04. Ораторська й учительна проза
1. Проповідництво як феномен церковного побуту
Проповідь (ὁμιλία) – ораторський твір релігійного змісту, що зазвичай виголошується під час Богослужіння і має на меті розкрити духовний і моральний сенс прочитаного біблійного тексту, відзначуваного свята або важливої події в житті адресатів проповіді. Церковні канони застерігають виключне право церковної проповіді тільки особам, що мають сан єпископа чи священика.
Розрізняють урочисті або епідейктичні проповіді («Слово») та повчальні або дидактичні проповіді («Поученіє»). Епідейктика – це похвальне, урочисте красномовство. В епідейктичних промовах хвалять, прославляють, звеличують особу, факт, подію або, навпаки, гудять, засуджують, ганьблять. Епідейктична промова – це урочиста промова з нагоди, що має своєю метою створення в адресата певного емоційного стану, певного настрою – почуття задоволення, насолоди, гордості, радості чи, навпаки, почуття гніву, презирства, обурення.
Вчення про проповідь складає предмет особливої Богословської науки — гомілетики.
2. «Слово про закон і благодать» Іларіона
Збереглося 4 списки XV-XVI ст. Імени Іларіона в них немає. Ціле тільки в Синодальному списку XVI ст., у інших закінчується в половині похвали Володимирові.
Авторство встановлюється за різними зовнішніми та внутрішніми ознаками. В Синодальному списку «Слово» написане поряд і однією рукою зі «Сповіданням віри», підписаним «мнихом і пресвітером Іларіоном». В обох творах вжито подібні вислови. Князь Володимир називається в обох «каганом».
Іларіон - священик у Берестові, при церкві Св. Апостолів, у заміській резиденції великого князя. Берестове як поселення згадується у літописі за 980, 1015, 1051, 1073, 1096 (двічі), 1151 роки). В Берестові містився заміський палац великого князя київського Володимира Святославовича, який тут і помер. Про палац згадують у літописах Х-ХІІ ст., зокрема Нестор Літописець. Палац був мурований двоповерховий, оточений дворами князівської челяді. Початковий літопис оповідає про його звичай молитися в печері неподалік Берестового:
Боголюбивому князю Ярославу любяще Берестовоє и церковь ту сущую Святыхъ апостолъ и попы многы набдящю, и в них же бѣ прозвутерь, именемь Ларионъ, мужь благъ, и книженъ и постникъ, и хожаше с Берестового на Дьнѣпръ, на холмъ, кде нынѣ ветхый манастырь Печерьскый, и ту молитвы творяше, бѣ бо лѣсъ ту великъ. Иськопа ту печеръку малу, 2-саженю, и приходя с Берестового, отпеваше часы и моляшеся ту Богу втайнѣ. Посем же возложи Богъ князю въ сердце, и постави єго митрополитомъ святѣй Софьи, а си печерка тако ста.
Коли Боголюбивий князь великий Ярослав уподобав {село] Берестове і церкву Святих апостолів, сущу тут, і попів многих надбав, то між них же був пресвітер, на ім’я Ларіон, муж благий, і книжний, і пісник. І ходив він із Берестового на Дніпро, на пагорб, де нині старий монастир Печерський, і тут молитви діяв. А був ліс тут великий, і викопав він тут печерку малу, двосаженну, і, приходячи з Берестового, одспівував [церковні] часи і молився тут Богу потай. Потім же вложив бог князю в серце [добрий намір]: поставив він його митрополитом [у] святій Софії, а ся печерка так осталася.
1051 р. став митрополитом.
Помер або зійшов з престолу до 1054, бо літопис не згадує про його участь у похороні Ярослава Мудрого. 1055 митрополитом був грек Єфрем.
Час написання: після 1037, бо згадується про церкву Благовіщення на Золотих воротах, побудовану 1037, та до 1050, бо мовиться про дружину Ярослава Мудрого Ірину, померлу 1050.
Жанр твору дослідники визначали по-різному.
Митрополит Макарій Булгаков вважав, що це проповідь, яку Іларіон виголосив при гробниці Володимира в Десятинній церкві.
Академік Євген Голубинський - урочиста промова перед обраними людьми з нагоди свята після побудови якоїсь церкви.
Професор Сергій Соловйов - послання до великого князя Ярослава.
Калугін - звичайна проповідь.
Академік Михайло Грушевський - складене з циклів, кожний з яких має свій вступ і закінчення та творить окрему риторичну цілість.
Композіція
1. Риторичне, але змістовне та догматично ґрунтовне протиставленння Старого та Нового Завіту.
Іларіон починає «Слово» з викладу своїх уявлень про всесвітню історію. Він не робить великих екскурсів у старозавітну і новозавітну епохи, як це було прийнято в християнській історіографії, а міркує в такий спосіб:
«Благословленъ Господь Богъ Израилевъ», Богъ христианескъ, «яко посѣти и сътвори избавленіє людемь своимъ», яко не презрѣ до конца твари своєа идольскыимъ мракомъ одержимѣ быти и бѣсовьскыимъ служеваніємь гыбнути. Нъ оправдѣ прежде племя Авраамле скрижальми и закономъ, послѣжде же сыномъ своимъ вся языкы спасе Євангеліємь и крещеніємь, въводя á въ обновленіє пакыбытіа, въ жизнь вѣчьную.
Благословен Господь Бог Ізраїлів, Бог християнський! Він навідав людей своїх і сотворив їм вибавлення. Він не дав до кінця творінню своєму ідольським мороком одержимому бути і в бісівському слугуванні гинути, а направив спершу плем'я Авраамове скрижалями і законом, а потім Сином своїм усі народи спас, Євангелієм і хрещенням увівши їх в оновлене буття, у життя вічне
«Закон» (Старий завіт) через пророка Мойсея був даний людям, щоб вони «не загинули» у язичестві («ідольському мороці»). Однак «закон» був відомий тільки древнім євреям і не одержав поширення серед інших народів. «Благодать» же (Новий завіт), що прийшов на зміну «законові», початковому періодові історії, — не вузьконаціональне явище, а надбання всього людства. Головна перевага «благодаті» перед «законом» полягає в духовній освіті і рівності всіх народів.
«Благодать», нова віра, дійшла і до Руської землі. Іларіон вважає, що це закономірний акт божественного провидіння («але зробив милість нам Бог, і возсіяло в нас світло розуму»). Тут для Іларіона важливо було підкреслити думку про рівність Руси з іншими народами і тим самим відзначити формальну роль Візантії в події хрещення Русі.Стверджується вищість євангельського закону («благодати») над законом Мойсея («законом»).
