12. Полемічна література

Зміст і проблематика міжконфесійної полеміки

Реформаційні імпульси

Виступ Мартіна Лютера із 95 тезами 31 жовтня 1517 р. започаткував у Європі період інтенсивної полеміки з широкого спектру проблем церковного устрою, духовного життя, стосунків Церкви й суспільних інститутів. Безпосередній початок полеміки був пов’язаний із практикою поширення індульгенцій за грошові пожертви, що сприймалося як продаж відпущення гріхів.

Індульгенція (лат. indulgentia, від indulgeo — дозволяю) - в католицькій церкві звільнення від тимчасового покарання (кари) за гріхи, в яких грішник вже покаявся і провина за які вже прощена в таїнстві сповіді, зокрема звільнення від накладеної Церквою покути.

Сам Лютер вже 1520 р. пише послання «До християнського дворянства німецької нації» (нем. «An den christlichen Adel deutscher Nation»), в якому закликає німецьке дворянство боротися з авторитарною владою в Церкві й проголошує ідеї загального священства (право кожного християнина тлумачити Святе Письмо, скликати собори, очолювати богослужіння й відправляти таїнства) й «двох царств» (божественного походження світської влади й необхідности коритися їй). Того самого року він публікує послання «Про вавилонський полон Церкви»  (лат. «De captivitate Babylonica ecclesiae praeludium»), де критикує вчення про церковні таїнства й визнає лише три: хрещення, сповідь і причастя.

Твори Лютера, його послідовників, інших лідерів європейської Реформації та їхніх опонентів активно поширювалися в Речі Посполитій, перекладалися польською, а часом і руською мовою. У містечку Несвіж неподалік від Мінська була заснована кальвіністська друкарня, де активно працював над підготовкою видань руською та польською мовами Симон Будний (Szymon Budny;  бл. 1530-1593).

Полемічна публіцистика стає в епоху Ренесансу одним із найдинамічніших видів літературної творчості. Після перших спроб обмежити її розвиток і поширення в Речі Посполитій за короля Сигізмунда І протягом 1520-1526 рр. перешкоди до полемічної творчості зникають. Акт Варшавської конфедерації 1573 р. вимагав від  короля збереження миру між представниками різних конфесій і ввійшов до складу Статуту Великого князівства Литовського як окремий «артикул» «О захованью в покою всих подданых наших обывателей того паньства з стороны розного разуменья и уживанья набоженьства хрестияньского». Вимагаючи зберігати свободу визнання різних напрямків християнського вчення - католицької, православної, протестантських конфесій - цей артикул підтверджував права шляхти здійснювати нагляд за релігійним життям підвладних їм посполитих людей, визнавав рівність шляхти незалежно від віровизнання та неприпустимість нав’язування їм вибору віри.

Публіцистика (від лат. «publicus» - громадський) — вид творів, присвячених актуальним проблемам і явищам громадського життя. Скерована на оперативне осмислення дійсності (переважно сучасності) шляхом сполучення логічного й емоційно-образного способів дослідження й відображення життя.

Міжконфесійна полеміка зосереджувалася на базових проблемах релігійного вчення: догматичному вченні, характері церковного обряду, ролі папи Римського у Церкві, повноваженнях духовенства, ролі світських людей в управлінні Церквою, проповідуванні й відправі богослужінь. Однак неминуче полемічні тексти виходили все далі поза коло суто конфесійних проблем. Вони торкалися права людини на особисту свободу, стосунків між різними культурами й релігіями, ставлення до традиції, характеру патріотизму тощо.

Станіслав Оріховський (1513-1566)

Біографія

Народився 11 листопада 1513 р.  у с. Оріховці, що тоді належало до Перемишлянської єпархії Руського воєводства, у сім'ї шляхтича Станіслава Оріховського, що походив із Чехії. Свій перший маєток і прізвище Оріховські набули вже по переселенні на Русь.

Батько Станіслава вчився в Краківському університеті, потім служив при королівському дворі. Його матір'ю була Ядвіга Баранецька, дочка православного священика (вже померлого) з шляхетського роду. Як згадував сам Оріховський, навчання він почав у школі нижчого ступеня в Перемишлі, де навчався «грецьких і латинських наук». Станіслава ще дитиною було визначено до духовного сану в Католицькій Церкві. Коли він мав 12 років і був світською людиною, то вже дістав посаду перемиського каноніка.

1526 р. Станіслава віддано до Краківського університету. Звідти навесні 1528 р. він переїздить до Відня, записується до тамтешнього університету. Але перед загрозою захоплення Відня турецьким військом Оріховський мусив 1529 р. виїхати до Німеччини.

1529 р. він опинився в Віттенберґу, де входить до кола Лютера й Меланхтона. Лютер опікав його й оселив у своєму домі. Меланхтон пізніше з ним листувався. Там Оріховський познайомився з Лукасом Кранахом-старшим і Альбрехтом Дюрером, про яких згодом тепло згадував у своїх творах. 1530 р. він відвідував батьківщину, а повернувшись, 1531 р. записується вже до Лейпціґського університету – можливо, через батькову пересторогу перед впливом лютеранства. Лейпціґ ще був католицьким. При імені Оріховського в списку студентів було дописано: «Russus».

Далі він знов повернувся до Віттенберґа, а звідти переїздить 1532 р. до Падуї. На початку 1539 р. Оріховський переходить на навчання до Болоньї. Крім того, він відвідує Венецію, а 1540 р. опиняється в Римі. За цей час Оріховський здобув блискучу гуманістичну освіту, втіливши ідеал homo triam lingarum (людини трьох мов). Досконалість його латинської мови дивувала навіть італійських гуманістів, що виявилося в стилі його творів. Оріховський добре знав грецьку мову й культуру, зокрема твори Арістофана.

1540 р. Оріховський повернувся на батьківщину (він сам називає роком повернення 1543 р.). Аж тоді Оріховський приймає свячення (можливо, навесні 1541 р.) й стає перемиським каноніком. Твори він підписує подвійним прізвищем: Orichovii Rutheni  або Оrichovius Roxolanus. Перший твір - «Fidelis Subditus» (Зразковий підданець). У ньому Оріховський писав: «Я русин і хвалюся цим і охоче про це заявляю, пам’ятаючи про свій грецький (тобто православний) рід і руську кров, про місце, де я народився і виріс».

«Про турецьку загрозу»

1543 р. Оріховський публікує промову «De bello adversus Turcas suscipiendo ad equites Polonos» («Про турецьку загрозу до польської шляхти»). Звертаючись до шляхти, він вказує на роз’єднаність християнських народів як головну причину перемог турецького війська. Окреслюються вражаючі масштаби турецьких загарбань. Оріховський апелює до шляхетської гордості й волелюбності. Він протиставляє тиранію османів вольності Польської держави.

«Саме ви - чи не єдиний з усіх народів, народжений у справді вільній республіці. Адже справжню свободу породжує такий лад, коли всі підкоряються праву, а саме право непідвладне нікому; отож усі ви рівні між собою, гідністю і однаково вільні. З вашої республіки прогнано оті гордовиті і підступні звання - герцоґ, ґраф, князь; усі ви - шляхтичі - носите спільне ймення лицарів».

Любов до свободи надихала й надихне до захисту держави від ворога.

Наступного, 1544 року було опубліковано послання «Ad Sigismundum Poloniae regem Turcica secunda» («Друге послання про турецьку загрозу до Сигізмунда, короля Польщі»). У ньому, відгукуючись на договір короля з султаном Сулейманом I, застерігає короля не вірити ворогові, закликає бути твердим духом, боротися з чварами.

«Хрещення в русинів»

«Baptismus Ruthenorum» (Хрещення русинів) (1544) - лист до примаса Католицької Церкви в Польщі архиєпископа Ґнєзненського Петра Гамрата (Piotr Gamrat; 1487-1545). В ньому спростовуються домисли щодо православних обрядів. Автор доводить, що немає принципових відмінностей між католицьким і православним віровченням. Він наводить у латинському перекладі всі обряди й молитви, які містить православне таїнство. Застерігає від його повторення.

Оріховський стверджує, що розходження між Православною і Католицькою Церквами незначні і їх необхідно долати. Він нагадує, що хрещення Руси сталося в часи загальноцерковної єдності, до поділу 1054 р., і що єдність Церкви була відновлена на Флорентійському соборі 1439 р.

Він звертається до папи Римського з закликом:

«Поверни до Церкви рутенців: поєднай зі своїми вірменів, валахів, а також мосхів / московитів. Розшир кордони Церкви: зроби так, щоб завдяки тобі Христос запанував не лише на західних землях, але також на східних, північних і південних; щоб славили його всі народи і молилися на лик його, як пророкував Давид, всі сповідники, на чолі яких Бог поставив тебе...».

Себе Оріховський позиціонує «homo ex Ruthenis ortus, Romano tamen ritu» - «людина руського роду, римського обряду».

«Про целібат»

«De lege coelibatus» («У справі закону про целібат»), 1547 р. Твір написаний у формі листа до Тридентського собору. Спираючись на історичні джерела, Оріховський опротестовує запроваджену в ХІ-ХІІ ст. обов’язкову безшлюбність священиків латинського обряду. Він доводить штучність цього правила й стверджує, що целібат суперечить законам природи й робить священиків вразливими до спокус, провокує розпусту. На противагу целібатові католицьких священиків він ставить досвід родинного життя православного клиру.

Целібат (від лат. caelebs — нежонатий, холостяк) добровільна безшлюбність духовенства, обов’язкова для монашества, а в Західній Церкві з ХІ-ХІІ ст. і для всього священства.

Польське видання книги було внесене до індексу заборонених книг і спалене.

