08. Суспільно-культурні виміри епохи Бароко
1. Стиль бароко
Існує три версії походження терміну бароко.
Перша – від назви однієї з 256 модусів (форм силогізму), що вивчалися середньовічною логікою - baroco. Силогізм - міркування, що складається з трьох простих висловлювань: двох засновків і одного висновку.
Модус baroco:
П1: Всі злочини здійснюються з добрих спонук.
П2: Деякі підлості не здійснюються з добрих спонук.
З: Деякі підлості не є злочинами.
Друга - із жаргону французьких художніх майстерень, де зустрічалося слово «baroguer» (розчиняти, пом’якшувати контур). Правда, сучасні французькі Dictionnaire français словники цього слова не фіксують. Напевне, вона лишилося елементом архаїчного жаргону.
Третя, найбільш поширена, виводить термін із португальського «pérola barroca» - перлина неправильної форми. Вже 1563 року португальський лікар і фармаколог Ґарсія да Орта (1501?—1568) вживає це поняття для позначення перлини неправильної форми, несформованої перлини. Іберійською говіркою ще з ХІІІ ст. словом «barroca» називали камінь дивної форми, що пізніше було перенесено й на перлини з морських ракушок. З португальської мови слово «бароко» ввійшло до вжитку у ювелірів у третій чверті XVI ст.
Надання слову нового сенсу припадає на епоху Просвітництва, коли утверджуються альтернативні художні смаки, що заперечують естетику Бароко. Вважається, що першим ужив слово «бароко» в цьому значенні німецький архітектор і мистецтвознавець Фрідріх Август Крубсацій (Friedrich August Krubsacius 1718 - 1789) – професор Дрезденської академії образотворчих мистецтв і головний архітектор Саксонії. В його лексиконі «бароковий стиль» означало «штучний, дивний, химерний».
Зміна трактування барокового стилю і зміна семантики самого терміну «бароко» настає в другій половині ХІХ ст. і пов’язується насамперед із постаттю швейцарського історика й мистецтвознавця Генриха Вельфлина (1864-1945), насамперед його працею «Ренесанс і Бароко» (Renaissance und Barock; 1888). В основу своєї концепції розвитку мистецтва Вельфлин поклав п’ять опозицій: 1) лінійність - живописність; 2) площина - глибина; 3) замкнена форма - відкрита форма (тектоничность і атектонічність); 4) множинність - єдність (множинне єдність і цілісну єдність); 5) ясність - неясність (безумовна і умовна ясність). Втіленням першого члена опозиції був ренесанс, другого - бароко.
З кінця ХІХ ст. Для стилю бароко властиве прагнення до ускладненої художньої форми, символічно-метафоричної мови, синтезу різних видів мистецтва.
Його визначальними рисами вважають:
1. Суб’єктивізм у розумінні краси. Визнання історичної змінюваності естетичних критеріїв і їхньої залежности від людської особи.
2. Динамізм, прагнення передати в мистецькій формі невпинний рух довколишнього світу; пошуковий характер творчости.
3. Символізм художньої мови. Символ стає основою мистецького коду бароко, ключем до проникнення у виміри, неприступні для раціонального розуму.
4. Метафоризм, невпинний пошук пластичних аналогів для відображення складних умоглядних теорій і світоглядних концепцій.
5. Театральність. Прагнення пізнати структурованість світу, й відобразити її в дискурсі.
6. Універсалізм. Широка експансія мистецтва в нові сфери й прагнення до синтезу в текстовій формі наукових знань і уявлень про Бога, довколишній світ, духовне життя людини.
7. Пишна урочистість стилю, багатство образности.
Теорія бароко дуже оперативно була засвоєна польською наукою. Вже 1893 р. Едвард Порембович (Edward Porębowicz; 1862- 1937) публікує монографію «Andrzej Morsztyn: przedstawiciel baroku w poezyi polskiej». Автор її скінчив Ягеллонський університет, потім студіював у Берліні, Мюнхені, Монпельє, Барселоні, Флоренції. Докторську дисертацію він захистив у Відні. З 1899 р. був професором Львівського університету, а з 1924 по 1926 р. - його ректором. Він любив Львів, заснував 1906 році «Товариство любителів минулого Львова» («Towarzystwo Milosników Przeszlości Lwowa»), і зрештою був похований на Личаківському цвинтарі.
2. Епоха Потопу
В історії польської літератури епоха Бароко обіймає 80-і рр. XVI ст. – 30-і рр. XVIII ст.