Образний опис стосунків Закону і Благодати здійснюється через паралелі зі старозавітньою історією Сари й Аґари. Аґар - Авраамова рабиня, образ закону, породила Ісмаїла, раба. Сара - вільна, Авраамова дружина, образ благодати, породила Ісаака, вільного (Бут. 16-17).
Використовується новозавітня інтерпретація стосунків Сари й Аґари з послання апостола Павла до Галатів: «Скажіть мені ви, що хочете бути під Законом: чи не слухаєтесь ви Закону? Бо написано: Мав Авраам двох синів, одного від рабині, а другого від вільної. Але той, хто був від рабині, народився за тілом, а хто був від вільної, за обітницею. Розуміти це треба інакше, бо це два заповіти: один від гори Сінай, що в рабство народжує, а він то Аґар. Бо Аґар то гора Сінай в Арабії, а відповідає сучасному Єрусалимові, який у рабстві з своїми дітьми. А вишній Єрусалим вільний, він мати всім нам! Бо написано: Звеселися, неплідна, ти, що не родиш! Гукай та викликуй ти, що в породі не мучилась, бо в полишеної значно більше дітей, ніж у тієї, що має вона чоловіка! А ви, браття, діти обітниці за Ісаком! Але як і тоді, хто родився за тілом, переслідував тих, хто родився за духом, так само й тепер. Та що каже Писання? Прожени рабиню й сина її, бо не буде спадкувати син рабині разом із сином вільної. Тому, браття, не сини ми рабині, але вільної!» (Гал. 4:21-31).
Це зачало 210 «від половини», котре читається на літургії 9 вересня, в день пам’яти праведних Йоакима й Анни.
Розвиваючи його концепцію, Іларіон вибудовує цілу низку паралелізмів, покликаних засвідчити вищість релігії Нового Завіту за старозавітню: «Блякне бо світло місяця перед сяйвом сонячним. Так і закон перед благодаттю. І холод нічний минає, як сонячна теплота землю зігріває. І вже не горбиться в законі людство, а в благодаті випростано ходить».
Джерело благодати - Христос. Поширення християнської віри між народами землі, серед них і українським.
Вѣра бо благодѣтьнаа по всеи земли прострѣся и до нашего языка рускааго доиде. И законноє єзеро прѣсъше, євангельскыи же источникъ наводнився и всю землю покрывъ, и до насъ разліася. Се бо уже и мы съ всѣми христіаными славимъ Святую Троицу
Віра бо благодатна по всій землі поширилась. І до нашого народу руського дійшла. Озеро ж закону пересохло, а євангельське джерело, наводнившись і всю землю покривши, аж до нас розлилося. Се ж бо й ми вже з усіма християнами славимо Святу Трійцю
Для нової віри потрібні нові народи, бо нового вина не вливають до старих бордюків. Використовується притча про нові бурдюки: «І не вливають вина нового в старі бурдюки, а то бурдюки розтріснуться і вино розіллється та й бурдюки пропадуть; а вливають вино молоде в нові бурдюки, тож одне й друге збережеться» (Мт. 9:17. Пор.: Мк. 2:22; Лк. 5:37).
Частина 2. Похвала Володимиру Великому за введення християнської віри в Україні.
Кожна країна вихваляє свого апостола: Рим - Петра і Павла, Азія - Іоана Богослова, Індія - Тому, Єгипет - Марка.
Хвалить же похвалныими гласы Римьскаа страна Петра и Паула, имаже вѣроваша въ Исуса Христа, Сына Божиа; Асіа и Ефесъ, и Патмъ Іоанна Богословьца, Индіа Фому, Єгипетъ Марка. Вся страны и гради, и людіє чтуть и славять коєгождо ихъ учителя, иже научиша я́ православнѣи вѣрѣ. Похвалимъ же и мы, по силѣ нашеи, малыими похвалами великаа и дивнаа сътворьшааго нашего учителя и наставника, великааго кагана нашеа земли Володимера, вънука старааго Игоря, сына же славнааго Святослава, иже въ своа лѣта владычествующе, мужьствомъ же и храборъствомъ прослуша въ странахъ многах, и побѣдами и крѣпостію поминаются нынѣ и словуть. Не въ худѣ бо и невѣдомѣ земли владычьствоваша, нъ въ Руськѣ, яже вѣдома и слышима єсть всѣми четырьми конци земли.
Хвалить же похвальними голосами Римська сторона Петра і Павла, бо од них увірувала в Ісуса Христа, Сина Божого; Азія, й Ефес, і Патм — Іоанна Богословця, Індія — Тому, Єгипет — Марка. Всі краї, і городи, і народи почитають і славлять кожний свого учителя, того, що навчив їх православній вірі. Похвалімо ж і ми, по силі нашій, хоч малими похвалами, того, хто велике і дивне діло сотворив, нашого вчителя і наставника, великого кагана нашої землі Володимира, онука старого Ігоря, а сина славного Святослава, про мужність і хоробрість якого в літа його володарювання слух пройшов по багатьох сторонах, а звитяги його і могутність поминаються й пам'ятаються ще й нині. Не в худорідній бо і невідомій землі володарював той, а в Руській, про яку відати і чути на всі чотири кінці землі.
Прийнявши хрещення, він став сином нетління, сином воскресіння, а потім хрестив і ввесь народ. Вся руська земля стала славити Христа з Отцем і Святим Духом. Ідолопоклонство відступило, запанувало Євангеліє. Князь Володимир порівнюється з імператором Константином Великим (Народився 274 або 289 р. У Мілані на початку 313 р. імператор оприлюднив едикт про становище християн. Виховує дітей у християнському дусі. Скликає Вселенський Собор 325 р. в Нікеї і бере в ньому участь. Сам приймає хрещення 337 р. під час важкої хвороби. Помер 337 р.).
Свідки благочестя Володимира Великого - Десятинна церква в Києві, син Ярослав, котрий продовжує батькову справу як Соломон Давидову:
Добръ же зѣло и вѣренъ послухъ сынъ твои Георгіи, єгоже сътвори Господь намѣстника по тебѣ твоєму владычьству, не рушаща твоих уставъ, нъ утвержающа, ни умаляюща твоєму благовѣрію положеніа, но паче прилагающа, не казяща, нъ учиняюща. Иже недоконьчаная твоя наконьча, акы Соломонъ Давыдова
Вельми добрим і вірним свідком його є також син твій Георгій[1], що його Господь зробив наступником твоєї влади. Він не порушує твоїх уставів, а утверджує їх, не умаляє заслуг твого благовір'я, а ще приумножує їх, не спотворює, а довершує те, що було недокінчене тобою, як Соломон по Давиді
3. Молитва до Бога від усього руського народу.
