03. Літературознавство в епоху Просвітительства та Романтизму

Просвітительство

Друга половина XVIII в. у Європі — це епоха Просвітительства, «століття розуму», час філософів і економістів. Особливого суспільного авторитету набула освітня діяльність. Стали цінуватися практичні, позитивні знання, виник своєрідний культ розуму. Він збігся з кризою структур Церкви, сформованих у Середні Віки. Просвітителі вважали релігію і Церкву застарілими, нездатними відповідати запитам суспільства. На їхнє місце ставилася наука й освіта. Вважалося, що науковий погляд на світ може пояснити всі його явища, що все може бути пізнане шляхом логіки і наукових спостережень. Культ розуму поставив людину, захопленою своїми здібностями, в центр Всесвіту.

Епоха Просвітительства висунула ідею ревізії минулого. Відбувається переоцінка всіх колишніх цінностей з позицій розуму, у тому числі і культурних. Мистецтво Середньовіччя і Бароко відкидається як «дике», «варварське», засноване на марновірствах. Одночасно вільнодумний «освічений» філософ, що прагне розумом пізнати все існуюче, прагнув до соціяльних реформ, до переробки суспільства. По суті людина у культурі епохи Просвітительства перетворювалася на ідеального героя, наділеного сухим розумом і чуттєвою душею.

Монтеск’є, Руссо, Вольтер та інші французькі письменники видали «Енциклопедію або Тлумачний словник наук, мистецтв і ремесел» (1751-1780 рр.). «Енциклопедія» подавала в систематизованому вигляді цінні відомості з різних галузей людського знання. Але вся вона була перейнята ідеєю несумісности Церкви і знання, мала антиклерикальний характер, поширювала безвірство. Вплив «Енциклопедії» на Францію був дуже великим. Маючи велике позитивне значення як збірник важливих наукових відомостей, «Енциклопедія» утверджувала атеїстичні погляди, релігійний плюралізм.

Галичина

У слов’янських країнах Просвітительство стимулювало розвиток системи освіти, секуляризацію культури, державницькі настрої. Система освіти вдосконалюється на землях, що входили в Австрійську монархію Габсбурґів: у Чехії, Угорщині зі Словаччиною та Закарпаттям, Словенії, Хорватії, Галичині, Буковині, які поступово ставали краєм суцільної письменності.

1773 р. у зв’язку з забороною ордену єзуїтів у Львові було закрито єзуїтську академію, створену 1661 р. 21 жовтня 1784 р. імператор Йосиф ІІ підписав фундаційну грамоту про відкриття світського університету, названого Йозефінським. Викладання провадилося латиною, допоміжними мовами були німецька й польська. 1805 р. університет об’єднано з Краківським. а 1817 р. відновлено як самостійний. 1787 року  було організовано окремий богословський факультет для українських студентів з «руською» (церковнослов’янською) викладовою мовою - Studium rutenum («Провізоричний науковий інститут в руській мові») — тимчасова навчальна установа, яка існувала при Львівському університеті в 1787–1809 роках. Заснована указом від 9 березня 1787 року імператора Йосифа II. Інститут був призначений для підготовки кандидатів на посади греко-католицьких священиків. Студенти «Studium rutenum» через незнання латинської мови не могли навчатися на теологічному факультеті Львівського університету.  Існувало два відділи:

-  філософський (термін навчання 2 роки). На ньому вивчали логіку, етику і метафізику, математику, фізику;

-  богословський (5 років).

Інститут проіснував до 1809 р. й був закритий у зв’язку зі зростанням числа студентів-українців, які володіли основними викладовими мовами.

Широкий суспільний резонанс мала просвітницька діяльність священика Перемиської єпархії Івана Могильницького (1778-1831). По закінченні Львівського університету 1800 р. він прийняв свячення й невдовзі заснував у своїй парафії в селі Дроздовичі першу народну школу. 1816 р. він видав «Буквар славено-руського язика», а 1823 р. - «Граматику язика словено-руського», в передмові до якої обґрунтовував положення про самобутність української («руської») мови. 1829 р. ця стаття була опублікована по-польському («Rozprawa o języku ruskim»). 1816 р. він організував «Товариство галицьких греко-католицьких священиків для поширення письма просвіти і культури серед вірних», що існувало до 1817 р., а 1817 р. призначений інспектором шкіл Перемиської єпархії. Публікації та діяльність о. Івана Могильницького започаткувала дискусію про перспективи побутування української мови в Галичині. Його визнають за провісника національного відродження в цьому краї. Заходам о. Могильницького сприяв перемиський єпископ Михайло Левицький (1774-1858), котрий 1816 р. став митрополитом і архиєпископом Львівським.

1818 р. Перемиську єпархію очолив владика Іван Снігурський (1784-1847). Він опікувався Дяківсько-вчительним інститутом, засновував парафіяльні школи. Довкола нього сформувався гурток письменників та вчених: о. Йосиф Левицький, автор граматики, о. Йосиф Лозинський, етнограф, о. Антін Добрянський, історик, о. Іван Лаврівський, філолог — які поклали початок культурному відродженню Західньої України. Положення, висловлені Іваном Могильни­цьким, позначалися і на рукописній граматиці 1831 року Йосипа Левицького (надрукованій німецькою мовою 1834 р.) і на грама­тиці 1833 року Йосипа Лозинського (надрукована пізніше польською мовою).

Харківський університет

У підросійській Україні культура др. пол. XVIII — поч. XIX ст. розвивалася в атмосфері національної катастрофи – втрата автономії, знищення Запорозької Січі, остаточна ліквідація решток суверенітету. Першої віхою нової епохи для України є 1798 р. – рік першого видання «Енеїди» Івана Котляревського. 17 листопада 1804 року імператор Олександр I підписав Стверджувальну грамоту про заснування Харківського імператорського університету. А 29 січня 1805 р. відбулося урочисте відкриття університету. Серед чотирьох факультетів був і словесний – facultas litteraria, першою з шести кафедр якого була кафедра красномовства, віршування і російської мови, яка 1835 р. була перейменована на кафедру російської словесности. Першим її професором ще до офіційного заснування університету став Іван Рижський (1759-1811), він же - перший ректор університету. Він викладав предмети, що називалися «теорія словесности», «наука красномовства», «про поезію взагалі», «про те, чого промовець стосовно людського слова особливо повинен дотримуватися», а також загальний курс історії російської словесности. Він уже видав був у Санкт-Петербурзі «Опыт риторики» (1796), ставши ж харківським професором, Рижський опублікував книги «Введение в круг словесности» (1806) та «Наука стихотворства» (1811).

