05. Поети-гуманісти
Филип Каллімах
Справжнє ім’я італійського гуманіста, що спричинився до розвитку польської культури епохи Ренесансу - Filippo Buonaccorsi. Він народився в містечку Сан-Джиміньяно в Тоскані 1437 р. і спершу працював у Венеції. Протягом 1462-1468 рр. він перебував у Римі: був секретарем кардинала Бартоломео Ровереллі, входив до складу Римської академії. Тоді він і прибрав за гуманістичною модою грецький псевдонім «Каллімах»: Καλλίμαχος був давньогрецьким поетом, жив у ІІІ ст. до н.е. й вважається творцем «олександрійського» напрямку в поезії.
1468 р. через участь у змові проти папи Павла ІІ Каллімах був змушений тікати з Риму. Так він опиняється в Кракові, а потім, навесні 1470 р., - у містечку Ду́наїв (нині селі Перемишлянського району на Львівщині). Там знаходився маєток львівського архиєпископа Григорія з Сянока. І хоча Рим вимагав видачі Каллімаха, львівський архиєпископ відмовився це вчинити.
Каллімах опинився в Кракові як учитель латини синів короля Казимира Яґеллончика Яна Ольбрахта й Олександра. Він брав участь у дипломатичних місіях до римського престолу й Констатинополя. Маючи помітний вплив на східну політику Казимира Яґеллончика та Яна І Ольбрахта, він домагався захисту польського суверенітету від втручань Риму.
Помер 1 листопада 1496 р. в Кракові від час епідемії. Його тіло було урочисто поховане в домініканському костелі.
Писав латинською мовою. Йому належать біографії кардинала Збігнева Олесницького, архиєпископа Григорія з Сянока, Владислава Варненьчика, а також праці антитурецького змісту: історія походу короля Владислава Варненьчика проти турок, опис дипломатичної боротьби проти турок Венеціянської республіки, промова до папи Інокентія VIII на конґресі християнських держав у Римі 1490 р. Каллімах критикував попередню східню політику папської держави й закликав до союзу з Польщею в протистоянні турецькій експансії.
«Vita et mores Gregorii Sanocei» («Життя і звичаї Григорія з Сянока») (1476) - твір похвально-панегіричний. Львівський архиєпископ зображений тут як визначний і зрілий гуманіст. Звичайно, чесноти героя перебільшені, але сенс твору не зводиться до акту вдячности за опіку й притулок. Це дидактично-моралізаторський твір, у якому конструюється взірець особи єпископа-гуманіста й мецената.
Протягом 1470-1471 рр. Каллімах написав 60 любовних елегій та епіграм, адресованих Фанні Свентосі. Встановити її особу важко. Часом припускають, що нею була Анна Ліґензіна, донька Яна Фелікса Тарновського. Каллімах створює в своїх елегіях два персонажі: ліричного героя і адресатки. Обидва персонажі функціонують у межах надзвичайно розвиненого й розгалуженого сюжету, де мають місце і скарги, і заздрість, і туга, і звірливість.
Одна з елегій - «Quid mihi si pacti potuisti federis horam» («Чому, коли ти не змогла прибути до мене у домовлений час»):
Czemu gdy przybyć nie mogłaś o umówionej godzinie,
Zwiodłaś przysięgą mnie: «Jutro odwiedzę twój dom».
Wszak nie dotrzymać obietnic tęsknocie ukochanego
To jakby splamić krwią człowieka ręce swe.
Її стиль зраджує захоплення античністю, насичений прикладами зі стародавньої історії та міфології, що стають предметом порівняння зі стосунками персонажів. Ліричний герой переживає, що кохана не прийшла на побачення, нагадує про Пірама та Фісбу, які через кохання покінчили життя самогубством. Він спинається на високу вежу й визирає кохану на всі боки, але не бачить її. Він хоче дорікнути коханій, але не зважується цього зробити, бо надто кохає її.
Strzeż się więc, aby cię bogów gniew nie dosięgnął, gdy będziesz
Uparcie zdrady knuć, niedbała o swój los.
Ale niech groźba ta prędko w powietrzu lekkim zaginie,
Ty miła bogom bądź, wierna czy pełna zdrad.
Wolałbym przecież, o Fannio, abyś mnie stale zwodziła,
Niżby na ciebie spadł przeze mnie bogów gniew.
Завдяки Каллімахові вперше в польській поезії запроваджується любовна тема. Але видані ці твори не були і їхній вплив на літературу був мінімальний.
Григорій з Сянока
Григорій із Сянока народився близько 1406 року поблизу міста Сянок на Лемківщині, ймовірно, у бідній шляхетській родині. Припускають, що батька його звали Петро Стременчук.
12-річним утік із дому, мандрував Польщею та Німеччиною. З 1428 р. навчався з перервами в Краківському університеті, де 1433 р. отримав ступінь бакалавра.
У 1433-1437 роках він був вихователем синів краківського воєводи Яна Тарновського (1367- 1432/1433). Тоді ж почав писати власні твори. До 1437 року був висвячений на священика.
1437 р. переїхав до Риму, працював у канцелярії папи Євгенія IV копіїстом і музикантом. Відвідав Флоренцію, де познайомився з італійськими гуманістами.
Після повернення до Кракова він у 1439 р. здобув ступінь магістра artes liberalis. В Яґеллонському університеті читав лекції з класичної поезії (коментував Вергілієву «Буколіку»).
