06. «Повѣсть временных лѣт»

1. Перші київські літописи

Жанрове визначення «літопис» (від «лѣто» - рік і «писати») є спробою перекладу грецького терміну «хронограф» (від «χρόνος» - «час» і «γράφω» - «пишу»). Для середньовічних книжників термін «літопис» був не загальним окресленням окремих подібних за своїм складом і побудовою творів, а певною дискурсивною стратегією, що передбачала злиття окремих інформацій про суспільно важливі події в єдиний синтетичний текст.

Стратегія (грецьк. στρατηγία— мистецтво полководця) — це загальний, план досягнення важливої мети.

Дискурс (лат. «discursus» - «розмова про щось») єдність мовлення та ситуації, в якій воно відбувається; процеси мовної діяльности й системи понять, що їх визначають.

Літописний текст, записаний черговим редактором, і далі продовжував жити власним життям, збагачуватися новими деталями, інформаціями про пізніші події. Вимір охоплення цих подій визначається розумінням упорядником своєї суспільної місії. При цьому зберігається головна композиційна засада літопису: чітке дотримання хронології. Події висвітлюються послідовно, рік за роком. Скрізь, де тільки можливо, відновлюється їхня часова послідовність, у якій упорядник прагне відкрити вищу логіку – волю Божого Провидіння. Звідси цікавість до надприродних явищ, чудесних знаків, відплати за злочини й винагороди за праведні вчинки. Ця риса називається провіденціалізмом.

Провидіння — божественна діяльність у світовому житті, яка зберігає світ і спрямовує його до приназначеної йому мети буття.

Подієвий ланцюг у макросюжеті літопису членується на більш-менш автономні сюжетні ситуації, об’єднані в річні статті. Обсяг річної статті буває дуже різний залежно від того, які події відбулися певного року, чи мав на меті автор їхню реєстрацію, чи ж визначення провідних тенденцій в історичному процесі. Загальний перебіг подій членується на певні часові сеґменти, обмежені хронологічними рамками року. Звідси – дискретність, переривчастість викладу.

Дискретний (англ. discrete) – роздільний, перервний.

Треба врахувати, що до входження України в Польське королівство та Польсько-Литовську державу зберігався візантійський спосіб виміру часу. Рік починався 1 вересня. Відлік років вівся від створення світу, яке наївні візантійські хроністи датували 5508 р. до Різдва Христового. Години дня й ночі рахувалися окремо: дня – від сходу сонця й до заходу, ночі – від смеркання до світанку. Тому денні години влітку були довшими, а нічні - коротшими.

Зведення повідомлень із різних джерел обумовлює компілятивний характер літопису.

Компіляція (лат. compilatio — буквально: крадіжка, грабіж, від лат. compilo — грабую) - праця, побудована на використанні інших творів; поєднання інших творів.

Авторського права, яке б захищало оригінальний текст від стороннього втручання, в середні віки не існувало. Твори за поодинокими винятками є анонімними. Кожен упорядник літопису вважав себе лише співучасником одного величного процесу опису історії, і долучав власні матеріали до тексту, залишеного попередниками. Вихідною точкою в системі історичних координат було завершення всесвітнього потопу й початок розселення по землі нащадків родини Ноя – єдиної, що вбереглася від нищівного потопу. Тому християнські хроністи прагнуть вивести свій родовід із одного з синів: Сима, Хама чи Яфета. Нащадками Сима вважали себе євреї та араби, Хама – африканські народи, а європейці посилалися як на свого родоначальника на Яфета. Для заповнення пробілів між Ноєм і початком писаної історії свого народи використовувалися візантійські хронографи, а також усні джерела: легенди та перекази. Потім же використовувалися місцеві записи, монастирські та соборні літописи, придворні хроніки, житія святих і описи життя визначних осіб. Тому літописний текст можна порівняти з рікою, в яку впадає безліч приток. У дельті цієї ріки вже годі розрізнити, з якої притоки дістала вона свою воду.

Стиль літопису неоднорідний. Стислі повідомлення про події перемежовуються з розвиненими сюжетними оповіданнями, часом збагаченими прямою мовою персонажів. Характер опису події залежить від їхньої важливості з точки зору літописця, а також від використаних при описі джерел, їхньої докладности й авторитету.

Найдавніший збережений до наших днів літопис - «Повѣсть временных лѣт» - датують 1113 роком. Документальних свідчень про попередній розвиток літописання на Русі не збереглося. Але існує кілька гіпотез, що реконструюють ранні етапи літописної творчости.

 «Аскольдів літопис»

Іван Єгорович Забєлін — визначний російський історик і археолог(1820-1908), дослідник київського Середньовіччя, в прагненні довести автохтонність руської державної традиції поставив під сумнів «норманську теорію» виникнення Київської держави. Дослідження Никонівського літописного зведення, укладеного в Москві в XVI ст., наштовхнули його на думку про те, що Аскольд був київським князем доварязької доби і що в християнському середовищі того часу вже могли виникнути хронологічні записи. Ці ідеї не були підтримані дослідниками ХІХ – початку ХХ ст. і надовго забуті.

Борис Олександрович Рибаков (1908 —2001) — один із провідних радянських істориків, академік АН СРСР з 1958 р. У 1952—1954 рр. він був проректором Московського державного університету, а потім 40 років очолював Інститут археології Академії наук СРСР.

Він повертувся до ідей Забеліна й істотно їх розвинув. У книзі «Давня Русь: Оповіді. Билини. Літописи» (Древняя Русь: сказания, былины летописи. Москва: Издательство Академии Наук СССР, 1963. 358 с.) він провів паралелі між билинними сюжетами і руськими літописами. Рибаков висунув гіпотезу про те, що окремі річні записи в Київській державі починають робитися не в XI столітті, а вже в другій половині IX-X століттях. На доказ цього він виділив вісім фрагментів Никонівського літопису за період 867-882 роки, які мали б належати «Літопису Аскольда». Він також стверджував, що «Літопис Аскольда» несе в собі сліди болгарського впливу.

Один із провідних українських істориків кінця ХХ ст. Михайло Юліянович Брайчевський (1924-2001) розвинув теорію Рибакова і спробував реконструювати «Літопис Аскольда». У свою реконструкцію він включив не тільки вісім фрагментів, виділених Рибаковим, але і ряд інших. На думку історика, книжники Ярослава Мудрого переробили літописні відомості - перенісши події, пов'язані з Аскольдом, на князів Олега, Ігоря, Володимира (походи і договори з Візантією, хрещення, і так далі). Реконструйований «Літопис Аскольда» був уперше виданий в 1988 році в журналі «Київ» (перевидано в 2001 році, а в 2009 році був виданий уривок).

До гіпотез Рибакова і Брайчевського про існування «Літопису Аскольда» дослідники в основному ставляться скептично. Можна припустити, що в часи Аскольда чи трохи пізніше в Києві могли з'явитися поодинокі записи. Але говорити про стійку літописну традицію в IX столітті не доводиться. Сучасний історик Володимир Михайлович Ричка стверджує, що реконструйований Брайчевським «Літопис Аскольда» є «ілюзією джерельної реальности».