1548-1549 рр. Оріховський заручився з донькою пруського купця Софією Страшовною. Але під тиском оточення вона утримується від шлюбу. Тоді 10 квітня 1550 р. на сеймі в Судовій Вишні закликає розпочати рух проти целібату. Він прилюдно кається в похоті й перелюбстві, викриває зіпсованість клиру й оголошує, що задля добра Церкви він одружиться. Перемиський єпископ попередив про неминуче покарання. Однак це не зупиняє Оріховського. 9 чи 19 лютого 1551 р. він одружується в протестантському зібранні з 16-річною шляхтянкою Магдаленою Холмською. Єпископ оголошує про недійсність шлюбу й засуджує Оріховського на вигнання з позбавленням усіх майнових і шляхетських прав (баніцію).

«Розрив з Римом»

«Repudium Romae» (Розрив з Римом), 1556 р. Памфлет проти влади папи римського. В ньому Оріховський вимагає покласти край втручанню Церкви в світські справи. Папу Павла IV він називає тираном, хижим вовком, лютим ненависником освіти, науки та мистецтва. Оріховський пише про лицемірство, аморальність і розбещеність латинського духовенства. Він заявляє: «Якщо я буду відлучений з латинської Церкви, то приєднаюся не до єретиків, а до найдавнішої і найсвятішої грецької Церкви повернуся - возз’єднаюсь з людьми грецької віри, до якої належу за своїм материнським родом».

Дружина Оріховського померла 1566 р. Їй було влаштовано урочистий похорон. Клопотання про дозвіл на шлюб стало неактуальним. Оріховський клопочеться про відновлення його в священнослужінні. Але того самого 1566 р. він і сам помирає.

Петро Скарга і Бенедикт Гербест

Петро Скарга

Петро Скарга народився 1536 р. в Ґруйці біля Варшави. Він учився в Краківському університеті (1552-1555). Після здобуття бакалаврату керував парафіяльною школою при костелі св.Іоана Хрестителя у Варшаві.

1563 р. – кафедральний канонік, 1565 р. - канцлер капітули у Львові. Звернув на себе увагу як талановитий проповідник.

1568 р. Скарга виїхав на студії до Риму. 1569 р. він вступив до Товариства Ісусового, переконаний, що єзуїти обрали найпродуктивніший спосіб повернення душ, втрачених у добу Реформації. У Римі Скарга закінчив здобувати богословську освіту.

Повернувся до Речі Посполитої 1571 р. По поверненні він служив проповідником у Пултуську, Ярославі, Познані, Львові. Під час перебування у Віленській колеґії (1574-1579) він був викладачем, заступником ректора, а потім став першим ректором Віленської академії (1579-1584), утвореної на основі колеґії. Вільно тоді було резиденцією православного Київського митрополита, а також фактичним центром протестантизму в Речі Посполитій. Це привернуло увагу Скарги до міжрелігійних стосунків. Він активно навертає на католицизм шляхетські протестантські родини й обмірковує приєднання до Католицької Церкви православних українців і білорусів. Літературним дебютом Скарги стала книга «O jedności Koscioła Bożego pod jednym pasterzem i o greckim od tej jedności odstąpieniu» (“Про єдність церкви Божої під одним пастирем і про грецький відступ від тієї єдности”; 1577). У ній Скарга висунув ідею повернення православних до Католицької Церкви на засадах Флорентійської унії 1439 р.: зі збереженням власної структури, візантійського обряду з церковнослов’янською мовою, одруження священиків.

У той час Скарга укладає агіографічний збірник “Житія святих” (“Żywoty świętych”; 1579). Він вважається найпопулярнішою польською народною книгою, яка зберігала свої пріоритетне місце в родинному читанні до ХХ ст.

У цей час у Прибалтиці точаться Ливонські війни (1558–1583), в яких Річ Посполита протистоїть Московському царству. Король Стефан Баторій  (Báthory István; 1533-1586) запрошує до свого табору Скаргу. Він організував з доручення короля єзуїтські колеґії у Полоцьку, Ризі, Дерпті.

Скарга призначається настоятелем єзуїтського монастиря св. Варвари в Кракові (1584—1588). Там він організує доброчинні інституці (братство милосердя, братство св. Лазаря, побожний банк, скринька св. Миколая) в Кракові й інших містах. А з приходом 1587 р. на престіл короля Сигізмунда ІІІ Вази (Sigismund III Vasa; 1566-1632) Скарга викликається до королівського двору й довгі роки служить придворним проповідником короля. Він справляв великий вплив на короля і його родину.

Скарга брав участь у Берестейському соборі, допомагав у праці над його ухвалами. По завершенні собору він видав його опис у книзі “Synod Brzeski” (Берестейський собор; 1597), а також працю «Obrona Synodu Brzeskiego» («Захист Берестейського собору»).

У Польщі, особливо в консервативній правиці, Скарга шанований як визначний проповідник і “національний пророк”. Взірцем для культури живого слова стали його «Сеймові проповіді» (Kazania sejmowe). Він виступав проти відступників від католицької Церкви, проти суспільних хвороб. Гостро критикував сеймове безладдя. Скарга справив великий вплив на розвиток польської мови завдяки чистій і ясній стилістиці його творів.

В останні роки він служив при церкві свв. Петра і Павла в Кракові. Помер у Кракові 1612 р. Похований у підземеллі церкви свв. Петра і Павла. 2014 р. почалася підготовка до беатифікації (проголошення блаженним) Петра Скарги.

«Про єдність Церкви Божої»

Книга «Про єдність Церкви Божої» (1577) складається з передмови й трьох частин. Присвячена вона князеві Костянтину Острозькому, київському воєводі, з котрим Скарга зустрівся на похороні князевого родича кількома роками раніше.

У «Передмові» Скарга згадує про цю зустріч з князем і висловлює намір написати те, чого не встиг сказати йому при зустрічі. Він закликає князя вірити не тим, хто збройно захищає православ’я, а йому самому. На князя він покладає особливу надію в ініціюванні унії православних із Римом:

Mam ktemu wielką w Panu Bogu nadzieję, iż wasza ks. m. serce, wielkimi cnotami żywota chrześciańskiego i miłością ku Panu Bogu i pobożnością wszytkich spraw ozdobione, do tego pobudzi, aby się co około zjednoczenia narodów tych Ruskich z kościołem Bożym i wybawieniu tak wielu dusz zaczęło, i szczęsliwie skończyło. Bo gdy Pan Bóg chciał przez ty czasy odszczepieństwa Greckiego zgodę ś. wznawiać, pany bogobojne na to wzbudzał. A iż wasza ks. m. pierwszym w tym Greckim zakonie, i rodzajem wielkich przodków swoich, i uprzejmością ku rzeczom Boskim, i sławą cnot a możnością wielką od Pana Boga obdarzony jesteś, tę powinność na siebie niesiesz, aby wasza ks. m. tych darów Bożych na to użyć i tak nimi robić raczył, jakoby sława Boża i wiary chrześciańskiej rozmnożenie a duszom, krwią Boża oblanym, pomoc się czynić mogła.

Маю в Господі Богові велику надію, що ваша княжа милість своє серце, прикрашене великими чеснотами християнського життя, любов’ю до Господа Бога і побожністю в кожному ділі, пробудить до того, щоб щасливо завершити розпочате в об’єднанні руських народів із Божою Церквою та спасінні стількох душ. Адже щоразу, коли Господь Бог у часи грецького розколу хотів поновити святу злагоду, то спонукав до цього богобоязних володарів. А що ваша княжа милість перший у грецькому чині і родом твоїх великих предків, і поштивістю до Божих справ, та й славними чеснотами й великою могутністю тебе обдарував Господь Бог, — то маєш, ваша княжа милосте, обов’язок зволити так скористатися цими Божими дарами, так з їх допомогою діяти, щоб примножувати Божу славу та християнську віру і спомагати скроплені Божою кров’ю душі

У другому виданні книги 1590 р. передмову вже було знято й замість неї включено передмову до короля Сигізмунда ІІІ Вази.

У Першій частині книжки викладається католицьке вчення про істинну Христову Церкву, в якій одній можна дістати спасіння. Подаються ознаки істинної Церкви, очолюваної з благословення Ісуса Христа апостолом Петром, а потім – його наступниками на римському престолі.

Друга частина має майже виключно історичний характер. Автор розповідає про обставини поділу Римської та Грецької Церков, про їхнє поєднання на Флорентійському соборі. Провина за розколи повністю покладається на грецьких патріархів, залежних від імператорів і звинувачуваних у гордовитій непокорі папській владі. Розплатою для греків стало завоювання їхніх земель турками, внаслідок чого й Православна Церква потрапила в залежність від ісламської адміністрації. 

Третя частина книги називається “Пересторога і напучення руських народів, що тримаються греків”. У ній Скарга переконує українців і білорусів, що унія для них стане порятунком й звільнить їхню Церкву від занепаду. Викладається концепція унії, за якою зберігається східний обряд, а приймається віровчення Римської Церкви. Обряди залишаться незмінними, бо “Божа Церква, немов та цариця, є прибрана різноманітними барвами”. В майбутньому папа іменуватиме митрополитів, а митрополити б зверталися до Апостольської столиці в спірних питаннях віри. Українці не повинні триматися царгородських патріярхів, які є невільниками турків, і не повинні озиратися на Москву, бо вона піде за Руссю. Вказується на користь для Речі Посполитої від подолання церковного поділу.

