Метафізична поезія

О. Кирило Транквіліон Ставровецький

«Перло многоцінне» (1646)

Ориґінальна назва – «Сіа книга названная Перло Многоцѣнноє».

Книга вийшла в рік смерти автора, 1646 р., в Чернігові, де Кирило Транквіліон Ставровецький служив архимандритом Єлецького монастиря, переведеного після приєднання Сіверщини до Речі Посполитої.

«Перло многоцінноє» – збірник повчань і віршів духовного й морально-дидиктичного змісту.

Автор високо оцінює свій твір. Він пояснює його назву «высоким богословским разумом», «сладкоглаголивым риторским языком» і «пoeтицким художеством» книги, додаючи: «Разум въ той книзе филioзoфскiй Бозкій». У передмові о. Кирило дає чудовий взірець барокової інтерпретації метафоричної назви книги: її слова, «яко перла многоцѣныи, рожденыи от молныи небеснои, от свѣтлости Духа Святого, въ глубынѣ небеснои премудрости, a вынесени нынѣ въ мір сей долный видимый высокопарным и многозрителным умом моим, на вѣчную радость и ненасытимую сладость душам христолюбивим». Тут використовується середньовічна леґенда про появу перлин від ударів блискавки в морські глибини. Авторська алегорія описує мікрокосм його душі як безмежні глибини, проникнення в які благодатної сили Святого Духа, ніби блискавка, творить у свідомості людини перлини слів. І хоча як кумедно виглядає авторське самовихваляння, варто відзначити новий тип літературної гри, яка рішуче витіснила середньовічну самопринижувальну топіку. Автор усвідомлює себе як творець, що володіє високим мистецтвом слова й творить текст за співдією Святого Духа.

У передмові подаються рекомендації до використання книги. Автор сам визначає програму реалізації її потенціялу. Вірші можуть бути основою для проповідей – і священика в церкві, і студентів у школі. Їх можна співати, ніби пісні, й навіть використовувати замість молитви. При цьому, що дуже прикметно, спів і рецитування віршів рекомендується сполучати з медитаціями на побожні теми, насамперед визначені церковним календарем.

Вірш-посвята адресований самому Триіпостасному Богу. Епіграма ж, замість гербової символіки, розробляє мотив процитованого наприкінці латинського афоризму: «Ubi divinum illuminatio, Ibi tacet poetarum scondacio (лат.). – Де боже сяйво, там змовкає поезія». Виходить, що осяйна присутність Святого Духа, сили, котра запліднила поетичне мистецтво автора, унеможливлює споглядання гравюри, водночас же робить непотрібним графічний складник емблеми. Але нижче подаються-таки герби й епіграми на герб князя Самійла Корецького (в іншому випадку – Єремії Вишневецького).

Всіх віршів 21. Вони досить різні за своєю жанровою природою та композицією. Перший вірш, «Похвала пренасвятѣйшей персонѣ Отцевской», становить справжню поему за мотивами Господньої молитви «Отче наш». Кожен із розділів вірша, що називаються «статіями» (грецьк. στάσις – стояння, назва частини кафізми[5], під час співу якої належало стояти), має за епіграф чергову фразу з молитви «Отче наш» і розробляє мотиви цієї фрази. До вірша додається авторська молитва. Другий та третій вірші присвячуються, відповідно, особам Сина та Пресвятого Духа.

Наступним іде вірш до Пресвятої Богородиці. Автор радить співати його в суботу, замість Акафісту Пресвятої Богородиці. Другий розділ вірша конкретизує богородичні мотиви в святкових спогадах Успення (автор за західною традицією називає його «взяттям на небо») Пресвятої Богородиці. Потім ідуть похвали різним чинам святих: ангелам, апостолам, мученикам, святителям («або богословцум»), дівственикам (преподобним, святим монахам). За ними наводяться вірші на свята: Різдво Христове (декламація п’яти юнаків з доданим прозовим вітанням-орацією), Воскресіння Господнє (структура аналогічна до різдвяного вірша), Вознесіння Господнього, Зіслання Святого Духа, Преображення Господнього, Богоявлення. Далі автор подає твір під назвою «Похвала о премудрости троякой, въ вѣцѣ сем явленной», у трьох розділах якого відчуваються мотиви Соломонових старозавітніх Книг Мудрости (Приповістей Соломонових, Премудрости Соломонової). На приповісті (притчі) о. Кирило посилається в передмові до вірша.

Далі настає час пасійних віршів під назвою «Похвала под метри страстей Христовых». Автор радить читати їх по п’ятницях, постових днях спомину про страждання Христові, й зауважує, що «Похвáла смерти Христовои неви́ннои вивóдить слéзы горя́чіи от затвердѣлого сердца, на омытя̀ грѣхóв твои́х, о человє́че правовѣрный, и на спасеніє вѣчноє душѣ твоєи» (УП-1, с. 295). В дусі барокової символіки Христос, що страждає й гине за гріхи світу, зображується як «Пеликáн мóй небесній чадолюби́вый» (УП-1, с. 296), а Його жертва, спрямована до кожної людської душі, нагадує леґендарний акт любови пелікана до пташенят, яких живить кров із його роздертих грудей:

Прéто кóпієм хвалéбніи перси Своѝ отворя́єш

И крóв Свою̀ пресвятую нещадно на душу мою̀ виливáєш

И тою̀ менé въ живóт вѣчный нынѣ оживля́єш (УП-1, с. 296).

Кирило Транквіліон Ставровецький будує сюжет вірша за мотивами хресної дороги, завершуючи розповідь на Голгофі. Доданий медитативний вірш залучає до повчальних роздумів над особистим виміром Христової жертви кожного читача й повертає до символічного образу Пелікана:

Ты пречестную плóть Свою̀ за нас на крестѣ Богу офѣровал

И всѣ тьíи дáры небесніи нáм даровáл,

Презъ смерть и пресвятую крóв Свою̀

Оживи́л єси умéршую душу мою̀.

Ты крóвѣю Своє́ю пресвятóю

грѣхѝ нáшѣ очищáєш и душѣ нáшѣ посвящáєш

И на мешкáніє Духу Святóму готуєш,

Яко Бог правдивый сія нáм нынѣ даруєш (УП-1, с. 301).

Подібні мотиви домінують у доданій віршовій молитві до Ісуса Христа. Сполучаючи традиційну молитовну топіку з виразними й пластичними бароковими метафорами, автор формує інтенційну настанову читача через імітацію його розмови з Сином Божим:

Сладкій мóй Іисусе!

Молю̀ Бозкую милость Твою̀,

Утѣш плачли́вую душу мою̀

Рáнами святьíми Твои́ми,

Абьíм недóстойными устнáми мои́ми

Сподобих ся рáны Твоѝ святьíи цѣловáти

И свѣт бозтва Твоє́го през них оглядáти (УП-1, с. 306).

Далі настає час віршів, визначених автором як «лікарства». Це твори, що моделюють різні вразливі життєві позиції та пропонують вихід із них через навернення на правдиву віру. Спершу подаються «Лѣкарство души, въ покутѣ бывшои», «Лѣкарство пустынножителєм и честно инокующим на помыслы грѣховніи», а вже далі автор зазначає: «А по си́х лѣкáрство полагáю роскóшником тогò свѣта правди́воє» – і наводить найчастіше цитований вірш «Перла многоцінного», названий ним «Пѣснь вдячная при банькетах панских». Чільним мотивом вірша є цілком традиційна ситуація несподіваного прощання з життям шляхтича, зануреного в світські насолоди:

О смерти несподѣвáна,

Тóсь мя, богáтого пáна,

Безъ отповѣди[6] нынѣ зостáла,

И всè крáсноє и люби́моє моє́ забрáла,

И навѣки от очíй мои́х въ тмѣ сховáла.

Гдè моѝ нынѣ замкѝ, коштóвне муровáніи,

И палáцы моѝ, свѣтне и сли́чне маліовáніи,

A шкатулы, злóтом нафасовáніи,

Възники, под злóтом цуґовáніи?

Гдè моѝ пресвѣтлыи златоткáнныи шáты,

Рьíсѣ, соболє, сличніє кармáзины и дорогíи шкарлáты?

О смéрти, всè твои́м прихóдом от мéне забрáно,

И навѣки от очíй мои́х въ тмѣ сховáно (УП-1, с. 316).

Поряд із компетентним екскурсом у споживацький світ XVII ст. привертає увагу підкреслено натуралістичний опис відразливих картин гниття й розкладу мертвого тіла, що дисонують із веселими розвагами живих. У перебігу створення низки таких контрастних картин виникають деякі дуже виразні образи. Скажімо, смерть «ри́торскій язык сладкоглаголи́вый безглáсієм свя́зуєт» (УП-1, с. 318).

Завершується збірка молитвою на завершення книги, пересипаною чудовими алегоричними картинами. Адресуючись до людей, які пригадували алегорію «рибалок людей», що ними Христос учинив апостолів («А йдучи попри Галилейське море, побачив двох братів: Симона, що звався Петром, і Андрія, його брата, що закидали сіті у море, бо були рибалки. І до них мовив: “Ідіть за мною, я вас зроблю рибалками людей”» - Мт. 4:19), Кирило Транквіліон Ставровецький звертається до Бога з риторичним проханням: «Пріймѝ, Всемогущій и Вседержавный Боже, сію малую мрéжу, або сѣтку, негоднои рукѝ моѝ и мрáчного ума моєго, и въверзьí ю въ мóре вели́коє вѣка сего, и займѝ єю̀ множество вели́ких и мальíх рьíб, от вся́кого рóда человѣческого, абьì изъ глубынѝ невѣрія и мрáчного грѣхолю́бія лóвци и рибьíтви Твоѝ ви́тягнули их на свѣт чистого небесного зефѣра» (УП-1, с. 319). Алюзії ж до відомої притчі про сівача формують інше риторичне звернення: «Пріймѝ, Предвѣчная Тройце Пресвятáя и Єдини́це, сíє малóє зéрно чистои пшени́цѣ Твоѝ сѣвбьì, котóроє урослò благодатію Твоє́ю от росьì небеснои на сухóй земли ума моє́го. Пріймѝ, насадѝ, въкоренѝ и умножѝ, въ душах, любя́щих Тя въ всéм мíрЂ, всѣх дóбр Насади́телю, да принесуть Тебѣ плод стокротный, Цару аггелскому и Твóрцу своє́му» (УП-1, с. 319-320).

Вірш нерівноскладовий, наближений до вірша відомих із записів XVIII-XIX ст. псальм, голосінь і дум. Рими прості, переважно дієслівні. Мова переходить у речитатив. Три вірші мають форму декламацій: на Різдво Христове, на Воскресіння Господнє, «Лѣкарство пустынножителєм и честно инокующим на помыслы грѣховніи».

Вірші Лазаря Барановича

«Аполлон християнський» (1670)

Ориґінальна назва: «Apollo chrześciański opiewa żywoty świętych z chwałą ich cnoty ucho skłoń z ochoty[7]» або в іншому аналогічному виданні: «Żywoty świętych ten Apollo pieie, jak ci działali, niech tak kożdy dzieie[8]».

До збірки входять сюжетні вірші на мотиви житій святих. Вже в назві всієї збірки та більшости віршів виявляється схильність автора до римованих афористичних заголовків, котрі містять у собі певний парадокс. Характерна ознака цієї збірки й поетичного стилю Лазаря Барановича в цілому – консептизм, що передбачає своєрідну художню гру, побудовану на багатозначності слова, змістовому членуванні фразеологізмів, їхньому пародійному обігруванні. Наприклад, у вірші про прп. Венедикта Нурсійського: «Gdzie drzewa rośli, Benedikt Tam rośnie[9]» (с. 345)[10] або

Ty Benedikcie iak Błogosławiony,

Z Imienia Twego, masz być wyćwiczony

W Błogosławięstwie: ucz nas Błogosławić

Boga, y w Niebie przy sobie postawić[11] (c. 346).

Прекрасний зразок концепту являє собою римована назва збірки, в якій автор змушує поганського бога – до того ж, не лише бога краси, але й мудрости, передбачливости, – оспівувати житія християнських святих. Пишучи про хресне дерево, Лазар Баранович виявляє в його семантичному просторі два полюси: воно стало замком для Адама й ключем для розбійника (мається на увазі, що через спожитий плід з дерева пізнання добра і зла Адам втратив рай, а розбійник, покаявшись на хресті, рай здобув) (с. 61-62).

Серед персонажів віршів – старозавітні пророки Ілля, Даниїл, мученики за віру, монахи-преподобні, Отці Церкви тощо. Дослідники відзначають поетичну інтерпретацію сюжету про Варлаама і Йоасафа, котрий виводиться з архетипної для багатьох культур історії царевича, що зрікся влади задля аскетичного самовдосконалення. Охоче використовуються в сюжетах надзвичайні, чудесні випадки, зцілення хворих, навернення грішників. До збірки включено вірші про українських святих Бориса і Гліба, Антонія й Феодосія Печерських. Лазар Баранович відкриває розділ про святителів віршовим циклом про свого небесного покровителя, праведного Лазаря, воскрешеного Христом перед Його стражданнями, котрий, за церковним переданням, згодом став єпископом Кіпру.

Героями віршів є не лише грецькі й українські, але й західні святі: згаданий вище прп. Венедикт Нурсійський, блаженний Єроним Стридонський. Наприкінці подаються вірші до всіх святих, а також до «противника всіх святих» Арія, засудженого І Вселенським собором 325 р.

Пасійні мотиви домінують у віршах про хрест, які складають великий розділ збірки. Але й тут знаходяться нагоди для поетичної гри. Так, говорячи про євангелиста Іоана й Богородицю, котрі стоять під хрестом, автор вводить образи орла й голуба, що летять до хреста в пошуках місця для гнізда (с. 49). В іншому вірші порівнюється, що говорили про хрест чотири євангелисти (с. 49-50), а що – різні Отці Церкви (с. 50-51).

До циклу віршів про хрест додається емблематичний твір «Сніп муки царя страждань Ісуса Христа», названий автором «Великоп’ятничною трагедією» (с.66-86). Під гравюрою з зображенням хреста з притуленими до нього списом і тростиною, оповитими терновим вінцем, котрі разом дещо нагадують сніп, вміщено епіграму, що роз’яснює символічний зміст снопа не лише як хреста («його колосся кололо тіло Господа»), але й як спільноти вірних, з’єднаної кров’ю Спасителя. Завершується «Сніп муки» також символічною гравюрою, на якій зображено терновий вінець і спис, з епіграмою «До Найсвятішої Діви про її найбільший біль». Потім подається латиномовна орація.

Богородичні вірші включають твори про чудотворні ікони, шановані в Україні: Куп’ятицьку, Ченстоховську, Новодвірну (під Пінськом) й ін. Тут же додано дидактичний вірш «Хай маляри знають, як малювати мають» з конкретними порадами щодо зображення на іконах Пресвятої Богородиці.

Образна система вірша інтеґрується єдиним символічним кодом барокового стилю. Так чотири цвяхи з Хреста Господнього асоціюються з чотирма сторонами світу (с. 52). Розкриті крила птаха нагадують авторові хрест – і він зауважує, що долетіти до неба людській душі можна тільки через хрест (с. 54).

«Аполлонова лютня» (1671)

Ориґінальна назва: «Lutnia Apollinowa kożdej sprawie gotowa[12]». Ця збірка уподібнюється до поетичного катехизису, позначеного виразними дидактичними тенденціями. На понад 550 сторінках автор уміщує кілька сотень віршів, що відображають різні сторони життя тогочасної України. До складу збірки входить низка тематичних циклів: Бог і Його опіка над світом, Богородиця й святі, видима реальність (пори року, небесні тіла, природа), християнська етика, літературна творчість, українська («руська») ідентичність, війна з невірними, здоров’я і хвороба, смерть і останні речі. Лазар Баранович розробляє й характерний мотив «vanitas», минущости всього матеріяльного світу і його цінностей. У вірші «Śmierci lękajcie a spodziewajcie[13]» з’являється образ клепсидри (приладу для відмірювання відрізків часу), з якої невпинно витікає пісок, а водночас – і такий знайомий з фольклору образ невблаганної смерти з косою.