Гіпотеза Олексія Шахматова про перші етапи руського літописання

Більшість дослідників приймають гіпотезу Олексія Шахматова , викладену ним у книзі «Повість временних літ» (Повесть временных лет. – Петроград, 1916. – Т.1. Вводная часть. Текст. Примечания ). за якою виділяються такі перші етапи розвитку літописання:

1. Найдавніше Київське літописне зведення виникає 1037 р. (точніше - наприкінці тридцятих – на початку сорокових років XI ст.) з утворенням у Києві центру Руської митрополії при Софійському соборі. Воно було викликане прагненням ідеологічно обґрунтувати прагнення Руси до церковно-політичної незалежности. Укладення синтетичної хроніки руського державного й церковного життя було пов’язане з іншими заходами Ярослава Мудрого - поставленням митрополитом Іларіона (1051), канонізацією перших руських святих  Бориса і Гліба.

Виклад у цьому зведенні був доведений до 1037 р. й закінчувався записом про покровительство Ярослава Мудрого книгописанню й перекладам:

Велика бо полза бываєть человѣку от ученія книжнаго; книгами бо кажеми и учими єсми пути покаянію, и мудрость бо обрѣтаемь и вьздержаніє от словесъ книжныхъ. Се бо суть рекы, напаяющи вселеную всю, се суть исходища мудрости; книгамъ бо єсть неищетная глубина, сими бо <...> в печали утѣшаємы єсмы, си суть узда вьздеръжанію.

Велика бо користь буває людині од учення книжного. Книги ж учать і наставляють нас на путь покаяння, і мудрість бо, і стриманість здобуваємо ми із словес книжних, бо се є ріки, що напоюють всесвіт увесь. Се є джерела мудрості, бо є у книгах незмірна глибина. Ними бо в печалі ми втішаємось, вони є уздою стриманості.

Шахматов виділяв у цьому тексті дві сюжетні лінії, що пов’язане з двома джерелами:

1.     Розповідь про поширення на Русі християнства:

·        хрещення й смерть св. Ольги;

·        варяги-християни свв.   мчч. Федір та Йоан, убиті 983 р.;

·        хрещення Руси-України 988 р.;

·        загибель святих  Бориса і Гліба;

·        похвала Ярославу Мудрому.

2.      Політична історія Київської Руси, складена на основі легендарного фольклорного матеріалу.

Перше Києво-Печерське літописне зведення, укладене 1073 р. Його поява пов’язана з заснуванням 1051 р. Києво-Печерського монастиря та перетворенням його на потужний духовний центр з власною книжною традицією. Шахматов і низка його наступників вважали, що Києво-Печерський монастир став патріотичною противагою митрополичому центру в Софійському соборі, очолюваному греками.

Упорядником цього зведення був ігумен Києво-Печерського монастиря Никон, названий Великим. Він не пізніше 1058 р. першим був пострижений у монашество як учень Антонія Печерського, мав сан священика й постригав новоприбулих кандидатів. За те, що він постриг у монашество боярського сина Варлаама й управителя княжого майна Єфрема, Никон зазнав на собі княжої немилости, мусив тікати до Тмуторокані, де заснував монастир. Перебуваючи в Тмуторокані, Никон зібрав там місцеві відомості й перекази, включені згодом до літопису. Близько 1066-1068 рр. Никон повернувся до Києво-Печерського монастиря, але як прихильник скиненого з престолу князя Ізяслава Ярославича знов був змушений тікати до Тмуторокані. Остаточно він повернувся до 1078 р. і з 1078 до 1088 був ігуменом Києво-Печерського монастиря. Займаючи дуже незалежну політичну позицію, Никон засуджував князівські чвари, які сприяли посиленню степових кочовиків і зубожінню простого люду.

Учень Олексія Шахматова Михайло Присьолков висунув гіпотезу, що ім’я Никон міг прибрати колишній митрополит Іларіон з прийняттям великої схими (вищого ступеня чернечого служіння).

Найдавніше Київське зведення 1037 р. було доповнене в цій редакції новими сюжетами, що стосувалися подій після смерти Ярослава Мудрого (1054 р.). Але було відкореговано й перші частини літопису. До епічної історії стародавньої Руси додано легенди про хозарську данину, про покликання варягів, про три помсти княгині Ольги древлянам. Сюжет про хрещення Руси упорядник доповнив «Корсунською легендою», яка приурочує хрещення князя Володимира до облоги Корсуня.  Саме на цьому етапі, на думку Шахматова, було запроваджено річну сітку подій.

3. Друге Києво-Печерське зведення (Початковий літопис) доводить виклад подій до 1093 р., коли стався спустошливий набіг половців на Русь. На княжий престіл зійшов Святополк Ізяславич. Літописець докоряє йому за нехтування інтересами народу, неспроможність захистити простолюд.

Початковий літопис виник за наказом ігумена Іоана. Назва «Початковий літопис» пов’язується з тим, що твір раніше вважали за ядро дальшого літописання. Невідомий упорядник відібрав багато відомостей з нових рукописів, що надійшли були до монастиря. Він записав також справжні оповідання впливових дружинників і бояр, котрі відвідували монастир і поділилися своїми родинними переказами та життєвим досвідом.

Важливим джерелом відомостей стали родові перекази, повідомлені упорядникові новгородцем Яном Вишатичем.  Звідси беруться відомості про його предка Свенельда, воєводу князя Ігоря, про Свенельдового внука Добриню – новгородського посадника, брата дружини князя Святослава Малуші, дядька князя Володимира Святославича. Розповідається про боротьбу Вишати та Яна Вишатича з волхвами, про збір полюддя в Білозерському краї 1071 р.

2. Відомості про Нестора Літописця

Упорядкування літописного зведення, що починалося словами «Се повѣсти времяньных лѣт, откуду єсть пошла Руская земля, кто въ Києвѣ нача первѣє княжить и откуду Руская земля стала єсть» передання пов’язує з особою монаха Києво-Печерського монастиря Нестора.

Нестор відомий як агіограф і літописець. Можна припустити, що народився він у середині XI ст. Пострижений у монашество він був за ігумена Стефана (1074-1078) і тим же ігуменом був висвячений у диякони. За каноном мученицького житія Нестор написав «Чтеніє о житії і о погубленії блаженную страстотерпцю Бориса і Гліба». Інший його твір - «Житіє Феодосія Печерського».

Найавторитетніші свідчення про те, що Нестор написав «Повѣсть временных лѣт» знаходяться в Києво-Печерському патерику. У розповідях про затворника Микиту й лікаря Агапіта зустрічаються згадки про Нестора як автора літопису. Упорядники давніх редакцій Києво-Печерського патерика навели ім’я Нестора принагідно в оповіданнях літописного походження. Переписувач же редакції Києво-Печерського патерика 1462 р. Касіян, можливо, сам вставив ім’я Нестора в текст літописних оповідань,   де автор говорить про себе в першій особі.