Три речі найбільш обурюють Скаргу й виглядають у його очах підступним дарунком греків і нездоланною перешкодою для духовного зростання Руси: одружене священство, церковнослов’янська мова і брак у Церкві субординації та покори мирян священству. Окремо Скарга зупиняється на проблемі літургійної мови Руської Церкви:

Ktemu wielce cię oszukali Grekowie, narodzie Ruski, iż ci, wiarę ś. podając, językać swego Greckiego nie podali. Aleć na tym Słowieńskim przestać kazali, abyś nigdy do prawego rozumienia i nauki nie przyszedł. Bo tylo ty dwa są języki, Grecki a Łaciński, którymi wiara ś. po wszem świecie rozszerzona i szczepiona jest, okrom których, nikt w żadnej nauce, a zwłaszcza w duchownej, wiary ś. doskonałym być nie może. Nie tylo przeto iż inne języki ustawicznie się mienią, a w swej klubie używania ludzkiego stać nie mogą (bo swych grammatyk i kalepinów pewnych nie mają, ty dwa tylo zawżdy jednakie są, a nigdy się nie mienią), ale też i przeto, iż w tych tylo dwu nauki ufundowane są a przełożyć się na inne języki dostatecznie nie mogą. I nie było jeszcze na świecie, ani będzie żadnej akademiey, ani kollegium, gdzie by theologia, philozophia i inne wyzwolone nauki inszym się językiem uczyły i rozumieć mogły. Z Słowieńskiego języka nigdy żaden uczonym być nie może. A już go teraz prawie nikt doskonale nie rozumie. Bo tej na świecie nacyey nie masz, która by im tak, jako w księgach jest, mówiła; a swych też reguł, grammatyk i kalepinów do wykładu nie ma, ani jusz mieć może. I stąd popi waszy, gdy co w Słowieńskim chcą rozumieć, do Polskiego się udać po tłumactwo muszą; abo więc tylo usty, a w czytaniu doktormi są. I innej szkoły chyba na czytanie nie mają. I to ich wszytkiej nauki na wszytki duchowne stany doskonalstwo! Stąd nieumiejętność i błędy bez końca powstają, gdy ślepi ślepe wodzą.

До того ж греки вельми ошукали тебе, руський народе, тим, що, передаючи тобі святу віру, не передали своєї грецької мови, а наказали триматися слов’янської, щоб ти ніколи не досягнув правильного розуміння та вчення. Лише цими двома мовами — грецькою і латинською — святу віру поширювано й насаджувано в усьому світі, тож без них неможливо стати досконалим у жодній науці, а надто в духовній, про святу віру. І це не тільки тому, що інші мови постійно змінюються й не можуть ввести мовлення людей у певне русло, бо не мають власних надійних граматик і підручників, і тільки ті дві мови завше одні й ті ж, незмінні; а й тому, що лише тими двома мовами утверджено науки, а задовільно перекласти їх іншими мовами неможливо. Не було й не буде на світі жодної академії, жодного колегіуму, де б викладали та вивчали богослов’я, філософію та інші вільні мистецтва якоюсь іншою мовою. Зі слов’янською мовою ніхто й ніколи не стане вченим. А ще ж її тепер майже ніхто досконало не розуміє, бо немає на світі народу, який розмовляв би нею так, як у книгах; а правил, граматик, підручників для її викладання немає і вже не буде. Тому й ваші попи, коли хочуть щось зрозуміти по-слов’янськи, мусять вдаватися до польського тлумачення. А вчителями вони є тільки в усному читанні, бо й іншої школи, крім школи читання, у них немає. Оце й уся досконала вченість усіх духовних станів! Тому й постають ненастанно невігластво та заблуди, що сліпі водять сліпих.

Пізніше трактат було істотно доповнено й перевидано з назвою «Про управління та єдність Божої Церкви під одним пастирем» («О rządzie і jedności Kościola Bożego pod jednym pasterzem»; 1590).

Бенедикт Гербест

Бенедикт Гербест (бл.1531-1598) народився бл. 1531 р. в Новому Місті коло Перемишля. Він - вихованець Краківської академії. По закінченні навчання Гербест працював ректором у львівській міській школі (1555-1558), парафіяльній школі в Кракові (1558-1559), примасовській школі в Скерневицях (1560-1561), а потім викладав у Краківській академії (1561-1563), у Познані, де 1563 р. був ректором Академії Любранського (Collegium Lubranscianum; 1519–1780).

У 1571 р. в Римі Гербест вступає до Товариства Ісусового. Після повернення він викладав у єзуїтських колеґіях у Польщі (1572-1576), а потім перейшов на працю до Волині, Поділля, Покуття. З 1584 – суперіор ордена єзуїтів у Львові. З 1594 жив у Ярославі. Там і помер  1598 р. Автор одного з перших польських катехизисів „Nauka prawego chrzesćianina” (Kraków, 1566).

Невеличка книга в 26 сторінок «Wiary Kosciola Rzymskiego wywody i Greckiego niewolstwa historya: dla jedności» (Докази віри Римської Церкви й історія грецького невільництва: для єдности) була видана у Львові 1586 р. Автор у передмові згадує, що під час служіння у Львові, головному руському місті, зустрівся з небажанням русинів і вірмен визнавати авторитет Риму в зміні календаря. Це спонукало його подати докази цього авторитету на письмі.

Стислий нарис церковної історії Гербест починає з нагадування про особливу місію, надану Христом апостолові Петрові - першому римському єпископові, розіп’ятому за імператора Нерона. Пріоритет Петра переходить до його наступників, римських пап. Гербест перелічує вісім вселенських соборів, що визнавали примат папи, представленого на кожному з соборів своїми легатами. Наводяться випадки апеляції єпископів до Риму в разі неможливости розв’язати конфлікти на локальному рівні, а також перелічуються численні випадки того, як у Константинополі патріархи схилялися до єресі.

Хрещення Руси відноситься на 875 р. («Аскольдове хрещення»), коли патріарх Константинопольський Ігнатій зберігав єдність із Римом. Початок православно-католицької полеміки щодо походження Святого Духа («від Отця» чи «від Отця і Сина», лат. «Filioque») пов’язується з особою патріарха Фотія, звинуваченого в розколі. Відновлення єдності Константинополя з Римом наставало на Латеранському соборі 1215 р. та Ліонському 1274 р. 1438-1439 р. на Флорентійському соборі здійснене поєднання греків (тобто православних) і вірмен із Римською Церквою.

Isidorus, rodzaju Greckiego, Kijowski Mitropolit, święty a uczony człowiek, Ruś naszę z Moskwą wiodł do uniey Kosścielnej, do której gdy Ruś przystała, Władysław król Polski y Węgierski dał też wolności ich przełożonym duchownym, których duchowni Kościoła Rzymskiego używają

Ісидор, грецького роду, Київський митрополит, свята й учена людина, нашу Русь із Москвою, вів до церковної унії, до якої коли Русь долучилася, польський і угорський король Владислав надав їхнім духовним провідникам ті самі свободи, що їх мають духовні особи Римської Церкви.

Захоплення Константинополя, датоване 1452 р. (насправді 1453), пояснюється пихою греків, що не хотіли визнати зверхности Римського папи. Гербест вводить в оповідь емоційний вигук:

Hej pyszna niezgodo, do czegoś ty i Greki oto przywiodła!

Ой, гордовита незгодо, до чого ти й греків ото допровадила!

І тепер патріархів до Константинополя ставлять турки. В цей час календарної реформи, - пише іронічно Гербест, - греки мають аж трьох живих патріархів, аби знали, що для єдності потрібен один пастир.

Слідом за основною частиною йде «Zamknienie», яке виносить суворий вирок Русі, зіставляючи її провини з юдеями, які зреклися Христа:

Bóg Żydy gdy w łasce karał, dawał im proroki; teraz iż w gniewie są Bożym, proroków nie mają. Takżeć też Grekom i Rusi naszej przy nich Bóg wszystko odjął. Nie mają ani pamięci, aby umieć Ojcze nasz i Wieru w Boha; ani rozumu, aby zbawienne rzeczy baczyć; ani woli dobrej, żeby dobrze żyć. Z strony też sakramentów, dziatek małych dusze zabijają, nie mają biskupiego bierzmowania, ani wiedzą co to jest porządne rozgrzeszenie, przy Ciele Pańskim dopuszczają się bałwochwalstwa, w małżeństwiech dopuszczają jawnego cudzołostwa, character co to jest ani pytaj, etc. Panie Boże racz się zmiłować i odjąć wodze ślepe. Amen

Коли Бог карав євреїв у ласці, Він посилав їм пророків; тепер, позаяк вони є в гніві Божому, пророків не мають. Так само теж і в греків і в нашої Русі Бог усе відібрав. Не мають ані пам’яти, або навчитися «Отче наш» і «Вірую в Бога», ані розуму, щоб бачити спасительні речі, ані доброї волі, щоб добре жити. А з боку таїнств, убивають душі малих дітей, не мають єпископського миропомазання, не знають, що таке правильне відпущення гріхів, при Тілі Божому припускаються ідолопоклонства, в шлюбах припускаються явного блуду, змісту його й не питай і т.д. Господи Боже, благоволи змилуватися й відібрати в них сліпих вождів. Амінь.

Завершується книжка «Реєстриком» - хронологічною таблицею, яка вказує на ключові віхи церковної історії й має демонструвати фатальні наслідки для християнського Сходу відпадіння від єдності з Римом.

«Ключ Царства Небесного» і «Календар римський новий» Герасима Смотрицького

Герасим Смотрицький народився на Поділлі в шляхетській сім’ї. До 1576 він був міським писарем у Кам’янці-Подільському. Запрошений князем Костянтином Василем Острозьким до Острога, Смотрицький став першим ректором Острозької школи, редактором Острозької Біблії (1581). Помер, очевидно, в жовтні 1594 р.

Полемічна книжка Смотрицького, видана 1587 р., з’явилася як відповідь Бенедикту Гербесту та реакція на календарну реформу папи Григорія ХІІІ.