Початок цієї епохи припадає на тривале панування королі Сигизмунда ІІІ Вази (1587-1632). 21-річний син шведського короля Іоана ІІІ Вази та польської королеви Катерини Ягеллонки був обраний королем по смерті Стефана Баторія під час вільної елекції 30 червня 1587 р. Попри опір опозиції, котра підтримувала династію Габсбурґів, 27 грудня 1587 р. він був коронований у Вавелі. Певний час був і королем Швеції (1592-1599), внаслідок чого Річ Посполита й Польща були об’єднані персональною унією. Але лютеранська опозиція вчинила бунт і 1599 р. король-католик був позбавлений престолу. Почалася польсько-шведська війна, що тривала з перервами до 1629 року. Внаслідок неї Швеція захопила більшу частину Ливонії.
Поміж двома столицями Речі Посполитої, Краковом і Вільном, знаходилася столиця Мазовша Варшава, де ще з 1569 р. почали регулярно проводитися сейми. Населення Варшави становило 6 тис. чол. 1596 р. король переїздить до Варшави, а потім туди ж переноситься суд. Так починається перенесення до Варшави столиці Речі Посполитої, що тривало до 1609 р.
«Це був звичайний виїзд на засідання Сейму, а до того, щоб залишитися у Варшаві, короля змусили політичній обставини. Король Сигізмунд ІІІ Ваза, син короля Швеції Юхана ІІІ Вази, мріяв про те, що повернути собі шведську корону. З Варшави ж йому було ближче до родинного міста» (Кшиштоф Звєж з Музею Варшави).
Але коронація і поховання королів і надалі відбувалися у старовинному Вавелі.
Сигизмундові ІІІ довелося мати справу з повстаннями козаків під проводом Кшиштофа Косинського (1591-1593), Северина Наливайка (1594-1596), Тараса Федоровича (1630). У відповідь на спроби короля розширити свої повноваження спалахнув «рокош Зебжидовського» (сандомирський рокош, 1606–1607). Бунт шляхти був придушений, але король не зміг здобути нові повноваження. Відбувалося протистояння з Османською імперією, спричинене боротьбою за контроль над Молдавією. Польські війська зазнали великих втрат у битві під Цецорою 1595 р., але зуміли утримати Молдавію. Але 1620 р. турецькі війська відвоювали Молдавію й відновили кордон на Дністрі. Визначальною була битва під Хотином, у якій загинув гетьман Ян Кароль Ходкевич.
1604 р. Річ Посполита вступає в боротьбу за московський престіл. Король, папський нунцій і деякі магнати прийняли претендента на царя Лжедимитрія І (Григорія Отреп’єва) і надали йому збройну допомогу. В червні 1605 р. Лжедимитрій зайняв Москву й був коронований. Але в травні 1606 р. бояри вчинили бунт, вбили Лжедимитрія і поставили на престіл Василя Шуйського. Але 1607 р. об’явився Лжедимитрій ІІ («тушинский вор»), який проголосив себе чудовно врятованим царем Димитрієм. Магнати надали йому допомогу й він почав доволі успішний похід на Москву. Він отаборився в Тушино й привабив до себе багатьох росіян щедрими обіцянками. Але невдовзі король Сигизмунд ІІІ почав власну боротьбу за московський престіл, на який прагнув поставити свого сина Владислава Вазу. Лжедимитрій ІІ відступив до Калуги й там був застрелений.
Польсько-російська війна (1609-1618) почалася облогою Смоленська. Патріярх Філарет визнав королевича Владислава за царя, здобувши ґарантії свободи визнання для Православної Церкви. 9 листопада 1610 р. польські війська взяли Москву. Цар Василь Шуйський і його брати склали у Варшаві символічну данину як підлеглі. 1611 р. в Нижньому Новгороді розпочалося антипольське повстання, очолене купцем Мініним і князем Дмитром Пожарським. 7 листопада 1612 р. росіяни зайняли Москву. 1613 р. земський собор обрав на царя патріяршого сина Михаїла Романова. До Речі Посполитої було приєднано Чернігово-Сіверську та Смоленську землі.
1632 р. королем став Владислав IV Ваза. А в цей час московська армія, порушивши Деулінське перемир’я, вторгнулася на землі Речі Посполитої, захопила Полоцьк і Оршу, обложила Смоленськ. Її вдалося зупинити, уклавши з царем Михаїлом Романовим 1634 р. «вічний мир». 1635 р. було досягнуто порозуміння з Швецією, яка звільнила Прусію, але залишила за собою Ливонію. Цим розпочалися роки миру, перервані козацьким повстанням 1648 р. - «десятиріччя золотого спокою».