1643 р. Нестор разом з іншими печерськими угодниками був канонізований – проголошений святим. Це здійснив митрополит Петро Могила. Житіє Нестора вперше вміщене в «Патерику Печерському» 1661 р. Звідти воно було введене до «Книг житій святих» Димитрія Туптала під 27 жовтня.  Отже, день пам’яти преподобного Нестора в церковному календарі - 27 жовтня (9 листопада за новим стилем). Цей день і було визнано в Україні святом - Днем української писемності та мови. 6 листопада 1997 року тодішній Президент України Леонід Кучма на підтримку ініціативи громадських організацій та з урахуванням важливої ролі української мови в консолідації українського суспільства видав указ № 1241/97 «Про День української писемности та мови».

Прп. Нестор використав Друге Києво-Печерське літописне зведення, доповнив і переробив його на підставі численних усних і писемних джерел. Виклад він повсюдно розбив за роками й довів до 1012 р. Схема літопису - щорічний виклад. Але упорядник намагається простежити логіку подій. Часто висловлює думки про окремі події, дає оцінку історичних осіб, відтворює почуття з приводу певної події. Тон його оповіді спокійний і рівний, місцями драматичний. Упорядник прагне до щирості й об’єктивності.

Літописець зосередився на державних, громадських і адміністративних подіях, походах князів на чужі землі, княжих міжусобицях, нападах на Україну чужинців, зокрема печенігів і половців, побудові церков і монастирів, поставленні митрополитів і єпископів, поширенні освіти. Менше відомостей про внутрішнє життя, звичаї і традиції, народні забобони. Явища природи цікавлять літописця як засіб пророчої вказівки на волю Творця. Історичний процес він вводить до загальних параметрів здійснення волі Провидіння.

Текст попередньої редакції Нестор доповнив, використавши хроніку Георгія Амартола та твори його продовжувачів. Він пов’язав слов’янську історію з неслов’янською, доповнивши літопис витягом з житія святого Василія Нового про напад Руси на візантійські землі, а також про винайдення слов’янського письма. Можливо, саме Нестор включив до літопису чотири договори руських князів з Візантією: великого князя Олега 907 та 912 рр., великого князя Ігоря 945 р. та великого князя Святослава 971 р. Вступну частину доповнено переказами про Олега, Ольгу, Володимира.

Нікому доти не вдавалося досягти настільки органічного художнього синтезу. Нестор переробив усю літописну оповідь, доповнив її, в багатьох місцях вніс виправлення, виходячи при цьому з розуміння подій, що склалося в монастирі. Він також написав загальний вступ, котрий надав старим записам форми, подібної до найбільших історичних трактатів християнського Середньовіччя.

Продовжуючи текст попередників, Нестор додав опис подій кінця XI -  початку XII ст. З піднесенням оповідається про боротьбу руських князів з кочовими народами Степу і з драматизмом - про напад половців на Печерський монастир, розграбований і спалений ними. Нестор також описав з’їзди князів у Витичеві та Долобську.

3. Структура літописного тексту

Літописні зведення не мали власних назв. Сучасна назва «Повісти временних літ» береться з перших слів її тексту. «Се повѣсти времяньных лѣт, откуду єсть пошла руская земля, кто въ Києвѣ нача первѣє княжить и откуду Руская земля стала єсть» (Лаврентіївський літопис). «Повѣсть временныхъ лѣт черноризца Федосьєва манастыря Печерьскаго, откуду єсть пошла Руская земля стала єсть и хто в неи почалъ пѣрвѣє княжить» (Іпатський літопис).

Ключове слово в цій назві – «временных». Перекладачі шукали різні українські відповідники: минулих (Леонід Махновець, Віктор Близнець), врем’яних (Василь Яременко).  Але сенс слова «временных» ширший за кожне з українських слів. Адже йдеться не про «минулі» роки, а про певний подієво насичений часовий обшир, спроєктований у хронологічну сітку світової історії.

Фраґментарність. Літописець не ставить перед собою за мету аналізувати перебіг історичного процесу, розкриття її логіки. Він зазвичай просто реєструє події та факти, інколи супроводжуючи їхню реєстрацію своєю морально-етичною оцінкою. Реальний причинно-наслідковий контекст нехтується. Минуле й сучасне просто розбивається на низку фактів, пов’язаних між собою тільки плином часу.

Річний принцип оповіді спричинив до подрібнення минулого. Минуле постало як ланцюг фраґментів.

Персонажі. Творення персонажів відбувається під певним впливом народного епосу та агіографії. Позитивні персонажі набувають рис епічного героя (Олег, Святослав). Життєписи Ольги, варягів Федора й Іоана, Володимира Великого, Бориса і Гліба  створюються відповідно до агіографічних моделей.

Коли в різних епізодах персонаж діставав відмінну оцінку упорядника, відбувається розщеплення характеру персонажа. У різних ситуаціях поведінка персонажа може діставати досить відмінні оцінки літописця. Приклад - Ярослав Мудрий, характер зображення якого змінюється тричі, княгиня Ольга, яка постає в двох цілком відмінних іпостасях.

Повчальність. Історія виступає як повчання, що дається у формі художніх оповідей, фрагментарних статей. Літописець певен у кінцевій перемозі добра й справедливости, ототожнює добро й красу.

Мова літопису до певної міри відображає усну говірну мову свого часу. Мова гнучка, строката й розмаїта у вжитих стилістичних засобах. Церковнослов’янська мова присутня як взірець книжного стилю, на який літописець орієнтується.

Істотне місце в стилі займає пряма мова історичних осіб. Це промови князя до дружини, дипломатичні перемовини, промови на вічах, учтах. Виступи персонажів зазвичай небагатослівні, лаконічні, виразні.

Подекуди використовується спеціальна фахова термінологія: військова, мисливська, юридична, церковна. Разом із тим залучається народна образність: фразеологічні звороти: «взять град копієм» (захопити місто приступом), «сѣсти на конь» (виступити в похід), «ясти хлѣб дѣдень»  (князювати на престолі предків), народні прислів’я та приказки.

4. Історіософічний вступ

Починається «Повѣсть временныхъ лѣт» розповіддю про поділ землі поміж Ноєвими синами та вавилонське стовпотворіння, викладеною за хронікою Георгія Амартола. Русь відноситься до числа Яфетових потомків:

От сихъ же 70 и дву языку бысть языкъ словенескъ, от племени же Афетова, нарѣцаємѣи норци, иже суть словенѣ

Від цих ото сімдесяти і двох народів, од племени таки Яфетового, постав народ слов’янський - так звані норики, які є слов’янами

Потім іде опис розселення слов’янських племен, річок, на яких живуть слов’яни.

