07. Руський літопис та його продовжувачі
1. Київський літопис
У 1070 р. син Ярослава Мудрого Всеволод Ярославич, ще бувши Переяславським князем, заклав Видубицький монастир, присвячений чуду архистратига Михаїла. Власне, монастир міг бути започаткований раніше, а під 1070 р. згадується про закладення Свято-Михайлівського храму. Ця мурована церква, частково збережена до нашого часу, була освячена 1088 р. Підземний монастир на честь архангела Михайла тут існував задовго до прийняття християнства Володимиром. Археологами встановлено, що Звіринецькі печери поряд на Видубичах давніші за печери Києво-Печерської лаври.
Коли ж після 988 року гоніння на християн припинилися, ченці вийшли з печер, заснували новий монастир і назвали його Видубицьким — за назвою місцевості. Віддавна, біля Видубицького урочища, була переправа через Дніпро, де «видибали» за допомогою «дубів» — човнів із суцільного дуба. Збереглася також легенда, згідно з якою на цьому урочищі «видибав» на берег ідол Перуна.
Нащадки Всеволода Ярославича зберігали зв’язок з Видубицьким монастирем: постійно підтримували його, обирали його для поховання, а за Всеволодового сина Володимира Мономаха 1113 р. перенесли туди центр літописання. У цьому монастирі утримували 1146 р. скиненого киянами князя Ігоря Ольговича, що репрезентував ворожу Мономаховичам гілку. Потомок Володимира Мономаха князь Данило Галицький зупинявся у Видубицькому монастирі 1250 р. дорогою до Золотої Орди.
Київський літопис писався на продовження «Повѣсти временных лѣт». Він охоплює події 1118—1200 років, складається з річних коротких записів і ширших оповідань. На думку дослідників, Київський літопис - це зведення трьох втрачених літописів: Київського, Чернігівського й Переяславського, - зроблене в Києві у Видубецькому монастирі близько 1200 р. У Київське зведення ввійшли матеріяли володимир-суздальського літописання. Ймовірно, що між 1139 і 1171 рр. літопис вів архимандрит Києво-Печерського монастиря Полікарп.
Привертають увагу подробиці облоги Києва, опис споруд, воріт та ін. Манера викладу відповідає параметрам монументального стилю. В тексті відносно небагато повчальних відступів і цитат з Святого Письма; є посилання на біблійну історію, зокрема, за Книгами Царств.
Літописець також подає жахливу картину спустошення Києва військом Андрія Боголюбського у 1169 р.:
Взятъ же бысть Кієвъ мѣсяца марта въ 8[1] въ второѣ недѣли поста в середу. И грабиша за 2 дьни весь градъ Подольє, и Гору, и манастыри, и Софью, и Десятиньную Богородицю. И не бысть помилованія никомуже ни откудуже: церьквамъ горящимъ, крестьяномъ убиваємомъ, другым вяжемымъ, жены ведоми быша въ плѣнъ, разлучаєми нужею от мужіи своих, младенци рыдаху, зряще материи своихъ. И взяша имѣнья множьство, и церкви обнажиша иконами, и книгами, и ризами, и колоколы изнесоша всѣ Смолняне и Суждалци и Черниговци и Олгова дружина - и вся святыни взата. А бысть зажьжен и манастырь Печерьскыи святыя Богородица от поганых, но Бог молитвами святыя Богородица съблюде и от таковыя нужа.
И бысть в Кієвѣ на всих человѣцехъ стенаніє, и туга, и скорбь неутѣшимая, и слезы непрѣстаньныя. Си же вся сдѣяшася грѣхъ ради нашихъ.
Узятий же був Київ місяця березня у дванадцятий [день], у середу другої неділі посту. І грабували вони два дні увесь город — Подолля, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування анікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а других в’язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи із мужами їхніми, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І взяли вони майна безліч, і церкви оголили од ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали всі [ці] смольняни, і суздальці, і чернігівці, і Олегова дружина,— і всі святині було забрано. Запалений був навіть монастир Печерський святої Богородиці поганими, але бог молитвами святої Богородиці оберіг його од такої біди.
І був у Києві серед усіх людей стогін, і туга, і скорбота невтишима, і сльози безперестаннії. Се ж усе вдіялося за гріхи наші.
До 1146 р. головне джерело відомостей, включених до літописної оповіді, - щорічні київські записи, головно такі, що стосувалися Мономаховичів і різних київських монастирів. Видубицький ігумен Мойсей використав третю редакцію «Повѣсти временных лѣт», а також різноманітні матеріали наступних десятиліть, які залишила ціла група придворних, єпархіяльних та монастирських літописців.
Далі йде розлоге оповідання про князювання Ізяслава Мстиславича (1146-1154), писане його прихильником і учасником його походів. Серед повідомлень виділяються літописні відомості про «Мстиславове плем’я» (за 1146-1168 роки, з перервою). Автором їх був, можливо, київський боярин Петро Бориславич, котрий сам неодноразово виступає на сторінках літопису як людина, добре поінформована в княжих справах і як виконавець різних дипломатичних доручень.
Наступна частина охоплює період 1155-1174 рр., багатий дрібними повідомленнями з уривчастим характером. З кінця 70-х і початку 80-х років XII ст. літописна розповідь все більше місця відводить нападам половців і походам проти них руських князів.
Потім подається докладний опис подій 1175-1185 рр., повний драматичних оповідань, характеристик осіб і народу, моральних і релігійних сентенцій. Описуючи боротьбу з половцями, літописець зупиняється на їхньому побуті та звичаях.
Згідно з Олексієм Шахматовим і Михайлом Приселковим, Київський літопис був складений ігуменом Видубецького монастиря Мойсеєм і закінчувався повідомленням про зведення довкола Видубецького монастиря 1199 р. кам’яного муру. Наприкінці, під 1200 р., у творі вміщена промова ігумена Мойсея з приводу побудови підпорної стіни на березі Дніпра біля Михайлівської церкви Видубицького монастиря з подякою князеві Рюрикові Ростиславичу і з похвалою йому.
На противагу «Повѣсти временных лѣт» укладачі Київського літопису на перше місце висували не загальноруські, а місцеві, реґіональні інтереси. Це вже типова риса доби феодальної роздроблености. Багато місця в літописі відведено уславленню князів (зокрема, великого князя Рюрика Ростиславича, покровителя Видубецького монастиря).