Козацьке повстання почалася з нападу Богдана Хмельницького на польську залогу на острові Базавлук 21 січня 1648 р. Запорозьке козацтво уклало угоду з Османською імперією та з Кримським ханством і до нього долучився 40-тисячний загін на чолі з Тугай-беєм. Повстання переросло в національно-визвольну війну. У травні 1648 р. козаки здобули перші перемоги під Жовтими Водами й під Корсунем. Почався похід на захід, в перебігу якого козаки розгромили польські війська під Пилявцями, облягли Львів і дійшли до Замостя. 2 січня 1649 р. Богдан Хмельницький тріумфально вступає до Києва.
Після боїв під Збаражем і Зборовом 18 серпня 1649 р. було укладено Зборівську угоду, за якою Гетьманщина діставала права автономії. Але в лютому 1651 року військо Речі Посполитої вирушило на Брацлав і в червні розгромило козаків під Берестечком. Було укладено компромісну Білоцерківську угоду 28 вересня 1651 р. В пошуках союзників Хмельницький укладає 1654 р. Бересневі статті з Московським царством. Московське військо вирушило на Білорусь, зайняло Смоленськ і Вільно. Московська війна тривала з 1654 до 1667 р. і завершилася втратою для Речі Посполитої Смоленська, Києва й Задніпровської України. 1655 р. до напасників долучилася Швеція - почалась чергова польсько-шведська війна, яка дістала назву «шведський потоп» (1655-1660).
Влітку 1655 року шведські війська зайняли Познань, Варшаву, на початку жовтня — Краків. Литовські князі визнали владу шведського короля. Король Ян ІІ Казимир утік до Сілезії. Здавалося, Річ Посполита знищена. Однак ситуацію вдалося врятувати завдяки конфліктові між Швецією і Москвою, а також вступі у війну з Швецією Данії. 1660 р. імператор Священної Римської імперії Леопольд I, курфюрст Бранденбургу Фрідріх Вільгельм, шведський король Карл XI і польський король Ян II Казимир підписали в Оліві (нині район Ґданська) мирний договір - Олівський мир. Ян ІІ Казимир відмовився від претензій на шведський престіл, Річ Посполита поступилася Ригою й Лівонією Швеції.
У польській національній традиції порятунок від шведсько-московського потопу пов’язується з чудовною опікою Богородиці. Ця традиція закріпилася в романі Генрика Сенкевича «Потоп» (1886). Згідно з цим сюжетом, лютеран-шведів вдалося зупинити під головною святинею Польщі - монастирем паулінів на Ясній Горі в Ченстохові, де зберігається чудотворна ікона Божої Матері. Звідти почалося визволення Речі Посполитої.
Османська імперія 1672 р. за домовленістю з гетьманом Петром Дорошенком ввела війська на Правобережну Україну. Було взято Кам’янець-Подільський, фортеця якого вважалася неприступною, почалася облога Львова. Король Михайло Вишневецький був змушений укласти Бучацький мирний договір, за яким Поділля відійшло до Османської імперії. Тільки 1699 р. воно повернулося до складу Речі Посполитої.
1674 р. королем став Ян ІІІ Собєський (1629-1696). Він уклав союз із імператором Священної Римської імперії Леопольдом І і, коли турецьке військо загрожувало Відневі, повів війська на порятунок столиці імперії. Перемога під Віднем поклала край турецькій загрозі, що нависала над Європою. На честь цієї перемоги папа Інокентій ХІ встановив свято 12 вересня.
1686 р. Річ Посполита уклала з Московським царством Трактат про вічний мир, за яким Лівобережна Україна визнавалася частиною московських володінь, Київ також переходив під владу Москви, а Південна Київщина та Брацлавщина мали стати нейтральною територією.
Після смерти Яна ІІІ Собєського корона перейшла до курфюрста Саксонії Августа ІІ Фрідріха (Августа Сильного - August II Mocnego; 1670-1733), підтримуваного імперією Габсбурґів. Коли почалася Північна війна і шведські війська знов увійшли на землі Речі Посполитої, Август ІІ був змушений 1706 р. віддати польську корону Станіславу І Лещинському, союзникові Карла ХІІ і гетьмана Івана Мазепи. Однак перемога Москви під Полтавою і відступ Шведів дозволили Августові ІІ повернути собі корону. Річ Посполита опиняється під впливом Москви. 1709 р. Август ІІ підписує в Торуні мир із Петром І. Він виселяє жителів козацьких полків із Правобережної України на Лівобережжя, пробує протистояти впливові окремих магнатських родів, але держава фактично опиняється під управлінням магнатського роду Чарторийських («Фамілії»). Їхніми зусиллями після смерти Августа ІІ 1733 р. корона передається його синові Фрідріху Августу ІІІ Саксонському. Але патріотична шляхта за підтримки Франції проголошує королем Станіслава Лещинського. Він видав книгу «Głos wolny wolność ubezpieczający» (1733), в якій виступав за проведення реформ з метою зміцнення Речі Посполитої. Починається війна за польську спадщину, в якій Лещинському протистоять Росія, Австрія і Саксонія. Лещинський був змушений зректися престолу і виїхати у Францію, де дістав у володіння герцоґство Лотарингське. До правління повертається Август ІІІ. Він перебував під впливом Російської імперії, бував у Польщі рідко, не знав польської мови. Річ Посполита опиняється в стані глибокої кризи. Сейми паралізовані через шляхетські чвари.