А Днепръ втечет в Понтескоє море треми жералы, иже море словеть Рускоє, по нему же училъ святый апостолъ Андрѣй, братъ Петровъ. Якоже рькоша, Андрѣю учащю в Синопіи, пришедшю єму в Корсунь, увидѣ, яко ис Коръсуня близъ устьє Дьнѣпръскоє, и въсхотѣ поити в Римъ, и приде въ устьє Днепръскоє, и оттолѣ поиде по Днѣпру горѣ. И по приключаю приде и ста подъ горами на березѣ. И заутра, въставъ, рече к сущимъ с нимъ ученикомъ: «Видите горы сія? Яко на сихъ горахъ въсіяєть благодать Божія: имать и городъ великъ быти и церкви мьногы имат Богъ въздвигнути». И въшедъ на горы сіа, и благослови я, и постави крестъ, и помолився Богу, и слѣзе съ горы сея, идеже послѣже бысть Киевъ, и поиде по Днѣпру горѣ

А Дніпро впадає в Понтійське море трьома гирлами; море це звуть Руським. Побіля нього ж учив святий апостол Андрій, брат Петрів. Як ото говорили, коли Андрій учив у Синопі і прийшов у город Корсунь, він довідався, що од Корсуня близько устя Дніпрове. І захотів він піти в Рим і прибув в устя Дніпрове, і звідти рушив по Дніпру вгору, і за приреченням Божим прийшов і став під горами на березі. А на другий день, уставши, сказав він ученикам своїм, які були з ним: “Бачите ви гори сі? Так от, на сих горах возсіяє благодать Божа, і буде город великий, і церков багато воздвигне Бог”. І зійшов він на гори сі, і благословив їх, і поставив хреста. І, поклонившись Богу, він спустився з гори сеї, де опісля постав Київ, і рушив по Дніпру вгору

Далі наводиться леґенда про заснування Києва, причому від Кия, Щека і Хорива виводиться князювання в полян. Згадується про приходи хозарів, угрів, обрів. Ці відомості також запозичені в Георгія Амартола. Наводиться й місцева леґенда, як мучили обри дулібських жінок, запрягаючи по 3, 4 або 5 жінок у воза.

Бяху бо обри тѣломъ велицѣ, а умомъ горди, и потреби я Богъ, и помроша вси, и не оста ни єдинъ обринъ. И єсть притча в Руси и до сего дни: «погибоша аки обри», ихъ же нѣсть ни племене, ни наслѣдка

Були ж обри тілом великі, а умом горді, і потребив їх Бог, і померли вони всі, і не зостався ані один обрин. І єсть приказка в Русі й до сьогодні: “Погинули вони, як обри”, - бо нема їхнього ні племени, ні потомства

 Після цього зображується побут і звичаї різних слов’янських племен (древлян, радимичів, в’ятичів, сіверян), а також довколишніх народів (гилеїв, британців, амазонок, половців). Їм усім протиставляються поляни:

Поляне бо своихъ отець обычай имяху тихъ и кротокъ, и стыдѣньє къ снохамъ своимъ и къ сестрамъ, и къ матеремъ своим, и снохы къ свекровамъ своимъ и къ дѣверемъ велико стыдѣньє имуще

Поляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і пошитвість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх, і невістки до свекрів своїх і до діверів велику пошану мали

Завершується вступна частина розповіддю про хозарську данину:

И наидоша я козаре, сѣдящая в лѣсѣхъ на горах, и рькоша козарѣ: «Платите намъ дань». Здумавше же поляне и вдаша от дыма мечь. И несоша козарѣ къ князю своєму и къ старѣйшинамъ своим и рѣша имъ: «Се, налѣзохомъ дань нову». Они же рѣша имъ: «Откуду?», Они же рѣша имъ: «В лѣсѣ на горах, над рѣкою Днѣпрьскою». Они же ркоша: «Что суть вдалѣ?» Они же показаша мечь. И рѣша старцѣ козарьстии: «Не добра дань, княже! Мы доискахомся оружьємь одиноя страны, рѣкше саблями, а сихъ оружьє обоюду остро, рекше мечи. Си имуть имати и на нас дань и на инѣхъ странахъ». Се же събысться все: не от своєя воля рькоша, но от Божия изволѣнья.

І знайшли їх хозари, коли вони сиділи в лісах на горах, і сказали хозари:”Платіте нам данину”. Поляни тоді, порадившись, дали їм од диму по мечу. І понесли це хозари князеві своєму і старійшинам своїм, і сказали їм: “Ось, знайшли ми данину нову”. А ті запитали їх: “Звідки?” І вони сказали їм: “В лісі на горах, над рікою Дніпровською”. А ті запитали: “Що вони дали?” І вони показали меч, і мовили старці хозарські: “Недобра се данина, княже. Ми здобули її однобічним оружжям, себто шаблями, а сих оружжя обоюдугостре, себто мечі. Сі будуть брати данину і з нас, і з інших земель”. І все це збулося, бо говорили вони не з своєї волі, а за Божим повелінням

Таким багатозначним провіденційним сюжетом завершується вступ. Звичайно, пишучи його вже через багато років по розгрому Хозарського каганату, літописець міг тріумфально проєктувати на майбутнє грізне проречення хозарських мудреців.

5. Концепція виникнення Київського князівства й княжої династії Рюриковичів

Річна сітка подій починається 6360 (852) р., коли почав царювати імператор Михаїл. Йдеться про імператора Михаїла ІІІ з характерним прізвиськом Μέθυσος (Мéтисос - П’яниця), який насправді зайняв престіл ще 842 р., дворічним немовлятком, але так і не став самостійним правителем. За нього керували імперією мати, потім брат, нарешті, Василь Македонянин (867-886), який і наказав убити безпутного правителя. Але на часи імператорства Михаїла ІІІ припали важливі історичні події: подолання іконоборництва, хрещення болгар, місія Кирила і Мефодія до слов’ян. У ті самі часи, 860 р., руська (варязька) дружина на чолі з Аскольдом і Диром напала на Константинополь, але була зупинена і навернулася на християнство.

За його царювання, за Георгієм Амартолом, Русь (тобто дружина скандинавського племени, що звалося «Руссю») приходила на Царгород. Цього року, за літописцем, наша земля і стала називатися Руською.

Далі йдуть порядкові числа років 853-857 без жодних нотаток.

858 р. повідомляється про хрещення болгарів, наступного, 859 - про приходи за даниною варягів і хозарів. Потім ще два роки йдуть без опису подій (860, 861).

862 р. наводиться варязька легенда:

Рькоша руси чюдь, словенѣ, кривичи и вся: «Земля наша велика и обилна, а наряда въ ней нѣтъ. Да поидете княжить и володѣть нами». И изъбрашася тріє брата с роды своими, и пояша по собѣ всю русь, и придоша къ словѣномъ пѣрвѣє. И срубиша город Ладогу. И сѣде старѣйший в Ладозѣ Рюрикъ, а другій, Синеусъ на Бѣлѣ озерѣ, а третѣй Труворъ въ Изборьсцѣ. И от тѣхъ варягъ прозвася Руская земля.

Сказали русі чудь, словени, кривичі і весь: «Земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема. Ідіть-но княжити і володіти нами». І вибралося троє братів із родами своїми, і з собою всю узяли русь. І прийшли вони спершу до словен, і поставили город Ладогу. І сів у Ладозі найстарший [брат] Рюрик, а другий, Синеус, — на Білім озері, а третій, Трувор, — в [городі] Ізборську. І од тих варягів дістала [свою] назву Руська земля.

Під 866 роком наводиться повідомлення про похід Аскольда і Дира на Константинополь і явлене їм чудо. Аскольд же і Дир зображуються воєводами Рюрика.

879 р. повідомляється про смерть Рюрика, а 882 р. - про вбивство Аскольда і Дира та встановлення в Києві князювання Олега.