У статті за 1174 р. міститься перша згадка про Полтаву:
Того же лѣта, на Петровъ дьнь, Игорь Святославичь, совокупивъ полкы свои, и ѣха в поле за Воръсколъ и стрѣте Половьцѣ, иже ту ловять языка. Изьима ѣ, и повѣда єму колодникъ, оже Кобякъ и Кончакъ шлѣ кь Переяславлю. Игорь же слышавъ то поѣха противу Половцемь и переѣха Въросколъ у Лтавы кь Переяславлю, и узьрѣшася полкы Половѣцькыми, и бѣ рать мала, и темь не утѣрпѣша стати противу Игореви. И тако побѣгоша, весь полонъ свой пометавъше. Бяхуть бо воєвали у Серебряного и у Баруча. Дружина же Игорева, постигъше онѣхъ, избивше и, а иныхъ изьимаша. И тако поможе Богъ крестьаномъ вь дьнь святого пророка Ильи .
Того ж року, на Петрів день, Ігор Святославич, зібравши війська свої, поїхав у поле за [ріку] Ворскол і стрів половців, які тут підстерігають язика. Він захопив їх, і розповів йому колодник, що [хани] Кобяк і Кончак пішли до Переяславля. Ігор тоді, почувши це, поїхав супроти половців і переїхав Ворскол коло [города] Лтави, [йдучи] до Переяславля, і узрілись вони з військами половецькими. Але рать [половців] була мала, і тому не змогли вони стати супроти Ігоря. І через те побігли вони, всю здобич свою покидавши. Пустошили ж вони були коло [города] Серебряного і коло [города] Баруча. Дружина ж Ігорева, настигнувши їх, тих побила, а інших захопила. І так поміг Бог християнам у день святого пророка Ілії.
У літописній же статті за 1185 р. знаходиться опис нещасливого походу Ігоря Святославича на половців:
В то же время Святославичь Игорь, внукъ Олговъ, поѣха из Новагорода мѣсяца априля въ 23 дьнь во вторникъ, поимяй со собою брата Всеволода ис Трубечка и Святослава Олговича, сыновця своєго изъ Рыльска, и Володимѣра, сына своєго, ис Путивля, и у Ярослава испроси помочь – Ольстина Олексича, Прохорова внука, с Коуи Черниговьскими.
И тако идяхуть тихо, сбираюче дружину свою, бяхуть бо и у нихъ кони тучни велми. Идущимъ же имъ к Донцю рѣкы в годъ вечерній, Игорь жь возрѣвъ на небо и видѣ солнце, стояще, яко месяць. И рече бояромъ своимъ и дружинѣ своєи: «Видите ли? Что єсть знаменіє се?» Они же узрѣвше и видиша вси и поникоша главами, и рекоша мужи: «Княже! Се єсть не на добро знаменіє се». Игорь же рече: «Братья. и дружино! Тайны Божія никто же не вѣсть, а знаменію творѣць Богъ и всему миру своєму. А намъ что створить Богъ, - или на добро, или на наше зло, - а то же намъ видити». И то рекъ, перебреде Донѣць.
У той же час Святославич Ігор, онук Олегів, поїхав із Новгорода- [Сіверського] місяця квітня у двадцять і третій день, у вівторок, узявши з собою брата Всеволода з [города] Трубецька, і Святослава Ольговича, синівця свого, з [города] Рильська, і Володимира, сина свого, із Путивля, і в Ярослава [Всеволодовича] випросив він підмогу — Ольстина Олексича, Прохорового внука, з ковуями чернігівськими.
І, отож, ішли вони тихо, збираючи дружину свою, та й коні були в них тучні вельми. І коли вони йшли до Дінця-ріки, то у вечірню годину Ігор, глянувши на небо, побачив, що сонце стояло, яко місяць. І сказав він боярам своїм і дружині своїй: «Ви бачите? Що се є за знамення?» А вони, поглянувши, побачили [це] всі і поникли головами, і сказали мужі: «Княже! Се є не на добро знамення осе». Але Ігор сказав: «Браття і дружино! Тайни божої ніхто ж не відає, а знаменню і всьо|му миру своєму творець — Бог. А нам що вчинить Бог,— чи на добро, чи на наше лихо,— то се нам і побачити». І, це сказавши, він перебрів Донець.
У тій самій річній статті розповідається про зустріч на Осколі з братом Всеволодом, повернення розвідників і бій із половцями. Перший бій відбувся на річці Сюурлій у п’ятницю. Русини перемогли, захопили здобич. На світанку ж суботи назустріч русинам вийшла незліченна сила половців. Битва тривала до неділі. Коли поранений Ігор їхав до ковуїв, намагаючись зупинити їх, бо ті почали були відступати, половці захопили його в полон. Потрапили в полон Всеволод, Святослав Ольгович та син Ігоря Володимир. Утекло чоловік 15 русинів, ще менше ковуїв. Інші загинули. Київський князь Святослав Всеволодович зажурився й почав збирати військо на захист Русі. А половці, натхнені перемогою, напали на Переяслав (Кончак) і Посейм’я (Ґзак). Вони захопили місто Римів. Ігор же, підмовлений половцем Лавром, тікає з полону, дістається міста Дінець, а звідти рушає в Новгород.
Під 1187 роком вперше вживається назва “Україна”: у розповіді про смерть Володимира Глібовича, який разом із князем Святославом, його зятем Рюриком та своєю дружиною пішов у похід проти половців. Цей похід виявився невдалим, бо вороги втекли за Дніпро, а князі не могли поїхати вслід за ними, бо була весна і річка швидко вкрилася ополонками. В цьому поході Володимир Глібович захворів і помер.
И принесоша и во свои градъ Переяславль на носилицахъ, и ту преставися мѣсяца априля во 18 дьнь, и положенъ бысть во церькви святого Михаила, и плакашася по немь вси Переяславци. Бѣ бо любяй дружину и злата не събирашеть, имѣнія не щадяшеть, но даяшеть дружинѣ; бѣ бо князь добръ и крѣпокъ на рати, и мужьствомъ крѣпкомъ показаяся, и всякими добродѣтелми наполненъ. О нем же Украина много постона.
І принесли його в город його Переяславль на носилицях, і тут преставився він, місяця квітня у вісімнадцятий день, і покладений був у церкві святого Михайла, і плакали по ньому всі переяславці. Він бо любив дружину, і золота не збирав, майна не жалів, а давав дружині; був же він князь доблесний і сильний у бою, і мужністю кріпкою відзначався, і всякими доброчесностями [був] сповнений. За ним же Україна багато потужила.
