07. Історичні хроніки
«Трактат про дві Сарматії» Матея Мєховіта
Матей з Мєхова
Матей Карпіґа (Maciej Karpiga) народився в міщанській родині в містечку Мєхув у Малій Польщі, неподалік від Кракова, 1457 р. З ХІІ ст. місцевий рицар Якса Ґрифич, повернувшись із Єрусалиму, привів із собою кількох побратимів-хрестоносців і заснував монастир Гробу Господнього, що належав до Єрусалимського Ордену Святого Гробу Господнього (bożogrobów). Цих монахів потім називали в Польщі Miechowitami. 1290 р. Мєхув здобув міські права. Можливо, Матей здобував початкову освіту при цьому монастирі або в одній із парафіяльних шкіл Кракова.
1473 року вступив до Краківської академії. Під час навчання особливо цікавився медициною й астрономією. 1476 р. здобув ступінь бакалавра, 1479 - маґістра. Відтак продовжив навчання у Флорентійському, Болонському та Падуанському університетах (1480-1485). Здобув ступінь доктора in medicina et philosophia в Болонському університеті бл. 1486 р.
1485 року повернувся до Кракова й розпочав медичну практику. Близько 1500 р. став викладачем і професором Краківської академії, де заснував кафедру медицини. Протягом 1501-1519 рр. вісім разів обирався ректором. Виконував обов'язки придворного лікаря та астролога короля Сигізмунда І Старого, лікував інших правителів і здобув славу «польського Гіппократа». Він є автором першої польської друкованої медичної книги про епідемії, написаної у зв’язку з епідемією чуми: «Contra saevam pestem regimen». 1522 р. видає перший у Польщі медичний порадник.
1511 року отримав посаду каноніка при костелі святого Флоріана в Кракові. Він розбагатів, став членом Краківської міської ради. Він засновував парафіяльні школи, шпиталі, каплиці, церкви.
Помер 8 вересня 1523 року в Кракові. Його поховали у каплиці Шафранців Краківського кафедрального собору. У його домі містилася одна з найбільших тогочасних приватних бібліотек, що нараховувала близько 1000 позицій.
«Трактат про дві Сарматії»
«Tractatus de duabus Sarmatiis Asiana et Europiana et de contentis in eis» (Трактат про дві Сарматії, азійську і європейську, і про те, що в них знаходиться) - перша ренесансна праця, що описує в гуманістичному дусі географію та етнографію Східної Європи. Вперше видана 1517 р., книга ще до 1582 р. перевидавалася шість разів.
Матей використав географічне поняття античного географа Клавдія Птолемея про «європейську Сарматію». Клавдій Птолемей жив між 87 і 165 рр. в Александрії. Він вважається творцем геоцентричної системи світобудови, що панувала до часів Миколая Коперніка, уславився як математик, географ, фізик і музикознавець. Птолемей окреслював Сарматію як простір від Чорного й Каспійського морів до Венедійської (Ґданської) затоки. Її західною межею була Вісла, а східною - Дон. Азійська Сарматія сягала від Дону до Волги.
Історичний народ, названий греками «сармати», - це іраномовні племена, що мешкали в степах Північного Причорномор’я. Спершу їх називали «савроматами», що походить від давньоіранського «saoromant» — «той, хто носить меч». Давньогрецький історик Геродот (бл. 484—425 рр. до н. е.) першим написав про «савроматів», виводячи цей народ із шлюбів скіфських юнаків із амазонками. Інший давньогрецький вчений, Теофраст (бл. 372—287 рр. до н. е.) уперше використав термін «Сарматія». Від початку ІІ ст. до н.е. сарматів усе частіше згадують античні історики у зв’зяку з конфліктами на східних околицях середземноморської цивілізації. Сармати були кочовиками. Римський географ Помпоній Мела писав, що «сармати не живуть в містах і навіть не мають постійних місць проживання. Вони вічно живуть табором, перевозячи майно і багатство туди, куди приваблюють їх кращі пасовища або примушують вороги, які відступають чи переслідують». У ІІІ ст. германське плем’я ґотів, що прийшло з Балтії, перемогли сарматів і витіснили їх на схід, частково асимілювавши. Частина сарматських племен (алани) увійшли до Хозарського каганату.