3. Контрреформація і літературна творчість.
Контрреформацією називають процес внутрішньої віднови Церкви та звільнення суспільної свідомости від упередженого ставлення до середньовічної спадщини. Цей традиційний термін сьогодні воліють заміняти іншим: Реформа. Адже і Католицька, і Православна Церкви вдаються в XVI-XVII ст. до сміливих змін у сфері доктрини, обряду, суспільного служіння не лише через необхідність відповісти на виклик протестантської Реформації, але й унаслідок прагнення звільнитися від застарілих елементів, нав’язуваних Церкві світом середньовічних імператорів і князів.
Вихідним пунктом і центральною подією церковного життя цієї епохи був Тридентський собор, який Католицька Церква визнає за ХІХ Вселенський. Його назва походить від латинського імені північноіталійського міста Тренто в передгір’ях Альп, де відбувалися два з чотирьох сесій собору: Tridentum.
Розпочався собор у Болоньї 1545 р. і тривав із значними перервами до 1563 р. На соборі було розглянуто низку найважливіших для Церкви доктрин, частина з яких стала предметом критики прихильників протестантизму. Було затверджено використання латинського перекладу Біблії, «Вульгати», як канонічного та заборонено тлумачити його всупереч вченню Отців Церкви. Отці собору унормували вчення про церковні таїнства, на підставі чого було уніфіковано чин Римської літургії, названий Тридентським, та складено Римський катехизис. Єпископам приписувалося відкривати семінарії в кожній дієцезії. Зверталася увага на необхідність для священиків неухильно проповідувати на богослужіннях і навчати парафіян основ християнської віри. Засуджувалися протестантські погляди, що йшли врозріз із церковною традицією, а також непотизм - влаштування на церковних посадах родичів священнослужителів.
Невдовзі Апостольська столиця опублікувала «Індекс заборонених книг» (Index Librorum prohibitorum). Католицька Церква обрала нову, наступальну стратегію розвитку. 1564 р. папський нунцій на черговому сеймі передав книгу соборних постанов королю Сигизмунду ІІ Августу, і з цього почалася їхня імпліментація в законодавство Речі Посполитої.
1566 було видано нормативний «Катехизис Католицької Церкви» (Римський Катехизис - «Catechismus ex decreto Concilii Tridentini ad parochos Pii V jussu editus), який лишався найавторитетнішим джерелом вчення аж до 1992 р. Опублікований латиною, він відразу ж почав перекладатися національними мовами. Вже 1568 р. в Кракові вийшов друком польський переклад «Katechizm albo Nauka wiary y pobożności krześcijańskiey według uchwały św. Trydentskiego Concilium», підготований о. Валентином Кучборським, краківським каноніком.
За наслідками Тридентського собору здійснюється редакційна праця над виданням офіційного тексту латинського перекладу Біблії. Наслідком редакційної роботи було видання т. зв. «Клементинської Вульгати» 1592 р. - латинського перекладу, схваленого папою Климентом VIII. До 2001 р. вона й виконувала роль офіційного тексту Біблії в Католицькій Церкві.
Вихідець із великопольського містечка Вонгровець священик-єзуїт Якуб Вуєк (1541-1597) береться перекладати Вульгату польською мовою. Він здобув класичну освіту в Силезії, а завершив університетські студії в Краківській академії, де здобув ступінь бакалавра. Попрацювавши певний час учителем у єпископській школі в Кракові, він потім вдається до Відня, де здобуває магістерський ступінь із філософії і вступає до Товариства Ісусового. Докторський ступінь він одержав уже в Римі. Після повернення до Польщі викладав у колегії в Пултуську, там же був висвячений на священика. Потім він організував і очолив єзуїтську колегію в Познані (1571-1578) і був ректором Віленської академії (1578-1580). Він багато проповідує і видає свої проповіді.
Переклад Вуєка точний і різнобічний: він оперує простою і зрозумілою мовою, але водночас він поважний і урочистий. 1584 р. провід ордену єзуїтів доручив йому переклад Біблії. Вуєк використав наявні на той час друковані видання Вульгати, грецький і гебрейський тексти, довідкові видання. Вже 1593 р. він видав переклад Нового Завіту, а 1595 р. було завершено повний переклад Святого Письма. Однак оскільки на той час було опубліковано нову редакцію Вульгати (Клементинську), переклад перевірявся і узгоджувався з цією редакцією ще кілька років. Він був виданий уже після смерти автора.