Харків на певний час стає основним культурним і науковим центром підросійської України. Тут з’являються перша світська друкарня, перша книгарня, перша на Наддніпрянській Україні газета «Харьковский ежеденедельник» (1812), гумористично-сатиричний журнал «Харьковский Демокрит» (1816), літературно-мистецький, науковий і громадсько-політичний місячник «Украинский вестник» (1816-1819), де публікувалися краєзнавчі матеріали, статті Петра Гулака-Артемовського й Григорія Квітки.. Василь Каразін, якому університет завдячує своїм заснуванням, заснував 1811 р. Філотехнічне товариство, до якого входили  Григорій Квітка, Павло Білецький-Носенко, В.Капніст та ін.

«Украинский журнал»

літературно-художній, науковий і громадсько-політичний двотижневик, що видавався Харківським університетом 1824 — 1825 як своєрідне продовження «Українського вісника». Поряд із матеріалами з історії, етнографії України публікувалися статті про українську мову, народну творчість. Журнал знайомив із подіями культурного і громадського життя, захищав право української мови на самостійне функціонування. Іван Кульжинський у статті «Некоторые замечания касательно истории и характера малороссийской поэзии» дав першу спробу аналізу української поезії з оглядом народнопоетичної творчості та писемної літератури від Г. Сковороди до І. Котляревського.

Іван Кульжинський народився 14 квітня (26 квітня за новим стилем) 1803 року в місті Глухів у сім'ї диякона. Навчався в церковно-парафіяльній школі, потім у Чернігівській семінарії. Учителював у Чернігові, на Закавказзі, в Луцьку. 1847 року вийшов у відставку та поселився в Ніжині Чернігівської губернії, де і прожив до кінця життя. Помер 23 березня 1884 року. Попри прихильний аналіз українського письменства в журналі, згодом змінив свої позиції на ворожі.

 «Слово о полку Ігоревім» і школа скептиків

Публікація 1800 р. «Слова о полку Игоревѣ» стимулювала розгортання широкосяжної дискусії про середньовічну спадщину східних слов’ян, автентичність відкритих пам’яток і їхню художню та історичну вартість. Єдина копія твору, відомого нині як «Слово о полку Игоревѣ» (далі – «Слово»), дійшла до нашого часу в складі рукописного збірника, котрий зберігався в бібліотеці Спасо-Преображенського монастиря в Ярославлі. Коли монастир 1787 р. було закрито, колишній архимандрит Іоїль Биковський був відправлений на пенсію, але продовжував жити в монастирі й користуватися його бібліотекою. Граф Олексій Мусін-Пушкін (1744-1817), ставши обер-прокурором Святішого Синоду, цілеспрямовано формує своє зібрання пам’яток старовини. Серед придбаних Мусіним-Пушкіним рукописних зібрань був і конволют (збірник самостійних текстів, об’єднаних в одній палітурці) великого формату, до складу якого входило «Слово о полку Игоревѣ». «Слово» було вперше опубліковано в Сенатській друкарні Москви 1800 р. Невеличка за обсягом книга включала передмову на восьми сторінках і паралельний текст «Слова» мовою оригіналу та в перекладі російською мовою (46 сторінок). Текст супроводжувався примітками. Пам’ятку було транслітеровано «гражданським» шрифтом – курсивом. Видавці в ряді випадків не тільки недостатньо точно передали текст, порушуючи його орфографію і допустивши чимало помилок, але і не зрозуміли сенсу окремих слів і фраз, не зуміли розібратися в написаннях рукопису. Внаслідок цього у виданому тексті з’явилися т.зв. «темні місця», тобто слова або фрази, сенс яких був неясним або незрозумілим, порушував логіку викладу чи свідчив про порушення граматичних норм давньої руської (тобто української) мови. Значна частина накладу зберігалася в домі Мусіна-Пушкіна «на Разгуляї» й загинула під час пожежі Москви 1812 р.

У Російській імперії в пер. пол. ХІХ ст. складається напрямок гуманістичної науки, названий «скептичною школою». Її зачинателем прийнято вважати Михайла Каченовського (1775-1842) - харків’янина, вихованця Харківського колеґіуму, з 1808 р. - викладача, згодом професора й ректора Московського університету. Скептики намагалися протистояти апологетичному підходові до минулого, нехай і викликаного патріотичною метою звеличення державницької традиції. Легендарний період історії, до якого скептики відносили ІХ-ХІ ст. княжої Руси, потребував, на їхнє переконання, критичної перевірки, зіставлення літописних відомостей, побудованих на усному переданні, з іноземними писемними джерелами. Належні до «скептичної школи» науковці виходили з думки про цивілізаційну відсталість Руси домонгольської доби.

Скептики визнавали «Слово» за підробку. Вони вважали, що автор «Слова» наслідував латинську поезію, думав латиною й писав «слов’яноруською» шкільною риторичною мовою, наслідуючи польську поезію XVI-XVII ст. Відтак, на їхню думку, «Слово» не могло бути давнішим за часи Петра I. Автор його міг бути галичанинином або вихованцем Києво-Могилянської академії. Стилізуючи твір під давнину, він на взірець античної міфології конструює власну версію дохристиянських слов’янських міфів. Ритмізація мови здійснюється за взірцями промов Цицерона, за якими вивчали риторику в школах XVII-XVIII ст. Пропоновані апологетами «Слова» докази його автентичности скептики не вважали за переконливі.

Романтизм

З утвердженням романтизму, якому було властиве захоплення національною історією, народною культурою, критичне ставлення до обмеження національних і особистих свобод, літературознавчі студії в Україні набувають нового характеру. Часом на шкоду академічній об’єктивності вони зосереджуються на ціннісному змісті літературної спадщини, шукають у ній свідчень багатства духовних традицій народу. «Дух старовини» ідеалізується й ототожнюється з понадчасовими рисами національної ментальности. А в літературі шукають відображення цих рис.

Романтики в усіх країнах спиралися на національний фольклор і в першу чергу на такі його твори, які давали синтез історичного буття на­роду. В Україні такими творами були насамперед думи та історичні пісні, в яких відбита реакція людини на по­дії важливого суспільно-історичного значення, а сама лю­дина представлена як самоцінна одиниця національної історії.

Слов’янське відродження

В 30-х і 40-х роках ХІХ ст. в українській літературі ви­являються всі особливості слов’янського відродження:

по-перше, посилена літературна діяльність, ретельне віршування і повіствування народною мовою — частково повторення народних мотивів, частково прагнення передавати народною мовою літературні ідеї вищого поряд­ку;

по-друге, посилений інтерес до етнографії та фольклору;

по-третє, такий же сильний інтерес до історичного життя свого народу, і тут — якраз до тих народних переказів, які належали саме новій українській фор­мації, до переказів часів козацтва і боротьби за національне визволення (М. Цертелєв, А. Метлинський, О. Бодянський, І, Срезневський, М. Максимович, М. Ко­стомаров та ін.).