На початку книги під гербом московського царя вміщено геральдичний вірш «На герб його найсвітлішої царської величности», який коментує атрибути московського царського герба: орел, три корони, вершник зі списом, який разить змія. Наступним іде вірш-посвята царевичеві Йоану Олексійовичу (1666-1691). Адресований п’ятирічному царевичеві, вірш мотивує повчальний зміст усієї збірки та інтерпретує образ лютні як знаряддя прославлення Бога, Богородиці, ангелів, святих, яким любий царевич. Використовується гра слів: «Caryca nieba carewicza lubi». Цей вірш доповнюється вміщеною над ним символічною гравюрою, де зображено античного співця, увінчаного лавровим вінком, верхи на крилатому коні (очевидно, Пегасі) з лірою в руці. Вводиться алегоричне побажання царевичеві Божої ласки та вічного життя:

Kwitnij, kwiateczku, w carskim ogrodeczku,

Zgodzisz się pewnie Maryjej <w> wianeczku[14].

Програмовий характер має вірш «До читача». Лазар Баранович нагадує про попередню книгу, «Аполлон християнський» (1670), заявляє, що його Аполлон прямує до читача «з Сіверщини», і просить не судити його суворо з огляду на складність часу, несприятливого для поетичної творчості:

Że to czas był niespokojny,

I wiersz moj czyni niestrojny[15].

Консептизм стилю знаходить у збірці найповніший вияв. У вірші «Przy pokoju Muza w stroju» автор указує на творення концептів як на неодмінне покликання поета й скаржиться, що через неспокійні умови й невпинні війни концепти тікають з України, ніби бджоли від воєнного пороху. Порівнюючи смерть із втечею пташки з клітки, Лазар Баранович посмертне життя воліє описувати, як виття гнізда на небі та соловейків спів укупі з ангелами («Dusza z ciała wyleciała» - «Душа з тіла вилетіла»). Плач Христа на землі уможливлює сміх відкупленої людини в небі:

Jakoś by Chrystus nie płakał na ziemi,

Człowiek by w niebie nie zaśmiał z świętemi[16] («W maju słońce w Bliźniętach» - «В травні сонце в Близнюках»).

Автор охоче оперує теоретико-літературними поняттями, вживаними в тогочасній школі. У вірші «Retoryka dla języka» («Риторика для язика») риторична культура пов’язується з опануванням язиком, тобто метонімічним позначенням мовлення. Твір же «Takie trzy urzędy retor ma mieć wszędy» («Такі три влади ритор мусить завжди мати») виділяє три необхідні для риторики дари: навчати, урухомлювати й потішати, ототожнюючи їх із покликанням трьох Божих Осіб.

Символічна мова творів відзначається активністю міфологічного чинника. Тут поетичну творчість символізують Муза або й сам Аполлон, війну – Марс, кохання – Венера. Продуктивним методом творення концептів лишається зведення в один синтетичний образ міфологічних і християнських складників. Цілий цикл творів присвячений гіпотетичному впливові на місяці року астрологічних фігур, пов’язуваних із рухом сонця. При цьому з суто бароковою безпосередністю автор виявляє в символіці астрологічних фігур і відображення природних явищ, і містичні знаки. Так Близнюки нагадують йому, як у травні чергуються тепло й вільготність, але водночас і як сполучаються Божа та людська природи в Ісусі Христі. Мріючи про визволення Святої Землі, автор оперує вже мовою євангелських символів і пише про бажане перетворення Голгофи та Фавору – гори страждань на гору Преображення:

Golgot niech w Tabor jasną się przemieni,

Taborskie błyśnij nam, Chryste, promieni![17]

(«О przechwałce tureckiej na chrześcijan» - «Про турецьке нахваляння на християн»).

Хвороби тіла (голови, очей, зубів) асоціятивно пов’язуються з духовними недугами, зціленими Христом, і зазнають алегоричного переосмислення.

Структура деяких віршів позначається впливом фігурної поезії. Такими є вірші про хрест, текст яких взаємодіє з хрестоподібними графічними фігурами, складеними з різних літер або слів. Наприклад, над одним із віршів хрестоподібно розташовані літери CRUX (лат. хрест), сам же Лазар Баранович коментує символіку кожної літери: С – місяць, R – каміння, що розпалося зі смертю Ісуса, U – вістря списа, яким пробито ребра Спасителя, Х – десять заповідей, через порушення котрих людством Господь страждав на хресті. Задум кількох маріологічних віршів виникає з гри слів: Марія і міра, Марія і рама (мається на увазі рамка до образу) тощо. У віршах про архангелів Михаїла та Гавриїла обігрується дослівне значення їхніх імен: Михаїл – «хто як Бог», Гавриїл – «мужність Божа» (коли точніше, «Бог є моєю мужністю»), а у вірші «Śpiewacy – рijacy» («Співаки – пияки») – багатозначність слова «кварта» (музичний термін і міра хмільного трунку та відповідна назва посуду).

Чимало творів відображає реалії епохи Руїни: братовбивчі чвари, небезпеку турецького поневолення, поділ України між Москвою та Польщею. Зіткнення в бою двох «сарматських синів» Лазар Баранович визнає за історичну трагедію. Він метафорично описує часи Руїни як плавання човном по кривавому морі:

Krew ciecze jako woda, łodka nasza płynie

We krwi, a człowiek jako mucha łatwo ginie;

Ociec synu nie wierzy i syn ojcu rownie,

Zgaś, Panie, w Ukrainie zapaloną głownię[18]

(«Ukraińcowi jeśli rzeczesz „chłopie”, na drugim wierszu to posłyszysz „chopię”» - «Коли скажеш українцеві “хлопе”, у відповідь почуєш “схоплю”»).

Поет мріє про примирення русинів і поляків, про єднання християнських держав, яке б дозволило протистояти напасникам з півдня і навіть відвоювати в турків Святу Землю. Війна християнських народів з могутньою Османською імперією викликає в нього асоціації з історією Давида та Голіяфа («Votum chrześcijan na Turka» - «Урочиста обіцянка християн щодо турків»). Але в християнському світі союзників автор шукає лише серед католиків. Він різко критично відгукується на реформаційні рухи в західному християнстві, руйнування узвичаєних канонів («Lutrowi – łotrowi» - «Лютерові – негідникові»).

Поезія свт. Іоана Максимовича

Біографія

Наступником Лазаря Барановича і в архипастирському служінні, і в поетичній творчості став митрополит Іоан Максимович. Він народився в Ніжині 1651 р. в шляхетській родині Васильківських. Прізвище Максимович походило від батькового імени. Максимович навчався в Києво-Могилянській колеґії протягом 1668-1676 рр., там же деякий час викладав.

Монаший постриг він прийняв 1676 р. в Києво-Печерській лаврі від архимандрита Інокентія Ґізеля. Рукоположений у сан ієромонаха єпископом Лазарем Барановичем, з 1680 р. Іоан Максимович служив лаврським економом. Звідти 1684 р. він переводиться на посаду намісника до Брянського Свенського Успенського монастиря, куди в зв’язку з загрозою захоплення Києва переселилися монахи Києво-Печерської лаври. 1695 р. Іоан Максимович призначений настоятелем Чернігівського Єлецького монастиря і вже наступного, 1696 р., зведений у сан архимандрита). До Чернігова запросив Іоана Максимовича свт. Феодосій Углицький з метою знайти собі наступника.

Після упокоєння свт. Феодосія Углицького (1696 р., канонізований 1896 р.) Іоан Максимович стає третім єпископом з часу відновлення православної Чернігівської єпархії. Висвячений він був у Москві 10 січня 1697 р. Свт. Іоан керував Чернігівською єпархією 15 років.

Свт. Іоан організував відкриття в Чернігові Малоросійської колеґії, влаштованої на взірець Києво-Могилянської (1700). Він дбає про розвиток друкарні. Там вийшли кілька книг, у тому числі написані самим архиєреєм: «Алфавіт, риθмами сложенный» (1705), «Богородице Дѣво» (1707), «Θеатрон или позор нравоучительный» (1708), «Молитва Отче наш, на седьм Богомыслей расположенная» (1709), «Осм блаженств євангельских» (1709), – або ним перекладені («Царський путь Креста Господня» Бенедикта Хефтена, 1709; «Иліотропіон» Єремії Дрекселя, 1714). Архиєпископ славився як майстерний проповідник. Деякі його проповіді були видані в книзі «Зерцало от писанія Божественнаго» (1705). У подяку за своє чудесне зцілення свт. Феодосієм Максимович написав йому віршову похвалу.

Свт. Іоана Максимовича спіткала доля багатьох освічених українців: 1708 р. він був звинувачений у зв’язках із гетьманом Іваном Мазепою, потім змушений брати участь в анафемуванні гетьмана, а 1711 р. піднесений у сан митрополита Тобольського й призначений на Сибірську кафедру. Розповідають, що це було помстою князя Олександра Меншикова за відмову відправити освячення храму в його маєтку на Чернігівщині у визначений князем день.

Свт. Іоан Максимович прибув до Тобольська 14 серпня 1712 р. човном по річці Іртиш. Три роки митрополит служив у Сибіру, здійснюючи активну християнську місію: навертав на християнство місцеві народи, налагоджував доброчинну опіку над бідними й знедоленими, дбав про шкільництво. Православну духовну місію було направлено в Пекін. Упокоївся він 10 червня 1715 р. Свт. Іоан Максимович, митрополит Тобольський, був канонізований 1916 р. Щоправда, деякі його книги («Богословіє в пользу правовірним», «Осьм блаженств») були в Росії заборонені ще 1720 р.

«Алфавіт» (1705)

Ориґінальна назва: «Алфавіт собранный, риθмами сложенный, от Святых Писаній, из древних реченій на ползу всѣм чтущим, в правой вѣрѣ сущим» (1705). Твори написані церковнослов’янською мовою.

На початку подані вірш на російський царський герб (двоголовий орел), посвята царевичеві Олексію, вірш-панегірик царевичеві й усьому монаршому домові, віршова передмова «Ко люботщаливому читателю». Програмний характер має вірш «Алфавит», де досконала завершеність алфавіта інтерпретується як символ досконалости Пресвятої Тройці:

Отец в Сынѣ, Сын въ Отци, Дух Свят во обоих,

Различно пребывают в ипостасех своих.

Отец Алфа, Омеґа Сын и Дух Свят также,

Едино всѣх начало сповѣдует всякже (арк. 1)[19].

Збірка відображає універсалізм барокового мислення, прагнення символічно втілити в тексті найширшу картину світобудови. Твори подаються за гасловим принципом, як енциклопедичні статті. Так слідом за віршем «Алфавіт», який дещо порушує абеткову послідовність, ідуть вірші «Авраам», «Агаθон» (кілька відносно невеликих творів про давнього аскета авву Агафона, що нагадують патерикові новели), «Александер», «Алимпій», «Аммон», «Антоній», «Антоній Великий» (кілька віршів «Антоній» також стосуються єгипетського основоположника монашества й розробляють сюжети патериків), «Арсеній», «Ахила». Вже тут видно повчальну настанову, яка визначає пріоритетне залучення автором аскетичних мотивів давньої агіографії.

Барокова дотепність виявляється в циклі віршів на літеру «Б» («буки»), аналогу до якої не було в грецькому алфавіті. Автор зазначає під знаком літери: «Алфавит греческій буки не имѣєт», потім же подає кілька віршів знов-таки на повчальні сюжети з життя давніх аскетів. Та на початку він пояснює:

Кто книжнопремудр, имен себѣ да снискаєт,

Наш же скудный знати ум недоумѣваєт.

Ибо як небесных звѣзд неудоб счислити,

Так на земли имена всѣх святых явити.

Имена их на небесѣ вся суть написанна,

Гдѣ безперестанно духи спѣвают: «Осанна».

Лучше єст дѣйства чести́, нѣж имен искати,

Яко могут чтящего в небо управляти (арк.10 зв.).

Іншими словами, брак відомих імен на літеру «Б» ще не означає справжньої відсутности їх у історії спасіння. Діяння ж невідомих на ім’я святих розробляються в наступних 14 віршах. До речі, й під гаслом «Неизвѣстный» вміщується ще тридцять творів про безіменних подвижників минулого.

Попри абсолютну перевагу агіографічних сюжетів з аскетично-повчальною тематикою, час від часу автор виходить в інші тематичні площини. Додаючи твори на богородичні мотиви, він зазначає:

Не вопрошай: – Что Дѣва здѣ напечатлѣся

Под лѣтерою «добром»? Речем: Не чудися.

Добро, добродѣтель в Алфѣ знаменуєт.

Дѣва – корѣнь всѣх доброт, в добрѣ началствуєт.

Возрасти благ плод, Христа, красна добротою,

Да препитаєт гладна человѣка собою.

Воистинну достойно в добрѣ Дѣвѣ быти,

Яко добродѣтель всѣм готова творити (арк. 20).

Церковнослов’янська назва літери «Д» – «добро» – стає вихідним пунктом для пошуку містичних глибин феномену богоматеринства. До того ж, насичення коренем «добр» цілого вірша створює ефект алітерації, розширюючи виражальні засоби вірша шляхом використання акустичних ефектів. Новозавітні основи сюжету має великий вірш «Святый апостол Петръ» (арк.87 зв.-93).

Інколи до агіографічних сюжетів долучаються твори про античних героїв: Олександра Македонського, Креза, Камбіза, Діогена. Звичайно добираються повчальні мотиви, що мали відповідати авторській етичній програмі. Так вірш про Камбіза нагадує леґенду, за якою Камбіз видав закон: з судді, викритого в хабарництві, здирали шкіру. Є навіть вірш про імператора Оттона, а також кілька віршів «Цар» – про випадки з середньовічної європейської історії.

Кілька творів мають сюжети богословського характеру: «Лνтургія», «О смерти», «Страсть Христова», «Симонія», «Тайны пресвятыя», «О тайнѣ покаянія», «Тайна», «Отлученіє», «Щедроты». Характерне захоплення чудесними випадками з житій святих виявляється у віршах про чуда Пресвятої Богородиці та свт. Миколая Мир-Лікійського.

Серед більших за обсягом творів виділяється вірш про Олексія, чоловіка Божого. Він детально розробляє драматичний сюжет улюбленого з середньовічних часів житія Олексія, чоловіка Божого. Разом із тим використовується нагода для доповнення агіографічного сюжету панегіричними мотивами, викликаними тезоіменитством зі святим і батька, і сина російського царя. Винахідливість автора виявилася в пошуку додаткових семіотичних площин царських імен і формуванні з них знакової системи, спроєктованої в символічну перспективу тексту, визначену початковою гравюрою:

Государ наш царевич Алексій названный,

Да по отцу одержит скνптр от Бога данный.

Єго же храбростію имать наслѣдити,

Яко орел, дѣдичне имя обновити.

Петр єст камень, Алексій с каменя родился,

Дабы им всяк супостат в конец сокрушился (арк. 35).

Тут же додається фігурний вірш, у якому прочитується в різних напрямках одна фраза: «Государу царевичу Алексію Петровичу многая лѣта». Можна собі уявити, як відгукнулися б митрополитові Іоану ці здравиці, якби він прожив дещо довше: 1716 р. царевич Олексій утік за кордон, його заманили в Росію й стратили за батьковим наказом 1718 р.

Заслуговує на увагу віршовий переспів православного Сповідання віри (арк. 42-48 зв.), а також полемічне «Прѣніє христіянина с аріянином» (арк. 93 зв.-95).

Закінчується збірка віршами «Омеґа» (про Божу всемогутність і нескінченність), «Паки» (інша версія цієї теми), «Молитва ко страждущему Христу» та безіменним твором з грайливо поданою вихідною інформацією про книгу:

Мы дерзнухом се слоги, тνпом зобразити,

Наши труди новыя свѣту из’явити.

Да болшая честь Бога пред вѣки рожденна

Будет во вѣки вѣком никогда спразненна.

В царство пресвѣтлѣйшаго царя правовѣрна

Петра, в воєх избранна, в всяком дѣлѣ мерна.

Алексѣєвича, та Алфа начертанна,

В катедрѣ Чернѣговской Богом нам поданна.