И сѣде Олегъ, княжа в Кієвѣ, и рече Олегъ: «Се буди мати городом русскымъ»

І сів Олег, князюючи, в Києві, і мовив Олег: “Хай буде се мати городам руським”

Олег Віщий (882-912)

Олег уперше згадується 879 р. в зв’язку зі смертю Рюрика як його родич.

Умѣршю же Рюрикови предасть княженіє своє Олгови, от рода єму суща, въдавъ єму на руцѣ сына своєго Игоря, бяше бо молодъ велми

Помер Рюрик. Княжіння своє він передав Олегові, що був із його роду, віддавши йому на руки сина свого Ігоря, бо той був дуже малий

У статті за 882 р. розповідається, як Олег убив Аскольда й Дира, обманом заманивши їх до себе, коли представився грецьким купцем. 883-885 рр. стисло інформується про завоювання племен древлян, сіверян, радимичів, про володіння іншими племенами.

Розповідь про князювання Олега переривається статтею 898 р. про винайдення слов’янського письма. Сюжет взято з «Житія рівноапостольного Мефодія, учителя слов’янського».

907 р. подається розповідь про похід Олега на Константинополь:

И повелѣ Олегъ воємъ своим колеса изъдѣлати и въставити корабля на колеса. И бывшю покосну вѣтру, успяша парусы с поля, и идяше къ городу

Повелів Олег воям своїм колеса зробити і поставити кораблі на колеса. А коли настав попутний вітер, напнули вони паруси, рушили з поля, і пішов Олег до города

Олег розгадує спробу отруїти його, не беручи отруєної їжі. І греки злякалися його, вирішивши, що це не Олег, а популярний у візантійському суспільстві великомученик Димитрій Солунський, посланий на них Богом.

Під 907 р. подається перший текст договору Русі з греками. 912 р. наводиться другий текст угоди.

Того ж року повідомляється про смерть Олега від свого коня. Літописець додає розлогі виписки з Георгія Амартола, пояснюючи, як волхви могли чаклуванням провістити майбутнє.

Ігор Рюрикович (913-945).

Більшість років правління Ігоря лише називаються, не містячи жодних матеріялів.

Під 941 р. наводиться розповідь про похід на греків і розгром руських човнів «грецьким вогнем».

Під 944 р. читаємо про спільний з печенігами похід на Візантію.

Дата 945 р. наводиться двічі, можливо, через хронологічну плутанину. Вперше подається текст великого договору з Візантією. Вдруге розповідається про похід на древлян і вбивство Ігоря.

Княгиня Ольга

В статті за 945 рік наводиться надзвичайно характерний епічний сюжет про три помсти княгині Ольги. Древляни прийшли сватати Ольгу за свого князя Мала. Позірно згоджуючись, підступна княгиня вигадує все нові форми помсти над убивцями свого чоловіка.

Перша помста: Ольга радить древлянським сватам, щоб їх на знак пошани несли в човнах. Човни вкидають до ями й засипають землею разом із живими сватами.

Друга помста: Ольга запрошує знатних древлян приїхати за сватів, пропонуючи їм спершу помитися в лазні. Коли ж свати стали митися, їх заперли й спалили.

Третя помста: Ольга прийшла до Коростеня на могилу чоловіка й запропонувала древлянам приготувати там тризну. Коли вони впилися, княгиня наказала своїм воїнам їх зарубати. «И исъсѣкоша ихъ 5000» - «І посікли їх п’ять тисяч».

Під 946 р. описується похід на древлянську землю. Княгиня згодилася взяти з Коростеня символічну данину - по три голуби й три горобці. До кожного прив’язано трут і запалено. Птахи полетіли до своїх гніз і спалили місто.

Подвиги варязьких князів зберігають у руському викладі первісний колорит скандинавських саг, у які вплетені мотиви слов’янського фольклору. Ольга мститься по-північному жорстоко й винахідливо, спершу принизивши, а потім винищивши вбивць свого чоловіка Ігоря, коли вони намагаються посвататися до неї. Таку саму хитрість вона виявить згодом, вирушивши до Константинополя, де прийняла хрещення, аби заручитися підтримкою Візантії.

В статті за 947 р. описується похід на Новгородську землю, наведення там порядку, заснування погостів (поселень з церквою і торговим місцем, на якому також проходили спільні святкування).

Під 955 роком (історична дата - 957) наводиться розповідь про хрещення Ольги в Константинополі. Хрестив Ольгу патріярх Полієвкт. До розповіді про хрещення додається благословення патріарха:

Благословена ты єси в руськых князехъ, яко възлюби свѣтъ, а тму остави. Благословити тя имуть сынове рустіи и въ послѣдній родъ внукъ твоихъ

Благословенна ти єси в руських князях, бо возлюбила ти світло, а тьму облишила. Благословлятимуть тебе сини руськії навіть в останньому поколінні нащадків твоїх

Імператор зачарований княгинею. Аби уникнути його домагань, Ольга попросила візантійського правителя стати її хрещеним батьком. Коли ж вона стала християнкою, то відкинула домагання, нагадавши цареві, що він став хрещеним батьком і зобов’язаний поводитися з княгинею «як батько». За церковними канонами шлюб між хрещеним батьком і його хрещеницею заборонений. За літописом виходить, що недавня язичниця Ольга знала про це краще, ніж християнський імператор.

Насправді поїздка Ольги в Константинополь відбулася 957 р. У візантійських джерелах про хрещення нічого не розповідається. Навпаки, згадується, що з Ольгою прибув і її духівник. Припускають, що Ольга вже була на той час християнкою. Можливо, переказ про хрещення в Константинополі мав зміцнити історичні підвалини духовної залежности Руси від Візантії.

Під 969 р. наводиться похвала княгині Ользі в зв’язку з повідомленням про її смерть.

Святослав Ігоревич (945-972).

Син Ігоря та Ольги Святослав виступає як взірцевий рицар-язичник. Вже в зв’язку з походом на Коростень згадується про його участь у поході: коли зійшлися обидва війська,

суну копьемъ Святославъ на деревляны, и копье летѣвъ сквози уши коневи и удари в ногы коневи, бѣ бо велми дѣтескъ. И рече Свенгелдъ и Асмудъ: «Князь уже почалъ, потягнемъ, дружино, по князи».

кинув списом Святослав на деревлян, а спис пролетів між ушима коня і вдарив під ноги коневі, бо був Святослав зовсім малим. І сказав воєвода Свенельд і кормилець Асмуд: “Князь уже почав. Ударимо, дружино, вслід за князем”

955 розповідається про переконування Ольгою князя Святослава хреститися. Святослав же відмовляється: «А дружина моя сему смѣяти начнут» - «адже дружина моя з сього сміятись почне!».