Трактат невеликий за обсягом і складається з двох книг. Перша присвячена опису Азійської Сарматії - кочових народів міжріччя Дону й Волги. Автор оповідає про татарську навалу, завоювання половців (їх автор ототожнює з ґотами), Руси, напад на Польщу й Угорщину. Татар Матей вважає прийшлим народом - неспокійним, аґресивним, схильним до грабунку. Він розповідає про прийняття татарами ісламу, про їхній побут, звичаї, поділ на три орди:
Татари найчастіше люди середнього зросту, широкоплечі, з широкими грудьми і некрасиві. Обличчя в них широкі з плоским носом, колір шкіри темний. Вони сильні, сміливі і легко переносять голод, холод і спеку… Верховій їзді і стрільби з лука вони віддаються з раннього віку. Все своє возять з собою і, кочуючи з місця на місце, живуть в полях з дружинами, дітьми і худобою. У них немає ні міст, ні сіл, ні будинків. Вони не крадуть і не терплять злодіїв в своєму середовищі, але жити грабунком, плюндруючи сусідів, для них - найбільше задоволення і доблесть… Татари хитрі і зрадники з чужими, але між собою і зі своїми вельми чесні… Країна їх - рівнина, без гір і дерев, що буяє лише травою. Доріг у них немає, немає і човнів, а шлях свій вони вважають днями. Так, земля заволзьких татар, від річки Волги до Каспійського моря, простягається приблизно на 30 днів найшвидшою верхової їзди.
Принагідно поляків Матей визнає германцями, нащадками вандалів, ототожнюваних із венедами.
Друга книга присвячена Русі, Литві та Московії. Русь-Україна постає багатим і розлогим краєм, що визнає православну віру й має з центр Львів:
Родюча земля Русі найбільше рясніє медом і медовухою, тобто медовим напоєм.... На Русі також багато пива. Коней багато, волів, є отари овець, є велика кількість воску, шкір куниць, диких кіз, вовка, волів. Русь рясніє річками та рибними водами настільки, що де б не було води, там є і риба. Ставки та ставки тут не потрібно штучно відновлювати, бо де б не було води, там є риба. Ставки не потребують тут штучного зарибнення, бо скрізь, де є вода, там з’являється з росою небесною і риба, як кажуть русини. У Львівській землі є великі і красиві щуки, які дають себе виловити на дзвіночки. Русь рясніє запашними очеретами, що ростуть на берегах Дону та Меотиди, рястом… та численними травами й коренями, які не зустрічаються більш ніде. Русь багата на барвникові рослини, які ростуть дуже розкішно.
Литва обіймає Жмудь (власне Литву) та Білорусь. Описується історія Великого князівства Литовського, його географія і стосунки з сусідами. В останній частині викладено історію Московії, знищення нею Новгорода та Пскова, підкорення Півночі, яка визначається як Північна Скіфія.
Ототожнення предків слов’янських народів із сарматами мало дуже далекосяжну перспективу. На цій основі невдовзі починає складатися «сарматський міф» - ідеологема, що мала структуротворче значення для ментальности народів Речі Посполитої ранньомодерної доби.
«Хроніка Польська, Литовська, Жмудська і всієї Руси» Матея Стрийковського
Матей Стрийковський
Матей Стрийковський народився 1547 р. в містечку Стрикув неподалік від Лодзі, яке лежало біля важливих торговельних шляхів. Походив із шляхетської родини (герб Коржбок). Протягом 1553-1561 рр. навчався в парафіяльній школі в Бжезінах. Після цього перебуває при шляхетських дворах, перекладає хроніку Яна Длугоша і зрештою вступає на військову службу.
Близько 1563 р. виїздить до Литви. Там з 1558 до 1583 рр. точиться Лівонська війна за контроль над східною Балтикою - землями, на яких зараз знаходяться Латвія і Естонія (Inflanty). Стрийковський бере участь у боях із московськими військами, зокрема, в обороні Вітебська 1568 р. Служив під командуванням Александра Ґваньїні. У цей час починає працю над історією Великого князівства Литовського, а з 1572 р. - над «Хронікою». Він збирає історичні матеріяли, укладає латиною опис європейської Сарматії, використаний згодом Александром Ґваньїні ( «Sarmatiae Europeae descriptio»). За це Стрийковський звинувачував Ґваньїні в плагіаті.
На межі 1573-1574 рр. Стрийковський переїздить до Корони - спершу до Любліна, а потім і до Кракова. 1574-1575 рр. брав участь у посольстві до Стамбулу, потім перебував при дворі княжого роду Олельковичів у білоруських містечках Копилі й Слуцьку.
1579 р. прийняв рукоположення й став каноніком у Медниках - містечку в Жемайтії на північному заході Литви, де знаходилася резиденція архиєпископа. Зараз це місто Варняй у Литві. Перед 1586 р. став настоятелем парафії в місті Юрборк (Юрбаркас - Jurbarkas) в Жемайтії.