У 1440 році отримав парафію у місті Величка під Краковом. Як капелан короля Владислава III Варненчика та нотаріус королівської канцелярії, він брав участь в угорському (1440) та Варненському (1444) походах. Після поразки під Варною він залишився в Угорщині, де працював вихователем дітей магната Яноша Гуняді (Hunyadi János; 1387/1407-1456) - князя Трансільванії, реґента угорського королівства. Згодом опинився при дворі архиєпископа Яноша Вітеза у Вараді і (зараз Орадя, Румунія), де отримав посаду каноніка кафедральної капітули. В цей час зблизився з гуртком гуманістів з Болоньї.
Прибл. у 1450 р. він повернувся до Польщі. З подання короля Казимира IV Ягеллончика Григорій призначається львівським архиєпископом. 4 серпня 1451 р. в Кракові відбувається рукоположення в єпископи. Керуючи Львівською латинською архиєпархією, Григорій прославився як меценат, покровитель мистецтва, культури та науки. У містечку Дунаїв під Львовом він заснував єпископську резиденцію, яка стала першим на польських і українських землях гуманістичним осередком. Там знаходили притулок іноземні гості, бували вчені й письменники. Помер у 1477 році в Рогатині (нині Івано-Франківська область).
Більшість творів (епітафії, епіграми, промови) Григорія із Сянока втрачені; збереглося лише кілька латинських віршів, зокрема вірш-епітафія на смерть короля Владислава ІІІ Варненчика і королеви Софії Гольшанської.
Вірш «До Каллімаха» (Divitias poscis reddas ut carmine surdam...) (пер. Еви Ґлембіцької):
Ty bogactw pragniesz, spraw zatem, by dzięki pieśni ogłuchła
Ta, do której podąża stale każda ma myśl.
Na cóż mi wiersze kunsztowne, po co mi uczona Talia,
Jeżeli panią mą tylgo ogłuszyć chcę?
Już lepiej to mogą uczynić świerszcze latem grające
I w stawie czyniący wrzask tłum rozgadanych żab.
Panią mą ułagodzić wierszami pięknymi się staram,
Aby bardziej łaskawa stała się dla moich próśb.
Spraw to: gdy dzięki pieśni łagodną i miłą się stanie,
Ja wtedy, wdzięczny ogromnie, bogactwa wielkie ci dam.
Ян з Вісліци
Ян з Вісліци народився між 1485 і 1490 рр. у місті Вісліца на лівому березі річки Ніди. Вчився в Краківському університеті, причому серед його викладачів був Павло з Кросна. Близько 1506 р. дістав ступінь бакалавра. Помер між 1517 і 1520 рр.
1516 р. вийшла друком епопея «Bellum Prutenum» («Пруська війна») в трьох книгах, присвячена Сигізмундові І. Епопея подає леґендарні причини польсько-німецького конфлікту, тріумф польської зброї під Ґрюнвальдом, долю династії Ягеллонів. У першій книзі автор скаржиться на мовчанку поетів довкола битви під Ґрюнвальдом, нагадує про чесноти Ягайла, допомогу святого Станіслава в бою, закликає Матір Божу заопікуватися його поетичною працею, описує географію, історію Польщі починаючи від Леха і Крака, трагічну історію Ванди. У другій книзі він захоплено пише про могутність Ягайла, критично оглядає історію тевтонських рицарів, історію конфлікту й підготовку до бою. Опис подій битви починається віршами:
Była pora gorąca i lipca upały
Na role dar Cerery wywiodły dojrzały,
Piękne dzieło dla żeńców zgiętych i wieśniaków.
Wówczas Mars groźny stanął na polach Prusaków.
Wstrząsnął bronią, obrócił puklerz w obie strony,
Obwieścił Prusom, Polsce wojnę i jej plony
Okrutne zapowiedział: zgonów, nieszczęść wiele
Ludom, które żądały oręża zbyt śmiele.
Далі описується сама битва, при чому багато уваги присвячується побожності Ягайла, видінню святого Станіслава, який запевнив Ягайла в перемозі. Картина битви наслідує античні описи:
Wypadają zastępy, a król mknie na czele.
Pierwszy szerzy śmierć straszną, wdziera się w oddziały,
Powala niezliczonych, rosną trupów wały
Wokół. Jak ongiś Tydeus dziki i ponury
Szalał koło skalistej, groźnej Sfinksa góry,
Lub Hektor wojowniczy, co zasłał ciałami
Greckich książąt równinę pod Troi murami,
Tak król srogi germańskie tłumy trupem kładzie,
Szczęśliwy wódz, szczęśliwy w zwycięskim napadzie.
У третій книзі пишеться про одруження Ягайла (вже четверте!) з руською князівною Софією. Цим шлюбом в епопеї опікуються античні боги: Юпітер, Юнона, Марс, Венера, Меркурій. Панегіричний опис династії продовжується аж до Сигізмунда І й завершує «Пруську війну».
Миколай Рей – «батько польської літератури»
Біографія
Миколай Рей народився 1505 р. в містечку Журавно, розташованому в міжріччі Дністра і Свічі. Нині це селище міського типу Журавне Жидачівського району Львівської області. Він походив із шляхетської родини, спокревненої зі львівським архиєпископом. Вчився він спочатку в місті Скальбмеж (нині Свентокшиського воєводства), потім у Львові, а з 1518 р. був записаний до Краківського університету. Навчався він не вельми сумлінно, волів проводити час у веселому товаристві ровесників. Епізодичність освіти залишила Рея талановитим самоуком.
Вдома він користувався свободою - полював, рибалив, аж поки батько 1525 р. не влаштував його на двір магната Анджея Тенчинського, на той час - сандомирського воєводи, згодом воєводи краківського. Рей потрапляє у вишукане шляхетське оточення, стає секретарем Тенчинського. Там він доповнює свою художню освіту, знайомиться з літературною творчістю. Перший біограф Рея Анджей Тшечеський стверджував, що він у ті часи «wirsze rozmaite tak nic nie rozmyślając, czynił».