Харктеристика Святослава наводиться під 964 р.:

Князю Святославу възрастьшю и възмужавшю, нача воя съвокупляти многы и храбры. Бѣ бо и самъ хоробръ и легокъ, ходя аки пардусъ, войны многы творяше. Возъ бо по себѣ не возяше, ни котла, ни мясъ варя, но потонку изрѣзавъ конину, или звѣрину, или говядину, на угълехъ испекъ, ядяше, ни шатра имяше, но подъкладъ постилаше, а сѣдло въ головах; тако же и прочіи вои єго вси бяху. И посылаше къ странам, глаголя: «Хочю на вы ити»

Коли князь Святослав виріс і змужнів, став він воїв збирати, багатьох і хоробрих, бо й сам був хоробрий і легкий. Ходячи, яко пардус (гепард), багато воєн він чинив. Возів же за собою він не возив, ні котла не брав, ні м’яса не варив, але потонку нарізавши конину, або звірину, або воловину і на вуглях спікшв, це він їв. Навіть шатра не мав, а пітник слав і сідло клав у головах. Такими ж і всі інші вої його були. І посилав він до інших земель послів, кажучи: «Хочу на вас іти»

Роки 965, 966, 967 позначені короткими повідомленнями про походи на хозар, в’ятичів, болгар.

Під 968 р. описується перший прихід печенігів на Русь. Святослав був у той час у Переяславці на Дунаї. Пізніше до первісного тексту було внесено розповідь про хлопця-киянина, який пройшов через облогу з вуздечкою, нібито шукаючи коня. Хлопець говорив по-печенізькому. Він пробрався до воєводи Претича на другий берег Дніпра. Воєвода з галасом прибув до Києва, повідомивши печенігам, що Святослав іде за ним. І печеніги відступили від міста. Святослав насправді прибув значно пізніше і вже тоді остаточно прогнав печенігів.

Під 971 р. описується похід Святослава на Візантію. Передаючи звернення князя до воїнів, літопис дуже колоритно відтворює епічний стиль риторичного дискурсу:

Уже намъ нѣкамо ся дѣти, и волею и неволею стати противу. Да не посрамим земли Рускіє, но ляжемы костью ту, и мертьвы бо сорома не имаєть. Аще ли побѣгнемъ, то срамъ нам. И не имамъ убѣгнути, но станемъ крѣпко, азъ же предъ вами поиду: аще моя глава ляжеть, то промыслите о себѣ.

Уже нам нікуди дітись, а волею і неволею доведеться стати насупроти. Тож не осоромимо землі Руської, а ляжемо кістьми тут, бо ж мертвий сорому не зазнає. Якщо ж побіжимо ми, - то сором нам. Тож не втечемо, а станьмо кріпко, і я перед вами піду. Якщо моя голова ляже, - тоді самі подумайте про себе.

Там же наводиться текст договору з Константинополем.

На 972 р. припадає вбивство Святослава печенігами на дніпровських порогах. Печенізький вождь Куря окув княжий череп золотом і пив з нього.

6. Християнська держава та нові виклики

Володимир Святославич (980-1015)

970 р. Володимир уперше згадується як син Малуші, сестри новгородця Добрині, якого Святослав дав за князя новгородцям. 977 р. Володимир утік за море, почувши, що його брат Ярополк убив іншого брата, Олега. 980 р. Володимир вирушає на Ярополка. Він убиває полоцького князя Рогволода й бере за дружину його доньку Рогнідь. Потім Володимир оточує Ярополка на Родні, заволодіває Києвом, бере за дружину Ярополкову вдову, колишню черницю, грекиню. Від неї народився Святополк. Літописець осудливо констатує, шукаючи в цьому причин Святополкового братовбивчого злочину:

От грѣховнаго бо корене злый плодъ бываєть: понеже была бѣ мати єго черницею, а второє — Володимиръ залеже ю не по браку, прелюбодѣйчищь бысть убо

А від гріховного кореня - лихий плід буває. Тому, що була раніш мати його черницею, а, по-друге, [оскільки] Володимир жив із нею, не одружившись, то був він плодом перелюбства

Літописець суворо перелічує всі вчинки Володимира, що заслуговують на осуд: спорудження кумирів (статуй язичницьких богів), принесення перед ними жертв, похіть до жінок. Називаються шість дружин і дванадцятеро синів Володимира. Згадується і про сотні наложниць.

В 983 р. у зв’язку з перемогою над ятвягами (балтійське плем’я, споріднене з литовцями) приносяться людські жертви. На цей рік припадає розповідь про загибель перших мучеників за віру - Федора та Іоана варягів. Під 984-985 рр. описуються походи на радимичів, болгар.

Але з 986 р. сюжетний стрижень змінюється. Починається пошук справжньої віри. Спочатку (986 р.) описується прихід болгарів (волзьких) - магометан, католиків («німців») з Риму, юдеїв з Хозарії. Кожна група намагається якомога переконливіше презентувати власну релігію. Але найбільша за обсягом промова грека-філософа; це великий апологетичний твір, напевне, скопійований із якогось повчального тексту.

Апологетика (грецьк. ἀπολογία - «промова на захист»)  система раціоналістичних аргументів, що має на меті довести істинність тієї чи іншої релігії, системи вірувань чи поглядів.

Під 987 р. описуються посольства Володимира до хозарів, болгарів, західноєвропейських католиків і православних греків. Звітуючи про побачене, посли виділяють особливі враження від перебування в Константинополі:

Ходихомъ первоє в Болгары и смотрихомъ, како ся кланяють въ храминѣ, рекше в ропатѣ, стояще бес пояса: и поклонивься, сядет и глядить сѣмо и овамо, акы бѣшенъ, и нѣсть веселія у нихъ, но печаль и смрадъ великъ. И нѣсть добръ законъ ихъ. И придохомъ в Нѣмцѣ и видихомъ службу творяща, а красоты не видихомъ никоєяже. И придохом же въ Грѣкы, и ведоша ны, идеже служать Богу своєму, и не свѣмы, на небеси ли єсмы были, или на землѣ: нѣсть бо на земли такого вида или красоты такоя, недоумѣємь бо сказати. Токмо то вѣмы, яко онъдѣ Богъ съ человѣкы пребываєть, и єсть служба ихъ паче всих странъ. Мы убо не можемь забыти красоты тоя — всякъ бо человѣкъ, аще преже вкусить сладка, послѣди же<...> не можеть горести пріяти — тако и мы не имамъ сде жити.

Ходили ми спершу в Болгари і двивлвся, як вони поклоняються в храмі, тобто в мечеті, стоячи без пояса. Отож, поклонившись, сяде кожен і глядить сюди й туди, як навіжений, і нема радості в них, але печель і сморід великий, і недобрий є закон їхній. І прийшли ми в Німці, і бачили, як вони службу правили, а краси ж не побачили ніякої. І прийшли ми тоді в Греки. І повели нас туди, де ото вони служать Богові своєму, і не знали ми, чи ми на небі були, чи на землі. Бо нема на землі такого видовища або краси такої, - не вміємо ми й сказати про се. Тільки те ми відаємо, що напевне Бог їхній перебуває з людьми і служба їх єсть краща, ніжж в усіх землях. Ми навіть не можемо забути краси тієї, бо всяк чоловік, якщо спершу спробує солодкого, потім же не може гіркоти взяти. Так і ми не будемо тут поганами жити.