Помер між 1586 і 1593 рр.
«Kronika Polska Litewska, Żmodzka, y wszystkiey Rusi»
Книга була видана в Кеніґсберґу 1582 р. Це перший друкований нарис історії Східної Європи до 1581 р. Стрийковський підготував вдалу компіляцію хронік Яна Длугоша, Матея з Мєхова та численних німецьких хронік і руських літописів. Вона була присвячена королеві Стефану Баторію і складалася з 25 книг, поділених на розділи.
Хроніка
книга мала три присвяти: королеві Стефану Баторію, віленському єпископу Радзивилу та синам Юрія Олельковича, князя Слуцького, - Юрієві, Симеону й Олександрові. Далі йшла римована автобіографія Стрийковського, королівський привілей, передмова-посвята шляхті Речі Посполитої.
Окремі розділи «Хроніки» присвячуються особам, так чи інакше пов’язаним із землями історичного Великого князівства Литовського: жмудському єпископу Мельхіорові Гедройцю - знаному автономістові, віленському воєводі князеві Миколаю Христофору Радзивилові, віленському каштеляну Остапові Воловичу та ін. Стрийковський виявляє явні симпатії до Литви, оспівує знатність і героїзм литовців, відстоює їхні права на Поділля. Стрийковський був першим польським хроністом, який виділив події руської історії в окремий розділ. Події княжої доби передаються за польськими хроніками.
Успіхові праці Стрийковського сприяла допомога таких магнатів, як Ходкевичі й Радзивили. Заславські, Ходкевичі, Слуцькі відкривали перед ним свої бібліотеки, забезпечували його літописами, метриками та іншими документами. Ходкевич зробив для Стрийковського доступним Супрасльський монастир під Білостоком, заснований його родиною. За описом 1557 р. в цьому монастирі було 209 рукописних книг. Передусім Стрийковський звертається до праці Яна Длугоша, часом за посередництвом Матея з Мєхова, а також до Матея Кромера, Кадлубка. Він намагається звіряти ці джерела, а інколи паралельно розповідає про те, як про події інформують польські хроністи, а як руські літописи.
Хроніка складається з 25 книг, кожна з яких поділена на розділи. Наприкінці вміщено список помилок і покажчик власних імен.
Книга 1
1 розділ починається з опису пояснень створення світу поганськими авторами й Біблією. Далі подається історія праотців і їхніх нащадків, всесвітнього потопу й порятунку Ноя та його синів. Пробує на основі Біблії визначити хронологію подій.
2 розділ описує поділ мов і походження різних народів від Ноєвих синів, їхнє розселення. «Z tegóż Gomera i potomków jego Cymbrów, poszli Niemcy, a od Twistona króla Teutonami i Tudeskami nazwani, Gotowie także, Połowcy, Litwa, Zmódź, Łotwa, Jatwieżowie, Prussowie starzy, Kurowie, Duńczycy, Swedowie, i Philandowie, od syna tegoż Gomora Jafetowica, Togormy z tychże Cymbrów i Gotów prawdziwie a nie omylnie pewną genealogią poszli, co my niżej na wielu miejscach pewnymi a znacznymi dowodami i miejscami ksiąg z wielu Historików przez lat kilko ustawicznych z trudnością wielką pilnie zebranymi pokażemy, dla czego tu teraz dużej się rzeczą bawić przestaję» (с. 16). Угорці виводяться з Магога, як і скифи з татарами, а слов’яни - ві Ріфата, другого Гомерового сина, онука Яфета. Вандалів ототожнює з венетами: «S tychże też Henetów, Wandalitowie on naród waleczny poszedł. Acz wszyscy ruszywszy się z Paphlagoniej ciągnli nad Pontem Euxinem albo Czarnym morzem, a do uścia morza Meotis i rzeki Tanais , a potym złączywszy się z inszym potomstwem Japhetowym i Mosochowym, napełnili więtszą część krain północnych w Europie, jako jeszcze do tych czasów w krainach tyche potomkowie ich trzymają osady swoje, gdzie teraz Rusacy, Moskwa, Litwa, Podlaszanie, Polacy i Prusowie starzy» (с. 23).