Біблія Якуба Вуєка стала визначною подією в історії польської культури. Цей переклад лишався нормативним для польських католиків аж до 1965 р., коли отці Паллотини до 1000-річчя хрещення Польщі видали новий католицький переклад - «Біблію Тисячоліття». Він уже був здійснений із гебрейського, арамейського та грецького оригіналів Святого Письма.
18 A narodzenie Chrystusowe tak było: Gdy była poślubiona matka jego Marya Józephowi, pierwéj niźli się zeszli, naleziona jest w żywocie mająca z Ducha Świętego.
19 A Józeph, mąż jéj, będąc sprawiedliwym i nie chcąc jéj osławiać, chciał ją potajemnie opuścić.
20 A gdy to on myślił, oto Aniół Pański ukazał mu się we śnie, mówiąc: Józephie, synu Dawidów! nie bój się przyjąć Maryi, małżonki twéj; albowiem co się w niéj urodziło, jest z Ducha Świętego.
21 A porodzi syna, i nazowiesz imię jego Jezus; albowiem on zbawi lud swój od grzechów ich.
22 A to się wszystko stało, aby się wypełniło, co jest powiedziano od Pana przez proroka mówiącego:
23 Oto panna w żywocie mieć będzie i porodzi syna, i nazowią imię jego Emanuel, co się wykłada: Bóg z nami.
18 А народження Ісуса Христа відбулося так. Коли Його мати Марія була заручена з Йосифом, перш ніж вони зійшлися, виявилося, що вона мала в лоні від Духа Святого.
19 А Йосиф, її чоловік, будучи праведним і не бажаючи її ославити, вирішив таємно відпустити її.
20 Щойно він про це подумав, як ось Господній ангел з’явився йому вві сні, кажучи: Йосифе, сину Давидів, не бійся прийняти Марію, дружину свою, бо зачате в ній є від Духа Святого.
21 Вона ж народить Сина, і даси Йому ім’я Ісус, бо Він спасе Свій народ від його гріхів.
22 Це ж усе сталося, щоби збулося Господнє слово, сказане через пророка:
23 Ось, діва матиме в лоні та народить Сина, і дадуть Йому ім’я Емануїл, що означає: З нами Бог.
(Мт. 1:18-23)
Найбільшою креативною силою Католицької Церкви в Польщі епохи Реформи стає Товариство Ісусове. Його скорочене найменування «єзуїти» походить від латинської назви «Societas Iesu». Іспанський дворянин Ігнатій Лойола (1491-1556) заснував товариство 1534 р., а 1540 р. папа Павло ІІІ його затвердив. Єзуїти активно займаються місіонерством, організують навчальні заклади й провадять у них викладання, невтомно проповідують. Вони поширюють нову техніку медитативної молитви, зіперту на книзі Ігнатія Лойоли «Духовні вправи» (Exercitia spiritualia; 1548), що з’явилася як наслідок його духовної практики під час перебування в Манресі, Іспанія.
Єпископ Вармії (пізніше кардинал) Станіслав Гозій запросив єзуїтів до Польщі, заснувавши для них 1564 р. колегію в Браневі (тоді Браунсберг) - Collegium Hosianum. Відтоді на довгі десятиріччя єзуїти стають головними вихователями шляхетської молоді. На 1773 р. єзуїти мали на території Речі Посполитої: 4 провінції (великопольська, малопольська, литовська, мазовецька), 137 монаших домів з 2362 ченцямиі. Загальна кількість колегій становила 51, єзуїти провадили 2 академії - Віленську та Львівську.
Церква стає більш самостійною, шукає засобів звільнитися від впливу світської влади. Вона збільшує вплив на мистецтво, архітектуру, літературу. Мистецька творчість усе тісніше пов’язується з релігійними переживаннями. Церква прагне засвоїти нові інтелектуальні, філософські, релігійні течії, узгодити їх зі своїм навчанням і схарактеризувати як культурні здобутки.