Перша передмова - посвята князеві Олександрові Острозькому як потомкові князя Володимира Великого. Автор бачить у князеві опору православ’я, застерігає його від хиткості в вірі. Спокуси єресей і хитань у вірі він порівнює з підступами райського змія:

К тому лихи тыє змієобразныє шепталци, которым наши Євы волно нахиляють ухо, показуют им сличныє в поставках и словках яблушка, а при них можность и славу свѣта того, зачим юж и Адамове даются зводити, сирѣчь, за молодыми и старыє починають блудити

До того ж, лихі гадючі шептуни, що їм наші Єви вільно схиляють вухо, показують їм прегарні в поставках і словах яблука, а при них можність і славу світу цього, після чого вже й Адамів можна зводити, за молодими й старі починають блудити

Передмова «До народов руських» застерігає перед підступами латинників, особливо інтриґами єзуїтів. Смотрицький нарікає, що православні не дають гідної відповіді на образи й несправедливі закиди латинників. Особливо виділяє книжку Бенедикта Гербеста.

на початку якобы указуєт выводы и притягаєт до згоды, а на остатку яду аспидного под устнами задержати не мог, што сердце з мыслью тайно уковало, тоє перо з рукою явно указало.

На початку буцімто вказує виводи й притягає до згоди, а наприкінці гадючого трійла задержати не міг, що серце з думкою тайно укувало, теє перо рукою явно указало

Мовчанка у відповідь завдає шкоди. Тому, усвідомлюючи свою простоту й недостатню освіченість (що є елементом традиційної літературної гри), автор узявся за працю. Він підкреслює вищість грецької духовної та культурної традиції за західну, чистоту Східної Церкви від єресей.

з греков философы, з греков богословцы увесь свѣт маєт, без которых и єго Рим ничого не знаєт

З греків філософів, з греків богословів увесь світ має, без котрих і Рим нічого не знає

Протиставляє цьому деґрадацію й занепад Риму, апелюючи до активно поширюваних протестантськими публіцистами історичних анекдотів.

«Ключ Царства Небесного»

«Ключ Царства Небесного» - перший памфлет. В ньому Смотрицький обстоює необхідність соборного керівництва Церквою на противагу авторитаризмові структури Католицької Церкви. Посилаючись на Новий Завіт, намагається спростувати основоположну доктрину католицького вчення про Церкву – що Христос поставив за першоверховного апостола Петра, і його влада передається римським папам як наступникам апостола.

А иж сам пастыр наш небесный не хотѣл мѣти межи апостолы и их истинными намѣсниками разности и єдиного, вмѣсто себе, старшого а всѣм головою. Толко во всем ровною братею, як были апостолове. Где ж ся тепер тая над всѣми голова в Римѣ взяла?

А що сам пастир наш небесний не хотів мати між апостолами і їхніми справжніми наступниками розрізнення і одного замість себе старшого й усім за главу. Тільки в усьому рівною братією, як були апостоли. Де ж то тепер ця глава над усіма взялася в Римі?

Смотрицький обстоює принцип пентархії – чільного місця в Церкві глав п’яти давніх столиць: Риму, Константинополя, Александрії, Антіохії, Єрусалиму. Він метафорично окреслює їх як «пятерочюственную десницю божую» - правицю самого Бога. Виокремлення папи Римського він саркастично описує як бунт, спричинений гординею, явно вказуючи на паралелі з передвічним бунтом Люцифера:

Захотѣлося єму самому поднести столицу свою на заходѣ солнца и ровнятися Богу вышнєму. Гдє юж тепер у волной кузници своєй куєт собѣ, што хочет, ни на кого ся не обзираючи, а ни о чию ласку и ратунок дбаючи

Захотілося йому самому піднести свою столицю на заході сонця й дорівнятися Богові вишньому. Де вже тепер у вільній своїй кузні кує собі, що хоче, ні на кого не озираючись і ні про чию ласку й рятунок не дбаючи

Зраджує спонуки до написання твору апелюванням до опонентів: Петра Скарги й Бенедикта Гербеста, які звеличують Апостольську столицю: «нынешних многомятежных и богопротивных часов на том схилку свѣта, аж и до скаргов и гербестов пришло, тож пак тыє вже по-своєму почали тую катедру носити аж под небеса». На противагу гордовитому Риму прославляє чотири східні патріархати, що перебувають під владою Османської імперії й переживають приниження й дискримінацію. Порівнює їх із чотирма стовпами віри й відповідає на скептичні зауваження Скарги щодо убогости грецьких церков: «А иж и тоє нам задают, же крестов на церквах не мают, звонов мѣти не волно, а на том велми мало, ґдыж крест волный маємо на церквах своих телесных всюды и завжды, а без звонов и органов Бога хвалити и Єму ся молити можем. Ґдыж болше смотрит на сердца, нижли на тыє гуки».

Пише майже чистою тогочасною народною говірною мовою з діалектизмами й полонізмами. Стиль простий і прозорий, часто речення й цілі уступи перетворюються на заримовану прозу: «Бивши около сука, вдарити в сук»,  «слова божіє живыє явне колют», «обѣ двѣ оцѣю реч подлєйшая лѣпшой завжды уступаєт. А меншеє ся от болшого кром всякого спору благословляєт».

Часто вживає дотепи й приповідки, частково народні, частково свої. Ворогів Церкви (єретиків) визначає як «пекелного волка и райского зміа».

«Календар римський новий»

Памфлет «Календар римський новий» є відгуком на календарну реформу папи Григорія ХІІІ. На початку автор звертається до опонента – о. Бенедикта Гербеста, будуючи твір як відповідь на його риторичне питання: «Аза годится єдиному людови християнскому не єднако и велку ноц, и боже нароженє, и иншыє свята през целый рок тримати». Винуватцем у порушенні цієї єдности Смотрицький визнає західну Церкву. Він не згадує про астрономічні підстави календарної реформи, трактуючи її як довільний акт, що суперечить законам природи й руйнує суспільну та церковну єдність.

Сенс реформи Смотрицький зводить до руйнування: «Дом теж законный, на седми столпєх моцных оных святых соборов вселенских добре уґрунтованый и вѣчно убудованый, перебѣгши недѣлѣ четыри наперед, ободрал, порубал, поламал и разметал». Йдеться не про переступку на десять днів, а про викликану нею зміну дати великодня, що припала 1587 р. на ранню весну. Іронізуючи з перенесення великодня на ранню дату, Смотрицький вводить іронічний опис лютих холодів, які переслідували молільників у цей день:

Ґдыж юж, яко видим, и само небо, або на нем сѣдячий противится вне их так небачному упорови, болшеє зимно в том их квѣтню показуючи, а нижли в иных мѣсяцех прошлых было. А звлаща их недєли бѣлоє, где и чорному мусєло быти под носом бѣло. А хто бы тому вѣрити не хотєл, нехай бы без футра и теплоє избы потрывал хотя з годину, бачитьмися, к тому не был бы невѣрєн, но вѣрєн.

У пяток великий, ґды Іюдаша хлопята страшили тыми крекотками, в которого была не голосна, мусєл зубами трєску докладати, а звлаща тыє, которыє от «пауперибус» латину починають учить, так теж и на самую велку ноч дивноє знаменіє Бог показати рачил, так бурливоє и страшноє зимно, з великим снєгом. Же не каждому волно было и колачи до костела святити отослати, хто был в мили або далєй от костела, ґдыж не толко санями или пѣшому, але и на кони не можено, гдє потреба, доєхати.

И много быдла розмаитого на тот день от зимна вѣтру и ґвалтовного снєгу поздыхало.

Бо ж уже, як бачимо, й само небо або той, що на нім сидить, противиться явно їх такому небачному упорові, більший холод у цім їх квітні показуючи, ніж в інших місяцях минулих було. А передовсім в їх білу неділю, коли й чорному мусило бути під носом біло. а хто не хотів би цьому вірити, хай побув би без хутра й теплої кімнати хоч годину, здається мені, не був би невірен, але вірен.

У велику п’ятницю, коли хлопці лякали Юду тими тріскачками, в котрого була не голосна, то мусив  зубами тріскоту додавати, а передовсім ті, котрі змалку починають вчитися латини. Так само й на сам Великдень дивне знамено Бог показати зволив, такий бурхливий і страшний холод з великим снігом, що не кожному вільно було й калачі до костела святити відіслати, хто був на милю або далі від костела, бо ж не тільки саньми або піхотою, але й на коні не можна було, де потреба, доїхати.

І багато худоби розмаїтої того дня від холоду, вітру й нагального снігу поздихало

Папа для нього – «сваволный кориґоватєль». Вдаючись до алегорій, він порівнює папу Григорія ХІІІ з лікарем, який, помітивши хворі члени, відрізає здорові, або з пожежником, котрий, аби зупинити пожежу, руйнує цілий дім попереду. Вводиться іронічний пейзажний малюнок, у якому «новоперемѣнныє квѣтки и маи вмѣсто зеленоє барвы все бѣлою нам зверху притрясають».

Суспільні наслідки реформи виявляють її руйнівний сенс. У соціально-економічній площині це виявляється в конфлікті інтересів православного селянина й пана-католика:

Человѣк бѣдный, убогий, который от праци рук своих и в потѣ лица мусит ясти хлѣб свой и с тоє ж працы и поту мусит досыть чинити и давати пану, што єму розкажуть. Звык был от предков своих отдавати, што належало Богу и што належало пану, тепер юж в тоє жадным способом гаразд потрафити не может. Пан єму кажет у дни святыє Богу ку чти и хвалѣ ведле звычаю церковного давного належачиє робити. Боится и Бога, боится и пана, мусит болшого опустити, а меншему служити. Бо о оном слыхаєт, же єсть долготерпелив и многомилостив, а сего вѣдаєт, же єсть коротко терпелив и троха милостив. Єсли не єго тѣло поведуть, теды воловоє певне. Панскоє теж свято прийдет, рад бы бѣдный убозство своє роботою подпомог, боится пана, мусит лишити, а часом за тыми бєдами не толко панского нового свята не памятаєт, але и свого старого забываєт. В чом и Богу, и пану неправ бываєт. А собѣ пак рѣдко або николи

Чоловік бідний, убогий, котрий з праці своїх рук і в поті свого лиця мусить їсти свій хліб і з тієї ж праці й поту мусить відшкодовувати й давати панові, що йому скажуть. Він зі своїх предків звик віддавати що належало Богові і що належало – панові. Тепер вже жодним чином не може дати собі раду. Пан йому каже працювати в святкові дні, призначені за давнім церковним звичаєм на честь і хвалу Богові. Він боїться Бога, боїться й пана. Мусить більшого облишити, а меншому служити. Бо про Того чує, що Він довготерпеливий і многомилостивий, а про цього знає, що коротко терпеливий і мало милостивий. Якщо не його тіло поведуть, то вола – напевне. А як прийде панське свято, бідняк радий би зарадити своїй убогості працею, але боїться пана. Мусить облишити. А часом за цими лихами не тільки нового панського свята не пам’ятає, але й своє стане забуває. В чому лишається винен і Богові, і панові. А собі – рідко або й ніколи.