Несподіваний сюжетний зворот вводиться під 988 р. Володимир, замість прийняття християнства, здійснює похід на Корсунь (Херсонес). Він оточує місто й бере Корсунь силою, вимагаючи віддати за себе сестру імператорів Василія і Константина Анну. У нього захворіли очі. Наречена поставила за умову шлюбу хрещення. І щойно Володимир охрестився, до нього повернувся зір. Вводиться короткий виклад основ християнської віри, який мали дати Володимирові при хрещенні.

По поверненні Володимир закликає до хрещення киян і всю Русь. Оповідається про навчання основ віри.

Далі наводяться коротші оповідання про різні події з життя Русі:

991 – спорудження Десятинної церкви.

992 - закладення Білгорода (літописного міста на правому березі річки Ірпінь. Нині село Білогородка під Києвом).

993 - битва з печенігами. Перемога кожум’яки над печенігом. Закладення Переяслава на місці перемоги («перейняття слави» ворогів).

996 - освячення Десятинної церкви. Описується доброчесність Володимира. Він стримується від суворого покарання злочинців, і тому єпископи-греки приходять до Володимира з роз’ясненням про необхідність карати злочинців. Десятинною церква називається, бо князь призначає на неї десяту частину прибутків.

997 - описується облога печенігами Білгорода, в зв’язку з чим вводиться переказ про «білгородський кисіль» (борошняний розчин, який жителі сховали в землю й демонстрували печенігам як доказ того, що їх рятує від голоду сама земля).

На 1015 р. припадає смерть Володимира. У зв’язку з цим наводиться похвала йому. А далі розповідається про боротьбу за престіл, що розгорнулася між Володимировими синами, коли Святополк наказує повбивати братів, аби позбутися конкурентів. Центральне місце в літописній статті займає сюжет про мучеництво – загибель від руки вбивць, посланих Святополком, його братів Бориса і Гліба.

Ярослав Мудрий (1016-1054).

Розповідь про переможця в боротьбі за престіл Ярослава Мудрого починається описом його війни з узурпатором батьківського престолу Святополком та Святополковим союзником - польським королем Болеславом.

Драматизму дальшій оповіді додає протистояння Ярослав й Мстислава, князя Тмутороканського. Під 1022 р. описується протистояння Мстислава і касозького князя Редедя. Під 1024 р. наводиться повідолення про поділ Руси між Ярославом і Мстиславом. А на 1034 р. припадає інформація про смерть Мстислава. До неї додається характеристика спочилого:

Бѣ же Мьстиславъ дебелъ тѣломъ, чермьномь лицемь, великома очима, храбръ на рати, и милостивъ, и любяше дружину повелику, и имѣнія не щадяще, ни питья, ни яденія не браняше

Був же Мстислав дебелий тілом, рудий лицем, мав великі очі. Він був хоробрий у бою, і милостивий, і любив дружину велико, і майна не жалів для неї, ні питва, ні їжі не боронив

Після цього Ярослав стає самодержцем («єдиновластець») Руси.

Під 1037 р. наводиться ювілейна стаття до 60-річчя Ярослава Мудрого. Згадується про спорудження Софії Київської, церкви на Золотих воротах, монастирів свв.Юрія та Ірини, плекання християнської віри. Тут же міститься цитована вище похвала книжному навчанню.

Рік 1051 позначений заснуванням Києво-Печерського монастиря. Ця інформація наводиться в зв’язку з обранням Іларіона на митрополита Київського – першого русина на київській церковній кафедрі. А оскільки Іларіон ходив молитися в печери біля Берестова, подається розповідь про Антонія, котрий по поверненні з Афону оселився в цій печері й почав гуртувати довкола себе монашу громаду.

1054 р. Ярослав Мудрий помер. У зв’язку з повідомленням про це наводиться передсмертна промова князя й опис поділу Руської землі між його синами.

Осуд княжих чвар і поділу Руської землі

Ізяслав Ярославич (1055-1078)

Київ успадкував старший син Ярослава Ізяслав. Роки його правління позначені низкою військових сутичок і катастроф. 1061 р. стається перший прихід половців на Русь. Вони здобули перемогу над Всеволодом Ярославичем, князем Переяславським.

Під 1065 р. літописець описує лихі знамена, зокрема появу комети Геллея. Наводяться приклади подібних явищ із перекладної літератури, значення знамен.

У 1067 р. спалахує війна Ярославичів з Всеславом Полоцьким.

1068 р. половці здобувають перемогу над об’єднаним військом князів на Альті. Кияни вчиняють бунт, визволяють із ув’язнення Всеслава Полоцького й  проголошують його князем Київським. Літописець шукає в цьому містичних причин:

Се же Богъ яви крестьную силу: понеже Изяслав цѣловавъ крестъ и я ̀и.

Всеслав же сів у Києві, - а се Бог явив хресну силу, тому що Ізяслав, цілувавши хреста, схопив його.

Та Святослав Чернігівський перемагає половців.

Цікавий опис опору язичництва поширенню християнства на терені пізнішої Росії наводяться в 1071 р. Тут описано бунти під проводом язичницьких жерців – волхвів - на Білоозері (північ Східної Європи, нині Вологодська область РФ). З властивою Середньовіччю прямолінійністю язичництво (ідолопоклонство) трактується як поклоніння бісам.

Під 1072 р. подано розповідь про перенесення мощів свв.Бориса і Гліба. А вже на наступний 1073 р. припадає початок розбрату поміж Ярославичами. Київ займає Святослав Ярославич. Літописець вводить до тексту засудження розбрату, доповнюючи його аналогіями з біблійної історії: захоплення чужих земель Ісавом - Ісаака, потомками Хама - Сифового уділу.

Під 1074 р. розповідається про преставлення прп.Феодосія Печерського. Цей сюжет доповнюється кількома іншими: про сучасників Феодосія, монахів Печерського монастиря Даміяна пресвітера, Матвія прозірливого, Ісаакія затворника.

Під 1077 р. читаємо про повернення Ізяслава до Києва. Під 1078 р. – про його загибель під Черніговом. Наводиться похвала загиблому.

Всеволод Ярославич (1078-1093).

Слідом за Ізяславом на київський престіл сходить його брат Всеволод. Серед літописних статей про роки його правління виділяються:

1091 – відкриття й перенесення мощів Феодосія Печерського.

1093 - смерть Всеволода Ярославича, похвала померлому.

Святополк Ізяславич (1093-1113).

Останній розділ цієї частини літопису охоплює роки князювання Ізяславового сина Святополка в Києві. Це вельми драматичний період. Він позначений братовбивчими війнами, набігами половців. Найбільшим трагізмом позначені сюжети про загибель юного князя Ростислава в ріці Стугні (1093) та осліплення Василька Теребовлянського братами Святополком і Давидом (1097). Завершує «Повѣсть временных лѣт» розповідь 1113 р. про бунт киян і покликання на князювання Володимира Всеволодовича Мономаха.  Він зображується противником поділу Руси й активним борцем із половецькими нападами.

