02. Літературознавчі уявлення Середньовіччя і ранньомодерної доби

Візантійський досвід

Мірою створення і розвитку Руської держави, знайомства з християнською релігією і поширення її на Русі наш народ входить у коло візантійської цивілізації. Попри критичне ставлення середньовічної Церкви до греко-римської політеїстичної релігії, Східна Римська імперія зростає на античній традиції та продовжує і розвиває її в різних площинах – у тому числі, в культурі слова. «Поетика» і «Риторика» Арістотеля разом з іншими літературознавчими текстами входять у коло формотворчих елементів візантійської словесності. А вже за цим посередництвом вони ретранслюються в молоді писемності слов’ян, які зростають на кирило-мефодіївській традиції.

«Ізборник Святослава» 1073 р.

Це один із найдавніших рукописів, укладених на території України. Він являє собою антологію, призначену для приватного читання, й був виконаний на замовлення князя Чернігівського Святослава Ярославича, сина Ярослава Мудрого. Давньоруські переписувачі скопіювали староболгарський збірник, виконаний для царя Симеона (917-927). Ім’я Симеона переписувачі замінили на ім’я Святослава. До складу збірника входить твір Анастасія Синаїта в формі питань-відповідей (він складає основу збірника). Разом з іншими творами він являє зведення коротких тлумачень із відповідями на широке коло питань, яке може виникнути в мирянина з приводу Святого Письма або різних життєвих проблем. Всього до «Ізборника» 1073 р. входить понад 380 статей, що належать 25 авторам. З них найцікавіша для філолога стаття Георгія Хировоска «Περὶ τρόπων» («Про тропи або Про звороти мови») -  «О образѣх».

Георгій Хіровоск (грецьк. Γεώργιος Χοιροβοσκός) жив на початку IX ст., , під час другого періоду візантійського іконоборства (бл. 815–843) Займав високий пост вселенського вчителя (οἰκουμενικὸς διδάσκαλος), тобто був одним із трьох учителів Патріяршої школи при соборі Святої Софії. Про його життя відомо небагато. Він обіймав посади диякона та хартофілакса (зберігача архівів) у Константинопольському патріархаті. Можливо, був прихильником іконоборців, що пояснює принизливе прізвисько «Χοιροβοσκός», тобто «свинопас». Хоча, можливо, це просто вказує на його простонародне походження.

Стаття  «О образѣх» - перший відомий твір церковнослов’янською мовою з поетики. В ньому перелічуються 27  риторичних фігур і тропів: инословіє (алегорія), прѣвод (метафора), напотрѣбіє (зловживання), пріятіє (прийняття), прѣходьноє (зміна порядку слів), възврат (поворот), съпріятіє (протиріччя), сънятіє (сполучення), именотворіє (ономатопея), сътвореніє (порівняння), въименомѣстьство (антономасія; заміна одного імені другим), отъименіє (метонімія), въспятословіє (найменування від протилежностей), округлословіє (перифраз), нестатък (еліпсис), изрядіє (плеоназм), лихорѣчьє (гіпербола), притъча (парабола), приклад (приклад), отъданіє (повчення), лицетворъє (персоніфікація), сълог (уподібнення), поруганіє (іронія), поиграніє (сарказм), вид, послѣдословіє.

Алегорія:

«Инословіє убо єсть: ино нѣчто глаголюшти, а ин разум указаюшти: яко же єже є речено от Бога к зміи: «Проклята ты и от всѣх звѣрій». Слово бо акы змій єсть, на диявола же инорѣчьнѣ змьємь нарицаєма разумѣваєм»

Алегорія - це вираз, що говорить щось одне, а сенс представляє інший: наприклад, <сказане Богом змію> : Проклятий ти з-поміж усіх тварин (Бут. 3:14). Бо мова [звернена] ніби до змія - [ми] ж сприймаємо її <[як] таку, що алегорично називає «змієм» диявола».

Різновид інакомовлення, основою якого є порівняння, двопланове конкретне художнє зображення, яке базується на асоціативному переосмисленні сутності явищ та предметів у їх сукупності (Юрій Ковалів).

Метафора:

Прѣвод же єсть слово, от иного на ино прѣводимо. Имать же образы четыри: или бо от съдушьныих на съдушьная прѣводиться, или от несъдушьныих на несъдушьная, <или от съдушьныих на несъдушьная, или от несъдушьныих на съдушьная>.

От съдушьныих убо на съдушьная, яко же се кто царя пастуха наричеть людьм: пастух бо истовоє овьчіи єсть, оба же єста съдушьна — и цѣсарь, и овьчіи пастух.

От бездушьныих же на бездушьная, яко же се кто угль съкрыв в пепелѣ, глаголе: сѣмя огньноє сънабъдѣвъся; или речеть: мног изливається из дрѣва пламы; єже бо лиятися мокриим сълучяється.

От съдушьныих на бездушьная: єгда кто высоту горьную врьх или главу сущу нарицає; врьх бо и главу о съдушьныих истовоє нарицаєть.