У 20-і рр. ХІХ ст. більшість слов’янських народів була позбавлена власної державности й перебувала під владою імперій, переживаючи постійні небезпеки асиміляції. Сербія, Болгарія, Боснія і Герцеґовина прагнуть звільнитися від влади Османської імперії, а також від ісламського домінування. Хорватія, Словенія, Чехія, Словаччина домагаються автономії від Австрійської імперії. Польща лишається поділеною між Австрією, Прусією та Росією, Україна – між Австрією та Росією.

Спільність історичної долі стимулюють доцентрові процеси. Виникає ідеологія панславізму, тобто союзу всіх слов’янських народів задля збереження ідентичности й протистояння домінуванню інших культур. Різновидом цієї ідеології став ілліризм, концепція об’єднання всіх південнослов’янських народів.

Відносно ліберальна ситуація в Австрійській імперії та ґарантована її народам культурна самостійність стимулювали появу австрославізму, що заохочував слов’ян об’єднуватися під владою австрійської династії Габсбурґів. Ідея об’єднання слов’ян довкола російського імператора виливається в москвофільство, заохочуване царським урядом.

Провадиться боротьба за збереження національної мови й утворення її новочасної літературної норми. Ці процеси були особливо динамічними в Чехії, Сербії, Словаччині, Словенії. Виникають культурно-освітні й наукові товариства: Матиці – Сербська (1825), Чеська (1830), Хорватська (1842), Галицько-Руська (1848), Далматинська (1862), Словацька (1863), Словенська (1864). Вони дбають про розвиток національних літератур, збирання й дослідження національного фольклору.

Павел Йозеф Шафарик народився в сім’ї протестантського пастора в Східній Словаччині 1795 р. Його перша збірка віршів вийшла 1814 р. й називалася «Татранська муза зі слов’янською лірою». Навчаючись у Єльському університеті, продовжує писати вірші, перекладає класичні тексти чеською мовою, працює над історією слов’янських літератур. Потім повертається до Словаччини, вчителює, а згодом на запрошення Сербської Православної Церкви виїздить до Сербії (Нови Сад) і працює директором гімназії. Там одружується, вивчає мову й культуру слов’янських народів, доводячи їхню автохтонність у Центральній Європі. Разом із Яном Колларом видає зібрання словацьких пісень, порівняльну історію слов’янських мов і літератур,трактат про слов’янську історію, дослідження з історії сербської мови. Але 1824 р. у зв’язку з забороною Сербській Православній Церкві приймати на роботу протестантів втрачає посаду.

1833 р. Шафарик переїздить до Праги. Там він редаґує журнали, очолює університетську бібліотеку, займається науковою роботою. Він упорядковує три томи книги «Слов’янські старожитності» (останній вийшов після його смерти). У цій книзі доводиться індоєвропейське походження слов’ян, окремішність української та російської, чеської та словацької мов. 1848 р. брав участь у Слов’янському конґресі, де виголосив промову про здатність слов’ян до повної свободи й вищого політичного життя. Помер 1861 р.

Ян Коллар (1793-1851) – лютеранський пастор, визначний словацький діяч. Він служив при дворі імператора, а потім працював професором Віденського університету.  Його найвідоміший твір – поема «Донька Слави» (1824). В ній звеличується минуле слов’янських народів, протиставляється його трагічній долі понімечених слов’ян, висловлюється переконання в майбутньому відродженні слов’ян. Центральний образ – Слава, донька богині слави та бога кохання Мілека. Поема складається із вступу, трьох пісень — «Зала», «Лаба», «Дунай» (за назвами річок, які протікають землями слов'ян), а також сонета-епілогу, в якому поет присвячував свій твір усім слов'янам. Поема «Донька Слави» спричинилася до широкого суспільного резонансу. Вона свого часу була одним із найпопулярніших у Чехії творів і сприймалася як взірцевий національно-патріотичний твір.

Широкого розголосу набула історія т. зв. Краледворського рукопису, оприлюдненого Вацлавом Ганкою 1817 р. Він був виданий за уривок рукопису ХІІІ ст. і містив 14 пісень, присвячених ранній історії Чехії, татарській навалі, ліричним переживанням героїв. Розповідалося про перемогу, нібито здобуту чехами над татарами 1241 р. під Олмоуцем. Сприяв популяризації Краледворського рукопису провідний діяч чеського й словацького відродження Павел Йозеф Шафарик. Але в 1870-1880-і рр. лінгвісти, палеографи й історики довели фальшивість рукопису.

1830 р. Сербія здобуває автономію, а під час Балканських воєн 1876-18978 рр. – повну незалежність. Тоді ж здобувають незалежність Чорногорія і Болгарія.

Фольклористичні видання

Як поетичну історію козаччини, як наслідок духовної активності безсмертних співців оцінював народну тра­дицію М. Цертелєв у статті «О старинных малороссийских песнях» (1818), яка вже через рік стала передмовою до першої друкованої збірки української народної пое­зії «Опыт собрания старинных малороссийских песней» (1819). М. Цертелєв ставив українських кобзарів поруч із Гомером і стародавніми скальдами, а їхні пісні нази­вав неповторними за силою поетичного виразу.

М. Цертелєв, як і інші дослідники цього часу, певною мірою поділяв погляди Д. Макферсона і Т. Персі, що в 1765 р. видали свої знамениті зібрання народних пісень, перше з яких, як зго­дом встановлено, було фальсифікатом (надруковані в ньому твори приписувалися вигаданому Оссіанові). Він трактував опубліко­вані українські пісні як залишки забутого і зруйнованого мис­тецтва стародавніх часів. Даючи високу оцінку народним ду­мам, М. Цертелєв проголошував: «Це потворні руїни, що свідчать про красу зруйнованої будови».

Три збірки українських народних пісень підготував і видав Михайло Максимович. У 1827 році  М.Максимович  видав  «Малороссийские  песни». У передмові автор, зазначивши  привабливість  української  пісні,  підкреслює  її виховне значення,  а  сам  фольклор  розглядає  як засіб пізнання народу, його  культури, тобто як історичне джерело. Пізніше  виходять  збірки  М.  Максимовича  «Українські народні пісні» (1834), «Збірка   народних   українських   пісень»(1849).   Відомий фольклорист  подав цікаві поради стосовно методики записів: записувати їх в тому ж вигляді, як співають у селах, бажано з мелодією. Одним із перших фольклорист почав називати епічно-ліричні твори думою, подав  він  також  і  характеристику  ознак цього жанру.