не попущаи на ны скорби и глада, и напрасныихъ съмертіи, огня, потопленіа! Да не отпадуть от вѣры нетвердіи вѣрою, малы показни, а много помилуи, малы язви, а милостивно исцѣли, въ малѣ оскорби, а въ скорѣ овесели, яко не трьпить наше єстьство дълго носити гнѣва твоєго, яко стебліє огня! Нъ укротися, умилосердися, яко твоє єсть єже помиловати и спасти; тѣмже продължи милость твою на людех твоихъ: ратныа прогоня, миръ утверди, страны укроти, глады угобзи, владыкѣ наши огрози странамъ, боляры умудри, грады расили, Церковь твою възрасти, достояніє своє съблюди, мужи и жены, и младенцѣ спаси, сущаа въ работѣ, въ плонении, въ заточеніи, въ путех, въ плаваніи, въ темницах, въ алкотѣ и жажди и наготѣ — вся помилуи, вся утѣши, вся обрадуи, радость творя имъ и тѣлесную и душевную!
Не попускай на нас скорботи і голоду, і наглих смертей, вогню, потопу! Хай не одпадуть од віри нетверді вірою! Скупо покарай, а щедро помилуй! Легко врази, а милостиво зціли! Трохи опечаль, та зразу і звесели! Бо не терпить наше єство довго зносити гнів Твій, як сухе бадилля вогонь! Отож стримайся, змилосердься! Бо ж властиво Тобі милувати і спасати. Продовж милість Твою до людей Твоїх! Раті проганяючи, мир утверди, сусідів смири, голоди вгамуй, володарів наших зроби грізними для сусідів, боярів умудри, городи розсели, церкву Твою зрости, добро своє збережи, мужів і жон і немовлят спаси, сущих в рабстві, в полоні, в путах, в дорозі, в плаванні, в темницях, в голоді й спразі, в злиднях — усіх помилуй, усіх потіш, усіх обрадуй, радість творячи їм, і тілесну і душевну
Літературні джерела:
Головне джерело натхнення - Святе Письмо. Воно цитується, звідти береться взірець для порівняння, для риторичної техніки.
Виявлено сліди знайомства з апокрифами (про чуда під час утечі святої родини в Єгипет, «Сказанія о древі крестном»), з житійною літературою (про знайдення хреста Господнього, про Нікейський собор). Найбільше зі святих отців впливає Єфрем Сирин. «Та що це (наслідування Єфрема) не було в кожнім разі виявом бідности власної інвенції, літературної безпомочности автор, показує друга половина «Слова», де автор був зданий на власні сили і не мав готових образів і взірців, і не міг себе чути свобіднішим. Якраз тут він ще сильніший, ще кращий, робить враження глибше і естетичніше. В сій частині, рішуче, маємо тільки загальний вплив манери і форми післязолотоустової доби» (Михайло Грушевський).
Порівняння і протиставлення:
Бог ізраїльський - Бог християнський. Скрижалі і закон - євангеліє і Христос. Закон - вода, благодать - молоко. Мойсей і пророки - Христос і апостоли. Образ закону - Сара, образ благодати - Аґар. Старий Завіт - місяць, Новий Завіт - сонце, Старий Завіт - тінь, Новий Завіт - світло, Старий Завіт - нічний холод, Новий Завіт - сонячне тепло. Український народ протиставляється юдейському, як Ярослав - Володимирові, Соломон - Давидові.
Риторичні звернення:
«тебе ж, як звеличаємо, отче чесний ... Василіє», «Встань, о чесна голов, із гробу, встань, отряси сон».
Въстани, о честнаа главо, от гроба твоєго! Въстани, оттряси сонъ! Нѣси бо умерлъ, нъ спиши до обьщааго всѣмъ въстаніа.
Въстани, нѣси умерлъ! Нѣсть бо ти лѣпо умрѣти, вѣровавшу въ Христа, живота всему миру. Оттряси сонъ, възведи очи, да видиши, какоя тя чьсти Господь тамо съподобивъ, и на земли не беспамятна оставилъ сыномъ твоимъ. Въстани, виждь чадо своє Георгіа, виждь утробу свою, виждь милааго своєго, виждь єгоже Господь изведе от чреслъ твоихъ, виждь красящааго столъ земли твоєи — и возрадуися и възвеселися! Къ сему же виждь благовѣрную сноху твою Єрину, виждь вънукы твоа и правнукы: како живуть, како храними суть Господемь, како благовѣріє держать по предаянію твоєму, како въ святыа церкви чястять, како славять Христа, како покланяются имени Єго.
Встань, о чесная голово, з гробу твойого, встань! Струси сон! Не вмер бо єси, а спиш до спільного всім устання.
Встань! Не вмер єси, бо годі тобі вмерти, увірувавши в Христа, життя всього світу. Струси сон, возведи очі, поглянь, якої тебе честі Господь там сподобив і на землі не безпам'ятного зоставив у сина твойого. Встань! Поглянь на чадо своє Георгія! Поглянь на утробу свою! Поглянь на милого свойого! Поглянь на того, що Господь вивів з лона твойого! Поглянь на того, який красить престол землі твоєї! І возрадуйся і возвеселися! Поглянь же ще і на благовірну невістку твою Ярину! Поглянь на онуків твоїх і правнуків, як живуть, як хранить їх Господь, як благовір'я держаться, заповіданого тобою, як у святі церкви учащають, як славлять Христа, як поклоняються імені Його!
Ритмізація мови, особливо виразна завдяки паралелізмові сусідніх речень.
Провідна думка - особлива милість Божа над українським народом. Навернення інших народів здійснили апостоли, Україну навернуло безпосереднє ділання Самого Бога, Його благодати.
3. Творчість прп.Феодосія Печерського
Народився в селі Василькові неподалік від Києва між 1035-1038 рр. Батько великокняжий урядник. Молоді роки провів у Курську на Чернігівщині. На 13-му році втратив батька. Кілька разів намагався втекти до монастиря. Прийшов до Антонія близько 20 років. Постриг довершив Никон Великий. Бл.1062 висвячено на єромонаха, а невдовзі після відходу Варлаама до Свято-Дмитрівського монастиря - на ігумена. Завів суворий Студійський устав. Число монахів зросло до 100.
Часто говорив повчання, де пояснював правила монашого життя й заохочував до їхнього дотримання. Звертав пильну увагу на аскезу, якої сам був зразком. Щороку відходив на м’ясопусну неділю до самотньої печери й перебував там серед посту й молитви до квітної неділі. Картав князя Святослава за прогнання брата Ізяслава. Спершу князь засудив його на заслання, але перепросив і подарував навіть землю для побудови монастирської церкви. Помер 1074 р. Вже під 1168 р. Київський літопис називає його святим.