Во время Іоанна преосвященного

Архієрея, стаду Богом врученного

Максимовича. Тогда славна Іоанна

Єго царской пресвѣтлой державы гетмана,

Начертанна Мазепы, перва кавалера

Апостола Андрея, патрона сѣвера,

Напечатанна же єст при храмѣ всесилной

Троици святой Илѣнской, в Бозствѣ нераздѣлной.

Останні рядки книги повертають нас до лейтмотиву, визначеного вступними розділами: принесення твору царевичу Олексієві Петровичу.

«Богородице Діво» (1707)

Ориґінальна назва – «Богородице Дѣво книга нареченна, от Троицы Пресвятыя пред вѣки сложенна» (1707). Це найбільша українська поема метафізичного змісту; вона сягає 24.000 рядків.

Композиція твору визначається центральною роллю в ній молитви «Богородице Діво, радуйся»: «Богородице Дѣво, радуйся, благодатная Маріє, Господь с Тобою; благословенна Ты в женах и благословен плод чрева Твоєго, яко Спаса родила єси душ наших». Розділи поеми будуються як віршові медитації над кожним словом молитви. До основного тексту поеми додано передмову, післямову, список друкарських помилок – і всі ці частини, навіть список помилок, заримовано.

Барокова тенденція до всеохопності, енциклопедичної повноти тексту виявилася в широкому залученні різноманітного гімнографічного («Канон до Пресвятої Богородиці»), житійного, історичного матеріялу, що стосувався марійного культу. Автор використав сотні сюжетів на богородичну тематику: свідчення Святого Письма про шанування Богородиці, матеріяли з творів Отців Церкви, церковної історії та християнської агіографії. Особливе місце займає в книзі віршовий опис чудес від ікон Божої Матері, зокрема Іллінської Чернігівської ікони, явленої 1658 р.

Сам Іоан Максимович зауважував: «Не новоє пишу, з святых собираю,.. слово многими риθмами разширяю». Серед джерел свого твору він називав збірку свт. Димитрія Туптала «Руно орошенноє», що не завадило свт. Димитрієві різко критично відгукнутися про твір Іоана Максимовича. Звинувачення в графоманстві, висловлене сучасником, повторювалося безліч разів і досі підміняє літературознавчий аналіз тексту, ніким і ніколи не проведений.

Семен Климовський

Біографія

Семен Климовський належав до козацького стану й мешкав у Харкові – центрі одного з п’яти слобідських козацьких полків. Він народився між 1690 і 1700 рр. Є відомості про те, що Климовський був писарем.

Климовський був автором двох віршованих дидактичних трактатів: «О правосудію начальствующих, правдѣ и бодрости их» та «О смиреніѣ высочайших». Ці трактати автор 1724 р. подарував царю Петрові І. 1905 р. історик Всеволод Срезневський виявив згадані твори в особистій бібліотеці Петра І й опублікував їх у Харкові.

Семен Климовський помер наприкінці XVIII ст. на степовому Півдні України в заснованому ним самим хуторі Припутні неподалік від сучасного села Нова Прага Олександрійського району на Кіровоградщині.

Авторство його пісні «Їхав козак за Дунай» першим підтвердив російський історик Микола Карамзін. Карамзін писав: «Сказывают, что Климовский не менее семи греческих мудрецов был славен и почтен между его собратьями казаками; что он, как вдохновенная пифия, говаривал в беседах высокопарными стихами, давал приятелям благоразумные советы, твердил часто пословицу: “Нам добро и никому зло, то законное житье”; и любопытные приходили издалека слушать его».

Популярність поета зросла після того, як він став героєм «комічної опери» – водевілю російського письменника Олександра Шаховського «Козак-стихотворец» (1812). Шаховськой протягом 1802-1826 рр. фактично керував усіма петербурзькими театрами. Свою п’єсу, як і п’єсу «Іван Сусанін», він написав на хвилі патріотичного піднесення, яке охопило росіян під час наполеонівських воєн: адже герой, «козак-віршотворець» Семен Климовський іде на війну захищати московського царя. Однак згадка про гетьмана Івана Мазепу спричинила цензурні ускладнення, і п’єса була представлена публіці лише 1814 р.

Твір Шаховського стимулював написання Іваном Котляревським його п’єс. Персонажі «Наталки Полтавки» так відгукуються про водевіль «Козак-стихотворец»:

«П е т р о. Менi полюбилась наша малоросiйська комедiя; там була Маруся, був Климовський, Прудиус i Грицько… А що говорили,  то  трудно  розiбрати,  бо  сю  штуку  написав москаль по-нашому i дуже поперевертав слова… Климовський був письменний, компоновав пiснi i був  виборний козак: служив в  полку  пана  Кочубея  на  баталiї  з  шведами  пiд  нашою Полтавою…

В ы б о р н ы й. От то тiлько нечепурне, що москаль взявся по-нашому  i про нас писати, не бачивши зроду нi краю i не  знавши  обичаїв  i  повiр’я нашого. Коли не пiп...».

Критично згадується князь Шаховськой і в повісті Тараса Шевченка «Близнецы»: шанувальник і учень Григорія Сковороди Никифор Федорович Сокира говорить про нього як про епігона Сковороди.

«Їхав козак за Дунай»

Сюжет пісні розробляє мотив прощання козака, який вирушає в похід, із коханою. Здійснювалися спроби пов’язати цей сюжет із конкретними історичними подіями: невдалим Прутським походом Петра I, що відбувався в 1710 році, приблизно в час створення пісні. Ліричний герой не дуже впевнено обіцяє повернутись через три роки – саме стільки тривали російські походи на Південь. Але число три («Я приїду, як не згину, Через три года») швидше за все є звичайним художнім символом, який часто зустрічається в українському фольклорі. Так само Дунай означає в мові народної поезії не конкретну річку, а віддалений міфологічний простір, у який переходить персонаж:

Їхав козак за Дунай,

Сказав: – Дівчино, прощай!

Ти, конику вороненький,

Неси да гуляй (XVIII ст., с. 45).

Фольклорний характер мають пісенні епітети: коник вороненький, білі ручки, ясні очі. Мотиви прощання, без надії знову зустрітися, загрози смерти на війні властиві для елегійно-медитативної лірики XVIII ст.

Вперше ця пісня була надрукована 1790 р. Очевидно, ще до того часу вона фольклоризувалася й увійшла в народний репертуар в Україні. Згодом пісня набула великої популярності в Росії та в Західній Європі, була перекладена німецькою і французькою мовами. Михайло Максимович вмістив її у своїй збірці «Малороссийские песни» (1827). Протягом XIX ст. пісня «Їхав козак за Дунай» друкувалася у багатьох пісенниках. Німецький поет-романтик Христоф-Авґуст Тідґе, почувши цю пісню 1808 р. на святі під Баден-Баденом, переробив текст і його версія поширилася як популярна німецька пісня «Der Kosak und sein Mädchen» («Schöne Minka, ich muss scheiden»). Вона ввійшла до хорового, насамперед солдатського репертуару під час наполеонівських воєн і часто виконувалася на концертах у Німеччині. Фортепіянні варіяції на мелодію «Їхав козак за Дунай» написав видатний німецький композитор Карл-Марія Вебер. Під впливом свого знайомства з російським послом в Австрії Андрієм Розумовським, сином гетьмана Кирила Розумовського, Людвіґ ван Бетховен 1816 р. створив власну обробку пісні «Їхав козак за Дунай».

Олександр Падальський

Біографія автора невідома. Його ім’я виявляється з акровірша, кожна строфа якого починається з чергової літери імени та прізвища поета: АЛЕКСАНДЕР ПАДАЛСКІ.

«Піснь о світі»

У різних джерелах «Піснь о світі» має різні назви: «Піснь о марності світовой», «Піснь о плачливом стані нищого студента», «Піснь о марності світу».

Найдавніший текст вірша виявлено в рукописному збірнику XVIII ст. Михайлом Возняком. Першим надрукував вірш Іван Франко в журналі «Киевская старина» (1889) за рукописом Теодора Поповича Тухлянського, виготовленим у середині XVIII ст. Найраніший відомий текст пісні Олександра Падальського виявив Михайло Возняк у рукописному збірнику XVIII ст. Існує також варіант пісні із Закарпаття, вміщений у Пряшівському рукописному пісеннику середини XVIII ст.

Вірш розробляє мотив зрадливости долі, який визначається одним із наскрізних мотивів бароко – «vanitas», марнотности людських шукань. Уже в першій строфі автор фаталістично окреслює марність перебігу життя людини, позбавленої ласкавої прихильности долі:

А хто на світі без долі вродиться,

Тому світ марне, як коло точиться.

Літа марне плинуть, як бистрії ріки,

Часи молодії, як з дощу потоки.

Все то марне минаєт (XVIII ст., с. 63).

Довколишній світ ворожий ліричному персонажеві, зображуваному як бідна людина, позбавлена підтримки й розуміння оточення й сподівань на щастя. Ліричного персонажа рятує від розпуки лише надія на Бога, здатного Своєю ласкою змінити перебіг подій і врятувати персонажа

Використовуються характерні фольклорні порівняння: «як коло точиться», «як бистрії ріки», «як з дощу потоки», «як риба в Дунаю», «як звір, поглядаєт». Самовизначенням головного персонажа є епітети-характеристики «мізерний», «бездольний», «бідний». В дусі фольклорної поетики персоніфікується образ «фортуни» – долі, пошук якої визначає сенс життя персонажа:

Пойду я, мізерний, фортуни шукати,

В якой она страні, коли би мог знати.

Як в мене фортуна, мізерного, буде,

В той час мене всюди будуть знати люде,

Куди я повернуся (XVIII ст., с. 64).

Для вірша характерні наспівні інтонації, що створюються сполученням принципів рівноскладовости й однакової кількости в піввіршах наголошених складів (тонізації силабічного вірша). Кожна із 18 строф має чотири одинадцятискладові вірші, поділені цезурою й поєднані суміжною жіночою римою за схемою (5+6) 2, та заключний семискладовий вірш. Схема строфи: ААббВ. Щоправда, в деяких строфах відчутне порушення ритмомелодійного малюнка.

О. Іван Пашковський

Біографія

О. Іван Пашковський служив священиком у с. Мишковичі на річці Серет неподалік від Тернополя. Йому належить кілька духовних пісень, згодом включених до «Богогласника». Трапляються відомості про його навчання в Лейденському університеті.

Збірник пісень, укладений Іваном Пашковським, було подаровано бібліотеці Наукового товариства імени Тараса Шевченка у Львові 1910 р. Лесем Курбасом. Найдавніший запис датується 1742 р.  До збірника ввійшло 56 українських і польських світських пісень та 90 пісень духовного змісту. Серед них є  твори з позначкою: «Сиї псалми раба Божого Івана Пашковського, бакалавра Предградського» (картка 97), а в іншому місці: «Сиї пѣсни священная іерея Івана Пашковського, пароха Мишковицького». Ім’я Івана Пашковського вичитується з акровірша «Пісні світової» («Поки ж думати, Боже, дай знати»).

«Пісня світова» («Поки ж думати, Боже, дай знати»)

«Пісня світова» («Поки ж думати, Боже, дай знати») датована 1764 р. Вісім строф вірша складають своїми першими літерами прізвище автора: ПАШКОВСКІ. Кожна строфа складається з шести рядків: двох десятискладових, трьох шестискладових і одного трискладового, що мав повторюватися при співі. Перші чотири рядки римуються; рима суміжна, жіноча, частіше дієслівна. Схема строфи: ААббГД.

Мотив самотности розробляється з використанням соціяльних і морально-етичних компонентів. Персонаж вірша мріє про кохання як запоруку свого щастя, але скрушно констатує, що його бідність є перешкодою для єднання з «краснішими, багатшими»:

Ах, нам, сиротам, бідним голотам,

Трудно в світі милості ізнайти.

Тілько нас ізводять,

А інших знаходять,

Краснійших, багатших

Над нами (XVIII ст., с. 69).

Самотність персонажа і його песимістичний погляд на перспективу власного життя надають творові елегійного характеру, служачи формою втілення в його концепції барокового фаталізму. Однак покладання на Бога, неодноразові звернення до Нього відображають надію на особисте щастя персонажа. Вводиться розлоге метафоричне порівняння коханих із квітами, яке несе в собі елемент характеристики персонажа: він з жалем дивиться «на квіти младиє», які змушують його замислюватися над монашим постригом («в закон[20] м’я мисль тиснет»), але розуміє, що йому належить шукати ровесниць:

Виростаєт квіт, а вже ж то той вік

В дозрілом том квіті маю знайти (XVIII ст., с. 69).

Крім метафор, у вірші знаходимо зразки постійних епітетів фольклорного походження: «квіти младиє», «в жалях тяжких», «сладкіє мови, чорних брови», «дівчину красну». Можна виявити фольклорні корені й у персоніфікації образу думки: «в закон м’я мисль тиснет», «мисль тая зближаєт».

«Пісні свіцькі»

Кілька творів, об’єднаних спільними мотивами кохання, визначаються автором як «Пісня свіцька». Іван Пашковський вдається тут до використання акровірша. Зміст трьох творів визначається акровіршевими словами: МАРУСЯ («Мусиш ти ся признати»), ТВОЯ («Тяжкая річ любити»), ОЛЕНА («Ох, мні жаль не помалу»). Для перших двох творів властива чітка строфічна будова з повторенням останнього рядка. Акровіршеві літери дозволяють членувати й текст третього твору на строфічні сеґменти. Строфічна, тобто куплетна, будова до певної міри засвідчує призначення творів до співу.

В усіх «піснях свіцьких» головним конструктивним елементом виступає мотив кохання. Але цей мотив варіюється. У вірші «Мусиш ти ся признати» вводиться елемент діялогу між персонажами, який має засвідчити щирість їхніх почуттів і включає елементи характеристики убогої, але чесної і вродливої дівчини. Вірш «Тяжкая річ любити» акцентує страждання закоханого від розлуки з милою, виражене гіперболічно:

Скажу правду ненароком,

Година ся стане роком,

Терпяще вздихання,

Же свого кохання

не виджу (XVIII ст., с. 71).

В третьому вірші, «Ох, мні жаль не помалу», домінує тривожний настрій від перешкод, які чинять закоханим вороги:

Лютиє то вороги

Запинають нам дороги

Чарами своїми злими (XVIII ст., с. 71).

Кожен із віршів несе в собі моралістичний елемент, закликаючи покладати надію на Бога й будувати стосунки згідно з християнською етикою.

О. Іван Некрашевич

Біографія

Іван Некрашевич народився близько 1742 р. в священичій родині в селі Вишеньки, розташованому серед лісів і озер на лівому березі Дніпра неподалік від Києва. З 1562 р. село Вишеньки належало Києво-Печерській лаврі, а 1786 року стало власністю царської казни. Колишніх монастирських кріпаків було переведено в розряд державних селян. За ревізією 1785 року в селі налічувалося 488 чоловік і 482 жінки. 1802 року Вишеньки увійшли до складу Остерського повіту Чернігівської губернії. Тепер же це село Бориспільського району на Київщині з населенням понад 3 тис. чоловік, і Київ починається від нього вже за 15 км.

Іван Некрашевич вступив до Київської академії 1754 р. й провчився в ній до 1764 р. Академію він не закінчив: у списках богословського класу зазначено, що він не повернувся на навчання. Очевидно, він був здібним учнем, бо виголошував промови на честь обрання Івана Леванди студентським префектом і до ректора Самуїла Миславського. Раптове ж завершення навчання майже напевне було викликане рукоположенням у священики.

Іван Некрашевич був призначений настоятелем парафіяльної церкви вмч. Юрія Переможця в рідному селі й прожив там до смерти. Він помер після 1796 р. (цим роком датовано указ митрополита про призначення його своїм намісником). Вірші О. Івана Некрашевича дійшли до нас через рукописний збірник, що належав київському археологові Турвонтові Кибальчичу (1848-1913). Опубліковані вони були Наталею Кістяківською 1929 р.