Поставлене Лозинським в окремій спеціальній статті питання про запровадження латинського «абецадла» в українському письмі викликало різні думки. «Азбучна війна», як назвали суперечки щодо запровадження в письмі словенської азбуки (кирилиці), чи латин­ського «абецадла», чи гражданської азбуки, впливала на розвиток самосвідомості галицької інтелігенції. Азбучна боротьба потягла за собою і боротьбу за вживання української мови як літературної та боротьбу за національно-культурні інтереси народу. Йшлося про основи письма і мови, про її взаємозв’язки з іншими мовами, про перспективи її розвитку. Частина інтелігенції підтримала Лозин­ського, зокрема Вацлав Залєський, який видав збірку «Pieśnie polskie i ruskie ludu galicyjskiego» (1833). В ній українські пісні подано польськими буквами. А в передмові автор зауважив, що галицькі українці є «наші русини», яких треба прилучити до польської мови і літератури. Латинськими літерами надрукував Йосип Лозинський і «Ruskoje wesile» (1835). Так азбучна боротьба набула політичної ваги, ставши важливою проблемою культурного відродження на За­хідній Україні. Справа ускладнювалася ще й тим, що деякі видатні слов’янські філологи підтримували ідею запровадження єдиного ла­тинського алфавіту для всіх слов’янських народів. Цю думку поділяв зокрема слов’янський філолог—словенець Копітар.

Мовознавчі студії

«Грамматика малороссийского наречия, или грамматическое описание существеннейших отличий, отдаливших малорусское наречие от чистого российского языка», автором якої був Олексій Павловський, протягом тривалого часу була єдиним посібником у цій галузі і відіграла значну роль як у розвитку української літературної мови, так і у розвитку україністики.

Олексій Павловський (1773 - після 1822) до 1789 р. навчався у Київській академії. В Україну О. Павловський переїхав десь у 90-х роках XVIII ст. Він жив на території Слобідської України, а також на Чернігівщині, бував у Києві.

Книга Олексія Павловського «Граматика малоросійського наріччя», була видана в Санкт-Петербурзі 1818 року. У 1822 році в Санкт-Петербурзі було видано також підготований Павловським додаток до своєї роботи - «Додаток до Граматики малоросійського наріччя».

Підготовці до друку цієї невеликої за обсягом (114 сторінок) роботи з довгою назвою автор, родом з Сумщини, віддав майже тридцять років свого життя. Як і багато його сучасників, вчений-мовознавець турбувався про долю української мови, тому поставив перед собою мету оживити своєю книгою «зникаюче наріччя», переконати русифікованих сучасників, що воно є самостійною мовою українців, споріднених з іншими слов'янами.

Погляди Павловського щодо суспільної ролі української мови суперечливі: вагаючись у самому визначенні її між «наріччям» і «мовою», він схилявся до думки, що це «наріччя, яке становить майже справжню мову», вважав її приреченою на зникнення, але обстоював необхідність вивчення. Своєю працею Павловський, однак, започаткував граматичне дослідження української народної мови і спричинився до усталення фонетичних, граматичних і лексичних норм української літературної мови.

Ізмаїл Срезневський, крім збирання фольклору, почав активні публічні виступи з обґрунтуванням самостійності, повноправності української мови. Він писав, що українська мова не поступається чеській своїм багатством, польській — мальовничістю, сербській — милозвучністю.

Альманахи й журнали

 «Украинский Альманах» (1831, Харків), що містив українські та російські твори про Україну; один з перших українських альманахів, що був виданий українською і російською мовами 1831 року у Харкові Ізмаїлом Срезневським та Іваном Росковшенком.

«Украинский Альманах» містив твори Левка Боровиковського, Євгена Гребінки, Івана Росковшенка, Пилипа Морачевського, Опанаса Шпигоцького, записи українських балад і дум, переклади Олександра Пушкіна, Адама Міцкевича та інших. Друкувались переважно поетичні твори в романтичному дусі.

Крім цього, в альманасі були опубліковані статті наукового і літературно-критичного характеру («О изящном в природе», «Несколько замечаний о критике», «Мысли и замечания»). Через брак коштів проектовані наступні випуски альманаху не вийшли у світ.

«Русалка Дністровая» (Буда, 1837). У передмові до «Русалки Дністрової» підкреслена краса української народної мови та народної словесності і поданий список найважливіших наддніпрянських літературних і фольклорних видань того часу. Після передмови («Передслів'я») М. Шашкевича матеріал розташований у чотирьох частинах:

Фольклористична частина «Пісні народні» відкривалася науковою розвідкою І. Вагилевича «Передговор к народним русским пісням», за якою подавалися зразки дум, обрядових, історичних та ліро-епічних пісень, записаних у різних районах краю.

Оригінальні твори упорядників складали другу частину — «Складання», куди ввійшли ліричні поезії М. Шашкевича («Згадка», «Погоня», «Розпука», «Веснівка», «Туга за милою», «Сумрак вечерний»), його ж оповідна казка «Олена», дві поеми («Мадей» та «Жулин і Калина») І. Вагилевича і наслідування народної пісні «Два віночки» Я. Головацького.

Третій розділ — «Переводи» — подав сербські народні пісні у перекладах М. Шашкевича і Я. Головацького та уривок із чеського «Краледвірського рукопису».

В історико-літературному розділі «Старина» (з передмовою М. Шашкевича) опубліковані історичні та фольклорні твори, діловий документ та бібліографічну відомість про слов'янські й українські рукописи, що зберігаються в Онуфріївському василіанському монастирі Львова. Тут же — критична рецензія М. Шашкевича на етнографічну розвідку Й. Лозинського «Рускоє весілє».

«Ластівка» (1841, СПБ), виданий Євгеном Гребінкою, містив перші твори Т. Шевченка; українське періодичне видання, ідея створення якого належала Григорію Квітці-Основ'яненку.

Робота розгорнулась у період 1838–1839 років. Ще восени 1838 року Є. П. Гребінка вступає в переговори з Андрієм Олександровичем Кравським, видавцем і редактором популярного журналу «Отечественные записки». Але В. Г. Бєлінський, який визначав ідейно-естетичну позицію журналу в цілому, розумів українську мову як наріччя російської і стверджував, що безперспективно, непотрібно і навіть шкідливо створювати літературу на цьому обласному наріччі.