Рей одружився 1531 р., потім потрапив в оточення Миколая Сенявського - белзького та руського воєводи, а згодом великого коронного гетьмана. Сенявський був кальвіністом, і під впливом його оточення Рей переходить на лютеранство, а потім і на кальвінізм. Причиною переходу були суто станові міркування: кальвінізм здобув популярність серед шляхти й імпонував їй республіканським устроєм спільноти.
Рей активно займається релігійною діяльністю: дискутує з католицькими богословами, засновує протестантські зібрання й школи. Він брав участь у кальвіністських синодах; 1546 р. видав переклад Псалтиря польською мовою. Разом із тим Реєві закидали переслідування монахів, вигнання священиків і захоплення католицьких храмів. Він захищав о. Валентина з Серадзя, пароха Хщонова, який одружився й увійшов у конфлікт із єпископом. Так само Рей боронив Миколая Олесницького, оскаржуваного за захоплення під кальвіністське зібрання монастиря паулінів у Пінчові.
Свою письменницьку діяльність сприймав як форму суспільного служіння. Був першим польським поетом, що отримав нагороди за свою працю — польські королі Сигізмунд I Старий та Сигізмунд II Август передали Рею у власність села. Неодноразово брав участь у сеймах, представляв на них галицьку землю й Руське воєводство. Його характеризують як людину рухливу, веселу, відкриту, поривчасту, але разом із тим конфліктну й грошолюбну.
Помер Рей між 8 вересня — 5 жовтня 1569 р. Точне місце смерти невідоме, але припускають, що він помер і був похований в заснованому ним містечку Окша (нині село Окса в Свентокшиському воєводстві).
Творчість
Хоча Рей не був гуманістом у прямому розумінні цього слова, польська культура завдячує йому поширенням гуманістичних ідей. Його визнається «батьком польської літератури», а часом (на підставі написаного ним твору «Wizerunek») - «польським Данте».
Творчість Рея несе на собі відбиток пограниччя епох: Середніх віків і Ренесансу. Вона позначена середньовічним моралізаторством і водночас декларує ренесансну місію письменника. В основі цієї місії - просвіта рідного народу, повернення втраченої гармонії людини й природи. Важливим складником цього виступає рідна мова, активно впроваджувана Реєм на зміну латині.
Ідеал людини, до якого прагне вести свого читача Рей, гуманістичний за своєю природою. Це людина праведна, совісна, чесна, стійка, здатна гідно прийняти від Бога й плекати в собі дар благодати. Безперечним пріоритетом для цієї людини є суспільне служіння.
Мова творів Рея жива й барвиста. Це та мова, якою спілкувалася шляхта в його часи. Попри брак систематичної освіти, Рей виявляв легке оперування польською мовою, хороше почуття ритму й рими.
«Krótka rozprawa między trzemi osobami, Panem, Wójtem a Plebanem» (1543)
Це перший друкований твір Миколая Рея. Він був опублікований 1543 р. Підписаний псевдонімом: Ambroży Korczbok Rożek. Проблеми, що їх порушують три співрозмовники й (наприкінці) персоніфікований образ Речі Посполитої, належать до найактуальніших у ці часи. Вони стосуються політичного устрою, релігії, звичаїв. Твір насичений алюзіями, розрахованими на сучасника, який добре знає деталі актуального суспільного життя країни.
Проблематика твору пов’язана з боротьбою шляхти за захист прав і державної власности. Вона значною мірою визначається вимогами шляхти, що висувалися на сеймах 1530-1540-х рр., коли точилася т. зв. «wojna kokosza».
У липні 1537 р. почався перший «рокош» (заколот) шляхти Львова та Руського воєводства проти посилення влади короля. Його не підтримали впливові магнати, які й назвали його «Wojna kokosza», тобто «куряча війна», бо буцімто шляхта, яка зібралася біля Глинян, поз’їдала всіх курей в околиці Львова. Причиною зібрання шляхти був заклик шляхти королем Сигізмундом І Старим на війну з Молдовою. Збір посполитого рушення (ополчення) було призначено на липень 1537 р. в містечку Глиняни (нині Золочівського району Львівської обл.). Але, замість підготовки до походу, шляхта провела рокошевий сейм, на якому ухвалила претензії до короля. Головними вимогами були:
- кодифікація права, прийнятих на Сеймиках законів;
- зменшення повноважень Сенату на користь палати послів шляхти Сейму згідно з гаслом «nihil novi» — «нічого нового без палати послів» (король представляв монархію, Сенат магнатерію, палата послів Сейму шляхетську демократію із найбільшою законодавчою владою);
- обрання нового короля виключно після смерті старого голосами шляхти на елекційному Сеймі «з волі і згоди присутніх»;
- заборона скупу маєтностей королевою Боною;
- повернення (egzekucja) до Королівщини маєтностей, якими неправомірно володіли магнати;
- звільнення шляхти з видатків на користь Церкви, відміни привілеїв духовенства, даровизн на користь Церкви, зменшення земельних володінь монастирів, оподаткування церковної десятини, заборона розгляду справ церковними судами у майнових питаннях, призначення оплати за зайняття єпископства на боротьбу з татарами;
- дотримання закону 1504 про incompatibilitas — заборону одночасного займання декількох посад однією особою з дотриманням правила осідлості (земські уряди може займати виключно шляхта цієї землі);
- ліквідації самостійности Литви, Пруссії;
- модернізація судових процедур;
- визначення постійних радників короля;
- впорядкування державної скарбниці з поділом чітким прибутків короля і держави, виділенням четвертини коштів на утримання війська;
- створення постійного війська;
- гарантування свободи віровизнання;
- звільнення шляхти від усіх видів внутрішніх податків — мит, мостових, дорожніх і т. д.;
- ліквідації цехів у містах, заборони володіння міщанами земельними наділами, збільшення торговельних прав євреїв, що здебільшого жили у маєтностях шляхти, підпорядкування міщан шляхті у приватних містах, недопущення нешляхетних осіб до церковних посад.
