопською, тим самим популярною, а далі й радикальною» (журнал «Світ», 1882).
Франко приходить до необхідности узагальнити свої спостереження над перебігом літературного життя України в працях синтетичного характеру. У науковому журналі «Kwartalnik historyczny», що виходив у Львові протягом 1887-1939 рр. (1946 р. видання перенесене до Кракова, а 1950 - до Варшави) 1892 р. (№ 4) Франко публікує оглядову статтю «Charakterystyka literatury ruskiej XVII-XVIII wieku», де здійснює ґрунтовний огляд творів епохи, що її нині окреслюємо терміном «Бароко». 1900 р. спершу в ЗНТШ, а потім і окремим відбитком (162 с.) з’являється огляд реґіонального письменства цієї доби – «Карпаторуське письменство XVII-XVIII ст.». Він звертає увагу на «досить живий письменський рух» цієї доби, що виявив себе «в різних рукописних збірниках, у яких крізь зверхню хаотичність і різнорідність тем проглядає бажання – обняти якнайширший круг відомостей, знайти відповідь на масу фізіографічних, історичних та моральних питань – і передати те все широкій масі мовою, доступною для неї, в формі легкій і привичній – проповіди, коротенького оповідання, вірша». До своєї оглядової статті він додає 25 описів різних виявлених на Закарпатті текстів з публікаціями окремих із них. А вже наступного року, 1901, там же, в ЗНТШ, публікується продовження – «Студії на полі карпаторуського письменства XVII-XVIII вв.».
Для чеського журналу «Slovanský přehled» ( Слов'янський огляд), що видається з 1898 р. й досі, Франко написав статтю «Українсько-руська (малоруська) література» (1898-1899), потім передруковану в чернівецькій газеті «Буковина». Він у стислій формі простежує еволюцію української літератури з княжих часів, підкреслюючи її окремішність від російської. Він намагається показати, як «крізь глибоку верству наслідування, шаблони і церковні традиції пробиваються самостійна духовна праця, живий погляд на потреби народу, завдання літератури і пов’язана з ними жива мова». Рубіжними постатями постають Котляревський і Шевченко. Відзначається роль Куліша в суспільно-культурному пробудженні Галичини. Окремим великим розділом подається історія театру й драматургії.
З 1890 р. в Петербурзі почав видаватися «Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона» як російська універсальна енциклопедія. Воня обіймала 41 том, поділені на півтоми, та 4 додаткові напівтоми. Том 41, виданий 1904 р., містив статтю «Южнорусская литература», замовлену Франкові. Скориставшись можливістю, Франко виклав свідчення тяглости традиції літератури, яку він називає південноруською, малоруською (відповідно до цензурних вимог), але також і русинською та українською. Літературний процес він ділить на три епохи: 1. Епоха самостійного політичного життя (до 1340 - скасування Галицько-Волинського князівства). 2. Епоха литовського і польського володарювання (до кінця XVIII ст.). 3. Епоха національного відродження. Вона ще називається «новою українською літературою». Література Галичини й Наддніпрянщини розглядаються як єдиний культурний організм, хоча виявляється їхні відмінності.
Свідченням масштабности обмірковуваного Франком курсу історії української літератури став рукопис «Історія української літератури. Часть перша. Від початків українського письменства до Івана Котляревського», що зберігся в двох зшитках – 257 та 240 аркушів. Опубліковано було тільки вступ – «Теорія та розвій історії літератури» (ЗНТШ, 1909, т. 89). Вперше курс було видано 1983 р. в 40 т. зібрання творів Франка.
В цьому курсі слідом за згаданим вступом ідуть розділи про попередників українського письменства – літературу Моравії, Паннонії та Болгарії. Далі розглядаються основні жанри середньовічної словесности: літописи, правові документи, житія, паломницькі записки, полемічні, проповідницькі, повчальні твори, повісті, притчі. Окремо виділяються тексти, які Франко вважає поетичними – сагами (уривки з «Повісти временних літ», Галицько-Волинського літопису, «покаянний канон» Кирила Туровського, насамперед же – «Слово о полку Ігоревім», автентичність якого в Франка не викликає сумніву. ХІІІ-XV ст. для нього – час занепаду книжности, певною мірою компенсованого народною поезією – обрядовими піснями, апокрифами. Проповіді Серапіона, Кипріяна, Григорія Цамблака, житія й літописи цього часу він визнає «наскрізь шаблоновими і позбавленими живого змісту».