Обманутий Є. П. Гребінка залишився з цілим портфелем вже поданих українського часопису матеріалів. Трохи почекавши й повагавшись, він видав альманах. Вийшла «Ластівка» 1841 року в Петербурзі. Це був перший спеціалізований на представленні художньої літератури альманах. У «Ластівці», вперше після «Кобзаря», були опубліковані нові твори Т. Г. Шевченка. Альманах являв собою антологію тодішньої української літератури.

«Молодик» І. Бецького (Харків, 1843–1844); український альманах, який у 1843–1844 роках видавав І. Бєцький за допомогою Г. Квітки-Основ'яненка, В. Н. Каразіна, М. Костомарова та інших. Дві книжки у 1843 р. та одну у 1844 р. видано у Харкові, останню, четверту — у 1844 р. у Санкт-Петербурзі. Було заплановано наступні випуски з перспективою перетворення на періодичний журнал, але ці плани не здійснилися.

В книгах альманаху друкувалися художні твори багатьох українських та російських письменників, історичні й історико-літературні матеріали а також переклади Жан-Поля, Анрі-Огюста Барб'є, В. Гюго. Але основною своєю метою видавець бачив матеріали, присвячені Україні: «Главными же, по внутренней цѣли изданія, остаются по прежнему мѣстныя статьи, относящіяся къ исторіи и статистикѣ Украины, матеріалы, памятники старины, біографіи замѣчательныхъ людей, лучшія произведенія изящной словесности на малороссійскомъ языкѣ, и пр. и пр.

«Сніп» О. Корсуна (Харків, 1841). Літературний альманах, вийшов 1841-го року в Харкові, друкувався в типографії Харківського університету накладом 600 примірників. Видавець і редактор Олександр Корсун, на той час студент юридичного факультету Харківського університету.

У «Снопі» взяли участь М. Костомаров (під псевдонімом «Ієремія Галка»: драма «Переяславська ніч» та переспіви з Байрона), Порфирій Кореницький (сатирична поема «Вечерниці» і переклади з чеської народної поезії), Степан та Петро Писаревські (вірші, байки), Марфа Писаревська (переклади з Петрарки), Михайло Петренко (ліричні вірші), а також сам Олександр Корсун (українські повір'я, вірші).

Амвросій Метлинський

Амвросій Метлинський (1814-1870) походив із Полтавщини, навчався (до 1835), а потім працював (1837-1850; 1854-1858) у Харківському університеті. Протягом 1850-1854 рр. викладав у Київському університеті. Вийшовши на пенсію, жив у Женеві, Сімферополі, Ялті.

Захоплення українським фольклором і збирацька діяльність виявилися у виданні збірника «Народные южнорусские песни» (1854). Воно покликало й до власної поетичної творчости. 1839 р. Метлинський видав під псевдонімом Амвросій Могила збірку поезій «Думки і пісні та ще дещо». До цього збірника було додано «Заметки относительно южнорусского языка». Звертаючись до мовознавчої тематики, Метлинський обстоює самобутність української («південноруської»)  мови та окреслює ареал її поширення. Серед іншого, він ставить питання про український характер середньовічної спадщини - Несторового літопису, пам’яток XVII ст. «Рассадник нашей православной веры и нашего народного образования - южнорусский Киев - был и местом жительства наших первых летописцев, и, как язык жизни, язык южнорусский невольно врывался в их дееписания, хотя они и предпочитали ему язык, которого величественые звуки возносили их к Богу во время богослужения».

Микола Костомаров

Микола Костомаров (1817-1885) навчався на історико-філологічному факультеті Харківського університету (1833-1836), познайомився тут із гуртком романтиків, захопився фольклором та історичним минулим України. 1840 року Костомаров склав магістерські іспити й розпочав підготовку дисертації на тему Берестейської унії 1596 року. Але робота («Про причини і характер унії в Західній Росії») не була захищена через урядову заборону. Дисертація побачила світ у 1841 році окремою книгою і набула широкої відомості. Але це об'єктивне дослідження викликало протест єпископа Харківського і Охтирського Іннокентія Борисова, який побачив у ньому відхід від офіційного трактування актуальної для України проблеми. Друга дисертація Миколи Костомарова, підготовлена через півтора року, називалася «Про історичне значення руської народної поезії», ідеологічних нарікань не викликала і була успішно захищена 1844 року. Костомаров здобув звання магістра й мав змогу зосередитися на науковій і педагогічній праці.

Темою його нового дослідження стала історія Богдана Хмельницького. Бажаючи бути ближче до місць відповідних подій, Костомаров влаштувався вчителем гімназії містечка Рівне на Волині. Але вже 1845 року він переїхав до Києва, де став працювати старшим учителем у гімназії, познайомився з найавторитетнішим на той час ученим Михайлом Максимовичем.

Навесні 1846 року вчена рада Київського університету обрала Костомарова викладачем російської історії, а з 1 серпня — ад'юнкт-професором. З осені він почав читати лекції, викликаючи жвавий інтерес у студентів. З цього часу Костомаров заглибився в масштабну роботу з вивчення історії України. Тоді ж Костомаров зблизився з видатним київським релігійним філософом Петром Авсеньєвим, який читав лекції з філософії і психології в Київській духовній академії і Київському університеті. Його філософсько-психологічні праці (зокрема, в галузі етнопсихології) справили величезне враження на Костомарова. У 1846 році отримав вчений ступінь доктора російської історії.

1845 р. Костомаров разом із Василем Білозерським, Миколою Гулаком, Пантелеймоном Кулішем, Опанасом Маркевичем створив Кирило-Мефодіївське братство. Він же написав програмний документ - «Книгу буття українського народу». 1847 р. братство було викрите, Костомаров заарештований. Він відбув річне ув’язнення в Петропавлівській фортеці, заслання в Саратові (1848-1856). Потім Костомаров подорожував за кордон, очолив кафедру російської історії Петербурзького університету (1859-1862), увійшов до петербурзької «Громади». З 1863 р. він бере активну участь у періодичному виданні томів зібрання документів з історії України та Білорусі XIV—XVII століть («Акти, що стосуються історії Південної і Західної Росії, зібрані і видані Археографічною комісією»). Серед перших він публікує твори Івана Вишенського.

Написав понад 300 історичних, публіцистичних і літературних творів. Основними працями його життя стали «Богдан Хмельницький» (перше видання — 1857 р., третє, вже в 3 томах, — 1876 р.), «Руїна» (1879–1880), про трагічні події, що настали після смерті Хмельницького, «Мазепа» і «Мазепинці» (1882–1884), а також фундаментальна праця «Російська історія в життєписах її найважливіших діячів» (1874–1876), де представлені критичні біографії деяких українських історичних діячів. Особливий інтерес представляє його наукова розвідка «Останні роки Речі Посполитої».