Йдеться не про всю сучасну Україну в її етнографічних межах, а про її окраїнні землі – південь, що межував із степами, де кочували половці.
2. Галицько-Волинський літопис
Історія написання
Первісний текст Галицько-Волинського літопису, можливо, не знав хронологічної сітки. Вона була впроваджена в Іпатіївському літописному зведенні, куди переписали Галицько-Волинський літопис («Руському літописі»).
Упорядник використовував численні джерела: придворні хроніки, різні документи, розповіді очевидців, воїнські повісті, грецькі хроніки, «Історію Юдейської війни» Йосифа Флавія, «Слово о законѣ и благодати» Іларіона.
Історики виявляють у літописі помилки в датуванні окремих подій, які часом досягають 5 років.
Дослідники виділяють дві або навіть чотири частини:
1. Галицький літопис або Літописець Данила Галицького (1201-1261).
2. Волинський літопис (1263-1291). У його межах говорять про три частини: 1. Літописець князя Василька (1263-1271). 2. Літописець Володимира Васильковича (1263-1271). 3. Літописець Мстислава Даниловича (1289-1291).
Досліджував Галицько-Волинський літопис Володимир Терентійович Пашуто (1918-1983), академік АН СРСР, автор книги «Очерки по истории Галицко-Волынской Руси» (Москва: Изд-во АН СССР, 1950). Останні студії над ним здійснив Назар Федорак (Федорак Н. Поетика Галицько-Волинського літопису. Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2005. 262 с.).
Переклав текст літопису сучасною українською мовою о. Теодосій Коструба (Теофіль Коструба; 1907-1943), монах-василіянин, діяч Наукового товариства імени Шевченка. Переклад здійснено 1936 р. Його перевидано в США 1967 р. Сучасний переклад здійснив Леонід Махновець (1919-1993), доктор філологічних наук, довголітній працівник Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка. За цей переклад він дістав Шевченківську премію 1990 р.
Володимир Пашуто розробив гіпотезу про історію написання цього літопису.
1. Первісний текст склав галицький книжник Тимофій 1211 р.
2. Потім було укладене зведення митрополита Київського Кирила (1246).
3. Це зведення було продовжене до 1261 р. єпископом Іоаном у Холмі.
4. Після смерти Данила Галицького (1264) літописання перейшло до Володимира Волинського, де було доведене до 1269 р. і продовжене літописцем Шварна.
5. Потім було укладене зведення Мстислава Даниловича 1292 р., що включало відомості про задніпровських князів, уривки з місцевих літописів Пінська, Степані тощо.
Літописець Данила Галицького (1201-1261)
Перша частина, ймовірно, завершена в середині XIII ст. у Холмі при дворі Данила Романовича.
Вона починається похвалою князеві Романові Мсстиславичу. 1199 р. князь Роман Мстиславич об’єднав у своїх руках Галицьку й Волинську землі в одну державу. Коли його тесть Рюрик спробував був відібрати Галичину, Роман зайняв Київ і Київщину та посадив там васального князя (1201-1204). Літопис називає його «самовладцем, царем нашим і всієї Руси». Візантія справді визнавала Романа князем (ἡγεμών), а його противника Рюрика – лише правителем (διέπων) Києва. У Галичині він спирався на міщанство. Багатьох свавільних бояр, що складали опозицію князеві, та вождя їхньої партії Кормильчича він виселив з Галичини. Літописець починає твір панегіриком князеві:
Устремил бо ся бяше на поганыя, яко и левъ, сердитъ же бысть, яко и рысь, и губяше, яко и коркодилъ; и прехожаше землю ихъ, яко и орелъ, храборъ бо бѣ, яко и туръ. Ревноваше бо дѣду своему Мономаху, погубившему поганыя измаилтяны, рекомыя половци, изгнавшю Отрока во обезы, за Желѣзная врата, Сърчнови же оставшю у Дону, рыбою оживъшю.
Він бо кинувся був на поганих, як той лев, сердитий же був, як та рись, і губив їх, як той крокодил, і переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був, як той тур, бо він ревно наслідував предка свого Мономаха, що погубив поганих ізмаїлтян, тобто половців, вигнав хана їхнього Отрока в Обези за Залізнії ворота, а хан Сирчан зостався коло Дону, рибою живлячись.
1205 р. князь Роман пішов походом на захід з не з’ясованою досі метою. Він загинув над Вислою, залишивши двох малолітніх синів, трирічного Данила й однорічного Василька. Почалася сорокарічна боротьба за престіл. У ній визначну роль відіграла вдова по Романові Ганна, яка протягом 14 років дбала за збереження прав своїх синів, укладала союзи з польським королем Лешком і угорським королем Андрієм II, рятувала синів, тікаючи з ними від небезпеки.
Головним персонажем першої частини літопису (Літописця Данила Галицького) є король Данило Галицький (1205-1264). Після смерти Романа на прохання Ганни угорський король Андрій II став протектором його спадкоємців – Данила й Василька. Він увів залогу до Галичини й став титулуватися «королем Галича та Володимерії». Повертаються бояри й закликають на князювання синів Ігоря Святославича та Євпраксії Ярославни(«Ігоревичів»). Княгиня Ганна з дітьми тікає до Кракова, Данила бере до себе Андрій II.
1209 р. на запрошення послів з Берестя Ганна переїздить на Волинь. Вона повертає місто за містом, а 1214 р. встановлює владу над Володимиром Волинським. Волинське боярство стає надійною підтримкою синам Романа.
У Галичині кількарічне князювання Ігоревичів змінилося угорською окупацією. Потім знов повернулися Ігоревичі. Але вони настільки жорстоко розправлялися з боярською опозицією (стратили понад 500 бояр), що бояри закликали Данила з його угорським опікуном, викупили в угорців захоплених ними Ігоревичів з полону й повісили обох князів.
Та й цього разу Данило князював недовго. Після низки змін престіл захопив боярин Володислав Кормильчич. Це єдиний в історії України випадок князювання боярина. Королі Лешек Білий й Андрій II, замість того, щоб захищати інтереси юних Данила і Василька Романовичів, поділили Галичину та Волинь поміж собою, залишивши Романовим синам тільки Володимир з довколишніми землями. Згодом між Лешеком і Андрієм II настав розрив, після чого на запрошення Лешека новгородський князь Мстислав Удатний з лінії Мономаховичів захопив Галич 1218 р. Данило незабаром одружився з донькою Мстислава.