Книга 2
Присвячена походженню «славного Литовського Руського і Жмудського народу», про якого не писав перед тим жоден історик. Наводяться свідчення Плутарха й інших стародавніх істориків про Кимерійців, між котрими були й предки литовців - гепіди. «Gotowie roku 260, z inszymi narodami Sarmatskimi , jako z Moskwą, z Rusaki, z Litwą, z Łotwą, z żmodzią, Wołyńczami etc., zebrawszy wielkie wojska, wodą i ziemią do Aziej ciągęnli, Bitinią zburzjli, Nicomedią nad morzem do gruntu prawie wywrócili, i on wielmi sławny Diany w Ephezie kociół pogański, od wszystkiej Aziej kosztem przeważinym budowany, złupili i spalili» (s. 41). Відомості про литовців, оттожнюваних із аланами, пов’язує з війною з Римом за імператора Валеріяна 366 р. Тоді ж литовці переселилися до споріднених із ними пруссів. Назва виводиться від князя Литво або Літвоса, який панував 373 р. Посилаючись на Матея з Мєхова згадує про виведеня литовців із Італії - звідки досить штучно виводиться назва. Те саме свідчать і литовські літописці, за якими над Балтійське море переселився родич Нерона Палемон з дружиною, дітьми й 500 шляхтичами та одним астрологом або ж пов’язують переселення Палемона зі втечею від Атілли 401 р.
Додається п’ять віршів про різні версії переселення литовців на Балтійське море
Palemon xiąże rzymskie, Publius przezwiskiem,
W zachodnych stronach strapion suchości uciskiem,
Chcąc naród swój zachować od strasznego głodu,
Mógł też w ten pułnocny kraj przyść morzem z zachodu.
Книга 3
Розповідає про перших легендарних литовських князів.
Книга 4
Про початки руського народу
Слов’янські народи виводяться з Ноєвого онука Мосоха: «Wszakże to jest napewniejszy, nagruntowniejszy fundament, i jako od inszych synów Noego i ich potomków, insze rozmnożone są rożne narody,tak też od Mosocha patryarchy naszego, szóstego syna Jafetowego i od jego potomków: Russa, Lecha i Czecha, wszyscy Russacy, Polacy, Moskwa, Bulgarowie, Czechowie, i ile ich kolwiek Sławańiskiego języka pod niebem używa, prawdziwy wywód i początek narodu mają» (91).
Подаються різні версії походження слов’ян і їхньої назви, запозичені в античних авторів і в польських джерелах: «U Sławakach i Sławieńskich ziemiach narodu Ruskiego albo Sarmackiego skądby to ich przezwisko urosło? rozmaite s mniemania rozmaitych historików, Czytelniku miły. Wszakże się to jawnie pokazuje, i Sławianie, albo Sławacy, przodkowie naszy, byli sławni rycerską dzielności, jeszcze za czasów wojny Trojaskiej, a i ossady swoje mieli w Paflagoniej, krainie Aziej Mniejszej, nad Pontem Euxinem, albo Czarnym morzem» (95). Підкреслюється войовничість і мужність слов’ян, а різниця мов пояснюється їхнім розселенням. Прамова ж слов’ян виводиться аж з-під Вавилонської вежі.
Використовуються легенди про заснування Києва, про покликання варягів. Варяги ж ототожнюються з вандалами й залічуються до слов’янських племен. Переказуються сюжети про Аскольда і Дира, князів Олега, Ігоря, Ольгу, Святослава, Володимира. Розповідається про Володимирове хрещення, при чому згадується і про приїзд латинських місіонерів і заохочення прийняти їхній обряд, «Na co też nie chciał pozwolić, iż ceremonie łacińskie mało nabożne i kościoły ich nie bardzo ochędożne być mu się zdały» (с. 128). Наводяться переліки поганських божеств і опис язичницьких обрядів – головно на підставі литовських і пруських вірувань.
Книга 5
Розповідає про братовбивчі чвари дванадцяти Володимирових синів, загибель Бориса і Гліба. Додається панегіричний опис вторгнення на Русь Болеслава, який зайняв Київ, захопив здобич і бранців і вбив посеред Дніпра два великі залізні стовпи. Болеслав коштом захопленої здобичі збудував церкву в Ґнєзні, багато інших церков і монастирів, винагородив шляхту. Відтоді його русини назвали «Хоробрим». Зауважує, що руські літописи не розповідають про перемоги Болеслава. Докладно оповідається про правління Ярослава Мудрого. У зв’язку з розповіддю про розбрат між його синами вводить сюжет про похід на Київ Болеслава Сміливого і завоювання ним Перемишля. У зв’язку з нападами половців і печенігів наводиться власна версія походження цих народів. Розповідається про війни Руси з половцями, печенігами, ятвягами. Ці народи називаються спорідненими з литовцями. Особливо докладно розповідається про війни з поляками та поразку від русинів Болеслава Кривоустого.