Помер 11 квітня 1885 р.

«Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке» (1843)

Було опубліковано в третьому випуску альманаху «Молодик». Констатуючи самостійність української мови, автор вказує на багатство книжної традиції давньої України й переваги її над північною: «Руський язык был гораздо обработаннее, нежели письменный язык великой России; на нём было писано много книг, в которых нуждались и в Москве; притом же личшие проповедники нашей первой половины XVIII века были малороссияне». Згадується, що Ломоносов навчався за граматикою Смотрицького й вивчив «Псалтир» у переспіві Симеона Полоцького.

Поява «малороссийской» літератури пов’язується з розвитком ідеї народности. Перелічуються фольклорні видання, але особливо відзначається «Енеїда» Івана Котляревського: «он первый начал писать по-малороссийски». Вміщується в контекст пародійної традиції – перелицювання «Енеїди». Виділяє в творі: 1) вірну картину українського життя; 2) дотепний гумор; 3) «правильный, блестящий, народный в высочайшей степени» язык. Поряд ставиться «Наталка Полтавка», хоча й відзначається, що її зміст «отзывается устарелою сентиментальностью прошлого века».

Подібна до Котляревського манера письма Петра Гулака-Артемовського. Визнає його талант – легка, правильна мова, свобода у вислові, невимушений комізм. Кращим твором названо байку «Пан та Собака».

Гребінка – перший, хто відійшов від пародійного напрямку. Його смілива ідея – переклад «Полтави» Пушкіна, хоча Костомаров визнає переклад за невдалий.

Надзвичайно високо оцінює твори Григорія Квітки-Основ’яненка, не зраджуючи його справжнього імени (Основ’яненко). Йому відводиться честь створення української літератури. В основі його творчости лежить ідея глибока, гуманна – виявів моралі розумних істот. Виділяються чотири повісти: «Маруся», «Козир-дівка», «Щира любов», «Сердешна Оксана».

Значно стисліше говориться про «Кобзар» Шевченка, однак зауважується його «незвичайне обдарування». «Он не только напитан народною малороссийскою поэзиею, но совершенно овладел ею, подчинил её себе и даёт ей изящную, образованную форму». Хоча вважає, що наступним творам бракує художности.

Стисло описано твори Тополі («Чари»), Амвросія Могили («Думки і пісні». А далі констатується поява творів Іська Материнки, Левка Боровиковського, Стецька Шерепері, Петренка, Корсуна, Писаревського, Кореницького. Названі також альманахи «Ластівка» і «Сніп». «Вот, кажется, и всё, на что можно обратить внимание в малороссийской литературе, и едва ли не всё, что было написано на малороссийском языке в России» - завершує Костомаров.

Критичні статті

Костомаров звернув увагу на «Народні оповідання» Марка Вовчка, відзначивши, що «на каждом шагу читатель встречает картины, поражающие красотою, тем более ценные, что написаны без притязания на искусство». Висловлює сподівання на те, що автор розширить свою палітру, розкриватиме народне життя в більш загальних і знаменних явах.

Писав про Шевченка в «Воспоминании о двух малярах» та в «Слові над гробом Т.Г. Шевченка», у «Споминках про Шевченка».

На критичну рецензію «Русского слова» стосовно публікації творів Григорія Сковороди відгукнувся «Словом о Сковороде». Визнаючи, що вірші Сковороди «плохи и уродливы», нагадав про популярність Сковороди, портрети якого висять у багатьох хатах від Острогозька до Києва, мандрівне життя переповідається в анекдотах, а пісні на його слова співають кобзарі та лірники. Стверджує: «Значение писателя прошедшего времени измеряется или по эстетическому достоинству, или по его влиянию на свой век, по степени, в какой он выражает нравственное состояние окружающей его среды, по вместимости в нём умственных требований и вкуса современников». Сковорода бачиться захисником свободи, «проповедником правды и добра».

Пантелеймон Куліш

Народився  7 серпня 1819 р. у містечку Воронежі на Чернігівщині (тепер — Сумська обл.). Через брак свідоцтва про дворянство не був зарахований до Київського університету, хоча прослухав так курс лекцій і познайомився з Михайлом Максимовичем. Потім викладав у  Луцькому дворянському училищі. Згодом працював у Києві, Рівному та Петербурзі. Він дістав відрядження вивчати слов’янські мови в Центральній Європі, одружився, але дорогою на захід 1847 р. був заарештований, ув’язнений, а потім направлений у заслання. 1850 р. повернувся в Петербург.  Видає двотомну збірку фольклорно-історичних і етнографічних матеріалів «Записки о Южной Руси». Видає альманах "Хата", журнал "Основа", а після Валуєвського циркуляру 1863 р. друкується в Галичині. Винаходить власний правопис - "кулішівку", що ліг в основу сучасного правопису. 1864 р. переїхав у Варшаву й працював там урядовцем до 1868 р.

Потім 1871 року у Відні, а з 1873 — у Санкт-Петербурзі на посаді редактора «Журнала Министерства путей сообщения», він готував тритомне дослідження «История воссоединения Руси». В останні роки жив на хуторі Мотронівка. Перекладав Біблію. Пантелеймон Куліш пішов з життя 14 лютого 1897 року на своєму хуторі Мотронівка.

Перше число «Основи» з’явилося в січні 1861 року. Журнал виходив 22 місяці, припинивши своє існування на десятому номері 1862 року, хоча були скомплектовані матеріяли на динадцятий і дванадцятий. У дев’яти розділах журналу подавалися матеріяли художньої літератури (І); історії (II); народознавства (III); виховання й освіти (IV); природознавства стосовно південно-руського краю (V); сільського господарства, промисловості й торгівлі (VI); урядові документи і розпорядження (VII); вісті з губерній південно-руського краю. Восьмий розділ, що безпосередньо стосувався критики, мав розлогу назву — «Разбор замечательнейших сочинений и указатель всех вообще книг и статей, также музыкальных и художественных произведений, предметом коих будет южно-русский край». Відділ критики провадив П. Куліш. Структура журналу розкривала його статус як «южно-русского литературно-ученого вестника». Задум і пафос підкреслювався епіграфом, у який винесено слова Володимира Мономаха в цікавій графемній передачі «Добра хочю братьи и Русьскъй Земли», що в такій формі не нівелювала слова Русь.