«Ярмарок»

Твір датований 20 серпня 1790 р., тобто другим днем після Преображення, часом Успенського посту – «спасівки», коли вже розгорталися передосінні ярмарки (згадаймо славетний Сорочинський ярмарок, що припадає на ту ж пору). Це віршовий побутовий діялог, що відтворює сцену ярмаркування й традиційного запивання могоричу. В давньому українському побуті могорич мав неабияке обрядове значення, стверджуючи остаточне узаконення угоди між продавцем і покупцем. Для автора він відіграє символічну роль, зосереджуючи забобонні звичаї та вірування старого села. В репліках персонажів згадується і про натирання купленим волам спини землею, і про необхідність пити чарку до дна – «щоб воли орали», і про вихлюпування останніх крапель горілки на стелю: «вгору хвись, щоб тобі брикали». Торговельна угода й могорич встановлюють між персонажами майже родинні стосунки: вони тепер звертаються один до одного «свате», «куме».

Автор через мовні партії персонажів створює іронічні портрети двох селян, Хвилона й Хвеська, що зустрілися на ярмарку. Хвесько продав стару кульгаву кобилу за «повпета» (півп’ята – 4.50 карбованців) і купив навзамін іншу, на карбованець дорожчу. Тепер же він продає ще й пару волів. Хвилон з гумором згадує продану кобилу – «шкуру собачу», «сіна зовсім не вкусить і стала хромати» – й збиває ціну на воли, підсміюючись із них: «даром, що сліпії». Обидва персонажі сторгувалися за «повштадцять» – напевне, за 15.50 крб. за обох волів (тоді середня ціна рогатої худоби була від 5 до 25 крб. за голову, коней простих порід від 10 до 20 крб., а овець продавали по 25-40 коп. за голову). Хвесько обнадіює партнера:

Куме, слухай! З моїх рук щастє тобі буде,

Вони дуже робочі, нехай кауть люде (XVIII ст., с. 241).

Аж тоді настає час могоричу зі взаємними побажаннями та приповідками.

Можливо, діялог був призначений для інсценування. В усякому разі, його стиль і характер типізації персонажів був близький до інтермедій, що вже зникли з побуту Київської академії, але ще активно побутували в складі вертепної драми. Мова персонажів відтворює риси північноукраїнського діялекту, насичена просторіччями. Етична концепція твору має вже цілком виразні просвітительські засади, спрямовуючись на подолання консервативних, віджилих елементів побуту й суспільної свідомости.

«Сповідь»

Ориґінальна назва: «Ісповідь 1789 года февраля _ дня».  Остаточно авторство твору не встановлене, але переважає думка про його належність о. Іванові Некрашевичу. За композицією це також діялог, у якому беруть участь духівник (центральний персонаж) та сповідники –  чоловік, жінка, дівчина, діти.

Сюжет твору побудований на конфлікті між освіченим священиком, котрий, дбаючи про духовне здоров’я пастви, використовує великодню сповідь для виховання страху перед гріхом, і малоосвіченими та несвідомими парафіянами, кожен з яких має власні обмежені уявлення про мораль, часом далекі від церковних. Звертаючись до сповідальників, священик намагається виправити їхні хибні уявлення, змусити заглибитися у власне духовне життя. Відтак же й цей художній конфлікт має характерні риси просвітительської доктрини: література стає засобом ствердження нової станової моралі й подолання консервативних елементів побуту.

Дистанцію між духівником і парафіянами підкреслює мова: священик говорить по-церковнослов’янському, селяни – діялектом. Ця дистанція поширюється й на спосіб трактування гріха та праведности:

Ісповідающийся чоловік:

Що ж, я коли зогрішу, я не так, як люде,

Що інший ледащо, да й ще звягать буде.

А я хліба да солі не збавив нікого.

А більше яких гріхів? Не чуюсь нічого.

Горюю да бідую! Хоч хліба не маю,

А ніколи нікого я не позиваю.

Ой, чи я ж би бідував, як тепер бідую,

Якби хотів грішити, занять річ чужую? (XVIII ст., с. 242).

А вже священик, навчаючи сповідальника, перелічує, що той мав би виявити в собі: крадіжки, уникання через лінощі церковних богослужінь, божбу, лихослів’я, обман, осуд інших, пияцтво, порушення свят. Звертаючись до селян, священик і сам часом переходить на народну мову, аби його зрозуміли співрозомовники.

Жінка в своєму монолозі виявляє абсолютний вплив на неї народної забобонности (до якої тоді ще продовжували на Лівобережжі відносити й щедрування), але заперечує свої провини, за винятком випадкового вживання скоромної їжі в піст:

Женщина

Ні, отченьку, я чесна й роду не такого,

Як іншеє буває, матки й отця злого.

А мене-бо навчили отець муй і мати

Колядувок і щедрювок й Бога зухваляти.

Говію я щороку, п’ятюнку шаную,

Не їм, не п’ю, не роблю до вечора в тую.

От бризнуло на губу, як сир одкидала, –

Чого я не робила! Ввесь рот полоскала!

Ісусе, прости мене, грішную такую,

А бульше я на собі нічого не чую (XVIII ст., с. 243).

Невдоволені новими порядками парафіяни проголошують власне бачення місії священика:

І його б ми за попа всі посполу мали,

На проскури б носили й його б шанували,

Нехай би він перестав тілько мудрувати,

Щоб так, поодинцю все, всіх нас сповідати (XVIII ст., с. 244).

Після патетичного звернення священика до загалу парафіян вони згоджуються слухати його навчання й використати Великий піст, коли «в церкві не будуть хіба самії каліки», для каяття й пошуку шляхів до виправлення. Хоча все ж вони благають дозволити «сивуху пить да табаку нюхать».

«Замисл на попа»

«Замисл на попа» – полілог селян, які замислили подати донос на священика до архиєрея. Селяни невдоволені ревним священиком:

Свирид:

... Чого наші батьки і діди не чували,

Та щоб ми йому те на сповіді слебезували!

Та ще ж то видумав яку затію,

Щоб ми давали дітей у ванацію!

Характерний добір імен: Свирид, Охрім, Хвесько, Пархім, Луцько, Артем, Омелько, Сергій, Яцько, Грицько, Педько, Тишко, Лаврін, Супрун, Ярема, Касьян, Ілько, Нечипір, Антін, Панас, Явтух, Онисько диктують дякові-писареві приклади, як їм здається, тиранії та сваволі настоятеля парафії:

Яцько:

Та й Левко Хутепа три дні в куні сидів,

Що люльку тяг тоді, як говів.

Грицько:

Та й же і Кулина покрова не вкрила,

Що без чоловіка дитину родила.

А Процько за куму хотя у куні не сидів,

Та на саме ж Різдво увесь день поклони бив.

Сатиричну альтернативу теперішньому настоятелеві становить його попередник:

Пархім:

Умів же, Филоне, з людьми обходитися,

Та й було де горілки напитися.

Уже небіжчик хоть добре за вінчання драв,

Так добре ж людей у хаті напував.

Пархім:

... Уже хоть старий піп не вмів ванації,

Та й то не було тоді такої затії.

До церкви ходили не кожной неділі,

Говіли тільки ті, которі хотіли.

А сей же велить і дітям говіти,

І щоб конче дітей «Вірую» учити.

А хто «Отченашу» не знає, того і не ісповідає,

А як «Тройці» не знає, то й не причащає.

Комічний ефект викликає підсумковий текст, написаний дяком церковнослов’янською мовою, що явно пародіює подібні твори: «архипастирю Іуару Своєвольському от православних села Нерушмене парафіян, пресвітеру Планенной церкви премногогрішних рабов твоїх Слезноє прошеніє.

... Ізбави нас от хищнаго волка, баснословящего латинщика, недостойного пресвітерського сана. Ібо як волк овець разгоняєт..., тако і сей час по Божію попущенію, гріх ради наших, пресвітер Януарій Славолюбський много нам содіяв пакості, удручаше бо великими наказаніями тілеса наша,.. ізнуряєт плоть нашу постом і молитвою. Найгорше діяше – повелі бо не бити піснославленію, яже єсть коляда, в пресвятий день Рождества Христова, такожде і прославленію честного пророка і мученика Предтечу Крестителя Іоанна скакати юношам і дівам чрез огонь, обливаніє в пресвітлий день воскресенія Христова, істребив сплетеніє вінцев, аки мученичеських во врем’я П’ятидесятниці».

Віршові послання до о. Івана Филиповича

Збереглося три віршові послання о. Івана Некрашевича до гнідинського священика Івана Филиповича з різних нагод: не поверненого каламаря, наближення Різдва, іменин. Гнідин – сусіднє село, розташоване за кілька кілометрів від Вишеньок. Отже, о. Іван Филипович був найближчим сусідом письменника зі священиків, що належали до київського єпархіяльного клиру.

«Письмо, написанноє к Івану Филѣповичу» з’явилося з приводу суто побутового конфлікту, такого характерного для провінційного священичого середовища. Сусід забрав у автора каламар (чорнильницю) й відмовляється не лише повернути його, але й визнати своєю провину. Іван Некрашевич використовує традиційний 13-складовий силабічний вірш з переважно дієслівною жіночою римою. Він звинувачує адресата в порушенні священичої етики:

Вашець же, видно, не поп, також ни попович,

Но совсѣм прост человѣк, Іван Филипович (Хрестоматія, с. 608).

Та водночас автор визнає існування в народі критичної оцінки священичої моралі, закріпленої прислів’ям «поп, что видит в людей, тотчас в карман берет». Щоправда, обікрадений Іван Некрашевич на власному прикладі спростовує цю критичну оцінку – «Собственнаго бо другой защитить не смѣєт». Цілком у дусі народної гумористичної культури він гнівно бажає кривдникові: «взял на то мой каламар, чтоб там и залился». А принагідно, згадуючи, що б у нього ще можна було вкрасти, священик перелічує найцінніші книги з його бібліотеки:

Имѣю я тестамент, лѣтопись ростовскій,

Біблію священную, мал труд богословскій

И другіє книжицы… (Хрестоматія, с.608).

Послання з нагоди Різдва, датоване 19 грудня 1791 р., має цілком інший характер. Очевидно, конфлікт між сусідами-священиками не тривав довго. За своїм змістом це запрошення в гості на Різдвяні свята, адресоване не лише о. Іванові Филиповичу, але й його синові Петрові та дякові гнідинської парафії Степанові Криницькому. Автор звертається до народнопісенного коломийкового вірша – 14-складового силабічного вірша, кожен рядок якого розбивається цезурами на три групи складів, а суміжні рядки поєднуються римою – часто жіночою, хоча й не обов’язково. Схема вірша: (4+4+6) 2.

В дусі барокової гри автор записує віршем і адресу на конверті, і власне ім’я:

Писав Іван,

Бо вміє сам –

Навчився у школі.

Годі писать,

Як прозивать –

Він вам всім знакомий (Укр. літ. XVIII ст., с. 248).

Вірш починається прямим і безпосереднім запрошенням на гостину в різдвяні дні, що настануть за тиждень. Причому автор не забуває згадати, що між Вишеньками й Гнідиним уже розчищено дорогу й сусіди можуть безперешкодно загостити до нього:

Отець Іван,

Петро й Степан,

   З своїми жінками,

Просим до нас

Хотя на час

   Приїхать святками.

Будем гулять

І зухвалять

   Рожденного Бога.

Уже од вас

Просто до нас

   Зроблена дорога (Укр. літ. XVIII ст., с. 245).

Майбутнє святкування описане мовою народної карнавальної культури. Згадуються тут і «калинівка» (настоянка на калині), і випиті чарки – «то по парці», «хоть і по п’ять», і про застольні співи – «усі разом грянем». Однак дещо парадоксально автор запрошує самим святкуванням дати взірець культури відпочинку, священичої поведінки, котра торує людям шлях до неба. Перебування ж у Небесному Царстві описується за допомогою метафори, запозиченої з великоднього канону:

Пиво нове

З ребр Христових

Будем попивати (Укр. літ. XVIII ст., с. 248).

Отже, елементи бурлеску входять до властивого вже просвітительській стратеґії літературної творчости конструювання моделі етичного ідеалу, втіленого в конкретних образах, – у цьому разі, представників священичого стану.

Третій твір, адресований о. Іванові Филиповичу, – віршове привітання з іменинами: «Письмо, писанеє к гнідинському священику Іоанну Филиповичу во время його іменин». Істотно менший за обсягом за попередні, вірш має жартівливий характер, що спонукає до активнішого насичення його бурлескними образами й мотивами. Ці елементи зосереджені довкола центрального мотиву щедрого святкування, на яке сподівається автор. Серед них – «добренька [горілка]», «варенушка», «горілочка», «великий стакан», «бокал». Підпис включає такі властиві іронічному стилеві Івана Некрашевича травестійні мотиви:

Писав тезко з тезкою, з зятем і сестрою,

Поздоровляємо вас віршею такою.

Місяця небесного, сього ж таки року,

А числа, що у книжці написано в строку (Укр. літ. XVIII ст., с. 248).

Автор вдається до 13-складника, як і в першому з віршів, хоча тут уже значно переважає іменникова рима. Рима переважно точна, жіноча. Схема вірша: (7+6) 2.

Усі три поетичні твори засвідчують природну присутність у побутовій культурі українського священства, вихованого Київською академією, силабічного віршування як істотного компонента комунікації, сиґналу причетности до станової субкультури «старосвітських батюшок», згодом так майстерно описаних Іваном Нечуєм-Левицьким.

Церковні коляди

До XVII ст. народні новорічні обряди зберігають певну автономність від церковного свята Різдва Христового. Ще Іван Вишенський, радячи очистити побут від поганських елементів, навчає: «Празник бо єст твой таковый не христіянский, але дияволский. Коляды з мѣст и з сѣл ученієм выженѣте; не хочет бо Христос, да при Єго рождествѣ дияволскіє коляды мѣстце то мают, але нехай собѣ их в пропаст свою занесет. Щедрый вечер з мѣст и з сѣл в болота заженѣте, нехай з діяволом сѣдит, а не с християн ся ругаєт»[21]. І навіть «Синопсис» (1674) лишається надзвичайно критичним до народних різдвяних розваг. Вони однозначно пов’язуються з реліктами ідолопоклонництва, а осуд народних різдвяних звичаїв включається до розділу «Про обливання водою на Великдень». Автор пише про архаїчні джерела різдвяної звичаєвости: «Шостий ідол – Коляда – бог празничний. На його честь свято велике місяця грудня 24 дня святкують. Хоча люди руські й Святим Хрещенням просвітилися, й ідолів викорінили, але дехто пам’ять того біса Коляди й до сьогодні не перестає поновлювати. Почавши з самого Різдва Христового, повсякденно збираються на богомерзенні ігрища, пісні співають, і в них, хоча й про Різдво Христове згадують, але тут же беззаконно й Коляду – давню спокусу диявольську – часто повторюючи, додають. До того, на тих же своїх законосупротивних зборищах і певного Typa-сатану й інших [бісів] богомерзенних обряди вигадуючи, поминають. Інші [ж] обличчя свої і всю постать людську за образом і подобою Божою створену, деякими лярвами чи страшилами за образом диявольським створеним, закривають, страхаючи чи розважаючи людей, Творця ж і Сотворителя свого ображаючи, ніби не вдовольняючись чи гидуючи творінням Рук Його, що повністю належало б християнській людині облишити, а тим виглядом, якого надав йому Господь, вдовольнитися».

Сучасні етнографи відкидають гіпотези про «ідола Коляду». Генеза українських колядок пов’язується зі спільними праіндоєвропейськими святами зимового сонцестояння, на яке в античні часи припадало святкування народження індо-іранського бога сонця Митри (25 грудня). Культ Митри, значною мірою ввібравши в себе культ Геракла, Аполлона й Геліоса, поширився в усьому Середземномор’ї, особливо в середовищі військової аристократії та леґіонерів. Імператор Авреліян 25 грудня 274 р. проголосив бога сонця головним покровителем Римської держави й присвятив йому храм на Марсовім Полі в Римі. 25 грудня урочисто відзначалося свято «непереможного сонця» – «Solis Invicti».