От бездушьныих же на съдушьная, яко же се речено є: море видѣ и бѣжа; єже бо видѣти о съдушьныих истовоє глаголеться

А перенесення - це слово, що переноситься з одного на інше. Має воно 4 види, а саме: [значення] перекладається або з живого на живе, або з неживих на неживі, <або з живих на неживі, або з неживих на живих>.

З живих на живих, наприклад, коли хто-небудь називає царя «пастирем народів» (Іл. II, 243); між тим, власне «пастирем» називається той, [хто пасе] худобу; в цьому випадку і той і інший живі - як цар, так і той, хто пасе худобу.

А з неживих на неживі, наприклад, коли хто-небудь, сховавши вуглину в золі, каже, що «збереглося насіння полум'я» (Од. V, 490), або скаже: «Рясно полум'я вилилося з дров». Адже литися властиво [тільки] рідинам.

А з живого на неживі, наприклад, коли хто-небудь вершину гори назве «маківкою» або «главою»: адже «маківка» і «глава» говориться власне про живих

А з неживих на одушевленних - <як сказано>: «Море побачило і побігло» (Пс. СXIII, 3). Бо «бачити» говориться власне про живих.

Троп художньої літератури, що полягає у перенесенні значення одного слова (словосполучення) на інше, розкритті сутності одних явищ чи предметів через інші за схожістю і контрастом (Юрій Ковалів).

Метонімія:

Отъимениє 3 же єсть єгда от одрьжаштиих одрьжимая от имене наричем. По реченууму: накажетеся вси судяштеи земли, рекъше суштиим в земи, или от живуштиих идеже живуть.

А перейменування - це коли ми перейменовуємо вміст за тим, що в ньому міститься, згідно <вислову>: «Поучитесь все судять землю» (Пс. II, 10) замість «на землі»; або за мешканцями місця їхнього проживання

Троп, у якому значення слова переноситься з певного явища чи предмета на інші за суміжністю просторового, часового, атрибутивного, каузального типу (Юрій Ковалів).

Гуманізм

В основі культури Відродження лежить філософія гуманізму, що стверджує красу й гідність людини, силу її розуму й волі, її невичерпні творчі можливості.

Поняття «гуманізм» (лат. humanism — людяний, людський) у філософській літературі вживається у двох значеннях. В широкому — це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність, у більш вузькому — це течія західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.

Носіями нового світогляду були люди різного соціального стану, насамперед науковці, які вивчали філософію, а також поети, художники. На відміну від богословів, які займалися  studia divina (дослідженням божественного), ці освічені люди називалися гуманістами, бо їх приваблювали studia humanitatis – дослідження всього, що стосується людини.

Головним напрямком діяльности гуманістів була філологічна наука. Гуманісти почали відшукувати, переписувати й вивчати спершу літературні, а потім і художні пам’ятки античности, що збереглися в Римі, Равенні, Флоренції, Неаполі. Поети й митці прагнули наслідувати стародавніх авторів. Ідеалом освічености стає «homo triam lingarum» («людина трьох мов») - гуманіст, що володіє латиною, грецькою та гебрейською (староєврейською) мовами. Гуманісти відродили правильну класичну латину, створили її перші підручники й словники, прагнули використовувати її в своїх творах. З XV ст. почалося вивчення давньогрецької мови, тим більше, що на Захід переселилося багато освічених втікачів із Візантії, захопленої турками.

Після утворення ордену єзуїтів у Речі Посполитій поширюється тип закритої середньої школи, сполученої з гуртожитком монастирського типу, де юнаки здійснювали навчання під опікою ченців. Такі школи називалися колегіями (collegium). Їхня програма визначалася спеціяльним методичним збірником - «Ratio Studiorum», опрацьованим протягом 1586-1599 рр. у дусі «Правил Римської колеґії» за провідної участи ректора Римської колеґії о. Роберта Беллярміна. В основі програми лежало вивчення «семи вільних наук»: арифметики, геометрії, поетики з риторикою, музики, астрономії, граматики та діялектики.

Острозька школа вперше згадується в перемові до Острозького букваря 1578 р. Її статуту й програм не збереглося. Школу називали «греко-слов’янським училищем», «грецькою колеґією», «тримовним ліцеєм», «тримовною ґімназією», «академією».

Академія була створена на зразок вищих шкіл Західної Європи. Тут викладалися предмети класичного тривіуму (граматика, риторика, діалектика), квадривіуму (арифметика, геометрія, музика, астрономія), які становили на той час середній рівень освіти, та вищі науки: філософія і богослів’я.

Грамотою короля Сигизмунда III з 1592 р. Львівській братській школі було офіційно надано право викладання «семи вільних наук»: трипредметний курс - граматика, риторика з поетикою, діялектика; чотирипредметний курс - арифметика, геометрія, музика, астрономія.