Але Мстислав був безвладним знаряддям у руках галицьких бояр. Віддавши доньку за угорського королевича Андрія, він зрікся 1227 р. престолу на користь королевича й незабаром помер. 1227 р. помер і Лешко. У Польщі почалася боротьба за краківський престіл, активним учасником якої став Данило. Після смерти угорського короля Андрія II та королевича Андрія новий король Бела IV підтримав претензії на галицький престіл чернігівського князя Михайла Всеволодовича. У боротьбі за Галич брали участь Литва, Угорщина, Польща, Австрія, Пруський (Тевтонський) орден хрестоносців.
1238 р. князь Данило вступає до Галича. 1239 р. він заволодів Києвом і призначив до нього боярина Дмитра. Тисяцькому Дмитрові довелося очолити безуспішний захист Києва від орди Батия:
Въ лѣто 6748. Приде Батый Кыєву в силѣ тяжьцѣ, многомь множьствомь силы своєй, и окружи град, и остолпи сила татарьская, и бысть град в обьдержаньи велицѣ. И бѣ Батый у города и отроци єго обьсѣдяху град. И не бѣ слышати от гласа скрипанія телѣгъ єго, множества ревенія вельблудъ єго, и рьжанія от гласа стадъ конь єго, и бѣ исполнена земля Руская ратных…
Постави же Баты порокы городу подълѣ вратъ Лядьскьх. Ту бо бѣаху пришли дебри. Порокомъ же бес престани бьющимъ день и нощь, выбиша стѣны. И возіидоша горожаны на избыть стѣны, и ту бѣаше видити ломъ копѣйный и щетъ скѣпаніє, стрѣлы омрачиша свѣтъ. Побѣженым и Дмитрови ранену бывшу, взіидоша татарѣ на стѣны и сѣдоша. Того дне и нощи гражанѣ же создаша пакы другий град около святоє Богородицѣ.
Наутрѣя же придоша на нѣ, и бысть брань межи ими велика. Людем же узбѣгшимъ и на церковь и на комаръ церковныя и с товары своими; от тягости повалишася с ними стѣны церковныя. И пріятъ бысть град сице воими. Дмитрѣя же изведоша язвена, и не убиша єго мужьства ради єго.
У той же рік прийшов Батий до Києва з великою силою] многим-множеством сили своєї, і окружив город. І обступила [Київ] сила татарська, і був город в облозі великій. І пробував Батий коло города, а вої його облягали город. І не було чути [нічого] од звуків скрипіння теліг його, ревіння безлічі верблюдів його, і од звуків іржання стад коней його, і сповнена була земля Руськая ворогами...
І поставив Батий пороки під город коло воріт Лядських,— бо тут підступили були дебрі,— і пороки безперестану били день і ніч. Вибили вони стіни, і вийшли городяни на розбиті стіни, і було тут видіти, як ламалися списи і розколювалися щити, [а] стріли затьмарили світ переможеним, і Дмитро поранений був. Вийшли татари на стіни і сиділи [там] того дня й ночі, а городяни зробили ще друге укріплення навколо [церкви] святої Богородиці.
А назавтра прийшли [татари] на них, і була битва межи ними велика. Люди тим часом вибігли і на церкву, і на склепіння церковне з пожитками своїми, [і] од тягаря повалилися з ними стіни церковні, і так укріплення було взяте [татарськими] воями. Дмитра ж вивели [до Батия], пораненого, але вони не вбили його через мужність його.
На початку 1241 р. татари здобули Кам’янець, Кременець, Галич, Володимир та інші міста й вирушили на захід. Довідавшись про смерть великого хана Угедея, 1242 р. вони повернули на схід.
Влітку 1245 р. Данило здобуває перемогу під Ярославом і остаточно встановлює свою владу в Галичині. Ще на Волині Данило провів реформу війська, організувавши полки з міщан і селян, переважно піші. Він будує низку нових міст - Данилів, Львів, Холм, усього 70. Розгортаються промисли, ремесла, будуються пишні храми та інші будівлі. Своєю новою столицею Данило зробив Холм. Двір князя відзначався пишнотою. Тут відбувалися турніри, виступали співаки. Панувала латинська мова. Водночас Данило Галицький проводить енерґійні каральні заходи проти непокірного боярства: страчує, конфіскує землі, роздає їх новому служилому боярству.
Але протистояти монгольському війську не вдалося. 1246 р. Данило виїхав до Золотої Орди. Він дістав підтвердження прав на все князівство, але мусив визнати себе васалом хана.
Оттуда же приде к Батыеви на Волгу. Хотящу ся єму поклонити, пришедшу же Ярославлю человѣку Сънъгурови, рекшу єму: «Брат твои Ярославъ кланялъся кусту и тобѣ кланятися». И рече єму: «Дьяволъ глаголеть из устъ ваших. Богъ загради уста твоя и не слышано будеть слово твоє». Во тъ час позванъ Батыємь, избавленъ бысть Богомъ и злого их бѣшенія и кудѣшьства.
И поклонися по обьчаю ихъ, и вниде во вежю єго. Рекшу єму: «Данило, чему єси давно не пришелъ? А нынѣ оже єси пришелъ — а то добро же. Пьєши ли черноє молоко, наше питьє, кобылій кумузъ?» Оному же рекшу: «Доселѣ єсмь не пилъ. Нынѣ же ты велишь — пью». Он же рче: «Ты уже нашь же тотаринъ. Пий наше питьє». Он же испивъ поклонися по обычаю ихъ, изъмолвя слова своя, рече: «Иду поклониться великой княгини Баракъчинови». Рече: «Иди». Шедъ поклонися по обычаю. И присла вина чюмъ и рече: «Не обыкли пити молока, пий вино».
О, злѣе зла честь татарьская! Данилови Романовичю, князю бывшу велику, обладавшу Рускою землею: Кыєвомъ и Володимеромъ и Галичемь со братомъ си, инѣми странами, ньнѣ сѣдить на колѣну и холопомъ называється! И дани хотять, живота не чаєть. И грозы приходять. О, злая честь татарьская!