Повчання
Безсумнівно автентичні п’ять повчань до монахів, одне повчання до келаря (ключника). Сумнівні два повчання до монахів з іменем Феодора Студита, два повчання до народу руського, два повчання до Ізяслава. Автором останніх Голубинський і Шахматов вважали Феодосія грека.
Природні, досить коротка, прості, популярні. Мало абстрактних висловів. теми повчань - морально-практичні вказівки. Феодосій відзначає тодішні хиби монахів і мирян. Пройняті любов’ю, живим почуттям, сердечністью, теплотою, ревністю за добро ближніх. Проповідник картає, але робить це лагідно, приязно. Він радше просить, а не картає.
Багато висловів і образів зі Святого Письма, Богослужбових книг. Найбільший вплив прп.Феодора Студита.
4. «Повчання» Володимира Мономаха
Біографія
Народився 1053 р. за життя Ярослава Мудрого. Син Всеволода, улюбленого сина Ярослава Мудрого, і доньки грецького імператора Константина Мономаха. За життя батька був князем у Смоленську й Чернігові, часто заступав Всеволода у боротьбі з половцями, виконував дипломатичні місії. Після смерті матері (1067) покинув батьківський дім і став князем ростовським.
Брав участь у війнах з полоцькими князями, з Олегом Святославичем (захищає батьківський стіл у Чернігові).
1093 р. помер великий князь київський Всеволод. Володимир не займає батьківського престолу, сам послав кликати князя Святополка Туровського і лишився його союзником. Кияни ж воліли Володимира Мономаха.
Бере участь у битві біля Стугни 20 травня 1093 р. 1094 р. добровільно відступає Олегові Святославичу Чернігів, сам їде до Переяслава. 1096 р. провадить війну з Олегом Святославичем. Лист до нього.
З’їзд у Любечі 1097 року в місті Любечі з метою домовитися про припинення міжусобиць і об'єднання для боротьби проти половців, які плюндрували руські землі. Князі домовились про припинення міжусобних війн і проголосили засаду вотчинності, на підставі якої кожний князь мав володіти тими землями, що ними володів його батько, і зобов'язувався не зазіхати на володіння інших князів. Любецький з'їзд формально зафіксував перетворення одної суцільної держави на своєрідну конфедерацію напівнезалежних держав, які для полагодження спільних справ скликали княжі з'їзди. Любецький з'їзд вирішив також відбути спільний похід проти половців. Постанови з'їзду було закріплено спільною присягою присутніх князів.
Однак з'їзд не зміг припинити княжі міжусобиці. Вони знову почалися одразу ж після його закінчення. Осліплення володимирським князем Давидом Ігоровичем зі згоди Святополка теребовлянського князя Василька Ростиславича привело до нової міжусобної війни. Для її припинення Володимир Мономах скликав Витечівський з'їзд 1100. Обстоював виконання його ухвал. Захист від половців.
1113-1125 князював у Києві. У цей час місто переживає свій розквіт. Упорядковується законодавство. Будуються Михайлівський і Видубецький монастирі. Прп. Нестор укладає першу редакцію «Повісті временних літ». Здійснюються нові переклади; пишуться й переписуються житія святих.
Помер 19 травня 1125 р. Тіло покладене в Софійському соборі.
«Повчання»
«Повчання» збереглося в Лаврентіївському літописі під 1096 р., де розриває зв’язаніий текст про походження половців. «Повчання» Володимира Мономаха, разом з його ж листом князю Олегу Святославичу і Молитвою, яка традиційно приписується йому ж, але, можливо, йому не належить, дійшло до нас випадково, в єдиному списку, у складі Лаврентіївського літопису, переписаного 1377 року ченцем Лаврентієм , де воно читається під 6604 (1096) роком. Причому очевидно, що «Повчання» потрапило в літопис не на своє місце, оскільки воно розриває зв'язний текст літописної статті, що розповідає про походження половців та інших сусідніх з Руссю народів.
Три частини: власне «Повчання», автобіографія, лист до князя Олега Святославича. Приводом до написання листа до Олега стало вбивство молодшого сина Володимира Мономаха - Ізяслава у битві з Олегом. Послухавши ради свого старшого сина Мстислава, якого хрестив Олег Святославич, Володимир Мономах послав цей лист Олегові зі словами примирення.
Звертається до нащадків, передчуваючи наближення смерти:
Сѣдя на санех, помыслих в души своєй и похвалих Бога, иже мя сихъ дневъ грѣшнаго допровади. Да дѣти мои, или инъ кто, слышавъ сю грамотицю, не посмѣйтеся, но ємуже люба дѣтій моихъ, а приметь є в сердце своє, и не лѣнитися начнеть, такоже и тружатися.
Сидячи на санях, помислив я в душі своїй і воздав хвалу Богові, що він мене [до] сих днів, грішного, допровадив. Тому, діти мої чи інший хто, слухавши сю грамотку, не посмійтеся, а кому [вона] люба [із] дітей моїх,— нехай прийме він її в серце своє і не лінуватися стане, а так, як і [я], труждатися
Обстоює необхідність зберігати традиційний державний устрій, триматися своїх уділів. Проповідує поміркованість у всьому: в ставленні до підлеглих, залежних, слабших.
Часто й охоче цитує Святе Письмо, особливо псалми. Сам вказує на це:
И отрядивъ ̀я, вземъ Псалтырю, в печали разгнухъ я́, и то ми ся выня: «Вскую печалуєши, душе? Вскую смущаєши мя?» и прочая.
І, одрядивши їх [та] взявши Псалтир, я в печалі розігнув його, і се мені випало: «Чого печалуєшся, душе [моя]? Чого непокоїш мене?» Та інше.
Напучує дітей, схиляючи до милосердя:
Яко отець, чадо своє любя, бья, и пакы привлачить є к собѣ, тако же и Господь нашь показал ны єсть на врагы побѣду, 3-ми дѣлы добрыми избыти єго и побѣдити єго: покаяньємъ, слезами и милостынею. Да то вы, дѣти мои, не тяжька заповѣдь Божья, оже тѣми дѣлы 3-ми избыти грѣховъ своихъ и царствія не лишитися.
А Бога дѣля не лѣнитеся, молю вы ся, не забывайте 3-х дѣлъ тѣхъ: не бо суть тяжка; ни одиночьство, ни чернечьство, ни голодъ, яко иніи добріи терпять, но малым дѣломь улучити милость Божью.