Поетика

Поетика або ж піїтика (від грецького ποιητικός  – здатний зробити або виготовити що-небудь; здатний до творчости) з часів античности охоплювала широке коло знань про літературу, зосереджуючись на практичних проблемах творення тексту, насамперед на різних аспектах художньої мови. У гуманістичній системі освіти поетика була одним із головних предметів. Її вивчення передбачало знайомство з досвідом класичної (головним чином античної) літератури та засвоєння правил написання поетичного та драматургічного текстів. Викладання поетики вимагало від професора не тільки впровадження студентів у теорію літературних жанрів, але й демонстрування прикладів власної творчости. Вивчення поетики студентами мало також головним чином практичний характер. До найбільших річних свят професор поетики зазвичай писав відповідну драму й ставив її на сцені шкільного театру, залучаючи студентів як акторів. Це стимулювало розвиток віршування й шкільної драми, але часто визначало ремісничий підхід до творення тексту.

Ориґінальність українських курсів поетики була невисокою. Вони мали реферативний характер і базувалися на латиномовних поетиках, виданих на Заході. Однак спосіб упорядкування курсу, добір ілюстративного матеріялу, розподіл уваги між різними темами виявляли спроби самостійного підходу до ознайомлення українських студентів із основами поетичного мистецтва. Зазвичай курси ділилися на дві частини: загальну й прикладну.

Лекції читалися латинською мовою за власними конспектами професорів. Читання це швидше нагадувало диктування, завдяки чому студентські конспекти досить точно відображають тексти, написані викладачами. Єдиний курс лекцій з поетики, виданий в епоху Бароко, – «De arte poëtica libri III» («Мистецтво поетики в трьох книгах») Феофана Прокоповича, що побачив світ лише 1786 р. завдяки архиєпископу Георгієві Кониському. Професори спиралися на авторитет «Поетики» Аристотеля та «Послання до Пізонів» Горація, але орієнтувалися в своїх викладах на ближчі за часом тексти. Фундаментальне значення для барокових курсів поетики мала книга італійського гуманіста Єронима Віди, єпископа міста Альба в П’ємонті, «De arte poëtica» («Про мистецтво поетики») (між 1520 і 1527), значною мірою натхнена згаданою поемою Горація. Популярним підручником поетики була книга «Poetices libri septem» («Поетика в семи книгах») французького гуманіста, поета й астролога, італійця за походженням Юлія Цезаря Скаліґера, вперше видана в Ліоні 1561 р. Серед тез, висловлених у цій книзі, особливо вплинула на барокову художню свідомість т. зв. «теорія трьох єдностей», котра вимагала від літературного (насамперед драматургічного) твору дотримання єдности дії (мати один головний сюжет і звести до мінімуму другорядні сюжети), місця (дія не переноситься з місця на місце, сценічний майданчик відображає обмеженість простору дій у творі) та часу (сюжет мав би охоплювати перебіг подій, не довший за добу).

Третій популярний у барокові часи автор – німецький єзуїт Яків Понтан, автор книги «Poēticarum institutionum libri III» («Поетичні настанови в трьох книгах»), виданої вперше 1594 р. Слідом за Скаліґером, Понтан розробляє вчення про тричастинну структуру драми. Драма мала б складатися з прологу, основної частини та епілогу. В пролозі коротко викладалася головна ідея вистави. Сама вистава ділилася на акти, яких мало бути не менше трьох і не більше п’яти, акти ж – на сцени. Акт міг починатися прологом і завершуватися хором, у виконанні якого підсумовувалася мораль акту. В епілозі висловлювалася подяка глядачам, яких просили бути поблажливими до вистави.

Праці з поетики польського єзуїта Матея Казимира Сарбевського (1595-1640), який на початку XVII ст. вважався провідним латиномовним поетом Європи, були найбільш близькими українським професорам і за часом написання, і за місцем появи: Сарбевський виховувався й згодом викладав у Вільні, а потім був переведений до Варшави й став там придворним проповідником.  Першим з поетичних трактатів Сарбевського був і його найпопулярніший теоретико-літературний твір «De acuto et arguto sive Seneca et Martialis» («Про гострий і дошкульний стиль або Сенека й Марціял»). Він був написаний у Полоцьку, потім представлений у Римі й пізніше неодноразово кореґувався автором. У ньому Сарбевський зосередився на засадах барокового консептизму і дав визначення концепту: «concors discordia vel discors concordia» («згідна незгода або незгодна згода»)[1]. Трактат «De perfecta poesi sive Vergilius et Homerus» (Про досконалу поезію або Верґілій і Гомер») Сарбєвський присвятив епопеї, котра в ті часи вважалася за найдосконаліший поетичний жанр. Тут же автор розмірковує про поезію й поета як творця власного світу, відмінного від буденної реальности, ерудита, що оперує широкими знаннями, закоріненими в християнській традиції.