На противагу поганським звичаям Римська Церква за папи Юлія І (337-352 рр.) почала святкувати 25 грудня Різдво Христове, «Natalis Invicti» («Різдво Непереможного»). Образ Христа-Сонця правди часто зустрічається і в різдвяних богослужіннях, і в творах Отців Церкви. Інші Церкви спершу відзначали Різдво Христове 6 січня, в один день із Богоявленням. Але вже наприкінці IV ст. Церкви Каппадокії, Константинополя й Антіохії приймають новий звичай різдвяних свят. В Олександрії та Єрусалимі давня традиція затрималася довше. Константинопольські імператори Феодосій (438 р.) та Юстиніян (535 р.) закріплюють нову дату святкування Різдва законодавчо. Хоча стародавні східні церкви (нехалкідонські), зокрема Вірменська, й надалі зберігають ранню дату відзначення різдвяних свят.

На час прийняття Руссю християнства традиція різдвяних свят у Константинопольській Церкві була вже цілком сформована. Різдво, принесене на Русь із новим календарем, протистояло народним звичаям свят зимового сонцестояння. І в міру християнізації народної свідомости старі, поганські мотиви поступалися новим релігійним уявленням. Але народні колядки лишалися мало пов’язаними з християнською тематикою. Хіба що часом у них з’являються образи народженого Христа, Пресвятої Богородиці й деяких святих, але в невідповідному контексті.

Крім того, після зміни з хрещенням Руси традиційного весняного нового року на церковне новоліття 1 вересня, а після входження українських земель до складу Польсько-Литовської держави – ще й на офіційний січневий новий рік, деякі давні новорічні пісні й обряди з весни перенеслися на новорічні свята, що відзначалися з 25 грудня до 6 січня (Богоявлення Господнє або Водохреща). Щедрівки, віншівки, посівальні пісні сповнені мотивів оранки, сівби, повернення з вирію птахів – мотивів суто весняних, що в реліктовій формі зберігають сліди дохристиянського весняного новоліття.

Саме слово «колядки» виводиться етнографами з латинського «календи» («calendae»), тобто «перші дні місяця», – як і календар. Найвідоміший ініціятор такого тлумачення – Якоб Ґрімм. Хоча трапляються спроби пошуку етимології цього терміну в грецькому слові καλαοιδία («пісня славлення»), Микола Костомаров же стверджував, що він походить від слов’янського слова «коло» (колесо) і пов’язаний із звичаєм позначення сонця колом.

В епоху Бароко розвиток кантів і метафізичної лірики починає позначатися на народному репертуарі. Мандровані дяки, школярі та студенти разом із читанням віршів вводять спів побожних пісень до нової різдвяної традиції. Крім того, еволюція візантійського обряду в церковному побуті з’єднаної з Римом частини Київської митрополії, практика богослужінь у василіянських монастирях, парафіяльний побут на Правобережній Україні після 1667 р. відкривають простір для використання в храмовому обряді побожних пісень.

Такі побожні пісні на мотиви Різдва Христового називаються колядами, за аналогією з народними новорічними обрядовими піснями-колядками. Народна традиція починає розрізняти «колядки» (фольклорні обрядові твори) та «коляди» (побожні різдвяні пісні літературного походження). Коляди зберігають тонізований силабічний вірш, строфічну будову, використовують рефрени або приспіви. Їхні мотиви визначаються богословською інтерпретацією Різдва Христового, відкриваючись у перспективу інтеґрального мотиву радощів усього світу від приходу Спасителя. Образи беруться переважно з євангельської оповіді. До них можуть додаватися образи старозавітніх праведників, які провіщають прихід Месії.

Церкові коляди фольклоризуються й поволі витісняють із народного репертуару архаїчні колядки. Вони можуть викликати наслідування й впливають на народний творчій процес.

«Бог Предвічний…»

Одна з найпопулярніших коляд починається словами «Бог Предвічний народився». Її сюжет викладає основні моменти євангельської історії Різдва Христового: сповіщення ангела пастухам, народження Ісуса Пречистою Дівою, покладення Немовлятка Ісуса до ясел, поява зорі, поклоніння трьох царів, утеча Святої Родини. Вже перша строфа визначає провідний богословський мотив твору, по-бароковому парадоксальний: Той, Хто був перед віками, сьогодні народився:

Бог предвічний народився,

Прийшов днесь із небес,

Щоб спасти люд Свій весь,

І утішив вся[22].

Урочисто-піднесений стиль викладу сюжету переносить події у вимір сакральної, обрядової дійсности. Конфлікт із земним царем тут відсутній. Формується атмосфера вищого спокою, певности в здійсненні місії Ісуса, до якої залучається виконавців і слухачів: вони закликаються до прославлення Бога й віддання Йому шани:

«Слава Богу!» – заспіваймо,

Честь Сину Божому

Господу нашому

Поклін віддаймо[23].

«Небо і земля нині торжествують…»

Інша популярна коляда, «Небо і земля нині торжествують», відтворює євангельський сюжет більш схематично. Вона тільки вводить окремі деталі, не розвиваючи їх фабульного потенціялу: вертеп, три царі приносять ладан, смирну й золото, пастухи сповіщають людям чудо. Домінує мотив загальних радощів, що вводиться вже першою строфою:

Небо і земля (2) нині торжествують,

Ангели й люди (2) весело празнують[24].

Цей мотив, однак, реалізується приспівом, що повторюється після кожної короткої строфи на цілком іншу, динамічну й веселу мелодію:

Христос родився,

Бог воплотився,

Ангели співають,

Царіє вітають,

Поклін віддають,

Пастиріє грають,

«Чудо, чудо!» – повідають[25].

Парадоксальність ситуації, коли Бог приходить у людському тілі, позначається окремою строфою:

Слово Отчеє (2) взяло на Ся тіло:

В темностях земних (2) Сонце засвітило[26].

Українська коляда має відповідника в польському церковному побуті: “Dzisiaj w Betlejem…”:

Dzisiaj w Betlejem, dzisiaj w Betlejem wesoła nowina

Że Panna czysta, że Panna czysta porodziła Syna.

   Chrystus się rodzi

   Nas oswobodzi,

   Anieli grają

Króla witają

Pasterze śpiewają

Bydlęta klękają

Cuda, cuda ogłaszają[27].

«Шедше тріє царі…»

Колядка «Шедше тріє царі» завдяки драматизмові свого сюжету добре збереглася у вертепній драмі, де вона визначає характер введення до композиції твору мотивів поклоніння трьох царів. Основні складники сюжету колядки: подорож трьох царів за зіркою, зустріч із Іродом, принесення дарів Ісусові, повернення додому в обхід Іродової столиці.

Виконання колядки супроводжувалося винесенням зірки, яка вказує дорогу до вертепу; вказівка на це лишилася в давньому записі вертепної вистави:

Звізда ідет чудне –

З восток на полуднє.

Тут зірка з’являється у верхньому поверсі і посувається перед царями.

Над вертепом сіяєт,

Царя Христа являєт (XVIII ст., с. 419).

Збірка «Богогласник» (1791)

Автори і упорядники

Ориґінальна назва: «Богогласник. Пѣснѣ благовѣйныя праздником Господским, Богородичным и нарочитых святых чрез весь год приключающымся».

Найпопулярніша збірка релігійної поезії вперше вийшла друком 1791 р. (на титульній сторінці позначено 1790 рік) у Почаївському василіянському монастирі. Це перше видання «Богогласника» містить 249 віршів, у тому числі 213 українською або церковнослов’янською (слов’яноруською) мовою, 33 польською і 3 латинською мовами. Ґрунтовне дослідження цієї поетичної збірки було проведено наприкінці ХХ ст. відомим літературознавцем із Польщі Олександрою Гнатюк.

Книга ще двічі перевидавалася в монастирській друкарні, доки василіянський чин у Росії не було скасовано, а Почаївський монастир було передано 1831 р. «Відомству православного сповідання». Два наступні видання (1805 та 1825 рр.) в основному не відрізняються за своїм складом від першого. Ще двічі (1850 і 1886 рр.) «Богогласник» видавався у Львові. Православна Церква також зважилася перевидавати книгу з кінця ХІХ ст.: з’явилися київські (1884, 1885), холмські (1894,1900,1903), почаївські (1900, 1902,1908), петербурзькі (1900, 1902, 1905) і варшавські (1934, 1935, 1969) публікації «Богогласника», в яких відобразилася тенденція до русифікації його текстів.

Більшість творів збірки анонімна. Упорядниками було використано готові тексти; лише поодинокі твори написано спеціяльно для збірки. Тільки в деяких випадках імена чи прізвища авторів удалося встановити завдяки акровіршам. Встановлено імена близько 50 авторів. Ва­силь Щурат виявив 33 акровіршових авторів (половина акровіршів ним реконструйована). Під заголовками 23 пісень зазначено, що вони є твором монаха-василіянина, у трьох піснях зазначено, що автор – інок. Дві пісні склали ченці-єзуїти. Тільки про небагатьох поетів маємо, крім імени, хоча б якусь інформацію. Михайло Возняк подає біографічні дані про Дмитра Левковського, Василя Тарнавського, Івана Пашковського. У «Богогласнику» також знайшов собі місце кант, який завершує І дію драми Георгія Кониського «Воскресіння мертвих». Вважається, що авторами пісень «О, горе мнѣ грѣшнику сущу» та «Іисусе прелюбезный, сердцу сладосте» є свт. Димитрій Туптало, а твору «Ах, ушли ж лѣта мои, як вихор съ круга свѣта» – Григорій Сковорода.

Редактори виправляли стиль, мову, віршовий розмір, видаляли або додавали цілі строфи. Ось як про редакційну ро­боту говориться в передмові: «Многія в честь Всемогущаго Бога, Пречистыя Богоматери и святых Єго угодников от различных стихотворцев и пѣснопѣвцев искони сочиненія в мір издаша пѣсні та иныя, в правду худо и неискусно составленныя быша, того ради весма отриновенныя и непотребныя явишася, иныя аще искуснѣ и мудрѣ составишася, но не бѣ мощно увѣдати приличного им гласа, убо и тыя к почтенію токмо, не к пѣнію послужиша, иныя в конец добрѣ сочиненныя и по своєму гласованію увѣданныя бяху, обаче єгда писменам от єдинаго другому пѣвцу предаватися начати, чрез ненаказанных пѣсцев тако повредишася, яко не токмо стихи их слогом, тѣ ниже удобна разумѣнія своєго возымиша. За любовь труда тщаливѣйших сих изобрѣтателей пѣсней требѣ бяше творенія их изобрати, розсмотривати художество, достигати намѣренія мыслей, єлико можна исправляти, слоги стихом почитати, многая нова ветхим прилагати..». (с. 1 нн.).

Композиція

Богогласник поділяється на чотири розділи:

1) пісні до Господських свят;

2) пісні до Богородичних свят;

3) пісні на честь святих;

4) інші пісні (покаянні, про смерть, страшний суд).

На початку першого розділу книги вміщено коляди. Редактори Богогласника розподілили їх на дві групи: «Пѣсни на Рождество Христово» і «Иныя пѣсни на Рождество Христово вмѣсто небогоугодных обычних коляд простшим пѣвцам служащия». Дослідники пропонують поділ на «догматичні коляди» та «наївні коляди», розуміючи під першими віршовані богословські роздуми над євангельськими подіями, під другими ж більш вільний опис Різдва Христового. Головні мотиви коляд: сама подія Різдва, привітання ангелів, поклоніння волхвів і пастухів. Набуває популярности образ Рахилі як узагальненого образу матерів, що плачуть за своїми загиблими дітьми.

Слідом за колядами йдуть пісні на Богоявлення, Стрітення, на неділі перед Великим постом та постові неділі аж до Входу Господнього в Єрусалим, страсні п’ятницю та суботу. Цілий цикл – дев’ять пісень – присвячено Великодню. Автор першої з них – о. Іван Пашковський, ім’я якого подається в акровірші:

Пасха нам, вѣрніи, дадеся,

Ибо дверь жизни отверзеся.

       Возвеселися, яко на небеси,

Когда Царь и Господь наш воскресл єси.

Небо и земля, ангелов хори

Возрадуйтеся, святых собори

Внидите радостно в вышныя двори (пісня 48).

Далі йдуть пісні на Вознесіння (чотири), Зіслання Святого Духа, твори, присвячені Пресвятій Тройці, Євхаристії, після чого знов настає черга неперехідних господських свят: Преображення, Воздвиження Чесного Хреста. Принагідно наводяться твори на шановані образи Спасителя в Боромлі, Зборові, Зарваниці. Розділ завершується «піснею псаломническою», яка дійсно розробляє мотиви псалмів, та піснею про Боже Провидіння («о промыслѣ Божіим»).

Другий розділ Богогласника – «Пѣснѣ благоговѣйныя праздником богородичным и нѣкоторым чудотворным ея иконам приличныя». Відлік богородичних свят іде вже за традицією східного церковного календаря: з вересня, від Різдва Богородиці, і до Успення, що відзначається 15 серпня. Поряд із традиційними святами Покрови, Введення до храму, Благовіщення, Покладення ризи Пресвятої Богородиці нагодами для складання пісень виступають свята, взяті з західної традиції: Непорочне зачаття та Співстраждання Пресвятої Богородиці. Слідом за святами богородичного циклу подаються пізні, присвячені чудотворним іконам: Почаївській, Загоровській, Піддубецькій, Кременецькій, Підгорецькій, Білостоцькій, Тригорській, Зимнянській, Пугінській, Бердичівській, Тиврівській, Барській, Тернопільській, Струмилово-Кам’янській, Буцнівській, Новосамбірській, Підкаменецькій. Першими наводяться пісні про ікони з василіянських монастирів. Цілий цикл з 11 пісень присвячений Почаївській іконі Божої Матері, зокрема відомому чуду порятунку монастиря від турецької облоги:

Весело спѣвайте, челом ударяйте

Пред Маткою Хрістовою гласы возвышайте.

Мір весь утѣшайте побѣдою днесь новою,

Єяже дознала Почаєвска скала,

Где Мати Божа стояла…

Щаслива година, Мати Бога Сына

Верх церкви себе являєт,

Омофором ясным, для турков ужасным

 Монастырь свой покрываєт (пісня 112).

Серед мотивів цих пісень – заснування монастиря, чудесний порятунок від нападу турків, допомога Богородиці християнам.

До богородичних пісень додаються вірші молитовного змісту, що прославляють Богородицю, просять її про допомогу й запевняють у нездоланній силі цієї допомоги. Причому до особистих прохань долучаються заклики зарадити суспільним проблемам:

Рог возвыси хрістіанскій,

Побѣди полк агарянскій,

Храни от рати,

Плѣнных возврати,

Спаса Христа даждь всѣм знати (пісня 139).

Наприкінці додається молитовна пісня до Богородиці на честь перенесення чудотворної Почаївської ікони до нової церкви 8 вересня 1791 р., паралельно книжною українською та польською мовами.

Третій розділ книги – «Пѣсни благоговѣйныя праздником нарочитых святых». Порядок пісень визначається церковним календарем, а вибір героїв пісень – як церковною традицією, так і народною побожністю. Це богоотці Йоаким і Анна, прп. Параскева П’ятниця, великомученик Димитрій Солунський, безсрібники Косма й Дем’ян, архистратиг Михаїл, святитель Іоан Золотоустий, апостол Андрій Первозваний, великомучениця Варвара, святитель Миколай Мир-Лікійський, первомученик Стефан, святитель Василій Великий, три святителі (Василій Великий, Іоан Золотоустий і Григорій Богослов), преподобний Олексій, чоловік Божий, великомученик Юрій (Георгій) Переможець, апостол Іоан Богослов, преподобний Онуфрій, Іоан Предтеча, апостоли Петро і Павло, пророк Ілля, великомученик Пантелеймон. Останніми подаються три пісні на Усікнення голови Іоана Предтечі.

З-поміж пісень про святих виділяються численністю твори, присвячені свт. Миколаєві. Їх десять, причому останні з них пов’язані з місцевим культом святого в Западинцях та в Олексіївці на Поділлі. Серед цих творів ми ще не знайдемо таких популярних згодом пісень «О хто, хто Миколая любить» або «Святителю Миколаю, помагай в потребі». Вірші звертаються до окремих мотивів житія, використовуючи образи з гімнографічних текстів та віддаючи перевагу закликам вшанувати святого та ствердженню його могутности. Пісні до свт. Василія Великого та прп. Онуфрія засвідчують їхнє шанування у василіянському середовищі.