Король, який прибув до Львова в серпні, був змушений піти на компроміс і ґарантував припинення захоплень землі королевою, обрання свого наступника на елекційному сеймі шляхтою. Більшість претензій було законодавчо вреґульовано до 1570-х рр. Відтоді почався процес послаблення королівської влади в Речі Посполитій.
Крім громадських справ, «Krótka rozprawa» торкається повсякденного побуту шляхти й моралі. Співрозмовники говорять про азартні ігри, вбрання, страви, мисливство.
Істотна частина твору (близько 400 початкових віршів – 1/5 всього тексту) присвячена критиці духовенства. І Пан, і Війт кепкують із практики відпустів, галасливої літургії, захланности священиків, котрі ходять по хатах з колядою або вибирають кожен десятий сніп із поля, шукаючи найкращі. У репліках Пана фігурують соковиті образи курячого квохкання, верещання свиней, перерахунку яєць у церкві:
Ksiądz w kościele woła, wrzeszczy,
Na cmyntarzu[1] beczka trzeszczy,
Jeden potrząsa kobiałką,
Drugi bębnem a piszczałką,
Trzeci, wyciągając szyję,
Woła, do kantora[2] pije[3];
Kury wrzeszczą, świnie kwiczą,
Na ołtarzu jajca[4] liczą:
Wieręśmy[5] odpust zyskali[6],
Iżechmy się napiskali[7].
Це важлива, але не найістотніша частина діалогу. Рей у цей час ще не став войовничим прихильником протестантизму, тому швидше текст має антиклерикальний, ніж антикатолицький характер. Автор виявляє й висміює надуживання в церковному житті, гонитву за прибутком, поверхову й забобонну релігійність. Але тенденція до обстоювання «дешевої Церкви» в своїй перспективі обертається переростанням у протестантську доктрину.
Потім Плебан порушує проблеми світських посадовців. Він говорить про судочинство, старостування, мита, соляні копальні, сейм, послів. Тему підхоплює Війт: він говорить про чинші, воєнні податки, десятини. А Пан скаржиться на воєнні витрати, судочинство, ополчення, військову повинність. Війт говорить про збитки від війни, азартні ігри, вибагливість у стравах і винах, про мисливців, які нищать посіви. Кожен співрозмовник говорить про справи, які йому болять і в яких він обізнаний. Але поділ функцій підпорядкований єдиній тематичній лінії. Демонструючи на прикладі дискусії суспільні антагонізми, Рей вказує на необхідність солідарности різних станів у подоланні хворобливих явищ, у яких завинила влада. Останні слова діалогу виголошує Плебан:
Panie, byś chciał wszytko baczyć
Trzebaby[8] sie dłużej ćwiczyć:
Iście uważyć każdy stan
Trudno ma wojt, pan i pleban.
…Bo nam mało po tym swarze[9],
A nikt sie jem nie ukarze.
O nim to więcej przystoi,
Co je na to szczęście stroi.
A Bóg je na to przełożył,
By sie na wszem z nich rząd mnożył.
A Rzeczpospolita stała,
A ni na czym nie chramała[10],
Ale snadź i z tego gromu
Przedsie na chromem do domu.
Отже, критика обертається проти можновладців – короля, магнатів. І тоді до розмови долучається персоніфікований образ Речі Посполитої. Вона підхоплює настрій діалогу й скаржиться на владу, яка здобуває зиск із Речі Посполитої, але не хоче її почути:
[A mn]ie nie lza jedno[11] w swych tęsknicach
[Jęcze]ć, wołać, skarzyć[12] po ulicach.
[Bom s]ie w rynku barzo omyliła
[Wszy]tkęm tam swą nadzieję[13] straciła.
Вважають, що «ринок» тут є алегорією місць перебування влади – сейму, королівського двору.
Річ Посполита напучує:
A tak, proszę, pomni na to każdy,
Iż za czasem wszytko ginie zawżdy,
A iż skokiem prętkość wieku bieży,
W tem sie kochaj, co czynić należy.
«Postylla» (1557)
Оригінальна назва книги – «Świętych słów a spraw Pańskich, które tu sprawował Pan a Zbawiciel nasz na tym świecie jako prawy Bóg, będąc w człowieczeństwie swoim, Kronika albo Postylla, polskim językiem a prostym wykładem też dla prostaków krótce uczyniona».
Книга належить до типу «вчительних євангелій», які на Заході називалися «postzlla». Це коментар до Святого Письма екзегетичного характеру, а з середини XIV ст. - також зібрання проповідей, які доступним способом коментували фрагменти Біблії. Є дві версії походження цього терміну. За однією з них він походить від латинського виразу «post illa verba textus» («після цих слів», скорочено «postilla»), що означав пояснення значення певного фраґменту Свяого Письма «після слів» прочитаного євангельського уривка («перикопи»). Вперше цей термін вжито 1228 р., але в середині XIV ст. так почали називати добірку проповідей, упорядкованих відповідно до церковного порядку читання євангельських перикоп у недільні дні та свята.