Звідти ж прибув він до Батия на Волгу. [І] коли він збирався поклонитися [ханові], то прийшов чоловік Ярослава [Всеволодовича] Сонгур [і] він сказав: «Брат твій Ярослав кланявся кущу, і тобі кланятися». І одказав йому [Данило]: «Диявол говорить із уст ваших. Бог запре уста твої, і не буде почуте слово твоє». І в той час він покликаний був Батиєм: ізбавив його Бог і од лихого їх біснування, і од чаклування.
І поклонився він за обичаєм їх, і ввійшов у вежу його. Він, [Батий], сказав: «Данило! Чому ти єси давно не прийшов? Але якщо нині ти прийшов єси, - то й се добре. Чи п’єш ти чорне молоко, наше пиття, кобилячий кумис?» І він сказав: «Досі я не пив. А нині ти велиш — я п’ю». Він тоді сказав: «Ти вже наш-таки, татарин. Пий наше пиття!» І він, [Данило], випивши, поклонився за обичаєм їх, [і], промовивши свої слова [подяки], сказав: «Я іду поклонитися великій княгині Баракчиновій». [Батий] сказав: «Іди». Пішовши, він поклонився їй за обичаєм. І прислав [Батий] вина дзбан, і скзав: «Не звикли ви пити молока, пий вино!».
О, лихіша лиха честь татарськая! Данило Романович, що був князем великим, володів із братом своїм Руською землею, Києвом, і Володимиром, і Галичем, і іншими краями, нині сидить на колінах і холопом себе називає! А вони данини хотять, і погрози ідуть, [і] він життя не надіється! О, лиха ти, честь татарськая!»
Тим не менше, дії галицького князя викликали в монголів підозри. 1252 р. хан Батий направляє проти Данила військо воєводи Куремси. Данило зумів зберегти князівство, втративши лише Пониззя.
1253 р. папа Інокентій IV звернувся до християн Чехії, Моравії, Сербії, Помор’я та Прусії з закликом до хрестового походу проти татар, а до Данила відправив посольство на чолі з легатом Опізо з королівською короною і скіпетром. У місті Дорогочині в грудні 1253 (січні 1254) папський легат коронував і помазав Данила Романовича, який прийняв королівську відзнаку «від усіх своїх єпископів», підкреслюючи цим, що коронується не лише він, а сама Русь:
Присла папа послы честны, носяще вѣнѣць и скыпетрь и коруну, єже наречеться королевьскый санъ, рекый: «Сыну, пріими от насъ вѣнѣчь королевьства». Древле бо того прислалъ к нему пискупа Береньского и Каменецького, река ему: «И пріими вѣнѣць королевьства». Он же в то время не пріялъ бѣ, рѣка: «Рать татарьская не престаєть злѣ живущи с нами, то како могу пріяти вѣнѣць бес помощи твоєй».
Опиза же приде вѣнѣць нося, обѣщеваяся, яко: «Помощь имѣти ти от папы». Оному же одинако не хотящу, и убѣди єго мати єго, и Болеславъ, и Семовитъ, и бояре Лядьскыѣ, рекуще, дабы приялъ бы вѣнѣць. «А мы єсмь на помощь противу поганымъ».
Онъ же вѣнѣць от Бога прія, от церкве святыхъ Апостолъ, и от стола святаго Петра, и от отца своєго папы Некѣнтія, и от всих єпископовъ своихъ. Некентій бо кльняше тѣхъ хулящимъ вѣру грѣцкую правовѣрную, и хотящу єму сборъ творити о правой вѣрѣ, о воєдиненьи церькви. Данило же прія от Бога вѣнѣць в городѣ Дорогычинѣ.
Идущу ему на войну со сыномь Лвомь и со Сомовитомъ, княземь лядьскымь.
У той же час прислав папа послів достойних, що принесли [Данилові] вінець, і скіпетр, і корону, які означають королівський сан, кажучи: «Сину! Прийми од нас вінець королівства». Він бо перед цим прислав [був] до нього біскупа веронського і каменецького [Якова Браганца], кажучи йому: «Прийми вінець королівства». Але він, [Данило], у той час не прийняв був [вінця], сказавши: «Рать татарська не перестає. Зле вони живуть із нами. То як можу я прийняти вінець без підмоги твоєї?»
Тим часом Опізо, [посол папський], прийшов, несучи вінець [і] обіцяючи: «Ти матимеш поміч од папи». Але він, [Данило], все одно не хотів, та умовила його мати його [Анна], і [князі лядські] Болеслав [Стидливий] та Сомовит, [син Кондрата], і бояри лядські, кажучи: «Прийняв би ти вінець, а ми [готові] єсмо на підмогу проти поганих».
Він, отож, прийняв вінець од Бога, од церкви Святих апостолів, від престолу святого Петра, і від отця свого, папи [Ін]нокентія, і від усіх єпископів своїх. [Ін]нокентій же проклинав тих, що хулили віру грецьку православну, і збирався він собор учинити про істинну віру [і] про возз’єднання церкви.
Прийняв же Данило од бога вінець у городі Дорогичині, коли він ішов на війну [проти ятвягів] із сином Львом і з Сомовитом, князем лядським.
1258 р. прийшов воєвода Бурундай з більшими силами. він змусив знищити власними руками укріплення в Кременці, Луцьку, Львові, Володимирі. Залишився тільки Холм. Після того татари пішли в Польщу й зруйнували Краків, Люблин, Сандомир та інші міста.
1264 р. Данило помер.
А король бяшеть тогда впалъ в болесть велику, в нейже и сконча животъ свой. И положиша во церкви святѣ Богородици в Холмѣ, юже бѣ самъ создалъ.
Се же король Данило князь добрый, хоробрый и мудрый, иже созда городы многи, и церкви постави, украси ѣ разноличными красотами. Бяшеть бо братолюбьємь святяся с братомъ своимъ Василкомъ. Сей же Данило бяшет вторый по Соломонѣ.
А король [Данило] впав тоді був у недугу велику, і в ній він і скончав живоття своє. І положили його в церкві святої Богородиці в Холмі, що її він сам був спорудив.
Сей же король Данило [був] князем добрим, хоробрим і мудрим, який спорудив городи многі, і церкви поставив, і оздобив їх різноманітними прикрасами, і братолюбством він світився був із братом своїм Васильком. Сей же Данило був другим по Соломоні».
У стилі Галицько-Волинського літопису вже дається взнаки переважний вплив «плетенія словес» - орнаментального стилю. Виклад емоційно наснажений, насичений метафорами, вишуканими порівняннями, афоризмами. Часто зустрічаються ускладнені риторичні звороти, цитати з візантійських авторів.