Атмосфера Реформи виявляється суголосною з формуванням нового типу релігійности – схильної до екзальтації, містицизму. Важливим джерелом духовних пошуків для мешканців Речі Посполитої стає іспанська містика. Поряд із творами Ігнатія Лойоли приходять праці основоположників реформи ордену кармелітів – Терези Авільської (1515-1582) та Йоана від Хреста (1542-1591). Книга Терези Авільської «Внутрішній замок» (1577) стала однією з найпопулярніших релігійних книг. Тема книги - духовний розвиток християнина, що веде до єднання з Богом. Поряд із нею поширюються її ж «Книга життя», «Шлях досконалости», «Книга фундацій», у яких авторка щедро й відверто ділиться власним духовним досвідом, демонструючи при цьому досконалим володінням літературним стилем. Іоан від Хреста вважається в Іспанії покровителем поетів, бо зумів сполучити у своїх віршах містичний дух, релігійне тремтіння й поетичну вразливість на прекрасне. З його віршів виростали богословські трактати - «Сходження на гору Кармель», «Темна ніч душі», «Пісня духу», «Живе полум'я любові». Ці твори поширювалися переважно в латинських перекладах, хоча вже 1633 р. у Кракові було видано переклад «Внутрішнього замку» о. Себастяна Нуцерина, здійснений з італійського перекладу. А 1664 р. в Кракові виходить двотомник творів Терези Авільської в тому самому перекладі.
Носіями духовної віднови, започаткованої іспанськими містиками, стали кармеліти босі, перший монастир яких з’явився в Кракові 1605 року. У наступні роки кармеліти заснували кільканадцять монастирів, в тому числі у Любліні, Познані, Львові, Перемишлі, Вільнюсі (Остра Брама), Варшаві та Бердичеві. 1617 р. вже було утворено польську провінцію цього ордену. У 1633 році в Черній біля Кракова був заснований відлюдницький монастир – єдиний, який зберігся в епоху поділів.
Характерними для барокової релігійности стали буйний розквіт культу Богородиці, її чудотворних ікон, місцевих святих. Виокремлюється культ страждальної Богородиці - Mater Dolorosa, котрий охоче розробляється в іконописі й скульптурі. Поряд із святими Станіславом і Войцехом поширюється культ Станіслава Костки - одного з перших єзуїтів, померлого зовсім юним у Римі 1568 р. Став об’єктом шанування інший єзуїт, Анджей Боболя, загиблий від рук українських козаків під час Хмельниччини 1657 р.
Принесений хрестоносцями з Єрусалиму чин хресної дороги – символічного проходження маршрутом, яким вели Ісуса Христа з дому Понтія Пилата на Голгофу – розрісся до грандіозних розмірів. Церкви оснащуються циклом ікон хресної дороги, споруджуються скульптурні композиції, навіть будуються архітектурні комплекси – Кальварії (Зебжидовська біля Кракова, Пацлавська неподалік від Перемишля). На хресній дорозі визначається 14 зупинок («стацій») для роздумів над епізодами з історії страждань і смерти Ісуса Христа.
Суто польською традицією стає відправа на спогад страстей Христових «Gorzkie Żale». Вона вперше служилася 1707 р. в церкві Святого Хреста у Варшаві. Того ж року о. Лаврентій Станіслав Бенік видав їх друком під назвою «Snopek Mirry z Ogrodu Gethsemańskiego albo żałosne Gorzkie Męki Syna Bożego […] rospamiętywanie». Воно складається з пісень на теми Христових мук і співстраждання їм людської душі, поділених на три частини, кожна з яких починається «Побудкою». У Польщі Гіркі Жалі стали улюбленою постовою відправою.
Виробляється критичне ставлення до античности, обмежується залежність від філософських і естетичних традицій греко-римської давнини. Однак античні образи, жанри, сюжети продовжують функціонувати, інтерпретуючись в алегорично-символічній площині.
Епоха Реформи поклала край «притулкові єретиків» у Речі Посполитій. Посилюється тиск на «різновірців» - представників протестантських визнань, які знайшли тут притулок. 1638 р. через звинувачення в профануванні придорожнього хреста учнями Раківської академії краківський єпископ Якуб Задзик домігся закриття цієї головної социніянської школи. Було також ліквідовано социніянські друкарні в Ракові та в самому Кракові. Під час шведського потопу перед здобуттям король Ян Казимир присягнув, що вижене аріян із Речі Посполитої через сприяння шведам. Сейм 1658 р. ухвалив надати аріянам три роки для переходу на католицьку віру або еміграції. Прихильники социніянства переселилися до Голандії, Прусії, Трансильванії, Сілезії, на північ Німеччини. Жертвами переслідувань стали й чеські брати.
Gодії «Потопу», коли агресори зі Сходу й Заходу належали до некатолицьких визнань і демонстрували зневагу або й насильство щодо духовних цінностей Польщі, закріпили стереотип «поляка-католика». Певним символом цього стало коронування Богородиці на «королеву Польщі» 1 квітня 1656 р. у львівській катедрі у каплиці Домаґаличів. Тоді король Ян Казимир у присутності папського легата й в оточенні єпископів і сенаторів склав обітниці-шлюби перед іконою Матері Божої Милостивої та просив у Богоматері допомоги у боротьбі проти нападів шведів на Річ Посполиту, обіцяючи натомість полегшення життя простому люду. Тоді він урочисто проголосив Богородицю королевою Польщі. Було відспівано литанію, де тричі лунали слова: «Królowo Korony Polskiej, módl się za nami».