7. Вітчизняні й зарубіжні джерела літопису

Фольклорні джерела

Міфопоетичні уявлення були використані у вступній частині. Звернімо увагу на етнографічні матеріали, подані при описі руських племен: полян, древлян, сіверян, радимичів,вятичів, білих хорватів:

Имѣяхуть бо обычая своя и законы отець своихъ и преданія, кождо своя норовъ. Поляне бо своихъ отець обычай имяху тихъ и кротокъ, и стыдѣньє къ снохамъ своимъ и къ сестрамъ, и къ матеремъ своим, и снохы къ свекровамъ своимъ и къ дѣверемъ велико стыдѣньє имуще. И брачный обычай имѣаху: не хожаше женихъ по невѣсту, но привожаху вечеръ, а заутра приношаху что на ней вдадуче. А деревляни живяху звѣрьскымъ образомъ, живуще скотьскы: и убиваху другъ друга, ядуще все нечисто, и браченья в нихъ не быша, но умыкаху у воды дѣвица. А радимичи, и вятичи и северо одинъ обычай имяху: живяху в лѣсѣ, якоже всякый звѣр, ядуще все нечисто, и срамословьє в нихъ предъ отьци и пред снохами, и бьраци не бываху в нихъ, но игрища межю селы, и схожахуся на игрища, на плясанья и на вся бѣсовьскыя пѣсни, и ту умыкаху жены собѣ, с неюже кто свѣщевашеся. Имяхут же по двѣ и по три жены. И аще кто умряше, творяху трызну надъ нимь, и посемъ творяху кладу велику, и възложать на кладу мертвѣца и съжигаху, и посемъ, събравше кости, вложаху въ <...> ссудъ малъ и поставляху на столпѣ на путехъ, иже творять вятичи и нынѣ.

[Усі племена] мали ж свої обичаї, і закони предків своїх, і заревіти, кожне — свій норов. Так, поляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і поштивість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх, а невістки до свекрів своїх і до діверів велику пошану мали. І весільний звичай мали вони: не ходив жених по молоду, а приводили [її] ввечері; а назавтра приносили [для її родини те], що за неї дадуть. А деревляни жили подібно до звірів, жили по-скотськи: і вбивали вони один одного, [і] їли все нечисте, і весіль у них не було, а умикали вони дівчат коло води. А радимичі, і вятичі, і сіверяни один обичай мали: жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте, і срамослів’я [було] в них перед батьками і перед невістками. І весіль не бувало в них, а ігрища межи селами. І сходилися вони на ігрища, на пляси і на всякі бісівські пісні, і тут умикали жінок собі,— з якою ото хто умовився. Мали ж вони по дві і по три жони. А коли хто вмирав — чинили вони тризну над ним, а потім розводили великий вогонь і, поклавши на вогонь мерця, спалювали [його]. А після цього, зібравши кості, вкладали [їх] у невеликий посуд і ставили на придорожньому стовпі, як [це] роблять вятичі й нині.

Але фольклорний чинник не обмежується описом дописемної епохи. Усні джерела використовуються кожним із редакторів, доповнюючи, уточнюючи оповідь.

Це насамперед історичні перекази та легенди, а також епічні пісні, прислів’я та приказки, використовувані в тексті.

Приклад їхньої авторської інтерпретації – легенда про обрів:

В си же времена быша и обре, иже воєваша на цесаря Ираклія и мало єго не яша. Си же обри воєваша на словѣны и примучиша дулѣбы, сущая словѣны, и насильє творяху женамъ дулѣбьскымъ: аще поѣхати бяше обрину, не дадяше въпрячи коня, ни волу, но веляше въпрячи 3, или 4, ли 5 женъ в телѣгу и повести обрина, и тако мучаху дулѣбы. Бяху бо обри тѣломъ велицѣ, а умомъ горди, и потреби я Богъ, и помроша вси, и не оста ни единъ обринъ. И єсть притча в Руси и до сего дни: погибоша аки обри, ихъ же нѣсть ни племене, ни наслѣдка.

У ті самі часи існували й обри, що воювали проти цесаря Іраклія і мало його не схопили. Ці ж обри воювали проти слов’ян і примучили дулібів, що [теж] були слов’янами, і насильство вони чинили жінкам дулібським: якщо поїхати [треба] було обринові, [то] не давав він запрягти ні коня, ні вола, а велів упрягти три, або чотири, або п’ять жінок у телігу і повезти обрина,— і так мучили вони дулібів. Були ж обри тілом великі, а умом горді, і потребив їх Бог, і померли вони всі, і не зостався ані один обрин. І єсть приказка в Русі й до сьогодні: «Погинули вони, як обри»,— бо нема їхнього ні племені, ні потомства.

Візантійські джерела

Хроніка Георгія Амартола. Звідси взято версію біблійної історії поділу землі між Ноєвими синами, відомості про звичаї та побут різних народів, про філософа-волхва Аполлонія Тіанського, про різні факти візантійської історії.

Втрачене моравсько-паннонське джерело: відомості про полян, про переклад книг слов’янською мовою.

Житіє Василія Нового: відомості про походи Ігоря на Константинополь 941 і 944 рр.

Були використані хроніка Іоана Малали та хроніка патріарха Никифора.

Розповідь про хрещення князя Володимира в Корсуні взята з грецького джерела.

Промова грецького філософа виводиться Олексієм Шахматовим із втраченої розповіді про хрещення болгарського царя Бориса.

Сповідання віри князя Володимира виводиться зі Сповідання віри Михаїла Синкелла.

«Одкровення Мефодія Патарського»: розповідь 1096 р. про навалу половців, котрих автор вважає нащадками Ісмаїла й котрі наприкінці віків вийдуть нібито з гори.

8. Редакції

1113 р. - перша редакція «Повѣсти временных лѣт». Її використовували автори Києво-Печерського патерика, деяких літописних зведень XIV ст. Але згодом втрачена.

1116 р. - друга редакція. Її упорядник залишив по собі слід, збережений у деяких списках літопису: «Ігумен Сильвестр св.Михайла написав ці книги літопису, сподіваючися прийняти від Бога любов, за князя Володимира, що княжив у Києві, а в тім часі я був ігуменом у св.Михайла в 6624 індикта 9 літо» (тобто 1116 р.). Це перше свідчення переходу центру літописання до Видубецького Свято-Михайлівського монастиря. Ігумен Сильвестр за наказом князя Володимира Мономаха переробив літопис головно в тій частині, де йшлося про князювання Святополка Ізяславича (1093-113). Особа Святополка відсунута в тінь, натомість виділена енерґійна постать Володимира Мономаха, зорема його боротьба з половцями, змагання за поєднання князів і відвернення чвар.

Пізніше цей варіянт тексту був включений до літописного зведення, що його переписав чернець Лаврентій у Суздалі 1377 р. Тому літопис називається Лаврентіївським. Після Повісти временних літ у ньому йде Суздальський літопис.

Третя редакція, також укладена в Видубецькому монастирі 1118 р., ввійшла до складу «Руського літописця», літописного зведення волинського походження, закінченого наприкінці XIII або на початку XIV ст. Виклад доведено до 1117 р. Після «Повѣсти временных лѣт» тут іде Київський літопис. Зведення зберігалося в Іпатському монастирі в Костромі, де й було скопійоване бл.1425 р. Тому «Руський літопис» називають ще Іпатіївським літописом.