Структура книги Рея зберігає цю схему. Тексти цитованих уривків переклав із Євангелія, напевне, сам автор. Протестантські тенденції виявляються в доборі прикладів, виділенні тем, в інтерпретації католицьких обрядів. Але вони не набувають крайніх форм. Рей іронізує над церковними обрядами, але ще більш обурюється народними звичаями, забобонами, ворожінням, зокрема, на «собутки» (відповідник українського Івана Купала).
Ось приклад із проповіді на неділю 21-у по П’ятдесятниці, на розповідь євангелія від Іоана про чудо в Кані Галилейській:
Już przez czary, już przez zjawienia, już przez wymyślone nauki, już też przez omylnych ludzi fałszywe powieści, któremi obłudny świat a on chytry zwodnik narodu tego nędznego ludzkiego zawsze mieli zasłaniać te omylne oczy nasze, iżeśmy się trudno mieli nędznicy kiedy prawie przypatrzyć Bóstwu świętemu Pana tego a możnościom jego, szukając go po rozmaitych miejscach a krainach, jakoby jakiego zbiegłego a pytając się o dziwach jego widomych. Gdyż tu nam jawnie opowiedzieć raczył, abyśmy nigdy nie wierzyli omyłkom takim a nie szukali go tam, gdzie go nam fałeszny a omylny świat opowiadać będzie.
Книга призначалася як для використання за взірець проповідниками, так і для домашнього читання. Автор уникає використання апокрифів та інших повчальних прикладів новелістичного походження. Він воліє звертатися до Старого Завіту, насамперед до Книги пророка Ісаї. Разом із тим Рей і тут виявляє дивовижну спостережливість, щедро насичує проповіді живими побутовими сценами й ситуаціями з польської дійсности. Моральні тези Рей ілюструє прикладами з сучасного повсякденного життя. Порівняно з іншими тогочасними проповідниками, він обирає відносно спокійний, якщо не лагідний тон картання грішників. Він швидше застерігає від помилок, виявляючи при цьому пильний і доскіпливий погляд на довколишній світ. І слова Євангелія від Іоана „Jam jest on pasterz dobry a znam owieczki moje, a one też znają głos mój” (Ін. 10:11-16) він прикладає не тільки до духовних провідників, але й до господарів дому (проповідь на 2-у неділю по Великодні):
Patrzajże też ty z osoby swej każdy chrześciański człowiecze, żeś jest pasterz domku twego, dziatek i czeladki twojej. A co najwięcej pasiesz onę wdzięczną owieczkę swoję, onę niewinną duszyczkę swoję, którą tobie Pan twój dał i poruczył w opiekę twoję. Patrzajże pilno jako cię tu Pan uczy.
«Wizerunek własny żywota człowieka poczciwego» (1558)
Вже сам заголовок поеми вказує на її дидактично-моралізаторський (паренетичний) характер. За взірець служить поема П’єра Анджело Мандзоллі чи Палінгенія «Zodiacus vitae» (Зодіак життя; 1531, вперше опублікована 1543 р.). Ця філософська поема, добре знана в Польщі, складалася з 12 книг, кожна з яких відносилася до окремого знаку зодіаку. В поемі почергово викладаються засади світської гуманістичної етики, розглядаються питання людського щастя в зв’язку зі знанням. Філософські роздуми поєднуються з сатиричними випадами на адресу церковного лицемірства, особливо папської курії й Мартина Лютера. Через це поема була включена до Індексу заборонених книг, а тіло Мандзоллі після його смерти було ексгумоване й спалене. Це, однак, не завадило численним перекладам і перевиданням поеми.
Рей відмовився від зодіакальної композиції. Його персонаж – молода людина (Młodzieniec), яка навчається в школі Гіппократа, а потім вирушає далі в світ до інших мудреців, шукаючи правди. Він потрапляє почергово до Діогена, Епікура, Анаксагора, Сократа, Теофраста, Соліна, Платона, Зороастра, Ксенократа, Солона, Аристотеля. Іменами цих дванадцятьох мислителів названо 12 розділів поеми, яка нараховує 12 000 віршів:
1. Ipokrates
2. Dyjogenes
3. Epikurus
4. Anaksagoras
5. Sokrates
6. Teofrastus
7. Solinus
8. Plato
9. Zoroastes
10. Ksenokrates
11. Solon
12. Arystoteles
Філософи не лише навчають Юнака, а й коментують події, помічені ним дорогою, вчинки людей. Їхні монологи мали б також репрезентувати філософські концепції кожного мудреця. Але Рей передає їх досить суб’єктивно, і слова персонажів не завжди співпадають із поглядами їхніх прототипів. Так Гіпократ описує велич Бога на підставі багатства природи. Це загалом характерно для стилю Рея: включення до поеми пейзажних замальовок:
Ano z dziwnemi kstałty ptaszkowie latają,
A twą cześć rozlicznemi głosy wyznawają;
Drzewa sie rozkwitają w pięknej zieloności,
Dawając wdzięczny owoc ku ludzkiej żywności;
Kwiateczki sie roztrząsły po szyrokiej ziemi,
A każdy w rożnych farbach dziwnie piękność mieni,
Dawając z siebie dziwne rozliczne wonności,
Takież rożne owoce przyjemnej wdzięczności,
Żywność i smak źwierzętom ku ich pożywieniu,
I inych wiele rzeczy nam ku pocieszeniu.