Характерні метафоричні описи мученицької смерти святих часом виводяться зі Святого Письма («Георгій процвітаєт, як фінік» з з Псалма 91:13). Часом з’являються апокрифічні мотиви, як-от у пісні про архистратига Михаїла, де говориться про те, як Вельзевула вкинено в пекло за гордість, або в мотиві приходу пророка Іллі перед другим пришестям Христовим. Помітний вплив на пісні акафістів святим та житійної літератури. Істотну тематичну групу складають пісні про архиєпископа Йосафата Кунцевича, беатифікованого 1643 р., культ якого плекався монахами-василіянами. Згадуючи про обставини загибелі архиєрея, пісня нагадує про чуда, що сталися в Полоцьку, та інтерпретує загибель Йосафата Кунцевича як смерть за єдність, за подолання розколу:

Жертву принес Творцу небес

За мір первѣє во святынѣ,

По сем жертва єго мертва

Принесена бысть славно нынѣ,

Да сокрушит и разрушит

Соборы, раздоры (пісня 145).

Четвертий, останній розділ, називається «Пѣсни благоговѣйныя, покаянныя и умилительныя, различным нуждам служащыя, в себѣ вмѣщающая». Характерно, що відкривається він латинською піснею «Hymnus de vanitate mundi»[28], де домінує барокова ідея «vanitas», марнотности всього видимого світу. За нею йдуть українська та дві польські версії розробки того самого мотиву: «Пѣснь о суєтѣ міра» та «Pieśń o próżności świata». До цього розділу включені пісні покутнього, есхатологічного та апокаліптичного характеру, твори про останній суд і майбутнє життя.

Поетика

Пісні з Богогласника написані силабічним віршем. Лише в кількох випадках виявляється несвідомий силаботонізм, коли однакова кількість складів доповнюється співмірною кількістю наголошених складів у рядку. Найбільш вдалим здається Олександрі Гнатюк використання восьмискладового вірша. Поряд із традиційним 13-складовим ще ширше використовується 12-складовий розмір з жіночою цезурою після шостого розділу.

Строфіка пісень багата й різноманітна, виявлено навіть сапфічну строфу. Застосовуються приспіви, повтори останніх рядків строфи або останніх слів, закінчення строфи рядком із помітно меншим за попередні числом складів.

Епічні вірші

«Лямент о пригоді нещасной мещан острозьких»

Загальні відомості

Ориґінальна назва - «Лямент о прыгодѣ нещасной о зелжывости и мордерствѣ мешча[н] острозких, що ся им власне прыдало на день урочьстаго свята з мертвых востання Пана Спасителя нашего в понеделок в процесии идучим под приизд єи милости паней воєводинои виленскои, которая-то з обох сторон жалованая пригода в тых ритмох нижей достатечне ся окажет през мене, M. H., c пилностю описаных року Божия 1636, мѣсяца июня, дня 14». Твір зберігся в рукописі, присланому Павлові Житецькому з Сідлецької губернії Я. Андрієвським. Рукопис зберігається у Львівській науковій бібліотеці. Текст вірша неодноразово друкувався.

Автор сховався під криптонімом М.Н. Він точно визначив час написання вірша – за два місяці після трагічних подій, що сталися в Острозі на великодні свята 1636 р. Вірші М.Н. присвятив митрополитові Петру Могилі, додавши прозову передмову-посвяту, де особливо наголосив на заснуванні митрополитом Києво-Могилянської колеґії. Про себе автор згадує лише: «з Ровного, з найубогшеи школы Вашей велебности». Можна припустити, що в Рівному М.Н. учителював.

Сюжет

В основу сюжету покладено конфлікт між княжною Анною Алоїзою Ходкевич і православними жителями Острога. На великодні свята 1636 р. спадкоємниця й онука князя Костянтина Острозького, що активно намагалася поширити у своїх володіннях католицьку віру, перенесла батькове тіло до костелу. Батько княгині, Олександр Острозький, був православним, і це викликало масове невдоволення православних мешканців Острога. На другий день великодніх свят почет княгині зустрівся на мості з православним хресним ходом. Православні відмовилися поступитися дорогою. Сталася сутичка між охороною княгині й православною громадою. У відповідь на вияв непокори княгиня зібрала шляхетське військо. Непокірні були жорстоко покарані: одних четвертували, другим відрубували руки, третіх немилосердно катували.

Анна Алоїза Ходкевич – відома історична особа, дочка князя Олександра Острозького, онука князя Костянтина Василя Острозького. Через матір вона була родичкою двох католицьких святих – Яцка Одровонжа та Станіслава Костки. Анна Алоїза Ходкевич належала до улюблених постатей польської народної леґенди. Вона побралася з гетьманом Яном Каролем Ходкевичем 1621 р., саме перед Хотинською війною. Гетьман очолив польське військо й загинув. За 10 місяців по весіллі Анна Алоїза одержала звістку про смерть чоловіка. Це справило визначальний вплив на дальшу долю княгині та її особисту релігійність.

Раптово овдовівши, вона до смерти носила жалобу й присвятила себе доброчинній діяльності. Величезні прибутки княжого маєтку княгиня обернула на служіння ближньому. Вона допомагала шпиталеві, утримувала лікаря й аптеку для вбогих. Однак метою доброчинної діяльності було насамперед поширення католицької віри. В Острозькому замку було відкрито школу, де навчали й навертали на латинський обряд не тільки православних українців, але і євреїв і татар. Княгиня заснувала єзуїтські колеґії в Острозі (1624) та Ярославі (1653). При Острозькій колеґії відкрилися бібліотека, аптека, бурса (гуртожиток) для бідних студентів. Для утримання колеґії Анна Алоїза Ходкевич пожертвувала три містечка, двадцять два села, земельні ділянки, значні кошти.

Згодом козацькі війни змусили її залишити Остріг і переселитися до Польщі. Єзуїтська колеґія тимчасово припинила діяльність, відновивши її лише в середині 60-х років. Анна Алоїза Ходкевич померла в Польщі 27 січня 1654 р.

Текст

Твір складається з чотирьох частин. Перша – віршова посвята читачам, у якій автор висловлює переконання в повчальному й застережному значенні розповіді для всього читацького загалу. Друга – прозова передмова-посвята митрополитові Петрові Могилі. Автор мотивує своє звернення до митрополита безперечними заслугами останнього в розбудові київських шкіл і особистою освіченістю українського першоієрарха. Праця митрополита порівнюється з подвигами Геракла. Третя частина – власне опис подій в Острозі, що починається словами: «Ту ся починаєт лямент о утрапеню мещан острозких и о зневазѣ шляхты преднѣйшеи от люду посполитого». Ця частина найбільша за обсягом. І остання, четверта, співмірна за розміром із попередньою, названа автором «Придаток: замкненя той же матерѣи».

Таким чином, крім вступних розділів, сам віршовий текст поділяється на дві частини. Вони досить помітно відрізняються одна від одної: і за поетикою, за емоційною наснаженістю, за типом сюжету. Перша віршова частина являє собою головним чином емоційну оцінку подій в Острозі, друга ж більш детально описує їхній перебіг. У першій частині домінує 13-складовий вірш з точним суміжним римуванням. Друга частина використовує 4-рядкову строфу, в якій три перші рядки мають 11-13-складовий розмір, а четвертий рядок удвічі коротший.

Не називаючи головної винуватиці острозької трагедії, автор цілком виправдовує православних міщан, церковна процесія яких не схотіла поступитися земному можновладцеві:

Который же то та был гордый, же ся вам спротивыл?

Не вам то, але Богу самому провиныл,

Же смѣл руку подносити на так святыє справы,

Чым ся всѣ щитимо и достаємо славы (УП-2, с. 191).

Для підсилення викривального пафосу використовуються риторичні питання:

О великая неуваго! Хто ж до того радил,

Абы люде з обох сторон так ганебне звадил?

Присмотрѣмося, як свои речы оздобляємо,

Чему собѣ теж иныє лехце поважаємо?

Так святости костелныє велце шануємо,

Для чого ж и церковным тои чести уймуємо?

Коли свои послуги Богу залецаємо,

А чему ж и на иныє крыво поглядаємо? (УП-2, с. 194).

Серед риторичних питань трапляються метафоричні: «Кто ж бы ся смѣл з мотыкою на солнце порыват?», або ж питання, що переходять у метафоричний зворот:

Що ж далей было чынити? Хот бы камѣнноє было

Сердце в людєх, снат бы ся и тоє ужалило (УП-2, с. 192).

Неодноразово автор звертається з риторичними вигуками до Бога: «Жался, моцный Боже!», «Жался, Боже, их глупства и мудрых мудрости». Перша віршова частина закінчується молитовним зверненням до Бога за допомогою для постраждалих:

Боже, который з оковов вязнѣ розвязуєш

И оных над надѣю свободою даруєш!

Выбав и той остаток вязнев утрапенных,

Рач их тѣшыти в фрасунках их неутуленных,

Не дай всѣм загинути и стережи их до конца,

Потѣхо и Надѣє, єдыный Оборонца! (УП-2, с. 194).

Риторичний малюнок тексту увиразнюється також зверненнями до православного читача («Тераз не стуйте ж! Нащо ж юж прыходыт!»), до Острога («О ты, О[с]трогу, мѣсто справедливоє!», до опонентів. Певний паралелізм між частинами створює закінчення другої віршової частини зверненням до княжни Анни Алоїзи Ходкевич (перша закінчувалася молитвою до Бога):

О паны зацная! Буд же литостивая,

Не буд крве людскои так ганебне хтивая,

А тот гнѣв в собѣ рач умодероват,

Ласку дароват.

Отпусты ж вины виноватцом своим,

Бы теж Пан єсли-с пребачыл и твоим,

В которым ся кохаєш, єго наслѣдуєш,

Вѣрне милуєш (УП-2, с. 198).

У творі зустрічаються анафоричні питання, автор вдається до ґрадації.

Вірші про Хмельниччину

«Висипався хміль із міха»

Вірш «Висипався хміль із міха» було знайдено Ізмаїлом Срезневським у «Сотенній книзі козаків після Зборівського миру», що зберігалася у Варшаві. Твір датується 1648 р.

У вірші розробляються мотиви першої перемоги козацького війська, очоленого Богданом Хмельницьким, під Жовтими Водами 16 травня 1648 р. Тоді козаки в союзі з татарською ордою Тугай-бея вщент розгромили передові польські загони й захопили в полон гетьманового сина Стефана Потоцького (тяжко поранений, він згодом помер у татарському полоні). Автор виявляє добре знання історичних реалій, обставин битви.

Перемога козаків інтерпретується як помста за кривди від шляхти, перелічені в творі. За логікою автора поневолення козаків обернулося для шляхтичів втратою особистої свободи, захоплення чужих хуторів (очевидно, йдеться і про відому історію загарбання Суботова Чаплинським) – необхідністю вишукувати кошти для викупу з неволі, продаючи власне майно. Узагальнений образ ворога конкретизується в особі Стефана Потоцького:

Чи не ти, Степанку-сараче,

Од козаків гарачи,

Не ти-сь брав їм хутори?

Єст інші тепер пори! (УП 2, с. 98).

Жах, що його наводять на ворогів козаки («Волять татарської юки, Ніж козацької руки»), пов’язується насамперед із особою нового лідера запорожців – Богдана Хмельницького. При цьому вдало сполучається традиційна народна алегорія битви – варіння пива й барокова культура інтерпретації алегорії:

Висипався хміль із міха

І наробив ляхам лиха,

Показав їм розуму,

Вивернув дідчу думу.

До жовтої водиці

Наклав їм дуже хмельниці.

Не могли на ногах стояти –

Воліли утікати (УП 2, с. 98).

Етимологія прізвища Хмельницького дозволяє використати символічний потенціял образу хмелю як одного з головних компонентів броварства, котре, до речі, саме в XVII ст. переживає в Речі Посполитій процес перетворення з домашніх, переважно шляхетських, броварень на окрему галузь державного виробництва. Ще в 1585 році чеський лікар, математик, астроном Тадеуш Ґаєк визначав пиво як «напій з води, зернових та квітів хмелю», а про хміль стверджував, що «хміль пиво робить не лише пивом, але й добрим пивом». Таким чином особа Богдана Хмельницького, за аналогією з хмелем, постає вирішальним чинником у перетворенні порізнених протестних настроїв і рухів на потужну національну революцію, котра засвідчила свою силу під Жовтими Водами.

При зображенні противників використовуються сатиричні прийоми: зневажливі епітети, зменшувальні й прозивні імена («гетьманчику-небоже», «Степанку-сараче», «куркоїди»). У їхній характеристиці виділяється в ролі домінантної риси страх, з яким пов’язані мотиви втечі: «воліли утікати», «не утікай же, ляху», «юж утікають з валів».

У силабічному вірші сполучаються восьми- й семискладові рядки. Римування суміжне, рима жіноча, переважно точна, іменникова.

Вірші з літопису Йоахима Єрлича

Йоахим (Яким) Єрлич – український шляхтич, що походив із Волині, вчився в Острозькій академії, а потім служив у коронного підканцлера Анджея Липського. Він брав участь у Хотинській війні 1621 р., але потім прийняв монаший постриг і служив у Київському Пустельно-Микільському монастирі. Але після підпорядкування монастиря новому митрополитові Петрові Могилі Йоахим Єрлич зрікається монаших обітів і 1635 р. одружується. Відтоді до кінця життя (1674 р.) він жив у маєтку на Волині, тільки під час Хмельниччини був змушений переховуватися в Києві.

Головний твір Єрлича – «Latopisiec аlbo kroniczka różnych spraw i dziejów dawnych i teraźniejszych czasów, z wieku i żyсiа mego na tym padole świata, etc. 1620 roku[1]». Він почав писатися після перемоги королівського війська під Берестечком і поступово розширював свої сюжетні межі до 1620 і 1673 рр. Найдокладніше описані події Хмельниччини, до якої автор ставиться неґативно.

У зв’язку з розповіддю про нещасливу для поляків битву під Корсунем 26 травня 1648 р., коли коронний гетьман Микола Потоцький і польний гетьман Мартин Калиновський потрапили в татарський полон, Йоахим Єрлич наводить чотири пов’язані між собою віршові тексти за мотивами цієї битви. Всупереч авторській концепції, поетичні твори перейняті піднесеним, переможним настроєм, іронізують над переможеними поляками й прославляють запорожців. В. Крекотень і М. Сулима припускають, що ці вірші є фраґментами цілісного твору про перемогу запорозького війська – можливо, однієї з тих декламацій, якими студенти Києво-Могилянської колеґії вітали Богдана Хмельницького при його тріюмфальному в’їзді до Києва 1648 р.

Перший з наведених Йоахимом Єрличем віршів – «Піснь о пану Миколаю Потоцькім, гетьмані короннім, а о Хмельницькім р[оку] П[анського] 1648». Він написаний у формі звернення до Миколая Потоцького його воїнів, які застерігають від небезпеки, спричиненої самовпевненістю адресата:

Глянь, обернися, стань, задивися, которий високо

Умом літаєш, мудрості знаєш широко, глубоко!

Не попсуй мозку, мудруй потрошку, в собі обачайся,

І тих рада не лиха, що ходять стиха, і тих поражайся! (УП 2, с. 99).

Попри нечіткість строфічної будови структурне членування вірша забезпечується рефреном «Глянь, обернися, стань, задивися». Цей же рефрен, повторюваний п’ять разів протягом 30-рядкового вірша, набуває функцій змістової домінанти: знов і знов закликає гетьмана зупинитися, озирнутися, зважити на свої сили й загрози «славного запорозького люду»:

Глянь, обернися, стань, задивися, що ся дієт з нами,

Поручниками і ротмістрами, польськими синами!

Глянь, обернися, стань, задивися! Видиш – людей много.

Чи ти звоюєш, чи їм зголдуєш[2], бо то в руках Божих? (УП 2, с. 99).

Миколаєві Потоцькому закидається самовпевненість, пиха, небажання миритися з реаліями, визнати невблаганність волі Бога. Його образ стає втіленням шляхетської ментальности, жорстокої та бунтівливої вдачі лицарської верстви Речі Посполитої:

Невиннії душі береш за уші, вольность одеймуєш,

Короля не знаєш, ради не дбаєш, сам собі сеймуєш (УП 2, с. 99).