Книга 6
Присвячена княжим чварам, що розпочалися на Русі по смерті Ярополка 1140 р. Війну з Руссю провадить Казимир ІІ Справедливий. Віршем оповідається про бій під Галичем:
Polacy gonią, biją, sieką, tłuką, kolą,
Drugich jętych związawszy więc pędzą w niewolą,
I więcej ich w ucieczcze , niżli w bitwie zbli,
I łupów zbitych trupów hojnych nałupili (205).
Принагідно згадується про війни з половцями. Увага зосереджується на Галицько-Волинському князівстві та його стосунках із Польщею. Полякам приписується поставлення Романа, котрий потім звинувачується в тиранії. Розповідається про його загибель у битві з поляками під Завіхвостом 1205 р. (віршем). Після цього литовці й Жмудь починають напади на Русь. Коломан проголошується правителем Галицько-Волинського князівства, але Русь перемагає угорців і поляків. Під 1211 р. повідомлвяється про перший прихід «скифів або татарів», а під 1216 р. - про виправу на Русь литовців і їхню поразку. Перелічуються перші повіти й рицарські роди Литви.
Книга 7
Прихід хрестоносців у Балтію.Їхні війни з прусами й литовцями.
Книга 8
Mindoph, Mendolh, Mendog albo Mindagos Ringoltowic, wielki xiądz, potym król Litewski, żmodzki i Nowogrodzki, roku zbawiennego 1240 (s. 285).Прихід Міндовга до влади після смерти батька Рінґолта Альімунтовича. Протистояння з Данилом і Васильком.1252 р. Міндовг хрестився й у Новогрудку був коронований папським легатом. На Галицьке і Володимирське королівство був спершу коронований Коломан, але Мстислав Хоробрий вигнав його з Руси. Тоді папа направив легата до князя Данила й коронував його 1246 р. в Києві. Але оскільки Данило порозумівся з татарами й направляв їх на Польщу, папа вдруге послав легата і 1253 р. коронував Данила в Дрогичині, «a wzili od niego przysigę, iż opuciwszy ceremonie greckie, tak on sam, jako wszystek naród Ruski , miał Kościoła Rzymskiego wiernie a szczerze naśladować» (с.291). Міндовг 1255 р. відступив від віри, вбив Лифляндського маґістра й переміг у Курляндії військо хрестоносців. Пруси поєдналися з литовцями у війні проти хрестоносців. Спільно з русинами вони нападають на Мазовше. По Міндовгу правителем Литви 1264 р. стає Войшелк, доти православний монах. Войшелка 1267 р. вбив Лев Данилович, підступом викликавши його на трапезу: «przyjachał do niego w monaster pijany, i wyzwał go z pokoju albo z łożnice mówic thowarzyskim obyczajem : napijmo się jeszcze kumie» (с. 305). Далі описується правління наступних литовських князів.
Книга 9
Продовжується опис правління литовських князів, їхніх міжусобних воєн і воєн із поляками.
Книга 10
Триває опис правління литовських князів, протистояння полякам і хрестоносцям.
Книга 11
Переходить до розповіді про великого князя Литовського, Жмудського, Руського і т.д. Ґедиміна, обраного 1315 р. «mąża w leciech męskich doskonałego, i często w dzielności rycerskiej przeciw Krzyżakom doświadczonego» (с. 357). Він завдає поразки хрестоносцям, підпорядковує Володимирське, Луцьке і Київське князівства 1319 р. 1321 р. датує заснування Старих Троків - на вподобаному ним за красу місці полювання. Там було утворено столицю. А потім Ґедимін полював неподалік, над річкою Вілією, на місці колишнього поганського капища, забив тура (там тепер Турова гора) і заночував. Уві сні мав видіння: «widział wilka wielkiego, i mocnego, a prawie jakoby żelazną blachą warownie przeciw wszelkim postrzałom uzbrojonego, w tym wilku zaś słyszał sto wilków ogromnie wyjących , których głos po wszystkich stronach roznosił» (с. 370). Поганський жрець пояснює сон: «„Iż wilk ten któregoś widział, jakoby z żelaza ukowanego, Wielki Kniazie Gediminie! znaczy to: iż na tym miejscu zglisk, przodkom twoim poświęconych, będzie zamek mocny i miasto tego pasńtwa główne, a sto wilków w tym wilku ogromnie wyjących, których się głos na wszystkie strony rozchodzi , to znaczą: iż ten zamek i to miasto , zacnością i dzielnością obywatelów swoich, tudzież wielkimi sprawami potomków twoich Wielkich Xiędzów Litewskich , którzy tu będą mieli stolec swój , rozgłoszy się i rozszerzy z wielką sławą po wszystkich stronach świata, i cudzym narodom w rychle z tej stolice z wielką sławą panować będą.» (с. 372). Ґедимін збирає майстрів, закладає на Туровій горі замок, а над річкою місто. Того самого 1322 р. він переносить до нового міста столицю з Трок. Він присвячує темний ліс своїм богам, запалює вічний вогонь і ставить ідол Перуна на місці, де тепер церква святого Станіслава. Тривають сутички Литви з хрестоносцями й поляками. Ґедимін мав трьох синів: «Montiwida, Narimunta, Olgerda , Kiejstuta , Lubarta , Jawnuta i Koriata» (с. 381) і між ними розподілив удільні князівства.