Концепція центрального персонажа походить із його етичного досвіду. Młodzieniec – це кожен, хто простує дорогою життя й натрапляє на мудрі настанови й оманливі спокуси. Юнак втілює риси середнього шляхтича, «ziemianina». В давній Польщі це був шляхтич, котрий посідав земельні маєтності, найчастіше успадковані від предків. «Ziemianin» пишався зв’язком із землею, традиціоналізмом свого життєвого укладу, близькими стосунками з довколишнім людом, простотою й моральною чистотою свого стилю життя. Рей не індивідуалізує свого героя, він підкреслює його типовий характер. Саме таких людей він вважав «стрижнем нації».
Мандри Юнака натрапляють на перешкоди, які він мусить долати. Перед зустріччю з Платоном він потрапляє в бурю:
Zatrwożony młodzieniec poszedł dalej w drogę,
Mijając kierz cyprysu, uderzył sie w nogę,
Usiadł sobie maluczko, iż burza wstawała,
Bo sie też by spracował i noga bolała.
Poczęto sie wnet mieszać, burza sie wierciała,
Wicher powstał nad gorą, drzewina szumiała.
Błysnęło sie okrutnie, więc piorun uderzył
Nad młodzieńcem na cyprys, gdzie siedział, umierzył.
Тло для розвитку сюжету поеми створюють різні осередки польського життя середини XVI ст. Реалії, відображувані в творі, ближчі до побуту Малопольщі. Калейдоскопом проходить картини облаштування будинку, праці на полі, галасу краківських перекупок. В центрі уваги автора власне домашнє, родинне, господарче життя. Громадське життя сприймається як прикрий обов’язок, у поемі годі знайти картин сеймів і сеймиків. Ідеал Рея - доброчесна людина, незалежна від придворної ласки чи торгівлі. Сюжет пересипаний вставними прикладами, як натхненими життєвими спостереженнями автора, так і запозиченими з біблійних, античних та інших джерел:
By była Penelope tkaneczek nie tkała,
A Lukrecyja Rzymska też nie hafftowała,
Trudno by swą stateczność były zachowały,
Mając tak wiele pokus, jako ony miały.
«Źwierciadło» (1567/1568)
Книжка «Źwierciadło albo Kstałt, w którym każdy stan snadnie sie może swym sprawam jako we źwierciedle przypatrzyć» має підсумковий характер.
Книга належить до жанру повчальної (паренетичної) літератури, що називається «зерцало» або «speculum». Так називалися збірники повчальних оповідань, притч, анекдотів, запозичених із житійної літератури, апокрифів і фольклору. Зерцала пропагували загальнолюдські моральні норми, моделі доброго, чесного життя. Для Реєвого Źwierciadłа властива певна ретроспективність, підсумування життєвого досвіду автора. В якомусь сенсі це його заповіт. Він складається з семи частин:
1. Żywot człowieka poczciwego.
2. Spólne narzekanie wszej Korony na porządną niedbałość naszę (Przemowa krótka do krześcijańskiego człowieka każdego).
3. Apoftegmana, to jest Krótkie a roztropne powieści.
4. Przemowa krótka do poćciwego Polaka stanu rycerskiego.
5. Zbroja pewna każdego rycerza krześcijańskiego.
6. Do uczciwego a bacznego Polaka … krótkie a przyjacielskie napomnienie.
7. Żegnanie ze światem.
Там же вміщено біографію Рея під назвою «Żywot i sprawy poćciwego szlachcica polskiego Mikołaja Reja z Nagłowic … który napisał Andrzej Trzycieski». Частина дослідників припускає, що цей твір - автобіографія, а під псевдонімом Анджея Тшицеського сховався сам Рей.
Окремі частини книги супроводяться посвятами різним приятелям автора.
Найважливіша частина книги – «Żywot człowieka poczciwego», де автор подає повний взірцевий образ людського життя. Це певний підсумок власного дидактичного доробку. Герой Рея – безперечно, шляхтич, але автор пропонує його досвід за більш широкий моральний ідеал. Він описує те, що знав сам, а отже це опис повсякденного побуту й суспільного служіння шляхтича.
«Żywot człowieka poczciwego» складається з трьох частин, які Рей називає «kapitulum», що відображає його дискурсивну стратегію.
В першій частині справи й обов’язки людини автор вміщує в перспективу Книги Буття. Говориться про дитинство, юність, змужніння людини. Мова починається зі створення світу й питанням про виховання дитини, а закінчується роздумами про вибір стану. Тут же обмірковуються богословські проблеми.
В другій частині йдеться про людську зрілість - обдарування людського роду розумом і заповідями. Почергово йдеться про вдале одруження, обов’язки сеймових послів і сенаторів, володаря, шляхетної людини.
Наприкінці Рей вихваляє життя в селі й додає розділ «Rok na czterzy części rozdzielon». Це ідилічна картина зміни пір року, кожна з яких додає розкішні дари. Рей прагне спокійного ритму життя в згоді з природою:
Ale iż rożne są czasy w roku, też są i rożne przypadki i w gospodarstwie, i w każdej sprawie człowieka poćciwego, gdyż rok jest na czworo rozdzielon: naprzód wiosna, więc lato, potym jesień, więc zima. A w każdym z tych czasów i potrzebnego a rożnego gospodarstwa i rozkosznych czasów i krotofil swych w swoim onym pomiernym a w spokojnym żywocie poćciwy człowiek może snadnie użyć.