Як отець, [що], чадо своє люблячи, поб’є [його] і знову пригорне його до себе, так ото і Господь наш навчив нас, [як добути] над врагом-[дияволом] побіду: трьома ділами добрими [можна] позбутись його і побідити його — покаянням, сльозами і милостинею. І то вам, діти мої, не тяжка заповідь Божа, бо тими ділами трьома [можна] позбутися гріхів своїх і царства [небесного] не лишитися.
Тож, Бога ради, не лінуйтеся, я благаю вас, не забувайте трьох діл тих, бо не є важкі вони. [Се] ні самотина, ні чернецтво, ні голод, як інші добрії [люди] терплять, а малим ділом [сим] досягти [можна] милості Божої.
Закликає до молитви, особливо нічної. Особливо ж наголошує на необхідності турбуватися про простих людей:
Всего же паче убогых не забывайте, но єлико могуще по силѣ кормите, и придайте сиротѣ, и вдовицю оправдите сами, а не вдавайте силным погубити человѣка. Ни права, ни крива не убивайте, ни повелѣвайте убити єго; аще будеть повиненъ смерти, а душа не погубляйте никакояже хрестьяны.
Усього ж паче — убогих не забувайте, але, наскільки є змога, по силі годуйте і подавайте сироті, і за вдовицю вступітесь самі, а не давайте сильним погубити людину. Ні правого, ні винного не вбивайте [і] не повелівайте вбити його; якщо [хто] буде достоїн [навіть] смерті, то не погубляйте ніякої душі християнської
Моделює ідеал князя: взаємна поступливість, працелюбність, невпинні сумісні походи, обережність, покора, повага до прав молодших. Рицарська етика сполучається з церковною.
Особливу увагу звертає на поведінку в поході:
На войну вышедъ, не лѣнитеся, не зрите на воеводы; ни питью, ни ѣденью не лагодите, ни спанью; и сторожѣ сами наряживайте, и ночь, отвсюду нарядивше около вои, тоже лязите, а рано встанѣте; а оружья не снимайте с себе вборзѣ, не разглядавше лѣнощами, внезапу бо человѣкъ погыбаєть.
На війну вийшовши, не лінуйтеся, не покладайтеся на воєвод. Ні питтю, ні їді не потурайте, ні спанню. І сторожів самі наряджайте, і на ніч лише з усіх сторін розставивши довкола себе воїв, ляжте, а рано встаньте. А оружжя не знімайте із себе вборзі, не розглядівши все через лінощі, бо знагла людина погибає.
Пригадує пережиті протягом років походи, війни, різні пригоди:
А се в Черниговѣ дѣялъ єсмъ: конь диких своима руками связалъ єсмь въ пушах 10 и 20 живых конь, а кромѣ того же по ровни ѣздя ималъ єсмъ своима рукама тѣ же кони дикіѣ. Тура мя 2 метала на розѣх и с конемъ, олень мя одинъ болъ, а 2 лоси, одинъ ногами топталъ, а другый рогома болъ, вепрь ми на бедрѣ мечь оттялъ, медвѣдь ми у колѣна подъклада укусилъ, лютый звѣрь скочилъ ко мнѣ на бедры и конь со мною поверже. И Богъ неврежена мя съблюде. И с коня много падах, голову си розбих дважды, и руцѣ и нозѣ свои вередих, въ уности своей вередих, не блюда живота своєго, ни щадя головы своєя
А се я в Чернігові робив: коней диких своїми руками зв’язав у пущах десять і двадцять, живих коней, а крім того ще, по [ріці] Росі їздячи, ловив я своїми руками тих же коней диких. Два тури на рогах підкидали мене з конем, олень мене один бив [рогами] і два лосі | — один ногами топтав, а другий рогами бив. Вепр мені на бедрі меча одірвав, ведмідь мені біля коліна пітник укусив, лютий звір скочив до мене на бедра і коня зо мною кинув [на землю], та бог мене уцілілим зберіг. І з коня багато я падав, голову собі розбив двічі, і руки й ноги свої покалічив, у юності своїй покалічив, не бережучи живоття свойого, ні щадячи голови своєї
В останній частині наводить власний лист до Олега Святославича - свого двоюрідного брата, сина Всеволода Ярославича. котрий за підтримки половців прагнув захопити собі в управління княжий уділ. 1094 р. він зажадав собі Чернігівське князівство. Володимир Мономах переконує Олега не вдаватися до братовбивчих чвар:
Аще ти добро, да с тѣмь... али ти лихо є, да то ти сѣдить сынъ твой хрестьный с малым братомъ своимь, хлѣбъ ѣдучи дѣдень, а ты сѣдиши в своємъ — а о се ся ряди; али хочеши тою убити, а то ти єста, понеже не хочю я лиха, но добра хочю братьи и Русьскѣй земли.
Якщо тобі добре,— то з сим [бувай здоров]. Хіба тобі зле, що ото сидить [у Суздалі] син твій хресний із малим братом своїм, хліб їдять дідівський, а ти сидиш у своїм [княжінні]? Про нього ти і дбай. Якщо хочеш ти їх обох убити,— то осе вони тобі! Тому що не хочу я лиха, а добра хочу браттям і Руській землі.
5. Климент Смолятич як письменник
Можливо, родом зі Смоленської землі. Але Євген Голубинський, Михайло Грушевський вважали, що Смолятич - родове прізивище.
Мав сучасну київську освіту, школу й літературну манеру. Був схимником Зарубського монастиря. 1147 р. після смерти митр.Михаїла II завдяки князеві Ізяславу Мстиславичу обраний київським митрополитом. Усіх єпископів на соборі сім або дев’ять. Проти виступили троє: смоленський, полоцький (греки) та новгородський (грекофіл). Поставлено в митрополити «мощами св. Климента, папи римського». Коли на престолі був Ізяслав, тримався на кафедрі й Климент, але 1149, 1151, 1154 рр. він мав залишати Київ. 1161 р. Патріярх прислав митрополита Феодора, а по його смерти - іншого, і Климент не вступав більше на кафедру.
Послання до Фоми пресвітера
У посланні до Фоми пресвітера дві частини. В першій відкидає докори Фоми, котрий звинувачує в марнославстві, в тому, що Климент вважає себе філософом, що посилається замість Святого Письма на Гомера, Аристотеля, Платона:
А речеши ми: «Философьєю пишеши», а то велми криво пишеши, а да оставль аз почитаємаа Писаніа, аз писах от Омира, и от Аристотеля, и от Платона, иже во елиньскых нырѣх славнѣ бѣша.