Інший аспект руйнівних наслідків реформи – провокування непорозумінь у мішаних родинах, де чоловік і дружина дотримуються різних обрядів: досить поширене явище в шляхетських колах Речі Посполитої.

К тому єще муж и з женою, которых сам Бог наперед прозираєт здалека, а потом словом своим всетворителным через слуги церковныє злучаєт в єдно тѣло, межи которыми в доброй згодѣ и порядку, як тѣло єдино, так воля и мысль маєт быти єдина, первому — розказовати и рядити, второму — слухати и повиноватися, так теж в молитвах до Бога, в учинках милосердных, в постєх и святєх мають быти як єдино сердце и уста, так єдина и рука. Тепер тот календар новый нашол и там скутки своє новыє.

В тых, мовлю, гдє з реліи грецкоє и римскоє стан малженский приняли, якож то бывало, не толко межи посполитими, але и межи зацными стани.

Ґдыж єдиному бываєт средопостьє, а другому — мясопусты, потом єдиному — жалостноє розпамятованє Христовых страстей, а другому — веселыє розпусты. Также теж и всѣ свята дорочныє, что первѣй з радостью, з дѣтками и с челядкою, хвалу даючи Богу, обходили сполечнє, тепер мусять далеко розно. З чого подобно часом бываєт маркотно, а другому немило. Ґдыж первѣй все ся дѣяло ясне, а тепер якобы ся снило.

До того ще чоловік із дружиною, котрий сам Бог спершу провидить іздалеку, а потім своїм всетворчим словом через церковних слуг єднає в одне тіло, між котрими в добрій злагоді й порядку, як тіло єдине, так і воля, і думка має бути єдиною, першому – наказувати й управляти, другому – слухати й коритися, так теж і в молитвах до Бога, в справах милосердя, в постах і святах мають бути як одне серце й уста, так одна й рука. Тепер цей новий календар знайшов і там свої нові наслідки.

Серед тих, говорю, де з грецької та римської релігії побралися, як це бувало не тільки між простими людьми, але й між шляхетним станом.

Коли в одного буває середина посту, в другого – заговини на м’ясо, потім одному – скорботне згадування Христових страждань, а другому – веселе розговіння. Так теж і всі річні свята, що спершу з радістю, з дітками і з слугами, хвалячи Бога, відзначала разом, тепер мусять далеко нарізно. Через що, схоже, часом буває сумно, а іншому немило. Бо ж коли спершу все відбувалося ясно, тепер – ніби сниться

Твір рясніє риторичними протиставленнями, грою слів. Напр.: «звлаща их недєли бѣлоє, где и чорному мусєло быти под носом бѣло» (біла неділя, від «Dominica in albis», «biała niedziela» - в тогочасному латинському обряді друга неділя по Великодні). Використовується анекдотичний матеріал із протестантської публіцистики, зокрема сюжет про жінку, обрану папою: «Не оному ли то к воли папѣ, который малого папежка был уродил». Мова твору книжна українська, насичена полонізмами й поодинокими латинізмами.

Острозький гурток полемістів

Дем’ян Наливайко – видавець і перекладач кількох книг. Автор віршів і передмов. Настоятель церкви свт.Миколая, учасник Берестейського православного собору. Помер 1627 р.

Кипріян – уродженець Острога, що здобув освіту у Венеції та Падуї. Жив деякий час на Афоні, можливо, в Царгороді. 1594 був уже в Україні. Запрошений до Острога, переклав бесіди свт. Іоана Золотоустого на послання св.ап.Павла.

Василь Суразький – можливо, староста  Суража Крем΄янецького повіту, Василь Малюшицький. Міг викладати в Острозькій школі, котра з 1582 р. знаходилася в Суражі. Підготував до видання книги «Маргарит» (1595) та «Псалтир» (1598). Виконував важливі доручення князя Острозького: брав участь у дискусії 1590-х рр. з єзуїтами, передав 1593 р. княжого листа Іпатієві Потію.  Найвідоміша книжка (343 с.), видана 1588 р. Заголовка вона не мала, і тому називається «О єдиной истинной православной вѣрѣ». За композицією - збірка, поділена на шість частин, кожна з яких присвячена окремій темі. Теми частин: єдність віри в Христі, походження Святого Духа, примат папи Римського, служіння літургії на квасному хлібі, критика григоріянського календаря. Останній розділ спрямований проти протестантів і захищає шанування ікон і прикрашення храмів.

Клирик Острозький – невідома особа, автор книжки «Отпис на лист, в Бозѣ велебного, отца Ипатіа Володимерского i Берестейского єпископа. До яснеосвецоного княжати Костентина, Острозского, воєводы Києвского.… Чере(з) одного наменшого клирика, церкви Острозскои» з додатком Історії листрикійського, себто розбійничого Ферарського або Флорентійського собору» (1598). Він наводить фантастичну інтерпретацію Флорентійського собору 1439 р., за яким укладена на ньому унія стала нібито наслідком жорстокого тиску на православних учасників собору.

«Απόκρισις» Христофора Філалета

Автор трактату «Απόκρισις албо отповѣдь на книжкы о съборѣ Берестейском именем людей старожитней релѣи греческой через Христофора Филялета врихлѣ дана»« сховався за псевдонімом Христофор Філалет. Псевдонім автора виглядає промовистою маніфестацією його суспільно-релігійної позиції. Ім’я «Христофор Филялет» утворене з поєднання чотирьох основ: Χριστός (помазаник) + φέρω (несу), φιλέω (любити) або φίλος (друг) + ἀλήθεια (правда). Отже, разом виходить щось на кшталт «Любитель (або друг) правди, котрий несе на собі Христа».

Історик-василіянин Ігнатій Стебельський (бл. 1748 - бл. 1805) ототожнив Христофора Філалета з польським аріянином Криштофом Бронським, близьким до князя Костянтина Василя Острозького. Цю гіпотезу прийняв Іван Франко. Юзеф Третяк уточнив: справжнім іменем автора було Мартин Броневський. Це відома історична особа, королівський секретар, посланий Стефаном Баторієм 1578 р. до перекопського хана. Він був ревним протестантом, брав участь у Торунському соборі 1595 р. Мартин Броневський був автором книги «Tartariae Descriptio» (1595). Наприкінці XVI ст. він увійшов в оточення князя Костянтина Василя Острозького, був посередником у його перемовинах із лідером протестантів Криштофом Радзивілом. До Броневського звертався з листом олександрійський патріярх Мелетій Піга.

Полемічно-публіцистичний трактат  було видано 1597 р. польською мовою (344 с.), 1598 р. українською (444 с.). Він став відповіддю на трактат Петра Скарги «Synod Brzeski» (1597). Автор використовує історичні документи, приватні листи, біблійні цитати, книжні відомості.

Трактат добре структуровано; він поділяється на чотири частини, кожна з має кілька розділів:

1. Викриття організаторів унійного собору в Бересті. Ідея унії зводиться до ініціативи кількох зацікавлених осіб – єпископів, що керуються власними прагматичними мотивами.

2. Захист православного собору й участи світських осіб у вирішенні церковних справ. Автор дотримується протестантської точки зору на соборне життя Церкви, заперечує виключне право єпископів вирішувати фундаментальні проблеми релігійного життя та церковного устрою.

3. Критика католицького вчення про примат папи Римського.

4. Захист православної моделі управління Церквою й суспільного статусу Православної Церкви в Речі Посполитій. Автор погрожує війною, яку може спричинити змушування православних пристати до унії.

«Пересторога»

“Пересторога, зіло потребная на потомниє часи православним християнам” – це невеликий полемічний трактат на захист православ’я, написаний 1605 або 1606 р. у Львові в середовищі Львівського братства. Автор, напевне, брав участь у Берестейському православному соборі.

В основі сюжету твору – історія підготовки та проведення Берестейського собору 1596 р. Вона розгортається на тлі суспільно-релігійної боротьби в Речі Посполитій у 90-і рр. XVI ст. Сполучаються історичні матеріали, життєві спостереження, публіцистичні роздуми. Філософія історії автора властива ренесансному гуманізмові: всі нещастя Русі буцімто постали з того, що князі й народ були малоосвічені, не мали шкіл. А отже, дияволові легко було спокушати неуків.

Засуджується винародовлення шляхти, деморалізація духовенства. Виняток становить князь Константин Василь Острозький. “Пересторога” виголошує панегірик князеві, заснованій ним школі:

Православіє наше почало було просіявати, яко сонце. Люде учонії почали були в церкві Божієй показуватися, учителей і строїтелей церкви Божої книги друкованії почали множитися. Що бачачи, святійший патріарх тим частій призирати почав, дидаскали мудрими обсилав, а наконець святійший патріарх Іоаким антіохійський первий, а по том константинопольський в землю руськую приїхали і час немалий каждий з них приїздом своїм перемешкували, братства в містах постановили, ставропіґію і во Львові уфундували, а то напред припом'янувши Стефанові-королеві, же то єпархія його власная, константинопольськая, єст.