«Книга про мистецтво поетики»

Найдавніший збережений курс поетики в українській школі – «Liber artis poëticae...» («Книга про мистецтво поетики») датується 1637 р. Її текст перекладений сучасною українською мовою й виданий 1981 р. Володимиром Крекотнем. Автором курсу міг бути тодішній викладач поетики в Києво-Могилянській колеґії о. Котковський, а записав конспект Андрій Старновецький під наглядом М. Котозварського. Він відкривається вступом, у якому звертається увага на необхідність при навчанні поезії «з талантом поєднувати виучку»[2]. Далі йдуть розділи, присвячені походженню поезії та матерії, якою оперують поети. Слідом за цими загальнотеоретичними розділами лектор переходить до характеристики окремих жанрів: епопеї, комедії і трагедокомедії, трагедії, буколічної, елегійної, ліричної, сатиричної поезії. Найбільший за обсягом розділ присвячений епіграмі та її різновидам. Епіграмою називається «короткий вірш, який або просто зображає предмет, особу, вчинок, або робить із зображеного той чи інший висновок»[3]. Ознаками епіграми називаються лаконічність, дотепність, привабливість. Тут же наводиться визначення емблеми: епіграми, «котра містить символи, уподібнення і зображення предметів, які мають метонімічне значення»[4]. В структурі емблеми виділяються напис, малюнок і вірш. Завершується конспект розділом «Про різні віршові розміри».

«Касталійське джерело»

До 1685 року належить поетика під назвою «Fons Castalius» («Касталійське джерело»). Її упорядник визначає поезію як мистецтво наслідувати або відтворювати людські діяння у віршах, пояснюючи ті діяння для повчання у житті. Він пише: «Поезія – це мистецтво зображувати у віршах людські діяння і пояснювати їх для повчання у житті».

«Поетика» Феофана Прокоповича

Наслідком викладацької праці Феофана Прокоповича став його курс «De arte poetica libri tres» (1705-1706). Зразком для Прокоповича виступає насамперед Яків Понтан. Однак уже в цьому ранньому творі Феофана Прокоповича помітний вплив на нього класицистичної доктрини: Прокопович критично відгукується про надмірне вживання символів і алегорій, про фігурну поезію, закликає орієнтувати поезію на здоровий глузд і природність. Григорій Грабович взагалі вважає, що «Поетика» Прокоповича кладе «початок класицистичній поетиці. Дивовижно, що ця праця (вперше виголошена як цикл лекцій 1705 року), призначена для української молоді, котра навчалася в Києво-Могилянській академії.., так мало позначилася на україн­ських літературних течіях і окремих творах. Тоді як російська література засвоювала й розвивала новий класицизм, україн­ське письменство залишалося на позиціях бароко».

«Поетика» Прокоповича складалася з трьох частин. За традицією, курс почитався загальним розділом – «Вступ до поетики». Тут ішлося про походження й призначення поезії. Прикладна ж частина курсу поділялася на два розділи, диференційовані за жанровою ознакою. Другий розділ – «Епічна і драматична поезія», а третій – «Буко­лічна, сатирична, елегійна, лірична та епіграматична поезія». Отже, хоча сам термін «жанр» Прокоповичем і не вживається, поділ на жанри визначає структуру курсу. Причому в дусі класицистичної поетики професор прагне відшукати в системі жанрів свою логіку, обумовлену їхньою прагматикою: виділяє жанри більш і менш важливі для людини, виявляє ґрадацію жанрів.

«Сад поетичний» Митрофана Довгалевського

Митрофан Довгалевський викладав поетику в Києво-Могилянській академії 1736-1737 навч. р. Конспект його курсу зберігся в двох рукописах під назвою «Hortus poëticus legendi gratia flores et fructus ligatae et solutae orationis in alma Kijoviensi Academia Mohylozaborowsciana in maius alimentum Roxolano abdolonimo eiusque orthodoxae patriae penes Iordanicum et marianum pontum pastinatus Anno quo еХІМІе LeCta Urbs gLaDIIs ozoV IUssIt Anno Calendis» («Сад поетичний, вирощений задля збирання квітів і плодів віршованого і прозового слова в Київській Могиляно-Заборовській академії для більшої користі українському садівникові і його Православній Батьківщині біля Йорданського і Марійського морів у році, в якому особливо чудове місце дало наказ [здобути] зброєю Озов»). Український переклад цього курсу видав Іван Іваньо 1973 р.

Структура курсу визначається загальною метафорою саду. У вступі Довгалевський закликає слухачів: «віддаймо наш поетичний сад під опіку найсвітлішого цінителя Рафаїла. Присвятімо й доручімо цей сад йому. Адже, роблячи так передбачливо, найбезпечніше та найщасливіше зберемо плоди, якщо за його допомогою виплекаємо сад нашого мистецтва»[5]. А ще перед тим, у «Слові до сучасних садівників поезії» тлумачить спосіб використання цієї метафори як структуротворчого чинника курсу поетики: «Входячи до повчального саду цього мистецтва, будьте благочестивими та уважними садівниками. Адже ж цей сад – не казковий сад поганських божеств, звідки сам Юпітер, як каже леґенда, зірвав золоте яблуко, а це сад – марійський, у якому таємнича, тому що божественна, квітка породжує життєдайні плоди для голодних. Але щоб хтось крадькома та по-грабіжницькому не зривав квітів і не збирав плодів, то ми, за звичаєм інших, цей наш сад обведемо подвійною огорожею»[6].