Активізацію літературного життя Франко відносить на XVI ст. й пов’язує з «повівами нового, європейського духу». Це і переклади та друковані видання Біблії, і полемічні тексти, першим із яких ставиться «Ключ Царства Небесного» Герасима Смотрицького. «Уже в тій книжці видно новий дух, новий спосіб полеміки… Справа реформи календаря… трактується не з чисто догматично-обрядового становища, а в зв’язку з різнорідними політичними змаганнями і побутовими умовами сучасности автора». Згадується про Василя Суразького, Іпатія Потія, Христофора Філалета, але найбільша увага приділяється Іванові Вишенському. Його твори – «не полеміка, а поезія, повна гарячої пристрасти і візіонерської сили».
Епоха Бароко в Франка представлена полемічними творами, віршами, драмами, інтермедіями, козацькими літописами, бурлескно-травестійними творами. Вінчають її Климентій Зіновіїв («Трясця») і Григорій Сковорода – «два репрезентанти того самого типи мандрованих віршарів українських». Климентій на підставі огляду його віршів характеризується як «недбалий віршописець,.. але чоловік обдарований доброю обсервацією життя і увагою на його буденні, але характерні явища». А от про Сковороду Франко вже не встиг написати нічого.
Менш детальний, але ширший за охопленням матеріялу характер має «Нарис історії українсько-руської літератури до 1895 р.», виданий друзями Франка 1910 р. вже під час його важкої хвороби (з 1908 року Франко страждав від тяжкої недуги— інфекційний ревматоїдний поліартрит, - унаслідок якої мав деформовані й паралізовані руки). В 47 розділах розглядаються окремі аспекти літературного життя України з найдавніших часів до 1890-х рр. Франко мусив зупинитися на цьому періоді з огляду на «широкий об’єм, до якого розрослися останні розділи». Початок письменства пов’язується з прийняттям християнства й поширенням освіти. Далі розглядаються «Повість временних літ», «Слово о полку Ігоревім», згадується про проповіді Іларіона, Кирила Туровського й Климента Смолятича, дається огляд перекладних пам’яток і пізніх літописних зведень. Занепад української культури після монгольської навали пов’язується з початком розвитку письменства в Росії, куди переносять свою діяльність окремі українські інтелектуали.
Епоха польсько-литовського володарювання позначена початком книгодрукування, Реформацією, прийняттям унії, братським рухом, зародженням козацтва. Визначаються тенденції полемічних дискусій про унію, характеризується київський осередок часів Петра Могили. В літературному житті виділяються шкільна драма, інтермедії, вертеп, козацькі літописи, василіянські видання. Тут уже знайшлося місце і для Григорія Сковороди як третього – слідом за Климентієм і Василем Григоровичем-Барським – оригінальним типом письменника-мандрівника. Але його спадщина оцінюється критично: твори Сковороди «складані незвичайно кучерявим і баламутним стилем», «вартість його віршів дуже мінімальна», «в історії філософії він не займає ніякого місця, бо в його афористично накиданих думках, крім якогось силуваного дотепу, нема ані логічного, ані органічного мислення, тільки якісь дивні скоки в найрізніші сторони».
Рубіжним феноменом постає Іван Котляревський – «перший ініціятор того нового українського письменства». Поряд із ним ставиться «харківська Україна», представлена Гулаком-Артемовським, Квіткою-Основ’яненком, Ізмаїлом Срезневським і Миколою Костомаровим. Діяльність останніх пов’язується зі слов’янофільством. Визначна роль відводиться Михайлові Максимовичу як фольклористові, літературознавцеві й історикові. А попередниками Шевченка постають Левко Боровиковський, Осип Бодянський, Віктор Забіла, Євген Гребінка, Амвровій Метлинський. До історії літератури включаються праці українських істориків, а також опис процесів національного відродження в Галичині, зосередженого перед 1848 р. довкола «руської трійці».