Прикметною рисою, яка до певної міри повертає до вступного розділу «Повѣсти временных лѣт», є звернення до епосу. Відчутне використання фольклорного матеріалу, розробка сюжетів легенд і пісень.
Найбільш відома легенда про євшан-зілля, введена на початку літопису до характеристики Володимира Мономаха як переможця половців. Імовірно, ця легенда й має половецьке походження:
Тогда Володимерь и Мономахъ пилъ золотом шоломомъ Донъ, и приємшю землю ихъ всю и загнавшю оканьныя агаряны. По смерти же Володимерѣ оставъшю у Сырьчана єдиному гудьцю же Ореви, посла и во обезы, река: «Володимеръ умерлъ єсть. А воротися, брате, поиди в землю свою. Молви же єму моя словеса, пой же єму пѣсни половѣцкія. Оже ти не восхочеть, дай єму поухати зелья, именемь євшанъ». Оному же не восхотѣвшю обратитися, ни послушати, и дасть єму зельє. Оному же обухавшю, и восплакавшю, рче: «Да луче єсть на своєй землѣ костью лечи, и не ли на чюже славну быти». И приде во свою землю
Тоді Володимир Мономах пив золотим шоломом із Дону, забравши землю їх усю і загнавши окаяннях агарян. По смерті ж Володимировій остався у Сирчана один лиш музика Ор, і послав він його в Обези, кажучи: «Володимир уже вмер. Тож вернися, брате. піди в землю свою». Мов же ти йому слова мої, співай же йому пісні половецькії. А якщо він не схоче, - дай йому понюхати зілля, що зветься євшан». Той же не схотів ні вернутися, ні послухати. І дав Ор йому зілля, і той, понюхавши і заплакавши, сказав: «Да лучче єсть на своїй землі кістьми лягти, аніж на чужій славному бути». І прийшов він у землю свою.
Євшан-зілля — різновид полину, що росте в південних степах; ця рослина має сильний і відночас ніжний, приємний запах. 1899 р. Микола Вороний, згодом один з засновників Української Центральної ради, написав свій найвідоміший твір - поему за мотивами цієї легенди про необхідність повернення людині історичної пам’яті, усвідомлення своєї національної приналежності. Ось уривок із вірша, який переповідає ключому ситуацію, коли співець дав юнакові понюхати євшан-зілля:
Із грудей своїх знімає
Той євшан, чарівне зілля,
І понюхать юнакові
Подає оте бадилля.
Що ж це враз з юнаком сталось?
Твар поблідла у небоги,
Затремтів, очима блиснув
І зірвавсь на рівні ноги.
Рідний степ — широкий, вільний,
Пишнобарвний і квітчастий —
Раптом став перед очима,
З ним і батенько нещасний!..
Воля, воленька кохана!
Рідні шатра, рідні люди...
Все це разом промайнуло,
Стисло серце, сперло груди.
«Краще в ріднім краї милім
Полягти кістьми, сконати,
Ніж в землі чужій, ворожій
В славі й шані пробувати!» —
Так він скрикнув, і в дорогу
В нічку темну та пригожу
Подались вони обоє,
Обминаючи сторожу.
Байраками та ярами
Неутомно проходжали —
В рідний степ, у край веселий
Простували, поспішали.
Пригадаймо, що найвідоміший вірш Миколи Вороного, пісня «О Україно», стала в ХХ ст. одним із знакових для національно-визвольного руху творів:
За Україну, з вогнем-завзяття,
Рушаймо браття всі вперед
Слушний час кличе нас,
Ну ж бо враз сповнять святий наказ
За Україну, за її волю,
За честь і славу, за народ!
Текст пісні було написано навесні 1917 року й тоді ж опубліковано в одному з перших номерів «Народної волі», а невдовзі — і в стрілецьких часописах. Музичну обробку згодом здійснив Ярослав Ярославенко. З часом оригінальний текст дещо видозмінився, й композиція стала також відома під назвою «О Україно, люба ненько».
Волинський літопис
Друга частина Галицько-Волинського літопису дещо простіша і за композицією, і за стилем. Автор дбає про послідовність і ясність викладу, звертає увагу на побутові подробиці. Він вживає менше церковнослов’янізмів, натомість часом зустрічаються діалектизми, що свідчить про вплив живої народної мови.
Після смерти Данила Василько Романович (1205-1270) став правителем Галицько-Волинської держави. Він залишався у Володимирі.
Його престіл успадкував син Василька й племінник Данила Володимир (1270-1289), висококультурна й освічена людина. Володимир неохоче брав участь у війнах, будував нові міста, замки, церкви. Він сам переписував книги для церков, серед них «Кормчу книгу». До літопису включена похвала Володимирові Васильковичу
Сій же благовѣрный князь Володимѣрь возрастомь бѣ высокь, плечима великь, лицемь красенъ, волосы имѣя желты кудрявы, бороду стригый, рукы же имѣя красны и ногы, рѣчь же бяшеть в немь толъста, и устна исподняя добела. Глаголаше ясно от книгъ, зане бысть философъ великъ. И ловечь хитръ хороборъ. Кротокъ, смиренъ, незлобивъ, правдивъ, не мьздоимѣць, не лживъ, татьбы ненавидяше, питья же не пи от воздраста своєго. Любь же имѣяше ко всимъ, паче же и ко братьи своєй, во хрестьном же челованьи стояше со всею правдою истиньною, неличемѣрною, страха же Божія наполненъ, паче же милостыни предлежаше, манастыря набдя, черньцѣ утѣшаа и вси игуменѣ любью пріимая. И манастыря многи созда.
Сей же благовірний князь Володимир на зріст був високий, у плечах великий, з лиця гарний, волосся мав жовте кучеряве, бороду стриг, і руки мав гарні, і ноги. Голос же в нього був низький і нижня губа дебела. Говорив він ясно [словами] зі [Святих] книг, тому що був філософ великий. І ловець він [був] умілий і хоробрий. [Був] він кроткий, смиренний, незлобивий, справедливий, не загребущий, не лживий, злодійство ненавидів, а пиття не пив [хмільного] зроду. Приязнь же він мав до всіх, а особливо ж до братів своїх, у хресному ж цілуванні стояв він по всій правді істинній, нелицемірній, і страху божого сповнений. Особливо ж старався він про милостиню, [і] про монастирі подбав, ченців піддержуючи і всіх ігуменів з любов’ю приймаючи, і монастирі многі він спорудив.