Справді, текст поділяється на два розділі, що називаються «огорожами» й містять, відповідно, загальні відомості про поезію, віршові розміри й строфи, жанри поетичні й драматургічні (перша огорожа) та інформацію  про тропи, фігури, періоди тощо – «плоди Туллієвої слави» (друга огорожа).

У першому розділі виділяються три підрозділи – «квітки», а в межах кожного підрозділу – «плоди».

ОГОРОЖА ПЕРША, яка обіймає поетичний сад, або саму поезію взагалі

Квітка перша. Про вступні поняття поетичного мистецтва

Плід перший. Про визначення та суть поезії

Плід другий. Про походження поезії

Плід третій. Про перевагу і значення поезії

Плід четвертий. Про завдання, предмет і про форму поезії

Плід п’ятий. Про призначення, користь і поділ поезії

Квітка друга. Про роди віршів

Плід перший. Про польський і слов’янський вірші

Плід другий. Про допоміжні засоби латинських віршів, тобто про просодію, стопу, склад, букву тощо

Плід третій. Про мистецтво віршування взагалі

Плід четвертий. Про метр, вірш і віршові строфи та про їхні назви

Плід п’ятий. Про частіше вживані та гідні вивчення роди віршів

Квітка третя. Про поезію зокрема, або про види поезії

Плід перший. Про епічну поезію, або про епопею, та про її види

Плід другий. Про трагічну поезію, або про трагедію

Плід третій. Про комічну поезію, або комедію

Плід четвертий. Про сатиричну, буколічну і землеробську поезію

Плід п’ятий. Про елегійну поезію

Плід шостий. Про ліричну поезію, або про оди

Плід сьомий. Про епіграматичну поезію, її поділ і частини

Плід восьмий. Про епітафію, емблему, символ, заголовок та ієрогліф

Плід дев’ятий. Про загадки як поетичні твори

Плід десятий. Про захоплюючу і курйозну поезію, або про інші поетичні вірші

Післяслово до освіченого садівника повчального саду поетичного мистецтва

Другий розділ містить лише один підрозділ, поділений на шість «плодів».

ОГОРОЖА ДРУГА, яка містить дуже корисні плоди Туллієвої Свади

Квітка перша. Про плоди риторики

Плід перший. Про тропи

Плід другий. Про фігури слів і думок

Плід третій. Про періоди та їхні частини

Плід четвертий. Про поділ та будову періоду

Плід п’ятий. Про деякі риторичні місця

Плід шостий. Про хрію, її визначення, поділ, частини та перехід від однієї частини до другої

Таким чином професор Києво-Могилянської академії надає змістовности композиції лекційного курсу, перетворюючи його на чинник творення образу поетики як мистецтва метафоричної інтерпретації.

Довгалевський солідаризується з визначенням: «Поезія — це мистецтво зображувати який-небудь предмет метрично з правдоподібним вимислом». Він визнає за завдання поезії «видумувати й видумане викласти у віршованій формі. Поет тоді видумує, коли, використовуючи фігури прозопопеї та етопеї, надає видуманим предметам, наче справжнім, і неживим, наче живим, властивостей живих істот або приписує якому-небудь явищу якусь особливу причину, чи то бога або муз, чи говорить про Дуже визначних поетів, вважаючи їх взірцем для наслідування». Він розрізняє тонічний вірш античних часів і сучасний йому силабічний: «Польський і слов’янський вірші, якщо давати їх визначення, — це є поетична мова, яка складається з певного числа складів і має подібні закінчення [рядків], або закінчення певних віршів є відповідними собі. З цього визначення випливає, що відмінність між польським, слов’янським і латинським віршами двояка: по-перше, польський і слов’янський вірші складаються із складів, а не стіп, і, по-друге, у них неодмінно в кінці відповідних віршів є подібні склади, а в латинському цього немає».

Розглядаються стопи:

двоскладові: спондей ——, пірихій ◡◡, хорей —◡, ямб ◡—;

трискладові: молоська стопа ———; трохей ; дактиль —◡◡; анапест ◡◡—; бакхій ◡——; амфімакр —◡—; амфібрахій ◡—◡; антибакхій ——◡;

чотирискладові:  диспондей ————; проклевсматик ◡◡◡◡; дихорей —◡—◡; диямб ◡—◡—; хоріямб —◡◡—; антиспест ◡——◡; низхідний іоник ——◡◡; висхідний іоник ◡◡——.

Наводиться опис поетичних фігур: Протеза, яка полягає на додаванні складу або букви на початку слова; Епентеза — явище, коли в середині слова додається склад або буква; Антитеза — явище, коли якась буква вживається замість іншої; Метатеза — це переставлення букв та ін.

Розглядаються види епічної поезії. Трагедія визначається як «драматичний твір, що зображує в дії видатних людей, їхнє нещастя та горе, щоб викликати в слухача співчуття або ненависть», комедія - «веселий твір в діях, в які введені дійові особи, або наслідування низьких і звичайних дій, але не без краси та жартів». Визначаються сатирична, буколічна, землеробська поезія. елегійна поезія, лірична поезія («найдавніша і найбільш поширена з усіх [видів поезії]»), епіграматична поезія (« коротка поема, в якій розповідається просто про якусь річ або особу, або зображується якась подія, або з протилежного виводиться якийсь дотеп, тобто [епіграма] має влучне закінчення»), епітафія, емблема, символ, заголовок та ієрогліф. загадки, курйозна поезія.