Об отношении малороссийской словесности к общерусской

Стаття написана як епілог до видання перекладу роману «Чорна рада» російською мовою (1857). Він нагадує про український характер давньої київської культури, заперечує роль польського впливу на формування української літератури: «Польская народная словесность, даже во мнении самых горячих её приверженцев, далеко отстаёт от малороссийской в силе, разнообразии, блеске и пластической красоте созданий. Как же у нас на Руси может существовать мнение, что эта бедная словесность родила богатую?» Водночас підкреслює творчий вплив України на російську культуру після приєднання. Високо оцінює Гоголя й виправдовує його звернення до російської мови. «Сами москвичи признают, что не будь Гоголь малороссиянин, он не произвел бы ничего подобного». Дуже високо оцінює повісті Квітки, особливо «Марусю», ставлячи їх поряд із Вальтером Скоттом і Діккенсом. Згадує також «несколько превосходных и сатирических стихотворений» Гулака-Артемовського. Не названий на ім’я Шевченко – «величайший талант южнорусской литературы, певец людских неправд и собственных горячих слёз». У кожному разі показується органічна причетність творів до української культури й неможливість відтворити їх російською мовою.

Взгляд на малороссийскую словесность по случаю выхода в свет книги «Народні оповідання Марка Вовчка»

Стаття вийшла в журналі «Русский вестник» 1857 р. Критично оцінює погляди на українську літературу й загалом стан російської словесности: «В ней всё есть: и ум, и учёность, и остроумие; не достаёт только той горячей, бьющей из сердца струи, которая одна делает произведение словесности драгоценным достоянием народа». В українській літературі на перше місце ставить Квітку й Шевченка, слідом за ними – Котляревського, Гулака-Артемовського, Гребінку. Жорстоко говорить про твори Іська Материнки, Єремії Галки, Амвросія Могили, «решительную бездарность» Кирила Тополі, «тупые басни» Левка Боровиковського, вірші Забіли, «напоминающие язык, которым в Малороссии говорят цыгане». Визнає талант Глібова. Захоплюється поемою Макаровського «Наталя» та іншим його твором («Гарасько, або Талан і в неволі») - «после Квитки и Шевченко это было самое замечательное произведение в малороссийской словесности». Справді оригінальними називає «Народні оповідання» Марка Вовчка. Описує історію її публікації.

Переднє слово до громади (Погляд на українську словесність)

Опубліковано в альманасі «Хата» 1860 р. В літературі визнає за головний національно-психологічний і фольклорно-етнографічний аспекти. «Квітчина пам’ять буде свята вовіки поміж нами: він самостайно зрозумів серцем, що то за диво праведне – наші селяне; він зробив те ж саме для прози, що Шевченко для стиха українського: він так само постеріг і переняв поезію щоденної сільської мови, як Шевченко – поезію народної пісні». Марка Вовчка показує їхнім геніальним продовжувачем.  «Се жива етнографія». Гулак-Артемовський, написавши «Пан та Собака», «ударив об землю, да й розбив він свою бандуру».

Короткі статті – «Первоцвіт Щоголева і Кузьменка», «Приказки Гребінки». «Слово над гробом Шевченка

Маркіян Шашкевич

Народився 6 листопада 1811 в селі Підлисся (Золочівський район) в родині греко-католицького священника. Навчався у початковій школі в Білому Камені, міській нормальній школі (закінчив 1823 року) та домініканській гімназії (1823—1825) у Львові, Бережанській гімназії. З 1829 р. навчається у Львівській духовній семінарії. Був виключений 1831 р. й відновлений 1833 р.

Під час навчання в семінарії Шашкевич спільно з Яковом Головацьким та Іваном Вагилевичем згуртував національно свідому молодь (І. Білинський, Ф. Мінчакевич, М. Козловський, А. Величковський, Г. Ількевич та ін.), яка стала на боротьбу за національно-культурне відродження на західноукраїнських землях, зокрема за відродження української мови в письменстві й церковних проповідях (див. «Руська трійця»). Результатом їхньої діяльності була підготовка рукописів, збірок, авторських поезій слухачів духовної семінарії «Син Руси» (1833) і «Зоря» (1834), які через цензуру не побачили світ, а головне — виданого у Будапешті альманаху «Русалка Дністровая» (1837), який мав вирішальний вплив на національне відродження та розвиток української літератури в Галичині.

1836 року виголосив першу промову українською мовою в музеї семінарії перед представниками духовної влади, запрошеними гостями. 14 жовтня того року в соборі Св. Юра виголосив свою проповідь (водночас з Юліяном Величковським в Успенській церкві, Миколою Устияновичем — церкві св. Параскеви).

1838 року закінчив Львівську духовну семінарію. Висвячений 20 травня 1838 митрополитом Михайлом Левицьким. Був призначений парафіяльним священиком у селах Львівщини: спочатку — в Гумниськах, де була плебанія в жалюгідному стані з гнилою підлогою, потім — в Нестаничах Холоївського деканату і Новосілках. Помер 7 червня 1843 у злиднях від туберкульозу в селі Новосілки). Був похований там само. 1893 р. труну перенесено на Личаківський цвинтар у Львові.

У збірці «Русалка Дністрова», крім віршів і оповідання «Олена», вміщено його статті «Передслівє», «Старина», рецензія на книгу І. Лозинського «Рускоє весілє» (Перемишль, 1835), видану латиницею.

Опублікував окремою брошурою статтю «Азбука і abecadło» (Перемишль, 1836. – польською мовою).

Іван Вагилевич

Народився у сім'ї пароха в селі Ясень (нині Перегінська селищна громада Калуського району). Закінчив нормальну школу в Бучачі, потім — гімназія Станіславова (1829. Навчався у Львівській духовній семінарії, яку закінчив 1839 року. Під час навчання брав участь у польських конспіративних організаціях.

Був одним із зачинателів нової української літератури в Галичині. Співавтор збірок «Зоря» у 1835 році (заборонена цензурою) та «Русалка Дністровая» у 1837 році. 1833 року разом з Маркіяном Шашкевичем і Яковом Головацьким організував «Руську трійцю». Через діяльність у ній Івана Вагилевича висвятили на священика лише через сім років після того, як він завершив семінарію.

У 1846—1848 роках був парохом у селі Нестаничі (тепер Червоноградського району). Під час «весни народів» Іван Вагилевич 1848 року самовільно залишив парафію та виїхав до Львова. Він перейшов на полонофільські позиції: проповідував ідею польсько-українського союзу під зверхністю Польщі, став редактором газети угрупування української шляхти «Собор Руський» — «Дневник руський». Після розгрому революції кардинал Михайло (Левицький) позбавив Івана Вагилевича духовного сану за самовільне залишення ним парафії. У цій ситуації вирішив перейти на лютеранство. Іван Вагилевич ледве зводить кінці з кінцями, тяжко працюючи, аби прогодувати дружину та дітей: був перекладачем української мови, друкував статті в «Газеті львівській», коригував виступи депутатів Галицького сейму, з 1862 року недовго працював перекладачем «Крайового виділу». 1862 року одержав посаду міського архіваріуса, на якій працював до самої смерті. Іван Вагилевич помер 10 травня 1866 року у Львові.