Саме ця похвала засвідчує запозичення зі «Слова о законѣ и благодати»:
Востани от гроба твоего, о честная главо, востани, отряси сонъ, нѣси бо умерлъ, но спишь до обыдаго востанія! Востани, нѣси бо вьмерлъ! Нѣсть бо ти умерети, лѣпо вѣровавшу во Христа, всему миру живодавча. Отряси сонъ! Возведи очи, да видиши, какоя тя чести Господь тамо сподобив постави.
Встань із гробу твойого, о преславна голово, встань! Отряси сон! Ти бо не вмер, а спиш до спільного всім воскресіння! Встань, ти бо не вмер, бо не гоже умерти тобі, який вірував у Христа, всього світу життєдавця. Отряси сон, зведи очі, і побачиш ти, якої тебе чести Господь там сподобив.
Троє Данилових синів, Лев, Шварн і Мстислав, залишилися в Галичині, поділеній між ними. Найталановитішим з них був Лев (1264-1301?). До нього після смерти братів перейшли їхні уділи. Після смерти Лева (точна дата невідома) його владу успадкував Юрій I (1301-1308). Він уникав воєн, дбав про економічний добробут держави. Свою столицю переніс до Володимира. На печатці його іменується: «Rex Russiae, princeps Ladimeriae» (король Руси, князь Володимирії).
3. Руський літопис
«Лѣтописець руский» («Літопис руський») — такий заголовок має ця книга в рукописі, що колись належав був Іпатіївському монастирю біля міста Костроми (нотатка XVII ст. на звороті першого аркуша: «Книга Ипатцкого монастыря лѣтописец о княжениі»).
Згідно з найбільш поширеною версією, монастир заснований близько 1330 року татарським мурзою Четом, родоначальником роду Ґодунових і Сабурових, котрий утік був із Золотої Орди до князя Івана Калити і прийняв у Москві хрещення під іменем Захарія. У цьому місці йому було видіння Божої Матері з апостолом Пилипом і священномучеником Іпатієм Гангрським, результатом якого стало його зцілення від хвороби. У подяку за зцілення на цьому місці був заснований монастир. Спочатку був побудований храм Пресвятої Тройці, потім храм Різдва Богородиці, кілька келій і потужна дубова стіна. Навколо розташовувалися житлові і господарські будівлі. Усі будівлі були дерев’яними.
Згідно з менш відомою версією, монастир заснував в 1275 році князь Василь Ярославович, брат Олександра Невського, який став уже великим князем володимирським, але волів жити в Костромі. Після смерти князя Василя і скасування Костромського князівства монастир потрапив під заступництво роду Ґодунових, котрий піднісся в середині XVI століття. Ґодунови, як і деякі інші знатні боярські роди (Захар’їни, Вельяминови, Сабурови, Шеїни), вважали Захарію (Чета) своїм родоначальником. Його представники стають доброчинцями Іпатіївського монастиря. На території монастиря розташована усипальниця цього древнього і знаменитого боярського роду, в тому числі могили батька і матері Бориса Ґодунова.
«Літопис руський» — це книга великого формату (30×23 см). Аналіз паперу і почерків показав, що книгу переписано близько 1425 року. Рукопис має старовинну шкіряну оправу з мідними застібками і нараховує 307 нумерованих аркушів (включаючи й перший, колись чистий, а тепер із різними пізнішими приписками), або 614 сторінок. Він датується кінцем 1420-х рр. У XVII столітті цей список знаходився в Іпатіївському монастирі, звідки літопис і отримала назву. У 1809 він був знайдений у бібліотеці Академії наук визначним російським істориком Миколою Карамзіним (1766-1826) – симбірським дворянином, нащадком кримсько-татарського мурзи Кара-Мурзи, автором дванадцятитомної «Історії держави Російської»
Руський літопис - це українське літописне зведення, складене з різних літописних зведень на початку XIV ст. Іпатіївський список скопійовано в Росії з якогось рукопису, де вже були проставлені дати для третьої, останньої частини літопису. Є підстави припускати, що поєднання галицько-волинського літописання з київським зведенням здійснили у Володимирі-Волинському за князя Володимира Васильковича.
Зведення містить третю редакцію «Повѣсти временных лѣт» з продовженням до 1117 року, Київський літопис кінця XII ст. та Галицько-Волинський літопис.
Крім Іпатіївського списку існують пізніші списки Руського літопису — Острозький (Хлєбниковський) сер. XVI ст., Четвертинський (Погодинський), Єрмолаївський, Марка Бундура (Я. Яроцького) та пізніші копії з них. Нині рукопис зберігається в Санкт-Петербурзі, у бібліотеці Академії наук Росії під шифром 16.4.4.
Переклад українською мовою здійснено Леонідом Махновцем (1919-1993). Це видання було відзначене Державною премією України ім. Т.Г. Шевченка 1990 р.
4. Літописання у Великому князівстві Литовському
В 1230-1240 роках князь Міндовґ об’єднав частину литовських та руських племен у Велике князівство Литовське. А вже за Ґедиміна (1316–1341), зачинателя нової княжої династії, до складу держави входять Берестейщина та Полісся. Протягом XIV ст. відбувається масове входження під владу Ґедиміновичів українських земель. У 1340 р. Ґедимінів син Любарт став володарем Галицько-Волинської держави. Його пам’ять увічнює в сучасній Україні один із найкращих замків – замок Любарта в Луцьку.
Абсолютну більшість населення Великого князівства Литовського складали слов’яни – українці та білоруси. Їхня мова (руська або проста) стала державною, збірник законів (Руська правда) ліг в основу законодавства, православна релігія стала фактично панівною, хоча етнічні литовці ще довго лишаються язичниками.
Державна доктрина Великого князівства Литовського будувалася на ідеї продовження ним традицій Великого князівства Київського. І, як продовження Руського літопису, в культурних центрах Литви – Новогрудку, Пінську, Смоленську, а з 1323 р. – новій столиці Вільні (лит. Vilnius, білорус. Вільня), ведуться власні хроніки.
Білорусько-литовський літопис
1446 р. вони об’єднуються в перше літописне зведення Великого князівства Литовського, яке називають Білорусько-литовським літописом. Він був складений у Смоленську невідомою духовною особою. Літопис охоплює події з історії Руси та Литви за 854-1427 рр. Підкреслюється спадкоємний зв’язок великокняжих держав Рюриковичів і Ґедиміновичів. Приділяється увага подіям на Полоцькій землі, наводиться історія княжни Рогніди.