Наводяться визначення і приклади 12 тропів: метафора, синекдоха, метонімія, антономасія, ономатопея, катахреза і металепсис, алегорія, іронія, перифраза, гіпербатон і гіпербола.

«Метафорою називається перенесення власного значення одного слова на невласне з огляду на певну подібність».

«Синекдоха, або дорозумлювання, — це пізнання якоїсь речі на підставі здогадів».

«Метонімія — це перенесення, тобто вживання однієї назви замість іншої, якщо розуміється одна річ замість іншої, суміжної з нею».

Алегорія визначається як «поєднання простих метафор, тобто коли багато метафор поєднуються між собою».

«Іронія, або глузування, або насмішка, — це певна думка якогось речення, яку слід розуміти протилежно».

«Перифраза — це таке [явище], коли те, що можна сказати одним або кількома словами, пояснюється багатьма»

Гіпербола, або перебільшення, — це таке [явище], коли вживаємо якесь слово або речення, збільшуючи або зменшуючи неймовірно його зміст».

«Поетика» Георгія Кониського

Зберігся також конспект лекцій з поетики майбутнього білоруського архиєпископа Георгія Кониського, прочитаний протягом 1745-1746 навч. р.), у якому серед іншого розгля­далися різновиди силабічної системи віршування «Praecepta de arte poëtica ex authoribus, qui genuinam poëseos rationem attigetunt summatim cum pernecessariis observationibus collecta atque ad usum studiosae iuventuti» («Настанови поетичного мистецтва з авторів, які осягли справжнього розуміння  поезії, стисло з найнеобхіднішими зауваженнями зібрані для використання допитливої молоді»).

Риторика

Риторичні студії визначають у моделі єзуїтської «Ratio Studiorum» певний рівень навчального процесу – вищий щабель гуманітарних студій, пов’язаний із засвоєнням ідей «Риторики» Аристотеля, ораторського мистецтва Ціцерона, Сенеки та Квінтиліяна, «De bello Gallico» («Про ґальську війну») Юлія Цезаря й спадщини Тацита. Базовим підручником риторики в єзуїтських колеґіях з 1599 р. виступає «De arte retorica libri III» («Про мистецтво риторики три книги») Кипріяна Соареса, вперше видана 1562 р., перевидана до кінця ХІХ ст. понад двісті разів. Вона завжди була охоче цитована київськими професорами.

Риторика увійшла до програми українських шкіл у контексті гуманістичної моделі освіти як одна з «семи вільних наук» поряд із арифметикою, геометрією, музикою, астрономією, граматикою та діялектикою. Вона виступала в єдиному комплексі з поетикою. Наскільки можна судити, скажімо, з поеми Симона Пекаліда «Про Острозьку війну» (1600), ці традиційні предмети європейського шкільництва були присутні вже в навчальному процесі Острозької Академії.

Шкільна педагогіка Києво-Могилянської колеґії впроваджує риторичний курс у нову перспективу. Самі курси риторики, читані в Києво-Могилянській колеґії, наскільки можна судити з їхніх збережених конспектів, мають звичайний для лекційних курсів компілятивний характер і формують риторичну культуру вихованців на досвіді класичного латинського красномовства. Та практика живого слова зосереджувалася головно не в навчальних авдиторіях, а довкола церковного амвону, з якого ректори й настоятелі Богоявленського Братського монастиря, викладачі риторики та інші освічені ієреї демонстрували взірці творення ораторського дискурсу на основі синтезу класичної та патристичної традицій у вимірах ранньомодерної праґматики проповідницького тексту.

Збереглося 127 конспектів лекцій з риторики, записаних у Києво-Могилянській колеґії. Вони ґрунтуються на риториці Аристотеля.

«Оратор могилянський» Йосифа Кононовича-Горбацького

Рукописний курс лекцій з риторики Йосифа Кононовича-Горбацького «Оратор могилянський» («Orator Mohileanus»[7], 1635-1636) – найдавніший збережений конспект. За наступні 50 років курсів лекцій не збереглося. Сам Йосиф Кононович-Горбацький здобув освіту в Замойській академії. Він приїхав на запрошення Петра Могили зі Львова до Києва. У Києво-Могилянській колеґії Кононович-Горбацький викладав риторику (1635-1636), діялектику й логіку (1639-1642). Пізніше він – єпископ Вітебський, Мстиславський, Оршанський і Могилівський. Помер 1650 або 1653 р.

У вступі Кононович-Горбацький розв’язує питання: Чи необхідне мистецтво для вдосконалення природнього обдарування автора? Чи є риторика мистецтвом? В чому полягає обов’язок оратора?

У першій частині «Про силу красномовства» він викладає п’ятичастинну структуру риторики, за якою риторика поділяється на 5 розділів: винайдення доказів, розташування, вираження (виклад через тропи й цезури), пам’ять, вимова.