Православ’я наше почало сіяти, як сонце; люди вчені почали були в церкві Божій показуватися, учителі й будівничі церкви Божої та книги друковані почали множитися; що бачачи, святіший патріарх тим частіше почав наглядати й учителів мудрих посилав, а зрештою святіший патріарх Йоаким антіохійський перший, а по тому константинопольський приїхали в руську землю і чималий час кожен із них, приїздячи, тут мешкали, встановили братства в містах, заснували ставропігію у Львові, нагадавши Стефанові-королеві, що ця єпархія – його власна, константинопольська.

Вводяться сатиричні портрети організаторів унії, кожен із яких наділяється відразливими рисами. Митрополит Михайло Рагоза - безвільний і нерішучий, єпископ Іпатій Потій - розумний, хитрий, підступний і лицемірний, єпископ Кирило Терлецький – злочинець, винний у вбивстві, насильства, спілкуванні з кримінальним світом. Водночас критично зображено львівського єпископа Гедеона Балабана: хоча він і відступив від угоди про поєднання з Римською Церквою, але постійно конфліктував із Львівським братством.

Яскраво відтворено боротьбу між двома таборами після проголошення унії. Детально зупинився автор на справі патріяршого протосинкела Никифора, який очолював православний собор. Він зображується як мученик, що повторив подвиг Ісуса Христа. Вводиться промова князя Костянтина Василя Острозького перед королем:

А ваша королевськая милость, видячи ґвалт наш і нарушеннє прав наших, не дбаєш нічого на присягу свою, которою єси обв'язався нам не ламати прав наших, але примножати і розширяти... Що бачучи, яко сенатор, не только же сам терплю кривду і тебе упоминаю, але вижу, же то ку остатнєй згубі всеї Корони Польської ідет, бо за тим ніхто свойого права ані вольності безпечен уже не будет, і в коротком часі прийдет до великого замішання, а бодай не домишляться чого іншого. Що продкове наші, варуючи пану віру, послушенство і подданство, взаєм тих од пана милость, справедливость і оборону беруть і так собі поприсягають спольне

А ваша королівська милість, бачучи насильство над нами й порушення наших прав, не дбаєш про виконання своєї присяги, котрою ти зобов’язався перед нами не порушувати наших прав, а примножувати їх і поширювати… Що бачучи, як сенатор, не тільки сам зазнаю кривди й тобі дорікаю, але бачу, що це йде до останньої загибелі всієї Корони Польської, бо через це ніхто не буде почуватися захищеним своїм правом ані свободами, і невдовзі дійде до великого сум’яття, аби не міркувати про щось інше. Що наші предки, віддаючи панові віру, послух і підданство, навзамін беруть від пана милість, справедливість і оборону і так собі навзаєм присягають.

Мова твору книжна українська, насичена полонізмами й церковнослов’янізмами. Розповідь ведеться в повістево-літописній манері. Використовуються фольклорні вислови: “винний суду боїться”, “православіє наше почало було просіявати, як сонце”, “владикове живучи, як овца без пастирей”, “як вівці посреді вовків”.

Твори Івана Вишенського

Твори Івана Вишенського були відкриті 1858 р. й уперше видані Миколою Костомаровим 1865 р. Спадщина становить 16 або 17 творів (один із присвоюваних Іванові Вишенському творів, можливо, перекладний). З них 10 автор включив до рукописної збірки «Книжка» (1599-1600), яку планував видати в Острозі.

Народився Іван Вишенський у середині XVI cт. в містечку Судова Вишня. Замолоду він жив у Луцьку. Був близький до двору князя Костянтина Василя Острозького. Десь у 1580-х рр. переселився на Афон.

1604 р. Іван Вишенський приїхав в Україну. Він жив в Угорниках, у Львові, Унівському монастирі, Скиті Манявському. Попри те, що його запросило Львівське братство, між ними невдовзі виник конфлікт. Братство стояло на засаді активної участи православної спільноти в суспільному житті Речі Посполитої, використання вироблених гуманістичною культурою методик навчання, підручників, наукових доктрин. Іван Вишенський же визнавав за необхідне повної конфронтації з сучасною культурою, плекання архаїчних засобів здобуття освіти, поширення інформації.

Після майже дворічного перебування в Україні Іван Вишенський повернувся до Афону, де помер у 20-х рр. XVII ст.

«Писаніє до всіх обще, в Лядской землі живущих»

«Писаніє ко всѣм обще, в Лядской землі живущим» (1588) - перший відомий нам твір цього автора. До рукописної «Книжки» послання включене як «Глава 4».

У творі відчувається наслідування пророчих книг і апостольських послань. Автор звертається з застереженнями до співвітчизників без різниці суспільного статусу, національности й віри, і таврує тих, хто осквернив гріхами Річ Посполиту. Він створює апокаліптичну картину загального занепаду, що обіймає всі сфери життя, випливаючи з кризи віри:

Ознаймую вам, як земля, по которой ногами вашими ходите и в ней же в жизнь сію рожденієм произведени істе и нынѣ обитаєте, на вас перед Господом Богом плачет, стогнет и вопієт, просячи Сотворителя, яко да пошлет серп смертный, серп казни погибелноє, яко же древле на содомляны, и всемирного потопу, которий бы вас выгубити и искоренити (яко да не скверните болшей оную антихристовым безбожным невѣрієм и поганским, нечистым и несправедливим житієм вашим) могл, — изволяючи лѣпше пуста в чистотѣ стояти, нежели вашим безбожством запустошона от хвали всесильного Бога, Создателя и Творца небеси и земли, быти

Звіщаю вам, що земля, по якій ходите вашими ногами, і в ній ви у життя, народившись, пущені і нині живете, плаче, стогне і волає на вас перед Господом Богом, просячи сотворителя, щоб послав смертного серпа погибельної кари, як це було в давнину на содомлян, і всесвітнього потопу, котрий міг би вас вигубити й викоренити, щоб не оскверняли більше її антихристовим безбожним невір'ям і поганським нечистим і несправедливим життям, воліючи ліпше порожньо в чистоті стояти, аніж через вашу безбожність спустошеною від хвали всесильного Бога, Сотворителя і Творця небес і землі, бути.

Створюючи відразливу картину морального занепаду й духовної кризи, автор виявляється цілком суголосним реформаційній публіцистиці, яка мотивувала необхідність кардинальних змін у суспільній свідомості гіперболізованим описом реальних або уявних проблем довколишнього світу. Ідея повернення «до джерел» обертається запереченням гуманістичної культури й закликом зануритися в середньовічну атмосферу з її системою цінностей і корпусом текстів, обмеженим конфесійними рамками:

Вмѣсто зас євангельскоє проповѣди, апостолское науки, и святых закона, и ограниченя цноты, и учтивости сумненя християнского нынѣ поганскіє учители, Аристотели, Платоны и другие тым подобныє машкарники и комедійники, в дворах Христа Бога владѣют.

Замість євангельської проповіді, апостольської науки, закону святих, установлення цноти й доброчесності християнського сумління тепер мають владу у і дворах Христа-Бога поганські учителі, Арістотелі та, Платони, й інші подібні їм машкарники й комедійники

 Зневажливі оціночні епітети «машкарники і комедійники» вказують на знайомство Івана Вишенського з театральними виставами, що ставилися в єзуїтських колеґіях і у Львівській братській школі. Комедіями називали часом усі вистави, незалежно від жанру, а «машкари» (маски) одягали актори на час вистави.

Жанр послання мотивує насичення тексту риторичними питаннями та вигуками, що формують атмосферу емоційної напружености. Автор позиціонує себе як носій аскетичної моралі – єдиної, на його переконання, сили, здатної протистояти деструктивним процесам, ототожнюваним із суспільно-культурним прогресом. Його ідеал – поширення на ціле суспільство збережених на Афоні норм чернечого благочестя:

Где нынѣ правило по уставу святых в Лядской земли в церкви видѣти и слышати хощеши, то єсть вечерню, павечерницю, полунощницю, завтреню, 1 час, 3 час, 6 час, 9 час, книжноє поученіє закона день и нощ? Не все ли превратися в поганскоє безвѣріє, и слѣд християнского житія исчезе и погибе?

Де нині можеш побачити й почути в Лядській землі в церкві правило за уставом святих, тобто вечірню, повечірницю, опівночницю, завтредню, першу годину, третю годину, шосту годину, дев'яту годину, денне і нічне книжне повчання закону? Чи не перетворилось усе в поганське безвір'я, а слід християнського життя зник і загинув?

«Писаніє к утѣкшим от православнои вѣры єпископом»

«Писаніє к утѣкшим от православнои вѣры єпископом» було написане, напевне, 1598 р. Сам Вишенський пояснює його появу прагненням відповісти на книгу «Оборона згоды з латинским костелом и вѣрою, Риму служачею» - напевне, переінакшена назва твору Іпатія Потія «Унія, або виклад попередніх артикулів, до з’єдинення Греків з костелом Римським» (1595). Оскільки ж у творі фігурують деталі, пов’язані з перебігом Берестейського собору 1596 р. й наведені у книзі Петра Скарги «Synod Brzeski» (1597), ймовірне знайомство Вишенського і з цією книгою. До рукописної «Книжки» послання включене як «Глава 5».

Послання має конкретних адресатів, перелічених на початку: «арцибискупу Михайлу и бискупам Потѣю, Кирилу, Леонтию, Деонисию и Григорку». Це учасники унійного собору митрополит Київський, Галицький і всієї Руси Михаїл Рагоза; єпископ Володимирський і Берестейський Іпатій Потій, єпископ Луцький і Острозький Кирило Терлецький, патріярший екзарх усієї Руси, єпископ  Холмський і Белзький Діонисій Збируйський, архієпископ Полоцький і Вітебський Герман Загорський (у світі Григорій). До них доданий і попередник Діонисія Збируйського на Холмській кафедрі Леонтій Пельчицький, який очолював єпархію з 1577 по 1585 р., потім був переведений на Пінську кафедру. Він підтримував ідею унії з Римською Церквою, але до Берестейського собору не дожив і помер 1595 р. Очевидно, Вишенський про його смерть не знав.