4. Феномен сарматизму в польській культурі
Ментальність суспільних еліт Речі Посполитої зростала на міцному почутті закорінености в минулому. Її живили суб’єктивні переконання в давності й особливих цінностях монархії, обмеженої республіканськими правами шляхти – єдиного громадянського стану країни. Генеалогія шляхетських родів, дбайливо бережені в побуті традиції народної культури протиставлялися чужим впливам, часто сполучаючись із ксенофобією.
Польські історики ще з часів Середньовіччя ідентифікували слов’ян із описаним античними авторами сарматським племенем, спорідненим зі скіфами. Геродот називав цей народ «савроматами» і вважав, що він походить від подружнього зв’язку скіфських юнаків із амазонками. У четвертому томі своєї «Історії» він розповідає, що савроматська дівчина не виходить заміж, доки не вб’є ворога, навіть коли їй доведеться залишатися самотньою до старости. Сармати постають із античних творів автохтонами Північного Причорномор’я – войовничими, волелюбними, міцно пов’язаними з рідною землею. Ці лицарські чесноти виявляються основою шляхетського етосу.
У XV – на поч. XVI ст. сарматський міф розробляють польські історики Ян Длуґош і Матей Мєховіт. До кінця XVI ст. теорія про сарматів як предків слов’ян і про Сарматію як попередницю Речі Посполитої вже міцно закріпилася в шляхетській самосвідомості. Її остаточно оформлюють три найпопулярніші в барокові часи історичні твори: «Sarmatiae Europeae descriptio» (1578) Олександра Ґваньїні, «Która przedtym nigdy światła nie widziała, Kronika polska, litewska, żmodzka i wszystkiej Rusi» (1582) Матея Стрийковського, «Annales sive de origine et rebus gestis Polonorum et Lituanorum libri octo» (1587) Станіслава Сарницького. Вони виводять сарматів з біблійних часів, плекають культ мужніх предків й успадкованих від них чеснот, затятий традиціоналізм.
Суспільний традиціоналізм, інтеґрований сарматським міфом, пережив у XVIІ ст. прикметну еволюцію. Він визначає зростання підозрілої упереджености до різних нових побутових явищ, релігійних і суспільних течій, що поширюються ззовні. Сполучаючись із контрреформаційними тенденціями, це обумовило суспільну протидію реформаційним рухам, що в XVIІ ст. згортаються й витіснюються з Речі Посполитої. У православному середовищі суспільний традиціоналізм плекав стійкий імунітет до Берестейської унії, котра нібито порушувала усталений устрій Київської митрополії та ритм церковного життя.
У якомусь сенсі можна говорити про сакралізацію сарматського міфа, що в сполученні з середньовічною літописною моделлю етногенезу творить ідею вибраности «слов’янського народу» або й навіть «шляхетського (лицарського) народу» як чинника тяглости історії та підстави для особливої місії Речі Посполитої як східного підмурку християнства. Спокусливість такої моделі історичного процесу полягала в її цілісності й органічному засвоєнні авторитетної Несторової картини руської минувшини в контексті служіння сарматів-слов’ян наверненій до Христа цивілізації Старого Світу. При цьому зберігалася важлива роль трансцендентного чинника розвитку, виявленого в підкресленій увазі до різного роду символічних і провіденційних знаків, стихійних лих, до подій церковного життя.
В епоху Бароко сарматизм оформлюється в станову шляхетську ідеологію. Вона мотивує шляхетські привілеї генеалогічним чинником: походженням шляхти від споконвічних мешканців земель між Балтійським і Чорним морями, сарматів, і рицарськими заслугами предків. Складається стереотипний портрет шляхтича-сармата, для якого властиві любов до волі, щирість, відвага, гостинність, добродушність, індивідуалізм, незалежність, патріотизм, релігійність, опір іноземним впливам аж до ксенофобії. Шляхтичів вирізняли прізвища на "-ський", утворені від назви маєтку. В їхньому середовищі досить вільно послугувалися латиною. Високо цінувалися родинні й товариські зв’язки. Стиль життя шляхтича-сармата будувався на засадах гостинности, щедрости, показного традиціоналізму в побуті. Шляхтичі вбиралися в жупани, підперезувалися оздобленими коштовним камінням і золотом поясами. Шляхетські учти тривали багато годин. Їли багато, щедро запиваючи їжу вином та місцевими трунками. Мали дуже вразливе почуття гідности, образа шляхетського гонору могла спровокувати бійку. Часто й охоче судилися за кожну дрібницю.