Говориш мені: «Філософію викладаєш», — і це зовсім несправедливо ти пишеш, ніби, залишивши Святе Письмо, викладав я Гомера, Арістотеля і Платона, які серед грецьких стовпів найславнішими були
Климент обстоює право не обмежуватся буквальним тлумаченням біблійних образів, а вдаватися до притч та інакомовлення:
Что философью писах, не свѣмь! Христос реклъ святымь учеником и апостоломь: «Вамь єсть дано вѣдати тайны царствіа, а прочим въ притчах». То ли, любимиче, философьа, єюже славы ищу от человекъ?
Яку філософію я виклав — не розумію. Христос сказав святим учням та апостолам: «Лише вам дано знати таємниці царства небесного, іншим же — у притчах», — чи це, милий, філософія, якою я шукаю слави у людей?
Друга частина містить тлумачення біблійних виразів, чимало з яких мають паралелі в інших джерелах. Викладає 16 прикладів необхідности алегоричного витлумачення біблійних сюжетів і притч.
6. Проповіді свт.Кирила Туровського
Біографія
Народився в Турові бл. 1130 р. Рано прийняв постриг. Вивчав і викладав Святе Письмо. Житіє свт. Кирила підкреслює його Богословську освіту. Доведено, що він користувався грецькими творами в ориґіналі. Вже 1169 р. згадується як єпископ. Поставлений на вимогу князя й міщан. Але 1182 р. єпископом Турова був інший. Отже, до того часу свт.Кирило помер або залишив кафедру.
Професор Євген Петухов визнає належними Кирилові 8 проповідей на недільні свята від Квітної неділі до Неділі свв. отців I Вселенського собору. Крім того, Кирило написав тридцять молитов, два канони, а також «Притчу о человѣчестѣй душѣ и о тѣлѣси». «Повѣсть о бѣлоризцѣ и о мнишествѣ», «Сказаніє о черноризцем чинѣ».
Проповідь на Вхід Господній до Єрусалиму
У казанні на Вхід Господній до Єрусалиму описує урочистий перебіг подій і закликає слухачів приготуватися до духовної зустрічі Христа. Внутрішнього ритму досягається завдяки анафорі:
Днесь народи противу Исусу изидоша вайя в руках держаща и тѣмь почесть творяще, єгда «Лазоря из гроба возва и от мертвых въскреси и». Предобро народа послушьство, ємуже языци и вѣровавъше, Сына Божія познаша и. В жидѣх бо чюдеса створи, а языком спасеніє и благодать дарова. Они Єго не познаша, а языци прияша и. Израиль отречеся позвавшаго его в вѣчную жизнь, а языци вѣровавъшая в небесноє царство въведе. Овѣм паденьє, соблазн, а странам вѣра, въстаньє.
Днесь апостоли на жребя своя ризы възложиша, и Христос верху их сѣдя. Оле преславныя тайны явленьє! Хрьстьяньския бо добродѣтели апостольскія суть ризы, иже своим ученьєм благовѣрныя люди престол Богови и вмѣстилище Святому Духу створиша: «Вселю бо ся, — рече, — в ня и похожю, и буду им Бог, и ти будуть мнѣ люди».
Днесь народи постилають по пути ризы своя, друзіи же от древа рѣзаху вѣтвѣ постилаша. Добр убо и прав міродержителем и всѣм вельможам Христос бысть, Єгоже милостынею и безлобьєм постлавше, нетрудьно входять в небесное царство. Ломящеи же от древа вѣтви рядници суть и грѣшьници, иже скрушеным сердцемь и умиленіємь душа, постом же и молитвами свой путь равняюще, к Богови приходять: «Аз бо, — рече, — есмь путь, истина и живот».
Днесь предъидущіи и въслѣдующеи въсклицають, глаголюще: «Осана сыну Давыдову! Благословен грядый во имя Господне!»
Днесь люди назустріч Ісусові вийшли, гілки у руках тримаючи і ними його вшановуючи, коли Лазаря з гробу покликав і з мертвих його воскресив. Предобрим є свідчення народу, йому ж і язичники повірили, пізнали Його як Сина Божого; серед юдеїв він чуда творив, а язичникам спасення і благодать дарував. Ті ж його не пізнали, а язичники його прийняли. Ізраїль відрікся того, хто покликав його до вічного життя, а язичників, що увірували, у Небесне Царство введе. Тим падіння, спокуса, а чужим – віра, воскресення.
Днесь апостоли на жереб’я ризи свої поклали, і Христос поверх них сидить. О преславної тайни явління! Християнські бо чесноти – це апостольські ризи, вони своїм ученням благовірних людей престолом Богові і вмістилищем Святого Духа зробили. «Вселюся бо,– каже,– в них і ходитиму, і буду для них Богом, і вони будуть моїм народом» .
Днесь люди стелять на шляху ризи свої, інші, з дерев зрізаючи, гілля стелять. Добрим і праведним шляхом для світодержців і всіх вельмож Христос став, його ж милостинею і незлостивістю вистеливши, легко входять у Царство Небесне. Ті, що ламають з дерева гілки, прості люди й грішники, які скрушеним серцем і розчуленням душі, постом же і молитвами свій путь вирівнюють, до Бога приходять. «Я бо, - каже, - дорога, істина і життя».
Днесь ті, що спереду йдуть і ззаду, вигукують, кажучи: «Осанна, сину Давидів, благословен, хто йде в ім’я Господнє!»
Вхід до Єрусалиму витлумачено символічно, як духовне прийнятття Христа до «світлиці душі».
Проповідь на Великдень
Проповідь на Великдень побудована на антитезі - смерть/життя. Відтворюється атмосфера радости й піднесення, що запанувала з повстанням Христа з мертвих. Наводяться численні посилання на новозавітніх авторів, а також на пророцтва Старого Завіту. Образність і ритмічна структура засвідчують вплив великодніх церковних співів:
Пред вчерашним днем Господь наш Исус Христос яко человѣк распинаєм бѣ и яко Бог и солнце помрачи и луну в кровь преложи, и тма бысть по всей земли; яко человѣк воспив испусти душ, но яко Бог землею потрясе, и каменьє распадеся; яко человѣк в ребра прободен бысть, но яко Бог завѣсу первяго закона полъма раздра; яко агнець кровь с водою источи, за кровь агнець закалаємых преже на жертву, и собою жертву за спасеніє всего міра Богу Отцю принесе.