Маючи за мету дискредитацію адресатів та інтерпретацію їхнього акту поєднання з Римом як суто корисливого вчинку, покликаного задовольнити їхні амбіції та матеріальні запити, Вишенський приймає на себе місію судді. Посилаючись на Діонісія Ареопагіта, Вишенський обирає п’ять критеріїв оцінки духовної зрілості адресатів: 1. Віра. 2. Виконання заповідей. 3. Зречення своєї волі. 4. Відмова від власності. 5. Свідома убогість:

Первоє — вѣра крещеная во имя Отца и Сына и Святого Духа; второє — при вѣрѣ узаконеныє заповѣди исполнити..; третєє — крест Христов на рамо взяти и душа своєя во мир сем отрещися, ..; четвертоє — дом, села, имѣнія, сородство и мирскоє дружество оставити..; пятоє — конечная нищета.

Перший: віра, хрещена в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа. Другий: при вірі виконувати узаконені заповіді, проголошені від Господа... Третій: хрест Христовий на рам'я взяти і душею своєю в світі цім відректися... Четвертий: дім, село, маєтки, родацтво і мирських друзів відкинути... П'ятий: конечна убогість

Зупиняючись на кожному з цих пунктів, Вишенський стверджує, що спосіб життя і мораль адресатів цілком суперечать євангельським засадам. Він яскравими барвами описує розкішний, марнотратний спосіб життя церковних ієрархів:

Не ваши милости ли алчных оголоднѣваєте и жаждными чините бѣдных подданых, той же образ божий, што и ви, носячих; на сироты церковныє и прекормленє их от благочестивих християн наданих лупите и з гумна стоги и обороги волочите; сами и з своими слуговинами ся прекормлюєте, оных труд и пот кровавый, лежачи и сѣдячи, смѣючися и граючи, пожираєте, горѣлки препущаные курите, пиво трояковыборноє варите и в пропаст несытного чрева вливаєте; сами и з гостми ся своими пресыщаєте, а сироти церковныє алчут и жаждут, а подданые бѣдныє и своєи неволи рочнего обходу удовлѣти не могут, з дѣтми ся стискают, оброку собЂ уймуют, боячися, да им хлѣба до пришлого урожаю дотягнет.

Чи не ваші милості голодних оголоднюєте і чините спраглими бідних підданих, котрі носять той самий образ божий, шо й ви; на сиріт церковних і їхнє прогодування подане від благочестивих християн грабуєте і з гумна стоги та обороги тягнете, самі з того зі своїми слугами годуєтеся, їхній труд та піт кривавий, лежачи та сидячи, сміючись та граючи, пожираєте, горілки очищені курите; пиво трояковиборне варите і вливаєте у прірву ненаситного черева, самі і з гістьми своїми пересичуєтеся, а сироти церковні голодні і спраглі, а бідні піддані у своїй неволі річної потреби не можуть задовольнити, з дітьми у скруті, їжу собі уймають, боячись, що їм хліба до наступного врожаю не вистачить.

Принагідно створюються сатиричні портрети адресатів, при чому використовуються відомі Вишенському (часом із неперевірених чуток) біографічні відомості, що мають засвідчити яскраву невідповідність кожного з них ідеалові християнина. Кожному приписується прагнення до багатства, кар’єри, зневага до інших, жадібність і подібні риси.

Із книги, якій Вишенський взявся опонувати, він обирає чотири тези, якими обґрунтовується необхідність єднання з Римом:

1. Самостійність позицій єпископату Католицької Церкви, незалежність від світського впливу.

2. Втручання Константинопольського Патріарха в справи Київської митрополії викликало в ній хаос.

3. Грецькі патріархи опинилися в турецькій неволі, і українські владики вирішили перейти до вільного глави Церкви.

4. Непорозуміння з водою, налитою замість вина до чаші на богослужінні в Бересті, не слід перебільшувати.

Вишенський дає розлогу відповідь на кожну з цих тез, прагнучи продемонструвати духовну вищість бідного, поневоленого турками, грецького Сходу над багатим і самовпевненим Заходом.

Попри сумнівність відстоюваних ним поглядів Вишенський виявляє непересічний талант полеміста. Його улюблений стилістичний прийом – нагромадження однорідних понять і образів:

Не днес ли каштеляны, дворяны, жолнѣрми, воины, кровопролийцами, прокураторми, курцияны, корчмарами, купцами, медвѣдниками, а утро — попами, а поутру — бискупами, а поутру утрешнем — арцибискупами починилися єсте

Чи не сьогодні каштелянами, дворянами, жовнірами, воїнами, кровопроливцями, прокураторами, курціянами, корчмарями, купцями, ведмедниками, а завтра — попами, а позавтра — біскупами, а післяпіслязавтра — арцибіскупами поробилися?

 «Спасайтеся вѣрою; спасайтеся заповѣдми євангелскими; спасайтеся законом отческим; спасайтеся чистым и цЂломудрым житієм!».

Для твору характерна багата синоніміка: «образ чистоты, паненства, невинности, чистои вѣры и доброго сумненя», «послѣднѣйше, безчеснѣйше и неславнѣйше», «мудрѣйший, славнѣйший и пожиточнѣйший».

Розташовані поряд речення будуються за одним синтаксичним зразком:

Не ваши милости ли вѣру дѣлы злыми наперед єще разорили? Не ваши милости ли прагненя лихоимства пѣнежного и достатку мирского жерело похотій в собѣ роспустили и насититися никакож не можете и єще болшею алчбою и жаждею, свѣцких достатков прагнучи, оболѣли єсте?.. Не ваши милости ли тых шест заповѣдей не толко в мирском чину разорили єсте, але и нынѣ, в мнѣмаючемся духовном, непрестанно разоряєте?

Чи не ваші милості лихими справами розорили спершу віру? Чи не ваші милості розпустили в собі джерело похотей через прагнення здирства грошового і мирського достатку і насититися ніяк не можете, а ще більшим голодом та спрагою похворіли, прагнучи світських достатків?.. Чи не ваші милості ті шість заповідей не тільки потоптали в мирському чині, але й нині, начебто в духовнім перебуваючи, постійно топчете!

Або інший приклад:

Албо ты не хлоп такий же, скажи ми! Албо ты не тая ж матерня, глина и персть, ознайми ми! Албо ты не тоє ж тѣло и кров! Албо ты не тая ж жолчь, хракотины, слина и тлѣніє!

Чи ти не такий самий хлоп, скажи мені? Чи не та ж матерія, глина й порох, скажи мені? Чи ж ти не те саме тіло й кров? Чи ти не та сама жовч, харкотиння, слина і тлінь?

Вишенський виявляє себе майстром неологізмів. Вони переважно складаються з двох і більше основ, часом за зразками народної мови, але частіше за принципом калькування грецьких слів у церковнослов’янській мові: Кирило Терлецький «одных сѣканою, других водотопленою, третих огнепалною смертю от сея жизни изгнал», Іпатій Потій – «суєтногонец славы мирскои», «сѣтоткателей рыболовов», «широкореверендныє», «посполу з вашими машкарники исусоругателми, то ест зовемыми єзуиты».

 «Порада»

Твір «Порада» був написаний, напевне, 1599-1600 рр. До рукописної «Книжки» він був включений як «Глава 3» із заголовком «Буди ж вам извѣстно правовѣрным, як сего ради попущена єсмо в сей искус, зане ж поєретичихомся вси обиталници Малои Русіи и от Бога устранихомся далече, к невѣрію и зложитіє припрягше, тѣмже возвратѣмся к Богу, паки, да Бог к нам ся приближит; Он бо єст всѣгды близ, грѣхи ж наша далече нас отлучают от Него, сего ради покаймося сами в своих согрѣшеніях, кождо суд собѣ сотворите. Посем и благочестіє правовѣрія церкви нашеє така исправити совѣт вам, истинен и неблазнен, даю» («Хай буде відомо вам, правовірним, як через це попущені ми в ту спокусу, оскільки всі посельці Малої Русії поєретичилися і далеко відсторонилися від Бога, припрягши до невір'я і зле життя, а тому повернімося назад до Бога, хай Бог до нас наблизиться, Він-бо завжди близько є; гріхи ж наші нас далеко відлучають од Нього, отож покаймося самі у своїх гріхах, кожен суд собі учинивши, по тому і благочестя правовір'я нашої церкви як виправити пораду вам істинну і неблазенну даю»).

Твір має повчальний характер, написаний у формі звернення до земляків. Вишенський виявляє форми впливу на українців західної цивілізації та відходу від традиційного способу життя й властивої східному християнству релігійності. Він нарікає на вільний стиль життя, запровадження багатоголосого співу в храмах, поширення вживання національної мови, наслідування західної системи освіти та засвоєння гуманістичних цінностей.

Перша частина «Поради» має характер викривального монологу, в якому  звинувачує адресатів у втраті автентичної віри, занедбанні церковного життя, секуляризації. Сучасній культурі з захопленням філософським мудруванням, символом якого для Вишенського виступають Аристотель і Платон, він протиставляє студіювання богослужбових книг і ревне дотримання монастирського обряду. Різко критикуючи практику поставлення священнослужителів за правом патронату (королем або магнатом, що опікується відповідною церквою), він закликає до народного контролю за церковним життям.