Книга 12
Ґедимінові сини Ольгерд і Кейстут та їхні нащадки. Приєднання руських земель Казимиром Великим.
Книга 13.
Князь Ягайло Ольгердович, його одруження з Ядвігою та коронування. Навернення Литви на християнство.
Книга 14
Князювання Витольда Кейстутовича в Литві й на Русі. Захоплення Києва й Поділля. Смерть королеви Ядвіги й друге одруження Ягайла. Заснування Краківської академії: «Tegoż roku król Jagelo akademią Krakowską, według testamentu królowej Jadwigi, fundował i hojnie nadał, przyzwawszy do niej doktorów i mistrzów wszytkich nauk wyzwolonych z Pragi» (s. 118).
Книга 15
Про успішну війну Ягайла і Витольда з пруськими хрестоносцями.
Книга 16.
Про Свидригайла. Смерть Ягайла.
Книга 17.
Король Владислав ІІІ Ягеллонець і війнах у Литві.
Книга 18
Загибель Владислава Ягеллончика при Варні. Правління Казимира ІІІ.
Книга 19
Війни з татарами й хрестоносцями.
Книга 20
Коронація Владислава Казимировича. Захоплення Новгорода Великого князем Іваном Васильовичем.
Книга 21
Правління в Польщі Яна Ольбрахта й у Литві Олександра. Війни з Москвою. Обрання Костянтина Острозького на Литовського гетьмана.
Книга 22
Король Александр. Татарські напади.
Книга 23
Сигізмунд І. Війни з Москвою й татарами.
Книга 24
Перемога над Москвою під Оршею:
Tam naprzód Moskwa w trąby, w bębny uderzywszy,
Proporce i chorągwie huczno rospuciwszy,
Na Litwę uderzyli, lecz Constantin śmiele,
Dał im wnet odpór mążny sam stojąc na czele.
Napomina do bitwy swoich tak ochotnie,
Wsparli Moskwę i nazad pierzchnęli sromotnie,
Polacy ich długimi walą drzewy z koni.
Swiszczą strzały, od zbroje grzmot i ręcznej broni (s. 380).
Коронація Сигізмунда Августа.
Книга 25
Інфляндські війни.
«Опис європейської Сарматії» (1578)
Олександр Ґваньїні, під проводом котрого Стрийковський служив у Вітебську, попросив у Стрийковського рукопис твору і видав його 1578 р. в Кракові. Стрийковський подав на нього судовий позов, звинувачуючи в плагіаті. «Зі знаною мені брехливістю приписав собі, хоча кожен без труду пізнає, що ворона хвалиться в павиних перах» - писав Стрийковський. Королівський суд розглядав цей позов 14 липня 1580 року і задовольнив його. Але на Ґваньїні це ніяк не позначилося. Хоча дехто вважає, що тимчасовий виїзд Ґваньїні в Швецію був утечею від можливих переслідувань.
Олександр Ґваньїні (Aleksander Gwagnin) - вихідець із аристократичного італійського роду Ріццоні. Він народився у Вероні 1534 або 1538 р. Готуючись до військової кар’єри, змолоду вивчав військову топографію, інженерну та військову справу. 1555 р. разом із батьком подався шукати долі на схід і вступив до королівського війська в Польщі. Він брав діяльну участь у Ливонських війнах (1558-1583): визволяв Тарту й Полоцьк, воював під Улою 1568 р. й потрапив у московський полон, був звільнений, командував гарнізоном прикордонного Вітебська, був залучений до походів на Молдову й Ґданськ. Його шляхетські привілеї були затверджені імператором Священної Римської імперії та королем Речі Посполитої Стефаном Баторієм. У шляхетському гербі («Gwagnin») було вміщено зображення їжака: італійське «Rizzoni» означає «їжак». Помер 1614 р. в Кракові.