Замітки о руській літературі

Надруковані в газеті «Дневник руський» 1848 р. Один із перших нарисів історії української літератури.

Початок писемности виводить із трьох договорів із Візантією, наведених у «Повісті временних літ». Першою літературною пам’яткою називає «Руську правду». До княжої доби відносить також послання Феодосія Печерського «О вірі крестьянской і латинськой», літопис і житія святих Бориса і Гліба та Антонія і Феодосія Печерських Нестора, твори Володимира Мономаха, «Хожденіє» Данила ігумена, «Києво-Печерський патерик», «Слово о полку Ігоревім», Київський і Волинський літописи. «Первоє місце занимає безіменного «Слово о полку Ігоревім», отривок із житя общественно-домашнього русинів і їх борби за віру і отчину, отличаючийся рідкої красоти описами».

«Литовську» добу називає «найсвітлішою для язика руського». Поширює її практично на всю ранньомодерну літературу, до початку XVIII ст. Без певної системи перелічує твори полемістів, проповідників, літописців. Мову цього періоду характеризує як «польсько-руський галіматіяс, котрий часто розумів лише сам писатель».

У XVIII ст. називає на початку Феофана Прокоповича, Димитрія Туптала, Стефана Яворського й відзначає їхній вплив на російську літературу («були, так сказавши, творителями літератури сіверно-руської»). Перелічує повчальні, віршові, наукові публікації. «Руно орошенноє» приписує Крижановичу, «Історію Русів» - Георгію Кониському. Критично оцінює «Богогласник», протиставляючи йому вірші Юліяна Добриловського: «Стоїть він напереді ритмомазам почаївських, котрих творенія співають сліпі лірники по празниках і ярмарках, натомість прекрасних мирських легенд».

Творцем нової руської літератури називає Івана Котляревського – «рідких красот буде всегда оздобою літератури». Перелічує фольклорні видання. Констатуючи: «Проводила тій літературі Україна і то більше Задніпрська, де Харків був средоточієм просвіщення руського».

Наводяться короткі довідки про письменників: Олексія Павловського (автора граматики), Петра Гулака-Артемовського, Томаша Падури, Григорія Квітки-Основ’яненка, Осипа Бодянського, Кирила Тополю (Тополинського), Амвросія Метлинського, Миколу Костомарова,  Євгена Гребінку, Олександра Корсуна та ін. Описує зміст альманахів «Ластівка» та «Сніп». Про Пантелеймона Куліша, Віктора Забілу пише «зовсім нічого не вмію повісти».

Неспівмірно менше пише про літературу Галичини. Вказує на великий вплив на розвиток освіти митрополита Михаїла Левицького, зазначаючи, що його попередник (Антоній Ангело́вич; 1756/1757-1814) «був попросту неприятелем Русі», а через те митрополит не досягнув великих успіхів.

Називає лише двох авторів, і то не письменників, а лінгвістів: Івана Могильницького («Граматика руського язика»), Івана Левицького («першої порядної граматики язика руського,.. практичеськи зовсім неправильної»).

Яків Головацький

Народився 17 жовтня 1814 у с. Чепелі, нині Золочівський район). Вчився у Львівському університеті (1832-1834), Кошицькій академії (1834-1835), Угорському університеті в Буді (1835), а потмі знов повернувся до Львівського університету (1835-1839). Завершив богословську освіту 1841 р., одружився й 1842 р. був висвячений. Служив у Микитинці, Хмелевій. Під час революційних подій 1848 їздив по селах, виступав на селянських вічах. 4 липня 1848 виголосив промову на народному вічі в Чорткові. На цьому вічі його було обрано секретарем місцевої «Руської ради». 1848 — учасник Собору руських учених у Львові.

1848-1867 — перший в історії професор «руської мови та словесності» у Львівському університеті. 1864 -1866 - ректор.  Свої поетичні твори надрукував у «Русалці Дністровій» та альманаху «Вінок русинам на обжинки» (ч. 1—2, Відень, 1846–1847), у виданні якого брав участь. Численні літературні та етнографічні праці розкидані по різних збірниках, богословські й мемуарні твори надруковані переважно в «Науковому збірнику Галицько-Руської матиці».

Під впливом Михайла Погодіна перейшов на москвофільські позиції. Вже його «Граматика руского язика» (1851) далека від позиції збереження і розвитку української мови. 1867 — взяв участь у Всеросійській етнографічній виставці у складі делегації слов'ян Австро-Угорщини, на якій виголосив промову про руську національно-культурну єдність і слов'янське об'єднання, що у Відні було сприйнято як ознака домагань Росії на слов'янські землі і демонстрацію проросійської орієнтації австрійських слов'ян. Це спричинило гоніння на Головацького, у якому велику роль відіграв намісник Галичини граф Аґенор Ромуальд Онуфрий граф Ґолуховский. 1868 — Головацький переїхав у Росію, склав із себе духовний сан і перейшов у православ'я. Очолив Віленську археографічну комісію.

Зберігають свою наукову цінність статті про І.Котляревського, Г. Квітку-Основ'яненка, М. Шашкевича, І. Вагилевича, розвідки про «Слово о полку Ігоревім», Лазаря Барановича, Феофана Прокоповича. Помер у м. Вільно 13 травня 1888 р.

Іван Котляревський

Того самого 1849 р. Головацький публікує в журналі «Пчола» статтю «Іван Котляревський». Він переказує біографію Котляревського, характеризує «Енеїду», відому Головацькому вже в повній версії (1842). Відзначається вільне поводження з сюжетом Вергілія, знання й тонке відчуття народного побуту. «Народність відбивається в єго поезії, як в дзеркалі». «Енеїда» розглядається як перемога над класицизмом – «указав неуклюжесть мнимого класицизма, намигнув на істинне джерело народної поезії в своїй рідній землиці, у свого родимого народа».

Впливові «Енеїди» приписується поява творів Квітки-Основ’яненка, Гулака-Артемовського, Амвросія Могили, Ієремії Галки, Євгена Гребінки. Шевченко не згадується, хоча «Кобзар» вийшов ще до «Енеїди». Відзначається сценічний успіх обох п’єс, їхні встави в Галичині та видання «Наталки Полтавки» («На миловання нема силовання») в Чернівцях 1848 р.