Знаком традиційної культури для Вишенського є церковнослов’янська мова. Він засуджує переклади Святого Письма і богослужбових книг національною мовою. Явно полемізуючи зі Скаргою, Вишенський вводить апологію церковнослов’янської мови:

Сказую бо вам тайну великую: як диявол толикую зависть имаєт на словенский язык, же ледве жив от гнѣва; рад бы єго до щеты погубил и всю борбу свою на тоє двигнул, да єго обмерзит и во огиду и ненавист приведет. И што нѣкоторие наши на словенскій язык хулят и не любят, да знаєши запевно, як того майстра дѣйством и рыганєм духа єго поднявши творят. Ато для того диявол на словенский язык борбу тую маєт, зане ж єст плодоноснѣйшій от всѣх языков и Богу любимшій: понеж без поганских хитростей и руководств, се ж єст ґраматик, рыторык, диялектик и прочих коварств тщеславных, диявола вомѣстных, простым прилежным читанієм, без всякого ухищренія, к Богу приводит, простоту и смиреннє будуєт и Духа Святого под’ємлет

Оповім вам велику таємницю: диявол має таку заздрість до словенської мови, що ледве живий од гніву, радо б її вигубив дощенту і всю боротьбу свою на те подвигнув, щоб викликати до неї омерзіння, огиду та ненависть. А що дехто з наших ганить словенську мову і не любить її, то знай певно, що це вони творять дійством того майстра і риганням духу його. А то через те диявол підняв боротьбу супроти словенської мови, що вона в найплодоносніша з усіх мов і наймиліша богові, оскільки без поганських хитрощів та настанов, тобто без граматик, риторик, діалектик та інших марнославних підступностей, які містять у собі диявола, а через просте, старанне читання без усіляких штудерств, що приводить до Бога, творить простоту і смирення й підносить святий дух

У другій частині «Поради» вводиться діалог світської людини та монаха, який пояснює символічний зміст чернечого вбрання та спасительний сенс правил монашої поведінки, перевагу чернечого мовчання над світським марнослів’ям. Натомість світський спосіб життя таврується цілою зливою знущальних складних епітетів, створених за допомогою уподобаного Вишенським поєднання двох основ:

єще єси кровоєд, мясоєд, волоєд, скотоєд, звѣроєд, свиноєд, куроєд, гускоєд, птахоєд, сытоєд, сластноєд, маслоєд, пирогоєд; єще єси периноспал, мякоспал, подушкоспал; єще єси тѣлоугодник; єще єси тѣлолюбител; єще єси кровопрагнител; єще єси перцолюбец, шафранолюбец, имберолюбец, ґвоздиколюбец, кминолюбец, цукролюбец и других бреден горко- и сладколюбец; єще єси конфактолюбец; єще єси чревобѣсник; єще єси гортановстек; єще єси гортаноигрател; єще єси гортаномудрец

ще ти кровоїд, м'ясоїд, волоїд, худобоїд, звіроїд, свиноїд, куроїд, гускоїд, птахоїд, ситоїд, ласоїд, маслоїд, пирогоїд; ще ти периноспал, м'якоспал, подушкоспал, ще ти тілоугодник, ще ти тілолюбитель, ще ти кровопрагнитель; ще ти перцьолюбець, шафранолюбець, імбиролюбець, гвоздиколюбець, тминолюбець, цукролюбець та іншої бридні гірко- і солодко-любець. Ще ти конфетолюбець, ще ти черевобісник, ще ти гортанобішеник, ще ти гортанограч, ще ти гортаномудрець

«Извѣщеніє краткоє о латинской прелести»

Ранній твір антикатолицького змісту, написаний після 1588 р. і до проголошення Берестейської унії 1596 р. Автор зосереджується на п’яти дискусійних проблемах: 1) додатку «і Сина» в Символі віри; 2) першості Римської Церкви; 3) приматі папи Римського; 4) про папу Римського як втілення антихриста; 5) про чистилище.

«Краткословный отвѣт Θеодула»

Твір написано з приводу книги Петра Скарги «Про єдність Церкви Божої під одним пастирем», яка вийшла польською мовою в Кракові, 1590 p. (друге видання). Датується твір не раніше 1599 -- не пізніше весни 1601 р., коли помер патріярх Мелетій, який послав книгу Петра Скарги Іванові Вишенському. Посланець єпископа Гедеона Балабана ієродиякон Ісакій прибув до Мелетія з книгою Скарги незадовго до смерті патріарха.

«Зачапка мудраго латинника з глупым русином»

«Зачапку мудраго латинника з глупим русином» написано після Берестейської унії, десь 1608-1609 рр. Імітується діалог з Петром Скаргою. Автор відкидає західну систему цінностей, пов’язувану ним із католицькою Церквою.

«Обличеніє диявола-миродержца»

Твір, написаний у формі діалогу між «голяком-странником» і дияволом, було включено до «Книжки» як її перший розділ із назвою «Обличеніє диявола-миродержца и прелестный лов єго вѣка сего скоро погибающего, от совлекшагося с хитроуплетеных сѣтей єго голяка-странника, ко другому, будущому вѣку грядущаго, учиненоє» («Викриття диявола-світодержця і звабної його ловитви цього скоропогибного віку, учинене від голяка-мандрованця, котрий вирвався з хитросплетених його тенет і простує до другого, майбутнього віку»). До твору додається епіграф із Євангелія від Матея:

И поят єго диявол на гору высоку зѣло и показа єму вся царствія міра и славу их и глагола єму: «Сія вся тебѣ дам, аще, пад, поклониши ми ся». Тогда глагола єму Исус: «Иди за мною, сатана! Писано-бо єст: «Господу Богу твоєму поклонитися и тому єдиному послужити»

Знову бере Його диявол на дуже високу гору, показує Йому всі царства світу та їхню славу й каже: Усе це дам Тобі, якщо, упавши ниць, поклонишся мені. Тоді Ісус відказує йому: Іди геть [від Мене], сатано! Адже написано: Господу, Богові своєму, поклонятимешся і Йому єдиному служитимеш! (Мт. 4:8-10).

Цим вказується на ключ до символічного коду твору: використання в ньому євангельської фабули про спокушання Ісуса Христа дияволом. Після сорока днів посту в пустелі до Ісуса Христа приступив диявол і спокушав Його пропозиціями вчинити публічно чудо: перетворити каміння на хліб, кинутися з узвишшя додолу, аби бути врятованим ангелами. Наприкінці ж диявол і пропонує визнати його володарем світу й увійти у володіння разом із ним. Ісус же словами псалма стверджує безвладність над світом князя зла і всемогутність Бога.

Іван Вишенський устами свого двійника, «голяка-странника», заперечує позірну невблаганність секуляризаційних процесів. Компроміс із «царством цього світу» поневолює людину, і лише радикальний розрив із світом диявольської облуди робить її вільною та відкриває перспективу спасіння – відтак же й вічного життя.

Диявол пропонує співрозмовникові успіх, кар’єру, родинний затишок, пошану оточення й популярність у світі. «Голяк-странник» не заперечує, що перелічені ним речі підвладні дияволові. Але саме тому він не бажає схилятися перед владою облудного світу.

Даси ми зась, дияволе, быти кролем, канцлером, гетманом, воєводою, старостою, каштеляном и другим нѣкоторым диґнитаром и преложоным власти мирскои твоєго дияволского царства. Што ж за пожиток с того твоєго дарованого поганского началства, коли я християнство страчу и живота вѣчного отпаду. Што ж ми за пожиток с того твоєго мирского титулу, коли я Царства Небесного титул погублю. Што ж ми за пожиток с того голоса кролевства, канцлерства албо воеводства, коли я сыновство божіє страчу, безсмертный титул.

Даси мені нині, дияволе, бути королем, канцлером, гетьманом, воєводою, старостою, каштеляном чи посісти інші посади й чини влади мирського твого диявольського царства. Що ж за пожиток із того твого дарованого поганського начальства, коли я страчу християнство і позбудуся вічного життя? Що мені за пожиток з того твого мирського титулу, коли я Царства Небесного титул погублю? Що мені за пожиток з того голосу королівства, канцлерства а чи воєводства, коли я синівство боже страчу, безсмертний титул?

Таким чином універсальною відповіддю на спокуси світу стає в баченні Вишенського рішучий розрив із ним, тверда відмова від релігійних і світоглядних компромісів, свідома самоізоляція, ідеалом якої виступає монаша аскеза на Афоні.

«Посланіє к старицѣ Домникіи»

«Послання до стариці Домникії», адресоване за посередництвом відомої лише на ім’я монахині хворому на той час лідерові Львівського братства Юрієві Рогатинцю, датоване Іваном Франком квітною неділею 1606 р., а Ігорем Єрьоміним – 1605 р. Воно пересипане випадами проти «латинской єреси», «хитростных латынских наук», «поганскои латынскои науки», «латынского мудрованія и хитрости», «сладкои латынскоє прелести травы». Вишенський застерігає від небезпеки, що коріниться в цій педагогічній системі: небезпеки прихованого повернення до античної системи цінностей. Антикатолицький пафос у посланні до братчиків практично відсутній. Говорячи про єресі, Вишенський у посланні до стариці Домникії має на увазі протестантські визнання, все ще поширені на початку XVII ст. в Речі Посполитій.

Гуманістичний характер Львівської братської школи провокує автора до саркастичних згадок про «басни аристотельскіи» та «латынских басней учеников», котрі «комедіи строят и играют». Іван Вишенський наголошує на фундаментальному значенні для школи формування в учнів твердих релігійних переконань, міцної духовної підоснови для інтелектуального розвитку. «Дух святаго словесы» він протиставляє «чернилом хитрости», виразно позиціонуючи себе в споконвічній дискусії про пріоритети в педагогічному процесі та стосунки між навчанням і вихованням.

«Позорище мысленноє»

«Позорище мисленноє» (1615-1616)  - останній відомий твір письменника, написаний з приводу публікації 1614 р. перекладу книги Іоана Золотоустого «О священствѣ». Перекладач звинувачується в довільності тлумачення слів Золотоустого; Вишенський доводить, що наведених у перекладі критичних слів про відлюдницьке життя Золотоустий не міг написати. «Яко приповѣдают простыє люди: варивши, мовят, и пролив» - додає Вишенський на осуд перекладача.