Книга «Sarmatiae Europeae descriptio, quae Regnum Poloniae, Lituaniam, Samogitiam, Russiam, Masoviam, Prussiam, Pomeraniam… complectitur» була видана 1578 р. в Кракові латинською мовою. Вона була присвячена королю Стефанові Баторію, налічувала 203 аркуші й складалася з семи книг. У книгах описувалися історія і географія Польщі, Литви, Жемайтії, Руси, Мазовша, Ливонії, Прусії, Померанії (Помор’я). Події в Речі Посполитій викладалися в ширшому геополітичному контексті; розповідалося про життя Московії, татарських земель. На початку кожної книги подавався стислий історико-географічний опис країни, потім - нарис про події військово-політичного характеру. Наприкінці подавався «реєстр» - іменний, географічний і сюжетний покажчик.
Книга мала кілька перевидань, а 1611 р. була опублікована в польському перекладі. Фоліант складався з 852 сторінок і був поділений на 9 (фактично 10) книг. Він виданий у перекладі українською мовою 2007 р.
Концептуально важливим внеском цього твору в історичну свідомість народів Речі Посполитої стала кодифікація т. зв. «сарматського міфу» - легендарного сюжету про походження поляків, литовців і русинів від сарматів. Це дозволяло стверджувати про давність і автохтонність «сарматського» народу - слов’ян, пов’язувало їх із античною цивілізацією і мотивувало територіяльні претензії Речі Посполитої на землі над Окою, Волгою і Доном.
«Kronika polska» Мартина Бєльського
Мартин Бєльський народився близько 1495 р. в селі Бяла (Бяла Шляхецка) в районі Лодзі. Напевне був самоуком. Жив при дворі магнатів, брав участь у війнах із татарами й румунами. Потім якийсь час перебував у Кракові, зазнав впливу Реформації, але лишився вірним католицької церкви.
1540 р. оселився в рідному селі, одружився зі спадкоємницею цих земель і прийняв прізвище Бєльський - від шляхетського володіння. Більше, ніж господарством, займався письменницькою працею. 1551 р. видав книгу «Kronika wszytkiego świata». Вона розпочиналася з переказ старозавітніх сюжетів. Потім наводилися відомості зі стародавньої історії Греції та Риму, історії Нового Завіту. Зрештою Бєльський описує події Середньовіччя: з хронікою римських архиєреїв сполучається виклад правління германських і французьких імператорів, хрестових походів. Виклад доведено до 1551 р.
Його єдиний син Йоахим Бєльський народився в селі Бяла близько 1540 р. Вчився в протестантській гімназії в Нижній Силезії (місто Бжеґ - нині Опольського воєводства). Повернувся до Польщі 1572 р., подався до Кракова, де знайшов надійних покровителів. Виконував дипломатичні доручення короля, брав участь у московській кампанії Стефана Баторія. Потім перебрався до свого села Бєла, котре, однак, спалили під час боротьби за престіл. Бєльський купив інше село, Ґєралтовиці, перебрався до них, а 1588-1590 рр. був секретарем короля Сигизмунда ІІІ Вази. Повернувся до католицької церкви. Помер 1599 р.
1597 р. він видав хроніку, написану батьком і доповнену й відредаґовану самим Йоахимом: «Kronika polska, Marcina Bielskiego. Nowo przez Ioach.[ima] Bielskiego syna iego wydana». «Хроніка» була доведена до 1586 р. Автори «Хроніки» щедро використали праці попередників: Длугоша, Матея з Мєхова, Мартина Кромера та ін. Зверталися вони й до українських літописів.
Історія Польщі викладається з найдавніших часів - від легендарного Леха, династії П’ястів. На початку виводить історію Польського королівства з сарматів: «Królestwo polskie zasiadło w Europie, trzeciej części świata, w krainie Sauromacyej, od Assarmota, syna Jektanowego, albo raczej od ludzi z jaszczurczemi oczoma, tak rzeczonej, albowiem sauros jaszczurka, a omma oko, z greckiego na polskie się wykłada; zkąd się znaczy, że to ludzie bywali wszystkiemu światu zawżdy straszni» (с. 5). Повторює тезу про дві Сарматії, поділені Доном: європейську (Річ Посполита) й азійську (Москва, татари).