Гетьман Миколай Потоцький і справді належав до тогочасних символів шляхтича-сармата. Ще не маючи тридцяти років, він виявив мужність у війні під Бушею й Цецорою (1620), пережив турецький полон, а після звільнення розбив поблизу Бара татарський загін (1627). Потім він призначається брацлавським воєводою (1637), польним гетьманом (1637), краківським каштеляном. Миколай Потоцький брав діяльну участь у придушенні козацьких повстань, а 1646 р. став великим коронним гетьманом, тобто головнокомандувачем військ Речі Посполитої. Однак Корсунська битва виявилася для нього нещасливою, і Миколай Потоцький, переживши розгром свого війська, потрапив у полон до татарів.

Другий вірш має назву «Одповідзь пана Потоцького на жолнірські слова так, яко сє нижей ту описує». У ньому переповідаються події, що стали реакцією Миколая Потоцького на застереження. Образно передається обурення гетьмана:

Он глянул, як звір, внет крикнул, як лев, на жолнірськії слова.

Острая, як міч, а груба, як піч, била єму тая мова (УП 2, с. 99).

Далі в сюжетно послідовній формі, що відповідає історичній основі, наводяться деталі з фатального завершення походу Потоцького на бунтівних запорожців: направлення війська на чолі з сином під Жовті Води, розгром польського аванґарду, вперте продовження Миколаєм Потоцьким походу, битва під Корсунем і ганебний полон:

Там же на хвилю всю свою силу жолнірськую втрачає,

Стрельб[у], штуки і ринштуки запорозцьом нажичає.

Турецькії коні, дорогії убьори отдає по неволі,

А сам іде і іних веде до татарської неволі (УП 2, с. 99).

Третій вірш – «Пропорція теї пісні». Слово «пропорція» використовується тут швидше в сенсі «співмірність,  стосунок однієї частини до другої». Адже вірш шукає мораль у стосунках попередніх двох частин, що виявляють динаміку розвитку подій початку Хмельниччини. Висновки подаються відверто й безпосередньо: лихо спричинила пиха гетьмана Потоцького. Саркастично бажаючи солдатам відступити на зимівлю, а бранцям – сидіти в татарському полоні до смерти, автор, уже виступаючи від власної особи, пов’язує з цим спокій і умови до відновлення господарського життя України:

Нехай християне, ваші подоляни, розпложують кури,

Що виловили і виносили ваші джури (УП 2, с. 100).

Четвертий вірш – «Подяковання Богу за звицєнство» – має суто панегіричний характер. Він прославляє Запорозьке військо за визволення України й вигнання ворогів поза її межі:

Честь Богу, хвала, навіки слава Войську Дніпровому,

Же з Божей ласки загнали ляшки ку порту Вісляному (УП 2, с. 100).

Акцентуються релігійні мотиви визвольної боротьби: щоб «віра святая вцалє зостала». Висловлюється радість зі здобуття власної столиці – Чигирина, гетьманського самоврядування, символом якого є булава. Центральне місце відводиться Богданові Хмельницькому, обраному Богом для очолювання боротьби за свободу. Його автор зображує як

Зацного Богдана, мудрого гетьмана, доброго молодця,

Хмельницького чигиринського, давнього запорозця (УП 2, с. 100).

А отже в образі Хмельницького сполучаються державна мудрість, військова відвага, старожитність роду, особисті чесноти – все, що мало б належати ідеальному героєві-«сарматові». Таке призначення: творення ідеального героя на противагу переможеному антиподові, Миколаєві Потоцькому, - можна визнати за всім віршовим циклом, включеним до літопису Йоахима Єрлича.

Вірші з літопису Григорія Граб’янки

Три вірші невідомого походження збереглися завдяки включенню до складу літопису Григорія Граб’янки. Щоправда, лише один із них за своєю жанровою природою може бути віднесений до історичних віршів. На початку твору вміщено «Похвалу віршами Хмельницькому від народу малоросійського» – панегіричний вірш, що мав супроводжувати портрет Богдана Хмельницького. У трьох чотирирядкових строфах прославляється історична місія гетьмана, в якій виділяється визволення України від «лядського ярма» й протистояння унії, а також вигнання ворогів. Характерні для панегірика персоніфікація образу вісті, здатної розносити в світі славу героя, смерти, нездатної подолати життєву силу героя, а також звернення до античної міфології, в якій вишукуються паралелі до переможних битв Хмельницького:

Навіть в землях Фракії оселився страх

Коли Марса гуки мчали на крилах[3].

В дусі геральдичної поезії витримано «Вірші на герб Малоросійський», що мали ілюструвати печатку Запорозького козацтва (воїн із шаблею та мушкетом). Прозорість символіки гербових деталей звужує простір для барокової винахідливости несподіваних інтерпретацій. Як і в аналогічній гербовій епіграмі з «Віршів на погреб гетьмана Сагайдачного» Касіяна Саковича (1622), автор акцентує на покликанні козаків – пильно стояти на захисті рідної землі, тримати зброю напоготові. Джерело сили козаків – справедливі мотиви їхнього служіння батьківщині:

У повсталих сила полягає в тому,

Що боронять волю батьківського дому[4].

Завдання козацького війська розкривається через вдале народне порівняння з пастухом, який боронить отару від хижого вовка.

І лише третій вірш з цього літопису розглядається власне як зразок історичної поезії часів Хмельниччини. Це наведений після розповіді про перемогу під Корсунем твір, що починається словами «Коториє прийшли, Хмельницького аби піймали». Мотиви цього невеликого, 12-рядкового твору пов’язані з першими козацькими успіхами на війні: розгромом польського війська й захопленням у полон коронного й польного гетьманів.

Художня концепція твору будується на антитезі: загарбницькі плани гордих поляків, які хотіли поневолити українців («смиренных руснаков»), протиставляються смиренній мужності захисників власної свободи. Автор акцентує парадоксальність ситуації:

Которыє пришли, Хмелницкого абы поймали,

Леч сами в неволю впали.

Поихали бучно до Криму рыдваны,

З совѣтниками оба полскиє гетманы (УП 2, с. 100).

Характерний образ «поихали бучно» іронічно обігрує невідповідність пишної вдачі обох гетьманів, звиклих до бучних розваг, і невільницької валки, в якій опинилися вони після захоплення в полон. Тут же додається моралістичне тлумачення події: поляки покарані за гордість, а козаки дістали від Бога винагороду за смирення:

Хотѣли ляхи с козаков славу мати

Аж Бог тому долг, кто вмѣєт ся смирати,

Той вознес[е] нинѣ смиренных руснаков

А гордих со престол низложи поляков (УП, с. 100).

В дусі офіційної доктрини Гетьманщини головний мотив військового протистояння набуває релігійного змісту: поляки нібито хотіли «русси наклонити до Рыму», тобто змусити прийняти унію. 

«Дума козацька про войну з ляхами над рікою Стиром» (1651)

Ориґінальна назва – «Дума козац[ь]кая о войні з ляхами над рікою Стиру[ом]»; в іншому списку вірш називається «Дума козацька о берестецькім звиченстві 1651, 31 іюля». Вірш призначений для співу, в назві вказана навіть мелодія: на мотив народної пісні ««Ой постил би-м я сім понеділков, ос[ь]мую неділен[ь]ку..». Автором міг бути вихованець Києво-Могилянської колеґії.

Сюжет віршу досить точно передає обставини найбільшого бою Хмельниччини, що відбувся на Волині біля Берестечка 28 червня – 10 липня 1651 р. Козацьке військо, що налічувало тоді близько 100.000 вояків, мало за союзників татарську орду під проводом Іслам-Ґірея, що привів близько 10.000 вояків. Їм протистояла армія Речі Посполитої, очолювана самим королем Яном Казимиром ІІ, яку сучасники обчислювали в 300.000 чол. (сучасні українські історики схильні зменшувати це число на третину). Обставини битви досі лишаються незрозумілими. Відомо, що у вирішальний момент татарська орда почала відступати й захопила з собою Богдана Хмельницького й писаря Івана Виговського. Козаки, обравши нового гетьмана, кілька днів обороняли свій табір, огороджений возами й оточений земляним валом. Потім вони почали відступ, спорудивши переправу через річку Пляшеву. У цей час вони зазнали великих втрат, які польські джерела визначали в 30.000 (ці відомості не підтверджуються історичними джерелами і вважаються перебільшеними).

Поразка під Берестечком була для українського війська катастрофічною й спричинила відмову польського короля від досягнутих раніше домовленостей. Козацький гетьман був змушений підписати 28 вересня 1651 р. Білоцерківську мирну угоду, за якою істотно зменшувалося число козацького реєстру, територія Гетьманщини звужувалася до Київського воєводства, шляхті мали бути повернені захоплені козаками маєтки, а селяни знов мусили йти на панщину. Однак польський сейм так і не затвердив Білоцерківської угоди, а Богдан Хмельницький невдовзі зібрав нове військо й уже 2 червня 1652 р. здобув перемогу під Батогом.

Вірш починається епічним зверненням до річки Стир, яка протікає неподалік від Берестечка. Автор просить річку розповісти, що сталося під час битви Хмельницького (названого у вірші «Хмелем») з поляками. Мотивом війни визнається оборона віри, а контроверсійні наслідки Берестецької битви змушують автора в досить плутаній формі ставити питання: чого ж далі сподіватися – радіти мирові, чи чекати нової війни?

Ототожнюючи себе з козаками, які брали участь у битві, автор переказує перебіг військових подій, наводить прізвища польських шляхтичів, що відзначилися в боях: Конецьпольського, Козановського, Оссолінського, Сапіги, Вишневецького, Любомирського. Відзначаючи хоробрість супротивника, він описує як причину поразки відступ татарського хана. Наводиться діялог Хмельницького з ханом, у перебігу якого Хмельницький пропонує ханові щедру винагороду й обіцяє віддати татарам короля, сенаторів і захоплене в бою польське майно:

«Я сенатори Пол[ь]с[ь]кой Корони

І короля дам тобі,

Всі бо нестатки і всі достатки

Завтра їх оз[ь]меш собі» (УП 2, с. 105).

Наводиться динамічний опис битви, в якому застосовуються різноманітні художні засоби відтворення зорових і акустичних вражень: гук гармат, крик труб, дими пожеж, відблиски пострілів. Лише нічний морок допомагає козакам сховатися від нищівного переслідування. Спроби домовитися з королем про повернення до укладеного 18 серпня 1649 р. Зборівського договору не досягли мети: король вимагає видати гетьмана, повернутися під владу шляхти й вирушити навздогін за ханом. Вводиться діялог козацьких послів (у вірші вони не названі, але відомо, що перемовини провадили миргородський полковник Гладкий, чигиринський полковник Криса й військовий писар Переяславець) та короля Яна Казимира ІІ. Козаки відмовилися зрадити старшину й намагаються врятуватися втечею.

Відступ розгромленого козацького війська описується дуже драматично, засвідчуючи особистий досвід автора. Докучає голод, наростає страх від грізного ворога, бракує матеріялу для будівництва переправи. Нарешті козаки стелять вози, кладуть на них кожухи й пробують переправлятися на них. Але поляки допильнували втечі й нищать усіх, хто намагається врятуватися таким чином:

Перебиваїм да погибаїм,

Щаслив, що вишов з того.

Тиї пливают, до тих стріляют,

Ставища заливают,

А других в нетрі, в лісі, як вепрі[в]

Диких, забивают (УП 2, с. 107).

Попри складність реконструкції тексту, деформованого копіюванням переписувачами-іноземцями, які передали вірш латинськими літерами, відновлений Михайлом Возняком твір доносить до читача потужну за емоційною силою картину військової катастрофи. Відтворюючи об’єктивний перебіг подій, автор використовує елементи поетики фольклорного епосу, коли наслідує пісенний зачин, описує битву й перемовини з королем. Охоче використовуються метафоричні образи. Скажімо, двічі вживається вислів «в крові меч купають», коли йдеться про напад поляків на татар. Розповідається, що дими пожеж затьмарюють ясний день («Дими ден[ь] ясни т[ь]мили»), а порятунок козаків завдячується допомозі нічної темряви:

І ґди би ночі т[ь]ма на помочі

Козакові не била,

Не одна б мати, ґди б хто дал знати,

Козац[ь]кая завила (УП 2, с. 106).

І хоча розповідь уривається в найбільш драматичний момент втечі козаків з облоги й твір залишає враження незавершеного, його текст чудово засвідчує розширення поетичного потенціялу барокових авторів при відтворенні виняткових історичних подій, суперечливо оцінюваних сучасниками.

Іван Мазепа як поет

 «Всі покою щиро прагнуть» («Дума», 1698)

Проф. Кларенс А. Меннінґ, автор англомовної монографії про Мазепу, висловив припущення, що «Дума» Івана Мазепи, що починалася словами «Всі покою щиро прагнуть», з’явилася на початку 1670-х рр. і відобразила становище України за часів гетьмана Петра Дорошенка. За його словами, «Дума» була підсумком політичної філософії Мазепи й може пояснити його суспільну діяльність. Заклик до національної єдности сполучається тут із ствердженням ідеї державної самостійности. Ці оцінки підтвердив проф. Олександр Оглоблин.

Генеральний суддя й лідер антигетьманської опозиції Василь Кочубей у своєму доносі на ім’я царя подав «Думу» за доказ підступности гетьмана, додаючи: «Дума його, чи пісня, є доказом непостійноси у вірності». Він стверджував, що сам Іван Мазепа написав цей твір і передав його Кочубеєві 1698 р. Цю дату приймає Олександр Оглоблин.

Дума не має сюжету. Автор прагне до філософських узагальнень історичного досвіду:

Всі покою щиро прагнуть,

А не в єден гуж всі тягнуть;

Той направо, той наліво,

А все, браття, тото диво!

Поет констатує протистояння трьох політичних сил: 1) пов’язаної з Туреччиною та Кримським ханством («Єден живе із погани»); 2) пропольської («Другий ляхом за грош служить»); 3) промосковської («Третій Москві юж голдує // І єй вірне услугує»). «Дума» відображала реальний стан України, поділеної між трьома чужими державами й трьома політичними орієнтаціями.

Сюжет твору відповідає дійсним фактам того часу. Заклик того, що «живе із погани», майже дослівно цитує універсали та листи Петра Іваненка (Петрика), призначеного 1695 р. на гетьмана кримським ханом. Фастівський полковник Семен Палій справді служив тоді «Ляхом за грош», дістаючи платню від польського уряду. А промосковська партія в Гетьманщині пильно стежила за Мазепою і вже 1699 р. бунчуковий товариш Данило Забіла, близько споріднений з вищою українською старшиною, доносив до Москви на зраду гетьмана.

Дума закінчується закликом:

«Ей, панове єнерали,

Чому ж єсьте так оспалі!

І ви, панство полковники,

Без жадної політики,

Озмітеся всі за руки,

Не допустіть горкой муки

Матці своїй больш терпіти!

Нуте врагов, нуте бити!

Самопали набивайте,

Острих щабель добувайте,

А за віру хоч умріте,

І вольностей бороніте!

Нехай вічна буде слава,

Же през шаблі маєм права!»

Феофан Прокопович як поет

Біографія

Феофан Прокопович народився в Києві 7 червня 1677 р. Вважається, що при хрещенні він був названий Єлеазаром. Прізвище батька, ймовірно, було Церейський. Батько був купцем. Феофан Прокопович рано осиротів. Тоді його першим опікуном став дядько по матері, професор і ректор Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович. На честь дядька юнак при постризі візьме не лише ім’я Феофан, але й материнське прізвище Прокопович.

До Києво-Могилянської колеґії Прокопович вступив 1687 р. А вже 1689 р. дядько помер і турбота про хлопця лягла на плечі невідомого опікуна. Закінчивши курс філософії, юнак 1694 (або 1696) р. вирушив продовжувати навчання на Заході. Він прибув до Володимира Волинського, а потім до Львова й там прийняв унію. Прокопович, імовірно, навіть вступив до василіянського чину з іменем Єлисей. Потім він продовжив шлях до Риму.