Перед учорашнім днем Господа нашого Ісуса Христа як чоловіка розпинали, і як Бог він сонце затьмарив і місяць на кров перемінив, і пітьма була по цілій землі. Як чоловік, напившись, випустив дух, але як Бог землею потряс, і каміння розпалося; як чоловік ребра мав проколені, але як Бог завісу першого закону навпіл роздер; як агнець кров з водою виточив, за кров агнців, яких раніше заколювали на жертву і собою жертву за спасіння всього світу Богові Отцеві приніс
Кирило охоче використовує риторичний прийом ампліфікації.
Ампліфікація (лат. amplificato — розширення, збільшення) — стилістична фігура, нагромадження повторюваних мовних конструкцій або окремих слів для підсилення виразності та емоційності мови.
Протиставлення Старого й Нового Завітів подається в досить ориґінальний спосіб:
Обаче Петр, Иоан въставша текоста ко гробу. Иоан же скорѣе Петра притече, но не вниде во гроб, дондеже Петр притек вниде первоє во гроб и видѣ ризы єдины лежаща. Се не за страх не вниде первоє притек, но проображаста бо собою Ветхій и Новый Закон. Іоан образ Ветхаго Закона, а Петр новаго. Тече бо преже Ветхій Закон, по писанью чая Христа; пришедшю Єму, не вниде во вѣру Єго. Новый же Закон послѣди пришед, но преже во Христа вѣрова.
Тільки Петро й Іоан, вставши, побігли до гробу, й Іоан же швидше за Петра прибіг, але не ввійшов до гробу, доки Петро прийшов, увійшов перший до гробу й побачив покладені ризи. Цей не через острах не зайшов, прибігши, але через оглядання Боже й писання книг, бо вонв прообразують собою Старий і Новий Завіт: Іоан образ Старого Завіту, а Петро нового. Бо прийшов спершу Старий Завіт, за Писанням, сподіваючись Христа, але коли Він прийшов, не ввійшов у віру в Нього; Новий же Завіт пізніше прийшов, але раніше в Христа увірував
Проповідь на Фомину неділю
Проповідь на Фомину неділю («антипасху») поєднує широке порівняння весни в природі та Великодня з розмовою апостола Фоми з Христом. В проповіді розробляється євангельський сюжет про явлення воскреслого Христа апостолам на восьмий день по воскресінні:
24 Фома, один із дванадцятьох, званий Близнюком, не був з ними, коли прийшов Ісус.
25 Тож інші учні розповідали йому: Ми бачили Господа! Та він сказав їм: Поки не побачу на Його руках ран від цвяхів і не вкладу мого пальця в рани від цвяхів, не вкладу своєї руки в Його бік, — не повірю!
26 Через вісім днів знову були всередині будинку Його учні, і Фома з ними. Прийшов Ісус крізь замкнені двері та став посередині й сказав: Мир вам!
27 Потім каже Фомі: Поклади сюди свій палець, поглянь на Мої руки, простягни свою руку і доторкнися до Мого боку, — і не будь невіруючий, але віруючий!
28 У відповідь Фома сказав Йому: Господь мій і Бог мій!
29 Каже йому Ісус: Тому що ти побачив Мене, ти повірив? Блаженні ті, які не бачили, а повірили! (Іоан. 19)
Розробляючи цей сюжет, Кирило вводить діалог Христа з Фомою:
Вѣруй ми, Ѳомо, и познай мя, яко же и Аврам, к нему же под сѣнь с двѣма ангелома придох, и тъ познав мя, Господа мя нарече.
Повір мені, Фомо, і пізнай мене, бо ж і Авраам, до нього ж під сінь з двома ангелами я прийшов, і він, пізнавши мене, Господом мене нарік
Автор вдається до психологічного паралелізму, зіставляючи духовні почуття й переживання зі станом довколишньої природи, що відроджується після зимового сну:
Нынѣ солнце красуяся к высотѣ въсходить и радуюся землю огрѣваєть, - взиде бо нам от гроба праведноє солнце Христос и вся вѣрующая Єму спасаєть... Днесь весна красується оживляющи земноє єстьство, и бурьніи вѣтри тихо повѣвающе плоды гобьзують, и земля сѣмена питающи зеленую траву ражаєть. Весна убо красная єсть вѣра Христова, яже крещеніємь поражаєть человѣческоє паки єстество; бурніи же вѣтри - грѣхотворніи помыслы, иже покаяніємь претворьшеся на добродѣтель душеполезныя плоды гобзують; земля же єстьства нашего, аки сѣмя слово божіє пріємши.., дух спасенія ражаеть.
Нині сонце, красуючися, у височінь підіймається та, радіючи, землю огріває, бо Сонце правди, Христос, з труни вийшло і рятує всіх, хто в нього вірує... Нині весна красується, оживляючи природу земну, і буйні вітри, тихо віючи, плоди умножують, і земля, насіння живлячи, зелену траву породжує, - весна - це красна віра Христова, яка через хрещення оновлює людську природу; буйні вітри - гріхотворні помисли, що через покаяння змінилися на доброчинні та живлять душекорисні плоди; а земля нашого єства, що прийняла слово Боже, як сім’я,.. породжує дух спасіння.
Проповідь на неділю жінок-мироносиць
Проповідь на неділю 3, жінок-мироносиць починається зі зворушливого плачу Богородиці коло хреста:
Тварь съболѣзнуеть ми, Сыну, твоєго зрящи бес правды умьрщвенія. Увы мнѣ, чадо моє, свѣте и творче тваремъ! Что Ти ныня въсплачю? Заушенія ли, ци ли за ланиту ударенія и по плещема бієнія, уз же, и тьмницѣ, и заплеванія святаго Ти лица, яже от безаконьник за благая приять? Увы мнѣ, сыне! Не повиньнъ ты поруган бысть и на крестѣ смерти въкуси. Како тя трніємь вѣнчаша, и зълчи с оцтомь напоиша, и єще и пречистая ти ребра копіємь прободоша! Ужаснуся небо и земля трепещеть, іюдѣйска не тьрпяше дерзновенія; солнце помьрче и каменіє распадеся, жидовьскоє окамененіє являюще. Вижю тя, милоє моє чадо, на крестѣ: нага висяща, бездушна, безречна, не имуща видѣнія, ни доброты, и горько уязвлюся душею.
Творіння співчуває мені, Сину, бачачи, як вбили Тебе без правди. Горе мені, дитино моя, світе і Творче всього живого! Як плакатиму нині за Тобою? Чи ляпаси і биття по лиці, і удари в спину, пута і темниця, і плювання у святе Твоє лице, яке Ти від беззаконників за благо прийняв! Горе мені, Сину! Не повинен був ти бути зневажений і на хресті смерті зазнати. Як Тебе терням вінчали, і жовчю з оцтом напоїли, і ще пречисті Твої ребра копієм пробили! Вжахнулося небо і земля тремтить, не терплячи юдейського нахабства; сонце потьмяніло і скеля тріснула, юдейське виказуючи скам’яніння. Бачу Тебе, мила моя дитино, що на хресті нагий висиш, бездушний, незрячий, не маєш ані зору, ані краси, і гірко зранюється душа моя.