У другій частині «Про ораторську мову» розповідається про природу ораторського слова, про ампліфікацію, тропи, фігури, про почуття, збуджувані ораторською мовою. Лектор торкається теорії символів, емблем, ієрогліфів. Він радить вводити їх розсудливо, не часто. Окрема увага звертається на ампліфікацію – відповідне нагромадження додаткових відомостей про предмети, місцевості, спогади тощо. Ампліфікація здається авторові необхідною для ілюстрації, для арґументації окремих положень, для того, аби переконати слухачів у правдивості повідомлюваного.

В третій частині Кононович-Горбацький характеризує предмет і природу ораторського виступу. Він подає вчення про три стилі (високий, середній, низький), про функціональні роди мови (дорадчий, урочистий, судовий). «Словесне вираження – це прикраса промови», – заявляє Кононович-Горбацький, і пояснює, що в ораторській мові все повинно бути на своєму місці: плавним, ясним, красивим, приємним, а в періодах обов’язково треба звернути увагу на ритміку.

Лектор виявляє достатнє знання античних риторик. Він посилається на Ціцерона, Квінтіліяна тощо. Високо шанує Кононович-Горбацький гуманістів Ренесансу: Станіслава Оріховського, Еразма Роттердамського. І, хоча він сам цього не вказує, найбільший вплив на нього справляють недавні єзуїтські підручники з риторики. Найважливішою якістю мови він уважає дієвість, вміння відгукуватися на події дня, питання, що хвилюють слухача. Кононович-Горбацький подає практичні поради студентам для складання прощальної промови при виїзді за кордон, вітальної при поверненні на батьківщину. Цікаво, що вже він на світанку українського сарматизму скептично пише про «сарматські» промови, про звичай оформлення промов у вигляді піраміди, джерела, вінка.

«Наука альбо способ зложення казання» (1659)

«Наука албо способ зложеня казаня» – перший в українській науці трактат з гомілетики (науки про виголошення проповідей). Його було включено вже до першого видання збірника проповідей Іоаникія Ґалятовського «Ключа розуміння». Трактат має цілком практичний характер, даючи священикам конкретні рекомендації щодо складання проповідей. Автор торкається проблем композиції, вибору теми, ерудиції проповідника, засобів зацікавлення слухачів. Вказується на єдність теми та її ключове значення для проповіді: ««Кто хочет казанє учинити, найперше маєт положити з Писма Святого θему, которая єст фундаментом всего казаня, бо ведлуг θеми мусит ся повѣдати все казанє» (Ключ, арк. 241). Разом із тим допускається поділ теми на частини, введення кількох подібних тем.

Твір має відзначитися логічною стрункістю, систематичністю, планомірністю. Автор вимагає від проповідників бути зрозумілими для слухачів, багато читати й шукати в своїй лектурі матеріяли для проповідей. Крім Святого Письма й творів Отців Церкви Ґалятовський радить студіювати з метою творчого наслідування твори проповідників, а також історичні й пізнавальні тексти, що містять цікаві для слухачів факти: «Треба читати гисторіи и кройники о розмаитых панствах и сторонах, що ся в них дѣяло и тепер що ся дѣєт, треба читати книги о звѣрох, птахах, гадах, рыбах деревах, зѣлах, камѣнях и розмаитых водах, которыи в морю, в рѣках, в студнях и на иншых мѣстцах знайдуются, и уважати их натуру, власности и скутки, и тоє собѣ нотовати и апплѣковати до свои речи, которую повѣдати хочеш» (Ключ, арк. 246 зв.).

Композиційно в проповіді виділяються три частини:

1. Ексордіум (приступ, початок). У першій частині проповідник підводить слухачів до предмета орації і визначає цей предмет, виділяє в ньому ті сторони, які належить розглянути. повідомляє, що має говорити: «казнодѣя приступ чинит до самои рѣчи, которую маєт повѣдати и ознаймуєт людем пропозыцію свою, постановленє умыслу своєго, що постановил и умыслил на казаню мовити» (Ключ, арк. 241). Закінчення вступу може містити заклик до Бога (Богородиці, святих), про допомогу, а до присутніх – про уважне слухання.

2. Нарація (виклад, розповідь). У цій частині викладається зміст проповіді, розвиваються думки, які доводять, пояснюють головну думку – «повѣдаєт вж казнодѣя тоє людем, що обѣцал повѣдати» (Ключ, арк. 241).

3. Конклюзія (закінчення). Вона має коротко нагадати те, що викладалося в нарації, підсумувати сказане, формулювати висновки – «припоминаєт мую реч, которую повѣдал в наррацыи, и напоминаєт людей, жебы оны в такой ся речи кохали, єсли будет тая реч добрая, єсли зась злая, напоминаєт людей, жебы ся такои речи хронили» (Ключ, арк. 241).