Образ шляхтича-сармата міцно утвердився в польській культурі, майстерно втілений згодом у персонажах трилогії Генрика Сенкевича «Ogniem i mieczem», «Potop», «Pan Wołodyjowski» (1883-1888). Але з часів Просвітництва він набув радше іронічного забарвлення.
5. Естетичні тенденції епохи: консептизм і маринізм
Одне з ключових понять барокової поетики – концепт (лат. сonceptus - «поняття»), тип витонченої метафори, заснований на несподіваному зближенні далеких один від одного образів і понять. Динамізм цього образу, його багатозначність, внутрішня парадоксальність надзвичайно імпонували бароковій естетиці. В іспанській, а потім і в інших європейських літературах оформлюється напрям, що називається «концептизм».
Термін «консептизм» походить від назви збірки віршів поета Алонсо де Ледесма (1552 - 1623) «Conceptos espirituales» («Духовні початки»), виданої в трьох книгах у Мадриді 1600-1612 рр. У своїх творах Алонсо де часто викладав основи християнського віровчення за допомогою алегорій. Його поезії були властиві витонченість мови, вигадливість зворотів, гра слів, а також всілякі двозначності, загадки, парадокси і антитези. Найбільш яскраві представники концептизму - Франсиско де Кеведо (1580-1645), монах-єзуїт Бальтасар Грасіан (1601-1658), автор трактатів «Мистецтво винахідливості, трактат про дотепність» (Arte de ingenio, tratado de la agudeza, 1642), «Дотепність та мистецтво винахідливості» (Agudeza y arte de ingenio, 1648).
Стилістична стратегія консептизму полягає в конструюванні літературного тексту відповідно до конкретного, приголомшливого концепту, здатного вразити читача. Для художньої мови концептизму властиві складні метафори, оксюморон, еліпси, каламбури, загадки, натяки, алегорії, метаморфози, параболи, притчі, емблеми. В його основі лежить принцип дотепного поєднання образів і мотивів, позбавлених очевидної подібности.
Консептизм спирався на ускладнену семантику. Його поетичні прийоми спрямовані на граничну актуалізацію всіх змістотворчих потенцій слова, що продукують художні образи. Автор створює текст, несподівано і парадоксально поєднуючи різнорідне, деформуючи звичні форми, причому і мови не може йти про збереження природности. Спотворення пропорцій досягається гротеском, гіперболою, зіткненням піднесеного і низького. Внаслідок цього виникає консепт, який не можна проаналізувати і пояснити, розклавши його на складові елементи, - це призвело б до втрати сподіваного ефекту. Така підкреслена риторичність ускладнює читання і розуміння, а значить, потребує дотепного читача.
Jan Andrzej Morsztyn
O SWEJ PANNIE
Biały jest polerowny alabastr z Karrary,
Białe mleko przysłane w sitowiu z koszary,
Biały łabęć i białym okrywa się piórem,
Biała perła nieczęstym zażywana sznurem,
Biały śnieg świeżo spadły, nogą nie deptany,
Biały kwiat lilijowy za świeża zerwany,
Ale bielsza mej panny płeć twarzy i szyje
Niż marmur, mleko, łabęć, perła, śnieg, lilije.
Маринизм – інший бароковий літературний напрям, що виник в Італії і був названий іменем поета Джамбатісто Маріно (Giovan Battista Marino; 1569 – 1625). Перша поетична збірка Маріно (Rime) вийшла у 1602 році. Найбільш відомі його збірки «Ліра» (La Lira, 1608—1614) і «Цівниця» (La Sampogna, 1620). Найзначнішим твором Маріно є любовно-міфологічна поема «Адоніс» (L'Adone, завершена бл. 1620, опублікована 1632 р.). Химерність, словесна гра, орнаменталізм, тяжіння до пасторальних міфологічних сюжетів знайшли своє завершення у творчості Марино і його продовжувачів, які звели в культ манірну вишуканість образів, барвистість метафор, жонглерство віршованою формою. У них простежуються типові для бароко мотиви невпинного руху, плинністи буття. Часто зустрічається образи фонтану, бурхливого потоку. Мариністи виявляють підвищену увагу до яскравих контрастів великого і малого, прекрасного і потворного.
Серед польських поетів до числа мариністів належать Ян Анджей Морштин, Шимон Зиморович і Даніель Наборовський.
Daniel Naborowski
DO JEDNEJ
Jeśli to prawda, że kto rano wstaje,
Temu też szczęścia więcej Pan Bóg daje,
Świt by mię budził, bym za swe niespania
Mógł przyjść, me serce, do twego kochania.