На допомогу їй приходить Йосиф Ариматейський, котрий виблагав у Пилата тіло Спасителя й поховав його теж із плачем:
«Солнце незаходяй, Христе, творче всѣхъ и тваремъ Господи! Како пречистѣмь прикоснуся тѣлѣ твоємь, неприкосновьньну ти сущю небесным силам, служащим ти страшьно? Кацѣми же плащаницами обію тя, повивающаго мьглою землю и небо облакы покрывающаго? Или какы воня възлѣю на твоє святоє тѣло, єму же дары съ вонями пьрсьстіи принесъше цесари, яко Богу поклоняхуся, преобразующе твоє за вьсь миръ умьрщвеніє? Кыя ли надгробьныя пѣсни исходу твоєму въспою, Єму же въ вышьних немолчьными гласы серафимы поють?»
«Сонце незаходиме, Христе, Творче всіх і творіння Господи! Як до пресвятого тіла Твого торкнуся, до якого не дотикалися небесні сили, що служать Тобі зі страхом! Якими плащаницями огорну Тебе, що огортаєш імлою землю і небо хмарами покриваєш! Чи які пахощі виллю на святе твоє тіло, якому дари з ароматами перські принесли царі[2], як Богові поклонилися, даючи прообраз Твого умертвлення за увесь світ. Чи які надгробні пісні співатиму на Твій відхід, Йому ж у вишніх незмовкаючими голосами серафими співають!»
Далі оповідається про мироносиць, до котрих звертається з промовою ангел. Закінчується проповідь похвалою праведному Йосифові, написаною на взірець акафіста.
Слово на неділю 4, розслабленого
Слово на неділю 4, розслабленого використовує історію зцілення розслабленого (паралізованого) при Силоамській купелі в Єрусалимі (Ін. 5:1-15). Автор повертається до старозавітньої історії гріхопадіння та гріхів праотців, що їх прийшов зцілити Христос, раз у раз посилається на Старий Завіт. Але основа проповіді - діалог Спасителя й розслабленого.
Проповідь на неділю 6, про сліпого
Проповідь на неділю 6, про сліпого (Ін. 9: 1-38) звернена до юдейських книжників і фарисеїв, членів синедріону, котрі не повірили в Христа.
Проповідь на Вознесіння Господнє
Проповідь на Вознесіння Господнє створює алегоричну картину радощів на небі від очікування приходу Спасителя:
Поидѣм же и мы, братіє, на гору Єлеонскую умомь и узрим мысльно вся преславная створивъшаяса на ней!... Тамо бо ангелскыя силы и архангельская воиньства: ови облакы крилы вѣтрьними приносять на възятіє от земля Христа Бога нашего, друзіи же прѣстол хѣровимьскый готовять.
Ходімо ж і ми нині, браття, на гору Оливну умом і побачимо мисленно все преславне, що сталося на ній!.. Там бо ангельські сили і архангельські воїнства: одні хмари крилами вітровими приносять, щоб взяти з землі Христа Бога нашого, інші ж престол херувимський готують.
Співучасники тих радощів - праотці Адам і Єва, патріярхи, пророки.
«Святих же пророків і преподобних праведників з Собою на небеса в святе виводить місто...».
Проповідь на неділю 7, святих отців Першого Вселенського собору
Проповідь на неділю 7, святих отців Першого Вселенського собору в Нікеї 325 р. присвячується перемозі над аріянством. 318 отців собору тут порівнюється з вояками. Аріянство заперечувало Богосинівство Ісуса Христа й визнавала Його лише творінням, а не другою особою Тройці.
Пряму мову отців собору, звернену до Арія, ритмізовано:
Слыши, Арію, безглавьный звѣрю, нечистый душе, окаяньный человѣче, новый Каине, вторый Іюдо, плътяный дѣмоне, прельстьный змью, церковьный въсѣми вѣдомый тати, необратьный разбойниче, нераскаємый грѣшьниче, неукротимый на Христова овчата волче, безбоязньный святыя вѣры разорителю и хотящимъ ся спасти пакостьниче, божій враже и сыну погибѣли!
Слухай, Арію, безголовий звірю, нечистий душе, окаянний чоловіче, новий Каїне, другий Юдо, тілесний демоне, звабливий змію, церковний всім відомий злодію, ненавернений розбійнику, нерозкаяний грішнику, невгамований на Христових ягнят вовче, безстрашний святої віри руйнівнику і пакоснику тим, що хочуть спастися, Божий вороже і сину погибелі!
Похвала названим у повчанні поіменно отцям I Вселенського собору подається в формі акафістового вірша:
Вы єсте необориміи гради, вся к вам прибѣгающая спасъше, непоколѣблеміи стълпи, к ним же приразивъши вси богохульнии еретици погыбоша! О богоблаженіи наши учители, свѣтилници міру, наставьници заблужьшим, вожи душевныма осльпъшим очима, поручьници кающихъся спастенію, безмьздьніи врачеве душам и тѣлом, богоученіи цѣлители, избавители обидимым и сущим в бѣдах скоріи помощници, от уз раздрѣшители, кумиром раздрушители и льсти всякоя обличители! О блаженіи и преподобніи святители!
Ви – непоборні гради, що всіх, хто до вас звертається, рятуєте, непохитні стовпи, до яких розбившись, всі богохульні єретики загинули! О богоблаженні наші вчителі, світильники світу, наставники заблукалим, провідники душевним засліплим очам, поручники тих, що каються на спасення, безкорисні лікарі душам і тілам, боговчені цілителі, ізбавителі для ображених і тим, що в біді, швидкі помічники, з пут визволителі, кумирів руйнувачі і підступу всілякого викривачі! О блаженні і преподобні святителі!
При написанні проповіді Кирило використав невідомий грецький історичний твір про Нікейський собор, запозичивши звідти фактичні відомості. Але вони не займають чільного місця в проповіді. Так само проповідник не заглиблюється в деталі богословської дискусії, що розгонулася на соборі. Інформаційний елемент поступається викривальному (коли йдеться про Арія) та панегіричному – бо ж неділя 7-а по Великодні й присвячена похвалі отців І Вселенського собору. Твір насичено риторичними запитаннями й вигуками, вкрапленнями прямої мови персонажів, повторами.
[1] Християнське ім’я Ярослава Мудрого.
[2] Мт. 2, 1-12.