До проповіді висуваються вимоги єдности предмету, думки чи теми, повноти і співмірности частин, художности викладу. Всі частини проповіді підпорядковуються темі – вислову зі Святого Письма, святу, вшановуваному певного дня. Автор метафорично порівнює частини проповіді до струмків, які, беручи початок із різних джерел, зливаються в одну річку: «Тыи всѣ части мают ся згажати з θемою, бо як з малого жродла виходит великая рѣка, єднак вода в рѣцѣ згожаєтся з тоєю водою, которая єст в жродлѣ, так з малои θемы великоє походит казанє, зачим части, которыи ся в казаню знайдуют, повинны ся з θемою згажати, жебы, що ся в θемѣ знайдуєт, тоє в екзордіум і в нарраціи и в конклюзіи знайдовало» (Ключ, арк. 241-241 зв.). Проповідника, котрий не виконав власного задуму, Ґалятовський порівнює з архітектором, котрий, обіцяючи королеві звести коштовний палац, обмежився б іншим, скромним будинком.

Автор намагається детально пояснити, як будувати кожну частину проповіді. Звертається увага на заохочення до слухання проповіді, потребу наповнювати зміст казання не тільки богословською догматикою, а й певними загальними відомостями, зокрема з історій, хронік, світської літератури. Проповідь повинна бути зрозумілою для слухачів, тобто і стиль викладу, і вимова мають бути дохідливими. Її основна функція – виправлення людських звичаїв.

Ґалятовський радить назвати тему вже у вступі, звертаючись до методів уподібнення або до використання прикладів. Він пропонує вдаватися до літературної гри, приписуючи собі недосконалість, слабкість, незнання, інтригувати слухачів несподіваними твердженнями. У недільних проповідях радиться хвалити такі чесноти, як покора, піст, милостиня, картаючи зарозумілість, гнів, заздрість, пияцтво. Проповіді на дні пам’яти святих мають розкривати чесноти вшановуваних праведників. На прикладі власних творів демонструється плідність використовуваних автором методом художнього втілення конкретної теми.

У другій частині гомілетичного трактату наводяться поради щодо складання проповіді на похорон. Автор перелічує теми, які б він радив обирати для таких казань, вказує перспективні методи їхнього втілення. Зокрема, радиться використовувати метод символічної інтерпретації образу-концепта з герба спочилого або його імені, з місця похорону.

«Риторика» Феофана Прокоповича

Феофан Прокопович викладав риторику протягом 1706-1707 навч. року. Конспект його курсу «De arte rhetorica libri X. Pro informanda Roxolana iuventute utriusque eloquentiae studiosa Bono Religionis et Patriae»  («Про риторичне мистецтво книжок 10 для навчання української молоді, що вивчає одне і друге красномовство на благо релігії і батьківщини») був виданий в українському перекладі зі скороченнями лише 1979 р. Автор акцентує на необхідності для ораторського твору бути простим і змістовним. Він заявляє: «Погано говорити, означає не говорити нічого. Це ж велика дурість – хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим!»[8].

Зберігаючи першочергову спрямованість на навчання проповідників, Прокопович разом із тим детально аналізує судове красномовство, а також правила листування, написання історичних творів. Він поділяє свій курс на десять розділів за жанровою ознакою:

Книжка І. Загальні вступні настанови.

Книжка II. Про підбір доказів і про ампліфікацію.

Книжка III. Про розташування матеріалу.

Книжка IV. Про мовно-стилістичне оформлення.

Книжка V. Про трактування почуттів.

Книжка VI. Про метод писання історії і про листи.

Книжка VII. Про судовий і дорадчий рід промов.

Книжка VIII. Про епідиктичний або прикрашувальний рід промови.

Книжка IX. Дещо про священне красномовство.

Книжка X. Про пам’ять і виголошування.

Звертаючи увагу на стилістику ораторської мови, Феофан Прокопович викладає тут учення про три стилі: високий, середній і низький. Покопович розширив і розвинув ідею трьох родів промов у вченні про три стилі на основі естетики класицизму і принципу логічної трихотомії: зміст промови (тема, предмет, мета, результат); експресивність (почуття, емоції, психічний стан промовця); мова (мовне вираження, засоби, форми).

[1] Порівняймо сучасне визначення: «Концепт є певною динамічною сукупністю суб’єктивних уявлень про дійсність, що перебуває в безперервному становленні й набуває цілісности в мові в контакті з системами втілення, розуміння й інтерпретації цих уявлень, які діють у культурному контексті й продукують сенс» (К.А. Зацепин, И.И. Саморуков. Эпистемологический статус концепта).

[2] Крекотень В.І. Київська поетика 1637 року // Літературна спадщина Київської Русі і українська література XVI-XVIII ст. – К. : Наук. думка, 1981. – С. 125.

[3] Там само. – С. 135.

[4] Там само. – С. 137-138.

[5] Митрофан Довгалевський. Поетика (Сад поетичний) / Пер. з лат. Віталій Маслюк. – К. : Мистецтво, 1973. – С. 31.

[6] Там само. – С. 28.

[7] Філософська думка. – 1972. – № 3. – С.86-99.

[8] Феофан Прокопович. Філософські твори: В 3 т. / Пер. з латин. – К. : Наук. думка, 1979. – Т.1. – С. 247.