З кожного речення видно, наскільки чудовим є село. Воно дає не тільки достаток, а й духовний досвід. «Хіба це не задоволення?» - запитує автор. І він очікує підтвердження, очевидного для нього. «Тільки тут приємно жити», - запевняє автор. Яке джерело цих задоволень? Природа. Однак слід підкреслити, що епоха Рея - це не час, коли були в захваті від сходу сонця чи звуку морських хвиль. Природа, яку старопольський письменник описує з ренесансною радістю, повинна підпорядковуватися людині - тут немає місця захоплення дикою, непорушеною природою. Тож поля приємні, бо на них росте зерно, сади прекрасні, бо плоди дозрівають у них, сади вловлюють око, бо звідти приходять овочі, ти думаєш про ліси з теплом, бо ти можеш привезти оленів чи вовка додому з полювання є речення, в якому автор наводить ціну шкіри тварин), стави не забуті - мова йде не про похміння жаб чи грації водяних лілій, а про можливість помножити меню на рибу.
Третя частина присвячена старечому вікові. Топос смерти перетинається з мотивом року, поділеного на чотири частини. Екзистенційний фінал життя постає спокійним очікуванням зустрічі зі смертю, чужим середньовічного трагізму.
Суб’єкт твору не індивідуалізований. Автор прагне до узагальненого образу ідеального персонажа. Він застерігає читачів перед занепадом вітчизни, вдаючись до стилю старозавітніх пророків.
«Spólne narzekanie wszej Korony na porządną niedbałość naszę» сполучає апологію Польщі та критику безладу, який помічає Рей у державі. Він звинувачує в цьому як владу, так і брак ініціятиви та наполегливости в народу, під яким розуміє головно шляхту. Викриває брак пошани до права. Надію покладає на спільну раду шляхти в сеймі, а поради шукає в досвіді біблійних правителів і пророків.
«Apoftegmana, to jest Krótkie a roztropne powieści» використовує форму популярних у Середньовіччі апофтегматів (Грец. Ἀπόφθεγμα, від ἀποφθέγγομαι - «говорити навпростець») - коротких і влучних повчальних висловів, повчальних сентенцій, афоризмів. Розділ включає вірші про чесноти, справедливість, гідну постійність, тверезість і поміркованість, передбачливу розсудливість, безтурботність, скромність і впертість, правду й неправду, підлабузництво, марнотратство й скупість, гордовитість і покору, шляхетність, розпусту й недбалість, працьовитість і неробство, сумління й походження, заздрість і доброзичливість, баламутів і спокійних, щастя й нещастя.
Nie to ślachectwo, co herbów nawiesza,
Jeśli co w cnocie nietrefnie pomiesza.
Nie to ślachectwo chlubi sie pradziady;
Więtsza to nie mieć na cnocie przysady.
ślachectwo ma być, jako kryształ czyste,
Jako śkło piękne na wszem przeźroczyste.
Тут же вміщуються віршові роздуми на важливі суспільні теми: про Річ Посполиту і права, про права і свободу, володарів і нижчі стани, багатші й менші стани, мир і війну. Окремо виділяються короткі апофтегми, серед них цикли про сім головних чеснот (справедливість, милосердя,тверезість, розсудливість, надію, віру, доброту), сім смертельних гріхів, про різні типи людської поведінки й різних осіб, споруди тощо.
«Przemowa krótka do poćciwego Polaka stanu rycerskiego» - віршове зверненння до шляхтича, де спершу подаються розділи про італійця, чеха, німця, угорця, турка, москаля, румуна, татарина, шведа, данця, а потім на їхньому тлі виростає ідеалізована постать поляка, що не заважає, однак, авторові вказати й на слабкі риси національної вдачі, головно недбалість. Віршем оповідається про унію з Великим князівством Литовським, послаблення кордонів, королівську владу і її кризу. Завершується розділ закликом бути готовими до захисту вітчизни.
«Zbroja pewna każdego rycerza krześcijańskiego» - прозове напучення до шляхти духовного змісту.
«Do uczciwego a bacznego Polaka … krótkie a przyjacielskie napomnienie» - доброзичливе звернення до земляків.
Завершує книгу заповіт Рея – «Żegnanie ze światem».
Миколай Семп-Шажинський
Миколай Семп-Шажинський (Mikołaj Sęp Szarzyński, бл. 1550-бл. 1581) народився в селах Зимна Вода або Рудне - нині це передмістя Львова. На ці терени переселився в шляхетській родині, що переселилася на Русь із Мазовша.
У Львові навчався читати й писати латиною та грецькою мовами. Подався не до Кракова, а до університету в Віттенберґу, де перебував з травня до осени 1565 р. Потім перебрався до Лейпціґа, де належав до польського земляцтва. Вибір німецьких університетів схильні пояснювати зацікавленням протестантизмом. Перебуваючи за кордоном, відвідав Італію і Швейцарію.
Коли повернувся до Польщі, звільняється від впливів протестантизму, чим завдячує активним контактам із домініканами та єзуїтами.
По поверненні до Руського воєводства 1568 р. буває в шляхетських дворах довкола Львова та Самбора. Шукає там поцінувачів своєї творчости та друзів до інтелектуальних диспутів. Заприязнився з монахом-домініканином о. Антоніном з Перемишля, який дбав про духовний та інтелектуальний розвиток Миколая. Познайомився з власником Ряшева Адамом Жешовським. Від нього дістав село Волиця на Перемищині. Там і помер, маючи 31 рік.
Початок творчости припадає на 1567 р. (орієнтовно), коли написав латиною епітафію на смерть Яна Стажеховського.
Писав латиною та польською мовою. Перекладав псалми. Збереглося близько 50 творів, що вийшли друком після смерти автора в збірці «Rytmy abo wiersze polskie» (1601). Видавець книги невідомий; можливо, вона була надрукована у Львові. Єдиний примірник було виявлено 1827 року, і він тепер зберігається в бібліотеці міста Курника неподалік від Познані. До складу збірника увійшли цикл із шести сонетів (перших у польській літературі), шість переспівів псалмів, п’ять релігійних пісень теоцентричного змісту, чотири пісні, що прославляли рицарські чесноти, тридцять епіграм і геральдичних віршів.