«Поява Шевченкового Кобзаря 1840 р. в Петербурзі мусить уважатися епохальною датою в розвою українського письменства, другою після Енеїди Котляревського. Ся маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла мов джерело чистої холодної води, заясніла невідомою досі в українськім письменстві ясністю, простотою і поетичною ґрацією вислову». Творча біографія Шевченка поділяється на два періоди його арештом 1847 р. Визначними талантами й зачинателями нової доби українського літературного й духовного розвитку поряд із Шевченком називаються Костомаров і Куліш. Костомаров зображується як поміркований ліберал. Куліш «протягом свого довгого життя переходив найрізніші зміни, топтав найрізніші сліди, виступав у найрізніших ролях і полишив по собі багату літературну спадщину, в якій, обік цінного, було багато схибленого, багато суперечностей, а майже ніщо не викінчене так, як би можна було надіятися від його великого таланту».
Окремо зупиняється на подіях 1848 р. в Галичині. Дальший виклад іде за десятиріччям – окремо в Галичині та «на Україні». Характеризуються окремі періодичні видання, літературні й суспільні середовища. Зупиняється на творчості Анатолія Свидницького, Степана Руданського, Михайла Старицького, Панаса Мирного, Марка Кропивницького, Івана Карпенка-Карого. Значна увага приділена Михайлові Драгоманову та його впливу на суспільні настрої в Галичині.
Раз у раз пише Франко про російських письменників – Івана Тургенєва, Михайла Салтикова-Щедріна, Гліба Успенського, Лева Толстого
“Вихований у польських школах, вигодуваний поруч з іншими і польською літературою, я почуваюся сполученим з польським суспільством такими узами, розрив яких дуже багато мені коштував би”, — зізнавався Франко пізніше у статті “Дещо про польсько-українські відносини” (1895). А від 1878 року його художні твори, статті на літературні, театрознавчі, фольклористичні та суспільно-політичні теми регулярно з’являються на сторінках таких польськомовних періодичних видань, як “Praca”, “Przegląd Tygodniowy”, “Kwartalnik Historyczny”, “Ruch”, “Kraj”, “Prawda”, “Ateneum”, “Przegląd Społeczny”, “Głos”, “Przyjaciel Ludu”, “Wisła” та багатьох інших. Він пише про Юзефа-Богдана Залеського, Адама Міцкевича, Юліуша Словацького, Яна Каспровича та ін.
Важкою віхою в житті Франка стала його стаття «Der Dichter des Verrates» («Поет зради»), надрукована у травні 1897 року у віденському часописі “Die Zeit”. У «Поетi зради» I. Франко однозначно не сприйняв засади А. Мiцкевича про те, що для поневоленої нацiї є необов’язковим дотримання норм традицiйної моралi, категорично засудив так звану «патрiотичну зраду», спiвцем якої, на його думку, був найбiльший польський поет. Він завершує статтю словами: «Ми дали досить доказів того, що зрада в своїх найрізнородніших формах творила головну тему майже всіх його поезій, що ця зрада – й це найхарактеристичніше – малюється тут не як низька хиба, як заперечення етичного почування, але дуже часто як щось геройське, а деколи навіть як щось ідеальне, продиктоване найвищим патріотизмом. Сумний, мабуть, був час, коли геніального поета зіпхали на такі манівці, але й сумно стоїть справа з нацією, котра уважає такого поета без застереження своїм найвищим національним героєм і пророком та годує щораз нові покоління отруйними творами його духу».
Особливо вороже відреагували на статтю І. Франка деякі польські кола у Львові. У той час на мурах міста можна було побачити плакати з наругами й напастями на І.Франка. На стіні кам’яниці при вулиці Зиблікевича, де мешкав поет, з’явився напис червоною фарбою: «Tu miezka lotr Iwan Franko!», а на дереві навпроти дому гойдалася з ганчірок зроблена лялька з пришпиленим написом: «Iwan Frankо!». «Підлим і нікчемним наклепником» назвали І. Франка у своєму відкритому листі члени польської «Czytelni Akademickiej» (із таким поглядом не годилися лише деякі польські студенти). Це безперечно позначилося на стані його здоров’я.