В документі від 14 листопада 1698 р. його ім’я знаходять у списках Колеґії св. Афанасія (Грецькій колеґії), де Прокопович визнається студентом «великих здібностей, що досягнув найвищих результатів».

У Римі Прокопович провів три роки. Є свідчення того, що його здібності були помічені викладачами, він дістав можливість користуватися всіма фондами бібліотеки, слухав лекції в Римській колеґії. Однак 1701 р., не закінчивши курсу богослов’я, Прокопович потай залишає Рим. Коли 1702 р. він прибув до Почаєва, то, напевне, там же він повернувся на православ’я, а 1704 р. в Києві прийняв (можливо, повторно) монаший постриг, тепер уже з іменем Феофан.

Він працює в Києво-Могилянській академії, викладаючи поетику (1704-1705), риторику (1705-1706), філософію (1707-1709). При цьому Прокопович виявляє неортодоксальні погляди на східну християнську традицію й навіть звинувачується в єресі. Підставою до цього були, зокрема, критичні зауваження щодо культу нетлінних мощів києво-печерських святих. Водночас на нього звертають увагу московські урядовці, відзначаючи проросійські симпатії Прокоповича та його схильність до конформізму. 1707 р. він стає префектом Києво-Могилянської колеґії.

Не користуючись довірою київського духовенства, Прокопович вдало використав політичну кон’юнктуру, що склалася після антимонархічного виступу гетьмана Івана Мазепи. Він відразу ж поквапився засудити беззастережно шанованого доти в Києві гетьмана й цілком підтримав репресивні акції московського царя. Петрові І доносили, що Прокопович – єдиний його щирий прихильник у Києві.  1711 р. цар взяв молодого професора з собою в Прутський похід, після чого Феофан Прокопович відразу призначається ректором Києво-Могилянської академії.

1716 р. цар викликав Прокоповича в Санкт-Петербурґ. Серед українців, залучених до творення ідеологічних і культурних підвалин Російської імперії, гнучкий і безпринципний Феофан Прокопович зробив найуспішнішу кар’єру. Він фактично очолює інтелектуальний центр петровських реформ – «вчену дружину», теоретично обґрунтовує ідеї абсолютизму, здійснює перетворення Російської Православної Церкви на підпорядковане Святішому Синодові на чолі з царем «відомство православного сповідання». 7 квітня 1718 р. його було висвячено на єпископа Псковського і Нарвського. 1721 р. Прокоповича  призначають віце-президентом Святішого Синоду. Він бере участь в організації Російської Академії наук.

Чи не єдиний з ближчого оточення Петра І, Феофан Прокопович зберіг свої позиції і після смерти царя. Він сприяв сходженню на престіл Катерини І, був 1725 р. піднесений у сан архиєпископа Новгородського й фактично очолив Російську Православну Церкву. Прокопович помер 19 вересня 1736 р. в Новгороді.

«Епінікіон» (1709)

Ориґінальна назва – «Епинікіон, сі єсть пѣснь побѣдная о тоєйжде преславной побѣдѣ» (1709). Жанрова своєрідність цієї поезії визначається спробою використати елементи класичної оди для оспівування перемоги росіян у битві, що відбулася 27 червня 1709 р. під Полтавою. Не вдаючись у деталі битви, автор створює монументальний образ зіткнення двох ворожих сил, рівний за своїми вимірами Троянській війні:

Блисну огнем все поле; многія воскорі

Ізлетіша молнія; не таков во морі

Шум слишиться, єгда вітр на вітр ударяєт,

Ниже тако гром з темних облаков рикаєт,

Яко гримят армати, і гласом і страхом,

І уже день помрачи дим, смішен зо прахом (XVIII  ст., с.33).

Протистояння російського війська та шведів із українськими союзниками вводиться автором у контекст священної війни, в якій московський цар має перемогти латинський Захід, викорінити унію («лютую єхидну, піющую кров святих») й визволити православні народи Сходу. Згадки про єгипетського фараона мають навести паралелі з визволенням Мойсеєвого народу з єгипетського рабства. Таким чином, Полтавська битва постає епізодом у православному хрестовому поході, мета якого –

… вся сокрушити

Темниці варварськія і ярем безмірний,

І от долгих узилищ ізвести род вірний,

Да же, вся побідния совершивше рати,

Крест на стінах сіонських водрузиши златий (XVIII ст., с. 33-34).

Цілком суб’єктивно, в дусі офіційної доктрини, зображується гетьман Іван Мазепа: «отступник», «отечества враг велій», «змінник неістовий», «ізверг мерзкій», «плем’я єхиднино». Йому протиставляється ідеалізований образ царя Петра І, у створенні якого переважають засоби гіперболізації.

Твір написано церковнослов’янською мовою з очевидною стилізацією під форму стародавніх епічних поем. Улюблений міфологічний образ автора – Марс, римський бог війни. Використовується також геральдичний образ лева як символ шведської держави.  Вірш – 13-складовий силабічний.

«За Могилою Рябою» (1711)

Історичний вірш відображає один із епізодів Прутського походу Петра І, в якому брав участь автор. В основу сюжету покладено історію поразки російського війська в битві з турками 9-10 липня 1711 р. поблизу місцевості під назвою Ряба Могила, що знаходиться в Молдові під містечком Станілешті на західному березі ріки Прут біля впадіння в нього р. Калмацуй. Наслідком програної битви став підписаний росіянами Прутський мир, за яким Московське царство зобов’язувалося повернути Туреччині Азов (Озів) і зруйнувати фортеці на узбережжі Азовського моря й Дніпра.

Автор і тут оперує епічними картинами битви, використовує міфологічний образ Марса. Відчутні ремінісценції з українських народних дум:

В день недільний ополудні

стался нам час вельми трудний,

пришол турчин многолюдний.

Пошли навстріч козацькія,

пошли полки волоськія,

пошли загони донськія (XVIII ст., с. 34).

Російсько-турецька війна трактується як війна цивілізацій, символізованих образами Христа й Магомета. Поразка росіян констатується зі скрухою, але тут же висловлюється надія на їхню майбутню перемогу.

Мова твору наближена до книжної української. Вірш досить динамічний.

«Запорожець кающийся»

Вірш написаний у формі ліричного монолога. Його виголошує персонаж, що набуває узагальнених рис запорозьких козаків, котрі 1708 р. підтримали гетьмана Івана Мазепу й мусили тікати з Батьківщини. Поневіряння козаків на теренах Таврії, контрольованих Кримським ханством, відображається зловісними образами «непрохідних лісів», «голодних і безводних країн»:

Забріол в ліси непроходні,

В страни гладні і безводні (XVIII ст., с. 34).

Відчувається симпатія автора до вигнанців і прагнення навернути їх на бік московського царя. Провина за антимонархічний виступ запорожців кладеться на «отаманів і гетьманів», а єдиним порятунком показана милість царя:

Прогнівил я самодержця

З малорозсудного серця.

Та мой же в том розум твердий,

Что Бог і цар милосердний:

Государ гнів свій отставить,

І Бог мене не оставить (XVIII ст., с. 34).

Твір складається з трьох шестирядкових строф, поєднаних суміжною жіночою римою. Вірш силабічний, восьмискладовий, з цезурою після четвертого складу.

«Плачет пастушок в долгом ненастьї» (1730)

Твір датують 1730 р., коли чергова зміна влади в Російській імперії поставила під загрозу кар’єру автора. Тривожні очікування автора відобразилися в алегоричній формі, наближеній до античної пасторалі –  різновиду буколічної поезії, де в ідилічних тонах зображувалося життя пастухів на лоні природи. Це відображає зростання впливу на літературне життя стилю класицизму.

Особисті спонуки твору, невідомі читачеві, надійно приховані за елегійними мотивами. Ліричний персонаж переживає депресивний стан, ніби пастух – п’ятиденний дощ, який змушує і його самого, і його отару ховатися під деревом і не дає насититися дарами природи:

Дрожу под дубом; а крайнім гладом

овці тають

І уже весьма мокротним хладом

ізчезають (XVIII ст., с. 36).

Туга, безвихідь, очікування рятунку від життєвих бур асоціюються з переживаннями пастушка під час негоди й надіями на сонячні, погідні дні: «весела ведра і дней красних», «небес ясних». Майстерне відображення цих традиційних для елегії переживань забезпечили віршеві популярність у російського читача. Вперше опублікований без імені автора 1777 р., твір неодноразово перевидавався протягом ХІХ ст.

Антон Головатий

Біографія

Антон Головатий народився 1744 р. (інші версії – 1732 чи 1742 рр.) у Нових Санжарах на Полтавщині. До 1756 р. він навчався в Києво-Могилянській академії, а вже 1757 р. подався на Запорізьку Січ. За свідченням Аполлона Скальковського, 1771 р. він уже обирається писарем Самарської паланки, а потім перебуває в супроводі військового писаря або кошового отамана. Неодноразово їздив до Петербурґу. За його керівництвом була збудований Свято-Троїцький собор у Самарі (сучасний Новомосковськ).

Після зруйнування Запорозької Січі 1775 р. царський уряд надав йому звання капітана-справника в Новомосковську й 10.000 десятин землі. Однак Головатий не бажав стати поміщиком або купцем. Він збирає військо й удається до князя Григорія Потьомкіна з клопотанням про виділення для запорожців земель на півдні України, але безуспішно.

У 1787 році було сформоване «Військо вірних козаків», перейменоване згодом у Чорноморське козацьке військо. Отаманом був призначений Семен Білий, а військовим суддею 1788 р. було обрано Антона Головатого. Усі кінні козаки потрапили під командування 3ахарія Чепіги, піші ж загони очолив Антон Головатий. Із піших козаків була створена гребна флотилія, командувачем якої призначено Головатого. Головатий відзначився у турецькій війні 1787-1791 рр. – при взятті острова Березань, фортець Хаджибей (нині Одеса), Ізмаїл, Килія, Очаків. Після перемоги під Очаковом 1788 р. «Військо вірних козаків» було перейменоване в Чорноморське козацьке військо. Козакам 1790 р. виділяють землі між Південним Бугом і Дністром з центром у місті Слободзея. За два роки на ці землі переселилося майже 10 тис. чол. Колишні запорожці заснували 25 поселень. Однак після смерти Григорія Потьомкіна (1791) його обіцянки були забуті. Тоді на чолі запорозької делеґації Головатий їде до Петербурґу й добивається від Катерини ІІ грамоти на правобережні землі р. Кубані й Тамань.

1792 р. починається масове переселення, внаслідок якого майже 15 тис. чол. протягом 1792-1793 рр. займають землі на Кубані. Козаки охороняють кордон від нападів гірських народів, несуть варту. На початок ХІХ ст. військо вже налічувало понад 32 тис. Усього ж з України переселилося на Кубань понад 100 тис. чол.

Антон Головатий очолив освоєння українськими козаками кубанських земель та зведення 1794 р. міста Катеринодар (сучасний Краснодар). Своїм коштом він спорудив Покровську церкву в м. Тамань, керував облаштуванням 40 куренів, кордонів, спорудженням каналу й греблі, гавані для козацької флотилії. Старші сини Головатого вчилися в Харківській колеґії, якою тоді завідував Федір Квітка – батько Григорія Квітки-Основ’яненка.

1792 р. була надрукована його пісня «Ой годі нам журитися». На Кубані відомі й інші пісні, приписувані традицією зачинателеві тамтешнього козацтва.

Помер Головатий в авантюрному Перському поході 28 січня 1797 р., бувши командувачем Каспійського флоту. Він не встиг одержати звістку про те, що новий цар Павло І затвердив рішення старшинської ради обрати його кошовим отаманом Кубанської Січі. Після нього на Кубань призначали наказних отаманів з російських генералів.

«Ой Боже наш, Боже, Боже милостивий…»

У цій пісні Головатий передав настрої колишніх запорожців, які після зруйнування Запорізької Січі сподівалися одержати вільні землі між Дністром і Бугом. Твір написано після смерти Григорія Потьомкіна (1791) й до оприлюднення указу про виділення українським козакам Таманського півострова (1792). Текст зберігся у рукописі кінця XVIII ст. й був надрукований у журналі «Киевская старина» (1883).

Пісня нарікає на нещасливу долю запорожців: вони втратили Січ, а тепер їм відбирають і обіцяні землі між Дністром і Бугом:

Да й дав же гетьман од Дністра до Бугу,

Границя по Бендерську дорогу,

Дністровий і Дніпровий обидва лимани,

В них добувати рибу, справляти каптани.

Прежнюю взяли да й сю одбирають,

А нам дати Тамань обіщають (XVIII ст., с. 86).

Провідний мотив твору – кривда, заподіяна, попри їхні заслуги, козакам. Винуватці кривди не називаються, а образ козаків створюється за допомогою емоційно забарвлених епітетів, що мають викликати співчуття: нещасливі, убогі, босі, голі. Підкреслюється їхня вірність імператорській владі: козаки «служили вірно в полі й на морі», і в майбутньому, одержавши у володіння обіцяні землі, обіцяють: «А ми і їй [цариці] вірніше будем служити». Однак, разом із тим, автор мотивує необхідність для козаків власної землі прагненням зберігати особисту свободу – «в вольності … віку дожити». І в імовірному переселенні на Тамань його найбільше турбує те, як «не згуби́ть козацької слави». Це надає самоідентифікації автора гідности людини, певної своїх прав.

Ідеальним персонажем вірша, до якого звертається автор, є померлий князь Григорій Потьомкін. Підкреслюється його причетність до Запорозького війська, що виявляється в титулуванні князя «гетьманом» і вживанні таких оціночних епітетів, як «великий (гетьмане)», «вельможний (наш пане)», а також вживанні у зверненнях властивих козацькому середовищу кличних форм: «батьку», «Грицьку». Вірш починається традиційним молитовним зверненням до Бога, а завершується зверненням до Григорія Потьомкіна:

Устань батьку, великий гетьмане!

Будь милостивий, вельможний наш пане!

Устань, Грицьку, промов до нас слово,

Проси цариці, все буде готово (XVIII ст., с. 86).

Твір написано силабічним віршем, який тяжіє до розміру (6+6)2 з численними його порушеннями.

«Ей, годі нам журитися, пора перестати...»

У 1792 р. була підписана грамота про утворення Чорноморського війська на Кубані, куди переселилися колишні запорожці. З цієї нагоди Антон Головатий склав другу пісню «Ей, годі нам журитися, пора перестати...», у якій висловив радість з приводу одержання очікуваного дозволу на відновлення козацьких посілостей. Ця пісня під назвою «Песнь Чорноморского войска, по получении за землю высочайших грамот сочиненную» того ж року була надрукована у «Новых ежемесячных сочинениях» за листопад 1792 р. й увійшла до всіх російських друкованих пісенників кінця XVIII – початку XIX ст. На Кубані й у всій Україні пісні Антона Головатого поширювалися в рукописах, протягом XIX ст. багато разів записувалися з уст народу.

Твір відзначається бадьорим, оптимістичним настроєм, радісним піднесенням, зумовленим передчуттям вільного життя на власній землі. Переліком окремих ключових образів створюється загальна картина майбутнього козацького побуту:

В Тамані жить, вірно служить, границю держати,

Рибу ловить, горілку пить, ще й будем багаті.

Да вже ж треба женитися і хліба робити,

Хто прийде к нам із невірних, то, як врага, бити (XVIII ст., с. 86).

Неодмінні для ідеологічно коректного тексту того часу монархічні настрої сполучаються зі згадкою про спочилого Григорія Потьомкіна («гетьмана»), якому козацтво в баченні автора завдячує відновленням самоврядування:

Слава Богу і цариці, а покой гетьману,

Залічили нам в серцях наших великую рану.

Благодарім імператриці, молімося Богу,

Що вона нам показала на Тамань дорогу (XVIII ст., с. 86).

Вдячність цариці висловлюється без надмірної запобігливости й супроводжується нагадуванням про заслуги козаків, що спричинили винагороду: «за службу заплату», «за вірніх служби». Кривди, завдані в минулому, метафорично окреслюються як «велика рана» в серцях козаків, що її тепер вилікувано.

На відміну від попереднього вірша, твір складено досить послідовно витриманим коломийковим віршем зі схемою (4+4+6), де рядки поєднуються жіночою римою, переважно точною.