Описує географію сучасної йому Речі Посполитої, а потім - походження польського народу. Наводить відомості про стародавніх слов’ян, про Леха і Чеха. Історичну канву становить історія правлінь польських королів. Леха визнає першим монархом Польщі. Його владу успадкували нащадки, а коли рід згас, поляки обрали на сеймі в Ґнєзні 12 воєвод як співправителів. А вже за ними прийшов до владик Krakus чи ж Krok, якого ледве умовили прийняти владу. «Tento Krok założył miasto nad rzeką Wisłą, a od swego imienia nazwał je Kroków, potem Kraków nazwano» (s. 49). А вже по тому називає П’яста серед наступників Крака, які перенесли столицю до Великопольщі. Болеслав Хоробрий виділяється як перший польський король, що був коронований імператором Оттоном ІІІ. З гордістю описуються його переможні походи на Русь. Чим далі, тим розповіді про правління королів стають докладнішими.
Багато уваги приділяється військовим походам і битвам - із хрестоносцями, турками, татарами. Розповіді про королів і їхнє правління перемежовуються з інформаціями про інші народи: прусів, половців, ятвягів, Литву, волохів (румунів), Ливонію (Inflanty). У розділі «O Krzyżakach» (s. 242-251) простежується історія переселення хрестоносців із Єрусалиму над Балтійське море - на допомогу Конрадові Мазовецькому проти язичникам. Вони вигнали прусів, а самі зайняли їхні землі, розбагатіли і «podniesli się w pychę i na złości się i zbytki udali się tak, iż nie nowina im to było, żony gwałtem od mężów brać i wiele innych niecnot broić, a królom polskim, panom i dobrodziejom swoim, szkody wielkie czynić, pustoszyć im przez miecz i ogień obyczajem nieprzyjacielskim własne dzierżawy ich, i ludzie pobierać w niewolę» (s. 243).
До історичної оповіді залучаються матеріали української історії. Окремо після розповіді про перших польських правителів виділено оповідання «O Ruskim narodzie» (с. 74-77). Розглядає різні версії походження слова Русь і доходить висновку, що етнонім виводиться з розсіяння: «Jakoż tak się bardzo był ten naród po świecie rozsiał, że część wielką Europy i Azyej napełnił» (s. 74). Переказує легенду про заснування Києва Києм, Щеком і Хоривом (Sciek, Kij, Korew a siostra Lebeda). Аскольда і Дира (Oskald a Dir) називає нащадками Кия. Рюрик, Синеус і Трувор - теж слов’ян, а мешкали біля моря, яке Москва називає Варязьким. Прихід варягів датує 865 р. Слідом за Рюриком правив Ігор (Geor), потім Святослав, який воював із болгарами, захопивши 80 замків і наклавши на них данину. Його син Володимир захопив у Польщі Перемишль, Червоне та ін. Хрещення Володимира пов’язує з його сватанням до сестри візантійських (грецьких) імператорів. Сюжет із осліпленням Володимира переноситься до Константинополя, а зцілив князя єпископ Херсону (Korszyna).
Після розділу про правління Генриха Валуа вводиться оповідання «O Kozakach» (717-719). Козаки зображуються екзотичним товариством, котре займається ловитвою риби, сушить її на сонці без солі й цим живляться влітку, а зиму перебувають у близьких містах - Києві або Черкасах. Човни свої вони ховають у безпечних місцях на Дніпрі, залишаючи там вартового. Мають вони й гармати, захоплені в турків і татар. Їх було небагато, але тепер уже збирається до кілька тисяч, вони часто чинять шкоду туркам і татарам: кілька разів уже руйнували замки Очаків, Тегиню, Білгород та інші. Називає острови, на яких перебувають козаки: Kochanie, Chorczyka, Tomakiwka. «Jest y drugi ostrow blisko takowyktory zowią Chorczyka, na ktorym Wiśniowiecki przedtym mieszkał, z Tatarom na wielkiey przeszkodzie był, że nie śmieli za niego tak często do nas wtargać» (718). Вважає, що треба було б підтримати козаків, аби вони захищали від татарів на Дніпрі, а поляки не чекали, доки треба буде боронитися під Самбором. Бог дав пороги, аби захищати Річ Посполиту від нападів з півдня Дніпром. А от козаки на своїх шкіряних човнах, які зовуться чайками, сміливо переправляються через пороги. Посилається на Яна Оришовського, власного стрийка, котрий був у козаків тривалий час гетьманом. Є й московські козаки, що звуться Донськими, до них часом ходять і наші Низові. Коли король Стефан Баторій хотів знищити козаків, води вибралися до Москви до донських козаків. Король побачив ще більшу небезпеку й залишив їх у спокої. «Zaczym swawola w nich tym więtsza urosła, tak iż przyszło do tego, że miasto pożytku więcey nam szkodzą. Trzeba żeby w rządzie byli, i płacono im, a hetmana od krola mieli, więc setnicy z batamani żeby przysięgali, bez wątpienia byłaby ich posługa dobra» (s. 719).