Вивчення спадщини Франка
За радянських часів в Україні культ Франка використовувався для політичних цілей, радянське франкознавство однобічно, тенденційно висвітлювало його творчість, представляючи Франка як активного поборника ідей «українсько-російського єднання», переконаного соціаліста, войовничого атеїста.
В Україні була вилучена з ужитку низка його творів: «Не пора …», «Великі роковини», «Розвивайся ти, високий дубе…», інші сфальшовані чи тенденційно скорочені (передмова до збірки «Мій Ізмарагд», «Що таке поступ?», «Соціалізм і соціал-демократизм», «Народники і марксисти», «Соціальна акція, соціальне питання і соціалізм», рецензія на книгу Ю. Бачинського «Ukraina irredenta», «Михайло Павлик, замість ювілейної сильветки» й ін.) Деякі твори І. Франка які були заборонені в СРСР побачили світ у виданні «Іван Франко, Мозаїка із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах» і додаткових томах 50-томовика.
Вивчення творчості І. Я. Франка розпочалося ще за його життя. Кожний твір, кожна книжка Великого Каменяра не залишалися не поміченими, викликали дискусії. Про видання повного зібрання творів І. Я. Франка вперше заговорили вже у дні відзначення 10-х роковин від дня смерті письменника (постанова Ради народних комісарів УСРР від 18 травня 1926 р. «Про святкування 10-х роковин з дня смерті великого українського письменника-революціонера Івана Франка»). Важливими етапами у підготовці академічного видання творів І. Я. Франка були 30-томник, 20-томник (1950 - 1956) його «Творів», а також 50-томне зібрання творів, видане протягом 1976 - 1986 рр. На жаль, на роботі над цими виданнями негативно позначилися ідеологічні підходи до відбору творів письменника та їх коментування. Отож, не все зі спадщини І. Я. Франка, яка налічує близько 4000 творів, було включено до названих видань, а коментування представлених у цих зібраннях творів зазнавало ідеологічних спотворень й деформацій, зокрема ігнорувалася або фальсифікувалася праця більшості зарубіжних франкознавців, особливо з української діаспори.
За роки незалежності, коли відпала необхідність дотримуватися ідеологічних приписів, з'явилася можливість для незаангажованого вивчення творчої спадщини класиків української літератури, зокрема й І. Я. Франка. Повернуто у науковий обіг праці багатьох учених, заборонених в радянський час, у тому числі тих, які зробили значний внесок у розвиток франкознавства. Опубліковано ряд наукових праць, присвячених письменнику, позначених високим фаховим рівнем, поглибленим концептуальним осмисленням його життя і творчості (серія «Франкознавчі студії» - 2001, 2002, 2005 рр.), справді новаторське дослідження Я. Й. Грицака «Пророк у своїй Вітчизні. Франко та його спільнота (1856 - 1886)», «Вибрані твори» І. Я. Франка у 3-х томах (2004 - 2005), а також декілька репринтних видань його поетичних збірок.
Вагомий внесок у франкознавчу справу належить вченим соціогуманітарних установ НАН України й, зокрема, Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка та його Львівського відділення. Лише протягом останнього десятиріччя у «Франкознавчій серії» ними опубліковано 12 індивідуальних монографій, присвячених майже всім жанрам творчості великого письменника, бібліографічні покажчики «Сучасне франкознавство (1988 - 2005)» й «Заборонене франкознавство: 1885 - 1988. Матеріали до бібліографії критичної літератури про Івана Франка» (О. Б. Луцишин, М. О. Мороз), «Франкознавчі студії» сучасника І. Я. Франка Я. Я. Яреми. Виконуються планові та позапланові дослідження зі складання «Літопису життя і творчості Івана Франка» у 3-х томах, підготовлено до видання додаткові 51 - 54 томи, якими передбачено доповнити зібрання творів І. Я. Франка у 50-ти томах, а також том купюр у цьому ж виданні, завершується підготовка «Опису особистої бібліотеки Івана Франка», фундаментального видання «Іван Франко. Документи і матеріали» загальним обсягом понад 60 друк. арк., «Франківської енциклопедії» в 5-ти томах тощо.
[1] Бика напівчоловіка і чоловіка напівбика (лат).
[2] Фанатика, святенника.