Збірка відкривається віршем «Napis na statuę, abo na obraz śmierci»:
Córa to grzechowa,
Świat skazić gotowa:
Wszytko, co się rodzi,
Bądź po ziemi chodzi,
Lub w morskiej wnętrzności
I wietrznej próżności,
Jako kosarz ziele,
Ostrą kosą ściele,
Tak ta wszystko składa,
Ani opowiada
Nikomu swojego
Zamachu strasznego.
I wy, co to czcicie,
Prawda, że nie wiecie,
Jeśli nie przymierza
Ta sroga szampierza
Któremu do szyje.
Strzeż sie: oto bije!
Для поезії Семпа Шажинського властива палка релігійність, котра може свідчити про пережиту духовну кризу. Образ Бога позначений страхом перед минущістю й динамікою світу. Виявляються риси, що стануть визначальними в поезії бароко: консептизм, парадоксальність, динамізм письма. Автор дбає про милозвучність віршів, охоче вдається до алітерації.
Сонет - усталена форма поетичного твору, що складається з 14 віршових рядків, згрупованих у два чотиривірші (катрени), як правило, римовані за схемою abba abba, та дві тривірші (терцини). Перша строфа зазвичай описує тему, друга пов’язує тему зі змістом сонету, а тривірші містять роздуми на цю тему. Сонет виник в Італії в ХІІІ ст., а в XV – XVI ст. поширився в усій Європі.
Сонети зі збірки Семпа-Шажинського:
1. O krótkości i niepewności na świecie żywota człowieczego.
2. Na one słowa Jopowe: Homo natus de muliere, brevi vivens tempore etc. (йдеться про Йова 14,1).
3. Do naświętszej Panny.
4. O wojnie naszej, którą wiedziemy z szatanem, światem i ciałem.
5. O nietrwałej miłości rzeczy świata tego.
6. Do Pana Mikołaja Tomickiego.
Четвертий сонет:
Pokój — szczęśliwość; ale bojowanie
Byt nasz podniebny[14]: on srogi ciemności
Hetman[15] i świata łakome marności
O nasze pilno czynią[16] zepsowanie.
Nie dosyć na tym, o nasz możny Panie!
Ten nasz dom — ciało, — dla[17] zbiegłych lubości[18]
Niebacznie[19] zajźrząc[20] duchowi zwierzchności,
Upaść na wieki żądać nie przestanie.
Cóż będę czynił w tak straszliwym boju,
Wątły, niebaczny, rozdwojony w sobie?
Królu powszechny, prawdziwy pokoju
Zbawienia mego, jest nadzieja w tobie!
Ty mnie przy sobie postaw, a prześpiecznie[21]
Będę wojował i wygram statecznie[22]!
Вірш на герб Леліва розробляє символіку одного з найпоширеніших шляхетських гербів, який використовували понад 800 родів. Герб має у синьому полі золотий півмісяць рогами догори, над яким розташована золота 6-променева зірка. У клейноді хвостове віяло павича, на тлі якого, як і на щиті, зображено золотий півмісяць і зірку. Намет щита синій, підбитий золотом. Походження назви герба виводили з українських весільних пісень, де нібито молоду описували як ранкову зірку - Леливу, з імени поганського бога Лель, з народної назви рослини Асфодель і т.д.
Patrzaj na dowcip Leliwy mężnego,
Jak herb wytworny dał do domu swego:
Miesiąc w odmiennej, w jednej twarzy chodzi
Wdzięczna jutrzenka i słońce przywodzi.
Tamten fortuny, ta cnoty obrazem;
Dobrze, kto posiadł tę parę zarazem.
Lecz komu cieniem zajdzie szczęścia koło,
Kazał trwać, światła czekając wesoło.
[1] cmyntarz (daw.) — dziś: cmentarz.
[2] kantor — śpiewak kościelny; sługa kościelny; klecha.
[3] Kiedy się zejdą na odpust (…) do kantora pije — podczas odpustu odbywał się jednocześnie targ, któremu towarzyszyły występy wędrownych kapel oraz oczywiście picie alkoholu; pić do kogoś, tu: wznosić toast za czyjeś zdrowie.
[4] jajca (daw.) — dziś: jajka.
[5] wierę (daw.) — rzeczywiście, tak więc; zaprawdę.
[6] wieręśmy odpust zyskali (daw.) — tak więc uzyskaliśmy odpust.
[7] iżechmy się napiskali (daw.) — żeśmy się naśpiewali; napiskać się: zmęczyć się piskaniem (śpiewaniem).
[8] trzebaby (daw.) — dziś popr.: trzeba by.
[9] swar (daw.) — rozmowa, dyskusja, kłótnia.
[10] chramać (daw.) — chromać, chorować; chramać na czymś: mieć chory jakiś narząd, część ciała lub miejsce.
[11] jedno (daw.) — tylko.
[12] skarzyć (daw.) — skarżyć się.
[13] wszytkęm tam swą nadzieję straciła (daw.) — straciłam tam całą swą nadzieję.
[14] Podniebny – той, що під небом, тобто на землі.
[15] srogi ciemności hetman - сатана
[16] pilno czynią – наполегливо прагнуть.
[17] З приводу, через
[18] zbiegłe lubości – минуща приємність
[19] необачно
[20] Zajźrzeć - заздрити
[21] Prześpiecznie - безпечно
[22] Statecznie – напевне, з певністю