Виділяються включені до складу літопису «Похвала великому князю Вітовту» й «Літописець великих князів Литовських».
«Похвала великому князю Вітовту»
«Похвала» була складена між 1428 і 1430 рр. на прославлення великого князя Вітовта (лит. Vytautas) (1350—1430), визнаного довічним правителем Великого князівства Литовського після об’єднання його в єдину державу з Польським королівством. Автор, часто вживаючи біблійні вислови і образи, гіперболічно змальовує могутність князя, зовсім не дбаючи про правдивість зображення його діянь. Він ідеалізує свого героя, приписуючи йому винятковий героїзм, силу, хоробрість. Могутність князя порівнюється з нестримною у своїй течії річкою, а мудрість— з невичерпним морем. У своєму захопленні персонажем автор зображує Вітовта найсильнішим володарем Європи: йому нібито підкоряються не тільки польський король Ягайло (насправді його сюзерен), а й римський король, московський князь, татарські хани, молдавський господар:
Како не почюдимся чести великого господаря, єже которыи земли на востоце или на западе приходяще поклоняются славному, єже єсть царь над всею землю, и той пришед поклонися славному господарю великому князю Александру, зовему Витовту.
Єще же и турускій царь честь велику и многи дары и подавши. Славному господарю, благовѣрному же и христолюбивому царю царьгородскому, и тому с ним во велицей любви живущи. Також и Ческоє королевство великому честь держащи над славным господарем, и еще и донской король велику честь и дары многи подавши славному господарю великому князю Витовту.
В та же лѣта брату єго Ягайлу держащи стол Краковского королевства, по лядскому языку тому зовему Владиславу, и тому с ним во велици любви живущи. Коли славный господарь Витовт на котору землю гневен бываше и котору землю хотяше казнити, королю же Владиславу всегда дающи помощь. Єще же ины цари усточни служахуть єму. Також великий князь Московскій во велицей любви живяще с ним, и єще же иныи князи велици немецкіи служахуть єму со всими городы своими и со землями. Ти же велици князи немецки, по немецкому языку зовемому мистрове, єще же господарь земли Молдавскои и Бесарабскои, по власкому языку зовемем воеводы, також господарь тои земли Болгарскои, по болгарскому языку зовемыя дѣиспоты, и єще ж иныи велици князи, великій князь тверскій и великій князь рязанскій, и великій Одоєвскій, и Великій Новгород, и великій Псков, сопроста реку, иже не обретеся во всем Помори ни град, ни мѣсто, иже бы не приходили к славному господарю Витовту. Тіи же велици господари велици земли велици князи. И єще же писахом зде иныи во велици любви живущи с ним, а ини крипко служахоть єму, славному господарю, и честь велику и дары великы, и дани многи приносяхуть єму, не токмо по вся лѣта, но и по вся дни.
Як не здивуватися славі великого господаря [Вітовта]. Немає земель ні на сході, ні на заході, звідки не приходили б вклонитися цьому славному господарю. Якщо навіть є цар над усією землею, i то, прийшовши, кланявся б був славному господареві, великому князю Олександру, ще звався Вітовт. Ще i турецький цар шану велику висловлював i подарунки численні підносив [цього] славному господарю. У великій любові жив з ним i правовірний i христолюбивий цар Царгородський. Також i Чеське королівство з великою честю ставилося до [нашого] славного господаря. А ще данський король шану велику висловлював i подарунки численні підносив славному господареві, великому князеві Вітовту.
У ті ж роки брат його Ягайло, по-польському названий Владиславом, володів Краківським королівством, i він з ним [також] у великій любові жив. Якщо славний господар Вітовт на яку землю гнівався i хотів покарати, король Владислав завжди давав йому допомогу. Служили ще йому i східні царі. Також великий князь Московський у великій любові жив з ним. Служили йому ще й інші: великі князі німецькі з усіма своїми містами i землями, по-німецькому звані маґiстрамi; господар землі Молдавської i Бессарабської, по-волоському званий воєводою; також i господар землі Болгарської, по-болгарськи званий деспотом. Ще й інші великі князі [служили великому князю Вітовт]: великий князь тверський, великий князь рязанський, великий князь Одоєвський, i Великий Новгород, i Великий Псков. Просто кажучи, не знайдеться у всьому Помор’ї ні міста, ні краю, які б не слухалися цього славного господаря Вітовта. Ці великі господарі, великі князі, великі землі, про які ми тут писали, одні у великій любові жили з ним, а інші сильно служили йому, славному панові, повагу велику [висловлювали] i подарунки численні підносили йому не тільки щороку, але i кожен день.
І хоча Вітовт поширює свою державу, але з сусідніми країнами живе мирно і приязно. Головна ідея «Похвали Вітовту» — ствердження політичної незалежності Великого князівства Литовського від Польщі, правитель якої називається «Краківським королем».
«Літописець великих князів Литовських»
«Літописець великих князів Литовських» описує політичну історію Великого князівства Литовського в період від смерті Ґедиміна в 1341 році до кінця XIV століття. «Літописець ...» написаний невідомим автором наприкінці 1420-х років в Смоленську. Перша частина твору, описуючи змови та міжусобиці в Литовській державі, обґрунтовує права Вітовта на її очолювання. Друга частина складається з коротких розповідей про політичне життя Великого князівства Литовського останній чверті XIV століття.
Особливістю литовських літописів є те, що в більшості випадків відомості передаються у вигляді оповідань, нерідко становлять зв’язну розповідь. У літописах багато вставних епізодів, легенд і переказів. У них майже відсутні релігійні мотиви і фразеологія, що надає їм світського характер.
Зміст літописів складає родовід і опис діяльності князів і литовської знаті. Один із головних героїв литовських літописів - Витовт, під керівництвом якого в Ґрюнвальдській битві (1410) був розбитий орден хрестоносців. Літописи містять також народні перекази.
Вельми мальовничий переказ про те, що Вільно було засноване Ґедиміном, якому приснився залізний вовк, грізне виття якого був голосніше, ніж у ста вовків. Це означало, що слава міста піде по всьому світу.
В іншому переказі розповідається про те, що князь Кейстут (Кястутіс) взяв собі в дружини Біруте - просту дівчину, яка хотіла присвятити себе служінню язичницьким богам. Біруте стала матір’ю Вітовта.
[1] Насправді 12